🪶 Позичайки на річці (Мері Нортон)

Глава перша

У голосі містера Зловредінга, повіреного у справах, звучало роздратування:

– І про що ж вони розмовляють? – запитав він, немов наперед знаючи, що йдеться про дрібниці.

– Про позичайок, – сказала місіс Мей.

Вони стояли під живоплотом, серед мокрих качанів деревовидної капусти, що гойдалася на вітрі. День був вогкий, починало темніти, і лампа у вікні будиночка біля підніжжя пагорба світила особливо привітно.

– Тут можна розбити фруктовий сад, – додала недбало місіс Мей, немов бажаючи змінити тему.

– У нашому з вами віці, – зауважив містер Зловредінг, усе ще не відриваючи очей від освітленого вікна внизу, – розумніше садити квіти, ніж плодові дерева.

– Ви так думаєте? – сказала місіс Мей і нижче опустила капюшон довгого широкого пальта, рятуючись від поривів вітру. – Але, бачте, я заповідаю цей будинок їй.

– Кому – їй?

– Кейт, моїй племінниці.

– Зрозуміло, – сказав містер Зловредінг і знову кинув погляд на освітлене вікно, біля якого, як він знав, сиділа Кейт.

Дивна дитина: дивиться крізь тебе широко розкритими очима, ніби не бачить, і годинами розмовляє зі старим шахраєм Томом Доброу, який колись служив тут лісником. Мимоволі прийдеш у збентеження. Що може бути спільного, запитав він себе, між тупуватим старим і цією дівчинкою, яка жадібно слухає його? Ось уже (він глянув на годинник) годину з чвертю, як вони сидять, пригнувшись один до одного, біля вікна і говорять, говорять…

– Про позичайок?.. – повторив містер Зловредінг, точно це слово стривожило його. – Яких позичайках?

– Ну, це така історія, – недбало сказала місіс Мей, обережно пробираючись між набряклими від дощу качанами до вимощеної цеглою доріжки, – яку ми з братом розповідали одне одному, коли жили тут у дитинстві.

– У Фербанкс-Холі?

– Так, у двоюрідної тітки Софі. Кейт дуже подобається ця історія.

– Але чому їй заманулося розповідати її Тому Доброу? – запитав містер Зловредінг.

– Тому? Чому б і ні? Хоча, по правді кажучи, я думаю, справа йде якраз навпаки – це Том розповідає її Кейт.

Йдучи за місіс Мей по вищерблених цеглинах доріжки, містер Зловредінг занурився в мовчання. Він знав цю сім’ю майже все своє життя, і що далі, то дивакуватішими всі вони йому здавалися.

– Але хто її вигадав? Ви?

– Куди мені! – Місіс Мей зніяковіло розсміялася. – Найімовірніше, її придумав мій брат. Якщо це взагалі вигадка…

Останні слова жінка вимовила ледве чутно, і містер Зловредінг за них вхопився.

– Я не цілком вас розумію. Ця історія, про яку ви говорите, вона що – заснована на реальних фактах?

Місіс Мей розсміялася.

– О ні, факти ці ніяк не можуть бути реальними. Жодним чином. – Вона знову пустилася в дорогу, додавши через плече: – Просто цей старий, Том Доброу, мабуть, знав наших чоловічків.

– Яких чоловічків? Жебраків?

– Не жебраків – позичайок.

– Зрозуміло, – сказав містер Зловредінг, хоча нічого йому зрозуміло не було.

– Ми назвали їх так. – Обернувшись, місіс Мей зачекала, поки він із нею порівняється. – Точніше, вони самі так себе називали, бо в них не було нічого свого. Нічого. Навіть імена вони брали в людей: у родині Курантів, наприклад, були батько, мати й донька, і звали їх Под, Хомілі й Аррієтта. По-моєму, чарівні імена.

– О так, – доволі сухо відгукнувся містер Зловредінг, а потім, усупереч своїй волі, усміхнувся.

Йому згадалося, що вона завжди любила, нехай і м’яко, жартувати над людьми. Навіть у юності, коли він знаходив її вельми привабливою, це приводило його в замішання.

– Ви зовсім не змінилися, – зауважив містер Зловредінг.

Місіс Мей одразу посерйознішала.

– Але ж не станете ж ви заперечувати, що Фербанкс-хол був не тільки старий, а й дивний.

– Старий – так, але не більш дивний, ніж… – Він глянув униз. – …ніж, скажімо, цей будиночок.

Місіс Мей розсміялася.

– Тут Кейт погодилася б із вами. Вона вважає цей будиночок таким самим дивним, яким ми вважали Фербанкс-Холл, точнісінько таким самим. Знаєте, у Фербанксі в нас із братом від самого початку було відчуття, ніби в будинку, крім людей, живуть ще якісь людські істоти.

– Але, – роздратовано вигукнув містер Зловредінг, – яка різниця між людськими істотами і людьми? Це одне й те саме.

– Гаразд, просто інші істоти. Нехай набагато менші за людей, але зовні схожі на них, хіба що голови побільше та кисті рук і ступні довші. Дуже маленькі й непомітні. Ми уявляли, що живуть вони, як миші, за стінними панелями, або за плінтусом, або під мостинами… і повністю залежать від того, що їм вдається поцупити в будинку. Хоча крадіжкою це теж не назвеш – вони брали тільки те, без чого люди цілком могли обійтися.

– Що саме? – запитав містер Зловредінг і, раптово відчувши себе ніяково, обігнав місіс Мей, щоб прибрати з її шляху втечу куманіки.

– О, найрізноманітніші речі. Будь-які продукти, звісно, і різні інші дрібні предмети, які можна було зрушити з місця і які могли стати їм у пригоді, – сірникові коробки, недогризки олівців, голки, клаптики… все, з чого можна змайструвати одяг, знаряддя праці або меблі. Нам було їх шкода, бо вони цінували красу і прагнули зробити свої темні норки такими ж затишними та зручними, як житла людей. Брат намагався допомогти їм. – Місіс Мей раптово зніяковіла, тихенько розсміялася і, затинаючись, точно сама не сприймала всього цього всерйоз, закінчила: – У всякому разі, так він мені говорив.

– Зрозуміло, – знову сказав містер Зловредінг.

Вони почали обходити будинок, намагаючись не потрапити під краплі, що падали з даху.

– А до чого тут Том Доброу? – заговорив він знову, коли місіс Мей затрималася біля бочки для дощової води.

Вона обернулася і подивилася йому в обличчя.

– Ну чи не дивно це? У моєму віці – мало не в сімдесят років – отримати у спадок цей будиночок і застати тут господарем Тома.

– Він тут зовсім не господар… лише тимчасовий мешканець.

– Я хочу сказати, – пояснила місіс Мей, – взагалі застати його тут. У старі часи, коли вони були хлопчиками, Том і брат часто разом ставили капкани на кроликів… Вони багато чого вигадували разом, але всьому цьому прийшов кінець… після скандалу.

– О, – вигукнув містер Зловредінг, – отже, був скандал?

Вони стояли перед поїденими негодою вхідними дверима, і, зацікавившись, поза своїм бажанням повірений зняв руку з клямки.

– Ще який! – вигукнула місіс Мей. – Я думала, ви чули про це. Навіть полісмен був у нього втягнутий… ви пам’ятаєте Ерні Ранейкра? Усе село тільки про це й говорило. Кухарка і садівник якимось чином пронюхали про позичайок і вирішили викурити їх із дому, для чого запросили місцевого щуролова і послали сюди за Томом і його тхором. Він був тоді ще хлопчик, онук лісника, лише ненабагато старший за нас із братом.

Місіс Мей повернулася до повіреного:

– Та не могли ви не чути про все це!

Містер Зловредінг насупився. У пам’яті почали спливати якісь туманні чутки… якась безглузда історія, що трапилася у Фербанксі: куховарка на ім’я Дайвер або Драйвер, зникнення якихось речей із гірки у вітальні…

– Щось пов’язане із золотим годинником зі смарагдами, так?

– Так, тому-то вони й послали за полісменом.

– Але, – містер Зловредінг ще сильніше насупився, – ця жінка, Дайвер або…

– Драйвер. Саме так її звали.

– І цей садівник… Ви хочете сказати, що вони вірили, ніби ці чоловічки існують насправді?

– Мабуть, так, – відповіла місіс Мей, – інакше вони не стали б заварювати всю цю кашу.

– І що ж сталося? Їх спіймали? Ні-ні, я не це мав на увазі! Я мав на увазі – чим вони виявилися? Вірно, мишами?

– Мене на той час не було у Фербанксі, але, за словами брата, позичайки вибралися з дому в останній момент через ґрати в підвальному віконечку… знаєте, такі отвори в цегляній кладці, які роблять для вентиляції. Вони пробігли через фруктовий сад, піднялися схилом пагорба і пішли в поля.

Місіс Мей озирнулася на всі боки: сутінки згущувалися дедалі більше.

– Хто-небудь їх бачив? – запитав містер Зловредінг.

– Ні.

Повірений кинув швидкий погляд на оповиті туманом схили – ліси позаду блідих полів, що тонули в напівтемряві, здавалися зовсім чорними, – і зробив висновок:

– Білки, ось що це таке було швидше за все.

– Можливо, – не стала сперечатися місіс Мей і відійшла від нього до прибудованої до будинку пральні, туди, де вранці робітники відрили водостічну трубу. – По-моєму, ця труба досить широка, щоб використовувати її як каналізаційну.

– Широка – так, – погодився містер Зловредінг, дивлячись на глиняні секції труби, – але санітарний інспектор нізащо цього не допустить: усі стічні труби в цих краях ідуть прямо в річку. Ні, боюся, вам доведеться поставити очисний бак.

– То для чого тоді була ця труба?

Містер Зловредінг кивнув на пральню.

– Для води від прання і, можливо, з судномийні. – І, глянувши на годинник, запропонував: – Підвезти вас? Уже досить пізно.

– Ви дуже люб’язні, – подякувала місіс Мей, тоді як вони йшли назад до дверей.

– Це просто нечувано, – повертаючись до їхньої розмови, сказав містер Зловредінг, опускаючи руку на клямку.

– Згодна з вами.

– Я маю на увазі – дійти до того, щоб викликати полісмена. Неймовірно.

– Ви маєте рацію, – сказала місіс Мей і почала витирати взуття об шматок мішковини, що лежав біля сходинок.

Містер Зловредінг глянув на свої черевики і наслідував її приклад.

– Ваш брат, мабуть, умів переконувати слухачів.

– О так.

– І був великий вигадник.

– Ще який! За його словами, існувала ціла колонія цих чоловічків. Він розповідав мені і про родичів тих, хто жив у Фербанксі, – які, як думали, оселилися в борсуковій норі… тут неподалік, на узліссі. Дядько Гендрірі й тітка Люпі… – Вона скоса глянула на містера Зловредінга. – У них було четверо дітей…

– За словами вашого брата, – скептично зауважив містер Зловредінг і знову простягнув руку до клямки.

– І за словами старого Тома, – засміялася місіс Мей і понизила голос. – Старий Том клянеться, що все це – правдива правда, але стверджує, що жили вони зовсім не в борсуковій норі – навіть якщо й жили, то зовсім недовго, – а за стінкою біля вогнища, між кладкою й штукатуркою.

– Якого вогнища? – тривожно запитав містер Зловредінг.

– Цього, – відповіла місіс Мей пошепки, відчиняючи двері. – Тут, у цьому самому будинку.

– Тут, у цьому самому будинку… – здивовано повторив повірений і відступив убік, щоб пропустити місіс Мей, а сам витягнув уперед шию і зазирнув у кімнату, не переступаючи порога.

Тиха кімната здавалася порожньою: жовте світло лампи лилося на кам’яну підлогу, у вогнищі тліло вугілля. Біля вікна лежала купа горіхових прутів, очищених від кори і розщеплених, – заготовки для дахів; біля них стояло дерев’яне крісло. Ось усе, що вони помітили. Несподівано з темного кутка біля вогнища виникла Кейт.

– А, це ви… – Схоже, вона збиралася сказати щось іще, але тут її погляд, прослизнувши повз місіс Мей, упав на містера Зловредінга, який все ще тупцював біля порога. – Я перевірила димохід.

– Це я бачу – у тебе на обличчі сажа.

– Так? – байдуже відгукнулася Кейт, хоча очі її блищали від збудження і, судячи з усього, вона не могла дочекатися, коли містер Зловредінг зачиниться за дверима і піде зовсім.

Місіс Мей глянула на порожнє крісло, а потім – на двері в пральню.

– Де Том?

– Пішов погодувати свиню. – Кейт помовчала, потім, не втримавшись, випалила: – Хіба нам обов’язково вже їхати? Тут через поле всього два кроки, а мені страшенно потрібно щось вам показати…

Містер Зловредінг глянув на годинник.

– Що ж, у такому разі…

– Так, будь ласка, не чекайте нас, – вирвалося в місіс Мей. – Як каже Кейт, до Лейтон-Баззарду всього два кроки…

– Я тільки хотів сказати, – безпристрасно додав містер Зловредінг уже з порога, застібаючи пальто, – що, оскільки дорога сюди така вузька, а канави повні води, поїду вперед і зачекаю вас біля перехрестя. Сподіваюся, ви почуєте гудок?

– Так-так, звісно. Спасибі… Звичайно, ми будемо прислухатися…

Коли двері за повіреним зачинилися, Кейт схопила місіс Мей за руку і нетерпляче потягла до вогнища.

– Мені стільки треба розповісти вам. Стільки, стільки…

– Ми не були грубими з містером Зловредінгом? – стривожилася місіс Мей. – Ми не прогнали його?

– Що ви! Звичайно, ні! Ви так гарно подякували йому. Але подивіться сюди, будь ласка.

Відпустивши руку місіс Мей, Кейт кинулася вперед і, пихкаючи від напруження, відтягнула від стіни дров’яну скриню, що стояла поруч із вогнищем. Очам відкрився отвір із гострокутним верхом у плінтусі під панеллю.

– Ось де вони жили!..

Місіс Мей мимоволі відчула дивне хвилювання і, дивлячись униз, на щурячу діру, сказала невпевнено:

– Не слід бути легковірними, Кейт. Я хочу сказати, не можна вірити абсолютно всьому, що ми чуємо. Ти ж знаєш, що говорять про старого Тома.

– Де, у селі? Та знаю я, що вони кажуть: «Найзапекліший брехун у п’яти графствах», – але ж казати так стали через здобич. Розумієте, спочатку він усім про них розповідав, а не слід було. Він думав, людям буде цікаво, але їм зовсім не було цікаво… ні крапельки: вони йому просто не вірили. – Кейт опустилася на коліна і, важко дихаючи, зазирнула в дірку. – По-моєму, була тільки одна людина, окрім Тома, яка вірила в існування позичайок.

– Ти маєш на увазі місіс Драйвер, кухарку з Фербанкса?

Кейт насупилася і, випроставшись, сіла на п’яти.

– Ні, навряд чи місіс Драйвер по-справжньому вірила в них. Я знаю, що вона їх бачила, але, думаю, не повірила своїм очам. Ні, я говорю про іншу людину – про цигана на прізвисько Криве Око. Він витрусив їх із черевика на підлогу свого фургона і побачив просто у себе під носом. Які вже тут сумніви? Він спробував їх схопити, каже Том: хотів посадити наших здобичників у клітку і показувати на ярмарку за гроші, але вони вислизнули. Звісно, за допомогою Спіллера.

– А хто такий Спіллер? – запитала місіс Мей, усе ще заворожено дивлячись на щурячу діру.

– Ви не чули про Спіллера? – здивувалася Кейт.

– Ні.

– О! Спілер – справжнє диво!

– Не сумніваюся. – Місіс Мей підтягла до себе стілець із плетеним сидінням і важко опустилася на нього. – Але не забувай: ви з Томом розмовляєте цілими днями, я ж не зовсім у курсі подій… Ким його вважали, цього Спіллера? Позичайкою?

– Він ним і був, але – як би це сказати? – диким: жив де доведеться, одягався в смердючі кротові шкури і, якщо чесно, ніколи не мився…

– Він мені чомусь не здається таким вже дивом.

– Ой, що ви! Він збігав за Томом, і Том кинувся туди і врятував їх: схопив із підлоги прямо з-під носа в циганів і у власній кишені приніс сюди – всіх чотирьох: Спіллера, Пода, Хомілі й Аррієтту. – Кейт притопнула ногою по теплих кам’яних плитах підлоги. – На це саме місце. Потім вони, бідолахи, втекли за стіну через цю щурячу дірку і забралися крихітними сходами нагору, туди, де жили їхні родичі…

Несподівано Кейт схопилася на ноги і, витягнувши руку вгору, постукала по штукатурці біля вогнища.

– Їхній дім, цих родичів, був десь тут. Досить високо. Вони жили на двох поверхах між стінкою пральні й цією стінкою. Том каже, вони користувалися водою з труби, що йде від бака на даху в пральню, проробивши в ній дірки із затичками. Аррієтті не подобалося там, нагорі, і вона щовечора спускалася потихеньку сюди і базікала з Томом. Але наша сім’я – Куранти – недовго тут залишалася. Розумієте, сталося дещо жахливе…

– Розповідай же, – поквапила місіс Мей.

– Нам не встигнути: містер Зловредінг ось-ось почне нервувати, – та й розповідати про це має старий Том, який, схоже, все про них знає – навіть те, що вони говорили й робили, коли їх ніхто не бачив.

– Так, він природжений оповідач, – розсміялася місіс Мей. – І розбирається в людях. Коли доводиться боротися за життя, люди поводяться однаково – звісно, згідно зі своїм характером і темпераментом – незалежно від зросту та суспільного становища.

Місіс Мей нахилилася вперед, немов збиралася краще роздивитися плінтус, і додала:

– Навіть я можу уявити собі, що відчувала Хомілі, позбавлена домашнього даху над головою і всього свого добра, опинившись перед цією темною дірою… А нагорі родичі, які зовсім її не чекають і яких вона не бачила вже тисячу років.

Але місіс Мей помилялася, бо не уявляла, яку радість відчувають позичайки, опинившись у надійному притулку, де їм ніщо не загрожує…

Глава друга

Трохи нервуючи і злегка боячись, один за одним вони пройшли через вузьку і високу дірку в дерев’яній стінній панелі. Усередині було темнувато, як у печері. На їхнє розчарування, приміщення виявилося нежитловим, і в ньому пахло пилом і мишами.

– Ах ти боже мій! – пробурмотіла Гомілі. – Як же вони тут живуть?

Несподівано зупинившись, вона підібрала щось із підлоги і збуджено прошепотіла:

– Ти тільки подивися, що я знайшла! Знаєш, що це таке?

– Так, – відповів Под, коли Хомілі помахала в нього перед носом чимось білястим, – це шматочок пера для чищення трубки. Поклади його на місце і йдемо: на нас чекає Спіллер.

– Це носик від нашого старого чайника з жолудя – ось що це таке. Я б його впізнала з тисячі, і тобі мене не переконати. Отже, вони тут… – здивовано констатувала Гомілі, крокуючи за Подом до густої тіні, де на них уже чекали Спіллер і Аррієтта.

– Ми піднімемося тут, – сказав Спіллер, поклавши руку на приставну драбину, біля яких стояв.

Гомілі підняла очі й подивилася вгору, куди йшли поперечини, зникаючи в темряві, і здригнулася. Сходи були зроблені із сірників, акуратно склеєних і з’єднаних із половинками розщепленої палиці на кшталт тих, що використовують як підпори для рослин у горщиках.

– Нам краще підніматися по одному, і я піду першим, – вирішив Под.

Хомілі з острахом дивилася чоловікові слідом, поки не почула його голос зверху, звідкись із темряви:

– Усе гаразд, піднімайтеся.

У Хомілі тремтіли коліна, але вона успішно дісталася ледь освітленого майданчика, схожого на сцену, що ширяла в повітрі, і той ледве чутно скрипнув і похитнувся під її вагою. Внизу залишилася чорна порожнеча, попереду чекали відчинені двері.

– О господи! Тільки б не зламати собі шию, – пробурмотіла Хомілі й порадила Аррієтті, яка піднімалася слідом за нею: – Не дивись униз!

Аррієтта й не збиралася туди дивитися: усю її увагу займав освітлений дверний отвір, у якому рухалися тіні, звідки чулися тихі голоси і чийсь дзвінкий сміх.

– Ходімо, – покликав Спіллер, тягнучи її до дверей.

Аррієтта назавжди запам’ятала своє перше враження від цієї кімнати нагорі. Там було тепло, несподівано чисто, мерехтів вогник свічки, пахло домашньою їжею, а ще звучали голоси… багато голосів.

Мало-помалу вийшовши із заціпеніння, вона почала розуміти, хто є хто. Ця жінка, що зараз обіймає її матір, вся така кругленька й сяюча, мабуть, тітка Люпі. Чому вони так вчепилися одне в одного, і плачуть, і тиснуть одне одному руки? Їхні стосунки ніколи не вирізнялися особливою теплотою, і всі навколо про це знали. Гомілі завжди вважала Люпі зарозумілою, бо в старому домі та жила у вітальні й навіть, як казали, переодягалася до вечері. А Люпі, своєю чергою, ставилася до Хомілі зневажливо через її надто вже простий побут під підлогою кухні та невиразну, недоглянуту зовнішність.

У кімнаті був і дядько Гендрірі. Борода його помітно поріділа, і він казав батькові Аррієтти, що це аж ніяк не може бути вона, а Под з гордістю заперечував, що саме так і є. Як звали трьох хлопчиків – своїх двоюрідних братів, які виросли, але все одно схожі один на одного, – вона не пам’ятала.

І ще там була жінка, худенька, висока, наче з казки, не стара і не молода, яка трималася в тіні й зніяковіло посміхалася.

Хомілі, побачивши її, сплеснула руками і вигукнула:

– Невже це Еглтіна? Не може бути!

Аррієтта дивилася в усі очі й сама собі не вірила. Невже це справді Еглтіна, її давно зникла двоюрідна сестра, яка одного разу втекла з-під підлоги, і відтоді її ніхто більше не бачив? Для Аррієтти її історія була чимось на кшталт легенди, страшної казки, яку вона чула з самого дитинства. І ось тепер Еглтіна тут, перед нею, жива й неушкоджена, якщо тільки все це їм не снилося.

У цій кімнаті, обставленій ляльковими меблями, абсолютно різномастими і непропорційними, було й справді щось дивно нереальне, тож усе, що відбувається, цілком могло виявитися сном. Крісла, оббиті репсом або оксамитом, були або занадто маленькі, щоб у них сидіти, або, навпаки, надто глибокі й високі.

Уздовж стін вишикувалися шифоньєри, що впиралися в стелю, а столи виявилися незручно низькими. В іграшковому каміні «палало» розфарбоване вугілля з гіпсу, і камінний прилад становив одне ціле з решіткою. Два фальшивих вікна прикривали червоні атласні штори з пишними ламбрекенами, і в кожному був від руки намальований краєвид: за одним вікном – Швейцарські Альпи, за іншим – Шервудський ліс. (“Це Еглтіна намалювала, – повідомила тітка Люпі оксамитовим світським голосом. – Щойно в нас з’являться ще фіранки, ми зробимо третє вікно, з видом на озеро Комо з гори Сан-Прімо».) У цій кімнаті було безліч найрізноманітніших ламп, настільних і не тільки, всі під абажурами з фестонами, пензликами або бахромою, але висвітлювали кімнату, зі здивуванням помітила Аррієтта, знайомі скромні макані свічки, точнісінько такі самі, які вони робили вдома.

Від того, що всі родичі виглядали дуже охайними й чистими, Аррієтта зніяковіла ще більше. Кинувши швидкий погляд на батька і матір, вона і зовсім засмутилася: вони вже понад місяць не прали одяг і кілька днів не вмивалися. У Пода були розірвані на коліні штани, а в Хомили бурульками висіло волосся. Тітка Люпі, пухкенька і ввічлива, почала просити Хомілі зняти верхній одяг таким голосом, яким, як уявлялося Аррієтті, пропонують передати лакею боа з пір’я, бальну накидку і виблискуючі білизною лайкові рукавички.

Тільки Аррієтта хвилювалася даремно: Хомілі, яка вдома завжди боялася постати перед сторонніми в брудному фартусі, не розгубилася. Згадавши роль жінки-збентеженої-до-краю, вона додала до неї образ жінки, що страждає-но-не-будемо-тепер-об-цьому, супроводжуючи все це новою посмішкою, блідою, але відважною, і – з тією самою доброю метою – витягнула з запорошеного волосся дві останні шпильки.

– Люпі, бідолахо, скільки тут меблів! Хто допомагає тобі витирати пил? – картинно закотивши очі, вимовила Хомілі і, трохи похитнувшись, впала на стілець.

Усі кинулися до неї, як вона й очікувала, принесли води, допомогли вмитися й обполоснути руки. Гендрірі, дивлячись на неї повними сліз очима, пробурмотів:

– Бідолаха! Розуму незбагненно, як настільки тендітна істота змогла стільки винести…

Потім, коли гості трохи привели себе до ладу, всі сіли вечеряти. Їли в кухні, яка хоч і розчарувала Хомілі, зате там горів справжній вогонь. Плитою слугував великий чорний дверний замок. Вугілля помішували через замкову щілину, а дим, як пояснила Люпі, йшов через систему труб у димохід котеджу. Багато місця займав довгий білий стіл, роль якого виконувала лиштва дверей вітальні, вкрита білою емаллю і розмальована незабудками, що міцно трималася на чотирьох недогризках олівців, поставлених так, що грифелі потрапляли в отвори для шурупів, а їхні кінчики ледве височіли над поверхнею. Один з олівців виявився чорнильним, і гостей попередили, щоб до нього не доторкалися, інакше забруднять руки.

На столі було безліч різноманітних страв, як справжніх, так і муляжів. Пироги, пудинги та консервовані фрукти Люпі приготувала сама, а гіпсову баранячу ногу та тарілку з такими ж тістечками запозичила в ляльковому будиночку. Між тарілками знайшли своє місце два графини зеленого скла, три справжнісінькі широкі склянки та чашки з жолудів.

Розмови, розмови, розмови… Аррієтта приголомшено слухала, доки нарешті не зрозуміла, чому на них чекали. Схоже, Спіллер, виявивши, що печера спорожніла, мешканці черевика зникли, як і сам черевик, зібрав їхні пожитки, побіг до юного Тома і все йому розповів.

Люпі стало недобре, коли вони згадали ім’я хлопчика, і їй довелося вийти з-за столу. Вона трохи посиділа в іншій кімнаті на тендітному позолоченому стільці, поставленому в дверному отворі – «на протязі», як вона сама сказала, – обмахуючи своє кругле червоне обличчя пір’ям жайворонка.

– Мама завжди так – варто згадати людей, – пояснив старший син Люпі. – Марно казати, що він і мухи не образить!

– Цього не можна знати напевно, – похмуро заперечила Люпі зі свого стільця в дверному отворі. – Він уже майже дорослий, а вони, кажуть, саме в цей момент стають небезпечними…

– Абсолютно вірно, – підтримав Люпі Под. – Я й сам їм ніколи не довіряю.

– О, як ви можете таке говорити! – вигукнула Аррієтта. – Згадайте, як Том буквально вирвав нас із лап смерті!

– Як це вирвав? – взвизгнула Люпі. – Ти хочеш сказати, що він брав вас руками?

– Зрозуміло, – знизала плечима Хомілі й засміялася, не зупиняючись ганяючи кульку малини по своїй слизькій тарілці. – Нічого особливого.

– Навіть уявити страшно! – слабким голосом вимовила Люпі. – Сподіваюся, ви мене вибачите, але мені треба піти і прилягти… ненадовго.

Коли вона підняла своє пишне тіло з крихітного стільчика, той похитнувся, і Гомілі, якій одразу полегшало, щойно Люпі пішла, запитала абсолютно нормальним голосом:

– Хтось із великого будинку у звичайній білій наволочці приніс її сюди.

– З нашого будинку? – уточнив Под.

– Судячи з усього, – кивнув Гендрірі, – усі ці меблі з того лялькового будиночка, який стояв у кімнаті для занять, пам’ятаєш? На верхній полиці шафи з іграшками, праворуч від дверей.

– Звісно, пам’ятаю: адже дещо з цих меблів належить мені, – бурмотіла Хомілі і, повернувшись до Аррієтти і понизивши голос, додала: – Шкода, що ми не зберегли той опис, той самий, який ти склала на промокашці. Пам’ятаєш?

Аррієтта, вже здогадавшись, що без сварок у майбутньому не обійдеться, кивнула і раптом відчула страшну втому. Розмов виявилося забагато, та й спекотно було в переповненій кімнаті.

– І хто все це приніс? – поцікавився Под. – Хтось із людей?

– Напевно, – підтвердив Гендрірі. – Наволочка лежала на іншому боці насипу. Це сталося незабаром після того, як нам довелося піти з борсукової нори і влаштуватися в плиті…

– А що це була за плита? Чи не та, що валялася біля табору?

– Вона сама, – підтвердив Гендрірі. – Ми прожили в ній цілих два роки.

– На мій погляд, надто близько до циган, – зауважив Под, відрізав собі добрий шматок гарячого вареного каштана і густо намазав його вершковим маслом.

– А що робити? Подобається тобі чи ні, доводиться селитися ближче до людей, якщо ти здобичниця, – пояснив Хендрірі.

Под так здивувався, що навіть забув про каштан, і вигукнув:

– Ти позичав у таборі? У твоєму-то віці!

Гендрірі ледве помітно знизав плечима і скромно промовчав, а Хомілі захоплено видихнула:

– Оце так! Який у мене брат! Ти уявляєш, Под?

– А я ось про що подумав, – підняв голову Под. – Як ти поводився з димом?

– Не було ніякого диму, – пояснив Гендрірі, – адже плита-то газова.

– Готувати на газі! – мрійливо вигукнула Хомілі.

– Ми запозичили його з труби, яку проклала вздовж усього насипу газова компанія. Піч була перекинута, ти ж пам’ятаєш. Ми прорили тунель через димохід і провели в ньому півтора місяця, але справа того варта: у нас було три пальники.

– А як же ви їх запалювали, потім гасили? – здивовано поцікавився Под.

– Так ми їх не гасили: один раз запалили – і все. Вони й зараз горять.

– Ти хочеш сказати, що досі туди ходиш?

Гендрірі стримав позіхання (вони ситно повечеряли, і в кімнаті було задушливо) і похитав головою.

– Там живе Спіллер.

– О! – вигукнула Хомілі. – Так ось на чому він готував їжу! Міг би й нам про це сказати або хоча б до себе запросити…

– Спіллер не міг цього зробити, – сказав Гендрірі. – Обпікшись на молоці, дмуть на воду, як то кажуть.

– Про що це ти? – не зрозуміла Гомілі.

– Після того як ми покинули борсукову нору… – почав було Гендрірі, але застиг: йому явно було трохи соромно. – Загалом, у цій плиті він жив сам. Спіллер запросив нас перекусити і відпочити, а ми залишилися на кілька років…

– Але вже після того, як ви дісталися до газу, – зауважив Под.

– Правильно, – підтвердив Гендрірі. – Ми готували їжу, а Спіллер позичав.

– Ага! Спіллер позичав? Тепер розумію. Нам із тобою доведеться визнати, що ми вже не такі молоді, як колись.

– А де зараз Спіллер? – раптом запитала Аррієтта.

– О, він пішов, – невизначено сказав Гендрірі, якому вочевидь було не до душі, судячи з того, що він хмурився і постукував по столу олов’яною ложкою.

(Однією з її півдюжини, сердито згадала Хомілі, гадаючи, скільки їх усього залишилося.)

– Куди пішов? – уточнила Аррієтта.

– Додому, я думаю, – відповів Гендрірі.

– Але ж ми йому навіть не подякували! – вигукнула Аррієтта. – Спілер урятував нам життя!

Гендрірі струсив похмурий настрій і несподівано запропонував Поду:

– Як щодо чорничної наливки? Люпі сама її робить. Це нас трохи підбадьорить…

– Ні, дякую, – твердо відмовилася Хомілі, не давши Поду можливості відповісти. – Із цього ніколи нічого доброго не виходило, як ми встигли з’ясувати.

– Але що подумає Спіллер? – не вгамовувалася Аррієтта, і в очах її знову з’явилися сльози. – Ми навіть не сказали йому «дякую».

– Спіллеру? – здивовано подивився на неї Гендрірі. – Він не чекає подяки. З ним усе гаразд.

– Чому він не залишився на вечерю?

– Та він ніколи не залишається, – пояснив Гендрірі, – тому що не любить компанію. Їжу він готує собі сам.

– Де?

– У тій самій плиті.

– Але до неї так довго йти!

– Тільки не для Спіллера. До того ж частину шляху він пропливе на своїй барці.

– Уже, напевно, стемніло, – зітхнула Аррієтта.

– Та не турбуйся ти за Спіллера, – сказав з усмішкою дядько, – їж краще свій пиріг…

Аррієтта подивилася на тарілку: рожеву, целулоїдну, з чайного сервізу, добре їй знайомого, – і зрозуміла, що їсти їй зовсім не хочеться.

– А коли Спіллер повернеться? – запитала вона з тривогою.

– Він рідко сюди приходить: двічі на рік за новим одягом або якщо юний Том покличе.

Аррієтта задумалася, потім сумно промовила:

– Мабуть, йому дуже самотньо.

– Спілеру? Ні, я б не сказав. Серед позичайок такі, як він, одинаки трапляються. – Гендрірі задумливо перевів погляд на свою доньку, що сиділа на самоті біля вогню. – Ось і Еглтіна така… Шкода, але з цим нічого не поробиш. У таких здобичників особливе ставлення до людей: вони, як то кажуть, їдять у них із руки…

Коли повернулася відпочила Люпі, бесіда продовжилася, і ніхто не помітив, як Аррієтта вислизнула з-за столу і попрямувала в бік сусідньої кімнати. До неї ще довго долинали розмови дорослих про все на світі: про те, як житимуть на новому місці; як облаштувати квартиру з кількох кімнат нагорі; про небезпеки, що можуть чатувати на них на новому місці, і про правила, дотримуючись яких, їх можна уникнути (драбину обов’язково треба витягати на ніч наверх, але спершу переконатися, що чоловіки повернулися); хлопців по одному можна відпускати зі старшими вчитися позичати, але жінки, як заведено, мають залишатися вдома. Вона почула також, як її матінка відмовилася від пропозиції користуватися кухнею:

– Дякую, Люпі. Ти дуже добра, але нам краще з самого початку жити так, як буде далі, тобто окремо, згодна?

«Знову все спочатку», – зітхнула Аррієтта, вмощуючись у жорстке крісло в сусідній кімнаті. Різниця в тому, що тепер вони житимуть не під підлогою, а вище, між дранкою і тиньком, запорошені проходи замінять сходи, а платформа – колосникові грати. У всякому разі, вона дуже на це сподівалася.

Аррієтта оглянула заставлену меблями кімнату, і предмети з лялькового будиночка раптом здалися їй безглуздими: все напоказ і нічого для зручності. Фальшиве вугілля в каміні втратило свій вигляд, фарба стерлася: схоже, Люпі надто часто його чистила, – а намальовані у вікнах пейзажі по краях були захоплені пальцями.

Аррієтта вийшла на тьмяно освітлений майданчик, де тіні й пил неодмінно нагадали б їй куліси, якби вона знала, що це таке. Помітивши, що сходи стоять на місці (значить, хтось пішов позичати), вона ледь не заплакала: бідний Спіллер… одинак, як вони його назвали. «Можливо, і я така сама», – з жалем до себе подумала Аррієтта.

Як темно було в цьому чужому домі – майже так само темно, як під підлогою кухні у Фербанксі, адже освітлювали його лише саморобні воскові свічки, наколоті на вістря кнопок. («Скільки людських осель, – раптом подумала Аррієтта, – згоріло через безтурботність здобичниць, які снують туди-сюди зі свічками, що горять у руках»). Як не намагалася Люпі навести чистоту, пахло сажею і з кутів тягнуло згірклим сиром.

Братці спали в кухні – заради тепла, пояснила Люпі; ошатною вітальнею користувалися лише в особливих випадках. Зовні від неї був неосвітлений майданчик, з якого спускалися вниз хиткі сходи.

Дві кімнати, які їм відвела Люпі, знаходилися над майданчиком, приховані в напівтемряві. Сходи до цих кімнат змайструвати ще не встигли, і дістатися до жорсткого настилу, зробленого Хендрірі з кришки взуттєвої коробки, можна було, тільки чіпляючись пальцями за дранку і наосліп намацуючи місце для ноги.

– Ну, ти приведеш тут усе до житлового вигляду, – сказала Люпі, оскільки знала, що в Пода золоті руки, – а ми позичимо вам дещо з меблів.

– Для початку… – пробурмотіла Хомілі того першого ранку, піднімаючись, крок за кроком, слідом за Подом по дранках, бо, на відміну від більшості позичайок, боялася висоти й не захоплювалася лазінням. – А потім що?

Поглянути вниз було страшно. Вона знала, що майданчик там нестійкий, а від нього відходять сірникові сходи, схожі на риб’ячу кістку.

«Гаразд, – намагалася вона себе втішити, незграбно намацуючи місце, куди поставити ногу, – нехай підйом і крутий, зате вхід окремий…»

– Як тобі тут, Под? – запитала Хомілі, просовуючи нарешті голову в круглий люк, прорізаний у підлозі (ну й дивно ж це виглядало – немов її голову відокремили від плечей).

– Тут сухо, – відповів Під ухильно і тупнув кілька разів по підлозі, точно бажаючи перевірити її міцність.

– Ой, не тупай так сильно! – благала Хомілі, ледве втримавшись на ногах. – Це всього лише картон.

– Знаю, – сказав Под і додав, коли Хомілі дісталася до нього: – Але дарованому коню в зуби не дивляться…

– Удома під кухнею, – сказала Хомілі, озираючись, – ми принаймні були на твердій землі…

– Коли це було! Уже й у черевику пожити довелося, – нагадав Под, – і в печері на березі. І мало з голоду не померли. І мало не замерзли на смерть. І ледь не потрапили в руки до циган.

Хомілі ще раз озирнулася на всі боки. Дві кімнати? Назвати їх так можна, лише маючи багату уяву. Шматок картону між двома решітками дранки, розділений книжковою палітуркою, де на темно-червоному полотні тьмяно поблискувала витіснена золотом назва: «Розведення свиней. Щорічник». У цій стіні Гендрірі вирізав двері. Стель взагалі не було, і звідкись зверху падало слабке світло. Правильно, через щілину між мостинами і стіною в спальні лісника, подумала Хомілі.

– Хто там спить? – запитала вона Пода. – Батько цього хлопчика?

– Дід.

– Не здивуюся, якщо він наставить мишоловок або ще чогось, щоб нас упіймати.

– Безперечно: коли маєш справу з лісниками, треба сидіти тихенько, – погодився Под. – Щоправда, він на цілий день іде з дому, і хлопчик із ним…

Озирнувшись, Под додав:

– Так, тут сухо і тепло.

– Не дуже-то, – заперечила Хомілі.

Зробивши крок у отвір між кімнатами, вона побачила, що двері тримаються на полотні палітурки, яку Гендрірі залишив нерозрізаною, і зауважила:

– Скоро обтреплеться, ось побачиш. І що тоді?

– Я можу прошити полотно шевськими нитками. Пара дрібниць. – Под притиснув долоні до кам’яної кладки дальньої стіни і пояснив: – Димохід. Теплий, так?

– Так, – хмикнула Хомілі, – коли притиснешся до нього.

– Що, якщо нам спати тут, поруч із трубою?

– На чому?

– Вони начебто збиралися позичити нам ліжка.

– Ні, краще використовувати димар для куховарства. – Хомілі обмацала руками кладку і почала виколупувати штукатурку з вертикальної тріщини між камінням. – Тут можна дістатися до спеки.

– Але ж ми будемо харчуватися внизу всі разом, – нагадав Под. – Начебто так домовилися… І готувати будемо разом.

– Разом готувати, разом позичати… але тобі позичати тут буде нічого, – заперечила Хомілі.

– Нісенітниця, – сказав Под. – З чого ти взяла?

– А з того, що в такому невеличкому будинку, як цей, де живуть лише двоє людей: старий і хлопчик, – немає стільки поживи, як у Фербанксі. Запам’ятай мої слова. Я розмовляла з Люпі: Хендрірі і двоє старших хлопців цілком тут справляються, – а ти станеш у них відбивати хліб. Навряд чи це їм припаде до смаку.

– То що ж робити? – трохи розгубився Под. Очі в нього округлилися, стали порожніми.

Позичайка, позбавлений можливості позичати, особливо такий майстер своєї справи, як Под!

– Займешся меблями, найімовірніше.

– Але вони ж сказали, що дадуть нам їх у борг.

– Дадуть у борг! – прошипіла Хомілі. – Усе, що в них є, було нашим!

– Досить тобі… – почав було Под, але Хомілі, понизивши голос до шепоту, продовжила:

– Усе, до останньої речі. І це червоне оксамитове крісло, і кухонна шафа для посуду з намальованими тарілками – все, що хлопчик приніс нам із лялькового будиночка…

– Але плита із замку їхня власна, – вставив Под, – і стіл із дверної лиштви. І цей…

– …І гіпсова бараняча нога була наша, – перервала його Хомілі, – і блюдо з гіпсовим тортом. І ліжка наші були, і диван. І пальма в діжці…

– Послухай, Хомілі, – взмолився Под, – ми вже обговорювали все це, згадай. Як то кажуть, що з воза впало, те пропало; що знайшов, те моє. Для них ми тоді все одно що померли… ну, начебто як крізь землю провалилися або у воду канули. Усі ці речі їм принесли в простій білій наволочці і склали біля дверей. Розумієш, що я хочу сказати? Ніби як ми їх залишили їм у спадок.

– Залишити що-небудь Люпі? Та нізащо! – вигукнула Хомілі.

– Право ж, слід визнати, що вони були до нас добрі.

– Так, – погодилася Гомілі й сумно подивилася навколо.

Картонна підлога була усіяна шматками штукатурки, що впала згори, і Хомілі неуважно почала підштовхувати їх ногою туди, де між рівним краєм картону і горбистою обмазкою стіни були невеликі отвори. Уламки з шумом обрушилися вниз, у кухню Люпі, і Под вигукнув:

– Бачиш, що ти наробила? Якщо нам дороге життя, не слід здіймати галас. Особливо такий. Для людей, якщо десь щось шарудить або шкрябає, – це миші або білки. Сама знаєш не гірше за мене.

– Вибач… – сказала Хомілі.

– Зачекай-но хвилинку.

Увесь цей час Под пильно дивився на промінь світла, що падав згори, і зараз, не встигла Хомілі відгукнутися, швидко поліз по дранці до щілини, звідки він вибивався.

– Обережніше! – шепнула Хомілі.

Їй здалося, що він тягне якийсь предмет: який – було не видно, але, судячи з пихтіння Пода, важкий.

– Не хвилюйся: там, нагорі, зараз нікого немає. Приймай, – закінчивши спуск, сказав Под і передав дружині стару кістяну зубну щітку. – Перша здобич. Хтось упустив її там, у спальні, і вона застрягла між підлогою і стіною. Залізти туди, в кімнату, простіше простого: чи то стіна трохи відійшла, чи то мостини всохли, – а далі щілина ще ширша…

Сказано це було нарочито скромно, але Хомілі бачила, що він задоволений.

– Приймай ще, – додав Под, передаючи їй доволі велику раковину, яку витягнув з обмазки стіни. – Ти підмети тут, а я знову піднімуся нагору. Саме час, поки нікого немає.

– Тільки обережніше, Под… – з гордістю і занепокоєнням попросила Хомілі.

Вона не зводила з чоловіка очей, поки він підіймався по дранці, і лише після того, як зник з поля зору, почала підмітати підлогу, використовуючи раковину замість совка. На той час, коли знизу піднялася Аррієтта, щоб повідомити, що їх чекають до столу, на підлозі лежала непогана здобич: денце порцелянової мильниці (таз для вмивання), в’язана тамбуром жовта з червоним серветка під тарілку, з якої міг вийти килимок, світло-зелений обмилок, довга штопальна голка (трохи заіржавіла), три пігулки аспірину, пачка пір’янець для чищення трубок і довгий шматок просмоленої мотузки.

– Я начебто нагуляв апетит, – сказав Под, дуже задоволений собою.

Глава третя

Вони спустилися дранкою на майданчик і, тримаючись подалі від його країв, пройшли у вітальню, а через неї – у кухню.

– Ну нарешті! – вигукнула Люпі гучним, соковитим, «тітонькиним» голосом.

Поруч із нею – пухкенькою, рожевою від пічного спека, у пурпуровій шовковій сукні – Хомілі здавалася ще худішою та незграбнішою – форменою прищіпкою для білизни.

– Ми вже збиралися без вас починати.

Кухня освітлювалася однією-єдиною лампою, роль якої виконувала срібна сільничка з дірочками нагорі, з якої стирчав гніт. Повітря було нерухомим, полум’я горіло рівно, але слабко, і порцелянова стільниця, біла як лід, тонула в напівтемряві.

Еглтіна біля плити розливала суп по жовтих раковинах від равликів, вичищених і відполірованих, і Тімміс, молодший хлопчик, який ще нетвердо тримався на ногах, розносив їх. «Як вони схожі один на одного! – подумала Аррієтта. – Обидва тихі, бліді і ніби насторожені». Гендрірі та два старші хлопчики вже сиділи за столом і жадібно сьорбали суп.

– Встаньте! – жартівливо наказала Люпі. – Ви повинні вставати, коли в кімнату входить ваша тітка!

Хлопчики неохоче піднялися і тут же плюхнулися назад. «Ох вже ці Клавесини, – було написано в них на обличчях, – зі своїми гарними манерами». Братики були занадто молоді, щоб пам’ятати благословенні дні у вітальні великого будинку: ромові баби, китайський чай, музика вечорами, – і, неотесані, підозрілі, майже не розкривали рота. «Ми не дуже-то їм подобаємося», – подумала Аррієтта, займаючи своє місце за столом. Маленький Тімміс, прихопивши раковину ганчіркою, приніс їй суп. Тонкі стінки «тарілки» були такі гарячі, що Аррієтта ледве втримала її в руках.

Їжа була проста, але поживна: суп і варені боби з краплею м’ясного соусу – по одному бобу на кожного. Нічого схожого на розкішне частування, подане на вечерю, коли Люпі виставила на стіл усі свої запаси. Здавалося, вони з Гендрірі порадилися і вирішили спуститися на нижчий щабель. «Ми повинні почати так, – напевно, сказала твердим, впевненим голосом Люпі, – як збираємося продовжувати».

Однак Гендрірі та старшим братикам подали омлет із яйця ластівки, приготований Люпі власноруч на бляшаній кришці. Приправлений чебрецем і диким часником, він видавав чудовий запах.

– Вони сьогодні весь ранок шукали здобич, – пояснила цю обставину Люпі. – Вийти можна, тільки якщо відчинені вхідні двері, і буває, що назад не потрапити. Одного разу Гендрірі довелося три ночі провести в дров’яному сараї.

Хомілі подивилася на чоловіка, який уже доїв свій боб і тепер сидів, втупившись в одну точку, і зауважила недбало:

– Под теж дещо позичив сьогодні вранці. Щоправда, він ходив не стільки далеко, скільки високо, але від цього живіт підводить не менше.

– Позичив? – здивувався дядько Хендрірі, та так, що перестав жувати: його ріденька борідка більше не рухалася вгору-вниз.

– Так, дещо, – скромно сказав Под.

– Але де? – запитав дядько Гендрірі, не відриваючи від нього погляду.

– У спальні старого. Вона якраз над нами…

З хвилину Гендрірі мовчав, потім промовив, але таким тоном, наче збирався робити догану:

– Що ж, чудово, Под. Але ми повинні діяти за планом. У цьому будинку не так вже й багато здобичі, і розбазарювати її не можна. Ми не можемо всі кидатися на неї, як бики на ворота.

Він поклав до рота шматок омлету і взявся повільно жувати: Аррієтта, наче заворожена, дивилася на його бороду і її тінь на стіні, – а проковтнувши, додав:

– Я буду тобі вельми вдячний, якщо на якийсь час перестанеш ходити по здобич. Ми знаємо тутешню територію, так би мовити, і працюємо своїми методами. Краще ми поки що будемо все вам позичати. А їжі на всіх вистачить, якщо вам не потрібні різносоли.

Настало мовчання. Аррієтта помітила, що старші хлопчики, проковтнувши омлет, втупилися в тарілки. Люпі гриміла посудом біля плити. Еглтіна з перебільшеною увагою розглядала свої руки, а Тімміс переводив здивований погляд з одного на іншого, і його широко розкриті очі здавалися ще більшими на маленькому блідому личку.

– Як скажеш, – повільно вимовив Под.

Люпі поспішила назад до столу й весело сказала, порушуючи незручне мовчання:

– Хомілі, якщо в тебе сьогодні вдень знайдеться вільна хвилинка, чи не допоможеш мені з шиттям? Я готую літній одяг для Спіллера. Буду тобі дуже вдячна.

Гомілі подумала про незатишні кімнати нагорі: так не терпілося за них узятися, – але все ж таки, вичавивши посмішку, сказала:

– Звісно.

– Я завжди закінчую шиття до весни, – пояснила Люпі, – а завтра вже перше березня.

Вона почала прибирати зі столу, і всі схопилися, щоб допомогти їй.

– Але де він сам-то, Спіллер? – поцікавилася Хомілі, намагаючись скласти раковини стопкою.

– Гадки не маю, – знизала плечима Люпі. – Вирушив кудись, якась нова затія. Нікому не відомо, де він. І що робить, якщо вже про те зайшла мова. Щодо мене, то щоосені я шию йому кротячий одяг, а білий лайковий – щовесни, і він завжди за ним приходить.

Люпі вийняла затичку з труби (як вони самі робили в старому домі, згадала Аррієтта) і набрала води для миття посуду.

– Яка ти добра! – зауважила Аррієтта, спостерігаючи, як Люпі полоще раковини в кришталевій сільничці й ставить рядком сохнути.

– Усього лише по-людськи, – сказала Люпі.

– Як ти сказала? «По-людськи»? – вигукнула Хомілі, здивована і налякана таким незвичайним словом.

– У даному випадку я мала на увазі «чуйно, уважно», – пояснила Люпі, пригадавши, що Хомілі, бідолашна, не здобула жодної освіти, бо дитинство її пройшло під кухнею. – Це не має жодного стосунку до людей. Який тут зв’язок?

– Ось і я запитую себе про те саме…

– До того ж Спіллер приносить нам за це різні речі.

– Зрозуміло, – трохи заспокоїлася Хомілі.

– Він полює, а я копчу для нього м’ясо – тут, у димоході. Частину ми з’їдаємо, частину він забирає. Що залишається, я в’ялю і кладу в банки, а зверху заливаю олією, – зберігається в такому вигляді мало не рік. Він приносить пташині яйця, і ягоди, і горіхи… і рибу з річки. Рибу я теж копчу або мариную. Дещо засолюю… А якщо нам потрібна якась певна річ, треба тільки сказати Спілеру – звісно, заздалегідь, – і він добуде її в циган. Стара плита, в якій він живе, лежить поруч із вигоном, де вони зупиняються. Дайте Спіллеру час, і він принесе від циган усе, що хочете. Ось якось приніс цілий рукав від парусинового плаща… дуже нам знадобився: ми всі в нього залізли, коли влітку сюди налетіли бджоли.

– Бджоли? – розсіяно пробурмотіла Хомілі.

– Хіба я не говорила про бджіл на даху? Їх більше немає, відлетіли. Але завдяки їм ми запаслися медом – на все життя вистачить – і прекрасним міцним воском для свічок…

Хомілі нічого не відповіла, намагаючись приховати заздрість: її приголомшило багатство Люпі, – але нарешті, витерши останню раковину, сказала:

– Куди їх поставити?

– У плетений футляр для гребінця – поклади на бляшану кришку і скинь їх туди. Вони не розіб’ються.

– Мушу визнати, Люпі, ти стала, як то кажуть, гарною господинею, – зауважила Хомілі, не приховуючи свого здивування, і почала кидати мушлі одну за одною у футляр у формі ріжка з петелькою зверху, щоб вішати на стіну, і з вилинялим блакитним бантом.

– Мабуть, так, якщо врахувати, що я виросла у вітальні і за все життя палець об палець не вдарила.

– Ну, зростала ти, скажімо, не у вітальні… – з’їдливо зауважила Хомілі.

– Ах, ті дні, що жила в стайні, зовсім вивітрилися в мене з пам’яті, – безтурботно відмахнулася Люпі. – Я була така молода, коли вийшла вперше заміж, зовсім дитя…

Несподівано вона повернулася до Аррієтти:

– А ти про що мрієш, міс Тихоня?

– Я думала про Спіллера.

– Ага! – вигукнула Люпі й знову розсміялася. – Вона думала про Спіллера. Нема чого тобі витрачати свої дорогоцінні думки на цього оборвиша. Прийде час, і ти зустрінеш купу вихованих здобичниць. Можливо, навіть познайомишся з таким, що виріс у бібліотеці: кажуть, вони кращі за всіх – джентльмени всі до одного, прекрасно освічені.

– Я ось про що подумала… – рівним голосом сказала Аррієтта, намагаючись не вийти з себе. – Спілер у костюмі з білої лайки має, напевно, дивний вигляд.

– Ну, білим він залишається недовго, – захихотіла Люпі, – вже ти мені повір! Спочатку він білий, тому що я шию його з білої бальної рукавички: довгої, до самого плеча, – яку я захопила, коли ми залишали вітальню. Спіллер хоче тільки лайку і більше нічого… каже, що вона носиться. Звісно, вона стає жорсткою, щойно намокне, але він знову її розношує. На той час його одяг уже всіх кольорів веселки.

«Усіх кольорів веселки? Ні, веселка тут ні до чого», – подумала Аррієтта і згадала одяг Спіллера. Це навіть не кольори, а відтінки, причому такі, що роблять його невидимим: м’який жовтувато-коричневий, палевий, тьмяно-зелений, щось на кшталт сірого з червонуватим відливом. Спіллер намагався підлаштувати свій одяг до пори року і приводив його до такого вигляду, щоб міг злитися з будь-яким тлом: щоб міг стояти поруч, ледь не торкаючись до вас, а ви б його не помітили. Спілер обманював не тільки циган, а й тварин: яструбів, горностаїв і лисиць… Нехай він і не мився, вони не могли відчути його за запахом: від нього пахло листям, корою, травами і жовтецями, вологою, теплою від сонця землею, сухим коров’ячим гноєм і ранньою ранковою росою…

– Коли він прийде? – запитала Аррієтта, але одразу ж, не чекаючи відповіді, побігла до себе нагору, і вже там, скорчившись на підлозі біля мильниці, дала волю сльозам.

Розмова про Спіллера нагадала їй про життя на природі – про те вільне життя, якого, певно, їй більше не бачити. Їхній новий притулок між стінами може скоро перетворитися на в’язницю…

Глава четверта

Меблі нагору заносив Гендрірі зі старшими хлопчиками, а Под їх лише приймав. Таким чином, Люпі дала їм тільки те, що хотіла дати, а не те, що вони обрали б самі. Проте Хомілі не бурчала, бо – хоч і повільно – нарешті усвідомила, в якому вони опинилися становищі, і притихла.

Іноді вони залишалися після їжі внизу: допомагали по господарству або базікали з Люпі, – але час, який вони там проводили, залежав від настрою Люпі. Коли вона починала роздратовано звинувачувати їх за якийсь промах, винна в якому була сама, вони знали, що пора йти. «Сьогодні все в нас шкереберть», – говорили вони, сидячи без діла нагорі на старих корках від шампанського, які Люпі розкопала десь у себе й дала їм у ролі стільців (їхніх власних корках, треба зауважити). Сиділи вони зазвичай у внутрішній кімнаті біля димоходу, де було тепліше. Тут у Пода і Хомілі стояло двоспальне ліжко з лялькового будиночка; Аррієтта спала в першій кімнаті – тій, де був люк, – на товстому шматку повсті, видобутому в старі дні з ящика з фарбами, і батьки віддали їй майже всю постільну білизну.

– Не треба нам було сюди приходити, – поскаржилася якось увечері Хомілі, коли вони, як зазвичай, сиділи нагорі.

– У нас не було вибору, – зітхнув Под.

– Давай підемо, – додала вона, не зводячи з нього очей.

Под відірвався від своєї справи – прошивав підошву чобота – і запитав:

– Куди?

Останнім часом Поду стало чим зайнятися: він відшліфував іржаву голку і зайнявся шиттям взуття. Хендрірі приніс йому шкурку ласки, одну з тих, що лісник прибив для просушування під дверима прибудови, і тепер Под майстрував усім нове взуття. Люпі була так задоволена, що навіть командувати ними стала менше.

– Де Аррієтта? – раптово запитала Хомілі.

– Найімовірніше внизу, – відповів Под.

– Що вона там робить?

– Розповідає Тіммісу казку на ніч.

– Це я й сама знаю. Але чому так довго? Я вчора вже майже заснула, коли почула, як вона піднімається…

– Вони, мабуть, базікають, – припустив Под.

З хвилину Хомілі мовчала, потім сказала:

– Мені якось не по собі: знову мурашки…

Річ у тім, що позичайки відчувають неприємний озноб, коли неподалік опиняються люди. У Хомілі це завжди починалося з колін.

Под глянув нагору, на мостини над головою, звідки пробивалося тьмяне світло.

– Старий лягає спати, от і все.

– Ні, – сказала Хомілі, встаючи, і почала ходити взад-вперед. – До цього я звикла: чую щовечора. Мабуть, загляну-но я вниз.

– Навіщо? – здивувався Под.

– Подивлюся, чи там дівчинка.

– Уже пізно.

– Тим паче.

– Та де їй ще бути-то? – не міг зрозуміти Под.

– Не знаю, але в мене мурашки. І за останній час таке було зі мною рази два-три.

Хомілі вже звикла до дранки і спускалася нею спритніше, ніж раніше, навіть у темряві, але того вечора навкруги була суцільна темрява, тож, коли дісталася майданчика, їй здалося, що стоїть на краю зяючої прірви, звідки поривами налітає вітер. Намацуючи шлях до дверей у вітальню, Хомілі намагалася триматися подалі від краю.

У вітальні теж було незвично темно, як і в кухні, лише тьмяно поблискувала замкова щілина в печі та лунало сонне дихання.

– Аррієтта, – покликала Гомілі тихенько, ледь не пошепки, не переступаючи порога.

Гендрірі захропнув і, пробурмотівши щось уві сні, перевернувся на інший бік.

– Аррієтта…

– Хто там?.. – раптом пронизливо закричала Люпі.

– Це я – Хомілі…

– Що тобі потрібно? Ми всі спимо. У Гендрірі був важкий день.

– Нічого, все гаразд. Я шукала Аррієтту…

– Аррієтта давним-давно піднялася нагору, – буркнула Люпі.

– О-о… – протягнула Гомілі. – Вибач. Дякую.

– І зачини за собою двері на майданчик! – наказовим тоном сказала Люпі. – Жахливий протяг.

Пробираючись навпомацки до виходу по заставленій речами кімнаті, Хомілі побачила попереду тьмяне світло, яке, здавалося, відбивалося від майданчика. «Невже це зверху, – здивовано подумала Хомілі, – з другої кімнати, де сидить за роботою Под? Однак раніше його не було…»

З побоюванням вона ступила на майданчик і тут же зрозуміла, що слабке світло проникає не зверху, а звідкись із глибини. Сходи були все ще на місці. Хомілі помітила, що верхні перекладини тремтять, і після недовгого коливання зібралася з духом і зазирнула вниз. Її перелякані очі зустрілися з такими ж переляканими Аррієтти, що піднімалася сходами і вже досягла передостанньої сходинки. Далеко внизу Хомілі побачила гостроверху дірку в плінтусі, звідки й лилося яскраве світло.

– Аррієтта? – здивовано ахнула Гомілі.

Дівчинка мовчки вибралася на майданчик, приклала палець до губ і ледве чутно прошепотіла:

– Мені потрібно затягнути сюди драбину. Посунься.

Немов у трансі Хомілі, ловлячи ротом повітря, відступила на кілька кроків, щоб не заважати. Аррієтта – сходинка за сходинкою – підтягнула драбину нагору, приставила до стіни в себе над головою, потім, напружившись усім тілом, обережно опустила й поклала вздовж дранки.

У неяскравому світлі, що струменіло знизу, вони могли тепер краще бачити одне одного – огорнуте страхом обличчя Хомілі з роззявленим ротом і серйозне – Аррієтти, яка, як і раніше, притискала палець до губ.

Ось вона знову підійшла до краю майданчика і неголосно крикнула в простір, нахилившись униз:

– Усе гаразд!

Хомілі почула приглушений стукіт, поскрипування, удар дерева об дерево… і внизу стало темно.

– Він поставив дров’яну скриню на місце, – шепнула Аррієтта. – Не хвилюйся і не засмучуйся! Я так і так хотіла вам усе розповісти.

Підхопивши тремтячу матір під лікоть, дівчинка допомогла їй залізти нагору, і Под, глянувши на них, здивовано запитав:

– У чому річ?

Гомілі мовчки впала на ліжко, а Аррієтта сказала:

– Зачекай, поки я підніму їй ноги.

Вона обережно поклала матір і вкрила до пояса складеною вчетверо пожовклою від прання шовковою хусткою в чорнильних плямах, складену вчетверо, яку Люпі дала їм як покривало. Не розплющуючи очей, Хомілі проговорила крізь зуби:

– Вона знову взялася за своє.

– За що? – не зрозумів Под і, відклавши чобіт убік, піднявся.

– Розмовляла з людиною.

Под перетнув кімнату і сів у узніжжя ліжка. Гомілі розплющила нарешті очі, і обоє батьків уставилися на Аррієтту.

– З яким? – уточнив Под.

– З молодим Томом, ясна річ, – сказала Гомілі. – Я спіймала її на гарячому. Ось де вона проводила всі вечори. Внизу думали, що вона тут, а ми думали, що вона внизу.

– Але ти ж знаєш, куди це нас приведе, – стривожився Под. – Із цього, донечко, почалися всі наші неприємності тоді, у Фербанксі…

– Розмовляти з людьми… – простогнала Хомілі, і її обличчя спотворилося мукою, але раптово все змінилося. Вона підвелася на лікті й грізно глянула на доньку: – Так, як ти посміла, бридке легковажне дівчисько?!

Аррієтта дивилася на батьків, не опускаючи очей, не те що б із викликом, але й без каяття, – нарешті спокійно заперечила:

– Але ж я говорила тільки з Томом. Не розумію, через що сир-бор. Він же все одно знає, що ми тут: адже сам сюди приніс! Йому нічого не вартувало заподіяти нам шкоду, якби захотів.

– Як би він дістався до нас? – заперечила Хомілі.

– Зламав би стінку – це всього лише дранка і штукатурка.

– Не кажи так, донечко! – здригнулася від жаху Хомілі.

– Треба дивитися правді в очі. Але це вже не важливо: він їде.

– Їде? – перепитав Под. – Куди?

– Вони обидва їдуть, – сказала Аррієтта. – Його дідусь у якесь місце, що називається «лікарня», а Том – у якийсь Лейтон-Баззард, де живе його дядько, конюх. До речі, що це таке?

Але мати й батько мовчали, спрямувавши один на одного відсутні погляди. Аррієтта не на жарт злякалася: здавалося, вони втратили дар мови.

– Треба сказати про це Гендрірі, – промовив нарешті Под, – і якнайшвидше.

Гомілі кивнула і з готовністю опустила ноги з ліжка.

– Не варто їх зараз будити, – зупинив дружину Под. – Завтра я насамперед спущуся до них.

– О боже! – зітхнула Хомілі: не встигла оговтатися після одного потрясіння, як на неї обрушилося інше. – Як же всі ці нещасні дітки?..

– Та що з вами? – здивувалася Аррієтта. – Що я такого сказала?

Їй раптом стало страшно, дивлячись на переляканих батька і матір.

– Аррієтта, – з глибоким зітханням промовив Под, обертаючись до неї, – усе, що ми розповідали тобі про людей, – правда, але одне ми не помітили, а можливо, згадали про це тільки побіжно: ми, позичайки, не можемо без них існувати. Коли вони замикають будинок і їдуть – це кінець.

– Ні їжі, ні тепла, ні одягу, ні води… – запричитала Хомілі.

– Голодна смерть, – закінчив Под.

Глава п’ята

Наступного ранку, після того як сімейству Гендрірі повідомили новини, було скликано нараду. Стривожені, пригнічені, вони входили один за одним у вітальню і сідали за великим столом на вказані Люпі місця. Аррієтта повторила свою розповідь, усе, про що дізналася, і Гендрірі запитав:

– Ти впевнена, що не помилилася? Що все саме так?

– Так. Молодий Том із дідом від’їжджає за три дні у двоколісному візку; повезе їх сірий поні на прізвисько Герцогиня, а правитиме дядько Тома на ім’я Фред Терабоді, конюх, що мешкає в Лейтон-Баззарді, а працює в готелі «Лебідь»… (“Що таке конюх? « – знову запитала себе Аррієтта.) І молодий Том дуже стурбований, бо загубив свого тхора, хоча в того на шиї дзвіночок і нашийник, де написано «Том». Тхір два дні тому кинувся в кролячу нору і не повернувся, і Том боїться, що йому доведеться їхати без тхора, але навіть якщо той знайдеться, Том не впевнений, що йому дозволять узяти його з собою.

– Ну, це до справи не стосується, – зауважив дядько Гендрірі, постукуючи пальцями по столу.

Усі явно переживали і водночас трималися напрочуд спокійно.

Гендрірі обвів похмурим поглядом стіл і почав рахувати, погладжуючи бороду:

– Один, два, три, чотири, п’ять, шість, сім, вісім, дев’ять.

– Под теж може ходити за здобиччю, – сказала Хомілі.

– І я, – вставила Аррієтта.

– І я, – несподівано пропищав Тімміс.

Усі, крім Гендрірі, обернулися до нього, а Люпі погладила сина по голові.

– За здобиччю? – усміхнувся Гендрірі. – За якою? Ні, нам не позичайки потрібні – було б що позичати. Вони не залишать нам ані крихти, цей хлопчисько і його дід, вже я-то знаю. Нам доведеться розраховувати тільки на наші запаси.

– Поки їх вистачить, – похмуро промовила Люпі.

– Поки їх вистачить, – повторив Гендрірі, – таких, які є.

Очі всіх присутніх звернулися до нього, поки Люпі не уточнила:

– …А вистачить ненадовго.

Поглянувши на полиці з продуктами, вона швидко відвела очі й несподівано почервоніла.

– Щодо здобичі… – заїкаючись, промовила Хомілі. – Я мала на увазі – виходити з дому… на город… по боби й горох… і все в такому роді.

– Це все зклюють птахи, – сказав Гендрірі. – Варто людям замкнути будинок і поїхати, птахи вмить про це дізнаються… І що ще важливіше, в навколишніх лісах водиться більше хижаків і всіляких шкідливих тварюк, ніж в інших місцях графства. Це ласки, лисиці, горностаї, борсуки, сорокопути, сороки, яструби-перепелятники, боривітер горобиний, ворони…

– Досить, Гендрірі, – попросив Под, – а то Хомілі вже погано…

– Нічого, нічого, – пробурмотіла та й попросила води.

Відпивши ковток із жолудевої чашки, Гомілі підперла рукою голову і втупилася в стіл, але Гендрірі, захопившись, здавалося, нічого не помітив і задоволено закінчив свій довгий перелік:

– …сови та канюки. Ви самі бачили шкурки, прибиті над дверима прибудови, і птахів, наколотих на шипи глоду. Цей кущ називається «шибениця лісника». Коли старий здоровий і обходить ліс, усі ці тварюки сюди носа не кажуть. І хлопчик йому допомагає. Але коли їх тут не буде…

Гендрірі підняв худі руки і підняв очі до стелі.

Усі мовчали. Аррієтта подивилася крадькома на Тімміса і побачила, що обличчя його посіріло.

– А коли вони зачинять віконниці й замкнуть двері, – раптом знову заговорив Гендрірі, – як, на вашу думку, ми виберемося назовні?

Він урочисто обвів поглядом стіл, немов навів незаперечний аргумент. Гомілі, як і раніше не піднімаючи очей, нічого не відповіла, уже шкодуючи про те, що взагалі відкрила рот.

– Ну, завжди можна знайти вихід із становища, – пробурмотів Под.

– Наприклад? – налетів на нього Гендрірі. – Який? – І не встиг Под відповісти, як загримів: – Востаннє, коли люди виїжджали звідси, на будинок напали польові миші… усюди кишіли: тут, унизу й угорі, тож тепер, коли виїжджають, усе замикають наглухо, щоб павукові всередину не пролізти.

– І не вилізти назовні, – додала Люпі.

– І не вилізти назовні, – погодився Гендрірі і, наче втомившись від власного красномовства, ковтнув води.

Кілька миттєвостей усі мовчали, потім Под, відкашлявшись, сказав:

– Ну не назавжди ж вони їдуть.

Гендрірі знизав плечима.

– Хто знає?

– Мені здається, – сказав Под, – що без лісника тут не обійтися. Скажімо, цей піде, то пришлють іншого. Дім не пустуватиме довго: і стоїть зручно, на самісінькому узліссі, і вода сюди проведена…

– Хтозна, хтозна… – із сумнівом промовив Гендрірі.

– Ваше завдання, як я розумію, – продовжив Под, – протриматися тут якийсь час.

– Саме так, – підтвердив Гендрірі.

– Але який саме, ви не знаєте – так?

– Так, – підтвердив Гендрірі.

– І що більше ви зможете розтягувати запаси, – продовжив розвивати свою думку Под, – то довше зможете протриматися…

– Зрозуміло, – погодилася Люпі.

– І що менше у вас буде їдців, то довше вам вистачить їжі.

– Правильно, – підтвердив Гендрірі.

– Скажімо, вас шестеро…

– Нас дев’ять, – уточнив Гендрірі, обводячи поглядом стіл.

– Ми не беремо до уваги, бо з’їжджаємо з квартири, – сказав Под і, обернувшись до Хомілі, спокійно запитав: – Ти ж згодна зі мною, так?

Настала гробова тиша. Хомілі витріщила на чоловіка очі як на божевільного, і йому довелося в розпачі штовхнути її під столом ногою. Судорожно проковтнувши клубок у горлі, вона одразу ж закивала і насилу промовила, плескаючи віями:

– Згодна…

Здійнявся страшний галас: запитання, поради, доводи, заперечення.

– Ти сам не знаєш, що кажеш, Под, – знову й знову повторював Гендрірі, а Люпі так само безупинно запитувала:

– З’їжджаєте? Але куди?

Нарешті Гендрірі сказав, окинувши поглядом усіх, хто сидів за столом, з таким виглядом, наче збирався зробити публічну заяву:

– Нічого поспішати, Под. Звісно, тобі вирішувати, але ми потрапили в біду всі разом і поки що вистачить наших запасів, таких, які є. Що наше – те ваше.

– Це дуже великодушно з твого боку, – сказав Под.

– Зовсім ні, – заперечив Гендрірі. – Радше справедливо.

– І по-людськи, – додала Люпі (видно, їй дуже подобалося це слово).

– Але, схоже, – продовжив Гендрірі, оскільки Под нічого не відповів, – ти вже все вирішив.

– Правильно.

– У такому разі нам залишається одне: оголосити збори закритими і побажати вам удачі та гарної здобичі.

Хомілі пробурмотіла щось у відповідь, і в кімнаті повисло незручне мовчання – усі відводили від них очі.

– Ходімо, старенька, – сказав нарешті Под, повернувшись до Гомілі, і допоміг підвестися з місця, а потім повернувся до Люпі, яка знову почервоніла до коріння волосся: – Вибач нас, але нам треба дещо обговорити.

Усі піднялися, і Гендрірі, провівши їх до дверей, стурбовано запитав:

– Коли думаєш іти, Под?

– Дня за два, коли там, унизу, шлях буде вільний.

– Ні до чого поспішати. І все, що треба в дорогу, до твоїх послуг…

– Дякую.

– Ти тільки скажи…

– Добре, – пообіцяв Под.

На його губах промайнула незручна посмішка, і він вийшов із кімнати.

Глава шоста

Хомілі мовчки піднялася дранкою, пройшла у внутрішню кімнату і сіла на ліжко. Її било тремтіння.

– Я не міг цього не сказати, – промовив Под, – і, що ще важливіше, ми повинні це зробити.

Гомілі мовчки кивнула.

– Ти ж бачиш, у якому ми становищі?

Гомілі знову кивнула.

– Можеш що-небудь запропонувати? Який-небудь інший вихід?

– Ні, нам треба йти, – сказала нарешті Гомілі й додала: – А головне, нам у будь-якому разі довелося б піти.

– З чого ти це взяла?

– Я не змогла б довше жити з Люпі, – заявила Гомілі, – навіть якби вона пообіцяла мені гору золота, хоча це навряд чи. Я мовчала заради Аррієтти: все ж ровесники їй для компанії, думала, родинні зв’язки, – тому навіть про меблі не заїкнулася…

– Так, це так, – підтвердив Под.

– Просто я дуже злякалася, – сказала Хомілі й здригнулася, – коли Гендрірі почав говорити про диких звірів…

– І ніяк не міг зупинитися, – підхопив Под.

– Краще жити наодинці, – підсумувала Хомілі.

– Правильно, – погодився Под, – краще…

Він обвів очима кімнату, але вигляд у нього був загнаний, на круглому плоскому обличчі ясно читалася розгубленість.

Невдовзі піднялася разом із Тіммісом нагору Аррієтта, і було видно, що, незважаючи на тривогу, дівчинка на сьомому небі від щастя.

– О, ось і ви, – вимовила Хомілі і, немов не впізнаючи, подивилася на Тімміса.

– Він нізащо не хотів там залишатися, – пояснила Аррієтта, міцніше вхопивши хлопчика за руку.

– Гаразд, ідіть у твою кімнату. І розкажи йому якусь історію…

– Добре. Зараз. Тільки спершу я хочу запитати…

– Потім, – відмахнувся Под. – У нас ще купа часу, тож поговоримо про все пізніше.

– Батько має рацію, – підтримала чоловіка Гомілі. – Розкажи Тіммісу що-небудь.

– Тільки не про сов, – взмолився хлопчик злякано.

– Звісно, не про сов, – заспокоїла його Гомілі. – Попроси Аррієтту розповісти тобі про ляльковий будинок або про це місце… як воно називається?… Де є гіпсові позичайки…

Але Аррієтта, здавалося, її не чула.

– Ви справді думаєте, що чините правильно? – раптом вирвалося в неї.

Хомілі та Под здивовано втупилися на доньку, стривожені її тоном:

– Звісно, – сказав Под.

– О, слава богу… слава богу! – вигукнула Аррієтта, і очі її раптом наповнилися сльозами. – Знову жити під відкритим небом… знову бачити сонце…

Підбігши до батьків, вона обійняла кожного, потім, сяючи від радості, обернулася до Тімміса:

– Усе буде добре… Упевнена, що буде. – Ходімо, я знаю чудову історію… кращу, ніж про ляльковий будиночок… про ціле містечко, де повнісінько будинків, про Літл-Фордем.

Літл-Фордем – легендарне місце, розповіді про яке, особливо останніми роками, передавалися позичайками з вуст у вуста. Звідки вони про нього дізналися, ніхто не пам’ятав: можливо, з розмов, підслуханих у чиїйсь кухні, вітальні або дитячій, – але знали про нього позичайки всі до одного. Літл-Фордем був, як казали, іграшковим містечком, яке займало цілих пів-акра в саду людини, яка його побудувала. Там було все як у справжньому містечку: церква з органом, школа, кілька магазинів і – оскільки за садом протікала річка – своя власна гавань, пароплави і митниця. Усе було побудовано дуже міцно і не боялося змін погоди. Населяли Літл-Фордем – принаймні, ходили такі чутки – гіпсові фігурки заввишки з позичайок, які нерухомо, з дерев’яними обличчями, стояли там і сям на вулицях містечка або їздили по колу в поїздах. Позичайки знали також, що з раннього ранку до вечора асфальтовими доріжками, надійно відгородженими ланцюгами, містечком блукають юрби людей, як знали й те, що люди кидають на землю всіляку всячину: шматки вафельних стаканчиків від морозива, крихти від бутербродів і булочок, горіхи, недоїдені яблука. («Звичайно, не можна харчуватися цим день у день, – як вважала Хомілі, – така їжа швидко набридне…») Але найбільше позичайок приваблювали будинки – безліч порожніх будинків на всі смаки та будь-яку кількість мешканців: особняки, таунхауси на дві сім’ї, з окремими входами, котеджі, оточені власними садами або тісніші, що щільно примикали один до одного. Усі вони були ґрунтовної споруди: з міцними дахами і міцними фундаментами. І хоч би якими цікавими були люди, їм не вдасться без зусиль їх відчинити, як ляльковий будиночок, і сунути туди свій ніс. Аррієтта чула навіть, що вікна і двері цих будинків просто намальовані на стінках і взагалі не відчиняються – у будинках немає жодного отвору, – але цей недолік легко усунути.

– Звісно, ніхто не став би відчиняти парадні двері, – пояснювала вона Тіммісу, в той час як вони лежали, згорнувшись клубочком, у її ліжку, – позичайки не такі дурні: вони прокопали б тунель під підлогою. Ніхто з людей і не здогадався б, що там хтось живе…

– Розкажи ще про потяги, – попросив Тімміс.

І Аррієтта продовжувала розповідати. Пояснювала, вигадувала, жила разом із хлопчиком в іншому, казковому, світі. Занурившись у це життя, вона забула, у якому вони зараз скрутному становищі, забула про тривоги батьків і страхи дядька, забула про запорошені похмурі кімнати між стінами, про небезпеки, які причаїлися в лісах навколо їхнього будинку, забула навіть, що вже давно нічого не їла.

Глава сьома

Минуло вже два дні після наради, і в кімнаті Аррієтти вони збирали речі в дорогу.

На підлозі лежала ціла купа: щось вони відкидали вбік, щось відкладали, щоб узяти з собою. Вони могли взяти лише те – і тут Под був непохитний, – що Люпі називала «ручна поклажа». Вона дала їм рукав брезентового плаща, і вони акуратно розрізали його на квадрати.

– Але куди ми підемо? – запитала Хомілі в двадцятий раз.

– Я думав, – сказав Под, – спершу спробуємо піти в печеру на схилі.

– Навряд чи мені там дуже сподобається, – заперечила Хомілі, – особливо без черевика.

– Але треба ж нам десь жити. І потім, скоро весна, стане тепло.

Хомілі обернулася і глянула на чоловіка.

– А ти знаєш дорогу?

– Ні, – сказав Под, продовжуючи змотувати в клубок просмолену нитку. – Але це можна з’ясувати.

– Яка сьогодні погода?

– Я попросив Аррієтту дізнатися.

Розуміючи, що іншого виходу немає, вони, хоча й не без страху, відправили Аррієтту вниз поговорити з молодим Томом.

– Попроси його залишити нам якусь лазівку, – підказав доньці Под, – нехай найменшу, аби вийти з дому. Якщо знадобиться, ми розпакуємо речі і протягнемо по одній. У крайньому разі я згоден навіть на вікно першого поверху, якщо зовні буде на що стрибнути. Але, найімовірніше, вони міцно-міцно замкнуть вікна і закриють віконниці. І скажи, щоб він відсунув дров’яну скриню від стіни. Нам самим не впоратися, навіть якщо він буде порожній. У гарненькому ми опинимося в становищі, та й сім’я Гендрірі теж, якщо хлопчисько поїде в Лейтон-Баззард і залишить нас під замком. Скажи йому, що ми прямуємо на це поле, Паркінс-Бек, але жодного слова про печеру на схилі… Нехай він нагадає, як туди пройти й не збитися зі шляху… Останнім часом тут, у домі, доволі прохолодно, але ж уже березень, тож запитай, чи не випав сніг. Якщо випав, ми пропали: доведеться чекати…

«Але хіба ми можемо чекати?» – запитував себе Под, повісивши нарешті моток просмолених ниток на цвях у дранці й задумливо взявши в руки капелюшну шпильку. Правильно, у нападі великодушності Гендрірі сказав: «Ми потрапили в біду всі разом… що наше – те ваше», – але потім, обговорюючи з Хомілі їхнє рішення піти, Люпі зауважила: »Не вважай мене жорстокою, але за таких часів кожен думає про своїх. На моєму місці ти сказала б те саме». Вона, не скуплячись, давала їм різні речі (Под насамперед подумав про рукав плаща): подарувала Хомілі нав’язку з каблучкою з різдвяного пудингу, і та вдягнула її на шию, – але полиці в коморі раптом виявилися порожніми, усі припаси були кудись переховані. Люпі видала їм п’ятнадцять сухих горошин, яких «треба сподіватися, вистачить». Вони вимочували їх у себе нагорі в мильниці, а потім Хомілі брала по три горошини донизу і варила на плиті.

«Вистачить, але на скільки? – запитував себе Под, зчищаючи плямочку іржі з капелюшної шпильки. – Як новенька!» Спробувавши пальцем вістря: чиста сталь, і довга, довша за нього самого, – він усе-таки вирішив, що доведеться їм іти, щойно шлях буде вільний, і не важливо, випав сніг чи ні…

– Хтось іде! – вигукнула Гомілі. – Мабуть, Аррієтта.

Вони підійшли до люка і допомогли доньці піднятися на підлогу. Від їхньої уваги не сховалося, що очі дівчинки сяють, а щоки горять вогнем. В одній руці вона тримала довгий сталевий цвях, а в іншій – скибочку сиру.

– Це нам на зараз, – ледве переводячи подих, сказала Аррієтта, – там, унизу, ще ціла купа всякої всячини. Том засунув усе через дірку за дров’яною скринею. Скибка черствого хліба, сир, шість печених каштанів і яйце.

– Невже куряче яйце? – здивувався Под.

– Так.

– О боже! – вигукнула Хомілі. – Як нам закотити його сюди, нагору?

– І як зварити? – додав Под.

Хомілі струснула головою.

– Я зварю його разом із горохом там, у Люпі. Це наше яйце, ніхто й слова не скаже.

– Воно вже зварене, – заспокоїла їх Аррієтта, – круто.

– Слава богу! – вигукнув Под. – Я візьму із собою вниз лезо – ми можемо занести його сюди по шматочках. То що ти дізналася?

– Погода зовсім не погана. Том каже, коли виходить сонце, зовсім тепло і пахне весною.

– Ти мені насамперед скажи, – перервав її Под, – як нам вибратися з дому?

– Із цим теж усе гаразд. У самому низу вхідних дверей є дірка, там, де двері штовхали ногами, – Том завжди так робить, коли в нього повні руки сучків, – її забила дощечка, щоб до хати не забралися польові миші, двома цвяхами – по цвяху з кожного боку. Ось один. – Вона підняла руку і показала цвях. – Усе, що нам треба зробити, каже Том, повернути дощечку догори на другому цвяху та закріпити чим-небудь, і шлях відкритий – ми всі зможемо вийти назовні. А коли ми підемо, дядько Гендрірі та брати знову її приб’ють… якщо захочуть.

– Чудово, – із задоволеним виглядом сказав Под. – Думаю, вони захочуть, через мишей. І коли, каже Том, вони їдуть?

– Як казав і раніше – післязавтра. Але тхора він так і не знайшов.

– Чудово, – повторив Под (тхори його не цікавили). – А тепер давайте швиденько пірнемо вниз і піднімемо сюди те, що залишив для нас Том, поки інші не побачили.

Хомілі й Аррієтта спустилися разом із Подом, щоб допомогти, і разом віднесли нагору хліб, і сир, і печені каштани, але яйце вирішили не чіпати.

– Куряче яйце – це ж купа їжі, – сказав Под, – до того ж чудово упакованої, якщо так можна висловитися. Ми візьмемо його з собою, коли будемо йти звідси, просто в шкаралупі.

Вони закотили яйце за стінну панель і сховали в темному кутку під стружками.

– Тут воно нас і почекає, – сказав Под.

Глава восьма

У день від’їзду людей позичайки намагалися поводитися якомога тихіше: зібравшись навколо столу, з цікавістю і хвилюванням прислухалися до ляскання дверей, глухих ударів, біганини вгору-вниз по сходах. До них долинали голоси, яких вони ніколи раніше не чули, звуки, які не могли розпізнати. Вони продовжували сидіти, причаївшись, ще довго після того, як зачинилися вхідні двері й настала тиша.

– Хто знає, – прошепотів Поду Гендрірі, – раптом вони ще за чим-небудь повернуться.

Але поступово безмовність покинутого будинку якимось таємничим чином просочилася до них крізь штукатурку і дранку, і Под відчув, що будинок справді порожній.

– Думаю, все гаразд, – нарешті наважився він сказати. – Може, хто-небудь із нас піде на розвідку?

– Я піду, – зголосився Гендрірі, піднімаючись на ноги. – Не рушайте з місця, доки не подам сигнал: мені треба, щоб було абсолютно тихо.

І він пішов. Усі мовчки сиділи навколо столу. Гомілі не зводила очей із трьох невеликих вузлів, прив’язаних до капелюшної шпильки. Люпі позичила Хомілі свій кротячий жакет, який став їй вузький; на Арріетті був шарф Еглтіни – висока струнка дівчина сама накинула його сестрі на шию і тричі обмотала, так нічого й не сказавши. «Вона хоч коли-небудь говорить?» – запитала якось Гомілі в Люпі, скориставшись її гарним настроєм. «Майже ніколи, – зітхнула та, – і не усміхається. Вона така відтоді, як ще дівчинкою втекла з дому кілька років тому».

Але ось повернувся Гендрірі і сказав, що шлях вільний.

– Краще запаліть свічки: зараз більше часу, ніж я думав.

Один за одним вони спустилися сходами із сірників, більше не побоюючись шуміти. Дров’яна скриня була далеко відсунута від стіни, і вони гуськом вийшли в кімнату, величезну, як собор, і тиху – лише їхні голоси відбивалися від стін, – самі собі господарі: ходи куди хочеш, роби що забажаєш. Вікно, як Под і передбачав, було закрите віконницями, але через невелике віконце, низько прорізане в товстій стіні, просочувалися останні бліді промені призахідного сонця.

Братики й Аррієтта були у нестямі: носилися взад-вперед між ніжками стільців, обстежували печеру під столом, де у світлі свічок танцювало павутиння. А скільки було зроблено відкриттів, скільки знайдено скарбів – під килимками, у щілинах дверей, між вільним камінням вогнища!.. Тут шпилька, там сірник, ґудзик, стара запонка від комірця, почорніла монета, коралова намистина, гачок без петельки, відламаний кінчик грифеля від олівця (Аррієтта кинулася до нього й одразу ж сховала в кишеню: їй не дозволили взяти із собою щоденник: довелося залишити його разом з іншими «не найважливішими» речами, – але хто знає…). Потім, поставивши на підлогу свічки, вони заходилися підійматися хто куди – усі, крім Люпі, яка для цього надто розтовстіла, і Пода з Хомілі, що стояли біля вхідних дверей. Гендрірі вирішив залізти на пальто, що висіло на цвяху, щоб перевірити кишені, але йому було далеко до Пода, і він повис на рукаві, ледве переводячи дихання й обливаючись потом, тож старшому синові довелося його визволяти.

– Треба було забиратися по петлях, – шепнув Под Хомілі. – За них можна чіплятися ногами, а кишеню підтягнути до себе за матерію. Ніколи не слід лізти прямо до кишені…

– Хоч би вони вгамувалися, – прошепотіла у відповідь Хомілі, – поки ми не підемо.

Зазвичай вона і сама отримала б задоволення від гри «що знайшов, те моє», де будь-які засоби хороші – що може бути краще для позичайки, ніж полювання за здобиччю без перешкод, – але зараз все затьмарювала думка про випробування, які чекали на них, і бешкетування родичів здавалося їй недоречним.

– Ну а тепер, – несподівано сказав Гендрірі, приводячи до ладу сукню і прямуючи до них, наче прочитав її думки, – спробуймо лазівку.

Він покликав старших синів, і, поплювавши на руки, вони вхопилися за дощечку, що прикривала дірку в дверях.

– Раз, два, три, ух! – вимовив співуче Гендрірі.

Вони щосили штовхнули дощечку вгору, і вона повільно, зі скрипом, повернулася на цвяху, відкривши очам схожий на арку отвір.

Под взяв свічку і, визирнувши назовні, побачив траву і каміння, а ще, до того як вітер ледве не задув полум’я, тінь, що промайнула перед очима. Довелося затулити свічку долонею.

– Швидше, Под, – задихаючись, промовив Хендрірі, – ця деревинка важка…

Под знову подивився в дірку: ні трави, ні каміння – струмлива темрява, ледве чутний подих і несподівано виникли дві вогняні крапки, наче вістря шпильки, – немиготливі, нерухомі, безпорадні.

– Кидайте, – ледве чутно сказав Под, не розтискаючи губ. – Швидше. Ти що, не чуєш дзвіночка? – І завмер на місці, витягнувши руку зі свічкою перед собою.

Пролунав глухий стукіт дощечки, що впала, і одночасно з ним – вереск Хомілі.

– Ти теж бачила його? – запитав Под, обертаючись, і, поставивши свічку на підлогу, все ще важко дихаючи, витер лоб рукавом.

– Бачила його? – вигукнула Хомілі. – Та ще секунда – і він був би тут, серед нас.

Тімміс заплакав, і Аррієтта підбігла до нього й обійняла.

– Усе гаразд, він пішов. Це був усього лише тхір, старий ручний тхір. Ходімо, я розповім тобі казку.

Вона відвела малюка під грубо збитий дерев’яний стіл, під яким ще раніше помітила велику книгу. Аррієтта розкрила її на зразок куреня, і вони обидва забралися під його затишний дах.

– Що це було? – запитала Люпі, нічого не розуміючи.

– Те саме, про що сказала Аррієтта, – тхір, – відповів Под, – тхір Тома, найімовірніше. Якщо це так, він буде тепер день і ніч вештатися навколо будинку, шукати, як би потрапити всередину, тому годі й думати: треба піти сьогодні.

Люпі, що стояла у вогнищі, де попіл все ще не втратив тепла, опустилася на порожню сірникову коробку, від чого та загрозливо заскрипіла, і махнула кілька разів рукою, щоб розвіяти хмарку, яка здійнялася.

– Був би тут, серед нас, – ледь чутно повторила Люпі, заплющуючи очі, точно боялася побачити це страшне видовище.

– Ну що ж, Под, – промовив, помовчавши, Гендрірі, – нічого не поробиш.

– Що ти хочеш сказати?

– Цим шляхом вам не вийти. Тхір буде кружляти біля будинку тиждень за тижнем.

– Так… – погодився Под і, помовчавши, додав: – Нам треба гарненько все обміркувати.

Він тривожно подивився на зачинене віконцями вікно: у меншому віконечку скло було вмуроване в стіну, світло воно давало, але не відчинялося. Ні, тут не пройдеш.

– Давайте поглянемо на пральню.

Двері туди, на щастя, були зачинені нещільно, і Под протиснувся в щілину. Гендрірі та Хомілі прослизнули слідом, а трохи згодом за ними увійшла туди й Аррієтта. Їй не терпілося побачити пральню, як і всі інші куточки цього величезного житла людей, що перейшло тепер у їхнє володіння. У нерівному світлі свічки вона помітила, що вогнище тут розташоване там само, де й за стіною вогнище в кімнаті, а в ньому – закопчена кухонна плита; підлога, як і там, викладена кам’яними плитами. В одному кутку виднівся старий білизняний каток, в іншому – мідний котел для кип’ятіння. Біля стіни під вікном була кам’яна раковина. Вікно щільно закривали віконниці. Двері назовні, зараз замкнені на два засуви, для міцності оббиті внизу листом оцинкованого заліза.

– Ні, тут нічого не вийде, – сказав Гендрірі.

– Так, – погодився Под.

Вони повернулися в кімнату. Люпі вже трохи оговталася, злізла з коробки, яку ледь не розплющила, привела свій одяг до ладу і навіть дещо набрала, перед тим як піднятися нагору.

– Мабуть, непогано б перекусити. Щось я трохи втомилася… цей тхір і все таке інше, – нерозумно захихикав, побачивши тих, хто увійшов, сказала Люпі. – Ходімо, дітки, скоро північ, завтра в нас буде цілий день…

Хендрірі глянув на Пода.

– А ви як же?

Под промовчав, і тоді він обернувся до дружини:

– У них теж був важкий день… тож сьогодні піти не вийде…

– Так? – зніяковіла Люпі і втупилася на Пода, зрозумівши, що її захопили зненацька.

– До речі, що в нас на вечерю? – запитав Гендрірі.

– Шість варених каштанів… – неохоче промовила Люпі і, помовчавши, додала: – І по копченій рибці тобі та старшим хлопчикам.

– Може, відкриємо якусь банку? – запропонував Гендрірі після незручної паузи.

Люпі не відповіла, і пауза затягнулася.

– Велике спасибі, – втрутилася Хомілі, – це дуже люб’язно з вашого боку, але в нас самих є три печених каштани. І яйце.

– Яйце? – здивовано повторила Люпі. – Яке яйце?

– Куряче.

– Куряче яйце? – у цілковитому здивуванні пробурмотіла Люпі, немов курка – це птеродактиль або якийсь легендарний птах на кшталт фенікса. – Де ви його взяли?

– О, тепер і не згадаю, – відмахнулася Хомілі. – Воно в нас давно.

– І ми хотіли б побути ще трохи тут, унизу, – додав Под, – якщо ви не заперечуєте.

– Анітрохи, анітрохи, – натягнуто посміхнулася Люпі, все ще ламаючи собі голову, звідки в них узялося яйце. – Ходімо, Тіммісе.

Минуло чимало часу, поки вони всі нарешті зібралися. Раз у раз хтось із хлопчиків повертався за забутими речами, вони гукали один одного, сміялися, сварилися, базікали.

– По одному, – не переставала повторювати Люпі, коли всі скупчилися під сходами, – по одному, мої ягнятка.

Але ось вони піднялися нагору і з майданчика, звідки гучно долинав кожен звук, увійшли у внутрішні кімнати. Тепер до Аррієтти долітали лише тихе дзюрчання голосів, приглушені гуркіт сміху і ледве чутне попискування.

«Для людей, вірно, що миші, що ми», – подумала Аррієтта, прислухаючись, а коли все заспокоїлося і настала тиша, обернулася і подивилася на батьків: дякувати богові, тепер вони самі.

Глава дев’ята

Вони скупчилися на неостиглих каменях вогнища, поруч валявся в попелі залізний совок, усе ще занадто гарячий, щоб на нього сісти. Хомілі затягла сюди пом’яту сірникову коробку – їй вона цілком годилася при її вазі. Под і Аррієтта прилаштувалися на невеликій обвугленій головешці. Між ними в золі стояли три запалені свічки.

– Між молотом і ковадлом – ось ми де, – з вимученою посмішкою процитував Под вислів із календаря з прислів’ями та приказками, де Аррієтта вела щоденник.

Величезна кімната була занурена в темряву, і коли завмерли всі звуки (сім’я Гендрірі, напевно, сіла вечеряти), пролунало слабке брязкотіння дзвіночка – здавалося, зовсім поруч, – потім дряпання і майже беззвучне сопіння. Широко розплющивши очі, позичайки дружно поглянули на вхідні двері, але нічого не побачили – вони тонули в темряві.

– Адже він не зможе забратися сюди, так? – з тремтінням у голосі прошепотіла Хомілі.

– Виключено, – заспокоїв її Под. – Нехай собі дряпається скільки влізе… нам ніщо не загрожує.

Але Аррієтта все ж оглянула вивчаючим поглядом стінки димаря: каміння нерівне, і, якщо не залишиться іншого виходу, по ньому буде неважко видертися нагору. Піднявши голову, дівчинка раптом високо-високо над собою побачила квадрат темно-синього неба, а на ньому яскраву зірочку і, сама не знаючи чому, заспокоїлася.

– Наскільки я розумію, – почав Под, – ми не можемо звідси вийти, але й залишатися тут теж не можемо.

– Саме так, – погодилася з ним Гомілі.

– А що, якщо нам забратися по трубі – тут, усередині, – на дах? – запропонувала Аррієтта.

– А далі що? – запитав Под.

– Не знаю.

– Там ми й залишимося, – сказав Под.

– Так, залишимося, – підтвердила Хомілі жалібно, – навіть якщо зможемо туди залізти, у чому я сумніваюся.

Кілька хвилин усі мовчали, потім Под похмуро промовив:

– Що ж, нічого іншого нам не залишається…

– Крім чого? – стривожилася Хомілі, піднімаючи обличчя, яке здавалося зараз, при освітленні знизу, ще худішим із темними плямами кіптяви.

Аррієтта, здогадуючись, що скаже батько, міцніше обхопила коліна руками і втупилася в совок, що лежав неподалік від неї.

– Крім того, щоб упокорити свою гордість, – закінчив фразу Под.

– Що ти маєш на увазі? – ледве чутно промовила Хомілі, хоча прекрасно все зрозуміла.

– Нам доведеться піти до Люпі та Гендрірі і прямо, без натяків, попросити дозволу залишитися.

Гомілі стиснула худе обличчя долонями й мовчки подивилася на чоловіка.

– Заради дівчинки… – м’яко промовив той.

Сумні очі повернулися, наче на шарнірах, до Аррієтти і знову втупилися на Пода.

– Кілька сухих горошин – ось усе, що ми в них попросимо, – ще м’якше додав Под. – Ну й кілька ковтків води…

Хомілі продовжувала мовчати.

– А ще скажемо, що вони можуть залишити собі наші меблі, – запропонував Под.

Тільки тут Хомілі вийшла із заціпеніння і хрипло заперечила:

– Вони так і так дістануться їм.

– Ну і що ми вирішимо? – запитав, помовчавши, Под, вдивляючись в обличчя дружини.

Хомілі із загнаним виглядом озирнулася на всі боки, подивилася нагору, в димохід, потім на попіл у себе під ногами і, нарешті, кивнула, понуро запропонувавши:

– Підемо тоді одразу й покінчимо з цим.

– Не заперечую.

Под піднявся на ноги і, простягнувши Хомілі руку, ласкаво сказав:

– Рушили, старенька.

Гомілі повільно підвелася, і Под, підхопивши її під лікоть, обернувся до Аррієтти.

– Є два види мужності, які я знаю (а можливо, їх і більше), але, скільки б не було, твоя мати володіє всіма. Запиши це у своєму щоденнику, донечко…

Тільки Аррієтта навіть не звернула на нього уваги: побіліла, як крейда, і, втупившись у темний кут між дров’яною скринею і дверима в пральню в глибині кімнати, вона прошепотіла:

– Там щось рухається.

Под обернувся і, глянувши туди, куди були спрямовані її очі, різко запитав:

– Яке воно?

– Волохате…

Усі завмерли на місці, і тут раптом Хомілі з криком кинулася вперед. Зі здивуванням і страхом батько з дочкою дивилися, як вона незграбно злазить з вогнища і біжить, розкинувши руки, до дров’яної скрині. Здавалося, вона чи то сміється, чи то плаче… дихання насилу виривалося в неї з грудей.

– Милий хлопчик, – почули вони, – славний хлопчик… благослови тебе Господь!

– Спіллер! – радісно заволала Аррієтта і, теж зістрибнувши на підлогу, разом із Хомілі витягла його з темряви і потягнула за собою на вогнище.

Яскраве полум’я свічок висвітлило його кротовий костюм, сильно поношений, подекуди порваний, з закороткими штанинами. Босі ноги хлопчика лисніли від бруду. Здавалося, він підріс і роздався в плечах, але волосся його було так само скуйовджене й стирчало на всі боки, а загострене обличчя залишалося все таким же засмаглим до чорноти. Ніхто не подумав питати, звідки він узявся, – було достатньо того, що він тут. Арріетті здавалося, що Спілер завжди виникає з повітря і так само швидко розчиняється в ньому.

– Ой, Спіллере! – схлипнула Хомілі (але ж Аррієтта вважала, що мати не дуже-то його шанує). – У найостанніший момент, найостанніший-найостанніший момент!

Вона плюхнулася на кінець головешки – через що інший кінець підстрибнув, піднявши хмару золи, – і вибухнула щасливими сльозами.

– Приємно бачити тебе, Спіллере, – сказав Под, усміхаючись і оглядаючи його з голови до ніг. – Прийшов по літню сукню?

Спіллер кивнув, тоді як його блискучі очі обнишпорили кімнату. Ніщо не вислизнуло від його уваги: ні вузли, приторочені до капелюшної шпильки, ні відсунута від стіни дров’яна скриня, ні відсутність звичних речей і перестановка меблів, що свідчили про від’їзд господарів, – але він промовчав. Сільські жителі на кшталт Спіллера і Пода не поспішають із розпитуваннями, навіть якщо їх щось і дивує: пам’ятають про хороші манери й очікують слушного моменту для пояснень.

– Я випадково знаю, що воно не готове, – додав Под. – Куртку-то вона закінчила, а ось штани ще не зшиті.

Спіллер знову кивнув і пошукав очима Аррієтту, яка, засоромившись свого радісного спалаху, зніяковіло сховалася за совок.

– Так, – нарешті сказав Под, наче тільки зараз усвідомив, наскільки дивний вигляд має все навколо, – як бачиш, ми потрапили в біду…

– Переїжджаєте? – недбало запитав Спіллер.

– Певною мірою…

І в той час як Хомілі витирала фартухом очі й підколювала волосся, у кількох незграбних фразах змалював їхнє становище. Той слухав, підкинувши брову, і рот його глузливо кривився. Звичайний вираз обличчя Спіллера, згадала Аррієтта, про що б йому не розповідали.

– Тепер тобі зрозуміло, – закінчив Под, знизуючи плечима, – які в нас тут справи?

Спіллер задумливо кивнув.

– А тхір цей, – додав Под, – мабуть, сильно зголоднів, бідолаха. Полювати з дзвіночком він не може: кролики за версту його почують і кинуться врозтіч, щойно п’яти засяють, – але нас із нашими короткими ніжками він одразу зловить – байдуже, є на ньому дзвіночок чи ні… А ти як зумів сюди потрапити?

– Як завжди.

– А як завжди?

Спіллер кивнув у бік пральні.

– Через водостік, як же ще.

Глава десята

Хомілі, втупилася на нього в усі очі: – Який водостік?

– Той, що йде від підлоги, – сказав Спіллер таким тоном, наче це всім відомо. – Який від раковини – не годиться, у нього подвійний поворот, а на котлі кришка.

– Я не бачив на підлозі жодних отворів… – почав було Под, але Спіллер пояснив:

– Воно під катком для білизни.

– А що, ти завжди приходиш сюди по водостоку? – запитала Хомілі.

– І йду, – сказав Спіллер.

– І весь шлях під – як би це висловитися? – дахом, – додав Под, – де тобі ніщо не загрожує: ні погана погода…

– Ні лісові тварюки, – продовжила Хомілі.

– Правильно, – погодився Спіллер, – через ліс краще не ходити. Як завгодно, але тільки не через ліс…

– А де він закінчується, цей водостік? – запитав Под.

– Там, біля чайника, – сказав Спіллер.

– Якого чайника?

– Його власного чайника, – вставила Аррієтта нетерпляче. – Того, що лежить на березі річки…

– Правильно, – сказав Спіллер.

Под задумався.

– А Гендрірі та всі інші знають про цю трубу?

Спіллер похитав головою.

– Якось не здогадався сказати їм.

Под помовчав трохи, потім запитав:

– А хто-небудь інший може скористатися цим ходом?

– Чому б і ні? Ви самі-то куди прямуєте?

– Поки що ще не знаємо.

Спіллер насупився і, почухавши коліно в тому місці, де чорний наліт бруду встиг висохнути, запитав:

– Думали коли-небудь про містечко?

– Лейтон-Баззарді?

– Ще чого! – вигукнув Спіллер презирливо. – Про Літл-Фордем.

Якби Спіллер запропонував їм переселитися на Місяць, їх це вразило б менше. По обличчю Хомілі було зрозуміло, що вона не вірить своїм вухам і вважає все це цілковитою маячнею. Аррієтта застигла на місці – навіть, здавалося, дихати перестала. Под, теж здивований, повільно вимовив:

– Отже, він існує насправді?

– Звичайно, існує, – втрутилася Хомілі, – це всім відомо. Але ось що не відомо нікому, так це – де. І я сумніваюся, що навіть Спіллер це знає.

– Чому ж – знаю: за два дні шляху донизу по річці, – спокійно заперечив той, – за попутним вітром.

– О-о… – протягнув Под.

– Ти хочеш сказати – туди треба плисти? – уточнила Хомілі.

– У мене є барка, – кивнув Спіллер.

– О господи… – пробурмотіла Хомілі й опустилася на підлогу, немов із неї випустили повітря.

– Велика? – запитав Под.

– Порядна.

– Там буде місце для пасажирів?

– Буде.

– О боже… – знову пробурмотіла Хомілі.

– У чому справа, люба? – запитав Под.

– Навіть уявити не можу себе в барку, – простонала Хомілі. – Я хочу сказати – на воді… ніяк не можу.

– Ну, на суші від барки мало користі, – зауважив Под. – Не ризикнеш – не виграєш, так уже воно ведеться на цьому світі. Нам треба знайти якийсь притулок.

– Невже немає такого місця, куди можна дійти пішки? – вимовила із запинкою Хомілі.

– Наприклад?

– Ну, – прикро промовила Хомілі, кидаючи швидкий погляд на Спіллера, – ну, скажімо… чайник на березі річки.

– Навряд чи це дуже зручне житло, – сказав Под.

– Усе зручніше, ніж черевик, – заперечила Хомілі.

– Послухай, – заявив Под із несподіваною твердістю, – та ти в чайнику й дня не проживеш. Не мине й тижня, як ти візьмешся мене пиляти, щоб я переправив тебе в Літл-Фордем. Тобі надають можливість знайти гарний будинок і почати нове життя. І везуть тебе туди без квитка, а ти божеволієш через краплю чистої проточної води. От якби ти заперечувала проти водостоку…

Гомілі обернулася до Спіллера і з побоюванням запитала:

– Яка вона на вигляд, ця барка? Розумієш, якби я могла її уявити…

Спіллер задумався, потім сказав:

– Вона дерев’яна.

– И?..

Спіллер зробив ще одну спробу:

– Вона схожа… так, можна сказати, що на ящик для ножів і всякого такого.

– Сильно схожа? – уточнив Под.

– Ну так, – кивнув Спіллер.

– Говорячи точніше, – урочисто промовила Хомілі, – ця барка і є дерев’яний ящик.

– Правильно, – погодився Спіллер.

– Із плоским дном? – уточнив Под.

– З відділеннями для ложок, виделок і ножів, так? – вставила Хомілі.

– Вірно, – одразу обом відповів Спіллер.

– Просмолена і провокована на швах?

– Проведена, – сказав Спіллер.

– Звучить непогано. Ти як думаєш, Хомілі? – Под бачив, що дружина з ним згодна, але ще не готова зізнатися в цьому, тому знову звернувся до Спіллера: – А що приводить її в рух?

Той явно не зрозумів, про що йдеться, і Под уточнив:

– Як вона рухається – під вітрилом?

Спіллер похитав головою:

– Коли я спускаюся з вантажем униз за течією – гребу, а коли йду вгору з баластом – відштовхуюся жердиною.

– Зрозуміло. – Слова Спіллера явно справили на нього враження. – Ти часто буваєш у Літл-Фордемі?

– Частенько.

– І що, ти справді можеш нас туди переправити?

– Захоплю на зворотному шляху, – сказав Спіллер. – Від чайника. Підійде? Мені треба піднятися річкою за вантажем.

– Яким вантажем? – запитала Хомілі.

– За баркою, – сказав Спіллер.

– Це я розумію. Але що за вантаж?

– Послухай, – перервав дружину Под, – це стосується одного Спіллера. Плаває вгору-вниз по річці, торгує. Усім потроху. Адже так? Горіхи, пташині яйця, м’ясо, риба… їжа переважно – приблизно те саме, що він приносить Люпі.

– Залежить від того, у чому в них нестача, – сказав Спіллер.

– У них? – вигукнула Хомілі.

– Повно тобі! – взявся вмовляти дружину Под. – У Спіллера є свої покупці. Це цілком зрозуміло. Ми ж не єдині позичайки на світі, зовсім ні…

– Але ж про цих, що в Літл-Фордемі, кажуть, ніби вони з гіпсу, – зауважила Хомілі.

– Так воно і є, – підтвердив Спіллер. – І розфарбовані. Усі на одну колодку… крім одного.

– Один живий? – запитав Под.

– Ага.

– Ось уже це не по мені! – вигукнула Хомілі. – Зовсім не для мене: бути однією-єдиною живою здобиччю серед купи гіпсових ляльок або як там їх звуть… Це діяло б мені на нерви.

– Вони йому не заважають, – заперечив Спіллер. – У всякому разі, не так, каже він, як заважали б справжні позичайки, якби їх було багато.

– Дуже мило з його боку! – обурилася Хомілі. – Радий же на нас чекає прийом, коли ми з’явимося туди без запрошення.

– Там повно будинків, – сказав Спіллер. – Ніхто вас не змушує жити поруч із ним…

– І він там не господар, – нагадав їй Под.

– Це правильно, – кивнула Гомілі.

– Ну то як, Гомілі? – запитав Под.

– Я згодна, якщо ми житимемо недалеко від магазинів.

– У цих крамницях нічого немає, крім муляжу – бананів та інших фруктів із гіпсу, – нетерпляче пояснив Под. – Принаймні, я так чув.

– Нехай ні, – сказала Хомілі, – але вже дуже приємно згадати про це в розмові з Люпі…

– Навряд чи в тебе буде така можливість. Люпі навіть не дізнається, що ми пішли, поки не прокинеться завтра вранці й не засмутиться, що доведеться запропонувати нам сніданок. Ні, Хомілі, нам треба забути про торгові центри та інші дурниці; куди краща спокійна місцинка на березі – ти ж не хочеш з ранку до ночі тягати в будинок воду? А Спіллеру де ставити барку і розвантажуватися? Він же, напевно, стане регулярно припливати до нас із усіляким добром. Коли ми потрапимо туди, у нас буде достатньо часу, щоб озирнутися і вибрати те, що нам до смаку.

«Вибрати те, що нам до смаку…» Раптово Хомілі відчула магію цих слів: хвилювання, немов бульбашки в шампанському, піднімалося в ній дедалі вище й вище, і нарешті радісно злетіло в долоні. Здригнувшись від несподіванки, Под різко обернувся до неї.

– Ти тільки подумай: стільки будинків, і ми можемо пожити в кожному, якщо захочемо, – у кожному по черзі. Що нам завадить? – прошепотіла Хомілі, і очі її наповнилися сльозами.

– Здоровий глузд, – відповів Под і посміхнувся Арріетті. – А ти що скажеш, дівчинко? Магазини чи річка?

Аррієтта відкашлялася і хрипло промовила:

– Річка. Хоча б для початку… Очі її сяяли, по обличчю бігали тіні в трепетному світлі свічки.

Повисла тиша. Под глянув на тюки, прив’язані до капелюшної шпильки, потім нагору, на годинник, і зауважив:

– Скоро половина другого. Час нам подивитися на цей водостік. Ти як, Спіллере, зможеш приділити нам хвилинку – ввести нас, так би мовити, у курс справи?

– О! – сумно вигукнула Гомілі. – Я думала, він піде разом із нами.

– Але шлях чималий, а Спіллер щойно його пройшов… Навіщо йому одразу повертатися?

– А що йому тут робити? Його літній одяг ще не готовий. Адже ти за ним прийшов, так, Спіллере?

– Не тільки, – відповів за Спіллера Под. – Думаю, він приніс ще й дещо з речей.

– Не важливо, – заперечив Спілер, – я можу звалити все тут.

– І підеш із нами? – зраділа Хомілі.

– Чому б і ні?

Судячи з усього, навіть Под відчув полегшення.

– Це дуже люб’язно з твого боку, Спіллере. Справді, дуже люб’язно. – Він обернувся до Аррієтти: – Ну ж бо, донечко, візьми свічку і сходи по яйце.

– О, не варто з ним возитися, – сказала Гомілі.

Под докірливо глянув на неї і повторив:

– Сходи по яйце, Аррієтта. Закинь його в пральню, та будь обережніше зі свічкою біля стружок. Хомілі, візьми мою свічку, а я занесу багаж.

Глава одинадцята

Вони пройшли в пральню через нещільно зачинені двері, а коли опинилися на кам’яних плитах підлоги, знову почули тхора. Але тепер Хомілі не боялася: подумаєш, тхір, – у них з’явилася можливість піти звідси! Але коли вони нарешті зібралися всі разом під білизняним катком і зазирнули у водостічну трубу, щойно набута мужність її зрадила.

Водостік здавався глибоким і темним; труба, як колодязь, йшла під підлогу. Квадратна решітка, що зазвичай закривала її, лежала навскоси поруч, і в зяючій глибині відбивалося полум’я їхніх свічок. Звідти тягнуло вогкістю, долинав кислий запах господарського мила, несвіжих дезінфікуючих засобів і спитого чаю.

– Що там, на дні? – запитала Хомілі, вдивляючись у глибину. – Вода?

– Слиз, – сказав Спіллер.

– Мильний кисіль, – швидко проговорив Под.

– І нам доведеться по ньому йти?

– Там неглибоко, – заспокоїв їх Спіллер.

– Адже це не каналізаційна труба, – якомога переконливіше сказав Под. – Але, хоч убий, не можу зрозуміти, як тобі вдається зрушувати з місця цю решітку.

І Спіллер, опустивши в трубу свічку, ткнув пальцем донизу, звідки піднімався притулений до стінки та впертий на дні колодязя в камінь невеликий мідний прут на кшталт тих, на які вішають штори. Верхівка прута трохи виступала назовні. Коли решітка лежить на місці, пояснив Спіллер, то нічим не прикріплена. Навалившись знизу на прут усім тілом, можна підняти один кут – так праля піднімає підпорою мотузку з білизною. Потім треба поставити нижній кінець прута на камінь, і вся споруда тримається на місці сама собою. З труби він вилазить на шматку мотузки, пропущеної через дірочки решітки. Мотузка, як зрозумів Под, була закріплена намертво. Подвійну петлю між двома отворами в тонкій залізній решітці помітити зверху було неможливо, а сама мотузка, коли нею не користувалися, йшла вниз, у водостік.

Якщо Спіллеру треба було повністю відсунути решітку, як, наприклад, зараз, він, вибравшись у щілину, зроблену за допомогою мідного прута, витягав слідом за собою мотузку, перекидав через поперечину між ніжками білизняного ковзанки в себе над головою й брався її тягнути й смикати. Зазвичай, пояснив Спіллер, решітка легко зісковзувала з місця, але іноді опускалася одним боком донизу і застрявала під кутом. У такому разі він діставав невеликий, але важкий болт, який зберігався спеціально для цієї мети, прив’язував до вільного кінця мотузки і сідав на нього верхи. Болт опускався під його вагою і піднімав решітку.

– Прекрасно придумано! – у міру його розповіді раз у раз повторював Под.

Зі свічкою в руці він зайшов під каток, доторкнувся до мокрої мотузки, посмикав вузли і, нарешті, наче хотів перевірити, важка вона чи ні, штовхнув ґрати, і та легко ковзнула вперед по стертих кам’яних плитах.

– Штовхати-то легше, ніж піднімати.

Подивившись угору, Аррієтта побачила на стелі пральні величезні тіні, які то виникали, наближаючись і віддаляючись, то знову зникали в мерехтливому світлі свічок: колеса, ручки, валки, спиці, що кружляли… начебто величезна ковзанка, під якою вони стояли, раптом якимось дивом безшумно запрацювала.

На підлозі біля водостоку вона побачила знайомий предмет – кришку алюмінієвої мильниці, тієї самої, в якій Спіллер зазвичай рибалив і в якій пустив її дзиґою вниз по річці. Зараз вона була чимось навантажена і вкрита шматком старої шкури – можливо, щурячої, – обв’язаної разом із вантажем мотузкою. З дірки, просвердленої в борту з одного кінця, звисав інший шматок мотузки.

– Я тягну її сюди волоком, – пояснив Спіллер, помітивши, куди дивиться Аррієтта.

– Як ти потрапляєш сюди, нагору, тепер зрозуміло, – сказала Хомілі, понуро дивлячись на дно колодязя. – Мене хвилює інше: як потрапити вниз.

– О, просто стрибнути, – сказав Спіллер і, схопивши кінець мотузки, потягнув мильницю до дверей.

– Усе буде добре: ми спустимо тебе на болті, – поспішив запевнити дружину Под і обернувся до Спіллера: – Куди ти?

Не бажаючи привертати уваги до водостоку, Спіллер, мабуть, вирішив розвантажитися в кімнаті. Тепер, коли люди поїхали, а дров’яну скриню відсунуто від стіни, немає потреби підніматися до Люпі: можна залишити все, що приніс, біля дірки в плінтусі.

Поки Спіллер розпаковував свій вантаж, Под коротко намітив план дій, раз у раз повторюючи: «Якщо, звісно, Спіллер не проти».

Спіллер не заперечував. Спочатку вони опустили на дно колодязя порожню кришку від мильниці, потім підкотили до краю водостоку яйце і кинули в неї. Немов величезний футбольний м’яч, Под щосили штовхнув його ногою, і воно полетіло, крутячись дзиґою, а потім із тріском гримнуло в кришку. Однак це нікого не злякало, адже воно було зварене круто.

Слідом за яйцем верхи на болті вирушила вниз Хомілі, не перестаючи ахати й охати. Однією рукою вона чіплялася за мотузку, а в іншій тримала запалену свічку. Варто було їй перелізти з болта на мильницю, як та швидко заковзнула вперед, і на одну тривожну мить Гомілі зникла з поля зору, однак, перебираючи руками мотузку, Спіллер підтягнув мильницю назад, і всі побачили, що Гомілі благополучно сидить позаду яйця, хоч і бурчить тихцем, а в руці в неї досі свічка, що горить.

– У кришці вистачить місця для двох, – заявив Спіллер, і Аррієтту обережно, щоб не згасла свічка, спустили на дно колодязя в такий самий урочистий спосіб (а їй так хотілося самій стрибнути вниз!).

Вона сіла навпроти матері по інший бік яйця, що гойдалося, а Под сказав:

– Ви обидві – берегині вогню. Ваша справа сидіти спокійно і світити туди, куди ми скажемо… І тримайте яйце!

У мильниці почулося човгання, і вона загрозливо захиталася: це Хомілі, яка ніколи не любила їздити, як сказали б люди, спиною до руху, встала, щоб помінятися місцями з Аррієттою.

– Міцніше тримай мотузку! – крикнула вона Спіллеру, поки вони здійснювали цей маневр.

Нарешті вони сіли віч-на-віч, затиснувши яйце колінами, зі свічками в руках. Весь цей час Арріетті було надзвичайно весело.

– Я вас зараз трохи зрушу з місця, – попередив Спіллер і відпустив потихеньку кілька дюймів мотузки.

Мильниця заковзнула під склепіннями тунелю, що блищали від вогкості у світлі свічок, і одразу ж зупинилася. Аррієтта простягнула руку і торкнулася пальцем блискучої поверхні: схоже, обпалена глина.

– Нічого тут не чіпай, чуєш, – прошипіла Хомілі, і її пересмикнуло від огиди. – І не дихай… якщо зможеш.

Опустивши свічку нижче, Аррієтта помітила на дні труби риб’ячу кістку, бляшану кришечку від пляшечки та шпильку, про що й сказала матері, але та знову судомно смикнулася:

– Навіть не думай!

– Шпилька могла б нам стати в пригоді, – заперечила Аррієтта.

Хомілі прикрила очі, борючись із собою, але нарешті погодилася:

– Добре. Підніми її швиденько й одразу кинь на дно човна, а руки витри об мій фартух.

– Ми можемо вимити її в річці, – нагадала Аррієтта.

Хомілі, намагаючись не дихати, кивнула.

Поверх плеча матері Арріетті було видно колодязь водостоку, куди зверху щось спускалося. Це був їхній багаж, загорнутий у брезент і надійно прив’язаний до капелюшної шпильки. З легким плескотом він упав на дно і захитався на рідині, а трохи згодом слідом за вузлами плюхнувся вниз спочатку Под, а за ним Спіллер, і за кілька секунд обоє занурилися по коліно в мильний слиз.

Спіллер зняв мідний прут з каменю і поставив у непомітне містечко в шахті колодязя. Перш ніж спуститися, вони з Подом, напевно, пересунули зручніше грати: коли Спіллер спритно смикнув мотузку, грати одразу ж із глухим металевим звуком, що гучно рознісся по всьому тунелю, встали на місце.

Хомілі втупилася в темряву і сумно зітхнула, раптово відчувши себе в ув’язненні, але тут до них ззаду підійшов Под і, поклавши руку на край мильниці, бадьоро промовив:

– Ну що, в дорогу!

Глава дванадцята

Щоб зручніше було везти мильницю на буксирі, Спіллер змотав майже всю мотузку, залишивши лише короткий шматок, хоча вираз «везти на буксирі» тут не зовсім доречний, оскільки водостік йшов під нахил. Спілер радше слугував якорем і використовував мотузку для того, щоб гальмувати.

– Рушили! – скомандував Под і злегка підштовхнув мильницю.

Притримувані Спіллером, вони заковзнули вперед по драглистій масі. Тремтяче світло свічок танцювало на склепінчастій стелі і стінах, що сочаться вологою. Місиво, яким вони рухалися, було таким густим і мильним, що здавалося – Под не тягне за собою тюки, а лише керує їхнім рухом, або навіть це вони тягнуть його вперед. «Гей, ви там! – кричав він тоді. – Тпру!»

Він був у прекрасному настрої відтоді, помітила Аррієтта, як спустився у водостік. У неї теж було легко на душі: вона рухалася назустріч світанку з двома найдорожчими для неї істотами і Спіллером на додачу. Водостік не лякав Аррієтту, бо вів на волю, геть від пилу й тьмяного світла свічок; на неї чекало попереду життя, де вночі з неба світитиме місяць, а вдень – сонце.

Тільки-но вона обернулася, щоб подивитися вперед, як зліва від неї з’явився великий круглий отвір і струмінь вогкого повітря ледь не загасив полум’я свічки. Аррієтта швидко затулила її долонькою, Хомілі свою – теж.

– Тут підходить труба від раковини, – сказав Спіллер, – і від котла з пральні.

Їм трапився на шляху ще не один отвір – інші труби, які йшли в темряву і піднімалися нагору. Там, де вони приєднувалися до головного водостоку, височіли купи найрізноманітніших предметів, через які їм доводилося перетягувати мильницю. У таких випадках Гомілі й Арріетта виходили з човна, щоб його легше було тягнути. Спіллер знав усі ці труби за назвами будинків, від яких вони йшли, знав, де саме розташований кожен будинок.

Тільки тепер Аррієтта зрозуміла, наскільки широким було поле його діяльності.

– Щоправда, не в усі будинки можна потрапити, – пояснив їй Спіллер. – Я не проти, коли труба має подвійний поворот, але в такій трубі в дірці для стоку зазвичай буває мідна решітка або що-небудь у цьому роді. Одного разу він сказав, кивнувши на вхід у круглу печеру:

– Холмкрофт, там, нагорі… нічого, крім води від ванни, останнім часом.

І справді, ця труба з блискучого фаянсу кремового кольору – Аррієтта зазирнула в неї, пропливаючи повз – була значно чистішою за всі інші: після того, як вони її оминули, запах сплячого чаю в повітрі став набагато слабкішим.

Час від часу вони натикалися на гілочки ясена або гостролиста, що стирчали, які човен обходив насилу. Аррієтта помітила, що вони перебувають майже на рівних відстанях одна від одної.

– Хоч уб’єш, не можу зрозуміти, як ці штуки потрапили в трубу, – роздратовано промовила Хомілі, коли їм мало не вп’яте довелося зі свічками в руках вилазити з мильниці й стояти по щиколотки в завданому сюди смітті, чекаючи, доки Под та Спіллер повернуть її вбік, щоб обережно провести повз гілки.

– Я сам їх сюди забив, – сказав Спіллер, притримуючи човен, щоб їм було зручніше в нього залазити.

У цьому місці водостік став крутіше спускатися вниз. Коли Хомілі сіла навпроти Аррієтти, мильниця раптом рвонула вперед, тягнучи за собою Спіллера: він ковзався і мало не падав, але йому якимось дивом вдавалося триматися на ногах. Раптово вони уткнулися в завал біля одного з «дерев», поставлених Спіллером на дні труби, і Аррієтта від несподіванки впустила свічку за борт.

– Так ось вони для чого! – вигукнула Хомілі, прикриваючи свічку, яка ледь не згасла, рукою, щоб та розгорілася й Аррієтта могла запалити від неї свою.

Але Спіллер відповів не відразу. Проштовхнувши човен повз перешкоду, він зупинився, щоб почекати Пода, і лише тоді сказав:

– Може, й так.

Коли Под нарешті їх наздогнав, вигляд у нього був ще той: куртка бовталася на одному плечі, захеканий і спітнілий.

– Останній відрізок шляху завжди здається найдовшим.

– Може, поміняємося? – запитала Хомілі. – Я вийду, а ти сідай.

– Ні, мені краще йти пішки, – відмовився Под.

– Тоді давай мені сюди хоча б куртку, – сказала Хомілі.

Под віддав, і вона акуратно її склала в себе на колінах і легенько погладила, немов куртка теж втомилася.

І вони знову вирушили в дорогу нескінченним коридором між круглими стінами труби, що йшли в далечінь. Незабаром Аррієтта задрімала, притулившись до яйця, голова її впала на коліна і в останню мить, перед тим як зануритися в сон, відчула, як мати забирає в неї свічку і вкриває її батьківською курткою.

Коли Аррієтта прокинулася, навколо нічого не змінилося: ті самі тіні й відблиски, що грали на мокрій стелі, вузьке бліде обличчя Спіллера, що крокував поруч, незграбна, ледве помітна постать батька позаду.

Помітивши здивування в її очах, Хомілі посміхнулася.

– Забула, де ти?

Аррієтта кивнула і побачила, що мати тримає в кожній руці по свічці і вони майже догоріли.

– Правильно, скоро ранок?

– Цілком можливо… – сказала Хомілі.

Стіни ковзали повз, і ніщо не порушувало їхньої одноманітності, окрім потовщень, що виникали через рівні проміжки там, де одне коліно труби з’єднувалося з іншим. Час від часу мандрівники перемовлялися, і голоси їхні гулко лунали тунелем.

– Я не бачу більше бічних труб, – сказала Аррієтта трохи згодом.

Спіллер похитав головою.

– Їх більше немає. Холмкрофт – останній будинок…

– Але це було сто років тому… Ми, напевно, скоро будемо на місці?

– Уже підходимо.

Аррієтта затремтіла і щільніше натягнула на плечі батькову куртку: їй здалося, що повітря посвіжішало і, як не дивно, втратило будь-який запах. Але, можливо, вони просто звикли. Було зовсім тихо, чулося лише слабке шурхіт дна мильниці по рідині та хлюпання під ногами Спіллера та Пода, але шар рідини начебто став тоншим: час від часу під днищем лунав хрускіт, немов човен йшов по піску. Раптом Спіллер зупинився.

– Тихо.

Усі застигли, але єдине, що до них долинало, – це дихання Пода та мелодійний передзвін крапель десь попереду.

– Пішли далі, – несподівано порушила напружене мовчання Хомілі. – Свічок надовго не вистачить.

– Тихіше! – знову сказав Спіллер.

І тут вони почули слабкий монотонний гул, не більше ніж коливання повітря.

– Що б це могло бути? – запитала Гомілі.

– Холмкрофт, що ж ще. – Спіллер завмер як укопаний, піднявши одну руку, уважно прислухаючись. – Але кому спаде на думку приймати ванну в такий час?

Под похитав головою:

– Схоже, вже ранок – напевно, шоста година.

Гул наближався, ставав дедалі гучнішим і більше скидався на гуркіт водоспаду.

– Стережися! – крикнув Спіллер.

Не випускаючи мотузки з рук, він розвернувся і побіг тунелем, так що мильниця з шумом понеслася слідом. Хомілі й Аррієтту кидало з боку в бік, від стіни до стіни, і здавалося, вони ось-ось розіб’ються. І все ж, панічно боячись опинитися в темряві, обидві намагалися, щоб не згасли свічки. Вільну руку Хомілі простягнула Поду, і той встиг вхопитися за неї в ту саму мить, коли ззаду на нього налетіли зв’язані тюки і збили з ніг. Под упав на один із них, але руки Хомілі не випустив і стрімко заслизнув слідом за іншими.

– Лезіть нагору! – крикнув Спіллер із темряви, і вони побачили блискучі прути, міцно вбиті у склепіння тунелю. – Кидайте пожитки! Швидше!

Кожен із них схопився за прут і, підстрибнувши, щільно притиснувся до склепіння. Кинуті свічки, опливаючи, лежали в човні; рев води, що мчить, наближався. У нерівному світлі свічок вони побачили перші перламутрові бульбашки, а слідом – срібну стіну, що насувається на них. Одна мить – і їх захлеснула, не даючи зітхнути, запашна темрява.

Але минули перші секунди, і охоплена панікою Аррієтта помітила, що знову може дихати, а прути тримаються міцно. Її залив потік гарячої ароматної води, промочивши наскрізь сукню; він то здіймався, то спадав, то танцював біля самих плечей, заляпуючи обличчя й волосся, то кружляв біля талії й лоскотав ноги.

– Тримайся! – що є сили закричав Под, перекриваючи шум води.

– Скоро вщухне! – крикнув Спіллер.

– Ти тут, Аррієтто? – задихаючись, покликала Хомілі.

Вони всі були тут, ніхто не захлинувся, і просто в них на очах рівень води став падати, швидкість її сповільнилася. Коли згасли слабкі язички полум’я, темрява вже не була такою густою: здавалося, від води піднімається сріблястий серпанок. Потік біг тепер далеко від них і, судячи з рівного дзюрчання, був нешкідливий, як струмок.

Почекавши ще трохи, вони спустилися вниз, занурившись по щиколотки в теплу воду. На тлі темних стін тунелю вона здавалася напівпрозорою.

– Начебто стало світліше, – здивовано сказав Под.

Йому здалося в імлі якимось рухом: це Спіллер блукав по воді в пошуках речей.

– Знайшов що-небудь? – запитав Под.

– Нічого, – сказав Спіллер.

Їхнє майно зникло: яйце, кришка мильниці та все інше забрала вода.

– Що ж нам тепер робити? – зажурився Под.

– Підхопимо все пізніше, – абсолютно спокійно сказав Спіллер. – Нічого страшного. Зате тягнути не треба.

Хомілі потягнула носом повітря і раптом вигукнула, звертаючись до Аррієтти:

– Сандал! Улюблене мило твого батька.

Аррієтта нічого не відповіла: вхопившись рукою за прут, щоб не збив з ніг теплий потік, що покривав щиколотки, дивилася прямо вперед, у трубу, що йде під ухил. Там, у темряві, висіла намистинка світла. На секунду Аррієтта подумала, що якимось таємничим чином уціліла одна свічка, але потім побачила, якою круглою і нерухомою була світла пляма. А разом із запахом сандалового дерева до неї донеслися інші запахи: м’яти, трави, землі, – і немов сама собі не вірячи, дівчинка вигукнула:

– Ранок! Мало того: вже видно кінець водостоку.

Глава тринадцята

Поступово вода від ванни охолола, і решту шляху позичайки мерзли. Світле коло попереду ставало дедалі більшим і яскравішим: так виблискувало, що сліпило очі.

«Зійшло сонце», – вирішила Аррієтта, і думати так було приємно, бо всі промокли до нитки, а щоб не мерзнути, прискорили крок. Від бурхливого потоку залишилася тонка цівка, труба виблискувала чистотою.

Аррієтті здавалося, що і вона пройшла своєрідне очищення, немов із неї самої, не кажучи вже про одяг, змили всі сліди старого життя в пилу й мороці. Хомілі, схоже, подумала про те саме.

– Немає нічого кращого для прання, ніж сильний струмінь мильної води: ні терти, ні вичавлювати не треба, – залишилося лише повісити сушити.

Нарешті вони вийшли назовні. Аррієтта, випередивши інших, вибігла на смужку піску, що спускалася вниз, до річки. Кінець водостоку ховався під крутим берегом, порослим травою й очеретом, і в цьому затишному безвітряному куточку під прямими променями сонця було тепло, як улітку.

– Як це незвично, – зауважила Хомілі, розглядаючи викинуті з труби залишки різних предметів. – Особливо в березні.

Свій багаж вони знайшли біля самого виходу з водостоку, там, де шпилька застрягла в піску. Кришка від мильниці зачепилася боком за корінь, що стирчав, а яйце, як виявила Аррієтта, скотилося в річку і тепер лежало на дні, вкрите сріблястими брижами, і здавалося чомусь розплющеним. Коли вони зі Спіллером витягли його на пісок, то побачили, що причиною тому було заломлення світла у воді, а яйце зберегло свою звичайну форму, постраждала лише шкаралупа – вся була в тріщинах. Аррієтта і Спіллер вкотили яйце на берег, туди, де Под розпаковував вузли, що намокли зверху: йому кортіло дізнатися, чи допомогли шматки брезенту, в які він їх загорнув. Одну за одною він виймав речі, клав на теплий пісок і з урочистістю примовляв: «Сухі, як порох».

Хомілі взяла з дому по зміні білизни для кожного. Теплі фуфайки, хоч і чисті, були надто поношеними й розтягнутими: вона сама їх зв’язала на штопальних голках, коли вони жили під кухнею у Фербанксі. Як давно це було! Аррієтта і Хомілі роздяглися, сховавшись у трубі, Спіллер, хоч йому й запропонували взяти що-небудь із речей Пода, не захотів перевдягатися і вислизнув за поворот річки подивитися, чи в порядку чайник.

Коли всі переодяглися і повісили мокрі речі сушитися, Хомілі зняла шкаралупу з верхівки яйця, Под обтер своє дорогоцінне лезо бритви, змащене олією, щоб не заіржавіло, і відрізав кожному по скибці. Усі сіли на сонечку, милуючись брижами, і з апетитом взялися за їжу. Незабаром до них приєднався Спіллер. Сівши біля самої води, він задумливо жував, і під гарячими сонячними променями від його мокрого одягу йшла пара.

– Де саме стоїть твій чайник? – запитав Под.

Спіллер кивнув кудись убік:

– Там, за поворотом.

Под захопив із собою з дому наперсток, і вони набрали свіжої води, щоб напитися, потім знову запакували речі і, залишивши свою сукню сушитися, пішли слідом за Спіллером за закрут річки.

Перед ними виник ще один піщаний пляж: більш відкритий, ніж перший, – і чайник стояв біля самого берега в дальньому кінці, ледве нахилений убік, – таким Спіллер його і знайшов, – застряглий серед гілок і сучків, принесених течією. У цьому місці річка робила поворот, і все, що по ній пливло, чіплялося за берег, що виступав кутом. Арріетта помітила, що течія тут швидка, а дно круто йде вниз.

Над водою звисали гілки куманики, якою поріс увесь берег біля чайника. Серед рудувато-коричневого мертвого листя зеленіли молоденькі листочки, а деякі зі старих пагонів опускалися просто у воду, і в тунелі під ними Спіллер тримав свою барку.

Аррієтті хотілося насамперед подивитися на неї, але Под заходився обстежувати з усіх боків чайник і з одного боку, біля самого дна, побачив досить великий круглий отвір, проїдений іржею.

– Вхід? – запитав він у Спіллера, і той кивнув.

Под подивився наверх і помітив, що кришка закрита нещільно, а до шишечки в її середині прив’язана мотузка, перекинута через підняту ручку.

– Ходімо всередину, – запросив Спіллер, – я вам усе покажу.

Вони вдвох зайшли в чайник, а Аррієтта і Хомілі залишилися грітися на сонці, проте Спіллер раптом знову з’явився біля входу і сердито крикнув:

– Забирайся! Щоб духу твого тут не було!

Тут же пролунав ляпас – це він піддав босою ногою плямистій жовтій жабі, і та скотилася у воду. За нею пішли дві мокриці (коли вони згорнулися кулькою, він підняв їх із підлоги й викинув назовні).

– Більше нічого немає, – зауважив Спіллер, з усмішкою дивлячись на Хомілі, і знову зник.

Помовчавши трохи, Гомілі прошепотіла Арріетті:

– Не дуже-то мені хочеться спати там цієї ночі.

– Ми можемо влаштувати генеральне прибирання, – шепнула у відповідь Аррієтта. – Згадай черевик.

Гомілі сумно кивнула.

– Коли, ти думаєш, він відвезе нас у Літл-Фордем?

– Щойно сплаває за вантажем. Йому потрібен повний місяць, – тихо сказала Аррієтта.

– Чому?

– Він плаває здебільшого ночами.

– А-а… – простягнула Гомілі, але по її розгубленому обличчю було видно, що вона зовсім спантеличена.

Їхню увагу привернув металевий звук, що лунав із верхівки чайника, і, повернувши голови, вони побачили, що кришка піднімається й опускається, розгойдуючись із боку в бік.

– Залежить від того, що вам треба… – почувся голос Спіллера.

– Спритно придумано, – пролунав у відповідь другий голос, і звучав він як із бочки.

– Зовсім не схоже на Пода, – прошепотіла Хомілі злякано.

– Це тому, що він у чайнику, – пояснила Аррієтта.

– А-а-а… – знову протягнула Гомілі. – Краще б вони вийшли.

І не встигла вона закінчити, як вони справді вийшли, до того ж Под, зупинившись на плоскому камені, що слугував Спілеру порогом, мав напрочуд задоволений вигляд, коли запитав у Гомілі:

– Бачила?

Та кивнула.

– Спритно придумано, так?

Хомілі знову кивнула.

– А тепер, – весело запропонував Под, – ми поглянемо на барку. Ти в яких туфлях?

Туфлі були старі, зшиті Подом.

– А що, там дуже брудно?

– Гадки не маю, але коли сідаєш на корабель, можна й посковзнутися. Краще йди босоніж, як Аррієтта…

Глава чотирнадцята

Хоча здалеку здавалося, що барка стоїть впритул до берега, між нею і піском залишалася смужка холодної, як лід, води, яку їм довелося перейти вбрід. Забравшись на ніс, Спіллер допоміг дамам піднятися на борт. Незграбна (як подумала Аррієтта, залазячи всередину, під навіс, зроблений із гетри) барка виявилася просторою і завдяки плоскому дну стійкою. Це був, як і вгадала Хомілі, ящик для ножів, виделок і ложок: дуже вузький і довгий, з відділеннями різної величини.

– Це скоріше баржа, – сказав Под, з цікавістю роздивляючись усе навколо.

Помітивши посередині барки дерев’яну ручку, до якої була прибита гетра, він повернувся до Спіллера.

– Не дає гетрі сповзти, – пояснив той, поплескавши навіс над головою, – якщо, скажімо, захочеш підняти її з боків.

Трюмні відсіки (відділення ящика) були порожні за винятком найвужчого. У ньому Под побачив в’язальну спицю бурштинового кольору завдовжки з барку, складену вчетверо обшарпану по краях червону ковдру, тонкий десертний ніж із чорненого срібла і свою власну половинку ножиць – одне лезо з ручкою.

– Отже, вони все ще в тебе?

– Частенько йдуть у хід, – сказав Спіллер і попередив, коли Под взяв ножиці в руки: – Обережно, я їх трохи підточив.

– Не відмовився б отримати їх назад, – промовив Под із заздрістю, – якщо, скажімо, ти коли-небудь роздобудеш інші.

– Це не так уже й легко, – сказав Спіллер і, немов бажаючи змінити тему, торкнувся десертного ножа. – Знайшов його тут… застряг у щілині збоку… гарне вийшло весло.

– Те, що треба, – погодився Под.

З жалем поклавши ножиці на місце, він помітив, що всі щілини, стики і пази ретельно зашпакльовані.

– Де ти цей ящик знайшов?

– Лежав на дні, там, угору за течією. Був сповнений мулу, коли я його помітив. Довелося попітніти, щоб підняти. Неподалік від вигону, де зупиняються цигани, ось де він був. Найімовірніше, хтось злямзив срібло, а ящик кинув у воду.

– Схоже, що так. – Под знову глянув на лезо ножиць. – Отже, ти його нагострив?

– Правильно, – сказав Спіллер і, нахилившись, підняв із підлоги червону ковдру. – Візьміть, а то вночі замерзнете.

– А як же ти? – запитав Под.

– Про мене не турбуйтеся, беріть.

– Ой, та сама ковдра, що була в нас у черевику! – вигукнула Хомілі, але тут же почервоніла. – Якщо я не помиляюся…

– Та сама, – підтвердив Спіллер, – беріть.

– Що ж, дякую.

Под перекинув ковдру через плече і знову озирнувся. Схоже, що гетра слугувала і для захисту від дощу та сонця, і для маскування.

– Ти чимало тут потрудився. Я хочу сказати – у такій барці й жити можна… хоч у вітер, хоч у дощ.

– Правильно, – погодився Спіллер і взявся витягувати з-під гетри в’язальну спицю з шишечкою на тупому кінці. – Не хочу вас квапити, але…

Гомілі обімліла і, запинаючись, запитала:

– Як, ти вже вирушаєш?

– Що швидше він поїде, то швидше повернеться, – резонно зауважив Под. – Ходімо, Хомілі. Усі на берег!

– Але коли ж він повернеться?

– Як ти думаєш, Спіллере, скільки тобі треба? Приблизно хоча б. Два дні? Три? Чотири? Тиждень? – запитав Под.

– Може, менше, а може, й більше: залежить від погоди. Ночі чотири, якщо буде місяць.

– А раптом ми всі будемо тоді спати? – занепокоїлася Хомілі.

– Яке це має значення? Спілер постукає.

Под міцно взяв її під руку.

– А тепер ходімо. Усі на берег… і ти теж, Аррієтто.

Поки Под допомагав Хомілі спускатися у воду, Аррієтта стрибнула з борту на берег і помітила, що сирий пісок поцяткований чиїмись крихітними слідами.

Взявши одна одну під руки, вони відступили на кілька кроків, щоб подивитися, як відчалюватиме Спіллер. Він підняв якір і, допомагаючи собі веслом, вивів барку кормою вперед з-під гілок куманики. Вислизнувши на відкрите місце, вона раптом злилася з ландшафтом і стала невидимою: її можна було прийняти за кільце кори або шматок дерева.

Лише коли Спіллер відклав весло і почав відштовхуватися від дна спицею, вони змогли його розгледіти. Позичайки спостерігали з-за гілок куманики, як повільно, старанно налягаючи всім тілом на жердину, він веде своє суденце вгору за течією.

Коли Спіллер порівнявся з ними, всі вибігли з-під кущів, щоб було краще видно, з туфлями в руках перетнули смужку піску, де стояв чайник, і кинулися за поворот, на мілину біля водостоку. Тут, у самому її кінці, біля коріння дерева, що йшло глибоко у воду, вони помахали йому на прощання.

– Ах, краще б він не спливав! – сумно зітхнула Хомілі, коли вони брели піском назад до входу в трубу, де сушився на сонці їхній одяг.

Щойно позичайки підійшли ближче, з верхівки яйця піднялася переливчаста хмара, схожа на зграю птахів.

– Гнойові мухи! – закричала Хомілі, кидаючись їм назустріч, але тут же, заспокоївшись, сповільнила крок: це виявилися чисті, немов відполіровані, річкові мушки в синю із золотом смужку.

Яйце виглядало недоторканим, але Хомілі обдула його з усіх боків і обмахнула своїм фартухом, пояснивши:

– Хіба мало що.

Под, поколупавшись у купі всякої всячини, винесеної водою з труби, витягнув круглу пробку і, коли Хомілі на неї сіла, задумливо пробурмотів:

– Так, так ми й зробимо.

– Як це – так? – ліниво поцікавилася Аррієтта.

З ямки, де лежала пробка, вибіг жук, і, нахилившись, дівчинка вхопила його за панцир. Їй подобалися жуки за блискучу щільну броню і механічні зчленування, але найбільше вона любила їх дражнити: наприклад, хапати за жорсткий край надкрила, у той час як вони норовили втекти.

– Колись один із них тебе вкусить… – пригрозила їй Хомілі, складаючи одяг: навіть висохнувши, він все ще ледь-ледь пахнув сандалом. – Або вжалить, або вщипне, або що там вони ще роблять… І по заслузі.

Аррієтта випустила жука і, дивлячись, як вкриті шипами ноги поспішно біжать угору схилом, а з-під них сиплються піщинки, сказала:

– Взагалі-то вони не сердяться.

– Ви тільки погляньте! Шпилька! – вигукнув Под.

Це була та сама шпилька, яку Аррієтта знайшла в трубі, тільки тепер, після миття, вона стала блискучою.

– А знаєте, що ми зробимо? Тобто поки ми тут?

– Що? – запитала Хомілі.

– Станемо приходити сюди щоранку і дивитися, що винесла з труби вода! – оголосив Под.

Хомілі заперечила, закінчуючи складати білизну:

– Навряд чи ми тут що-небудь знайдемо.

– А як щодо золотої каблучки? Не одну золоту каблучку – принаймні, так кажуть – було загублено у водостоці… Та й від англійської шпильки ти теж не відмовишся.

– Краще вже шпилька, ніж перстень, – сказала Хомілі, – за нашого способу життя.

Вони віднесли вузли за закрут і склали біля чайника. Хомілі залізла на гладкий камінь біля входу і зазирнула через дірку всередину. Зверху, через прочинену кришку, лилося холодне світло, пахло іржею, і було дуже незатишно.

– Що нам потрібно встигнути до заходу сонця, – сказав Под, – то це роздобути гарної, сухої трави, щоб застелити дно. Ковдра в нас є…

Він подивився на всі боки – як би їм забратися на схил? – і побачив неподалік ідеальне місце, немов створене для здобичниць: з крайки крутого берега позаду них звисав пучок сплутаних коренів. У минулі часи, вийшовши з берегів, річка вимила між ними землю, і тепер вони спускалися донизу китицями й гронами, пружинисті, але надійні. Под і Аррієтта спритно видерлися ними нагору, немов там були кільця для рук, упори для ніг, гойдалки, сходи, канати… як у справжній гімнастичній залі, тільки для позичайок. Шкода, що до верхнього краю вони дісталися надто скоро.

Тут, серед блідо-зелених списів свіжої весняної трави, траплялися пучки тонких, як волосся, торішніх травинок, вигорілих до світло-жовтого кольору. Під косив їх лезом бритви, Аррієтта зв’язувала копійки і кидала вниз, а Хомілі збирала і відносила до чайника.

Коли дно нарешті було встелене товстим шаром сухої трави, Под і Аррієтта злізли зі схилу… Сонце сідало, повітря посвіжішало, а в чайнику тепер пахло сіном.

– Що нам усім не зашкодило б, – зауважила Хомілі, – то це чашечка гарячого чаю перед сном…

Але оскільки закип’ятити воду було неможливо, довелося задовольнятися яйцем. Залишилося ще більше половини, і кожен отримав по товстій скибці, прикрашеній листом щавлю.

Под розмотав просмолену мотузку, зав’язав один кінець вузлом, а другий протягнув крізь середину пробки й туго затягнув.

– Для чого це? – запитала Хомілі, повертаючись із річки, куди відносила шкарлупки, і витираючи руки фартухом (слава богу, сьогодні не треба було мити посуд).

– А ти не здогадуєшся?

Тепер, віддуваючись, Под обрізав пробку з усіх боків і почав скошувати краї.

– Щоб заткнути дірку?

– Саме так. Коли заберемося всередину, засунемо її туди на кшталт затички і закриємося наглухо.

Аррієтта знову видерлася корінням нагору, і батьки побачили, як там, на гребені схилу, на відкритішому місці, вітер розвіває їй волосся. Навколо неї на тлі темніючого неба колихалися високі травинки.

– Їй подобається жити на природі, – ніжно зауважила Хомілі.

– А тобі? – запитав Под.

– Ну… – відповіла, помовчавши, Хомілі, – комахи не в моєму смаку, я їх ніколи не любила, та й суворе життя теж не до мене. Але сьогодні в мене начебто добре на душі.

– Ось це розумні слова, – продовжуючи орудувати лезом бритви, похвалив дружину Под.

– Цілком можливо, – додала Хомілі, – я так почуваюся саме завдяки цій пробці.

Десь далеко заухала сова – глухий звук плавно й мелодійно долітав до них із напівтемряви, – і очі Гомілі розширилися від страху.

– Аррієтта! – тієї ж миті рознісся по окрузі її пронизливий крик. – Швидко спускайся!

У чайнику було затишно, а із закритим входом і опущеною кришкою до того ж цілком безпечно. Опустити кришку чоловіка вмовила Хомілі, пояснивши:

– Дивитися нам уночі нема на що, а повітря сюди потрапить достатньо і через носик.

Коли вони прокинулися наступного ранку, сонце вже піднялося, і стінки чайника сильно нагрілися. Але яка радість – підняти кришку, підтягуючи поступово мотузку, і побачити безхмарне небо! Под вибив ногою пробку, вони вибралися через дірку назовні, і перед ними знову виник берег…

Снідали вони на повітрі. Яйце потроху зменшувалося, але залишалося ще дві третини.

– А сонячне світло – та сама їжа, – зауважив Под.

Після сніданку, взявши капелюшну шпильку, Под пішов до труби подивитися, що винесла вода, Хомілі вивісила провітрити червону ковдру, потім зайнялася в чайнику прибиранням, а Аррієтта знову залізла корінням нагору, маючи намір обстежити схил.

– Не йди далеко, – попередив Под, – і час від часу подавай голос. Нам не потрібні зараз жодні пригоди… принаймні до повернення Спіллера.

– І після його повернення – теж, – ввернула Хомілі.

Сьогодні вона виглядала незвично спокійною й умиротвореною; робити їй було більше нічого: ніякого тобі готування, ніяких перестановок чи вдосконалень – тільки сиди й чекай.

«Можна вряди-годи поніжитися», – подумала Хомілі і влаштувалася зручніше на червоній ковдрі під гарячими променями сонця. Под і Аррієтта вирішили, що вона задрімала, але це було не так, Гомілі мріяла: малювала собі їхній майбутній дім, з вікнами і парадними дверима – справжнє сімейне вогнище. Інколи він бачився їй маленьким і затишним, інколи – у чотири поверхи заввишки, і тоді вона запитувала себе: «А чи не оселитися нам в особняку?»

З якоїсь незрозумілої причини ця думка нагадала їй про Люпі: «Цікаво, що вона подумала, спустившись донизу з цих своїх темних кімнаток: що ми розчинилися в повітрі, провалилися крізь землю?.. Адже саме так це для них і виглядало». Хомілі уявила здивоване обличчя Люпі, гучні вигуки, припущення… і, посміхнувшись самій собі, прикрила очі. «Вони в житті не здогадаються, що ми пішли по водостоку. А вже думка про Літл-Фордем їм і на думку не спаде: для цього в них занадто бідна фантазія».

Минули два безтурботних сонячних дні, а на третій день пішов дощ. Уже з ранку почали згущуватися хмари, і до полудня лило як з відра. Спершу Аррієтта, маючи намір перечекати негоду на повітрі, сховалася серед коріння під нависаючою кромкою берега, але невдовзі дощ посилився, вітер кидав їй бризки в обличчя, а зверху на неї текли цілі потоки. Коріння стало слизьким і брудним. Усі троє кинулися бігти до водостоку.

– У всякому разі, – зауважила Хомілі, коли вони сіли, скорчившись, на початку труби, – звідси нам усе видно, не те що в чайнику.

Однак незабаром Под почув далеко в трубі наростаючий шум і вигукнув:

– Холмкрофт! Біжимо швидше!

Але Хомілі, дивлячись на сіру завісу дощу, не зрушила з місця, заявивши, що якщо вже їм судилося промокнути до нитки, то гаряча вода приємніша за холодну.

Глава п’ятнадцята

Вони все ж покинули трубу і правильно зробили: річка піднялася майже до самого обриву, який їм треба було обігнути, щоб дістатися до чайника. Піщану кромку берега вже залило, і їм довелося роззутися і йти босоніж. Вода була каламутна і коричнева від мулу. Дрібну брижі змінили пружні, стрімкі хвилі, і коли бігли до чайника, позичайки побачили, що потік несе величезні гілки, які то ховаються в глибині, то знову злітають на гребенях хвиль.

– Спілер не зможе плисти по такій воді… – стогнала Хомілі, тоді як, діставшись чайника, вони переодягалися в сухий одяг.

Голос її, хоч вона й кричала на все горло, був ледь чутний через гуркіт дощу, що барабанив по кришці. Знизу, так близько, немов це було в підвалі їхнього будинку, долинало ревіння річки, що розлилася, але чайник, що стояв на кам’яному фундаменті і міцно застряг у укосі берега, здавався незламним. Носик у нього був спрямований у підвітряний бік, а кришка не пропускала всередину ні краплі.

– Подвійний ободок, – пояснив Под. – Ці старомодні чайники зроблені як треба…

Розраховуючи на те, що скоро з’явиться Спіллер, вони з’їли залишок яйця, але однаково відчували голод, тож коли через вхідну дірку побачили, як потік проніс повз них пів буханця хліба, сумно зітхнули.

Нарешті зовсім стемніло; вони закрили вхід пробкою і приготувалися лягати.

– У всякому разі, – сказав Под, – тут сухо і тепло. І звісно ж, скоро проясниться…

Але наступного дня, як і раніше, йшов дощ. І наступного…

– Він не зможе повернутися в таку погоду, – раз у раз зітхала Хомілі.

– Для Спіллера немає нічого неможливого, – намагався заспокоїти її Под. – Цей ящик цілком надійне судно, і навіс у нього міцний. Течія тут, під куманікою, йде біля самого берега. Ось чому він вибрав цей куточок. Пом’яни мої слова, Хомілі: він може з’явитися будь-якої миті. Спіллер не з тих, кого злякає крапля-друга води.

Розмова ця була в їхній «банановий» день. Под вирушив на розвідку по слизькій кірці бруду під куманікою. Затягуючи за собою звисаючі гілки, вода рівним і сильним потоком текла через укриття, де Спіллер тримав свою барку, і там, у гілках, застрягла напівпорожня розмокла пачка цигарок, мокрий клаптик і перезрілий банан.

Коли Под заходився через вхідну дірку протискувати його дюйм за дюймом у чайник, Хомілі відчайдушно завищала, бо не зрозуміла спершу, що це таке, а коли впізнала банан, почала то сміятися, то плакати.

– Заспокойся нарешті, – сумно дивлячись на неї, сказав Под, заштовхнувши нарешті весь банан усередину. – Візьми себе в руки.

Що вона й зробила… майже одразу.

– Ти повинен був нас попередити, – усе ще тихенько схлипуючи і витираючи фартухом очі, сказала вона з докором.

– Я вас кликав, але дощ так гуркоче…

Вони досхочу наїлися бананом – однаково він перезрів і довго зберігати його було не можна. Под нарізав його поперек разом зі шкіркою – так зручніше тримати, – і всі їли мовчки. Дощ так барабанив по кришці, що все одно одне одного було не чути.

– Ллє ще сильніше, – ледь не вигукнув Под.

Хомілі нахилилася до нього і запитала, намагаючись говорити якомога голосніше:

– Ти не думаєш, що з ним сталася біда?

Под похитав головою.

– Він повернеться, коли перестане лити. Треба просто запастися терпінням.

– Чим запастися? – вигукнула Хомілі, перекриваючи шум зливи.

– Терпінням, – повторив Под.

– Я тебе не чую…

– Терпінням! – на все горло закричав Под.

Дощ став потрапляти в носик чайника, і довелося пожертвувати ковдрою, запхнувши її в носик, тож у чайнику незабаром стало дуже душно.

– А що, якщо він і через місяць не перестане? – проворчала Хомілі.

– Що? – перепитав Под.

– І через місяць.

– Що – через місяць?

– Дощ не перестане! – розлютилася Хомілі.

Розмовляти було неможливо, і вони замовкли: що даремно нервувати одне одного. Усі троє зарилися в суху траву і спробували заснути. Оскільки голод їх не дошкуляв, а в чайнику було тепло і душно, вони незабаром задрімали. Арріетті снилося, ніби вона вийшла в море на барку Спіллера. Її злегка погойдувало, і їй це подобалося, але потім барка почала обертатися, дедалі швидше, поки не перетворилася на колесо, яке теж крутилося… крутилося… крутилося…

Аррієтта вхопилася за спиці, але вони перетворилися на соломинки і зламалися в руках; потім вхопилася за обід, але він із розгону відкинув її; потім почула, як чийсь голос знов і знов повторює: «Прокинься, донечко, прокинься…»

Аррієтта розплющила очі. Голова в неї паморочилася, і в мерехтінні напівсвітла паморочилося і все навколо. Ранок, здогадалася дівчинка, і хтось витягнув із носика ковдру. У себе за спиною вона розгледіла батька, але вигляд у нього був дивний: здавалося, якимось незрозумілим чином він приклеївся до стінки чайника. Навпаки, розкинувши руки в сторони, немов фея з піднятими крилами, мати так само щільно притискалася до стінки. Сама Аррієтта, коли спробувала піднятися з підлоги, відчула, що її міцно тримає якась таємнича сила.

– Ми на плаву, – крикнув Под, – і нас крутить!

І тут Аррієтта помітила, що їх не тільки обертає, а й розгойдує з боку в бік.

– Ми дрейфуємо, пливемо з волі хвиль, – пояснив Под. – Нас несе вниз за течією.

– О господи! – простогнала Хомілі, піднімаючи очі (це був єдиний рух, який їй виявився доступним, оскільки вона приклеїлася до чайника, як муха до липкого паперу).

І тут раптом як за помахом чарівної палички швидкість чайника знизилася, кружляння сповільнилося, і на очах Аррієтти мати повільно зісковзнула вниз і плюхнулася на просочену водою траву.

– О господи! – знову вимовила Хомілі, і Аррієтта зауважила, що без зусиль чує її: дощ нарешті затих.

– Хочу підняти кришку, – сказав Под і, коли чайник перестав обертатися, упав спершу на коліна, потім повільно піднявся, тримаючись за стінку, бо їх усе ще хитало. – Допоможи мені, Аррієтто.

Вони разом вчепилися за мотузку. Через вхід, незважаючи на пробку, просочилася вода, і по дну плавала мокра трава. Ноги в них ковзали, але поступово, ривок за ривком, кришку вони підняли й побачили над головою коло яскраво-блакитного неба.

– О господи! – запричитала знову Хомілі, – боже мій!

Вона все ж зуміла опанувати себе і допомогла зібрати в купу вузли.

– Нам треба піднятися, так би мовити, на палубу, – вирішив Под. – Тут, усередині, ми пропадемо.

Видертися назовні виявилося нелегко. Усе було пущено в хід: мотузка від кришки, шпилька, залишки банана, вузли, – і врешті-решт, самі не знаючи як, вони вибралися на верх чайника, що круто нахилився, назустріч спекотному сонцю і безхмарному небу. Сівши на край отвору і звісивши ноги всередину, Хомілі щосили вчепилася за ручку чайника. Аррієтта прилаштувалася поруч, тримаючись за обідок. Щоб чайник не затонув, Под перерізав мотузку і зіштовхнув кришку за борт, і тепер вони з сумом дивилися, як вона віддаляється від них.

– Даремно пропаде… – поскаржилася Хомілі.

Глава шістнадцята

Чайник неспішно плив вниз за течією, повільно повертаючись навколо своєї осі. Сонце стояло високо в сяючому блакиттю небі – було явно більше часу, ніж вони думали. Вода після минулої бурі, жовта і каламутна, подекуди заливала береги. Праворуч простягалися безкраї поля, ліворуч схил поріс верболозом і ліщиною, що височіла над ним. На тлі неба тріпотіли сережки вільхи, рівними рядами йшли у воду полчища очерету.

– З хвилини на хвилину ми втупимося в берег, – з надією сказав Под, дивлячись униз. – Або одним боком, або іншим. Чайник не може до нескінченності плисти за течією.

– Сподіваюся, що ти маєш рацію, – видихнула Хомілі, трохи розслабившись і, всупереч власному бажанню, з цікавістю озираючись навколо.

Раптом зовсім поруч пролунав велосипедний дзвінок, а за кілька секунд над кущами проплив шолом полісмена.

– О боже! – прошепотіла Хомілі. – Значить, там дорога…

– Спокійно, – сказав Под, але, кинувши на нього швидкий погляд, Аррієтта побачила, що він теж стривожений.

– А якби він подивився в наш бік? – прошепотіла Гомілі.

– Усе гаразд, він поїхав, а «якби та якби» не рахується.

– А як бути зі Спілером? – не вгамовувалася Гомілі.

– А що зі Спілером?

– Ну він же тепер не знайде нас.

– Чому не знайде? Обов’язково знайде, – постарався заспокоїти дружину Под. – Побачить, що чайник зник, і зрозуміє, що його віднесло. Щодо Спіллера можеш не хвилюватися. Нам треба запастися терпінням і спокійно дочекатися, коли опинимося на суші.

– А якщо чайник не зупиниться і нас пронесе повз Літл-Фордем?

– Спілер нас обов’язково розшукає.

– А якщо чайник зупиниться серед усіх цих людей?

– Яких? – запитав Под втомлено. – З гіпсу?

– Ні, серед людей, які ходять там стадами по доріжках.

– Право, Хомілі, досить. Що толку мучитися завчасно…

– Завчасно?! – аж здивувалася Хомілі. – А коли ж, по-твоєму, мучитися: коли потрапимо в біду, так?

Вона подивилася на дно чайника, на просочену водою траву.

– Ще трохи, і ми тут просто потонемо або чайник піде на дно.

– Ні, пробка набрякла і ще щільніше закриває дірку, – ледь стримуючись, сказав Под. – Усе, що тобі слід робити, це сидіти й міцно триматися, а коли підійдемо до суші – бути готовою зістрибнути на берег.

Поки вони так перемовлялися, Под не переставав ладнати «кішку» з капелюшної шпильки, а тепер обв’язував шматком мотузки її голівку. Аррієтта весь цей час лежала плазом на чайнику і дивилася у воду, абсолютно щаслива: потріскана емаль нагрілася від сонця, і їй було тепло і спокійно. Обхопивши ручку чайника, вона почувалася в цілковитій безпеці. Одного разу вона навіть розрізнила у воді неясні обриси величезної риби, яка ворушила ледве помітними плавниками, розвернувшись проти течії.

Іноді їм траплялися невеликі зарості водоростей, де шастали темні рибки, а одного разу повз чайник, ледве не перед носом в Аррієтти, швидко проплив водяний пацюк, і дівчинка закричала від захвату, немов побачила кита. Навіть Хомілі ледь не скрутила шию, дивлячись на щура і захоплюючись бульбашками повітря, які, немов місячні камінчики, поблискували на його вологій шкірці. Позичайки, всі троє, навіть схопилися на ноги, щоб розгледіти, як щур вибирається на берег і поспіхом обтрушується, здійнявши хмару бризок, перш ніж сховатися в траві.

– Дива та й годі, – сказала Хомілі й додала задумливо: – Явище природи.

І в цей момент, піднявши очі, вона побачила корову. Та стояла нерухомо, відкидаючи величезну тінь, у смердючій багнюці й не видавала жодного звуку. Хомілі заціпеніла від жаху, і навіть Аррієтта була рада, що їх розділяє смужка води, а чайник забирає все далі. Корова її не лякала: чого боятися, якщо вони хоч і бачать її, але все ж здалеку, – але тут чайник несподівано потрапив у вир, і їх кинуло мало не до самого берега.

– Не бійся! – крикнув Под, побачивши, що Аррієтта відскочила назад. – Вона тебе не зачепить…

– О господи! – прошепотіла Хомілі й ворухнулася, немов маючи намір сховатися всередину.

Чайник нахилився.

– Обережно! – злякано закричав Под. – Не розгойдуй його!

Чайник швидко ковзав у напрямку до берега.

– Приготуйся!.. – крикнув Под, відкинувшись усім тілом убік і вчепившись за ручку, у той час як чайник, різко повернувши, став наближатися до крайки багнюки. – Тримайся!

Чайник мчав прямо на корову, і вона трохи позадкувала, похитала з боку в бік головою, немов у замішанні, і потім, із шумом втягнувши носом повітря, незграбно відступила ще.

Чайник, який підганяв потік, кілька разів ударився об потоптаний коровами берег і захитався на хвилях, ходячи ходуном. Вхопившись однією рукою за обідок і звісившись назовні, Под відштовхнувся капелюшною шпилькою від каменя; чайник підстрибнув, відскочив від берега і поплив за течією.

– Слава тобі господи! – вигукнула Хомілі. – Слава тобі господи… слава тобі господи… О боже, боже мій!

Вона сиділа біла як крейда, вчепившись у ручку чайника, і тремтіла всім тілом.

– Нічого б вона тобі не зробила, – сказав Под, тоді як вони випливали на середину річки, – корова-то. Нізащо б не зробила.

– Могла на нас наступити, – намагаючись віддихатися, проговорила Хомілі.

– Ні, якби побачила нас, не наступила б.

– Так вона ж нас бачила! – вигукнула Аррієтта, дивлячись назад. – Вона й зараз на нас дивиться…

У них відлягло від серця, і, забувши про все навколо, вони в усі очі втупилися на корову. До того, що потім сталося, не був готовий ніхто.

Раптом пролунав глухий удар, і, втративши рівновагу, Хомілі з криком полетіла на вистелене травою дно чайника; Под схопився за ручку, а Аррієтта вчепилася в батька.

Допомагаючи дочці піднятися, Под повернув голову і побачив, що вони врізалися в схоже на гніздо скупчення гілок і сучків на самій середині річки. Чайник деренчав, б’ючись об перешкоду, і легкі брижі розбивалися, як справжні хвилі, об обліплену водоростями хитку масу.

– Ось тепер ми застрягли, – сказав Под, – що й казати. Ні туди ні сюди.

– Под, витягни мене нагору… скоріше, – почувся знизу голос Хомілі.

Удвох з Аррієттою вони допомогли їй вилізти назовні і показали, що сталося. Вдивляючись у глибину строкатої купи, Под розгледів уламок стовпа від воріт і клубок іржавого дроту, в якому заплутався всілякий мотлох, принесений течією, – щось на кшталт острівця, всі частини якого намертво переплелися між собою.

Що толку відштовхуватися капелюшною шпилькою? Їх прибило до «острова» впритул, і з кожним новим ударом чайник заклинювало все сильніше.

– Могло бути й гірше, – зауважила напрочуд спокійно Хомілі, коли нарешті віддихалася.

Окинувши оцінювальним поглядом схожу на гніздо споруду, деякі прути якої, що виступали з води, вже висохли на сонці, вона вирішила, що все разом це було схоже на сушу.

– Я хочу сказати, – пояснила Хомілі, – тут і ноги розім’яти є де. Чесно кажучи, мені тут, мабуть, подобається більше, ніж у чайнику… Краще, ніж плисти без кінця доти, доки не опинишся в Індійському океані. І Спіллеру неважко буде нас тут знайти… просто посередині річки.

– У цьому щось є, – погодився Под.

Окинувши поглядом береги, він помітив, що річка тут розширюється. На лівому березі, серед низькорослого верболозу, за яким ховався бечівник, схиляла над водою гілки висока береза; праворуч до води збігали схилом луки, і біля стоптаного коровами вигону росла купа міцних ясенів. Два найвищі дерева – береза і ясен – стояли, як вартові, на обох берегах річки. Так, Спіллер має добре знати це місце: йому, можливо, навіть є назва. З двох боків від «острова» річка здавалася темною і глибокою – вимиті течією заплави… «Так, сюди, – вирішив Под, і його пробрало тремтіння, – напевно, влітку люди приходять купатися». А потім, вдивившись у далечінь, він помітив міст.

Глава сімнадцята

Міст був невеликий, дерев’яний, порослий мохом, з одним поручнем, але для здобичників у їхньому становищі навіть найскромніший місток становив небезпеку: це дорога для людей, і з нього далеко в обидва боки видно річку.

Як не дивно, коли Под показав його Хомілі, та не стривожилася, а, прикривши очі від сонця, деякий час вдивлялася в нього, потім нарешті сказала:

– Ніхто з людей не розбере, що тут, на цих гілках, таке, – занадто далеко…

– Можуть і помітити, – заперечив Под, – якщо ми будемо рухатися. Застануть зненацька…

– Не застануть. Ми помітимо їх першими. Ходімо, Под, треба розвантажити чайник і покласти речі на просушку.

Вони спустилися вниз і, переклавши все на один бік, зуміли нахилити чайник. Коли нахил виявився достатнім, Под взяв мотузку і прив’язав ручку до дроту під водою. Тепер чайник не міг зрушити з місця, і їм було легко залазити в нього через верхній отвір.

Незабаром усі їхні пожитки вже лежали й сушилися на сонці, а самі позичайки, сівши рядком на обсохлій гілці вільхи, з апетитом доїдали залишки банана.

– Могло бути в багато разів гірше, – промовила Хомілі з набитим ротом, озираючись на всі боки, радіючи тиші й нерухомості, хоча внизу, між переплетеними гілками, поблискувала темна вода, але вона здавалася такою спокійною, до неї було так далеко, що про неї можна було забути.

Поївши, Аррієтта спустилася до самої кромки «острова», туди, де грали дрібні брижі, і, знявши панчохи й туфлі, звісила донизу ноги.

Їй здавалося, що навколо лунають приглушені голоси, без угаву, без упину чути незв’язне белькотіння, гуркіт, бурмотіння, дзюрчання, бурмотіння – невиразний, таємничий говір річки…

Незабаром Аррієтта перестала прислухатися, як, бувало, її увага відволікалася, коли мати без кінця розповідала їй одне й те саме, проте шум річки, як і раніше, лунав у неї у вухах і заглушав, як їй здалося, всі інші звуки. Під його покровом на «острів» може непомітно влізти хто завгодно і несподівано на них напасти.

І тут до її свідомості дійшло, що потрапити до них можна тільки по воді. Тієї ж миті на гілочку поруч із нею опустилася синиця і, схиливши голову, втупилася в шматочок шкірки, що лишився від скибочки банана, з’їденого Аррієттою на сніданок. Дівчинка підняла її, кинула в синицю – та одразу полетіла – і знову залізла нагору.

Час від часу вона злазила з верхніх сухих гілок на мокрі, нижчі. У химерних порожнечах між ними, то освітлених сонцем, то таких, що тонули в тіні, було за що вхопитися руками і куди поставити ногу. Над нею на тлі ясного неба перехрещувалися сучки й гілки.

Одного разу Аррієтта спустилася всередину, до темної води, і, нехтуючи небезпекою, схилилася над нею, вдивляючись у своє відображення, яке дивилося на неї з глибини. Одразу ж знайшла равлика, що приліпився до листка, потім, опустивши ногу у воду, розполохала пуголовків – численне жаб’яче потомство, – спробувала витягти водорість, але слизьке стебло не піддалося її зусиллям – злегка розтягнувшись, наче шматок еластичної гуми, несподівано вирвалося з рук.

– Ти де, Аррієтто? – покликала зверху Хомілі. – Вилазь звідти, там сиро…

Донька не відгукувалася, ніби не чула. Їй пощастило знайти куряче пір’я, пучок овечої вовни і половинку кульки для пінг-понгу, яка все ще пахла целулоїдом. Нарешті Аррієтта вийшла назовні, щоб похвалитися своєю здобиччю. Батьки не повірили своїм очам. Хомілі тут же зробила з овечої вовни подушку, засунула в половинку кульки і, сівши на неї, злегка погойдуючись, сказала:

– Дуже зручно.

Одного разу на мосту вони бачили чоловічків – двох сільських хлопчаків років дев’яти-десяти, які дуріли, реготали, лазили по поручнях і кидали в річку каміння. Коли хлопчики накидали у воду гілок і повисли на поручнях, щоб подивитися, як вони пливуть, позичайки завмерли, впоровши погляд у їхні спини.

– Добре, що ми з цього боку мосту, – пробурмотів Под.

Сонце сідало, і річка виблискувала, наче рідке золото, тож Аррієтта примружилася – було боляче очам – і прошепотіла, не зводячи погляду з мосту:

– Навіть якщо вони нас побачили, їм сюди не дістатися – тут для них занадто глибоко.

– Можливо, – погодився Под, – але підуть розмови…

Нарешті хлопчики пішли, проте позичайки, як і раніше, не ворушилися: вдивлялися в кущі, намагаючись розчути крізь шум річки, чи не долинають зі стежки голоси людей.

– Думаю, вони пішли навпростець через поле, – сказав Под. – Нумо, Аррієтто, допоможи мені впоратися з брезентом.

До того як на мосту з’явилися хлопчаки, Под влаштовував притулок на ніч у довгастій виїмці, де покладено було рядочком чотири гілки, шматок плаща, їхній сухий одяг, клубок овечої вовни замість подушки, червона ковдра і, поверх усього, ще один шматок брезенту – прекрасний захист і від дощу, і від роси, і від чужих очей на березі, затишне тепле гніздечко.

Висока вода почала спадати, і «острів», здавалося, піднімався все вище. Погляду відкрилися невидимі раніше глибини, і всередині мотка іржавого дроту вони виявили набряклий від води черевик.

– Ні, тут поживитися нічим, – сказав Под, поміркувавши. – Хіба що шнурками…

Хомілі теж приєдналася до них, і тепер із цікавістю озиралася навкруги. Їй довелося закликати всю свою сміливість, щоб спуститися в таку глибину, де не знаєш, куди ступити. Одні гілки зовсім згнили, так що розсипалися від найменшого дотику, інші, ті, що заклинило не так міцно, йшли з-під ніг, і вся споруда тремтіла, то тут, то там щось падало у воду. Усе це нагадувало гігантську гору бірюльок, коли гравці намагаються її розібрати. Хомілі раптом усвідомила, що їхній «острів» не розвалюється остаточно на складові частини лише тому, що кожен листочок, прутик, пучок водоростей переплетений з іншими. І все ж дорогою нагору вона відщипнула молодий пагін глоду, на якому помітила бруньки, пояснивши доньці:

– Буде нам на вечерю щось на кшталт салату. Не харчуватися ж до кінця віку тільки яйцем і бананом, хоча й того, до речі, вже майже немає.

Глава вісімнадцята

Вечеряли вони на тій стороні «острова», що була проти течії, і біля самих їхніх ніг плескалися дрібні хвилі. Вода більше не діставала до чайника, що лежав на боці, міцно прив’язаний; рівень річки швидко падав, піднята з дна каламуть осідала.

Їхню вечерю – останній шматочок липкого банана – ніяк не назвеш ситною: позичайки, як і раніше, відчували голод, навіть коли прикінчили бруньки глоду і запили їх холодною водою, і мрійливо згадували про Спіллера та його барку, вщерть навантажену здобиччю.

– А що, якщо ми його проґавимо? – занепокоївся Хомілі. – Раптом він пропливе тут уночі?

– Я сьогодні взагалі не буду лягати, – сказав Под.

– О, Под, – вигукнула Хомілі, – але тобі потрібно вісім годин сну!

– Тільки не цієї ночі і не завтрашньої. Нам не можна спати, поки стоїть повний місяць, – заперечив Под.

– Але можна ж чергувати по черзі, – запропонувала Хомілі.

– Сьогодні вартувати буду я, – сказав Под, – а там подивимося.

Вечір був казковий: зійшов місяць, проте яскраві барви дня, хоч і стали більш приглушеними, ще не зовсім згасли – усе навколо, здавалося, світиться зсередини.

– Що це? – раптом вигукнула Хомілі, вдивляючись у воду. – Щось рожеве…

Под і Аррієтта подивилися вниз. Біля самої поверхні води щось звивалося, рухаючись проти течії.

– Черв’як, – сказала Аррієтта.

Хомілі задумливо подивилася вниз і, трохи забарившись, сказала:

– Ти мав рацію, Под, я змінилася…

– У якому сенсі?

– Дивлячись на цього черв’яка, я подумала… – Вона замовкла на мить. – Ну, я подумала… мабуть, я б його з’їла… Звісно, якщо його зішкребти і відмити до білого кольору, щоб він був чистий як скельце.

– Що, сирим? – вигукнув Под.

– Ні, звісно. Тушкованим, із диким часником, – сердито відповіла Хомілі і знову подивилася вниз: – За що він зачепився?

Под нахилився вперед.

– Мені погано видно…

Несподівано на обличчі його відбився переляк, напружено-уважний погляд спрямувався невидимою кривою до порослого кущами берега.

– У чому річ, Под? – розхвилювалася Хомілі.

Він повільно підняв очі – у них застиг жах – і ледь чутно прошепотів:

– Хтось ловить рибу.

– Де? – так само тихо запитала Хомілі.

Под кивнув на верболіз.

– Там, під кущами…

Тільки тут, подивившись нарешті нагору, Хомілі побачила волосінь. Аррієтта теж. Тонка, як волосина, вона спускалася прямо до них, лише місцями проступаючи на тлі води. Ось вона зникла з поля зору, злившись із кущами, але позичайки уявляли, куди вона веде.

– Нічого не бачу, – прошепотіла Хомілі.

– Звісно, ні, – обірвав її Под, – не забувай: у риб є очі, як і в нас із тобою…

– Ну, не точнісінько як у нас із тобою, – запротестувала Хомілі.

– Коли ловиш рибу, – зауважив Под, – не можна показуватися.

– Особливо якщо ти браконьєр, – вставила Аррієтта і подумала: «Чому ми шепочемося? Річка все одно заглушає наші голоси».

– Правильно, дівчинко, – сказав Под, – особливо якщо ти браконьєр. А він і є браконьєр, по-моєму.

– Що таке «браконьєр»? – запитала Хомілі.

Под підняв руку, закликаючи до тиші, і відповів:

– Це щось на кшталт людини-позичайки.

– Людини-позичайки? – здивовано повторила Гомілі – одне суперечило іншому.

– Тихіше, заради бога! – попросив Под.

– Він нас не почує звідти, з берега, – сказала Аррієтта і раптом вигукнула: – Ой, дивіться: черв’як зник!

Черв’як справді зник – разом із волосінню.

– Зачекайте хвилинку, – сказав Под, – він зараз знову її закине. Побачите самі.

Вдивляючись у напівтемряву, вони розгледіли на воді волосінь, а трохи глибше – рожеву пляму: це несло повз них черв’яка. У тому ж місці, що й раніше, біля їхніх ніг, черв’як зупинився – волосінь утримувала його проти течії. Внизу, біля підніжжя «острова», вихором промайнула якась тінь, поворот, ривок – і від черв’яка залишилася одна чверть.

– Риба? – прошепотіла Аррієтта.

Под кивнув.

Хомілі нахилилася вперед: те, що відбувається, захопило її цілком.

– Дивись, Аррієтто, тепер уже й гачок видно.

Але та не встигла розгледіти – гачок майже одразу зник.

– Він відчув ривок, – пояснив Под, – і думає, що в нього клюнуло.

– Але в нього насправді клюнуло, – сказала Аррієтта.

– Так, клюнуло, але риба пішла… Дивіться, знову закидає…

З’явився новий черв’як, темніший.

Хомілі пересмикнуло.

– Ось цей мені зовсім не подобається, як його не приготуй.

– Заспокойся, – сказав Под.

– Знаєте, що можна було б зробити, якби в нас був вогонь? – вигукнула Хомілі. – Ми могли б зняти рибу з гачка, зварити і з’їсти.

– У тому разі, якби риба була на гачку, – зауважив Под, дивлячись на кущі, і раптом пригнувся, стрибнув убік, затуливши обличчя руками, і закричав, наче божевільний: – Стережися!

Але було пізно: гачок разом із черв’яком встромився в спідницю Хомілі. Под і Аррієтта кинулися до неї, схопили по обидва боки, щоб її не потягнуло, і, перекриваючи її дикі крики, які лунали по всій річці, почали кричати:

– Розстебни спідницю! Скинь її! Швидше!

Але Хомілі не могла… або не хотіла. Можливо, причина полягала в тому, що її нижня спідниця, коротка й червона, у минулому належала Аррієтті, і Хомілі побоювалася, що матиме не дуже пристойний вигляд, а можливо, просто втратила голову від страху. Вона вчепилася в Пода, а коли її вирвало з його рук, вхопилася за Аррієтту, і поки її тягнуло до води, чіплялася за все, що траплялося на шляху.

Коли волосінь на мить ослабла, вони витягли Хомілі з води, і Аррієтта спробувала розстебнути бурштинову намистинку, яка слугувала ґудзиком для спідниці. Тут волосінь знову натягнулася. Міцно обхопивши Хомілі за плечі, Под куточком ока побачив, що рибалка піднявся на ноги і підійшов до самої кромки берега – тут йому було легше закидати вудку. Різкий помах, і Хомілі, волаючи на все горло, злетіла догори дриґом у повітря, а разом із нею Под і Аррієтта, вчепившись у неї з двох боків. Але тут бурштиновий ґудзик відскочив, спідниця разом із черв’яком зникла, а позичайки звалилися в одну купу назад на «острів». Під їхньою вагою гілки трохи прогнулися і, спружинивши, знову розпрямилися, пом’якшивши удар від падіння.

– Ми були на волосок від загибелі, – сказав, важко дихаючи, Под, витягаючи ногу, що застрягла між гілками.

Аррієтта, впавши на спину, так і лежала, хоча не постраждала, лише перелякалася. Хомілі, обхопивши себе за плечі, тремтіла; на щоці в неї червоніла подряпина, з нижньої спідниці вирвали нерівний клапоть.

– Як ти почуваєшся? Не забилася?

Хомілі так енергійно замотала головою, що вузол волосся на потилиці повільно розкрутився і вона машинально стала намацувати шпильки, бліда, тремтяча, не відриваючи погляду від берега.

– А гілки витримали, – сказав Под, розглядаючи роздряпану гомілку, і злегка похитав ногою. – Перелому немає, слава богу.

Хомілі ніби й не чула: сиділа і як зачарована впритул дивилася на рибалку, – нарешті похмуро повідомила:

– Це Криве Око.

Под швидко обернувся і примружився. Аррієтта встала, щоб краще бачити. Криве Око, циган… Так, його, схожого на горилу, з насупленими бровами і сивою кучерявою шевелюрою, важко було не впізнати.

– Ми пропали, – прошепотіла Хомілі.

Кілька миттєвостей Под мовчав, потім сказав:

– Сюди йому не дістатися: ми на самій середині річки, а тут глибоко.

– Він може дотягнутися рукою з того містка, – заперечила Хомілі.

– Сумніваюся, що йому це вдасться.

– Він про нас знає – бачив сам, – сказала Хомілі тим самим безбарвним голосом і переривчасто видихнула. – І, пом’яни моє слово, цього разу не упустить.

Настала тиша, лише річка щось лепетала, і її балакуче дзюрчання, безперервне, рівне, раптом здалося їм ворожим і жорстоким.

– Чому він не рухається? – запитала Аррієтта.

– Розмірковує, – сказала Хомілі.

Трохи згодом Аррієтта знову несміливо запитала:

– Про те, скільки братиме за показ і таке інше, коли посадить нас у клітку?

– Радше про те, як вчинити зараз.

Кілька секунд усі троє мовчки спостерігали за Кривим Оком.

– Дивіться, він знімає з гачка мамину спідницю, – сказала Аррієтта.

– І черв’яка теж, – додав Под і тут же, в той час як рука рибалки злетіла вгору, закричав: – Обережніше!

«Острів» раптово сіпнувся і різко захитався з боку в бік.

– Він закидає гачок сюди! – крикнув Под. – Хоче нас упіймати! Краще сховатися всередині.

– Ні, – заперечила Хомілі, коли їх перестало хитати, і подивилася, як гілку, висмикнуту гачком, зносить донизу течією. – Якщо йому вдасться розтягнути по частинах цю купу, безпечніше бути нагорі. Підемо краще в чайник…

Ледве вона встигла договорити, як знову закинутий гачок впився в пробку, що затикала вхід. Чайник, прив’язаний до гілок і прутів, певний час не піддавався, але гілки стали йти у здобичниць з-під ніг, і вони в паніці притиснулися одна до одної. Потім пробка вилетіла і поскакала на кінець ліски, що танцювала. «Острів» знову хитнуло. Розчепивши руки і відпустивши одне одного, вони з жахом почули, як у чайник, булькаючи, ллється вода.

Вчетверте гачок влучив у ту гілку, на якій вони стояли. Було видно, що він міцно встромився в дерево, а волосінь тремтить, натягнута наче струна. Под підійшов ближче і, відкинувшись назад усім тілом, спробував послабити її напругу, але все було марно – волосінь залишалася такою ж тугою, а гачок так само міцно сидів у деревині.

– Розріж волосінь, – пролунав раптом чийсь голос, перекриваючи тріск і скрегіт. – Розріж її…

– Так, дай мені лезо бритви, – ледве переводячи подих, сказав Под, і Аррієтта одразу ж кинулася за ним з усіх ніг.

Почувся дзвінкий звук, і розітнута волосінь злетіла в повітря, а позичайки низько пригнулися.

– Ну чому я сам не подумав про це насамперед? – вигукнув Под.

Він глянув на берег. Криве Око змотував волосінь: легка, без гачка, вона летіла, яку підганяв вітер.

– Він не дуже задоволений, – зауважила Хомілі.

– Так, – погодився Под, сідаючи з нею поруч. – І не дивно.

– Не думаю, щоб у нього був ще один гачок, – додала Хомілі.

Спостерігаючи, як циган роздивляється кінець волосіні, вони зустріли його злісний погляд, коли, сердито піднявши голову, він пильно вдивлявся в їхній «острів».

– Очко на нашу користь, – сказав Под, задоволений.

Глава дев’ятнадцята

Позичайки влаштувалися зручніше на прутах – ніч на них чекала безсонна. Хомілі сунула руку за спину, туди, де лежали постільні приналежності, витягла червону ковдру і, укутуючи коліна, сказала:

– Глянь-но, Под, він ще щось придумав. Цікаво що?

Тим часом Криве Око з вудкою в руках рушив до кущів.

– Навряд чи він відступиться, – похитала головою Хомілі, коли Криве Око зник з поля зору.

– На це годі й сподіватися, – підтвердив її побоювання Под. – Адже він знає, що ми тут, а отже, думатиме, як до нас дістатися.

– Тут йому нас не зловити, – сказала Хомілі, – ми ж на самій глибині. А скоро зовсім стемніє.

Як не дивно, вона здавалася спокійною.

– Мабуть… Хоча поглянь: місяць піднімається все вище, – а вранці ми ще будемо тут. – Под узяв у руки бритву. – Доведеться позбутися чайника: тільки зайва вага.

Він перерізав мотузку, і чайник повільно пішов на дно. Сумне це було видовище.

– Бідний Спіллер! – сказала Аррієтта. – По-моєму, він любив цей чайник…

– Що ж, він послужив і нам добру службу, – сказав Под.

– Давайте зробимо пліт, – раптом запропонувала Хомілі.

Под окинув своїм поглядом прути й гілки, подивився на мотузку в себе в руках.

– Чому б і ні? Але це займе чимало часу. А коли він стирчить тут поблизу… – Под кивнув у бік верболозу. – Ні, не варто, тут не небезпечніше, ніж у будь-якому іншому місці.

– Тут навіть краще, – додала Аррієтта, – бо нас легше побачити.

Хомілі обернулася і здивовано подивилася на доньку.

– Навіщо нас комусь бачити?

– Я маю на увазі Спіллера, – пояснила та. – За такого місяця і такої погоди він цілком може з’явитися цієї ночі.

– Швидше за все так, – підтвердив Под.

– О боже, – зітхнула Гомілі, щільніше закутуючись у ковдру, – що він може подумати? Я хочу сказати, коли побачить мене ось у цьому…

– Прекрасна спідниця, особливо колір, – заспокоїв дружину Под. – Дуже впадає в око.

– Прекрасна? Її ще Аррієтта носила, вона коротка, та ще та дірка на боці, – поскаржилася Гомілі.

– Але червоною вона залишилася, – усміхнувся Под. – А це хороший орієнтир. І я тепер шкодую, що ми потопили чайник: Спілер одразу б його помітив, – але що горювати… Сльозами горю не допоможеш.

– Дивіться, – шепнула Аррієтта, вказуючи на берег.

Там стояло Криве Око, і, здавалося, зовсім поруч. Спустившись донизу річкою по мотузці, він знову вийшов на берег біля берези. У яскравому світлі місяця позичайки ясно бачили його єдине око, що горіло люттю, бачили стики на його вудці, прищіпки для білизни і моток мотузки в кошику, що висів у нього на згині ліктя. Вони були просто в нього під боком. Будь між ними суша, чотири кроки – і вони опинилися б у його руках.

– О боже, – жахнулася Хомілі, – що ж тепер буде?

Притуливши вудку до стовбура берези, Криве Око поставив кошик на землю, вийняв звідти дві великі рибини, зв’язані разом за зябра, потім ретельно загорнув їх у листя щавлю.

– Райдужна форель, – сказала Аррієтта.

– Звідки ти знаєш? – здивувалася Хомілі.

Аррієтта заморгала.

– Знаю, і все.

– Том – ось від кого вона це знає, – сказав Под. – Швидше за все так. Адже його дід – лісник. І про браконьєрів від нього, так, Аррієтто?

Аррієтта не відповіла, уважно спостерігаючи, як Криве Око ховає рибу в кошик: старанно поклав її на саме дно під прищіпки для білизни, а зверху прикрив двома мотками мотузки, – потім розсміялася:

– Ніби вони не перевернуть увесь його кошик.

– Тихіше, – шикнула на доньку Хомілі, не відриваючи погляду від Кривого Ока, в той час як той, дивлячись на них впритул, підійшов до самої води. – Сміється той, хто сміється останнім…

На березі Криве Око всівся і, не випускаючи здобич із поля зору, почав розшнуровувати черевики.

– Ах, Под, – раптом вигукнула Хомілі, – бачиш його черевики? Це ж ті самі, так? Подумати тільки: ми жили в одному з них! У якому, Под? У правому чи в лівому?

– У тому, на якому заплата, – сказав Под, не спускаючи з Кривого Ока настороженого погляду. – Ні, нічого в нього не вийде. Сюди йому вбрід не підійти.

– Ні, ти тільки подивися: на ньому черевик, який лагодив ти!

– Спокійно, Хомілі, – взмолився Под.

Криве Око вже роззувся, і тепер закочував штанини.

– Приготуйтеся до відходу.

– А я вже було полюбила цей черевик! – ледве чутно вигукнула Хомілі, дивлячись на черевики, акуратно поставлені на траву, як зачарована.

Вчепившись за гілку берези, що нахилилася до води, Криве Око ступило у воду, і та дійшла йому всього до щиколоток.

– О господи, – шепнула Хомілі, – тут мілко. Краще відійдемо подалі…

– Почекай, – зупинив дружину Под.

Ще крок, і вода піднялася Кривому Оку до колін, замочивши підвернуті штанини, і він розгублено зупинився, все ще тримаючись за гілку.

– Б’юся об заклад, що вода холоднюча, – шепнула Аррієтта.

Криве Око прикинув відстань до «острова», потім, обернувшись, подивився на берег. Перехопивши рукою гілку, він зробив крок уперед і опинився у воді по самі стегна. Позичайки бачили, як він здригнувся від холоду і глянув на гілку над головою, яка вже сильно опустилася: рухатися далі було небезпечно. Наступної миті його вільна рука потягнулася до них, і сам він нахилився вперед…

– О боже! – вигукнула в переляку Хомілі, коли над нею нависло смагляве обличчя.

Жадібно витягнуті пальці невідворотно наближалися: ще трохи, і…

– Не бійся, – сказав Под.

Здавалося, циган його почув. Чорне зряче око здивовано округлилося, а криве, як і раніше, байдуже дивилося вбік. Річка тихо струменіла вперед, штани Кривого Ока намокали дедалі більше, і до позичайок долітало його важке дихання.

Под відкашлявся і промовив:

– Тобі сюди не дістатися.

Циган витріщив зряче око, щелепа в нього відвисла, але сказати нічого не сказав, лише дихати став ще голосніше й частіше озирався на берег. Зрештою він незграбно позадкував, чіпляючись за гілку і намацуючи, куди поставити ногу на топкому дні. Під його вагою гілка загрозливо затріщала, і, вийшовши на мілководдя, він одразу ж її відпустив і поплескав до берега. Там, мокрий до пояса, він зупинився, важко дихаючи і похмуро дивлячись на позичайок. Обличчя його нічого не виражало. Але ось він сів на землю і, як і раніше не зводячи з них очей, тремтячими руками згорнув собі цигарку.

Глава двадцята

Вони сиділи рядком на одній гілці обличчям до верхів’я річки, а щоб бачити Криве Око, треба було злегка повернутися ліворуч.

– Я ж казав, що в нього нічого не вийде. Йому до нас ще кроку два було, не менше… – сказав Под і додав, поплескавши Хомілі по руці: – Нам усього-то й треба – протриматися до повної темряви. А там Спілер з’явиться і нас забере.

– Подивися на нього, – прошепотіла Гомілі, – він усе ще розмірковує.

– Нехай, – сказав Под.

– А раптом Спіллер припливе просто зараз? – припустила Аррієтта, з надією обнишпорюючи очима водну гладь.

– Зараз у нього нічого не вийде, – заперечив Под. – Навіть якщо він і припливе, то, побачивши, що з нами все гаразд, сховається десь поблизу до темряви, а потім підведе барку з того, протилежного, боку і візьме всіх нас на борт. Упевнений: саме так він і вчинить.

– Яка темрява за повного місяця? – засумнівалася Аррієтта.

– Повний місяць чи ні, Криве Око не сидітиме тут усю ніч, та й зголодніє. А крім того, він думає, що ми, так би мовити, зв’язані по руках і ногах і цілком можна залишити нас тут до ранку. Ну а коли розвидніється, знову заявиться сюди в повному спорядженні.

– А що це за спорядження? – стривожилася Хомілі.

– Я сподіваюся, – сказав Под, – що вранці нас тут уже не буде і нам не доведеться його побачити.

– Звідки йому відомо, що ми не вміємо плавати? – запитала Аррієтта.

– Звідти ж, звідки нам відомо це про нього. Якби вмів, приплив би сюди.

– Ой, дивіться! – вигукнула Аррієтта. – Він знову піднявся… дістає щось із кошика!

Вони напружено дивилися, як Криве Око, не випускаючи з рота цигарки, почав намацувати щось серед прищіпок.

– О боже! – судорожно зітхнула Хомілі. – Бачите, що він робить? Витягнув моток мотузки. Здається мені, це і є спорядження.

– Сиди спокійно і нічого не випускай з уваги, – сказав Под.

Криве Око обережно відмотало частину мотузки, потім, узявши в руку кінець, стало вдивлятися в стовбур дерева.

– Я знаю, що він збирається робити, – прошепотіла Хомілі.

– Спокійно… ми всі знаємо. – Под примружився, пильно дивлячись, як Криве Око прив’язує мотузку до однієї з верхніх гілок. – Але я не зовсім розумію, що це йому дасть…

Спустившись із вузлуватого кореня на землю, Криве Око щосили смикнув мотузку, перевіряючи, чи міцний вузол, потім, повернувшись до них обличчям, подивився на інший берег. Позичайки теж обернулися.

– Він хоче перекинути мотузку на той бік, – видихнула Хомілі й інстинктивно пригнулася, коли моток, пролетівши в них над головою, упав на протилежному березі.

Вільна частина мотузки, ледь не зачепивши їхній «острів», простяглася по воді.

– Добре б нам її підчепити… – почала було Хомілі, але мотузку віднесло течією геть. Сам клубок, видно, зачепився за колючки куманики, зарості якої тягнулися по всьому березі.

Криве Око кудись зникло, а коли вони знову його побачили, він був уже наприкінці мотузки, майже біля самого мосту.

– Не уявляю, що він задумав, – сказала Хомілі, в той час як Криве Око, як і раніше, босоніж, бігло по мосту. – Навіщо йому було кидати туди мотузку? Він що, зібрався ходити по канату?

– Та ні, скоріше навпаки: під канатом, – повільно промовив Под. – Він ладнає щось на кшталт мосту над головою, коли рухаєшся вперед, перебираючи руками. Я сам так один раз перелазив із крісла на столик.

– Але для цього потрібні обидві руки! – заперечила Гомілі. – Я хочу сказати, йому важко буде схопити нас по дорозі. Хіба що ногою.

– Та йому зовсім ні до чого переправлятися на інший бік, – пояснив Под. – Усе, що йому треба, – це триматися за щось довше і міцніше за березовий сучок, щоб було легше сюди підійти і безпечніше нагнутися… адже він був дуже близько до нас минулого разу. Пам’ятаєш?

– Так… – сказала Хомілі, з тривогою спостерігаючи, як Криве Око насилу пробирається лівим берегом до ясена, і зловтішно додала, помовчавши: – На цьому полі одна стерня.

Мотузка злетіла в повітря, окропивши їх бризками, коли Кривоокий підтягнув її і прив’язав до дерева, – туго натягнута і на вигляд дуже міцна, кидаючи рідкісні краплі, вона тремтіла в них над головою.

– Витримає двох таких, як він, – зауважив Под.

– О господи! – жахнулася Хомілі, не зводячи погляду з ясена: кінець мотузки звисав уздовж стовбура до землі, все ще злегка погойдуючись. – Знає, як зав’язати вузол…

– Так, – кивнув Под зі ще більш похмурим виглядом. – За дві секунди його не розв’яжеш.

Назад Криве Око йшов потихеньку, а на мосту навіть зупинився і подивився на річку, немов хотів помилуватися своєю роботою не поспішаючи, абсолютно впевнений в успіху.

– Йому видно нас звідти? – запитала Хомілі, примружившись.

– Сумніваюся, – сказав Под, – хіба що твою спідницю помітить…

– Утім, це вже не важливо, – зітхнула Хомілі.

– Так, тепер не важливо, – погодився Под і додав: – Ходімо.

Криве Око тим часом спустився з мосту і рушив у їхній бік мотузкою за кущами.

– Я думаю, нам краще перейти на той край «острова» і порізно сісти верхи на гарний, міцний прутик, такий, щоб можна було на ньому втриматися. Не важливо, вийде у нього що-небудь чи ні, ми, всі троє, повинні не втрачати голови і покластися на щасливий випадок. Нічого іншого нам не залишається.

Кожен із них вибрав собі прутик – міцний і легкий, щоб тримався на плаву, з відростками, за які можна було вчепитися. Под допоміг Хомілі піднятися, але вона так відчайдушно тремтіла, що насилу утримувала рівновагу.

– О, Под, я сама не своя, сидячи тут одна-однісінька. Краще б ми сіли всі разом.

– Ми будемо поруч, – спробував заспокоїти її Под. – А Криве Око, може, і не зуміє підібратися до нас ближче. Ти, головне, вхопися міцніше і, що б не трапилося, не розтискай рук, навіть якщо потрапиш у воду.

Аррієтта сиділа на своєму прутику як на велосипеді: там були дві виїмки для ніг і сучки, щоб узятися руками. Хоч як дивно, вона зовсім не хвилювалася: якщо її прут і відірветься від «острова», вона все одно не потоне – триматиметься руками і битиме ногами, як веслами.

– Ти ж бачила, – пояснила вона матері, – як плавають водяні жуки…

Але Хомілі, куди більше, ніж Под чи Аррієтта, схожа на водяного жука, була невтішна.

Под сів на вузлувату гілку бузини і сказав, киваючи на ясен:

– І рухайся до того берега, якщо взагалі зможеш кудись рухатися. Бачиш кінець мотузки, який там бовтається? Можна за нього вхопитися. Або за куманику, там, де її батоги спускаються у воду… Залежить від того, де опинишся…

Вони були так високо, що Хомілі могла зі свого «сідала» позаду прутів і гілок спостерігати за Кривим Оком.

– Рухнув. – Її глухий, нічого не виражаючий голос звучав спокійно, але це був спокій відчаю.

Цього разу Криве Око обома руками взявся за мотузку і набагато впевненіше спустився з берега вниз. Два обережних кроки – і він уже стояв по стегна у воді, але тут чомусь призупинився.

– Ще один крок, і все, – приречено промовив Под.

Криве Око прибрав праву руку з мотузки і, нахилившись уперед, простягнув до них. Пальці його злегка ворушилися – він намагався розрахувати відстань. Натягнута раніше мотузка під його вагою провисла, зашелестіла листям береза.

Криве Око знову озирнулося назад: як і вперше, дерево здавалося гнучким і міцним, і це, мабуть, підбадьорило його, але з того місця, де вони перебували, позичайки не могли розгледіти вираз його обличчя, бо вже темніло. Десь у імлі сумно замичала корова, потім почувся велосипедний дзвінок. Ах, якби нарешті приплив Спіллер…

Ковзнувши вперед пальцями по мотузці, Криве Око зімкнуло їх міцною хваткою і, намагаючись не втратити рівновагу, зробило ще один крок. Мабуть, там було глибоко, але він підійшов так близько, що гілки наполовину приховували його. Позичайки більше не бачили простягнутих до них пальців, хоча чули тріск гілок і відчували, як рухається «острів», що його Криве Око тягнуло до себе.

– Ах, Под! – вигукнула Хомілі, відчуваючи безжальну силу невидимої руки й чуючи під собою скрип і скрегіт. – Ти був такий добрий до мене! Усе життя. А я ніколи тобі не говорила, жодного разу, який ти хороший чоловік і…

Вона замовкла, не закінчивши фразу, і з жахом вчепилася у свій прутик: «острів» різко нахилився, пролунав глухий хрускіт, дві крайні гілки повільно зрушили з місця і, хитаючись, попливли вниз по річці.

– У тебе все гаразд, Гомілі? – покликав її Под.

– Поки що так, – відповіла вона, судорожно ковтаючи повітря.

А далі все сталося одним махом. Хомілі побачила, як, нахилившись уперед, щоб схопити їхній «острів», Криве Око – ну й здивований же в нього був вигляд! – впав обличчям у воду. Пролунав оглушливий плескіт, і позичайки занурилися разом із ним, хоч і Хомілі здалося, що не вони йдуть додолу, а, навпаки, вода піднімається їм назустріч. Вона відкрила було рот, щоб закричати, але вчасно закрила. Повз неї мчали бульбашки повітря, чіплялися за тіло вусики водоростей. Холодна, як лід, вода була сповнена шуму й руху. Не встигла Хомілі випустити свій сучок, щоб він, як їй здалося, не потягнув її на дно, як «острів» здобув свободу і кинувся вгору. Кашляючи і хапаючи ротом повітря, Хомілі спливла на поверхню і, коли знову побачила дерева, висхідний місяць і глибоке вечірнє небо, голосно покликала Пода.

– Я тут, – пролунав здавлений голос десь позаду, слідом за ним – кашель. – І Аррієтта теж. Тримайся міцніше, як я тебе вчив. Ми на плаву…

Утримуваний одним кінцем дроту, «острів» повільно обертався навколо своєї осі, рухаючись по кривій до берега, прямо до ясена. Хомілі здогадалася, що, падаючи, Криве Око зіштовхнуло з місця всю споруду.

Вони зупинилися майже біля самого берега. Хомілі побачила батоги куманіки і стовбур ясена зі звисаючою мотузкою. Под і Аррієтта вже спустилися на ближній до берега край «острова», і тепер, повернувшись до неї спиною, щось уважно там розглядали. Коли, ковзаючи й оступаючись на мокрих гілках, пробиралася до них, Хомілі почула, як, схопивши батька за руку, Аррієтта схвильовано повторювала:

– Це вона, це вона…

Гомілі підійшла ближче, і Под обернувся, щоб допомогти їй перебратися через завал. Вигляд у нього був спантеличений: здавалося, він про щось напружено думає. Зі спини в нього, як слизький хвіст, звисав довгий шматок водорості.

– Що з тобою, Под? У тебе все гаразд?

Тієї ж миті позаду них пролунали крики жаху – це Криве Око, виринувши з глибини, намагалося намацати ногою дно. Налякана, Хомілі схопила чоловіка за лікоть.

– Не бійся, йому не до нас. У всякому разі, сьогодні…

– Що сталося, Под? Мотузка лопнула чи що? А може, зламалося дерево?

– Мабуть, мотузка, але я не зрозумію як. Аррієтта каже, – кивнув він на берег, – там стоїть барка Спіллера.

– Де?

– Там, під куманікою.

Хомілі, вчепившись за Пода, щоб не впасти, витягнула вперед шию. Берег був зовсім поруч – не більше ніж за один людський крок.

– Це вона. Я знаю, що вона, – знову закричала Аррієтта, – ось та штука, схожа на колоду!

– Ну так, – сказав Под, – тому що це і є колода.

– Спілер! – голосно покликала Хомілі, ще уважніше вдивляючись у зарості куманіки.

– Пуста справа, – зітхнув Под. – Ми вже кликали. Якби там була його барка, давно б відповів.

Про всяк випадок він знову покликав Спіллера, але відповіді не було.

– А це що? – раптом вигукнув Под, обертаючись. На протилежному березі, десь біля мотузки, промайнув вогник. – Схоже, хтось їде.

Хомілі почула шурхіт велосипедних шин, потім скрип гальм. Велосипед зупинився. Криве Око припинило лаятися й відфиркуватися і завмерло, хоча все ще було у воді. Тишу порушував лише плескіт хвилі. Тільки-но Хомілі зібралася щось сказати, як Под застережливо схопив її за руку.

Людина на протилежному березі продиралася крізь кущі. Знову спалахнув вогник, описав коло, і був він таким яскравим, що сліпило очі й напівтемрява стала мороком.

– Хелло… хелло… – пролунав голос.

Це був молодий голос, суворий і водночас веселий, і Хомілі він здався знайомим, хоча чий – вона поки що сказати не могла. Раптом їй чомусь пригадався останній день у Фербанксі під підлогою кухні: згадалося, що коїлося нагорі і що їм довелося пережити. Ну звісно ж! Це голос давнього ворога місіс Драйвер, полісмена Ерні Ранейкра.

Вона обернулася до Поду і хотіла було поділитися з ним своєю здогадкою, але він знову прошепотів:

– Ш-ш-ш.

Коло світла від ліхтарика затремтіло на воді. Под знав: якщо не ворушитися, розгледіти їх серед гілок непросто. Раптом Хомілі голосно перевела подих і вигукнула:

– Ой, Под!

– Тихіше! – наполегливо повторив той, міцно вхопивши її за лікоть.

– Наші ножиці… – сказала Хомілі, понизивши голос до ледь чутного шепоту. – Поглянь же, Под. На ясені, посередині стовбура…

Так, це справді його власне лезо від ножиць якимось таємничим чином трималося на вільному кінці мотузки, що її залишив бовтатися Криве Око, виблискуючи на тлі кори.

– Значить, це все-таки барка Спіллера, – схвильовано прошепотіла Аррієтта.

– Не ворушіться, – благав Под, майже не розтискаючи губ, – поки він не перестане сюди світити.

Але, мабуть, Ерні Ранейкр, що стояв на іншому березі, нічого, крім Кривого Ока, не помічав.

– Гей! – почули вони його наполегливий голос, типовий для полісмена. – Що тут відбувається?

Промінь світла ковзнув убік і зупинився на цигані.

Под полегшено зітхнув:

– Так-то краще.

– Де ж Спіллер? – не могла заспокоїтися Хомілі, стукаючи зубами від холоду. – Може, з ним щось сталося?

– Але він же був на ясені! – гаряче вигукнула Аррієтта. – Коли спускався по корі на землю, лезо висіло в нього на плечі.

– Ти що, бачила його?

– Ні. Спіллера побачити не можна, якщо він сам цього не захоче.

– Він начебто злився з корою, – пояснив Под.

– Але якщо ви його не бачили, – помовчавши, сказала Хомілі, – як можна запевняти, що він там був?

– А ми й не запевняємо, – знизав плечима Под.

Гомілі ще більше стривожилася:

– Ви думаєте, це Спіллер розрізав мотузку?

– Схоже на те, – сказав Под. – Вліз вільним кінцем на дерево – адже він спускався донизу, – як, пам’ятаєш, я лазив удома по тасьмі…

Хомілі втупилася на куманику.

– Але якщо там, під кущами, і справді стоїть його барка – у чому я сумніваюся, – чому він не прийде і не забере нас?

– Я вже казав: чекає темряви, – втомлено промовив Под. – Подумай сама. Спіллеру потрібна ця річка… щоб мати засоби до життя. Правильно, він міг визволити нас. Ну а раптом би Криве Око його помітив? З тієї хвилини цигани не випускали б його з поля зору. Розумієш, що я хочу сказати? Око б не спускали з річки. Часом ти таке городиш, немов і не позичайка зовсім. І ти, і Аррієтта немов поняття не маєте, як важливо залишатися непомітними. Ви поводитеся просто як люди.

– Право, Под, – запротестувала Хомілі, – зовсім ні до чого сваритися.

– Але я й справді так думаю! До того ж Спіллер знав, що з нами все гаразд – раз ми відрізали гачок, – і можна почекати до темряви.

Вони замовкли, прислухаючись до плескоту води біля іншого берега.

Залучена знайомими звуками, Хомілі відійшла від Пода дізнатися, що там відбувається.

– Нумо вилазь, – пролунав голос Ерні Ранейкра. – Став ногу на цей корінь. Так. А тепер давай-но мені руку. Зарано ще для купання, я б сказав. Я б особисто у воду не поліз. Швидше вже спробував би повудити… звісно, якби мені було наплювати на заборону… Ну, що там, давай ворушися. – Почулося сопіння, наче він тягнув якусь тяжкість. – Раз, два, три – хоп! Ось ми й тут. Нумо поглянемо, що в цьому кошику…

Щоб краще було видно, Хомілі влізла на гілку, але одразу відчула в себе на плечі долоню Пода й вигукнула, хапаючи його за пальці:

– Дивись! Він зараз знайде цю рибу – його здобич. Дзеркальну форель, чи як там вона називається…

– Ходімо, – шепнув Под.

– Одну хвилинку…

– Але на нас чекає Спіллер, – наполегливо сказав Под. – Каже, що краще відчалити зараз, поки вони займаються кошиком… і що від світла ліхтарика на березі річка здається темнішою.

Гомілі повільно обернулася. Поруч, рукою подати, колихалася на хвилях барка Спіллера, а сам він разом з Аррієттою стояв на кормі. У місячному світлі їхні обличчя здавалися дуже блідими на темному тлі листя. Усе було тихо, лише дзюрчала річка.

Немов уві сні Хомілі почала спускатися, але оступилася і ледь не звалилася на Пода.

Дбайливо підтримуючи, Под довів дружину до води і, допомагаючи піднятися на борт, сказав:

– Ви з Аррієттою краще йдіть під навіс. Тіснувато зараз через вантаж, але тут уже нічого не поробиш…

Хомілі, зіткнувшись зі Спіллером на кормі, трохи затрималася, щоб подякувати і потиснути йому руку, але так і не наважилася. У нього раптом став відчужений вигляд – перед нею був не хлопчик, капітан. Вона просто стояла і дивилася на нього, поки, насупившись від збентеження, він не відвернувся.

– Ходімо, Аррієтта, – хрипло сказала тоді Хомілі, і вони покірно ковзнули під гетру.

Глава двадцять перша

Залізши на вантаж, що випирав там і сям горбами, Аррієтта і Хомілі притулилися один до одного, щоб зігрітися. Коли Под опустив край гетри і Спіллер відштовхнувся від берега веслом, Хомілі скрикнула, але Аррієтта її заспокоїла:

– Усе гаразд, ми вже пливемо, тож більше качати не буде.

Барка плавно ковзала хвилями, майстерно міняючи курс при кожному повороті. На кормі, за аркою, утвореною заднім кінцем гетри, немов у рамці виднілися Под і Спіллер. «Про що, цікаво, вони розмовляють?» – подумала Аррієтта. Як би їй хотілося послухати!

– Под застудиться до смерті, – простогнала Хомілі, – і ми теж.

Місяць ставав дедалі яскравішим, фігури на кормі вкрилися сріблом. Ніщо не ворушилося, крім весла в руці Спіллера: спритно, навіть недбало, він вів барку вниз за течією. Розмови майже не було чутно. Одного разу до них донісся сміх Пода, іншого разу – вигук: «Провалитися мені на цьому місці!»

– Не буде в нас ніяких меблів і взагалі нічого іншого не буде! – сказала раптом Хомілі. – Тільки одяг, що зараз на нас, якщо це можна назвати одягом. Чотири стіни – ось усе, що в нас буде, чотири стіни…

– І вікна, – сказала Аррієтта і м’яко додала: – І дах над головою.

Гомілі голосно чхнула, потім пирхнула, шукаючи хустку:

– Так, якщо виживемо.

– Візьми мою. – Аррієтта простягнула матері промоклу грудку. – Твій полетів разом зі спідницею.

Хомілі висякалася і підколола сире волосся. Потім, ще тісніше притулившись один до одного і дивлячись на силуети на кормі, вони знову замовкли.

– До того ж твій батько загубив ножівку, – сказала вона нарешті.

– А ось і тато, – зауважила Аррієтта, коли постать батька затулила вихід на корму, і, схопивши руку матері, вигукнула: – Усе буде добре, я знаю! Подивися, він усміхається…

Под заліз на вантаж, навкарачки підповз до них і, злегка понизивши голос, повідомив:

– Подумав: варто тобі сказати. Спіллер каже, у нього в трюмі стільки всякого добра, що нам цілком вистачить на обзаведення.

– Якого добра? – уточнила Хомілі.

– Продукти в основному. Ще деякі інструменти та інше, щоб відшкодувати нам ножиці.

– Одяг – ось чого нам не вистачає.

– Спіллер каже, у Літл-Фордемі повно всякого одягу: рукавички, носові хустки, шарфи, в’язані речі, – бери що хочеш. Дня не минає, щоб хто-небудь що-небудь не загубив.

Хомілі помовчала, потім нарешті сказала:

– Под, я ж йому так і не подякувала.

– Нічого страшного: він цього не любить.

– Але повинні ж ми щось для нього зробити.

– Я вже про це подумав. Щойно влаштуємося, так би мовити, під своїм дахом, ми зможемо багато чого для нього позичати. Скажімо, щовечора будемо обходити всі вулиці після закриття. Розумієш, про що я говорю?

– Не впевнена…

Їй важко було собі навіть уявити Літл-Фордем.

– Пустіть-но мене, – сказав Под, протискуючись повз них. – Спіллер каже, там, на носі, у нього лежить купа овечої вовни. Роздягайтеся та залазьте в неї. Можете поспати: однаково дістанемося місця тільки до світанку…

– А ти як же? – запитала Хомілі.

– Зі мною все гаразд, – сказав Под із темряви. – Спіллер дасть мені на час свій костюм. А-а, ось вона, шерсть, тримайте.

– Костюм? Який костюм? – здивовано перепитала Хомілі і почала механічно складати овечу вовну в купу.

Пахла шерсть не дуже-то приємно, зате її було багато.

– Його літній одяг, – зніяковів Под.

– Значить, Люпі дошила його?

– Так, він за нею повернувся.

– Ах ось воно що! – вигукнула Хомілі. – А про нас він їм що-небудь розповідав?

– Ні слова. Ти ж знаєш Спіллера. Натомість Люпі дуже переживала: казала, що ти, мовляв, була її найкращою подругою, ледь не сестрою. Схоже, вона вдягла траур.

– Траур? За ким?

– За нами, я думаю, – розсміявся Под і почав розстібати жилет.

Деякий час Гомілі мовчала, потім теж усміхнулася – мабуть, думка про Люпі в жалобі лестила їй – і, раптово пожвавившись, почала розстібати блузку.

Аррієтта, вже роздягнувшись і закутавшись в овечу вовну, сонно запитала:

– Коли Спіллер нас побачив?

– Коли ми були на гачку, у повітрі.

– Зрозуміло… – пробурмотіла Аррієтта, намагаючись впоратися з дрімотою. – Ось чому ми його не помітили.

– І Криве Око теж. Під шумок Спіллер, не зволікаючи, підвів барку якомога ближче і загнав під куманику.

– Дивно, що він нас не покликав.

– Він кликав, – сказав Под, – але ми не чули: річка шуміла…

– Тихіше, – шепнула Хомілі. – Дівчинка засинає.

– Так, – продовжив Под, понизивши голос, – хоча один раз я його все ж почув.

– Це коли ж? – здивувалася Хомілі. – Я нічого не чула.

– Коли Криве Око вчетверте закинув вудку і гачок встромився в нашу гілку – ту, на якій ми стояли. Пам’ятаєш? І я намагався висмикнути його. Спілер заорав тоді на все горло: «Переріж волосінь!» А я подумав, що це ти кричиш…

У напівтемряві почувся якийсь шурхіт.

– Але це був Спілер, – закінчив Под.

– Ну й ну… – пробурмотіла Хомілі з купи овечої вовни: скромність не дозволяла їй роздягатися у всіх на очах. Нарешті виринула голова й одна худа рука зі скачаним у вузол одягом. – Як ти думаєш, це можна десь розвісити на просушку?

– Залиш тут. – Под тим часом, крекчучи, намагався влізти в костюм Спіллера. – І Арріеттіно теж. Я запитаю в нього… Гадаю, що-небудь придумаємо. По-моєму, в нашому теперішньому житті, що б не трапилося, завжди знайдеться вихід з положення. Так було, і скоріше за все так буде. Ось що я думаю. Може, ми нанижемо одяг на спицю і виставимо назовні, щоб продуло вітром?

Хомілі мовчки дивилася, як він, натягнувши на живіт куртку і підтягнувши штани, почав збирати речі, потім кивнула:

– Можливо…

– Скажімо, закріпимо вістря і піднімемо спицю шишечкою вгору…

– Я мала на увазі, – м’яко перервала його Хомілі, – те, що ти сказав раніше: що завжди є вихід із становища. Біда лише в тому, як мені здається, що не завжди можеш його знайти.

– Так, у тому-то й річ, – погодився Под.

– Розумієш, про що я?

– Так… – Под помовчав, обмірковуючи її слова, а трохи згодом повернувся, маючи намір піти, але Хомілі, підвівшись на лікті, покликала його:

– Хвилинку, Под, дай на тебе подивитися. Ні, підійди ближче. Повернися трохи… Так, так. Хоч би тут було світліше…

Зі свого вовняного гнізда Хомілі окинула чоловіка надзвичайно ласкавим поглядом і нарешті зробила висновок:

– Так, біле начебто тобі личить.

Епілог

У великій кухні Фербанкс-Холу садівник Крампфірл, колупаючи в зубах загостреним сірником, відсунув стілець від столу, втупився у вугілля в плиті й пробурмотів:

– Дивно…

Місіс Драйвер, кухарка, яка прибирала зі столу, перестала складати стопкою тарілки і підозріло скосила на нього очі.

– Що саме?

– Те, що я бачив.

– Де, на ринку?

– Ні, сьогодні ввечері по дорозі додому…

Крампфірл замовк і знову втупився у вогонь.

– Ви пам’ятаєте ту історію – це було в березні минулого року, якщо не помиляюся, – коли ми зламували тут підлогу?

Смагляве обличчя кухарки потемніло ще більше. Стиснувши губи, вона з гуркотом поставила на стіл тарілки і почала сердито кидати ложки в миску.

– Ну і що?

– Ви сказали, там, під підлогою, було гніздо. Роздягнені миші, сказали ви.

– Ніколи я не…

– Запитайте Ерні Ранейкра, він був тут – реготав до упаду… Роздягнені миші, сказали ви. Ваші власні слова. Бачила, мовляв, як вони бігають…

– Присягаюся, я ніколи не…

Крампфірл задумливо подивився на місіс Драйвер.

– Ви, звісно, можете це заперечувати, але я й сам ледве втримався від сміху… я хочу сказати, коли ви забралися на стілець і…

– Досить!

Місіс Драйвер підтягнула до себе табурет, важко опустилася на нього і, нахилившись уперед, спершись ліктями на коліна, впритул втупилася на Крампфірла.

– Припустимо, я справді бачила їх, – що тоді? Що тут смішного? Біганина, писк, вереск… – Вона перевела подих і заговорила голосніше: – Мало того… Я вам ось що зараз скажу, Крампфірле. Вони були більше схожі на людей, ніж на мишей. В однієї навіть були на голові…

Крампфірл не зводив із неї очей.

– Продовжуйте. «Навіть були» що?

– Папильотки…

Місіс Драйвер сердито насупилася, немов хотіла сказати: «Тільки спробуй засміятися!» – але Крампфірл і не збирався. Повільно кивнувши, він зламав сірник навпіл, кинув у вогонь і сказав, піднімаючись із місця:

– І все ж, якби там щось було, ми б, треба думати, це знайшли. Адже і підлогу піднімали, і дірку під годинником законопатили.

Він голосно позіхнув і потягнувся.

– Що ж, піду. Дякую за пиріг.

Місіс Драйвер не ворухнулася, ніби й не чула його.

– Вони й зараз можуть бути тут. Звідки ми знаємо? Половина кімнат у будинку зачинені.

– Ні, навряд чи: адже ми стільки сторожили тоді, та й сліди якісь вони залишили б. Ні, не думаю. Мені здається, вони втекли – якщо, звісно, було кому тікати.

– Ще й як було! Але який сенс про це говорити, коли цей Ерні Ранейкр підняв мене на сміх. Краще ось що скажіть… – Вона окинула садівника проникливим поглядом. – Ви-то чому раптом так змінилися?

– Не можу сказати, що я змінився. Просто став про все це думати. Пам’ятаєте шарф, який ви тоді в’язали? Сірий такий. Ви не забули, якого кольору були спиці?

– Спиці? Начебто коралові… Такі рожеві…

– Коралові? Ви впевнені?

– Зараз покажу. Вони в мене тут.

Місіс Драйвер підійшла до шафи, висунула шухляду і вийняла пучок спиць, перев’язаних шерстинкою.

– Ось вони, ці дві спиці. Швидше рожеві, ніж коралові. Чому ви питаєте?

Крампфірл узяв до рук зв’язку, з цікавістю покрутив у руках і помітив:

– Чомусь здавалося, що вони жовті…

– Правильно. Подумати тільки, що ви запам’ятали. Почала я в’язати й справді жовтими, але потім одну загубила: того дня до мене приїхала в гості племінниця, і ми пили чай у саду.

Покрутивши зв’язку, Крампфірл витягнув одну спицю: напівпрозору, бурштинового кольору – і задумливо виміряв її пальцями.

– Друга така сама, так?

– Правильно. А що, ви її знайшли?

Крампфірл похитав головою.

– Не зовсім так.

Він крутив спицю в пальцях і думав: такої самої товщини, як та, інша, і якщо взяти до уваги, що та була видна не цілком, то такої самої довжини. Освітлена місяцем, вона здавалася на тлі темної води крихкою, як скло. Щогла? Не вірячи своїм очам, він низько звісився через поручні мосту, намагаючись краще все розгледіти. На кормі, облите з обох боків сріблом, немов риба, миготіло весло. Коли суденце підпливло ближче, він роздивився, що весло – це десертний ніж, помітив дивну форму навісу і неглибоку, як у баржі, осадку корпусу.

Сигнальні прапори, що спускалися з топа щогли, були скоріше схожі на одяг, що його вивісили на просушку, – крихітні штани, трусики і кальсони; увінчувала все це червона фланелева спідниця, що ляскала на вітрі. Дитяча іграшка, подумав було Крампфірл, кинута й забута, залишена на волю хвиль… і тут, коли суденце підійшло до тіні від мосту, помітив у світлі місяця обличчя, яке дивилося з корми вгору, – бліде, як яєчна шкаралупа, з розпливчастими рисами.

Помах весла, що блиснуло, як риб’ячий хвіст, розбив поверхню води на блискітки, і суденце зникло під мостом.

Ні, вирішив Крампфірл, продовжуючи крутити в руках спицю, він не розповідатиме місіс Драйвер ані цього, ані того, як суденце випливло з-під мосту й рушило вниз за течією. Чорний силует чітко виділявся на блискучій воді, і так само чітко був окреслений одяг, що летів за вітром… Не розповість він і про те, як, дедалі зменшуючись, воно нарешті сховалося в тіні дерева, накинутого, наче шаль, на залиту місячним світлом річку, і більше він його не бачив.

Крампфірл зітхнув і, поклавши спицю разом з іншими, тихенько засунув шухляду. Ні, він ні про що не розповість місіс Драйвер, принаймні сьогодні. Коли-небудь потім – можливо. Сьогодні – ні.