🪶 Смарагдовий Янгол (Stuart de la Granti)

Вступ

Мій ягуар вперся у ворота батьківської вілли, тепер вже моєї вілли, освітивши в темряві поза ними пальмову алею яка вела до будинку. Крони пальм витанцьовували під поривами вітру перемішаного з дощем загадкові композиції не то танцю, не то нервових гримас. Я чекав декілька секунд поки відчиняться ворота і почув оголошення по радіо про фотовиставку яка тільки почалась і триватиме до кінця року. Я заїхав у гараж і чимшвидше рушив у свій домашній офіс, попередньо знявши з себе верхній одяг. Я взяв свій лаптоп, запалив камін і зручно вмостився на дивані щоб пірнути в океан інтернету. Найперше, я знайшов і прочитав оголошення про фотовиставку.

Мова йшла про захід мого улюбленого генія фотографії Ллойда Хемілтона, тож я перевірив свій насичений передсвятковий робочий графік, щоб виділити час і відвідати цю подію року. До Різдва залишалось меньше трьох тижнів і я був перевантажений роботою. Але я обов’язково знайду час щоб відвідати виставку і побачитись з Ллойдом. Особливо мене заінтригувала назва виставки: “Прийшов, побачив, залишив…”. Що ж хоче Ллойд цим сказати? Інтрига йому вдалася.

Той день видався дощовим і холодним і тому було особливо приємно бути в теплі і затишку виставкових залів. Я вітався з багатьма знайомими, особливо з місцевої богеми, настрій у всіх був піднесено-святковий. Я побачив Ллойда в оточенні декількох молодих жінок які щебетали без упину намагаючись справити якнайкраще враження на митця а це, м’яко кажучи, трохи обтяжувало його. Він глянув в мій бік і я зрозумів зараз я повинен виконати роль “швидкої допомоги”.

– Ллойде, привіт, друже! Дорогі красуні, вибачте мені мою безтактність i що втручаюся в вашу розмову, але я не бачив свого друга цілу вічність і не зміг стримати своєї радості. Друже, я радий знову зануритись у твій світ “тіней”. Просто прекрасні роботи, – і тут я відвів його вбік від шанувальниць, – але назва, назва виставки, звідки вона і про що? Може підкажеш?

– Стюарте, радий бачити тебе на своїй скромній презентації. Ти ж знаєш моє правило:, усі рівні перед «темою», ніяких підказок. Ти повинен побачити те що вразить тебе і порушить твій душевний спокій… Чи тобі того не знати, одному з найкращих журналістів Каліфорнії?

– Якщо це твоя подяка за мою «швидку допомогу», то це не обов’язково, я завжди до твоїх послуг.

– Але обіцяй після огляду сказати мені своє враження, мені це важливо.

– Обов’язково, – і я повністю занурився в його світ красномовних моментів, навічно застиглих у просторі жестів, загадкових і непояснених ніким тіней… Я ще міг зрозуміти перших два слова з теми виставки, а от третє слово залишалось для мене таємницею.

Коли я перейшов до наступної зали, то застиг на порозі вражений новою, чорно-білою роботою, якої ніколи раніше не бачив. Вона висіла не на найвиднішому місці, але притягувала до себе увагу своїм трагізмом, своїм безмовним криком печалі, своїм вічним питанням на яке ніколи не буде відповіді серед живих… На фотополотні було зображено звичайний вуличний пожежний гідрант довкола якого лежали свіжі квіти і стояли запалені свічки. Молода дуже гарна жінка, уся в чорному схилилась додолу тримаючи в руці велику, очевидно білу або жовту троянду. Вітер розвівав її світле волосся, тонкою павутиною якого вкрив її обличчя. Блискуча волога доріжка пролягла від очей до підборіддя з застиглою іскристою сльозою на краю, тоді як інша сльозина була вже в вільному падінні до землі. Але не менш красномовнішим був жест прекрасної і ніжної жіночої руки, що тримала одиноку троянду, її власниця раптом зустрілася з дикою і невмолимо- жорстокою “потворою”під назвою вічна розлука. Зустрілися лицем до лиця життя і смерть і обоє знали заздалегідь хто з них переможе.

Ллойд досягнув своєї мети: він позбавив мене душевної рівноваги і спокою. Я повинен знати історію, яка криється за цим фотопортретом, і я буду її знати, чого б це мені не коштувало… Я хотів підійти ближче до нього щоб глянути з різних ракурсів, і тут я зауважив молоду гарну блондинку яка сиділа навпроти цього портрету під протилежною стіною зали. Вона була вся в чорному, в чорних сонцезахисних окулярах і тримала в руках велику жовту троянду. Сиділа, як закам’яніла, без жодної емоції на обличчі і дивилась в одне місце на протилежній стіні. Блондинка була дуже подібною до жінки на фотографії, але я не наважився порушити її спокій своїм втручанням у світ її душі. Я знайшов Ллойда і дав волю своїй цікавості щодо його фотороботи. Він стисло розповів мені історію, що передувала ідеї зробити цей знімок без постановки, в живу, навіть без дозволу героїні. Все повинно було бути максимально життєво, без найменших акторських дрібничок . Занадто висока ціна була заплачена в цій події і занадто дорогою була її пам’ять щоб дозволити акторській грі втрутитись у весь трагізм того, що сталось.

– Ллойде, познайом мене з Ніколь, благаю тебе. Я буду максимально делікатним у розмові з нею з огляду на те що їй довелося пережити.

– Добре, я це зроблю. Я знаю, що тобі можна довіряти в такій вельми делікатній ситуації.

Через п’ятнадцять хвилин Ллойд представив мене Ніколь. Почувши, що я журналіст, вона зреагувала досить негативно, але після короткої розмови вона змінила своє враження про мене, і ми на прощання обмінялись телефонами. Так почалось наше знайомство, яке потім переросло в теплі, приятельські стосунки. Під час наших зустрічей я дізнався про історію кохання, яка передувала створенню фото шедевру Ллойда і назви тієї виставки: ”Прийшов, побачив, залишив…” А почалось усе так…

Частина 1

Він стояв у черзі (drive thru) за кавою і слухав різдв’яну музику. Черга просувалась досить повільно. Це був звичайний грудневий ранок з такою знайомою усім мрякою, коли неможливо відрізнити, туман це чи мікроскопічний дощ, що застилає усе таємничим, молочного кольору, покривалом. Коли будинки, дерева, оголені, наче привиди, люди і машини раптом з’являються ні звідки і так само щезають в нікуди. Коли ти виходиш на вулицю і раптом вдихаєш холодну пару, яка осідає дрібними кришталевими крапельками води на волоссі, обличчі, одязі і на всьому, що оточує тебе.

Щітки його машини очищали вітрове скло з інтервалом і він бачив попереду стоячий Деналі то чітко, а то розпливчасто через мокру вітрову шибку. За цим великим авто він не бачив, скільки ще стоїть машин перед вікном видачі замовлень тому розслабився оскільки змінити нічого не міг. Він глянув у дзеркало заднього виду і побачив молоду, дуже гарну блондинку що сиділа за кермом малолітражного мерседесу позаду його ауді. Вона перебирала якісь папери, нервово поглядаючи на його машину й усім своїм виглядом показуючи, що якби зараз могла то попхала б уперед усі машини що стоять перед нею щоб чим скоріше дістатись до завітного вікна. Але шансу зробити це з його вісімкою чи тим більше з Деналі в неї не було жодного. І розуміння цього викликало невимовне обурення. Щоразу під’їжджаючи в черзі вперед, вона все ближче і ближче наближалась до його ауді, майже торкаючи його машину своїм малим мерсом, показуючи кожним помахом рук своє незадоволення повільним просуванням уперед. Блондинка бачила частину його обличчя, що відображалось у дзеркалі. Брюнет, років тридцяти- тридцяти п’яти, дуже симпатичний, з карими очима які дивились на її нервові жестикуляції з камінним спокоєм, і це нервувало її ще більше.

Якийсь придурок, він що, не розуміє, що я запізнююсь? Він же ж повністю ігнорує мене, сидить без жодної реакції, як той дурень, і зовсім не реагує на мої знаки занепокоєння повільністю руху вперед».

І от він майже біля завітного вікна, Деналі від’їхав, і Ален, взявши свою каву і обмінявшись двома-трьома фразами з працівницею кав’ярні, простягнув їй свою кредитну картку. Блондинка в мерсі таки штовхнула його ауді своїм бампером і щось негарне прокричала на його адресу, але він не почув, що саме через музику в салоні авто. Не звертаючи увагу на шалену сусідку, він забрав назад свою картку і рушив на виїзд з парковки. Під’їхавши до вікна, блондинка закричала:

– Де моя злощасна кава?

Дівчина на видачі замовлень мовчки простягнула їй каву.

– І що це за повільний дурень попався мені, такий вже сноб, повністю зруйнував мій настрій, а день тільки почався.

Бариста мовчала. Блондинка простягла їй двадцяти доларову купюру щоб заплатити за каву, але бариста грошей не взяла.

– Мем, цей чоловік, що був перед вами заплатив за вашу каву, бо бачив що ви дуже поспішаєте.

– Що, що ви сказали?- зніяковівши, пробурмотіла блондинка.

– Мем, проїжджайте, будь-ласка ви затримуєте чергу, ваша кава вже оплачена.

– Вона від’їхала від вікна в бік і зупинилась на хвилину. Тепер вона сиділа з кам’яним обличчям, яке палало від сорому. «Боже, як я нахабно себе поводила з зовсім незнайомою мені людиною, яка нічим мені не завинила». Перед виїздом на вулицю ще яскраво горіли червоним стоп-сигнали сірої ауді, чоловік пропускав автомобілі, що повільно рухались навпомацки бампер до бампера. Він повертав праворуч, у бік фривею. Ніколь, так звали дівчину, натиснила щосили на акселератор, щоб догнати його і вибачитись, але цієї секунди ауді вислизнула в потік автомашин і розчинилась у тумані.

Ніколь була змушена зупинитись і чекати на вільне місце в цьому суцільному потоці різнокольорового металу, пластику і скла. По шибках її машини скочувались краплі дощової води, наче сльози по щоках. Їй було соромно і неприємно на душі, тепер її гарний передсвятковий настрій був остаточно зруйнований, і вона не могла зараз ні про що думати, окрім як про те, щоб якось знайти його і вибачитись. Вона повернула назад, зайшла в кав’ярню і зачекала в невеликій черзі вільну особу зі службовців закладу.

– В мене до вас є одне прохання.

– Я вас уважно слухаю, – сказала дівчина за прилавком.

– Я тільки що взяла в вас каву через вікно, і одна людина заплатила за мене. Можливо, ви знаєте ім’я цього чоловіка і знаєте як часто він бере у вас каву?

– Зараз я спробую дізнатись, а яка машина була в тієї людини?

– Сіра ауді 8.

– І в неї були темно-сірі, великі диски?

– Здається, так.

-То це скоріше всього був Ален. Такий дуже гарний брюнет? Так, він щоранку купляє в нас каву, він живе десь тут поблизу, біля гольфового клубу і ріки. Зараз я перевірю це.

Дівчина щезла в глибині приміщення і повернулась через хвилину.

– Так, я не помилилась, це був Ален, він щоранку тут о сьомій тридцять. По ньому можна звіряти годинник. Ви знаєте, він досить частенько платить за каву незнайомих йому людей, просто щоб підняти їм настрій. Вчора він також оплатив чиюсь каву, то після нього чотирнадцять людей платили один за одного, поки не скінчилась черга. А ви хотіли йому щось передати? Він часом і ввечері бере в нас каву також, але в різний час, все залежить від того, який в нього видався день. Ми його всі дуже любимо, правду кажучи, всі наші дівчата в нього закохані, він завжди покращує нам настрій. Це чоловік-мрія шкода, що він ні на кого з нас не звертає особливої уваги.

– Ні, передавати нічого не потрібно. Дуже вам дякую за допомогу.

Наступного ранку Ніколь взяла каву собі і Алену, вона заздалегідь дізналась, яку каву він любить, і о сьомій двадцять п’ять вже чекала його на парковці біля кав’ярні. Вона попросила дівчат, щоб сьогодні йому каву не продавали, а спрямували до її машини. Дівчина побачила в бокове дзеркало сіру ауді, яка під’їхала до вікна, а через декілька секунд припаркувалась біля неї. Ніколь вийшла зі свого авто з двома стаканчиками кави і чекала на Алена. З ауді вийшов високий, стрункий брюнет, вродливий і впевнений у собі, але без чванства. Він був дорого і елегантно вбраний і підійшов до Ніколь.

– Доброго ранку, мені сказали що ви хотіли мене бачити, я вас уважно слухаю.

Ніколь уперше трохи зніяковіла перед мужчиною. Він говорив таким тоном ніби вперше бачив її. Вона була завжди впевнена в своїй красі і вишуканості своїх манер, тому могла легко заговорити з ким завгодно, але тут був не той випадок. Щоб якось вийти зі скрутного становища, вона простягнула йому каву. Коли він брав стаканчик, їх пальці торкнулись, і їй було приємно від його дотику. Вона дивилась Алену прямо в очі.

– Я тобі винна каву, ось це та, яку ти замовляєш щоранку,- я дізналась про це в дівчат.

– Я тобі дуже дякую, але ти мені нічого не винна.

– Давай підемо всередину поки не вистигла кава і ми повністю не змокли.

Як тобі така пропозиція?

-Це окей, – і чоловік з дівчиною пішли в напрямку до будинку .

Вони знайшли столик біля вікна, Ален притримав стільчик, щоб Ніколь зручно сіла, і сам сів напроти. А він добре вихований, – подумала дівчина. – І поводить себе якось аристократично, без зайвої метушні.

– А чому ти сказав, що я тобі нічого не винна, ти ж учора оплатив мою каву?

– А, ти про це. Це був просто маленький різдвяний подарунок, щоб якщо це можливо, хоча б трохи підняти тобі настрій.

Ніколь відчувала що розмова «не клеїться», їй здавалося що він із ввічливості погодився зайти з нею в кав’ярню і її краса його зовсім не цікавила, як і вона сама. “Можливо він жонатий, але ні, на його лівій руці обручки немає”. Тільки на безіменному пальці правої руки красувався великий золотий перстень із чорним каменем. Перстень явно був старовинний, із дуже гарним різьбленням очевидно, отриманий у спадок. “Потрібно міняти тактику розмови – він зовсім не такий як більшість чоловіків, яких я знаю і зустрічала раніше, і розгадати його я поки що не можу”. – І вона прийняла єдино правильне рішення, бути з ним більш відвертою.

– Як тебе звати? – спитала його щоб якось продовжити розмову.

– Ален, я думаю в кав’ярні вже сказали тобі це.

І все, більше ні звуку. Він дивився їй просто в вічі, але якось делікатно, без натяку на зверхність чи тим більше наглість, які дозволяють собі більшість молодих людей. Скоріше всього в його погляді було питання: ”Навіщо це тобі? Чого ти хочеш від мене?”

– А мене звати Ніколь.

– Мені дуже приємно, Ніколь, – і ні слова більше.

– Алене, в мене вчора був дуже неприємний день, і причиною того був ти.

Вона побачила, як від здивування розширились його зіниці і на обличчі з’явився знак питання. Потім Ален, примружив очі, схилив голову трохи в бік і дуже уважно дивився на неї, чекаючи на її пояснення.

– Точніше, я хотіла сказати, що причиною була моя погана поведінка, за яку мені й зараз соромно. Коли я нервувала і проявляла неадекватність, навіть коли я штовхнула твою машину своєю, – ти не тільки не відповів мені тим же, а ще й заплатив за мою каву, щоб зекономити мій час. І я зрозуміла як негарно і неадекватно повелася з тобою. Прости мені, будь ласка. Якщо ти мені не пробачиш, я зрозумію, я заслужила на це.

– Ну що ти, звичайно, я тобі пробачаю, я ще вчора це зробив, як тільки від’їхав від вікна.

Його очі зараз дивились на Ніколь зацікавлено й ласкаво, його лице ожило і випромінювало співчуття і розуміння. “Який же він гарний, – подумала Ніколь – і такий мужньо-благородний, яких зараз не зустрінеш. І в його руках не має мобільника, отже він не страждає телефонною залежністю. І дивиться мені просто в вічі, сміливо але ласкаво, наче говорячи:”Я знаю, з тобою потрібно поводитись ніжно і делікатно, ти ж визнаєш помилки і вибачаєшся.»

– Я тобі дякую, тепер добрий настрій знову повернеться до мене. Але маю ще одне прохання: чи не хотів би ти зустрітись зі мною на ланч, наприклад, завтра чи післязавтра? Щоб ми мали трохи більше часу поспілкуватися і щоб неприємне почуття провини залишило мене на всі сто відсотків ? – правду кажучи вона з острахом чекала, що він відповість що у нього всі дні розписані до нового року.

– Чому ні? Вчора ввечері я отримав відміну ланчу з одним інвестором на завтра. Так що ми можемо зустрітись.

– Чудово, дай мені свій номер мобільного і ми домовимось про зустріч по телефону. Окей?

– Звичайно, давай я введу в твій телефон свій номер зараз.

-Я залишила свій телефон в машині.

– І я теж, тоді біля авто? Можемо іти, чи ти хочеш ще щось замовити? Ніколь Ні, можемо іти.

Вони вийшли в ранкову мряку і в одну мить вкрилися краплинками вологості, які виблискували, наче діаманти. Ален провів Ніколь до її авто і відчинив водійські двері. Ніколь опустила скло і простягнула йому свій телефон. Ален швидко ввів свій номер, віддав їй пристрій і попрощався.

Через хвилину їх поглинув потік автомашин і ранковий туман. Кожен із них поїхав у своє життя своєю дорогою.

Частина 2

Ніколь подзвонила йому ввечері і вибачилась за пізній дзвінок. Вона попросила перенести завтрашню зустріч на вечір, якщо можливо. Через непередбачені обставини вона не зможе зустрітися в обід. Ален погодився. Вони домовилися, у якому ресторані зустрінуться, і після розмови з Ніколь він подзвонив і зарезервував місце на завтра. Це виявилось не таким і легким завданням навіть для нього, хоча він був добре відомим клієнтом в цьому закладі. До Різдва залишалось менше тижня, і це все пояснювало.

Ніколь під’їхала до ресторану на таксі за п’ять хвилин до сьомої, і вона подзвонила Алену з авто на його прохання. Вона хотіла відчинити двері, як вони самі відчинилися: Ален стояв ззовні і простягав їй руку. Потім запитав у водія, скільки вони йому винні, на що той відповів що вже заплачено і повільно від’їхав від головного входу. Тільки тепер вона звернула увагу на те, як чоловік вбраний. На ньому було чорне пальто, але чомусь від світла ліхтаря один рукав мав дуже темно-пурпурний відтінок. Світло-зеленкувата сорочка мала дуже складний і загадковий, дрібний візерунок у чорно- оранжево-фіолетових тонах. Ален провів свою супутницю до столика і допоміг їй зручно сісти.

– Як минув твій день?- спитав він.

– Був не з легких. Ми мали одну операцію на мозку пацієнта, яка тривала майже шість годин. У пацієнта двічі зупинялося серце, але нам щоразу вдалось запустити його. Усе закінчилось добре, але переживання було досить. А як минув твій день?

– Як звичайно, нічого особливого. Будь-ласка, скажи мені що ти хочеш замовити на вечерю?

Офіціант вже кілька хвилин мовчки стояв біля їхнього столика, не втручаючись у розмову. Він добре знав що гості Алена досить заможні і впливові люди і потребують особливого ставлення. Вони зробили замовлення, і через хвилину на столі вже стояла вода, сік, шампанське і вазочка з полуницями. Офіціант наповнив фужери шампанським і залишив відвідувачів на короткий час наодинці.

– Сьогодні ми вип’ємо за тебе, Ніколь, я впевнений, дуже талановитого нейрохірурга!

– Дуже дякую, Алене, – вона вимовила його ім’я вкрай незвично, він навіть не відразу збагнув, що саме незвичного було в її вимові, але це звучало особливо тепло, мовби від людини, яка знала його з дитинства і раптом зараз зустріла після довгих років розлуки. Ніколь відпила ковток шампанського, Ален тільки пригубив.

-Ти не хочеш випити за те, що сам запропонував?- спитала Ніколь.

– Зовсім ні, навпаки, я б Із задоволенням випив за тебе усю пляшку, звичайно на двох, але я ще маю відвезти тебе додому.

-Ти б міг просто викликати мені таксі.

– Ти це серйозно? Ти зараз хотіла мене образити? Після вечері разом, відпустити мою даму додому на таксі? Я не очікував що ти так погано думаєш про мене.

– В нас сьогодні не романтичне побачення, а просто зустріч із метою завершити розмову, почату в кав’ярні.

– Звичайно, як скажеш.

Якась тінь ковзнула його лицем, майже непомітна, але цього було достатньо, щоб вона зрозуміла, що зробила помилку. «Ну навіщо я це сказала, я ж хотіла сказати зовсім інше.»- Ніколь очікувала що він скаже, що йому що йому шкода, що це не побачення, або щось подібне… А він сказав як відрізав, і тепер дівчина не знала, що це означає для неї. Вона усвідомила що тепер це її мучить, що вона багато віддала б за те, щоб дізнатися чому саме він так відповів. Щоб якось підтримати розмову вона запитала його:

– Алене, а ти так мені і не сказав, чим ти займаєшся?

– Я рілестейт-брокер і дeвелопер.

– Я в загальних рисах здогадуюсь, що це таке. але не в деталях. Можливо, поясниш мені трохи більше, про що мова?

– Звичайно. Моя компанія купує і продає землю і нерухомість, а також будує різні проєкти на гроші банків і інвесторів.

– Це повинно бути дуже цікаво. Я часом проїжджаю мимо повз колишні пустирі, де раптом там з’являються будівельники, і через рік там вже стоїть новий будинок, ростуть зелені насадження, проведене освітлення і т.д. Це те, чим ти займаєшся?

– Так, в загальних рисах це так працює. Але я б не хотів про це говорити сьогодні, я маю цього досить кожного дня в офісі.

– А що ще тебе цікавить окрім твого бізнесу?

– Давай краще поговоримо про те, що цікавить тебе. Мені це набагато цікавіше, якщо ти не проти?

Алену було цікаво знати більше про цю красуню з волоссям кольору перестиглої пшениці і дуже виразними смарагдовими очима. Ніколь була досить висока, з стрункою фігурою і довгими ногами. Цього вечора вона була вбрана в блідо-блакитний костюм в квіти і світло-кремову шовкову блузу без комірця. Тонкий, з білого золота ланцюжок з досить великим смарагдом завершував композицію вбрання – . Все це створювало враження стриманого і інтелігентного стилю для будь-якої вечері.

– А щоб ти хотів знати про мене?

– Все.

Його карі очі дивились у її очі якось питально-заохочуючи до розповіді. Він умів просто і зовсім необтяжливо заохотити співбесідника до одкровення, при цьому залишаючись утаємненим. Потім вона зрозуміє, що це в нього професійне: це мистецтво ведення розмови так, щоб отримати максимум можливу інформації про іншу людину, не розкривши себе зовсім. Але Ніколь не було що приховувати від нього і правду кажучи, подобалось його зацікавлення її життям. Ален їй припав до душі з першої хвилини, як вона побачила його, і її жіноча інтуїція підказувала що симпатія є взаємна. Ніколь розповіла йому про дитячі і шкільні роки. Він час від часу жартував по темі розмови, розповідав про деякі випадки із свого життя (нічого дуже вагомого насправді), і їм було весело і комфортно. Дві години пролетіли майже блискавично. В кінці Ніколь замовила невеличкий десерт, а Алан пів порції фруктового салату. Алан розрахувався за вечерю і допоміг їй одягнути пальто. Ніколь знову зауважила, що його чорне пальто при певному боковому освітленні віддає темно-пурпурним відтінком. «Цікаво, який це бренд і яка ціна цього пальто?» – чисто мимоволі подумала вона. Вони вийшли в нічну мряку і почекали декілька хвилин поки його ауді привезли з валей парковки. Усе довкола було химерно-таємниче, перехожі, будинки, авто, вуличні ліхтарі і стовбури дерев яких, виблискували, наче полаковані, і на чорних, мовби мертвих, гілках, немов сльози, світилися різними кольорами райдуги краплини вологи.

– Чого тобі зараз найбільше хочеться? – запитала Ніколь. Таку відповідь вона сподівалась почути найменьше.

– Щоб цей вечір тривав якомога довше.

– А на скільки довше?

– Наприклад, до ранку, – говоряче це, він дивився не на Ніколь а на дорогу, ніби нічого і не сказав.

– Ти це серйозно? І як мені це розуміти? – запитала Ніколь, дивлячись на нього. Їй було дуже цікаво що саме він мав на увазі. Невже вона помилилась в ньому і все що сталось цього вечора було банально заради… Вона не хотіла закінчувати цю думку, вона боялась розчарування.

– Ні і ще раз ні.

– Що ні? – Вона не могла його розгадати, він був незнайомий їй тип чоловіка, вона з таким зустрічалась вперше.

– Ні, це не те що ти подумала.

– А звідки ти знаєш що я подумала?

– А ти подивись на себе в дзеркало і все зрозумієш.

Ніколь опустила захист від сонця і відкрила дзеркало. І тут вона почула його сміх.

– Я ж пошуткував з тобою. Потрібно ж тебе якось трохи розвеселити. До речі, то куди ми їдемо?

Ніколь замахнулась на нього рукою.

– Ти знаєш хто ти є після цього? В мене просто немає слів… –Він нахилився вперед ніби уникаючи можливого її удару а вона тут же спіймала себе на думці що звернулась до нього як до рідної їй людини. Це вийшло в неї цілком автоматично, без примусу, без бажання флірту… Чому? Що такого він зробив що дозволило їй, від народження не дуже довірливій особі, всього на 2-ий день знайомства поводити себе з ним як з своїм давнім другом? Вона навіть злякалась своїх думок і своєї поведінки з ним.

– А це вже великий прогрес до самостримання, ще позавчора ти б стерла мене з лиця землі за набагато менший гріх.

– Тоді я ще тебе не знала – і знову це ненароком вихопилось в Ніколь. Це було сказано щиро, з якоюсь дитячою довірою. Вона і сама не повірила що могла це сказати от так просто, не задумуючись.

– Що я хотів тобі сказати це те, що цей вечір дуже приємний для мене і я б хотів його продовжити якомога довше. От і все. Якщо ти не проти, давай поїдемо подивимось різдвяні декорації, приготовані різними людьми перед їх будинками. Я знаю декілька таких вулиць де є просто шедеври святкової декорації. Це тут, недалеко. Що ти на це скажеш?

– Це добра ідея, я б з радістю подивилась на це, поїхали продовжимо цей вечір.

Вона вмостилась зручно на сидінні і ввімкнула масаж. В салоні лунала музика Шопена. Ніколь було дуже зручно і затишно, ніякого зовнішнього шуму , ауді наче пливла по дорожному полотні поглинаючи простір і час. Їй хотілось їхати з Аленом так до безкінця, очікуючи невідомого що випливе назустріч з пелени туману. Як довго вона чекала і мріяла про таку подорож довжиною в життя. Якось підсвідомо вона довіряла йому повністю, без тіні сумніву і вона знала що він її не розчарує ніколи якщо тільки вона не розчарує його.

– Звідки в мене така впевненість – питала вона себе? Чому я з ним така легковажна? А можливо це не легковажність, то що тоді? – Увесь її попередній досвід був безпорадний відповісти на ці питання. – А можливо це … Ні, не може бути, кохання з першого погляду? Я не вірю в такі байки -а десь там, глибоко в її душі, чувся тихий, невиразний, практично не чутний, але дуже ніжний шепіт поки що незрозумілою їй, мовою.

Вони їздили і дивились різні святкові декорації світло від яких розсіювалось в тумані наче ореол сяйва. Тепер місцева радіостанція транслювала одну різдвяну пісню за іншою без комерційних оголошень. В Ніколь і Алена на душі був якийсь надзвичайний спокій святої події якій вони раніше не придавали такого значення. Чомусь сьогодні вони вслухались в слова церковних гимнів і просто пісень про народження Месії і починали розуміти що раніше зовсім не задумувались по-справжньому над цією подією і що вона принесла людству і їм в тому числі. Раніше вони завжди були стурбовані покупками подарунків, де і з ким зустрічатимуть Різдво, в що одягнуться на вечерю і новонародженому Ісусу зовсім не залишалось місця у цій гужві святкових приготувань.

– Про що ти думаєш? – спитав Ален Ніколь.

– Не повіриш, я вперше думаю що Його народження 2 тисячі років тому дає мені сьогодні? Навіщо ми святкуємо це свято? Що змінилось в моєму житті з Його народженням? Я вже не була в церкві цілу вічність, але цього тижня піду обов’язково. Ти знаєш, мені зараз здалось що я пропускаю в моєму житті щось дуже важливе, дуже цінне.

– Не знаю що це, але я приблизно думаю теж саме. Я колись з батьками ходив до церкви майже щотижня. А тепер… Я починаю розуміти як мені цього не вистачає.

– Ти не знаходиш що в нас виходить якийсь дуже незвичний вечір – підвела висновок Ніколь.

– Знаходжу і щоб підсилити ефект, чи не хочеш ти побачити живого Рейндір?

– Ти зараз пожартував, так?

– Зовсім ні, тримайся, поїхали.

– Куди ти мене везеш, твоя ауді не може літати по небу?!

– Якшо нам повезе, ти все побачиш своїми очима.

Він розвернув машину і вони поїхали в протилежному напрямку. По дорозі вони проїхали кавярню де познайомились вчора і Ален звернув у вулицю що вела до парку над рікою і гольфного клубу. Ця вулиця була знаменита на всю округу, вона з обох боків була висаджена столітніми пальмами висотою 40-45 футів. Це була єдина така вулиця в цьому місті і окрім пальм була знаменита дорогими віллами, заможніми мешканцями і екзотичними авто. Вони їхали в тунелі створеному туманом, високими пальмами і вічнозеленими живоплотами. Величезні будинки, як замки з історій про рицарів, своїми розпливчастими контурами ледь видимих крізь імлу і де не де акцентованих світлом ліхтарів, створювали ілюзію казок Андерсона. Це було прекрасна ейфорія свята що пахло дитинством, запахами камінів і святкового печива з ваніллю і цинамоном, теплого шоколаду (какао), свіжої хвої і кришталевих янголів що виблискували на ялинці усіма кольорами райдуги. Ніколь дивилась на цю красу і згадувала своє дитиньство, великий, старовинний дім діда і бабці, двох улюблених котів і собаку Джека, що завжди спав біля її ніг, величезний годинник що відбивав години і діда що читав вірші з біблії в різдвяний вечір перед вечерею. Як же їй не вистачало всього цього в її дорослому житті.

Ален почав приторможувати тому що вулиця повертала вліво, але перед самим поворотом він повністю зупинився. Він погасив світла і показав рукою вліво.

– Тепер дивись, що ти бачиш?

Ніколь спочатку не могла зрозуміти на що дивитись. Вона бачила пальми, якийсь будинок в глибині, невисокі світла що освічували звивисту доріжку що вела від вулиці до будинку. З правої сторони від доріжки, біля повороту вулиці вона зауважила контури великого фонтану. Тільки тепер вона побачила що там щось рухається, але пальма і зелений живопліт не дозволяли їй побачити що саме.

– Бачиш що там рухається.

– Чесно кажучи, дуже невиразно.

– Тихенько сиди, я зараз відчиню тобі двері, потрібно буде вийти з машини.

Алан тихо відкрив двері, подав Ніколь руку і допоміг їй вийти з машини. Ніколь зіщулилась від вологої прохолоди і Ален обняв її за плечі лівою рукою. Вони пройшли вперед кроків з десять і тільки тепер Ніколь побачила двох дорослих оленів і їх дитя, які пили воду з фонтану. Вона була в захваті, вона і уявити собі не могла що побачить щось подібне на міській вулиці, перед Різдвом! Оце дійсно була казка! Вони були такі гарні і зовсім не боялись людей. Вона бачила що батько-олень підвів голову і принюхувався до нових запахів які Ніколь і Ален принесли з собою, але олені не втікали, наче знали їх. Ще декілька хвилин вони пили воду а тоді повільно вийшли на вулицю і пішли в бік парку. Туман швидко сховав їх у собі і тільки тихий, приглушений стук копит нагадував про їх візит. Ніколь дивилась на Алена широко відкритими від захоплення очима все ще боячись щось сказати щоб не злякати оленів.

– Ну що, я виконав свою обіцянку? Ти усе бачила своїми очима.

– Я не маю слів… Ти зробив мені такий подарунок який я пам’ятатиму усе життя. Я запам’ятаю цей вечір назавжди!

Ніколь спонтанно кинулась Алену на шию, міцно обійнявши його. Вона щокою доторкнулась до його щоки, вона відчула запах його тіла, делікатний запах його парфуму, її тіло відчуло його тіло і вона злякалась, злякалась того в чому боялась собі зізнатись від їх першої зустрічі. Два дні вона думала за нього безперестанку, гнала ці думки від себе а вони знову і знову повертались до неї в ще більш докучливій формі.

– Ой, вибач, це вийшло якось спонтанно. Я цього не планувала.

– За те від щирого серця і правдиво. І чому ти на цьому зупинилась?

– А що ще ти очікував? – А він не такий вже простий, як здається – подумала Ніколь.

– А то ти не знаєш? Це потрібно закріпити поцілунком хоча б в щоку щоб і я мав що згадати про цей вечір.

Ніколь чекала цього, вона хотіла цього, вона знала що саме так скаже справжній мужчина якому вона небайдужа. Вона підвелась на вшпиньки і поцілувала Алена в щоку а він скориставшись цим моментом щосили притис її до себе, з почуттям але в міру, щоб отримати і подарувати максимум задоволення їй і собі. Він відчув м’ягкість і ніжність її тіла, її грудей. Запах її обличчя, волосся, її подих просто позбавили його дихання. Він не міг ослабити обійми, він не хотів, він боровся з собою щоб не піти далі ніж ці обійми. Але він не дозволив собі справити невірне враження про себе, він не міг об-разити її, злякати її силою своїх почуттів і він звільнив її з своїх обіймів отримавши незабутнє враження.

– Ми так не домовлялись – прошепотіла вона дивлячись йому просто в вічі.

– А про таке не домовляються, це стається рефлекторно і ніяке насильство над природою тут не має змісту, навіть дуже протипоказане здоров’ю.

– Те що ти завжди з будь якого положення знайдеш потрібний тобі вихід я вже давно зрозуміла, от тільки не знаю в якому університеті такий предмет викладають.- А Ален мовчав, жодного слова у відповідь, наче час зупинився і з ним зупинився Ален.

– Чому ти не відповідаєш мені, я ж до тебе звертаюсь? Ти мене взагалі чуєш?

– Не заважай мені, я «смакую».

– Смакуєш що?

– Твоє тіло, твої губи, згубний, як солодка отрута, запах прекрасної блондинки. Невже ти як лікар не розумієш такої простої істини як фізіологія? Ніколь дивилась на нього сяючими від щастя очима хоча намагалась створити на обличчі гримасу обурення.

– Навіть не намагайся, не витрачай дармо сили – сказав Ален ніжно посміхаючись,- краще зроби те що ти хочеш зараз зробити, але боїшся… Ніколь зрозуміла, він читає її як відкриту книгу а тому зробила єдиний вірний вибір своєї поведінки, віддатись своїм бажанням. Вона пригорнулась до нього своїм тілом і приклала голову до його грудей щоб чути биття його серця. В його обіймах вона відчувала такий спокій і безпеку яких не відчувала вже давно.

– А хочеш гарячого чаю – раптом запитав він?

– Так, я трохи змерзла, мятний, або з цінамоном чай зараз був би доречі.

– Тоді сідай в машину і поїхали. – Він відкрив двері і допоміг їй сісти в машину.

– А це далеко їхати?

– Через усе місто. – Ніколь подивилась на нього з великим знаком запитання на обличчі:

– А нічого ближче немає? – Вона навмисно не пропонувала йому ніяких варіантів тому що була впевнена що він знайде самий оптимальний для них варіант.

Він вголос назвав адресу, на екрані тут же з’явився маршрут і голос промовив: Поверніть наліво і через 0.1 милі ще раз на ліво. – Ален виконав усе по команді навігатора і заїхав на дорогу що вела до будинку де тільки що олені пили воду з фонтану. В будинку загорілось світло і спалахнули присадибні ліхтарі.

– Ну і як, довго ми їхали? Ти змучилась?

– Ален, а де це ми?

– В мене вдома, а де ж іще? Зараз буде тобі гарячий чай і щось маленьке

«до чаю».

– Ти тут живеш? Це твій дім? Тільки не кажи мені що це були і твої олені.

-Так, це мій дім а от олені не мої, хоча живуть в моєму саду. Вони дуже часто ночують тут за кущами боксвуду і влітку обїдають мою сливу яка родить великі і солодкі, жовті сливи. А де вони не можуть дістати плоди, бо дерево середньої висоти, то я струшую їх їм на землю.

– Дім в тебе дуже гарний і великий, але не зовсім в моєму стилі. Я більше люблю контемпорері стиль а це здається тудор, чи не так?

– Так, ти права.

– І ти віддаєш оленям усі сливи? Ти що, не любиш слив? Признайся, що декілька кошиків ти все ж припасаєш для себе?

– Хочеш вір, хочеш ні, але я навіть не пробую їх, бо знаю що не зупинюся на одній. Причина цього дуже проста, я можу піти в супермаркет і купити сливи які я хочу, а вони не можуть, вони розраховують на те що пошле їм Бог і залишать люди. От і все.

– З кожним разом ти дивуєш мене все більше і більше.

– Будь ласка, заходь і почувай себе комфортабельно. Тут усе до твоїх послуг.

– Я б спочатку помила руки, це професійна звичка медика.

– Я розумію, наліво і другі двері зліва, там на дверях буде знак.

Ален готував на кухні чай коли туди прийшла Ніколь. Вона досить швидко і вправно виклала фісташкове печиво, порізала лимон. Ален дістав з холодильника джем з чорної смородини і джем з фіг. Обидва джеми були приготовані в Франції по старовинному рецепту. Ален поставив на стіл вазу з фруктами.

– Ніколь, можливо ти хочеш кракерси і сир, в мене є декілька різних видів?

– Хто б сумнівався, я думаю що печива і джему вистачить.

– Що ти маєш на увазі «хто б сумнівався»?

– Я бачу що ти собі ні вчому не відмовляєш.

– Це добре чи погано?

– Просто констатація факту.

Вони пили чай біля каміна і слухали ноктюрни Шопена. Зверху каміна була дуже професійно зроблена декорація з свіжих гілок ялини, прикрашених гранатами, жовтими яблуками, довгими як сосульки, шишками і різними, в міру розташованими червоними ягодами падуба і квітами. А по центру висів дуже гарний і досить великий кришталевий янгол, який відсвічував зеленкуватим кольором ялини. А на підлозі біля каміну стояли розцвівші амариліси. Усе це створювало дуже гарну, завершену різдвяну композицію.

Від гарячого чаю і тепла полум’я каміна Ніколь стало жарко і вона з чашкою перейшла на фотель, попередньо знявши свій піджак.

– Ален, переходь сюди, тут не так жарко.

– Що ти хочеш дивитись по телебаченню? – Ніколь зауважила що він не користає «вуличного жаргону», його мова була практично чисто-літературна.

– Як ти відносишся до клачисних кінострічок про Різдво?

– Це зараз би було доречно – і він простягнув їй пульт.

Вони, як в дитинстві дивились добре, класичне кіно про кохання, про приготування до Різдва, про різдвяний вечір, про зустріч закоханих і щасливий кінець історії кохання.

– Ніколь, а ти зауважила що про Того, чиє це свято в цьому фільмі майже не згадується. І так практично в усіх кінострічках про Різдво. Це так як би твої рідні і друзі святкували твій день народження а тебе навіть не запросили.

Вони зробили собі свято для себе, скориставшись нагодою на яку не мають жодного права.

– А дійсно, ти правий. Я ніколи не звертала на це уваги. Практично, головне що присутнє у всьому що пов’язане з Різдвом, це подарунки. А про Ісуса згадується дуже мало і то переважно тільки в церквах.

– І я б можливо ніколи не задумався над цим якби не одна стаття в інтернеті. Я перешлю тобі цю статтю. Ти прочитай її а потім ми обговоримо її між собою, добре?

– Звичайно, буду рада це зробити.

– Ніколь, ти сьогодні довго була на ногах. Скидай взуття і лягай от тут біля мене, дай твоєму тілу відпочити трохи. Зараз я принесу більше подушок і плед накритися. Дивися кіно і повністю розслабся. Нічні тапочки принести, в мене є жіночі, зовсім нові? Я купляв мамі але ще не встиг подарувати?

– А як ти здогадався що мені потрібно?

– Ти ж мені сама сказала, ти декілька разів пробувала знайти зручнішу позу, от я і здогадався. – Ален приніс дві подушки, підклав їх Ніколь під голову і накрив її пледом. Сам він погасив світло, залишивши два невеликих нічних світильники які підсвічували збоку камін, сів в її ногах і продовжив дивитись кінофільм. Ніколь було дуже зручно і приємно після довгого дня випростати своє тіло при світлі полум’я каміна який створював надзвичайно романтичну і затишну атмосферу. Вона знала що засне тут, на цьому фотелі, але нічого вдіяти з собою не могла, втома брала своє і вона, не в стані більше боротися з собою, відпустила себе за течією обставин. А Ален ще додав до цього масаж її ступнів. Це було так доречно і розслаблююче, що за декілька хвилин вона вже спала повним, здоровим сном. Він приніс з кухні пляшечку води і паперові серветки і поставив це на малий розкладний столик в її узголів’ї. Камін потихеньку догорав кидаючи час від часу червоно-криваві відблиски полум’я на лице Ніколь. Вона спала мов той кришталевий янгол, ледь посміхаючись чомусь таємничому і приємному.

– Яка ж вона ніжна і прекрасна?! – Він нахилився над нею щоб ще раз відчути її запах, такий ароматичний і збуджуючий. Він хотів заснути з відчуттям її запаху. Він знову пригадав її поцілунок, її обійми, її очі, повні захвату і довіри. – Все ж таки я їй подобаюсь – і з цією думкою він пішов спати в свою спальню.

Ніколь пробудилась пізно. Спочатку вона ніяк не могла зрозуміти де вона знаходиться. На столику біля неї стояла вода, гаряча ще кава, дуже гарний і великий амариліс і лежали якісь ключі. Вона не відразу зауважила записку під ключами. Записка була досить лаконічна: “Змушений був терміново поїхати на зустріч з інвестором, задзвоню пізніше. Залишаю ключі від будинку для тебе. Ще одне, перед тим як іти спати я розщібнув гудзик і блискавку на твоїй спідниці щоб ти могла повністю розслабитись і відпочити. Я це зробив з закритими очима щоб не порушити твою приватність. Ален.»

Ніколь відпила кави і погладила амариліс наче погладила самого Алена. – І звідки взялось це «чудо» в моєму житті?- Вона знову лягла і накрилась з головою щоб зберегти чудовий настрій цього грудневого ранку. Вона навіть не відчула як задрімала знову.

Частина 3

Цього дня їй усе здавалося зовсім не таким як тиждень тому. І мряка була вже не просто туманом, а казковою пеленою і її таунхом був на одній з найкращих вулиць міста, і вид з вікна був неймовірно прекрасним, і «скелети» голих дерев уздовж вулиці були схожими на театральну декорацію і амариліс що їй подарував Ален був найкращою квіткою яку вона коли небудь ставила на підлогу перед вітражем своєї вітальні і… Коли Ніколь прибула в лікарню на терміновий виклик після обіду її асистенти видалися їй набагато молодшими, гарнішими і більш підготовленими до операції ніж раніше, і звична операційна раптом стала набагато більша і приємніша, і Ніколь вперше за свою не дуже довгу кар’єру нейрохірурга помолилась про Божу допомогу при операції. І усе їй подобалось і вдавалось того дня, як ніколи раніше. І три образи постійно стояли їй перед очима, змінюючи один одного – олені, які п’ють воду, лице Алена у відблисках полум’,я каміна і смарагдовий кришталевий янгол.

Перше, що Ніколь зробила після операції, це про себе подякувала Богові за Його присутність, і друге – чимскоріше перевірила свій телефон. Хтось залишив повідомлення із незнайомого номера. Воно було від Алена, який телефонував зi свого офісу: »Я буду вільний після шостої тридцяти вечора, задзвоню тобі ще раз». Вже була сьома вечора, і Ніколь сама йому зазвонила. Після п’ятого гудка ввімкнувся автовідповідач, – Ален не відповідав. Тільки зараз вона зрозуміла як в її житті бракує його присутності. Дівчина згадала, як учора притулилась до Алена, згадала, як билося його серце, як ніжно він масував її ступні, як вони обговорювали народження Сина Божого і як це вплинуло на них обох, як вони вирішили цього тижня відвідати церкву і помолитись, попросити прощення в Ісуса. Ніколь зрозуміла, що щось вагоме і справжнє ввійшло в її життя, і вона вперше почала думати про дуже серйозні речі. Тепер в неї був сенс із повною довірою вкласти свою руку в сильну руку справжнього мужчини і дозволити йому керувати своїм життям, радіти й сумувати з ним, поділитися з ним своїми страхами і переживаннями і вислухати його, піклуватись про нього, давати йому поради і слухати його рекомендації, одним словом, жити з ним одним життям як одне ціле. Їй до болю захотілось обняти його зараз, в цю хвилину… але Ален не відповідав.

Вона сіла в крісло, ввімкнула свій комп і почала заносити дані про щойно завершену операцію. Голова сама хилилась донизу, і Ніколь незчулася як задрімала, поклавши голову на клавіатуру. Дівчина прокинулась від шуму в коридорі, – хтось дуже голосно розмовляв. Вона зберегла те, що встигла написати, вимкнула комп і одягнула пальто. Попрощавшись із черговим персоналом, поволі пішла коридором до ліфту. ЇЇ гукнула одна з медсестр і сказала, що вона забула підписати якийсь документ. Нехотячи Ніколь повернулась назад до станції медсестр і, спершись на стіл, почала шукати той злощасний папірець, що не міг почекати до ранку. Раптом хтось обійняв її ззаду. Такого свавілля вона не прощала нікому. Вона хотіла рвучко випрямитися, щоб дати належну відсіч непрошеним обіймам але в останню мить відчула знайомий запах чоловічого парфуму, і тіло само, автоматично зреагувало на випередження, перетворюючи почуття обурення на ніжність задоволення. Вона заплющила очі, і обм’якла, як кицька, що відчула дотик улюбленого господаря. Це був Ален. Ніколь ніжно повернулась лицем до нього, його усміхнене обличчя було близько, дуже близько, занадто близько, його очі пильно дивилися в її очі, і вона відповідала йому тим же. Дівчина на намагалась ще щось сказати, щось запитати, але тіло вже не слухалось її.

Погляд затуманювався, і гаряча хвиля, підіймаючись угору заповнювала кожну клітину тіла. Їй ще ніколи не було так приємно, вона ще ніколи не відчувала таку блаженну слабість і безпорадність, як зараз. Ніколь вже нічого не бачила – тільки відчувала легкий дотик його вуст, що наростав і наростав кожної миті. Їхні губи з’єднались у солодкому і пристрасному поцілунку. Вона заплющила очі і тільки відчувала, що уся топиться, як лід на полудневій спеці, відчувала як тепло розтікається її тілом і як делікатно і ніжно його губи ворушать її стомлене тіло. Її руки обвили його шию, її пальці пірнули в його густе, шовковисте волосся, і єдине бажання було, щоб ця мить була довжиною в життя, єдиною і назавжди. Як же Ніколь його чекала сьогодні, як підсвідомо молила Бога, щоб Ален раптом з’явився і просто торкнувся її саме цього вечора, саме тепер, коли вона потребувала його, як ковтка чистого, свіжого повітря, що дарує бажання жити і радіти щастю бути коханою. І от це сталося: Ніколь зараз відчувала його сильне тіло, його ніжні дотики, його ласкаві губи і навіть його «дротянисту» щетину, що була для дівчини нагадуванням, що в її житті присутня сила, яка може все, і їй немає про що переживати більше. Усі проблеми щезли в одну мить, тому що в неї є той, хто вирішить усе сам, хто дарує їй спокій, безпеку і впевненість в завтрашньому дні.

– Як же я тебе чекала сьогодні… Чому ти не брав слухавку?

– Я якраз був в душі і не чув твого дзвінка, а коли приїхав сюди, щоб зробити тобі сюрприз, мені сказали, що ти заснула за компом. Тому я сидів тут і чекав тебе.

– Як мені тебе сьогодні не вистачало!

– Ти знаєш, мені також… Нам потрібно щось із цим робити, – сказав Ален майже пошепки.

Ніколь кивнула головою.

– Ми це вирішимо – прошепотіла у відповідь. Вона чудово розуміла що дівчата вдають, ніби працюють, а натомість зацікавлено спостерігають як розвиватимуться події.

– Поїхали повечеряємо, ти ж голодна, – запропонував Ален, і вони мовчки залишили лікарню.

Ніколь покинула свою машину на лікарняній парковці, і вони поїхали ауді. Їй подобалась його машина, яка пливла по дорозі, наче круїзний корабель по спокійному морю серед повної тиші.

Вечеря проходила чудово, згадки про вчорашній день, про те, що сталося сьогодні, – їм обом було приємно чути і обговорювати ці події. Ален, як завжди, вмів доречно вставляв жарти по темі, і Ніколь сміялась від душі. Як і вчора, вони незчулися як пролетів час, і знову чоловік не дав їй можливості ніде торкнутись ручки дверей: чи то машини, чи то ресторану. Він робив це без зайвої метушні чи підлабузництва – все відбувалось просто, легко і практично, але Ніколь ніколи і ні з ким не відчувала себе такою гідною і шанованою жінкою, як із ним. Вишукані до аристократизму манери Алена були в повній гармонії з двадцять першим століттям. «Цікаво, хто його батьки, і де він навчався» – подумала Ніколь, але те що він із заможної родини, їй було ясно. Цього ранку вона провела маленьку подорож по його будинку і відразу зауважила руку його мами в деяких деталях, на які чоловіки ніколи не звернули б уваги. Це було видно і по букетах квітів, і по, фотографіях і дорогих рамках до них, і по якості посуду, по якості й підібраних кольорах постільної білизни, дорогих кришталевих лампах на нічних столиках, кришталевих підсвічниках і сімейному сріблі старовинної чеканної роботи і ще по багатьох деталях. Видно мати його дуже любить і переживає за нього. На настінному календарі в кухні Ніколь побачила декілька записів жіночою рукою, що потрібно зробити, купити, переглянути і т.д.

– Алене, вгадай будь ласка чого мені зараз хочеться найбільше? – спитала Ніколь, коли вони вже були готові від’їжджати від ресторану.

Він подивився в її очі і раптом відвернувся в інший бік не сказавши ні слова. Ніколь нахилилась до нього і легенько постукала пальцем по плечі: «Я, здається, щось тебе спита…?» – вона не встигла закінчити фразу, як він обірвав її своїм довгим і гарячим поцілунком, з силою обійнявши і притиснувши до себе. Ніколь стулила повіки, і перед нею відкрилось таке прекрасне нічне зоряне небо з кометами, що ширяють небосхилом, і смарагдовий, кришталевий янгол, що кружляв над ними і благословляв їх своїми простягнутими до неба руками. Вона ніколи раніше нічого подібного не відчувала. Це був не просто поцілунок – вона віддавалася йому повністю, без остатку. Це була радісна і добровільна втрата незалежності, вона просто бажала бути бранкою у його полоні.

– А як ти здогадався? – прошепотіла вона.

– Ти ж сама мені про це сказала, мені не було потреби здогадуватись – прошепотів він у відповідь.

– Це так явно було видно?

– Ні, ну що ти, – він притулив її руку до свого серця: – йому не потрібно бачити очима – воно відчуває.

– Я боюся що зі мною сталась біда – знову прошепотіла Ніколь, – і я покохала тебе.

– А я вже нічого не боюсь, я зрозумів ще вчора, що не зможу без тебе…

Куди їдемо сьогодні на чай? До мене?

– Ні, сьогодні я запрошую тебе до себе – я хочу щоб ти побачив, де і як я живу.

– Добре, кажи адресу.

Як тільки Ніколь назвала адресу, відразу зреагував навігатор. Їм залишалось їхати сімнядцять хвилин.

– Я знаю це місце, я продав цей клаптик землі одному девелоперу десь років п’ять тому. Дуже добра локація.

– Тепер я переконана, що я не прогадала. Я купила цей таунхом у лютому, і мені там подобається.

Ален припаркував свою машину на вулиці, тому що гараж був замалий для його ауді. В середині все було зроблено зі смаком у контемпорері-стилі, як вона любила.

– Ти наймала дизайнера інтер’єрів?

– Ні, моя товаришка працює дизайнером, і ми вдвох все це змайстрували.

– У вас вийшло все чудово, я приємно вражений вашим смаком.

Вони піднялися сходами на другий поверх, де були розташовані кухня, невелике місце для сніданку і велика вітальня з вікном на усю стіну.

– Алене, що ти будеш пити: чай, каву чи щось міцніше?

– Чай і якщо в тебе є еarl gray або жасминовий. Якщо немає, тоді просто зелений чай.

– Заварюю еarl gray. І я з тобою поп’ю його. А що до чаю?

– Мені нічого а ти дивись, що тобі хочеться. А ти ж казала, бо що не дуже любиш цей чай?

– Казала, бо раніше не любила, а тепер покуштувала і люблю.

Вона дивилась на нього з хитрою усмішкою, і він усе зрозумів. Ніколь хоче любити те що любить він, вона вивчає його – його смаки, його уподобання, його характер… Вона привезла в вітальню сервірувальний столик із чаєм, печивом і фруктами, пригасила світло на кухні і в вітальні, на стінах дуже м’яко світили нічні декоративні лампи. За вікном було мрячно і холодно, дерева застигли наполовину сховані в молочній пелені туману, підсвіченій приглушеним світлом вуличних ліхтарів. Там, на зовні усе виглядало загадково-химерним, таємничим і незрозумілим, а Ніколь хотілося тепла, ніжності і впевненості, що завтра її щастя не розтане разом із імлою.

Вона притулилась до Алена, положила свою голову йому на плече. Він дуже делікатно повернувся в півоберта і припав до її вуст. Ніколь не змогла б навіть описати тих почуттів, що заполонили її, які розтоплювали її, наче віск, у полум’ї кохання. Дівчина більше не могла боротися з собою, стримувати свої емоції, ховати те, що просилось вирватися назовні. Від страшного тиску усіх цих почуттів вона тратила контроль над собою, над ситуацією, над недоторканістю свого тіла і душі. Ніколь прагла зараз відчути його чоловічу силу і владу над собою, над своїм тілом, над своїм життям.

– Я кохаю тебе до безпам’яті і хочу бути тільки твоєю, і щоб ти був лише моїм. Ти чуєш, що говорить моє серце?

– Я теж кохаю тебе і не уявляю свого життя без тебе, і я згідний заради тебе на все, кохання моє.

– Я зараз залишу тебе на п’ятнадцять хвилин, прийму душ, і тоді ми продовжимо пити чай. Можна?

– Звичайно, я чекатиму тебе, кохана.

Він увімкнув програвач, зробив музику дуже тихо і дивився у вікно. Йому подобався цей нічний зимовий краєвид. Ален навіть не відчув, як задрімав. Він пробудився від дотику її ледь вологих губ до його чола.

– Я затрималася довше ніж сподівалась, пішли зі мною, – і вона взяла його за руку і повела сходами вгору. Чоловік зауважив, що її очі були злегка затуманені, – так буває з жінками, якщо вони дуже збуджені, але вона міцно тримала його руку в своїй. От і остання сходинка – і він стоїть на порозі її спальні. Дві нічні лампи кидають м’яке світло на підлогу і на стіну поверх ламп.

– Сідай от тут, – і вона посадила чоловіка на край ліжка. Ніколь відійшла від нього десь на чотири кроки. Вона мала на собі дуже гарний шовковий халат і була босоніж. Стояла навпроти нього так, як часто стоять на подіумі моделі, коли рекламують гарний і дорогий одяг. А чому як? Дівчина виглядала зараз гарнішою за багатьох моделей – вона просто засліплювала своєю красою.

– Скажи правду, я тобі подобаюсь, як жінка? – Очі чоловіка були широко розплющеними від почуттів, що затоплювали його. Він важко дихав не спроможнім сказати щось у відповідь – вона нетерпляче чекала.

– Ти просто богиня, яка зійшла з позахмарного світу, щоб отут, зараз, розчавити мене своєю красою. Я ледве стримую себе, що ти робиш зі мною?

– Ти повинен бачити все, щоб знати чим ти будеш володіти, – і халат дівчини, поволі ковзаючи її станом, упав додолу, відкривши йому всю довершену красу тіла. – Я хотіла, щоб це сталося тут: в моїй спальні, в моєму домі, на моєму ліжку, – і вона пішла йому на зустріч. – Я хочу тебе, як спраглий води, як голодний хліба, як змерзлий тепла… Ти даси мені все це?

Що було далі, Ніколь пам’ятала дуже смутно, як уві сні. Дівчина тільки пам’ятала, як він підхопив її на руки, як поклав на ліжко, як вона допомагала розстібнути його сорочку, як руки чоловіка торкались її тіла, як Ален покривав її поцілунками… Дівчина провалювалась кудись у солодкій і блаженній ейфорії його ласк і екстазу. Вона й передбачити не могла що це може бути настільки приємно. Він був її першим і єдиним мужчиною. Ніколь завжди боялася що хтось колись здогадається про її секрет, що мучив її усі минулі роки. Багато хто з подруг ще в шкільні роки мав секс і вихвалявся тими стосунками, називаючи по імені своїх «героїв». Не обійшло це і Ніколь, от тільки імені її мужчини не знав ніхто. Знали тільки, що він з дуже багатої сім’ї, красень-брюнет і на десять років старший за Ніколь. Ніколь ніяк не коментувала їхні відношення і на всі запитання відповідала загадковою усмішкою. Це надавало її історії загадковості і шарму і тримало її ровесників протилежної статі на комфортній для неї дистанції. А насправді в неї не було молодого чоловіка, до якого вона б відчувала такі почуття, які б звели її з розуму, а просто так… вона не могла. В її історію усі охоче вірили, тому що вона була одна з найгарніших дівчат школи. Декілька разів за нею на її прохання, заїжджав кузен на новенькому, чорному Мустангу Кобра. Після того як однокласники бачили, як Ніколь сідає в цей чорний болід, ні питань, ні сумнівів більше ні в кого не виникало.

– Алене, – вона поклала свою голову на його груди, – я кохаю тебе, ти це відчуваєш?

– Тільки одне: ти зводиш мене з розуму, я кохаю тебе, як ніколи і нікого… Я щасливий, що в моєму житті був той ранок, коли ти була не в настрої.

Уявляєш собі, зазвичай люди хочуть забути такі дні, а я навпаки згадую його знову і знову. Якесь у нас із тобою незвичне кохання, ти не знаходиш?

Ніколь гладила його груди, його шию і лице. А він брав в руки її волосся і вдихав його духмяний запах, який викликав цілу бурю емоцій.

– Мені дуже подобається запах твого волосся, твого тіла, а головне, мені з тобою дуже добре і приємно, мені цікаво з тобою говорити, слухати, вгадувати що ти думаєш і що ти відчуваєш. Мені хочеться піклуватися про тебе, захищати і все зробити щоб твоє життя було святом для тебе і твоїх дітей, наших дітей… Ти ж не проти дітей?

– Ні, навпаки, я хочу народити тобі наших дітей, які були б подібні до нас. Я хочу, щоб у нас була щаслива сім’я і дім, повний дитячого сміху і галасу. Ти можеш мені це обіцяти? Ти ж можеш, ти дуже розумний і сильний.

– Я обіцяю любити тебе одну все життя, і іншої мені не потрібно. Я люблю тебе понад усе на світі.

– Ніколь цілувала його груди.

– Я цілую твоє серце, ти це відчуваєш? Точніше, тепер це моє серце, і я віддаю тобі своє – тепер воно твоє і належить тільки тобі.

Обнявшись, вони заснули приємним і щасливим сном. Кожному снились різні сни, але дуже приємні… Навіть уві сні для них зараз нічого не існувало, окрім кохання, яке переповнювало їх.

Ніколь пробудив сильний, але дуже приємний запах кави. Алена поруч не було, і його місце вже було холодне.

– Невже як і вчора він залишив мені каву і втік на свою роботу, – прошепотіла Ніколь. Дівчина розплющила очі і від несподіванки примружила їх: – Ален стояв біля ліжка і мовчки дивився на неї. Ніколь заплющила очі і знову їх розплющила. Це вже був не сон – Ален дійсно стояв біля ліжка. Вона розпростерла обійми і чоловік, відкинувши наполовину ковдру, маючи швидко скочив до неї. Його поцілунок обпікав її вуста, тіло і душу. Вона розчинялася в блаженстві своїх почуттів, таких нових і невідомих їй досі.

Тільки тепер дівчина зрозуміла, яке велике значення і благодать принесла їй збережена цнотливість. Вона зараз переживала емоції яких ніколи не знала раніше і які були результатом їхнього кохання. Ніколь тримала в своїх обіймах свою першу і єдину в світі любов. Тільки одна ця думка викликала в неї ейфорію і безмежне щастя. Його тіло було природньо атлетичним а не висушене стероїдами, як таранька, тіло з кубиків і біцепсів як у бодібілдерів. Вона як лікар чудово розуміла цю різницю. Торкання своїми грудьми, які не знали досі дотику чужих рук, до його тіла, доводило її до сексуального екстазу. Усі ці досі незвідані почуття п’янили її розум і тіло. Це був чистої води найприємніший «наркотик» у світі, і вона відчувала, що стає залежною від Алена. Тепер вона вже не уявлятиме свого життя без нього.

– Тобі принести каву сюди, в ліжко? –прошепотів чоловік.

– Ні, я хочу пити її з тобою в вітальні біля вікна, – теж пошепки відповіла Ніколь. – Швидко прийму душ і прибіжу в низ.

– От тільки по сходах не бігай, щоб не нароком не послизнутись.

– Ти що переживаєш за мене?

– А як ти думаєш, коли ти в мене єдина? –

– Інших питань у дівчини не було, іона цмокнула його в щоку і побігла в душову.

Ніколь швидко причепурилась і, вбравши нову білизну і нову велику майку, вже готова була зійти вниз, коли раптова несподіванка зупинила її на верхнній сходинці. По сходах, були розсипані пелюстки троянд різних кольорів. Ален стояв внизу з розпростертими обіймами і чекав на неї. Ніколь ішла по сходах дуже граціозно, з грайливим акцентом, як молода, жадібна до ласки і любові пантера. Зараз був її зірковий час, тільки для нього, для її коханого… Вона хотіла тільки одного: щоб він запам’ятав її такою на все життя – кожен її рух, пластику і ніжність її тіла, кожну рису її обличчя, її гарячий подих і погляд, які обпікали і спопеляли його своєю неймовірною спрагою кохання і красою шедевру, який ні відтворити, ні скопіювати, ні передати не можливо ніколи і ніяк. Такі моменти, коли усі планети кохання вишиковуються в один ряд, стаються раз у житті, і щасливі ті, хто колись пережив цей розквіт кохання.

Ален у шалі емоцій підхопив її на руки, підніс і поклав на фотель. Далі вони не пам’ятали вже нічого. Наче в нічному небі чулися їхні шепотіння, приглушені зойки і екстазні крики. Це кохання святкувало своє чарівне і безумне свято весни наперекір зимі, часові, дійсності, повсякденності і здоровому глуздові, руйнуючи всі правила, кордони, стереотипи і закони.

Скільки тривав цей вир божевільних емоцій і почуттів, ніхто з них не знав.

Тіло Ніколь було як після анестезі:, нерухоме, не чутливе до болю, без жодного бажання рухатись. Вона розплющила очі: чомусь дуже гарний букет квітів на кавовому столику стояв догори ногами, чомусь її волосся лежало на килимі і одна рука на підлозі…

– Це ще що таке? – подумала Ніколь. Поволі вона приходила до тями .

– Дорога, тобі ж так не зручно, дай я підніму твою голову, – прошепотів Ален. І тут вона зрозуміла, що її голова звисає вниз із фотелю, і її волосся розсипане по підлозі, і вона нічого не пам’ятає: як усе почалось, ні що взагалі відбувалося. Тільки тепер вона зауважила на підлозі свою розірвану нову білизну і майку. Ален лежав поруч і делікатно гладив її тіло, від його дотику їй було дуже приємно і ставало млосно. Він ледь-ледь підняв її голову і поклав на подушку.

– Любий, а що це було, я мало що пам’ятаю, я ніколи в житті не переживала нічого подібного окрім минулої ночі, але тоді було трошечки по- іншому. Ні, не гірше і не краще, просто трохи по-іншому. А як ти думаєш? Що ти відчуваєш?

– Я знаю тільки одне: з кожним разом ти розриваєш мене все більше і більше на шматки, і одного дня я просто не вийду з цього летаргічного сну, в який впадаю після твоєї любові, я просто не повернусь до цього життя назад.

– Я, я, мій коханий поверну, тебе до життя, моя безумна любов, мої, наче розплавлена лава вулкану, почуття вдихнуть у тебе життя знову. Я не дозволю тобі піти від мене, навіть якщо ти цього хотітимеш. Ти тепер не владний над собою, я твоя володарка, і ти мій – повністю і без останку.

Доречі, ти бачив, що ти зробив з моєю новою білизною? Я й не знала, що ти такий хижий і спраглий крові лев. Я люблю дивитись відео про тварин Національного географічного товариства, але ніколи не бачила, щоб лев так любовно знущався над своєю левицею.

– Я що, завдав тобі болю?

– Ні, я болю не відчувала, тому що ти «вколов» мені анестезію, –з усмішкою прошепотіла Ніколь і ніжно поцілувала його в плече.

– Кохана, а хочеш, я куплю тобі бутик жіночої білизни просто щоб мати можливість рвати на тобі усе, що й коли я захочу. Що ти скажеш на це?

– Ні, не хочу, я краще не буду носити при тобі білизну, якщо це тебе так дратує. Це тебе влаштовує?

– Ніколи, ніколи не будеш носити?

– Скажемо, майже ніколи.

– Все, це найкращий подарунок, який я будь коли отримував у житті.

Більше мені не потрібно ніяких подарунків і ніколи. Ти обіцяла, дивись не поміняй свою думку. Це остаточний вирок і оскарженню не підлягає.

Ніколь лежала повністю щаслива, вона відчула, що він не жартує, і своєю присутністю вона приносить йому справжнє задоволення і щастя.

Частина 4

Вони раптом згадали, що обіцяли собі сьогодні відвідати її церкву, яку дівчина вже не відвідувала роками. Його годинник показував десяту ранку, а богослужіння починалось об одинадцятій тридцять, а ще їхати до місця двадцять- двадцять п’ять хвилин. Швидко зібравшись, Ален і Ніколь тільки встигли заїхати в кав’ярню по каву і маленькі булочки з начинкою. Вони ввійшли в церкву одинадцятій двадцять шість, їх дуже привітно зустріли біля дверях і одна жінка взялась провести їх у середину, так як зрозуміла, що вони вперше переступили поріг цього храму. Ален і Ніколь слухали Слово Боже яке говорив проповідник про історію Різдва, про його зміст і значення для людей сьогодні, і згадували своє дитинство і ранню юність, коли разом із батьками щотижня відвідували церкву і мали тут дуже багато друзів і знайомих. Це були найкращі роки їхнього життя, коли вони жили в гармонії з собою і оточенням.

Ніколь і Ален вийшли з храму за декілька хвилин до закінчення служіння.

Вони не мали бажання, щоб їх внутрішній світ, вибудований тут був порушений розпитами чи новими знайомствами.

Сіли в машину мовчки. Після почутого і побаченого в храмі вони були не встані говорити як зазвичай. Там був якийсь зовсім інший світ і життя, повні небесного миру, повні правдивого змісту буття і якоїсь неземної духовної благодаті, яка наповнювала голодну і спраглу душу. Ніколь дивилась на Алена збоку і бачила на його обличчі відбиток якоїсь внутрішньої боротьби. Вона боялась чимось порушити цей священний момент відкриття в Алені дуже духовно глибокої людини, яка ніколи не змішає справжню духовність із дешевою піною повсякденних хвастощів і духовного мілководдя натовпу.

Підсвідомо саме таким вона уявляла собі справжнього мужчину, майбутнього свого чоловіка, якому могла б довіритись без найменшого сумніву в будь-якій життєвій ситуації. Дівчина не могла сформувати цю думку і бажання аж дотепер, коли він, не промовивши ні слова, привів її до цього висновку. Ніколь заплющила очі і подякувала Богові за цей великий дар, який отримала від Нього.

Просидівши ще декілька хвилин, Ален здригнувся, наче пробудився від сну, і подивився на Ніколь. Вона заглядала йому ввічі, не говорячи ні слова.

– Ти голодна, поїхали пообідаємо десь, – він говорив тихо і без поспіху наче повільно виходив з якогось забуття.

– Поїхали, на твій вибір, коханий.

Пообідавши в невеличкому італійському ресторані, де мама Белла готувала найкращі домашні страви, вони пішли прогулятись у парк через дорогу. Луіджі, син мами Белли, знав Алена дуже добре і переставив його машину на свою парковку, щоб вона була під його наглядом поки закохані прогулювались парком.

В парку якраз цвіла камелія, різних кольорів і видів. Ніколь пірнала між кущами, всіяними квітами, а Ален фотографував на свій телефон. Фото виходили чудові, Ніколь не давала йому спокою, чому він їй не сказав, що він ще й професійний фотограф. Ален у відповідь тільки фотографував , і фотографував свою «квітку» на фоні камелій.

– До речі, любий, ми сьогодні запрошені на Різдвяну вечерю до моїх батьків, – раптом оголосила Ніколь, – і відмова не приймається.

– А раніше ніяк не було можливості попередити про це? Тобі обов’язково було зробити – поставити мене перед фактом?

– Зараз тобі поясню, зміни стались в останню секунду. Ми планували летіти цього ранку до татового брата в Лос Анджелес на його запрошення святкувати Різдво з його сім’єю, а на зустріч Нового Року ми усі разом повинні були летіти в Лас-Вегас. Але вчора батькові подзвонила дружина мого дядька і сказала вчора що його вчора звалив грип, отже ми залишились святкувати вдома, і мої батьки запросили тебе на вечерю сьогодні, вони дуже хочуть познайомитись із тобою. От і все. Я хотіла про це тобі сказати вчора ввечері, але… Ти ж знаєш, нам було не до того, –Ніколь з усмішкою дивилась на нього. –Ти ж таке вчора витворяв, що я просто не могла собі дозволити ще одного «скандалу»… Я і так ледве вижила і вчора, і сьогодні зранку. Так що це ти у всьому винен, – і вона дивилась на нього з ніжною усмішкою, яка говорила йому тільки одне: «Ну що, приймаєш усе, як я подала, чи ти ще хочеш трохи поборсатись в своїх претензіях до мене? – Ти краще поцілуй мене, тому що я вже забула, який ти на смак».

– Але ж ти хитра лисиця, – і він припав до неї своїми вустами, сп’янілий від кохання, яке вирувало в його серці. Вони стояли між камеліями, потопаючи в своїх обіймах, поцілунку і квітах, які вже потрохи обсипались і вкривали землю біля їхніх ніг криваво-червоним, білим і блідорожевим килимом.

Коли Ален розімкнув свої обійми, він зауважив старшого чоловіка, який стояв осторонь, метрів за п’ятнадцять на вуличному тротуарі, і якось ніяково- зацікавлено дивився на них.

– Мері Крістмас, сер, –привіталась до нього Ніколь, – майте благословенні і щасливі свята, здоров’я вам і радощів!

– І вам Мері Крістмас, мої дорогі, і нехай Бог благословить вас на ці свята і на все життя! –побажав їм поважний пан. –Чи можу я вас потурбувати своїм питанням?

– Звичайно, сер. –швидко відповіла Ніколь. –Чим ми можемо вам допомогти?

Він був дуже гарно вбраний, з дорогим фотоапаратом, і їм стало дуже цікаво яке ж питання він хоче їм поставити.

– Чи не могли б ви підійти до мене ближче?

– Звичайно, без проблем, –відреагував Ален.

Вони з Ніколь наблизились до цього загадкового пана, але обоє ступали дуже обережно, щоб не наступити на опалий цвіт камелій, який встилав землю.

– Чи маєте ви хвилину вислухати мене? – спитав він.

– Будь ласка, ми слухаємо вас, – запевнила Ніколь.

– Дякую вам, це дуже важливо для мене. Звати мене Ллойд Хемілтон, і я професійний фотограф, зараз на пенсії, але з камерою нерозлучний… Я приходжу в цей парк дуже часто, а особливо перед Різдвом. П’ятдесят п’ять років тому я, молодий фотограф-початківець, фотографував тут трьох дівчат із камеліями і в одну з них закохався на все життя. Я дуже часто фотографував свою дружину, саме тут, де щойно стояли ви. Ми з нею прожили дуже щасливих п’ятдесят два роки. Але два роки тому її не стало, рак підірвав її здоров’я, і я поховав її. З того часу я не наближаюсь до того місця між камеліями, де я вперше зрозумів, що я вже без неї не зможу жити. Увесь мій будинок прикрашений її фотографіями різних років, і так я розмовляю з нею щодня. Це місце, де ви стояли п’ять хвилин тому, і є нашим місцем і я бачу його з нашого вікна щоденно. Он мій дім, – і він показав на дуже гарний і великий будинок на протилежному боці вулиці, збудований у другій половині XIX століття. – Я купив цей будинок, щойно він був виставлений на продаж попередніми власниками сорок п’ять років тому. І от я прогулювався сьогодні, зазвичай, в цей час і фотографував цвіт камелії, коли ви випадково потрапили в мій об’єктив. Ви нагадали мені все, що сталось тут п’ятдесят п’ять років тому зі мною. Я вибачаюсь, що попередньо не спитав вашої згоди сфотографувати вас, але я, перш ніж стерти ці кадри, вирішив поговорити з вами. Ви вийшли дуже гарно тут і мені шкода це стирати. Що ви скажете на те, щоб я просто подарував їх вам?

– Ллойдн, чи можемо ми глянути на них? – Ніколь була вже вся як на голках.

– Ну звичайно… – відповів Ллойд.

– Ніколь, моє ім’я Ніколь, а це Ален, мій наречений, – і вона простягнула руку Ллойду.

Він дуже делікатно підніс її до своїх вуст, дівчина відчула його подих і губи які торкнулись її руки. Їй було дуже приємно: – «Так зараз вже ніхто не вітається, – подумала вона, – а як це приємно».

– Прошу, дивіться.

І три голови схились над маленьким екраном. Кадри були чудові, високо- професійні і вражали своєю високою якістю.

– Що ти скажеш, Алене? Я дуже хочу мати цю пам’ять, будь ласка подаруй її мені сьогодні, – заблагала вона чоловіка.

– Звичайно, це просто фантастика. Я хочу купити ці кадри в вас, перешліть їх на мою електронну адресу і вкажіть вашу ціну. Ось моя візитка.

– Я це зроблю десь через годину, але це мій безкоштовний подарунок вам.

Ви дуже гарна і мила пара, і я зробив ці фото у пам’ять про моє кохання.

– Ллойде, не ображайтесь, але я повинен заплатити за них, інакше вони не будуть не моїм подарунком а вашим, розумієте?

– Добре, я розумію вашу позицію, тоді це коштує один долар.

Аллен закотив очі від здивування і заперечення, але Ллойд випередив його:

– Це моя праця, і залишаю за собою право оцінити її так, як я хочу.

– Добре, я згідний, –Ален дістав свій гаманець і простягнув Ллойду двадцяти доларову купюру, – я дрібніших не маю.

– Дякую, я знайду, як віддати вам дев’ятнадцять доларів, – відповів Ллойд.

– Ллойде, я хочу вас запросити на Різдвяну вечерю до моїх батьків, яка відбудеться о сьомій сьогодні ввечері. Мої батьки великі шанувальники вашого таланту, я пам’ятаю, як ми щороку ходили на вашу виставку приблизно в цю пору року, і між іншим вони живуть за два квартали звідси. Тільки не відмовляйте мені, будь ласка?

– Ллойде, невже такий джентльмен, як ви, зможе відмовити цій красуні? – продовжив Ален. –Я приєднуюсь до запрошення Ніколь.

– Звичайно ж, я не зможу відмовити такій красуні, я буду, – і він узяв від Ніколь простягнуту йому візитку її сім’ї. – Я знаю цей будинок, дуже гарна резиденція, я завжди любувався її дизайном.

– Це мій батько перебудував цей будинок, який вони з мамою купили ще років із тридцять тому, мама якраз ходила вагітна мною. Мій батько архітектор, і він власноручно зробив плани на перебудову старого будинку. Вам дійсно подобається його робота?

– Ще й як, талановитого архітектора впізнають по його проектах. Я буду дуже радий познайомитися з вашими батьками.

– Тоді ми прощаємось до сьомої вечора – і Ніколь простягнула йому руку.

Ллойд знову підніс її до своїх вуст і делікатно торкнувся, даруючи дівчині незабутнє враження чоловічої поваги.

Ален і Ніколь повернулись до машини в чудовому святковому настрої.

Вони були в приємному шокові від зустрічі з Ллойдом. Ще тиждень тому вони і мріяти не могли, що так просто зустрінуть такого видатного майстра в парку, серед квітучих камелій.

– А тепер, моя дорога, мені потрібна твоя допомога, – звернувся Ален до Ніколь, –мені потрібно встигнути купити подарунки для твоїх батьків і Ллойда.

– Я вся до твоїх послуг, рідний.

Ален піймав себе на думці, що її «рідний» – це найдорожчий подарунок, який він будь-коли отримував. Чоловік нагнувся і поцілував шию дівчини, трохи нижче підборіддя, під ледь відчутний стогін її душі. Затуманений погляд Ніколь говорив те, що словами передати ніяк не можливо. Її руки ніжно тримали його обличчя наче вона простягала світові квітку лотоса в своїх долонях. І це була істина буття, ще одне новонароджене кохання прийшло на цю землю щоб порушити баланс добра і зла на користь любові, яка творила і творить цей світ через тисячоліття, через покоління, через почуття, яким не перешкода ні час, ні біль, ні розлуки, ні страждання, ні навіть смерть. Тільки заради цього варто народитись і прожити життя, щоб хоча б на мить скуштувати цей благодатний нектар кохання.

Знадобилось дві години, щоб купити подарунки в найкращому молі, куди вони домчались за десять хвилин. Скрізь були черги, море людей, які сміялись, поспішали, говорили – чи по телефону, чи без нього – нервували, були в захваті, були повністю щасливими від покупок, обіймались, вітали одне одного з Різдвом, були частиною святкового виру з якого ніхто не хотів вибиратись. Це був магічний момент приготування до чогось дуже приємного, сокровенного, радісного і щасливого, коли забуваєш усе на світі, і любиш, і прощаєш, і очікуєш чуда… І воно обов’язково прийде до тебе, тільки потрібно дуже вірити і чекати.

Ален відвіз Ніколь до неї додому готуватись до вечері і сам поїхав до себе – закінчити приготування до Різдва. Чоловік заїхав в подарунковий бутик, де зазвичай йому пакували його подарунки, передав їм усе що повинно бути запаковане, і дав короткі вказівки. Вони вже роками робили це для Алена і вивчили усі його вподобання у цій справі. Через годину він забрав свої подарунки, привітав усіх пакувальників, не забувши щедрі чайові. Вони усі любили його за його щедрість і повагу до їхньої праці. Усі вийшли провести його до авто і допомогли поскладати подарунки в машину.

Частина 5

Ален заїхав за Ніколь о шостій вечора. Він і передбачити не міг, з якими проблемами зустрінеться в її домі. Коли дівчина відчинила двері, чоловік просто остовпів від її вигляду. Їй довелось приводити його в почуття.

– Алене, заходь. Що з тобою?

Він стояв і дивився на Ніколь так, ніби щойно побачив уперше. Вона дуже стривожилась, («Що це з ним сталось?») узяла за руку і затягнула в дім. – Ну що з тобою, що сталось? Ти сам не свій, ну говори вже, коханий…

– Ми можемо спізнитись на вечерю, якщо попередимо твоїх батьків зараз?

– На скільки спізнитися?

– На тридцять-сорок п’ять хвилин.., краще годину.

– Зараз перевірю, та заходь вже врешті… -Ніколь подзвонила, поговорила з мамою, тоді з татом. –Ми маємо час максимум до восьмої вечора, край…

Вони проведуть годину з Ллойдом до нашого приходу. Тепер, говори що сталось,…

Ален опустився перед нею на коліна, Ніколь була вражена – такого аж ніяк не очікувала… Він обняв її ноги і притулився до них головою. Дівчина поклала на неї свої руки, ніжно гладячи його волосся.

– Ти нарешті скажеш мені що сталось? – на її обличчі відбивалась тривога і занепокоєння.

– Мені дуже важко признатися тобі в цьому, але я… – і він замовк.

– Як я розумію, це повинно бути щось дуже болюче для мене. Що це: обман, зрада??? –Ніколь вся тремтіла від думки, що він їй зрадив.

– Ти тільки не хвилюйся і прости мені, прости… В мене виникло бажання зрадити тобі… – настала довга пауза.

Ніколь мовчки дивилась йому в вічі, які він відводив кудись в бік.

– Хто вона? –ледве витиснула з себе Ніколь.

– А ти простиш мені?

– Хто вона? – повторила холодіючим голосом.

– Це ти сьогоднішня!

Сказати, що Ніколь остовпіла від його слів, це нічого не сказати… Вона дивилась на нього, ще не вірячи почутому.

– Це моє признання за яке я прошу в тебе прощення… Ти простиш мене?

– Поясни.

– В мене виникло дике, можна сказати «звірине» бажання зрадити з тобою сьогоднішньою тебе вчорашню і я нічого не можу з собою вдіяти. Ти з кожним днем все більше викликаєш в мене неконтрольоване бажання володіти тобою. Так більш доступно я пояснюю? Можливо, я повинен вибирати кращі, більш інтелігентні слова, але в моїй голові зараз таке твориться, що я не контролюю а те що кажу.

– Мені стає страшно, я думала що знаю тебе, але я помилилась…- це було сказано таким голосом, що в наступну хвилину ураган любові «змив» їх в бездонний океан кохання. Вони потопали в таких почуттях кохання, які описати неможливо. Хто хоч раз пережив щось подібне, той не забуде цього ніколи.

Вони подзвонили в дверний дзвінок будинку Ніколь батьків за п’ять хвилин до восьмої. Двері відчинила мама і відразу усе зрозуміла: вона свою дочку такою щасливою, в ореолі внутрішнього сяйва кохання ще не бачила ніколи. Як мати і як жінка вона чудово розуміла, про що йде мова, бо вона теж переживала щось подібне. До них приєднався батько, провів їх у гранд-залу, де їх зустрів Ллойд. Вечір обіцяв бути чудовим. Через декілька хвилин вони перейшли в залу, де був накритий стіл для вечері, і святковий настрій зацарював у цьому великому, але затишному і привітному домі, і цей настрій створювали прекрасні, люблячі серця людей, сотворених Тим заради Кого вони зібрались тут сьогодні.

Під час вечері усі жваво спілкувалися. На столі горіли свічки в срібних підсвічниках, у каміні потріскували дрова – танець полум’я відбивався іскорками у святковій декорації і на обличчях присутніх. Ллойд розповідав дуже цікаво різні історії зі своєї бурхливої біографії, мама і тато ділилися цікавими епізодами зі свого життя. Усім було цікаво і весело, але про дитя в яслах ніхто навіть не згадав, і Ніколь раптом стало сумно. Чомусь з Аленом вона частіше задумувалась над глибокими істинами, і це їй дуже подобалось. Це наповнювало її життя сенсом і підказувало, що Ален іде правильною дорогою і скеровує і її на правильний шлях..

Після вечері вони дивились фото Ллойда. Він приніс свій лептор і підключив його до панорамного телевізора батьків. Це було дуже гарно і цікаво. Наприкінці своєї презентації він показав сьогоднішні фото Ніколь і Алена. Вони виглядали чудово. Складалося враження, що це фрагменти з якогось голлівудського фільму. Ніколь була просто в захваті. Як жінка вона була просто на сьомому небі від композиції фоторобіт і їхнього з Аленом вигляду. На цій чудовій ноті прекрасного настрою вони почали прощатись із батьками і Ллойдом.

– Алене, ти всі подарунки поклав під ялинку? –спитала Ніколь, коли вони від’їхали від будинку.

– Ні, для Ісуса ми нічого не купили, а так усі інші подарунки під ялинкою.

– Ніколь мовчала, їй стало соромно, що це він, а не вона згадав про це. «Яка все ж таки глибока в нього душа» – подумала про себе дівчина. Їй зараз захотілось до болю переглянути свої почуття і свої життєві цінності, захотілося рівнятись на Алена, бути подібною до нього, жити його думками і роздумами.

– Любий, давай ми цього тижня дамо добровільні пожертви для бездомних людей і тварин. Що ти думаєш про це?

– Я від своєї Ніколь тільки такої пропозиції і сподівався, ти чудо моє і моя гордість.

Вона уся сяяла від такої похвали, притулилась до нього, наскільки це було можливо, і правою рукою ніжно погладила його лице.

– Я вже не можу дочекатись зранку щоб відкрити подарунки, а ти?

– Мені також буде цікаво глянути на них.

Частина 6

Ніколь пробудилась о шостій ранку, її телефон просто розривався безперестанку… Її викликали на роботу: після великої аварії привезли покалічених людей, і не вистачало нейрохірургів. ЇЇ просили приїхати чимшвидше – час ішов на хвилини… Ален усе зрозумів без слів.

– Я чекаю на тебе в машині і завезу тебе в госпіталь, тобі зараз не можна вести машину, ти повинна сконцентруватись на цьому випадку, – сказав він і щез за дверима.

Вони не їхали, а низько летіли по ще порожніх вулицях, а Ніколь по телефону віддавала розпорядження по приготуванню до операції. Вона показала, до яких дверей її під’їхати і це було те, що вона потім собі ніколи не простить. Якби Ален під’їхав до головного входу то був би змушений виїхати на зовсім іншу вулицю і усе було б гаразд. Це стане найбільшим болем і печаллю її по-дальшого життя, крахом її майбутнього. Але в той момент вона ще того не знала, вона думала про скалічену людину, яку їй потрібно врятувати.

Перед тим як ввійти в операційну на другому поверсі, Ніколь підійшла до скляної вітрини холу і глянула в низ на вулицю, щоб провести Алена поглядом. Його ауді стояла, чекаючи зелене світло щоб їхати прямо. І раптом вона побачила жовте камаро що летіло на шаленій швидкості по тій же вулиці до перехрестя тільки з протилежної сторони. Не звертаючи уваги на червоне світло і не знижаючи швидкості, водій камаро почав повертати на середині перехрестя ліворуч, але його авто не вписувалось в проїзджу частину вулиці. Швидкість була за дуже високою і його почало нести на зупинку автобуса, де стояло декілька людей. Вереск гуми було чути навіть через вікна будинку, «камаро» летіло просто на зупинку автобуса. Ніколь побачила, як рвонула з місяця «ауді» щоб перегородити шлях до зупинки. В наступну секунду страшний скрегіт і тріск розірвав повітря. «Камаро» на всій швидкості врізалося в «ауді» – в передню частину з боку водія. Удар був такої сили, що важка «ауді» боком перескочила через бордюр і зламала пожежний гідрант. Стовп води злетів над землею, але і зупинка і люди на ній залишились неуш-кодженими. Дим, пара і вода змішались у страшний коктейль катастрофи, яка за одну секунду розділила життя Ніколь на до і після… Припавши лицем і долонями до холодного скла дівчина повільно сповзала на підлогу холу.

Коли Ніколь розплющила очі, перше, що вона побачила було світло – яскраве світло і молочна пелена перед очима. Повіки стулились самі собою – і знову небуття. Коли вона знову розплющила очі, то побачила спочатку якусь тінь на тлі світла а потім обличчя свого анестезіолога.

– Вона зараз уже з нами, –почула його голос. Як часто раніше вона чула подібні слова у своїй операційній але зараз вони стосувалися до неї.

– Марку, що з ним?

– З ким з ним, Ніколь?

– «Ауді», Марку, «ауді».

– Не знаю, Ніколь, там зараз працює наша бригада. Але вони не можуть ні- чого багато зробити, поки не приїхала технічна допомога – його защемило в машині. А ти що, знаєш його?

– Це мій наречений, він привіз мене в госпіталь.

– Боже мій, – скрикнули дві медсестрі, що були поруч. Тільки зараз Ніколь зауважила їхню присутність.

– Ти поки що не переживай, ми ще нічого не знаємо. Я особисто дам тобі знати про його стан, зараз зв’яжусь із нашими на місці аварії. А ти потихеньку приходь до себе, дорогенька, і не хвилюйся передчасно. «Ауді» мають високий рівень безпеки.

Через декілька хвилин Марк повернувся.

– Я говорив з Браяном, але дуже коротко, він на місці аварії і зараз туди прибула поліція і технічна допомога. Він не міг говорити довше, казав що передзвонить при першій же можливості. А як ти почуваєшся? В тебе була глибока непритомність, поки що лежи і не рухайся, я повернуся через декілька хвилин.

Ніколь заплющила очі і знову небуття…

Коли дівчина знову розплющила їх, біля неї стояла одна з медсестер і більше нікого в кімнаті не було. Ніколь зірвалась на ноги і саме в цієї миті відчинилися двері і ввійшов Марк.

– Ти куди зібралась? Ану сідай у це крісло, ти що, хочеш знову впасти?

– Марку, що з ним, говори?

– Вже закінчують вирізати його з машини, скоро будемо знати, – хоча Марк уже знав. Смерть Алена була миттєвою – в нього не було шансів вижити від такого прямого удару на такій швидкості. Браян зазначив факт смерті ще до прибуття поліції, але як про це сказати їй? Боже, як це зробити, і хто візьме на себе цю сміливість? Марк бачив багато смертей за своє життя, але цей випадок був для нього потрясінням якого він не переживав з моменту першої смерті у своїй роботі анестезіологом. Зараз ця смерть безпосередньо торка- лась його улюбленої колеги, Ніколь. Головний лікар госпіталю обіцяв прийти з хвилини на хвилину і поговорити з нею.

– Марку, ти знаєш. Ти знаєш і не хочеш сказати. Чому, Марку, чому? –вона благально заглядала йому в очі.

– Ніколь, секунду, хтось дзвонить, можливо Браян. Я поставив телефон на вібрацію, щоб не тривожити тебе. Дай мені секунду, щоб відповісти, –і він очима показав медсестрі: – «починай».

– Ніколь, я повинна зробити тобі укол заспокійливого, щоб ти скоріше оговталась. Поклади свою руку отут на столик, це розпорядження голов- ного… Ніколь слухняно поклала руку, навіть повністю не розуміючи, що робить. Уся її увага була прикута до Марка і його телефонної бесіди.

Медсестра таки встигла ввести розчин заспокійливого і снодійного до того, як Марк закінчив розмову.

– Ніколь, не переживай, його вже ввезли в будинок, зараз тут буде голов- ний і відповість на всі твої питання. Почекай секунду, – він пильно дивився їй в очі. Ось вони почали соловіти, час настав, і анестезіолог із медсестрою підхопили дівчину і поклали назад на ліжко. Тепер Ніколь проспить найменьше шість – сім годин і не зможе побачити страшну груду металу, яка залишилась від його «ауд»і і його самого, всього залитого кров’ю.

Коли вона пробудилась, то перше, що побачила, були її батьки і чергова медсестра.

– Доктор Джонсон, будь ласка не піднімайтеся з ліжка, я вже викликала чергового лікаря, він зараз буде тут.

– Дорога моя Ніколь, як ти? – мама обіймала дочку зі сльозами на очах, батько гладив її руку.

– Що з ним? Мамо, що з ним?

– Донечко, дорогенька, нам нічого не говорять, ми ж іще не родина. Може, тобі зараз лікар щось скаже,. – в цю ж хвилину з’явився черговий лікар і менеджер медперсоналу, і Ніколь відразу все зрозуміла: – вони приходять разом тоді, коли новини недобрі.

– Що з Аленом, що з ним? – говоріть скоріше!

– Доктор Джонсон, на превеликий жаль, він загинув на місці: смерть була раптова, він навіть не встиг зрозуміти, що сталось. Прийміть наші найщиріші співчуття… – але цього Ніколь вже не чула – вона знову втратила свідомість…

Це було «чорне» Різдво в її житті… Дівчина вкрила ялинку і всі подарунки в домі батьків чорним полотном. Ні один подарунок не був розгорнутий нічого з декорації не було прибрано. Усе було вкрите полотном суму і печалі. Батьки не перечили Ніколь ні в чому, тільки відповідали на її питання. Вони розумі-ли, вони бачили, вони відчували, що будь-які слова потіхи будуть звучати порожніми, нікому не потрібними і фальшивими звуками. Печаль і горе дочки були такими ж глибокими, як і її кохання до Алена. Ніколь ходила наче привид, в неї забрали ключі від машини, і вона постійно була під наглядом батьків, часом близьких родичів, які витримували розумну відстань, щоб дівчина не відчувала що їй недовіряють і опікають. В госпіталі їй дали відпустку на тридцять днів і двічі на тиждень телефонували і отримували від батьків звіт про її самопочуття. Декілька разів на тиждень телефонували батьки Алена, навіть вони були вражені наскільки трагічно і болісно вона переживає смерть їхнього сина.

Той день на кладовищі вона згадувала, як якийсь дуже поганий сон. Від ін’єкцій заспокійливого вона була наче уві сні, і все, що відбувалось довкола відбувалось наче не з нею. Усе довкруж було наче в тумані, і вона не відчувала свого тіла. Хтось поруч підтримував її під руку, хтось підходив до неї, щось говорили, але вона нічого з того не розуміла. Ніколь заплющувала очі і десь далеко, в молочній імлі, бачила обличчя Алена, який кликав її. Вона хотіла бігти до нього, але її ноги не рухались, і це було дуже боляче і страшно, а в сірому небі ширяв смарагдовий янгол і кликав, і благав її бігти до Алена, а вона стояла на місці, безпорадна зробити бодай щось.

Минув місяць, і робітники кладовища вже звикли до прекрасної блондинки в чорному, яка приходила щодня на могилу свого нареченого і сиділа на лавочці, встановленій для неї. Щоразу вона приносила одну велику жовту троянду і розмовляла зі своїм коханим годинами. Відвідувачі кладовища часто запитували в робітників про цю жінку. Переважно жінки слухали їхню оповідь зі сльозами на очах, але про що вона говорила зі своїм нарече-ним, не чув ніхто, усі з поваги до неї тримались на відстані. Потім приїжджала машина і забирала її, і це повторювалось з дня в день…

…Я знову пригадав, як я стояв і дивився на цей фото маніфест Ллойда того дощового дня на його виставці, не здогадуючись про всю цю історію, – я ще не знав її. Але звернув увагу що це фото оточують фото двох молодих людей з камеліями. Що об’єднувало усі ці фото, я дізнався пізніше, частково від Ллойда, але здебільшого від Ніколь, яка все ж погодилась після тривалих вагань розповісти мені історію прекрасного і яскравого кохання-зірки, яке з’явилось ні звідки, прилетівши з глибин Усесвіту і освітивши яскравим сяйвом землю, і так само щезло в нікуди. Потужно, чудесно, яскраво і пам’ятно! Заради та-кого варто жити, скоштувати і насолодитись і розчинитись у Всесвіті.

Цього разу ми сиділи в весняному парку, і я слухав розповідь Ніколь про деякі деталі її кохання, яких я ще не знав, вона тримала в руках кришталевого янгола. Я розумів, що мені буде дуже важко написати історію цього кохання, мені буде дуже важко знайти правильні слова які б могли передати і донести усе пережите до читача.

– Ніколь, а звідки в тебе цей янгол? – спитав я.

– Цього Різдва ми все ж відкрили подарунки тамтого «чорного» Різдва, і це був мій подарунок від Алена. Я тепер із ним не розлучаюся ніколи.

Ми домовилися з нею, що як тільки я закінчу писати оповідання, то перешлю їй остаточну версію для прочитання і кінцевої редакції.

Я дивився їй услід, як ця красива, граціозна молода жінка іде квітучою алеєю парку, і мені було дуже шкода що це не я пережив це все, що це сталося не зі мною. Що це не я згорів, як та яскрава зірка, що не мене кохала така красуня і що це не я зміг подарувати комусь таке кохання. Це не мені вона принесе жовту троянду і не до мене говоритиме сокровенні слова кохання, і не мого янгола триматиме в своїх руках. Тепер я повністю розумів назву фотовиставки Ллойда. Ален залишив свій слід і свого янгола на цій землі після себе. Краще яскраво згоріти коханням за сім днів ніж невиразно тліти існуванням десятки років.

Будь щаслива Ніколь, якщо зможеш…