🪶 Позичайки (Мері Нортон)

Глава перша

Першою розповіла мені про них місіс Мей.

Ні, не мені. Не могла ж це бути я – ця запальна, неакуратна, свавільна дівчинка з зухвалим поглядом і поганою звичкою кусати нігті. Здається, її звали Кейт. Так, так і є – Кейт. Хоча як її звали, не так уже й важливо: вона майже не бере участі в нашій історії.

Місіс Мей займала дві кімнати у квартирі батьків Кейт у Лондоні, будучи, як я думаю, їхньою далекою родичкою. Спальня її містилася на другому поверсі, а вітальнею слугувала кімната, де вони раніше снідали. У таких кімнатах добре вранці, коли сонячне проміння грає на хрустких грінках і апельсиновому джемі, але після полудня сонце зникає і кімната світиться дивним сріблястим світлом, немов уже настали сутінки.

Тоді в ній з’являється щось сумне, але дівчинкою Кейт любила все сумне і частенько прослизала до місіс Мей перед тим, як піти пити чай, і місіс Мей вчила її в’язати.

Місіс Мей була стара – суглоби в неї майже не згиналися – і… ні, не сувора, просто твердо знала, що добре, а що погано, і це замінювало суворість. Кейт ніколи не бувала з місіс Мей свавільною, неакуратною і запальною, і місіс Мей навчала її багато чого, окрім вишивання: як намотати вовну овальною клубкою, як гарно заштопати дірку, як прибрати в себе в шухляді та покласти зверху всього від пилу аркуш цигаркового паперу, що шарудить.

– Чому ти сьогодні така тиха, дитинко? – запитала одного разу місіс Мей у Кейт, яка сиділа без жодної справи на шкіряній круглій подушці. – Що з тобою? Ти що, втратила дар мови?

– Ні, – сказала Кейт, смикаючи ґудзик на туфлі. – Я загубила гачок для в’язання. – Вони робили вовняну в’язану ковдру з окремих квадратів; треба було зв’язати ще тридцять штук. – Але, здається, знаю, куди поклала його, – поспішила вона додати. – На нижню полицю книжкової шафи.

– На нижню полицю? – перепитала місіс Мей; її гачок неухильно рухався вперед, поблискуючи у світлі вогню. – Недалеко від підлоги?

– Так, – сказала Кейт, – але я шукала на підлозі. І під килимком біля ліжка. Скрізь. Клубок залишився. Там, де я його поклала.

– Ось тобі на! – вигукнула місіс Мей. – Невже вони є і в цьому будинку?

– Хто – вони? – запитала Кейт.

– Позичайки, – відповіла місіс Мей, і Кейт здалося, що на обличчі старої дами промайнула усмішка.

Кейт втупилася на неї з деяким страхом, але за хвилину все ж таки запитала:

– А таке буває на світі?

– Яке – таке?

Кейт моргнула.

– Ну… такі істоти, які живуть у твоєму домі і… беруть твої речі?

Місіс Мей опустила своє в’язання на коліна й запитала:

– А ти як думаєш?

– Не знаю, – сказала Кейт, дивлячись убік і щосили смикаючи ґудзик на туфлі. – Звісно, їх не може бути. І все ж… і все ж іноді я думаю, що вони є.

– Чому ти так думаєш?

– Тому що стільки речей зникає невідомо куди. Французькі шпильки, наприклад. Цілі фабрики роблять шпильки, люди щодня купують шпильки, і все ж, коли тобі потрібна шпилька, ти ніколи не можеш її знайти. Де вони всі? Ось зараз, у цю хвилину? Куди вони діваються? А голки! Не можуть же всі голки, які мама купила за все своє життя – вже, напевно, не менше кількох сотень – валятися по дому.

– Ні, не можуть, – погодилася місіс Мей.

– А всі інші дрібниці, які ми купуємо! Щоразу заново. Олівці, і сірники, і сургуч, і шпильки для волосся, і наперстки…

– І капелюшні шпильки, – вставила місіс Мей, – і промокальний папір.

– Промокашки – так, – погодилася Кейт, – але не капелюшні шпильки.

– Тут ти не права, – сказала місіс Мей, знову взявшись за в’язання. – Без капелюшних шпильок їм не обійтися.

Кейт здивовано глянула на неї.

– Не обійтися? Чому?

– Ну, на те є дві причини. По-перше, капелюшна шпилька – зручна зброя, а по-друге… – Місіс Мей раптом розсміялася. – Але це все звучить так дико і… і було так давно!

– Розкажіть мені, – попросила Кейт, – розкажіть, звідки ви знаєте про капелюшні шпильки. Ви хоч раз бачили їх?

Місіс Мей кинула на неї здивований погляд.

– Звичайно…

– Та не шпильки! – нетерпляче вигукнула Кейт. – А цих… як ви їх назвали… позичайок.

Місіс Мей перевела подих і швидко сказала:

– Ні, ніколи.

– Ну так хто-небудь інший бачив! І ви це знаєте! Бачу, що знаєте.

– Тихіше, – попросила місіс Мей. – Ні до чого так кричати! – Поглянувши на звернене до неї знизу обличчя, вона посміхнулася і, відвівши очі, втупилася в простір, а потім невпевнено почала: – У мене був брат…

Кейт швидко залізла на подушку з ногами і підібрала поділ сукні.

– І він їх бачив?!

– Не знаю, – сказала місіс Мей, похитуючи головою, і розгладила на колінах в’язання. – Справді не знаю… Він так любив нас дурити… мене і сестру, розповідав нам такі небилиці… – Помовчавши, вона тихо додала: – Його вбили, багато років тому, на північно-західному кордоні. Загинув, як тепер кажуть, смертю хоробрих…

– Він був ваш єдиний брат?

– Так, молодший. Я думаю, саме тому… – Вона замовкла на мить, усе ще посміхаючись своїм думкам. – …Він і вигадував усілякі неймовірні, такі фантастичні історії. Він заздрив нам, я гадаю, тому що ми були старші й краще вміли читати. Він хотів нас здивувати, а можливо, навіть налякати. І все ж було щось… можливо, тому, що ми виросли в Індії, де стільки таємничих легенд… щось, що змушувало нас вірити йому. Іноді ми знали, що він нас просто дурить, але частіше ми не були до кінця впевнені в цьому. – Вона нахилилася й акуратно змела попіл, що висипався за камінну решітку. Потім, усе ще з мітелочкою в руках, знову втупилася у вогонь. – Він був не дуже міцний хлопчик: у перший же рік, коли приїхав до Англії, щоб піти до школи, захворів на ревматизм, пропустив цілий семестр, і його відправили до нашої двоюрідної бабусі тітки Софі, що жила за містом. Пізніше я теж туди їздила. Це був такий дивний старий будинок… – Місіс Мей повісила мітелочку на мідний гачок, де вона завжди висіла, і, обтрусивши хусткою руки, знову взялася за в’язання. – Запали-но краще лампу.

– Ще рано запалювати, – благально промовила Кейт, нахиляючись до неї. – Будь ласка, розповідайте далі. Будь ласка…

– Але я вже все розповіла.

– Ні, не все. Цей старий будинок… він там побачив… цих… цих?

Місіс Мей розсміялася.

– Чи там він побачив позичайок? Так, так він сказав нам… хотів змусити в це повірити. Мало того: за його словами, не тільки бачив, а й навіть був близько з ними знайомий, ставши, так би мовити, частиною їхнього життя і – в якомусь сенсі – ставши позичайкою.

– О, будь ласка, будь ласка, розкажіть мені. Постарайтеся згадати. З самого-самого початку.

– Але я й не забувала нічого: досі все чудово пам’ятаю. Як не дивно, я пам’ятаю це краще, ніж багато справжніх подій свого життя. Можливо, це теж справжні події. Не знаю. Розумієш, коли поверталися до Індії, ми з братом спали в одній каюті… сестра ділила каюту з гувернанткою. Ночі були такі спекотні й задушливі, що часто ми не могли заснути, і брат годинами розповідав мені про здобичниць, повторював їхні розмови, знов і знов описував подробиці… намагався уявити, як вони поживають, що роблять і…

– «Вони»? Хто «вони»?

– Хомілі, Под і маленька Аррієтта.

– Под?

– Так. Навіть імена в них звучали неправильно. Вони думали, що мають власні імена, несхожі на людські, але ви одразу чули, що й імена взяті ними в людей. Навіть у дядечка Гендрірі та його доньки Еглтіни. Усе, що мали, вони позичали в людей, у них не було нічого власного. Нічого. І при цьому вони були дуже образливі, дуже високої думки про себе і думали, що є господарями землі.

– Не розумію.

– Вони думали, що ми, люди, створені тільки для того, щоб виконувати всяку чорну роботу… раби-велетні, надані в їхнє розпорядження. У всякому разі, так вони говорили один одному. Але брат стверджував, що в глибині душі вони боялися. Він вважав, що від цього вони й стали такими маленькими: від страху. З кожним поколінням вони ставали меншими й меншими і ховалися все глибше й глибше. У давні часи тут, в Англії, наші пращури розповідали багато історій про маленький народ[1].

– Так, я знаю, – відгукнулася Кейт.

– У наші дні, – неквапливо продовжила місіс Мей, – якщо вони й існують, то знайти їх можна, мабуть, тільки в старих, спокійних будинках, далеко від великих міст і галасу; у будинках, де життя йде за усталеним раз і назавжди порядком. Порядок для них – порука безпеки; їм дуже важливо знати, в які кімнати можна заходити і коли. Вони не залишаться надовго в будинку, де живуть неакуратні дорослі, неслухняні діти і домашні тварини.

Той старий будинок був, звісно, для них ідеальним… хоча дехто з них вважав, що він трохи холоднуватий і дещо порожній. Тітка Софі була прикута до ліжка, після того як упала з коня під час полювання років двадцять тому. А крім неї там була тільки місіс Драйвер, економка й кухарка, та Крампфірл, садівник. Зрідка з’являлася на короткий час якась служниця. І все. Коли мій брат приїхав туди, йому ще довго довелося лежати в ліжку, і перший час позичайки, мабуть, не знали про його існування.

Він спав у колишній дитячій, за класною кімнатою. На той час класною кімнатою більше не користувалися, меблі стояли в чохлах, і там було повно всілякого мотлоху – скрині та скриньки всіх розмірів, зламана швейна машина, парта, кравецький манекен, стіл та кілька стільців, піанола; діти, що колись на ній грали, – діти тітки Софі, – уже давно виросли, одружилися, вийшли заміж, померли або роз’їхалися світом. Двері між дитячою та класною кімнатою завжди стояли відчиненими навстіж, і з ліжка братові було видно велику картину над каміном, що зображала битву при Ватерлоо, і на стіні в кутку – шафку зі скляними дверцятами, в якій стояв на полицях ляльковий сервіз, дуже старий і крихкий. Якщо двері з класної кімнати теж залишали відчиненими, він бачив освітлений коридор, який вів до сходів. Щодня надвечір на майданчику сходів з’являлася місіс Драйвер із тацею в руках, де лежало печиво і стояв високий гранований графин із доброю старою мадерою. Вона несла його до спальні тітки Софі й на зворотному шляху прикручувала газовий ріжок у коридорі, тож залишався лише маленький блакитний язичок, а потім, важко ступаючи, повільно спускалася сходами та зникала внизу.

Там, унизу, у холі, стояв годинник, і всю ніч хлопчик чув, як він відбиває час. Це був високий підлоговий годинник-куранти, дуже старий.

Щомісяця в будинок приходив містер Фріт із Лейтон-Баззарда і заводив його, як це раніше робив його батько, а ще раніше – дід. Говорили (а містер Фріт знав це напевно), що за вісімдесят років годинник жодного разу не зупинився, і можна було припустити, що він жодного разу не зупинявся й до того. Головне – не зрушувати його з місця. Стіна за курантами була обшита дубовою панеллю, а підлога з плитняку так стерлася від частого миття за всі ці роки, що годинник, казав мені брат, стояв немов на кам’яній платформі.

А під годинником у самому низу дубової панелі була дірочка…

Глава друга

Це була дірка Пода… ворота в його фортецю… вхід у його будинок. Не думайте, що будинок був поблизу від годинника, зовсім ні. До нього вели довгі, темні й запорошені, переходи з дерев’яними дверцятами між балками й металевими ворітцями проти мишей. Чого тільки не використовував Под для цих воріт: стулку складної терки, кришку від скриньки для монет, квадратні шматочки дірчастого цинку від старої шухляди для зберігання м’яса, дротяну хлопавку для мух… «Я зовсім не боюся мишей, – неодноразово казала Хомілі, – але запаху їхнього не виношу». Даремно Аррієтта просила дозволити їй завести мишку, маленького мишенятко, якого вона вигодувала б із рук… «як Еглтіна». Хомілі одразу ж починала гуркотіти кришками від каструль і вигукувала: «І згадай, що з нею сталося!» – «Що? – щоразу запитувала Аррієтта. – Що сталося з Еглтіною?» Але на це ніхто не давав їй відповіді.

Тільки Под знав дорогу до діри під годинником – не дорога, а справжній лабіринт. Тільки Под умів відчиняти ворота. На них були складні засувки-застібки, зроблені зі шпильок для волосся і французьких шпильок, і тільки Под знав їхній секрет. Його дружина і донька вели життя без тривог і турбот у затишній квартирці під кухнею, далеко від небезпек, якими міг загрожувати будинок над їхньою головою. У цегляній стіні нижче рівня кухонної підлоги була решітка, крізь яку Аррієтті було видно сад – шматочок гравійної доріжки і клумби, де навесні цвіли крокуси і куди вітер приносив пелюстки з квітучих дерев. Пізніше там розквітав кущ азалії, і іноді прилітали величезні птахи: щось клювали, гралися, а часом билися.

«Ну чи бачена це справа – годинами сидіти й витріщатися на птахів! – бурчала Хомілі. – А коли мені що-небудь від тебе потрібно, тобі завжди ніколи. У моєму домі, у моїх мами й тата, не було ніякої такої решітки, і слава богу! Ну ж бо збігай принеси мені картоплі».

Так вона говорила і того дня, коли, прикотивши картоплину з комори пиловим проходом під мостинами, Аррієтта сердито штовхнула її ногою, тож та влетіла в кухню, де Хомілі щось готувала, нахилившись над плитою.

– Та що це з тобою?! – вигукнула вона сердито, обертаючись до доньки. – Ще трохи, і я опинилася б у каструлі з супом. І коли я кажу «принеси картоплі», я маю на увазі саме «картоплю», а не картоплю.

– Звідки я знала, скільки тобі потрібно, – пробурмотіла Аррієтта, а Гомілі, обурено пиркнувши, зняла з цвяха на стіні половинку зламаних манікюрних ножиць, щоб зрізати шкірку, і буркнула:

– Ти занапастила цю картоплину, і мені довелося її очистити, тому відкотити назад не вийде.

– Подумаєш, важливість, – знизала плечима Аррієтта. – Та їх там ціла купа.

– Ви тільки послухайте її! Ціла купа! Та чи розумієш ти, – серйозно й навіть урочисто проголосила Хомілі, відкладаючи «ніж», – що твій батько ризикує життям щоразу, коли позичає картоплю?!

– Я хотіла сказати, що в нас у коморі її ціла купа.

– Гаразд, що б ти не хотіла сказати, не крутись у мене під ногами, – буркнула Хомілі й знову взялася за ніж. – Мені треба готувати вечерю.

Аррієтта вийшла до їдальні – там у вогнищі вже яскраво палав вогонь, і кімната мала веселий і затишний вигляд. Хомілі пишалася своєю їдальнею. Стіни її були обклеєні обривками листів, знайдених у сміттєвому кошику, які були розташовані так, що рядки бігли зверху вниз вертикальними смужками. На стінах висіли різнокольорові портрети королеви Вікторії – марки, які кілька років тому позичив Под із коробочки на бюро в кабінеті. Там стояла лакована, оббита всередині оксамитом скринька для прикрас, яка слугувала їм стільцем-крамницею, і незамінна в господарстві річ – комод, зроблений із сірникових коробок. Був і вкритий червоною плюшевою скатертиною круглий стіл, який Под змайстрував із дерев’яного донця коробочки для пігулок, взявши як ніжку різьблену підставку від шахового коня. (Зникнення цього коня свого часу викликало неабияку метушню в домі, коли старший син тітки Софі, який несподівано приїхав до неї на кілька днів, запросив вікарія «поборотися після обіду». Роза Пікхетчет, служниця, заявила, що негайно від них іде. Незабаром після цього виявилося, що бракує деяких інших дрібниць. Відтоді в будинок не брали служниць, і місіс Драйвер царювала безроздільно). Сам кінь – так би мовити, його погруддя – стояв у кутку на підставці-котушці і, оскільки мав дуже вишуканий вигляд, надавав кімнаті того особливого відтінку, який може надати тільки скульптура.

Біля вогнища в дерев’яному пеналі Аррієтти була бібліотека, що складалася з набору тих мініатюрних томиків, які так любили в Англії за часів королеви Вікторії. Арріетті вони здавалися величезними, як церковна Біблія. Серед них були: виданий Брюсом «Географічний довідник Хлопчика-с-пальчика», що містив найсучасніші для початку століття назви, і «Словник Хлопчика-с-пальчика» із стислими поясненнями наукових, філософських і технічних термінів, томик «Комедії Вільяма Шекспіра для Хлопчика-с-пальчика» з передмовою про автора, ще одна книжка з чистими сторінками, яка називалася «Пам’ятні нотатки», і остання – за списком, але не за значенням – найулюбленіша книжка Аррієтти «Щоденник Хлопчика-зпальчика з прислів’ями та приказками», де для кожного дня року був свій вислів, а в передмові подано життєпис чоловічка на прізвисько Хлопчик-зпальчик, який одружився з дівчиною на ім’я Мерсі Лавінія Бамп. Титульний аркуш прикрашала гравюра, що зображала їхній екіпаж, запряжений парою коней завбільшки з мишу. Аррієтта, розумна дівчинка, знала, що коні не можуть бути такими маленькими, але не уявляла, що Хлопчик-с-пальчик здався б позичайкам не таким уже й малим.

Аррієтта навчилася читати за цими книжками, а писати – копіюючи літери зі шпалер на стіні, для чого їй доводилося згортати голову набік. Навіть уміючи писати, вона не завжди робила записи в щоденнику, проте майже щодня знімала його з полиці, щоб прочитати черговий вислів. Сьогодні там було написано: «Тихіше їдеш – далі будеш». Аррієтта віднесла книжку до вогнища і сіла, поставивши ноги на решітку.

– Що ти робиш, Аррієтто? – запитала з кухні Гомілі.

– Пишу щоденник.

– А…

– Тобі що-небудь потрібно? – Аррієтта могла не боятися: Гомілі любила, коли вона пише, і взагалі заохочувала всі види культури. Сама вона, бідолаха, навіть букв не знала.

– Нічого, нічого! – сказала мати, гуркочучи кришками. – Встигне.

Аррієтта вийняла олівець. Це був маленький білий олівчик із прив’язаною до нього шовковою стрічкою, знятий із бальної програмки, але в крихітних ручках здавався не меншим за качалку.

– Аррієтта! – знову покликала з кухні Хомілі.

– Так?

– Підкинь-но трохи вугілля у вогонь.

Міцно вхопивши книжку обома руками, Аррієтта із зусиллям зняла її з колін. Вони тримали паливо – вугільну крихту і подрібнене свічкове сало – в олов’яній гірчичниці й підкидали його у вогнище ложечкою для гірчиці. Аррієтта трохи нахилила ложечку, струсила кілька крупинок, щоб не загасити вогонь, і залишилася біля вогнища, насолоджуючись теплом. Це було чудове вогнище: дідусь змайстрував його з цівкового колеса, що колись стояло в пресі для приготування сидру. Спиці колеса розходилися в різні боки, у центрі було гніздечко для самого вогнища, а над ним був ковпак із лійки, підвішеної розтрубом донизу. Через цю воронку колись наливали гас у лампу, що стояла в холі. Ціла система труб, що відходила від горлечка лійки, несла дим наверх, у кухонний димар. Розпалювали вогнище полішками-сірниками, а вже потім підкидали вугільну крихту, і, коли воно розпалювалося і залізо розжарювалося, Хомілі ставила на спиці срібне наперсток із супом, щоби потихеньку кипів, а Аррієтта каліла горіхи. Які це були славні, затишні зимові вечори! Аррієтта з величезною книжкою на колінах – інколи вона читала батькам вголос, – Под із шевською колодкою в руках (він умів шити чудові черевики з лайкових рукавичок… тепер, на жаль, тільки для своєї сім’ї) та Хомілі, нарешті закінчивши справи, зі своїм в’язанням.

В’язати Хомілі обожнювала і в’язала все: спідню білизну, фуфайки, жакети, панчохи – на шпильках із голівками, а іноді на штопальних голках. Біля її крісла завжди стояв величезний, заввишки зі стіл, моток шовку або простих ниток. Іноді, коли вона надто різко смикала нитку, моток перекидався і викочувався через відчинені двері просто в темний прохід. Тоді Аррієтту посилали прикотити його назад, акуратно намотуючи по дорозі. Підлога в їдальні була вкрита темно-червоним промокальним папером, який був не тільки м’яким і красивим, а й добре вбирав усе, що на нього проливали. Час від часу Хомілі його міняла, коли можна було роздобути новий нагорі, але відтоді, як тітка Софі злягла в ліжко, місіс Драйвер рідко згадувала про промокальний папір, хіба що коли в домі чекали на гостей. Гомілі любила речі, які позбавляли її прання, адже не так-то просто сушити білизну, коли живеш у підпіллі. Води, щоправда, у них було вдосталь – і холодної, і гарячої – завдяки батюшці Пода, який відвів трубки від кухонного котла. Купалися вони у порцеляновій супниці. Закінчивши купатися, виливши воду і витерши ванну, належало закрити її кришкою, щоб нікому не надумалося складати в неї брудні речі. Мило, цілий великий брусок, висіло на гаку в коморі, і вони відрізали від нього по шматочку. Хомілі любила дьогтярне мило, але Под і Аррієтта віддавали перевагу сандаловому.

– А зараз що ти робиш, Аррієтто? – знову гукнула доньку Гомілі.

– Все ще пишу.

Аррієтта знову обома руками взяла книжку і видерла собі на коліна, потім лизнула кінчик величезного олівця і, глибоко замислившись, втупилася в простір. Вона дозволяла собі написати (коли взагалі згадувала про свій щоденник) один-єдиний рядок на день, бо в неї ніколи в житті – в цьому вона була впевнена – не буде більше щоденника і, якщо вона напише двадцять рядків на кожній сторінці, їй вистачить цього щоденника на двадцять років. Аррієтта вела щоденник уже два роки, і сьогодні, 22 березня, прочитала свій останній запис: «Мама сердиться». Вона ще подумала, потім під словом «мама» поставила знак «-//-», а під словом «сердиться» написала «турбується».

– Що, ти сказала, ти робиш? – окликнула її Хомілі.

Аррієтта закрила щоденник.

– Нічого, мамо.

– Тоді, будь розумницею, нарубай мені цибулю… Батько щось запізнюється сьогодні…

Глава третя

Аррієтта зі зітханням відклала щоденник і пішла на кухню, де, забравши в матері каблучку з цибулі й повісивши собі на шию, почала шукати шматочок леза для гоління.

– Фу, Аррієтта! – вигукнула Хомілі. – На чисту кофтинку! Ти хочеш, щоб від тебе пахло як від відра для сміття? На, візьми ножиці…

Аррієтта переступила через цибулеву каблучку, немов це був дитячий обруч, і почала рубати її на частини.

– Батько запізнюється, – знову промовила Хомілі, – і це я винна. Краще б я не…

– Що «не»? – запитала Аррієтта. Очі її налилися сльозами, у носі щипало; вона голосно шмигнула носом і подумала, як було б добре витерти його об рукав.

Хомілі відкинула назад пасмо рідкого волосся. Думки її витали десь далеко.

– Це все та чашка, що ти розбила…

– Але я розбила її давним-давно… – почала Аррієтта, моргаючи й голосно шморгаючи носом.

– Знаю, знаю. Ти тут ні до чого. Це все я. Не в тому річ, що ти розбила чашку, а в тому, що я сказала батькові…

– Що ти йому сказала?

– Ну, я просто сказала… там же є ще чашки, у цьому сервізі, сказала я, там, нагорі, у кутовій настінній шафці в класній кімнаті.

– Не бачу в цьому нічого поганого, – заперечила Аррієтта, кидаючи шматочки цибулі один за одним у киплячий суп.

– Але вона дуже високо висить, ця шафка, туди треба забиратися по портьєрах. А твій батько в його роки… – І вона раптом сіла на корок із металевою голівкою від пляшки з-під шампанського. – Ах, Аррієтто, краще б я ніколи не згадувала про цю чашку!

– Не хвилюйся, тато знає, що йому під силу.

Аррієтта витягнула гумову пробку від флакончика з-під парфумів, якою був заткнутий отвір у трубі з гарячою водою, випустила кілька крапель у бляшану кришечку від пухирця з-під пігулок, потім додала туди холодної води й почала мити руки.

– Може, й так, – сказала Хомілі. – Але я без кінця твердила йому про цю чашку. Ну навіщо мені вона?! Твій дядечко Гендрірі ніколи не пив ні з чого, крім простої жолудевої чашки, а дожив до похилого віку, і в нього вистачило сил переїхати на інший кінець світу. У моїх батьків був один-єдиний кістяний наперсток, з якого пили всі по черзі. Але якщо в тебе була справжня порцелянова чашка… Ти розумієш, що я хочу сказати?

– Так, – відповіла Аррієтта, витираючи руки рушником, зробленим із бинта.

– Головне – портьєри. Йому не піднятися по портьєрі в його роки… по цих бомбошках…

– Із капелюшною шпилькою підніметься, – заперечила Аррієтта.

– Зі шпилькою! І цього теж я його навчила! «Візьми капелюшну шпильку, – сказала я йому, – прив’яжи шматочок тасьми до голівки і підтягуйся на ній». Це коли я просила, щоб він позичив годинник зі смарагдами в Її спальні. Хотіла знати, скільки часу печеться пиріг! – Голос Гомілі затремтів. – Твоя мати погана жінка, Аррієтта. Егоїстка – ось вона хто.

– Знаєш що? – раптово вигукнула Аррієтта.

Гомілі змахнула сльозу і ледве чутно запитала:

– Що?

– Я можу піднятися по портьєрі.

Гомілі встала.

– Гарненька справа! Та як ти смієш говорити мені такі речі?!

– Але я можу, можу, можу! Я зумію позичати все, що треба.

– Ах! – ледь не задихнулася Хомілі. – Гидке дівчисько! Як у тебе тільки язик повертається?! – І знову впала на табуретку з корка. – Ось до чого, значить, дійшло!

– Матусю, не треба, будь ласка, – благала Аррієтта, – ну не засмучуйся ж так!

– Як ти не розумієш… – насилу почала Хомілі, але, не в змозі знайти переконливі слова, втупилася в стіл, потім нарешті підняла до доньки змарніле обличчя: – Крихітко моя, ти не знаєш, про що говориш. Позичати зовсім не так легко. Ти не знаєш… і, слава богу, ніколи не дізнаєшся, – голос її впав до боязкого шепоту, – як там, нагорі…

Аррієтта нічого не сказала, але через хвилину запитала:

– А як там, нагорі?

Хомілі витерла обличчя фартухом і, пригладивши волосся, почала:

– Твій дядечко Гендрірі, батько Еглтіни… – І раптом зупинилася. – Послухай! Що це?

Здалеку пролунав ледве чутний звук… немов замкнули клямку.

– Батьку! – вигукнула Хомілі. – Ой, на що я схожа! Де гребінець?

У них був навіть гребінець – крихітний срібний старовинний гребінцевий гребінець для брів, що випав колись зі скриньки у верхній вітальні. Хомілі швидко провела ним по волоссю, сполоснула червоні, заплакані очі, зітхнула, і, коли з’явився Под, вона, усміхаючись, розгладжувала обома руками фартух.

Глава четверта

Под повільно увійшов до кімнати – усе ще з мішком на спині, – притулив до стіни капелюшну шпильку з бовтаючою тасьмою і поставив посеред кухонного столу чашку з лялькового сервізу, яка мала тут вигляд салатниці або супової миски.

– Ой, Под… – почала було Хомілі.

– Блюдце теж приніс. – Под опустив із плечей мішок, розв’язав і дістав із нього блюдце. – Приймай! Якраз на пару.

У нього було кругле, як булочка з родзинками, обличчя, але зараз щоки якось обвисли.

– Ой, Под, – стривожилася Хомілі, – ти маєш поганий вигляд. Ти здоровий?

Под сів на табурет.

– Цілком.

– Ти забрався по портьєрі? – не вгамовувалася Гомілі. – Не слід було, напевно: це занадто тебе розхвилювало.

Под скорчив незрозумілу гримасу, очі його, як на шарнірах, повернулися до Аррієтти. Гомілі втупилася на чоловіка, розплющивши рота, потім обернулася до доньки й діловито сказала:

– Нумо йди до себе, Аррієтто: швиденько, швиденько, будь розумницею, а я поговорю з татом і принесу тобі вечерю.

– Ну-у, – протягнула та, – хіба не можна подивитися, що ще позичив татко?

– У нього нічого більше немає. Тільки їжа. Чашку з блюдцем ти вже бачила.

Аррієтта пішла в їдальню, щоб прибрати на місце щоденник, і забарилася, прилаштовуючи свічку на перевернуту догори вістрям кнопку, що слугувала їм свічником.

– Що ти там возишся? – бурхливо промовила Гомілі. – Дай її сюди. Бачиш, її треба ставити ось так. Швиденько йди до себе.

– На добраніч, татку, – сказала Аррієтта, цілуючи батька в плоску бліду щоку.

– Обережніше там зі світлом, – за звичкою попередив Под, провівши доньку поглядом своїх круглих очей.

– Ну, Под, – сказала Хомілі, коли за Аррієттою зачинилися двері і вони залишилися самі, – у чому річ? Що сталося?

– Мене побачили, – без жодного виразу вимовив той.

Хомілі, немов сліпа, простягнула вперед руку, намацала край столу і, вхопившись за нього, зі стогоном повільно опустилася на табурет.

– Ой, Под!

Повисла тиша. Под не зводив очей із Хомілі, а та втупилася на стіл, потім підняла біле, як крейда, обличчя.

– Як це сталося?

Под совався на місці.

– Не знаю, але мене побачили, і це дуже погано.

– Жодного з нас, – повільно промовила Хомілі, – не бачили після дядечка Гендрірі, та й його, кажуть, за сорок п’ять років бачили першого. – Пальці її судорожно стиснулися, немов у голову їй прийшла якась жахлива думка. – І все одно, Под, я звідси не піду!

– Ніхто тебе й не просить, – буркнув той.

– Піти й жити, як Гендрірі та Люпі, у борсуковій норі! На іншому кінці світу… серед земляних черв’яків!

– Усього за два поля звідси, за гаєм, – заперечив Под.

– Горіхи – ось уся їхня їжа! І ягоди. Я не здивуюся, якщо вони їдять мишей…

– Ти й сама їла мишей, – нагадав дружині Под.

– І всюди протяги, і вогкість, і діти ростуть без нагляду, як дикуни. Подумай про Арріетту! – сказала Хомілі. – Згадай, як ми її виховали. Єдина дитина. Вона там загине. Для Гендрірі це не так страшно.

– Чому? – здивувався Под. – У нього п’ятеро.

– Ось саме тому, – пояснила Гомілі. – Коли в тебе п’ятеро дітей, за їхнім вихованням не дуже-то встежиш. Але головне зараз не це… Хто тебе побачив?

– Хлопчик.

– Що? – вигукнула Хомілі.

– Хлопчик. – Под зобразив руками в повітрі силует. – Ну… хлопчик.

– Але в будинку ж немає… Який хлопчик?

– Не розумію. Що значить «який»? Хлопчик у нічній сорочці. Просто хлопчик. Ти ж знаєш, що таке хлопчик.

– Так, – відповіла Хомілі, – я знаю, що таке хлопчик. Але ось уже років двадцять як у будинку немає ніяких хлопчиків.

– Не було, – заперечив Под. – А тепер є.

Хомілі мовчки втупилася на нього, але Под хоробро зустрів її погляд, потім вона запитала:

– Де він тебе побачив?

– У класній кімнаті.

– А-а… коли ти діставав чашку?

– Так.

– У тебе хіба немає очей? Ти не міг спершу подивитися на всі боки?

– У класній кімнаті ніколи нікого не буває. Ба більше, і сьогодні теж не було.

– А де ж він був?

– У ліжку. У дитячій, або як там вона в них зветься. Ось де. Сидів у ліжку. А двері були відчинені.

– Ну, міг би зазирнути і в дитячу.

– Та як же я міг – на портьєрі, на півдорозі від підлоги!

– Це там він тебе побачив?

– Так.

– Із чашкою?

– Так. Я не міг рушити ні вгору, ні вниз.

– Ах, Под, – сказала Хомілі, – не треба було мені тебе пускати. У твої-то роки…

– Та ні, не в цьому річ! Ти мене неправильно зрозуміла. Нагору я піднявся з легкістю: злетів як пташка, можна сказати, і бомбошки не знадобилися, – а ось потім… – Под нахилився до неї. – У руці в мене була чашка, якщо ти розумієш, що я маю на увазі. – Він зняв чашку зі столу. – Вона не дуже-то легка. Її можна тримати за ручку ось так… але вона тягне, якщо так можна висловитися, вниз. Її потрібно тримати у двох руках. Шматок сиру або яблуко – інша річ, я їх просто кидаю: штовхну, вони й упадуть, а я злізу потихеньку та й підберу їх, – а з чашкою в руці… розумієш тепер? І коли спускаєшся, треба дивитися, куди ставиш ногу. А деякі бомбошки на портьєрі відірвані. Не знаєш, за що й ухопитися, щоб не впасти…

– Ах, Под, – промовила Хомілі, мало не плачучи, – що ж ти зробив?

– Ну… він узяв у мене чашку.

– Що?! – в жаху вигукнула Хомілі.

– Розумієш, він сидів у ліжку і дивився на мене. Я провів там, на портьєрі, не менше ніж десять хвилин, тому що годинник пробив чверть…

– Але що значить «він узяв чашку»?

– Ну, він зліз із ліжка, підійшов до мене і сказав: «Давай мені чашку».

– Ой! – видихнула Хомілі, дивлячись на нього в усі очі. – І ти дав?

– Він сам узяв, та так обережно, а коли я спустився, віддав назад.

Гомілі закрила обличчя руками.

– Та не засмучуйся ти так! – схвильовано промовив Под.

– Він міг тебе зловити! – здавленим голосом промовила Хомілі, і плечі її затряслися.

– Міг. Але він лише простягнув мені чашку і сказав: «Візьміть, будь ласка».

Хомілі підняла на нього очі.

– Що нам тепер робити?

Под зітхнув.

– А що ми можемо? Нічого. Хіба що…

– Ах ні, ні! – вигукнула Хомілі. – Тільки не це. Тільки не переселятися. Та ще й тепер, коли я все тут так затишно влаштувала: і годинник у нас є, і всяке інше.

– Ну, годинник можна взяти із собою, – сказав Под.

– А Аррієтта? Як щодо неї? Вона зовсім не така, як її двоюрідні брати: вміє читати, писати й шити…

– Він не знає, де ми живемо.

– Але вони знайдуть нас! – вигукнула Гомілі. – Згадай Гендрірі. Вони принесли кішку і…

– Досить, досить, – зупинив дружину Под. – Навіщо згадувати минуле?

– Але й забувати про нього не можна. Вони принесли кішку і…

– Вірно, але Еглтіна була зовсім не така, як Аррієтта.

– Ні? Але вона ж її ровесниця.

– Вони нічого їй не розповідали, розумієш? І це було великою помилкою. Вони вдавали, ніби на світі немає нічого, окрім нашого підпілля, не розповідали про місіс Драйвер чи Крампфірле і, звісно, і словом не обмовилися про котів.

– У будинку й не було кішки, – нагадала йому Хомілі, – доти, доки люди не побачили Гендрірі.

– Але потім-то була, – заперечив Под. – Дітям потрібно все говорити – так я вважаю, – інакше вони самі починають дізнаватися, що до чого.

– Под, – розгублено промовила Хомілі, – ми ж теж нічого не розповідали Арріетті.

– Ну, вона й так багато знає. У нас же є решітка…

– Вона нічого не знає про Еглтіна і про те, що буде, якщо когось із нас побачить хтось із людей.

– Ну що ж, коли-небудь розповімо: ми ж і так збиралися, – але до чого поспішати?

Хомілі піднялася з місця.

– Под, ми повинні зробити це сьогодні.

Глава п’ята

Аррієтта, лежачи під своєю в’язаною ковдрою, не спала і дивилася в стелю. Це була дуже цікава стеля. Под змайстрував для доньки спальню з двох коробок з-під сигар, і на стелі було намальовано прекрасних дам у газових сукнях, що майоріли, і дмухали в труби на тлі яскраво-блакитного неба. Внизу зеленіли пір’ясті пальми, і крихітні білі будиночки стояли навколо площі… Це була чудова картина, особливо коли горіла свічка, але сьогодні Аррієтта дивилася на неї і не бачила. Стінки коробки з-під сигар не дуже товсті, і вона чула батьківські голоси, які то піднімалися ледь не до крику, то падали до шепоту; чула своє ім’я; чула, як Хомілі вигукнула: «Горіхи – ось уся їхня їжа! І ягоди», – а трохи згодом тривожне запитання: »Що нам тепер робити?»

Коли Хомілі підійшла до її ліжка, Аррієтта піднялася, слухняно закуталася в ковдру і поплескала босоніж у теплу кухню. Там, сівши на низьку лавочку й обхопивши коліна руками, дівчинка уважно подивилася спершу на батька, потім на матір. Хомілі опустилася на коліна, обняла доньку за худенькі плечі й урочисто почала:

– Напевно, ти знаєш про те, що там, нагорі…

– Про що – про те? – не зрозуміла Аррієтта.

– Про двох велетнів.

– Так: це стара тітка Софі та місіс Драйвер.

– Правильно. І Крампфірл у саду. – Гомілі поклала загрубілу від роботи долоню на стиснуті руки доньки. – Ти чула що-небудь про дядька Гендрірі?

Аррієтта задумалася, потім сказала:

– Так. Він поїхав на край світу.

– Переселився, – поправила її Хомілі, – на іншу квартиру. З тіткою Люпі та дітьми. У борсукову нору… дірку на схилі, де росте глід. А чому, як ти думаєш?

– О! – вигукнула Аррієтта, і обличчя її просяяло. – Щоб жити на свіжому повітрі… лежати на сонечку… бігати по траві… гойдатися на гілках, як птахи… висмоктувати з квітів мед…

– Дурниці це! – розсердилася Хомілі. – Звідки такі погані звички? І крім того, у дядька Гендрірі ревматизм. А переселився він тому, що його побачили.

– О!.. – жахнулася Аррієтта.

– Його бачила двадцять третього квітня тисяча вісімсот дев’яносто другого року Роза Пікхетчет у вітальні на поличці над каміном. Треба ж було вибрати таке місце! – додала раптом Хомілі здивовано, немов говорила сама з собою.

– О!.. – знову вигукнула Аррієтта.

– Я ніколи ні від кого не чула, ніхто не вважав за потрібне мені повідомити, чому він узагалі туди забрався. Усе, що там стоїть, каже твій батько, видно з підлоги або з ручок бюро, якщо стати боком і триматися за ключ. Так батько і чинить, якщо заходить у вітальню.

– Говорили, він поліз за пігулками від печінки, – зауважив Под.

– Що ти маєш на увазі? – здивовано вигукнула Гомілі.

– Для Люпі, – втомлено пояснив Под. – Хтось пустив чутку, що на камінній полиці у вітальні лежать пігулки від печінки…

– Ось як? – задумливо промовила Хомілі. – Я ніколи про це не чула. Ну і все одно це був дурний і безрозсудний вчинок, нікому не потрібний ризик. Звідти не спустишся інакше як по шнуру від дзвіночка. Кажуть, Роза змахнула з нього пил мітелочкою, і він стояв так нерухомо поруч із порцеляновим купідоном, що вона нізащо не звернула б на нього уваги, якби він не чхнув. Вона була ще недавно в будинку і не знала всі статуетки. Вона так завищала, що ми почули її навіть тут, під кухнею. Після того її було не змусити витирати пил – хіба тільки зі столів і стільців.

– Я рідко заходжу до вітальні, – вставив слівце Под. – Не варто зусиль. Там усе стоїть на своєму місці, і, якщо щось пропаде, вони відразу помітять. Звісно, буває, залишається що-небудь на столі або на підлозі біля стільця, але тільки якщо там були гості, а в них давно вже не буває гостей: років десять-дванадцять. Я можу зараз, не сходячи з місця, перерахувати тобі все, що є у вітальні, починаючи з гірки біля вікна до…

– А скільки в цій гірці красивих штучок! – перервала його Хомілі. – І багато з литого срібла. Там є срібна скрипка зі струнами і смичком, якраз під зріст нашої Аррієтти.

– Що толку в речах, – зітхнув Под, – які лежать під склом.

– А хіба ти не можеш розбити скло? – здивувалася Аррієтта. – Самий куточок, трохи вдарити, крихітний ку… – Голос її перервався, коли вона побачила, з яким подивом – навіть жахом – дивиться на неї батько.

– Послухай-но, дорогенька, – почала сердито Хомілі, але одразу опанувала себе і ласкаво поплескала доньку по плечу. – Вона ж не розуміє, що таке «позичати», – пояснила вона Поду. – Вона не винна. – Хомілі знову обернулася до Аррієтти: – Щоб позичати, потрібна вправність – це свого роду мистецтво. З усіх родин, які жили в цьому домі, залишилися ми одні, і знаєш чому? Тому що твій батько – наймайстерніший з усіх позичайок; вправнішого за нього в наших краях не було з… ну, з часів, коли ще був живий твій дідусь. Навіть тітка Люпі не могла цього заперечувати. А вже куражу в ньому було по молодості! Я на власні очі бачила, як він пройшов увесь обідній стіл з кінця в кінець уже після того, як пролунав гонг на вечерю, і взяв із кожної тарелі горіх, або цукерку, або ще що-небудь із десерту, і спустився складкою скатертини ще до того, як у двері ввійшла перша людина. Просто так, для забави.

– Сенсу-то в цьому ніякого… – не дуже впевнено сказав Под.

– Нехай, а все ж таки хто, крім тебе, наважився б на таке?

– Дурниця все це, – зітхнув Под і повернувся до Аррієтти. – Ми не ламаємо нічого і не б’ємо: це вже не буде називатися «позичати».

– Тоді ми жили багато, – сказала Хомілі. – Ах які в нас водилися гарні речі! Ти ще крихіткою була, Аррієтта, не пам’ятаєш. У нас був горіховий гарнітур із лялькового будиночка, і набір чарок зеленого скла, і музична шкатулка. До нас приходили родичі, і ми влаштовували бали. Пам’ятаєш, Под? І не тільки родичі. У нас бували навіть Клавесини. Усі бували, крім цих Надкамінних із кабінету. Ми танцювали тоді до упаду, а молодь мало не до ранку сиділа біля ґрат. Наша скринька грала три пісеньки: «Клементина», «Боже, бережи королеву» і «Поштовий галоп». Усі нам заздрили тоді, навіть Надкамінні.

– А хто це такі? – запитала Аррієтта.

– Невже я тобі не розповідала про них? – вигукнула Гомілі. – Про цих чванливих панів, що жили високо на стіні за різьбленою обшивкою над камінною дошкою в кабінеті? Ну й публіка це була! Чоловіки без кінця палили, бо там завжди стояли відкриті табакерки, вічно намагалися залізти вище по різьбі, а потім зісковзнути вниз, і взагалі всіляко виставлялися. Жінки їхні теж уявляли про себе казна-що і без кінця милувалися собою в дзеркалі над каміном. Вони ніколи нікого до себе не запрошували, та я б і сама не пішла. У мене від висоти голова паморочиться, а твоєму батькові не подобалися їхні звички. Він ніколи не дозволяв собі прикладатися до чарочки, а там, у кабінеті, не тільки тютюн стояв відкрито, а й графини з віскі. Не знаю, може, це й не так, – але ходили чутки, що Надкамінні влаштовували вечірки щосереди, після того, як управитель заходив туди у справах, а потім начебто валялися п’яні на зеленому сукні, яким був обтягнутий стіл, серед бляшаних коробок і бухгалтерських книжок…

– Годі тобі, Хомілі, – запротестував Под, бо терпіти не міг пліток. – Я їх такими не бачив.

– Але погодься, що вони на це здатні. Под, ти сам просив, після того як ми одружилися, щоб я з ними не спілкувалася.

– Тільки тому, що це небезпечно – вони жили високо.

– А які ледарі вони були! Вже цього-то ти не станеш заперечувати? Ніякого домашнього господарства не вели. Грілися біля каміна і їли раз на день – адже нічого, крім сніданку, в кабінет не подають.

– Що з ними сталося? – запитала Аррієтта.

– Ну, коли Господар помер, а Вона злягла в ліжко, кабінет нікому більше не був потрібен. Довелося їм піти. А що ще їм залишалося робити? Ні їжі, ні вогню. Там страшенно холодно взимку, коли не топлять камін.

– А Клавесини?

Хомілі задумалася.

– Ну, ті були іншими. Я не кажу, що вони не важничали, як і Надкамінні, бо теж багато про себе розуміли. Твоя тітка Люпі, до того як вийти заміж за дядька Гендрірі, була Клавесін (за першим чоловіком), а вже кому й знати, як не нам, як вона задирала носа.

– Право, Хомілі… – спробував зупинити дружину Под.

– І без жодних на те підстав. Адже вона була просто Захомутницею, перед тим як вийшла за Клавесина.

– І куди подівся цей Клавесин? – запитала Аррієтта.

– Помер. Люпі залишилася з двома дітьми, а Гендрірі на той час був уже вдівцем із трьома. І не дивись на мене так, Под. Ти ж не станеш заперечувати, що вона без кінця пиляла бідолаху: вважала, що принизила себе, вийшовши заміж за одного з Курантів.

– Чому? – здивувалася Аррієтта.

– Тому що ми, Куранти, живемо під підлогою, ось чому. Тому що ми не вимовляємо слова, як шкільний учитель, і не їмо тартинок з анчоусами. Що з того, що ми живемо під кухнею! Це зовсім не означає, що ми неосвічені, зовсім ні. Куранти така ж старовинна сім’я, як Клавесини. Запам’ятай це добряче, Аррієтта, і нехай тільки хто-небудь спробує сказати тобі, що це не так! Твій дідусь умів писати цифри і рахувати до… до скількох, Под?

– До п’ятдесяти семи.

– Ось бачиш! До п’ятдесяти семи! І твій батько теж уміє рахувати, сама знаєш. Він уміє записувати цифри і рахувати до самого кінця. Де в них кінець, Под?

– Рівно на тисячі.

– Ось бачиш! – знову вигукнула Хомілі. – І абетку знає, адже це він тебе вивчив букв. І навчився б читати – правда, Под? – якби йому не довелося змолоду позичати. Твоєму дядькові Гендрірі і твоєму батькові довелося піднятися наверх і почати позичати, коли їм було лише по тринадцять років, як тобі зараз, Аррієтта. Тільки подумай!

– Мені теж хотілося б… – почала було та, але мати продовжила, не переводячи подиху:

– Тому в нього не було таких гарних умов, як у тебе. Клавесини жили у вітальні… вони переїхали туди тисяча вісімсот тридцять сьомого року, у дірку за дерев’яною панеллю на тому місці, де раніше стояв клавесин, якщо він узагалі там стояв, у чому особисто я сумніваюся… А насправді їхнє прізвище було Утюг або щось на кшталт цього, але вони змінили його на Клавесин…

– А що ж вони їли? – запитала Аррієтта. – Там, у вітальні?

– Солодощі, – відповіла Гомілі. – Те, що подають до чаю. Годі дивуватися, що діти в них були такі хворобливі. Звісно, за старих часів було краще… до чаю подавали здобні булочки, і коржі, і солодкий пиріг, і варення, і джем. А один старий Клавесин навіть пам’ятав, як вечорами там пили молочний пунш! Але їм, бідолахам, доводилося позичати все в такому поспіху! У сирі дні, коли люди сиділи ледь не весь день у вітальні, чай приносили й забирали, так що Клавесини й близько до столу підійти не могли, а в гарну погоду чай подавали в саду. Люпі говорила, що, траплялося, день у день вони харчувалися одними черствими крихтами та пили воду з квіткових ваз. Тож не треба так уже на них нападати: трошки поважничати та поговорити як панове було для них єдиною втіхою. Ти чула, як говорить тітка Люпі?

– Так… Ні… Не пам’ятаю.

– О, треба було чути, як вона вимовляє слово «паркет» (це дощечки, з яких зроблена підлога у вітальні). «Паркет… парр-кет». Ох і сміх же був! Якщо подумати, твоя тітка уявляла більше за всіх…

– Аррієтта тремтить від холоду, – зауважив Под. – Ми не для того підняли дівчинку з ліжка, щоб обговорювати тітку Люпі.

– Вірно, вірно, – винувато закивала Хомілі. – Тобі слід було мене зупинити. Ну-бо, моє ягнятко, закутайся краще в ковдру, а я наллю тобі чашку смачного гарячого бульйону!

– І все ж таки, напевно, – задумливо промовив Под, у той час як Хомілі наливала бульйон, – і для того теж.

– Для чого? – не зрозуміла Хомілі.

– Ну, підняли її… щоб поговорити і про це теж: про тітку Люпі, дядька Гендрірі… Еглтіна.

– Нехай спочатку поїсть.

– Одне іншому не заважає, – заперечив Под.

Глава шоста

Под кашлянув, і Аррієтта подивилася на батька поверх чашки з бульйоном, яку тримала в обох руках.

– Ми з мамою підняли тебе, щоб розповісти про те, що робиться нагорі. Ти якось сказала, що небо темно-коричневе і в ньому є тріщини. Це не так: воно блакитне.

– Я знаю, – сказала Аррієтта. – Бачила через ґрати.

– Хіба там видно небо?

– Продовжуй, – поквапила чоловіка Хомілі. – Розкажи їй про ворота.

– Ну, – важко упускаючи слова, промовив Под, – а якщо ти вийдеш із цієї кімнати, що побачиш?

– Темний коридор, – сказала Аррієтта.

– А що ще?

– Інші кімнати.

– А якщо підеш далі?

– Ще коридори.

– А якщо довго-довго йти цими коридорами вперед, і направо, і наліво, і знову вперед – і так до самого кінця, – що побачиш?

– Ворота.

– Міцні ворота, – поправив Под, – такі, що тобі не відкрити. Для чого вони?

– Щоб до нас не залізли миші, – впевнено сказала Аррієтта.

– Ну так… – зовсім не так невпевнено вимовив Под, немов погодився з нею тільки наполовину. – А ще для чого?

– Від щурів? – припустила Аррієтта.

– Тут немає щурів. А як щодо котів?

– Котів? – здивувалася Аррієтта.

– А ти не думала, що ці ворота для того, щоб утримати тебе тут?

– Утримати… мене… тут? – у повному замішанні повторила Аррієтта.

– Нагорі дуже небезпечно, а ти – все, що в нас є, розумієш? Не те що Гендрірі… у нього й зараз двоє своїх дітей і двоє – Люпі, а раніше своїх було троє.

– Батько має на увазі Еглтіну, – пояснила Хомілі.

– Так, – кивнув Под, – її. Батьки ніколи не розповідали їй про те, що робиться нагорі. У них не було віконця, як у нас, і вона думала, що небо прибите над головою цвяхами, що в ньому є щілини…

– Треба ж так по-дурному виховувати дитину, – пробурмотіла Гомілі, пирхнувши, і пригладила Арріетті волосся.

– Але Еглтіна була недурна дівчинка, – продовжив Под, – не повірила їм, тож одного разу піднялася нагору, щоб побачити все на власні очі.

– А як вона вибралася? – з цікавістю запитала Аррієтта.

– Ну, тоді в нас не було так багато воріт. Тільки одні, під курантами. Видно, Гендрірі забув їх замкнути. Так чи інакше, Еглтіна вийшла назовні…

– У блакитній сукні, – додала Гомілі, – і жовтих лайкових черевичках, які їй пошив твій батько, з ґудзиками з чорних намистин. Вони були такі гарненькі!

– Так от, – продовжив Под, – у будь-який інший час усе могло б обійтися добре. Вона б вийшла, оглянула все навкруги, можливо, трошки злякалася і повернулася назад… несолоно сьорбавши, але здоровою і неушкодженою.

– Але за цей час багато чого сталося, – додала Хомілі.

– Так, – підтвердив Под. – Вона не знала, бо ніхто їй не сказав, що її батька побачили, і що нагорі завели кішку, і…

– Вони чекали тиждень, – сказала Хомілі, – вони чекали місяць, вони не втрачали надії ще цілий рік, але відтоді ніхто ніколи Еглтіну не бачив.

– Ось що, – сказав, помовчавши, Под і уважно подивився на доньку, – ось що сталося з твоєю двоюрідною сестрою.

Знову запанувала тиша, тільки суп булькав на вогнищі та чулося, як важко дихає Под.

– Це розбило серце твоєму дядькові Гендрірі, – сказала нарешті Хомілі. – Він більше ніколи не піднімався нагору… боявся знайти там жовті лайкові туфельки. Їм залишалося одне – переїхати.

Кілька хвилин Аррієтта мовчала, але нарешті підняла голову і запитала:

– Чому ви розповіли мені про це сьогодні… зараз?

Хомілі піднялася, не знаходячи собі місця, підійшла до печі.

– Ми взагалі про це не говоримо: принаймні намагаємося, – але сьогодні ось вирішили… – Раптово вона повернулася до доньки. – Ми повинні чесно тобі сказати: сьогодні твого батька побачили нагорі.

– О!.. – вигукнула Аррієтта. – Кого?

– Ти про нього ніколи не чула, та й не в ньому справа, а в тому, що…

– Ви думаєте, вони заведуть кішку?

– Цілком можливо, – зітхнула Гомілі.

Аррієтта поставила на підлогу чашку з супом – вона була їй ледь не до колін – і втупилася в неї; на її обличчі з’явився якийсь дивний, мрійливий вираз.

– А ми не можемо переїхати? – нарешті наважилася вона запитати.

Хомілі сплеснула руками і, повернувшись до стіни, ледь не задихаючись, закричала, звертаючись до сковорідки, що висіла на стіні:

– Ти не розумієш, про що говориш! Черв’яки, і горностаї, і холод, і вогкість, і…

– Але уяви, що я вийшла назовні і кішка мене зжерла. Тоді ви з татом переїхали б? Адже так? – сказала Аррієтта, і голос її здригнувся. – Адже так?

Гомілі знову повернулася, цього разу – до Аррієтти. У неї був дуже сердитий вигляд.

– Я тебе відшльопаю, Аррієтта Курант, якщо не перестанеш базікати дурниці!

Очі Аррієтти наповнилися сльозами.

– Я тільки подумала, що мені теж хотілося б піти звідси… неслопаною… – І сльози покотилися по щоках.

– Досить, – сказав Под, – зараз же припини. Вирушай у ліжко, Аррієтта, неслопана і невідшльопана. Ми поговоримо про все це вранці.

– Я зовсім не боюся! – розсердилася Аррієтта. – А котів обожнюю. Б’юся об заклад, що кішка ні до чого: Еглтіна просто втекла, бо їй огидно було сидіти замкненою… день за днем… тиждень за тижнем… рік за роком… Так само, як мені!

Останні слова було вимовлено вже крізь ридання:

– Під замком! – здивовано повторила Хомілі, а Аррієтта, прикривши обличчя руками, твердила як заведена:

– Ворота… ворота, ворота, ворота…

Под і Хомілі втупилися одне на одного поверх її схиленої голови.

– Не треба було заводити цю розмову сьогодні, – сказав Под понуро. – Та ще так пізно, перед сном…

Аррієтта підняла залите сльозами обличчя і вигукнула:

– Пізно чи рано, яка різниця! О, я знаю, тато напрочуд спритно все позичає. Я знаю, що ми зуміли залишитися, хоча всі інші мали піти. Але до чого це нас привело? Не думаю, що це так уже й розумно – все життя жити самому у великому напівпорожньому будинку, у підпіллі, де нема з ким поговорити, нема з ким погратися, нема чого побачити, окрім запорошених коридорів, нема жодного світла, окрім світла свічок та вогнища та того світла, яке проникає сюди крізь шпарини. У Еглтіни були брати, була ручна мишка, у Еглтіни були жовті лайкові туфлі з чорними гудзиками, і Еглтіна вийшла звідси… нехай один раз!

– Ш-ш-ш! – ласкаво сказав Под. – Не так голосно.

Половиці в них над головою заскрипіли, почулися важкі кроки взад і вперед, взад і вперед. Почувся стукіт кочерги і бурчання місіс Драйвер: «Щоб їй порожньо було, цій плиті! Знову східний вітер піднявся». Потім, підвищивши голос, вона покликала: «Крампфірл!»

Под похмуро втупився в підлогу; Аррієтта здригнулася і щільніше закуталася у в’язану ковдру. Гомілі, випустивши довгий і тяжкий зітхання, раптово підняла голову і рішуче сказала:

– Дівчинка має рацію!

У Аррієтти зробилися круглі очі, і вона злякано вигукнула:

– Ой, ні!

Праві батьки, а не діти. Вона знала: діти можуть говорити, що заманеться, і отримувати від цього задоволення, завжди знаючи, що вони не мають рації і з ними не трапиться нічого поганого.

– Розумієш, Под, – продовжила Хомілі, – для нас із тобою все було інакше. Тут були інші сім’ї, інші діти… У ванній кімнаті – Умивальники, пам’ятаєш? І ця сім’я, що жила за хліборізкою… я забула їхнє прізвище. І хлопчики з комори. І тоді був підземний хід у стайню, яким до нас приходили діти Захомутників. Нам було… як би це сказати… веселіше.

– Мабуть, – сказав Под. – Певною мірою – так. Але куди це нас привело? Де всі вони зараз?

– Я не здивуюся, якщо багато хто з них живуть і не тужать, – різко сказала Хомілі. – Часи змінилися, і будинок цей змінився. Здобич у нас тепер не та, що раніше. Пам’ятаєш, багато хто пішов, коли тут рили канаву для газопроводу. Через поле і ліс і ще далі. Справжній тунель аж до Лейтон-Баззарда.

– Ну і що вони там знайшли? – сердито запитав Под. – Гору коксу.

Хомілі відвернулася від нього і рішуче сказала:

– Аррієтта, припустімо, колись… ми оберемо такий день, коли в домі нікого не буде, ну і, звісно, якщо вони не заведуть кішку, а в мене є підстави вважати, що вони її не заведуть… припустімо, колись тато візьме тебе з собою, коли піде випозичати, ти гарно поводитимешся, так? Будеш робити все, що він скаже, швидко й тихо, без заперечень?

Аррієтта спалахнула і, притиснувши кулачки до грудей, захоплено ахнула, але Под швидко сказав:

– Справді, Хомілі, ми повинні спершу подумати. Не можна нічого обіцяти, як слід усе не обдумавши. Мене побачили – не забувай про це. Зараз невідповідний час брати дівчинку нагору.

– Кішки не буде, – сказала Хомілі. – Цього разу жодного вереску ми не чули. Не те що тоді, з Розою Пікхетчет.

– Усе одно, – промовив Под, але не настільки твердо, – якийсь ризик залишився. І я жодного разу не чув, щоб дівчинка ходила позичати.

– Я так дивлюся на це, – сказала Хомілі, – і це тільки зараз спало мені на думку: якби в нас був син, ти б узяв його нагору, так? Ну а сина в нас немає, тільки Аррієтта. Уяви: з тобою або зі мною щось трапиться. Що буде тоді з нею, якщо вона не навчиться позичати сама?

Под потупився, а через хвилину сказав:

– Так, я розумію, що ти маєш на увазі.

– Це буде їй цікаво, та й нудитися вона перестане.

– Нудитися? За чим?

– За блакитним небом, травою і всім таким.

Аррієтта шумно зітхнула, і Гомілі швидко обернулася до неї.

– Порожні мрії: я все одно нікуди не переїду звідси ні заради тебе, ні заради когось іншого.

– Так-а, – протягнув Под і розсміявся. – Ось воно що!

– Тихіше, – застережливо прошепотіла Хомілі і, глянувши на стелю, швидко додала: – Не так голосно. Ну, поцілунок батька, Аррієтта, і в ліжко!

Згорнувшись калачиком під ковдрою, Аррієтта відчувала, як радість теплим потоком заливає її з ніг до голови. Голоси батьків за стіною чулися то голосніше, то тихіше: голос Хомілі звучав рівно, впевнено, переконливо – так говорять переможці. Одного разу Аррієтта почула, як заскрипів стілець, – це піднявся Под. Потім його голос: «Мені це не до душі». Потім шепіт Хомілі: «Тихіше». І негайно зверху долинули невірні кроки і гуркіт каструль.

Аррієтта, вже засинаючи, окинула поглядом свою оздоблену стелю. «Квітка Гавани», – гордо проголошували прапори. – Вищий сорт… Найкраща якість». І дами в прозорому одязі, радіючи, дмухали в труби урочисто і беззвучно, сповіщаючи прийдешню радість…

Глава сьома

Наступні три тижні Аррієтта день у день показувала батькам, що вже не маленька і на неї можна покластися: допомогла матері прибрати в коморах; підмела коридори; розсортувала намисто (його використовували замість ґудзиків) і розклала по металевих кришечках від баночок з-під аспірину; розрізала старі лайкові рукавички на квадрати, з яких Под потім шив туфлі; нагострила голки з риб’ячих кісточок тонші за бджолине жало; розвісила сушитися біля віконних ґрат білизну, й вона тихо погойдувалася там під легеньким вітерцем. І нарешті настав день, коли Хомілі, закінчивши мити щіткою стільницю на кухні, випрямила спину і покликала:

– Під! – А коли із шевською колодкою в руці чоловік вийшов із майстерні, вигукнула: – Ти тільки поглянь на цю щітку!

Щітка була з жорсткого волокна, переплетеного косицями з тильного боку.

– Ага, – буркнув Под, – зовсім витерлася.

– Усі кісточки обдерла, поки вимила стіл, – поскаржилася Хомілі.

Под стривожився. Відтоді, як його побачили, позичати доводилося лише на кухні, і то лише найнеобхідніше – паливо та їжу. Під плитою нагорі була закинута мишача нора, і вночі, коли вогонь у плиті було погашено, Под використовував її як спуск, щоб не носити здобич кругом. Після нещасного випадку на портьєрі вони підставили під дірку комод із сірникових коробок, видерли на нього табурет, і за допомогою Хомілі, яка підштовхувала й підпихувала його знизу, Под навчився пролізати через спуск нагору. Тепер не треба було ризикувати, пробираючись у кухню через хол і коридори: він міг просто вискочити з-під величезної чорної плити й узяти зубок часнику, або морквину, або апетитну скибочку шинки. Але не треба думати, що це було дуже просто. Навіть якщо вогонь у плиті було погашено, часто на підлозі залишалася гаряча зола і навіть вугілля, а одного разу, коли він вибирався назовні, місіс Драйвер ледве не змела його на купу сміття величезною мітлою, і він скотився донизу просто на голову Гомілі, обпечений і наляканий, і довго не міг відкашлятися, наковтавшись пилу. А іншим разом вогонь із якоїсь невідомої причини горів на повну силу, і Под раптом опинився у справжньому пеклі, де на нього сипалися вщент розпечені брили вугілля. Але зазвичай вночі плита була холодна і Под спокійно вибирався на кухню.

– Місіс Драйвер немає вдома, – сказала Хомілі. – У неї сьогодні вихідний. А Вона (вони завжди називали тітку Софі «Вона») відпочиває у себе в спальні.

– Та їх я не боюся, – сказав Под.

– Невже хлопчисько ще в будинку?! – вигукнула Хомілі. – Бути не може.

– Не знаю, але ризик є завжди.

– І завжди буде. Пам’ятаєш, одного разу ти позичав у вугільній комірчині – і приїхав фургон із вугіллям?

– Але я завжди знаю, де ці двоє – Вона і місіс Драйвер.

– Ну, що стосується хлопчика – так ще краще! Цього хлопчика за милю чути. – Хомілі помовчала, потім додала: – Що ж, роби як знаєш. А тільки не схоже на тебе тлумачити про ризик…

– Гаразд, – сказав Под, зітхнувши, і пішов за своєю похідною торбою.

– Візьми дівчинку! – крикнула Хомілі йому вслід.

Под обернувся:

– Право, не варто…

– Чому? – здивувалася Хомілі. – Сьогодні найкращий день. Ти ж не підеш далі парадних дверей. Якщо хвилюєшся, залиш її під курантами: у разі чого вона в одну секунду зможе пірнути вниз і втекти. Дай їй хоч виглянути назовні. Аррієтта!

Под спробував було заперечити, але Гомілі, наче й не чула його, весело поцікавилася, коли донька вбігла в кімнату:

– Хочеш піти з татом по щетинки для щітки? Їх треба насмикати з килимка для ніг у холі.

Аррієтта радісно підстрибнула і вигукнула:

– А можна?

– Зніми фартух і перевзуйся. Коли йдеш позичати, потрібне легке взуття. Одягни, мабуть, свої червоні лайкові туфлі.

І коли Аррієтта, пританцьовуючи, вибігла з кімнати, Гомілі обернулася до чоловіка:

– Усе буде гаразд, ось побачиш.

Аррієтта йшла за батьком темними переходами, і серце в грудях билося, як птах у клітці. Зараз, коли настала нарешті ця довгоочікувана мить, вона ледве могла впоратися з хвилюванням і вся тремтіла: їй здавалося, що в неї всередині зовсім порожньо, що вона нічого не важить.

У них було три мішки на двох. «На випадок, – пояснив Под, – якщо знайдемо що-небудь цікаве. Завжди потрібно мати запасний мішок, щоб не проґавити щасливий шанс». Коли вони підійшли до перших воріт, Под поклав мішки на землю, щоб відкрити клямку. Вона була зроблена з французької шпильки, велика і занадто туга, щоб відкрити її руками. Аррієтта дивилася, як батько повис усім тілом на затиснутому вістрі, так що ноги в нього бовталися в повітрі, потім, перебираючи руками, почав рухатися вістрям до голівки, аж доки шпилька не відчинилася; тієї ж миті він зістрибнув на землю.

– Ти б цього не змогла, – сказав він, обтрушуючи руки, – занадто легка. І мама не змогла б. Ну пішли, тільки тихо.

Вони минули ще багато воріт, і всі їх Под залишав відчиненими, пошепки пояснивши доньці:

– Ніколи не замикай браму, коли йдеш нагору: раптом знадобиться швидко повернутися.

Нарешті Аррієтта побачила попереду тьмяне світло і, потягнувши батька за рукав, прошепотіла:

– Це тут?

Под зупинився і попередив:

– Спокійніше, спокійніше. Так, це діра під курантами.

Аррієтта відчула, що в неї перехопило подих, але зовні ніяк не видала себе.

– Туди ведуть три сходинки, – продовжив Под. – Вони доволі круті, тож дивись не оступися. Коли опинишся під курантами, залишайся там; будь уважна і не зводь з мене очей. Якщо все спокійно і нікого поблизу немає, я подам тобі знак.

Сходинки були високі й не зовсім рівні, але Аррієтта піднялася на них легше, ніж Под. Коли вона протиснулася крізь зазубрені краї діри, очі її раптом засліпило розплавленим золотом – це на кам’яних плитах холу лежало весняне сонце. Вона стала на повний зріст, і підлога зникла з поля зору; вона опинилася у величезній печері – футлярі годинника, де вгорі неясно виднілися в темряві обриси гир, що висіли на ланцюгах. Морок і порожнеча навколо були сповнені розміреними, важкими, гучними звуками, які заспокійливо віддавалися у неї у вухах. Високо над головою Аррієтта побачила маятник, що злегка поблискував у напівтемряві, обережно, ритмічно розгойдуючись взад-вперед, і відчула на очах гарячі сльози, серце її раптом переповнилося гордістю: тож ось які вони – куранти, їхній годинник… на честь якого їхня сім’я звалася Курантами. Ось уже двісті років, як він стоїть на цьому місці, терпляче охороняючи вхід до їхнього будинку, басовито відстукуючи час.

На світлому тлі склепінчастого виходу чітко вимальовувалася постать Пода, який низько припав до землі.

– Не зводь з мене очей, – так він їй сказав, і Аррієтта теж слухняно стиснулася в грудку.

Вона знову побачила блискучу золотом кам’яну підлогу холу – вона йшла далеко-далеко від неї, – побачила краї килимів, які лежали, наче різнокольорові острови, на розплавленому морі сонця, і ще далі побачила в усій пишності сонячного світла відчинені парадні двері – немов вхід у чарівну країну, про яку мріяла все життя. За дверима була трава – справжній ліс, і десь високо – збентежені вітерцем зелені гілки дерев.

Очі Пода зробили повне коло.

– Почекай! – прошепотів він. – І дивись в обидва.

І раптом його не стало.

Аррієтта спостерігала, як він котиться залитою сонцем підлогою, швидко, як миша або листок, що несе вітер,… і раптово побачила його маленьким. «Але ж він не маленький, – сказала вона собі, – на півголови вищий за маму». Вона помітила, як він обігнув коричневий килимок для ніг біля порога і зник у тіні біля дверей. Здавалося, він перетворився на невидимку. Аррієтта дивилася й чекала. Було зовсім тихо. Раптом у годиннику, в темній порожнечі над її головою, пролунав якийсь звук – чи то скрип, чи то скрегіт, – а потім почувся бій. Годинник пробив тричі, неквапливо, звучно. «Подобається вам це чи не подобається, – здавалося, говорив він, – але зараз третя година, рівно третя».

Раптовий рух біля дверного порога, схованого в тіні, – і Аррієтта знову побачила Пода: з мішком у руках він стояв біля килимка для ніг, який доходив йому до колін, золотисто-коричневий, як житнє поле. Аррієтта побачила, як він глянув на годинник, потім підняв руку.

Ах які теплі були кам’яні плити підлоги, якими вона бігла… яким радісним – сонячне світло на її обличчі та руках… яким страшним – неозорий простір навколо! Под підхопив її, притиснув до грудей, підбадьорливо поплескав по спині і, віддихавшись, сказав:

– Ну ж бо, ну ж бо… Ось і розумниця!

Усе ще задихаючись, Аррієтта озирнулася й побачила величезні ніжки стільця, що здіймаються вгору, побачила вкритий тінню нижній бік сидіння, немов балдахін над головою, побачила цвяхи, брезентові стрічки, кінці шовкової оббивки, що бовтаються деінде, та мотузку; побачила круті урвища сходинок, які величезними уступами йдуть у висоту, побачила різьблені ніжки столу й темну печеру під скринею. І весь цей час у тиші звучав голос курантів, що відраховували секунди, вселяючи в неї впевненість і спокій.

А потім Аррієтта обернулася, подивилася в сад і побачила гравійну доріжку, вистелену кольоровим камінням завбільшки з волоський горіх, і зелені травинки, що пробиваються серед них подекуди, – прозорі від сонця зелені списи, прозорі від сонця. Позаду доріжки вона побачила крутий трав’янистий схил, за ним – густий живопліт, а за огорожею – фруктові дерева в цвіту.

– Ось тобі мішок, – хрипло прошепотів Под, – час братися до справи.

Аррієтта слухняно почала висмикувати з килимка для ніг волокна, жорсткі й дуже запорошені.

Под працював швидко і методично: набравши пучок волокон, одразу ж укладав його в мішок, – пояснивши:

– Якщо доведеться раптово тікати, треба, щоб не залишилося жодних слідів.

– Боляче рукам, так? – сказала Аррієтта і чхнула.

– Мені ні, вони в мене загрубілі, – відповів Под.

Аррієтта, знову чхнувши, запитала:

– Пильно, так?

Под випростався:

– Немає сенсу смикати там, де волокно звалялося. Годі дивуватися, що боляче рукам. Послухай, – додав він через секунду, – залиш. Адже ти вперше в житті піднялася нагору. Посидь на сходах і помилуйся.

– Ах ні… – почала було Аррієтта, подумавши при цьому: «Якщо я не допомагатиму, тато не візьме мене з собою наступного разу», – але Под наполягав:

– Мені навіть краще самому все надергати: можу вибрати те, що треба, розумієш? Адже щітку-то робити мені.

Глава восьма

Сходинки були теплі, але круті. «Якщо я спущуся на доріжку, – подумала Аррієтта, – мені потім буде не вилізти назад», – тож кілька хвилин сиділа спокійно, поки не помітила скобу для чобіт.

– Аррієтта, – неголосно покликав її Под. – Куди ти поділася?

– Я спустилася по скобі.

Под вийшов із холу і подивився вниз.

– Гаразд. Але пам’ятай: ніколи не спускайся по тому, що не прикріплено. Уяви: хто-небудь із них підійде і переставить скобу на інше місце… Як ти потрапиш назад?

– Вона занадто важка, щоб її переставляти, – сказала Аррієтта.

– Можливо, але зрушити її все ж можна. Розумієш, що я маю на увазі? Є правила, донечко, і тобі потрібно вивчити їх напам’ять.

– Ця доріжка йде навколо всього будинку? – запитала Аррієтта. – І схил теж?

– Так. І що з того?

Аррієтта поколупала землю носком червоної лайкової туфельки і пояснила:

– Моя решітка, вірно, одразу за рогом і виходить на цей схил.

– Твоя решітка! – вигукнув Под. – З яких це пір решітка стала твоєю?

– Ти не дозволиш мені зайти за ріг і покликати через неї маму?

– Ні, і думати не смій про це! Ніяких ґрат! Ніяких «зайти за ріг»!

– Тоді мама побачила б, – продовжила Аррієтта, немов і не чула батька, – що зі мною все гаразд.

– Ну гаразд, – усміхнувся Под. – Тільки швидко. Я тебе тут посторожу. І не кричи.

Аррієтта пустилася бігти. Доріжка була добре утрамбована, і її легкі туфельки, здавалося, зовсім не торкалися каміння. Як чудово бігати! Під підлогою не побіжиш – там ходиш, повзаєш, пробираєшся, але не бігаєш. Аррієтта мало не пробігла повз ґрати, але вчасно побачила їх, щойно завернула за ріг. Так, це була вона – майже біля самої землі, глибоко врізана в стару стіну будинку; перед нею зеленіла нерівна пляма цвілі.

Аррієтта підбігла до ґрат і закричала, притиснувши ніс до залізних прутів:

– Мамо! Матусю!

Почекавши трохи, покликала знову, і лише втретє Хомілі почула її і підійшла до вікна. Волосся її було розпатлане, в руках вона насилу несла кришку від банки з-під солоних огірків, повну мильної води.

– Фу ти, – сказала вона сердито, – і налякала ж! Що трапилося? Що ти тут робиш? Де батько?

Аррієтта кивком вказала праворуч:

– Там, за рогом… біля парадних дверей.

Вона була така щаслива, що ноги її, не видимі Хомілі, самі собою танцювали по землі. Нарешті вона по інший бік решітки… зовні… і дивиться звідти всередину!

– Так, вони завжди відчиняють навстіж парадні двері в перший весняний день. Гаразд, – діловито сказала Хомілі, – біжи тепер до тата й скажи йому, що, якщо двері до кабінету відчинено, я не заперечуватиму проти шматочка червоної промокашки. Відійди-но, мені треба виплеснути воду.

«Ось звідки тут пліснява, – подумала Аррієтта, щодуху прямуючи до батька. – Від води, яку ми вихлюпуємо через решітку».

Под полегшено зітхнув, побачивши її, але, коли вона передала йому слова Хомілі, насупився.

– Як, вона думає, я заберуся на конторку без капелюшної шпильки? Промокальний папір знизу не підбереш, треба забиратися нагору; пора б їй уже це знати! Ну, пішли. Піднімайся сюди.

– Дозволь мені залишитися внизу, – попросила Аррієтта. – Тільки трішки, поки ти не закінчиш. У будинку нікого немає, крім Неї.

– Хто знає, а раптом Вона надумає встати з ліжка і спуститися з палицею вниз? Хто знає, а раптом місіс Драйвер не пішла сьогодні з дому… Може, в неї голова болить? Хто знає, а раптом хлопчисько все ще тут?

– Який хлопчик? – запитала Аррієтта.

На обличчі Пода відбилося збентеження.

– Який хлопчисько? – повторив він невизначено і потім продовжив: – Може, Крампфірл…

– Але ж Крампфірл не хлопчисько, – заперечила Аррієтта.

– Так, – погодився Под, – його хлопчиськом не назвеш, ні. – Він трохи подумав. – Не назвеш його хлопчиськом. Ні, він не хлопчисько… Гаразд, побудь там ще трошки. Тільки нікуди не йди!

Аррієтта зачекала, поки він зникне в холі, потім озирнулася навколо. О радість! О щастя! О свобода! Сонце, трава, теплий вітерець і посередині зеленого схилу, там, де він завертав за ріг, величезне вишневе дерево в цвіту! Під ним на доріжці густим шаром лежали рожеві пелюстки, а біля самого стовбура ріс блідо-жовтий, як вершкове масло, первоцвіт. Аррієтта кинула крадькома погляд на сходинки, потім, легка, як танцівниця, понеслася у своїх червоних лайкових туфельках до пелюсток. У них були загнуті краї, як у мушель, і вони тихенько хиталися, коли вона торкалася до них.

Вона підняла кілька пелюсток і склала одну в іншу: все вище і вище, як картковий будиночок, – а потім знову розсипала.

Батько знову вийшов на ґанок.

– Не йди далеко.

Аррієтта побачила, як у нього ворушаться губи, і посміхнулася у відповідь: слів не розчула – була вже занадто далеко.

Зеленувато-сірий жук біг до неї доріжкою, виблискуючи під сонцем. Вона торкнулася долонькою його панцира, і жук застиг у нерухомості; вона прибрала руку, і він швидко рушив далі. Діловито сіменячи, на повороті з’явилася мураха. Аррієтта застрибала перед ним, щоб подражнити, і загородила йому ногою дорогу. Він втупився на неї, не знаючи, що робити, поводячи вусиками, потім з ображеним і сердитим виглядом побіг в інший бік.

На траву під деревом опустилися два птахи на зріст більші за Аррієтту, почали сваритися гучними, пронизливими голосами. Один незабаром полетів, але іншого все ще було видно в траві на схилі прямо над головою.

Аррієтта обережно стала пробиратися нагору між травинками. Їй було трохи страшно. Коли вона розсовувала траву руками, великі краплі води капали їй на спідницю, а червоні лайкові туфельки незабаром зовсім промокли, але Аррієтта йшла вперед і вперед у гущавині лісових фіалок, моху та листя конюшини, яке стелиться землею, час від часу спотикаючись об вузлувате коріння трав. Травинки, такі гострі на вигляд, виявилися м’якими на дотик і легко замикалися за нею, але коли Аррієтта дісталася дерева, пташка злякалася і полетіла.

Аррієтта сіла на пожухлий листок первоцвіту і подумала: «Ніхто не хоче гратися зі мною».

Повітря було напоєне ароматом квітів. У тріщинках і улоговинках листя первоцвіту ховалися великі кришталеві намистини роси. Коли Аррієтта натискала на лист, вони перекочувалися, наче крокетні кулі. На схилі, під пологом високої трави було тепло, навіть спекотно, сухо пахла земля.

Вставши, Аррієтта зірвала первоцвіт. Рожеве стебло завтовшки з її руку, гнучке і вкрите ніжним сріблястим пушком, здавалося живим, а коли вона підняла квітку, наче парасольку, над головою, то побачила крізь вкриті жилками пелюстки слабко просвічуване сонце.

На шматку кори Аррієтта помітила мокрицю і легенько вдарила її гнучкою квіткою. Мокриця тут же згорнулася в тугий м’ячик і м’яко покотилася вниз, у сиру траву. Аррієтта й удома часто гралася з мокрицями: їх було повно під підлогою, – і Хомілі завжди сварила її за це, кажучи, що від них пахне, як від старих ножів.

Аррієтта лягла на спину серед первоцвіту – там не так палило сонце і було прохолодніше, – потім, зітхнувши, повернула голову і глянула нагору, між стеблами трави. І тут серце мало не вискочило в неї з грудей. Над нею на схилі щось рухалося і блищало. Що б це могло бути?

Глава дев’ята

Це було око. У всякому разі, було дуже схоже на око: яскраво-синє, як небо над головою, таке саме, як у неї, тільки величезне-превеличезне і сердите. Задихнувшись від страху, Аррієтта сіла. Око моргнуло. Довга бахрома світлих загнутих вій опустилася над ним і знову злетіла вгору. Аррієтта обережно рушила ногою – зараз ковзне безшумно в траву і скотиться схилом.

– Ні з місця!.. – пролунав голос; голос, як і око, був величезний, але водночас приглушений: звучав як вітер, що вдирався до них крізь ґрати в грозові березневі ночі.

Аррієтта застигла. «Так ось воно, найгірше, найжахливіше, що могло трапитися: мене побачили. Те, що було з Еглтіною, станеться зараз зі мною».

Настало мовчання; серце голосно стукало в Аррієтти у вухах, але навіть крізь його удари вона чула, як повітря знову з глухим шумом наповнило величезні легені.

– …Не те, – продовжив голос, як і раніше, пошепки, – я вдарю тебе прутиком.

І Аррієтта раптом заспокоїлася і запитала:

– Чому?

Як дивно прозвучав її голос: продзвенів у повітрі, тонкий і чистий, наче кришталевий дзвіночок.

– А щоб ти не стрибнула на мене, – пролунав нарешті здивований шепіт, – щоб не подряпала мене своїми неприємними худими руками.

Аррієтта втупилася на око, але з місця не зрушила і знову запитала:

– Чому?

І знову її запитання пролунало як дзвіночок, тільки тепер дзвін був холодний як лід і колючий як голка.

– Так буває, – сказав голос. – Я сам бачив. В Індії.

Аррієтта подумала про свій «Географічний довідник Хлопчика-з-пальчика» і сказала:

– Але ми зараз не в Індії.

– Ти вийшла з дому?

– Так.

– Звідки, з якої кімнати?

Аррієтта пильно подивилася просто в око, потім хоробро заявила:

– Не скажу.

– Тоді я вдарю тебе прутиком.

– Удар! – заявила Аррієтта. – Вдар!

– Я підніму тебе і зламаю навпіл.

Аррієтта встала на ноги і зробила два кроки вперед:

– Давай!

Пролунав короткий подих, і земля під її ногами затремтіла: він відкотився від неї і сів у траві – гора в зеленій в’язаній сорочці. У нього було світле пряме волосся і золотисті вії.

– Стій, де стоїш! – закричав він.

Аррієтта сердито втупилася на нього. Так ось що це таке… хлопчисько. Від страху вона здавалася сама собі легкою-прелегкою.

– Тобі, вірно, дев’ять? – запитала вона через хвилину.

Він спалахнув і глянув на неї, важко дихаючи:

– От і ні! Десять! А тобі скільки?

– Чотирнадцять буде в червні…

Знову настало мовчання. Аррієтта чекала, все ще тремтячи.

– Ти вмієш читати? – запитав нарешті хлопчик.

– Звичайно. А ти хіба ні?

– Н-ні, – відповів він із запинкою. – Тобто так… Тобто… я приїхав з Індії.

– Ну і що з того? – здивувалася Аррієтта.

– Якщо ти народився в Індії, у тебе дві мови. А якщо в тебе дві мови, ти не можеш читати… тобто можеш, але не дуже добре.

Аррієтта, дивлячись на нього всіма очима, подумала: «Ну й чудовисько, справжня гора», – потім запитала:

– А з цього виростаєш?

Він трохи посунувся, і вона відчула, як від його тіні на неї пахнуло холодом…

– О так, поступово це минає. У моїх сестер теж було дві мови, а тепер більше немає. Вони можуть прочитати яку хочеш книжку з тих, що лежать у класній кімнаті.

– І я можу, – швидко промовила Аррієтта. – Якщо хто-небудь буде її тримати і перегортати сторінки. У мене одна мова. Я все можу читати.

– А вголос – теж можеш?

– Звичайно.

– Ти почекаєш, поки я збігаю наверх і принесу книжку?

Їй дуже хотілося показати, як добре вона читає, але тут у її очах промайнув переляк.

– Тільки…

– У чому справа? Що «тільки»? – Хлопчик уже був на ногах і височів над нею як вежа.

– Скільки в цьому будинку дверей? – запитала Аррієтта, примружившись, бо дивилася на нього проти світла.

Він опустився на одне коліно і перепитав:

– Дверей? Зовнішніх дверей?

– Так.

– Ну, парадні, чорний хід ззаду, двері з кімнати, де зберігаються мисливські рушниці, ще з буфетної… і французькі вікна у вітальні.

– Розумієш, – сказала Аррієтта, – там, у холі, мій батько працює якраз біля парадних дверей. Він… він не любить, коли йому заважають.

– Працює? – здивувався хлопчик. – А що він робить?

– Позичає матеріал для щітки.

– Тоді я піду через чорний хід. – Він зробив кілька кроків, але раптом зупинився, знову підійшов до неї і хвилину постояв у замішанні, потім, почервонівши, запитав: – Ти вмієш літати?

– Ні, – здивовано відповіла Аррієтта. – А ти?

Він почервонів ще густіше і сердито сказав:

– Звісно, ні. Я не ельф і не фея.

– І я теж ні. Їх узагалі не існує. Я в них не вірю.

Хлопчик якось дивно на неї подивився.

– Ти в них не віриш?

– Ні. А ти?

– Звісно, ні!

«Право ж, – подумала вона, – який сердитий хлопчик», – але, щоб умилостивити його, сказала:

– Моя мама в них вірить. Вона каже, що бачила одного разу одного ельфа, ще коли була дівчинкою і жила зі своїми батьками за піщаною купою біля гончарні.

Хлопчик присів навпочіпки, і вона відчула його гаряче дихання на своєму обличчі, коли він запитав:

– На що він був схожий?

– Зростом зі світлячка і з крильцями, як у бабки. У нього було крихітне личко, розповідала мама, воно світилося і немов іскрилося, і крихітні ручки. Личко весь час змінювалося, усміхалося і ніби мерехтіло. Здавалося, розповідала вона, що він щось говорить, дуже швидко, але їй не було чути ні звуку.

– Ах! – вигукнув хлопчик. – Як цікаво! А куди він подівся?

– Зник, – сказала Аррієтта. – Коли мама його побачила, їй здалося, що він заплутався в павутині. Але було темно. Це сталося після чаю. А взимку о п’ятій годині вже темно.

– О-о-о-о!.. – протягнув хлопчик і, піднявши з землі дві пелюстки вишні, склав їх сандвічем і почав повільно жувати. Потім, втупившись у стіну будинку, додав: – Уяви, що ти побачила посередині портьєри маленького, завбільшки з олівець чоловічка із синьою латкою на штанях і з ляльковою чашкою в руці… ти б не подумала, що це ельф?

– Ні, – сказала Аррієтта, – я б подумала, що це мій тато.

– Так? – вимовив хлопчик і насупився. – А в твого тата синя латка на штанях?

– Не на парадних. На тих, у яких він ходить на роботу.

– О-о-о-о!.. – знову протягнув хлопчик. – А багато таких чоловічків, як він?

– Ні. Ми не схожі один на одного.

– Я хочу сказати – таких крихітних.

Аррієтта розсміялася.

– Ну, не будь дурником. Не думаєш же ти, що на світі багато людей такої величини, як ти!

– Куди більше, ніж таких, як ти! – заперечив він запально.

– Невже ти насправді думаєш… – почала Аррієтта і знову розсміялася. – Ти тільки уяви собі, що було б тоді на світі! Такі величезні стільці… я їх бачила. Уявляєш – робити такі стільці для всіх! А матерія на одяг? Її знадобилися б цілі милі… А величезні будинки… такі високі, що й стелі не видно… а величезні ліжка… А їжа!.. Скільки знадобилося б їжі! Цілі озера супу, трясовини желе, гори м’яса й овочів!

– А ви хіба не їсте суп? – запитав хлопчик.

– Звичайно, їмо, – засміялася Аррієтта. – У мого тата був дядько, який на своєму човнику катався в каструлі з бульйоном і добирав усе, що там плавало, а інколи закидав вудку на дно, щоб підчепити шматочок кісткового мозку. Але потім кухарка запідозрила недобре, коли їй стали траплятися в супі зігнуті шпильки. Одного разу він мало не зазнав аварії, коли налетів на затонулу цукрову кістку. Дядько втратив весла, у човні почала текти, але він закинув вудку на ручку каструлі й підтягнувся до її краю. Скільки там було бульйону! Дна не видно! А каструля! Я хочу сказати, такі громади скоро всю землю б об’їли… нічого б не залишилося. «Ось чому добре, – каже тато, – що вони вимирають… Нам багато не треба, – каже тато, – кілька штук – і все, щоб нас забезпечити. Гарненького, – каже він… Що ж він каже? Ах так: – Потроху». Він каже…

– Зачекай, – перервав її хлопчик, – що значить «нас забезпечити»?

Глава десята

І Аррієтта розповіла, як вони позичають те, що їм потрібно, яка це важка й небезпечна робота; повідала про комори в підпіллі, про подвиги батька в молоді роки, про його спритність і мужність; описала ті далекі часи, ще до її народження, коли Под і Хомілі жили заможно і в них була музична скринька, вкрита золотою філігранню, і крихітна пташка, зроблена з пір’їнок зимородка, що вилітала зі скриньки, плескала крильцями та співала пісеньку, і лялькові меблі, і малюсінькі стаканчики із зеленого скла, срібний чайник із гірки у вітальні, атласна ковдра та вишиті простирадла…

– Вони в нас досі є, – додала Аррієтта, – це Її носові хустинки…

Вона, як мало-помалу здогадався хлопчик, це тітка Софі нагорі. Він дізнався, як Под позичав речі в Її спальні, пробираючись у світлі каміна серед дрібничок на туалетному столику, навіть залазячи нагору по пологу і ходячи в Неї по ковдрі. А Вона стежила за ним очима, а іноді навіть розмовляла з ним, бо, пояснила Аррієтта, щодня о шостій годині вечора Їй приносили графинчик доброї старої доброї мадери, від якої до опівночі не лишалося ні краплі. Ніхто Її не звинувачував, навіть Хомілі, тому що, як вона говорила, у Неї, бідолахи, так мало залишилося задоволень у житті. І після перших трьох чарок, пояснила Аррієтта, Вона не вірила нічому з того, що бачили Її очі!

– Вона думає, що тато вилазить із графина, – розсміялася Аррієтта. – Колись, коли я стану старшою, він і мене візьме до Неї, і Вона подумає, що я теж вилізла з графина. Їй це буде приємно, каже тато, Вона до нього прив’язалася. Одного разу він узяв до Неї маму, і тітка Софі дуже зраділа, і потім усе питала, чому мама більше не приходить, і казала, що їй мадеру розбавляють водою, бо одного разу бачила маленького чоловіка і маленьку жінку, а тепер бачить лише одного чоловіка.

– Добре, якби й про мене вона думала, ніби я виліз із графина, – сказав хлопчик. – Вона вчить мене грамоти, а потім змушує писати диктанти. Я бачу її тільки вранці, а вранці вона сердита. Насамперед перевіряє, чи чисті в мене вуха, і питає місіс Драйвер, чи вивчив я урок.

– А на що схожа місіс Драйвер? – запитала Аррієтта. (Як чудово було розмовляти ось так, недбало, про місіс Драйвер!.. Як хоробро з її боку!)

– Вона товста, у неї ростуть вуса, і коли купає мене, то щосили тре мочалкою по синцях і саднах і каже, що – дай тільки термін! – відшльопає туфлею. – Хлопчик видер пучок трави, став його розглядати, і Аррієтта помітила, що губи його тремтять. – А моя мама дуже хороша, але живе в Індії… А чому ви втратили всі свої багатства?

– Розумієш, нагорі, у кухні, лопнув кип’ятильник, і наш будинок залило гарячою водою. Усі речі прибило до віконної решітки. Тато працював день і ніч не покладаючи рук: спочатку в гарячій воді, потім у холодній, – намагався врятувати майно. Це було в березні, і внизу жахливо протягало. Тато застудився, захворів і ходити нагору більше не міг, тож працювати довелося дядечкові Гендрірі та іншим, і мама за труди віддала їм усі наші речі одну за одною. Пташка з музичної скриньки зіпсувалася від води, пір’їнки випали, і назовні вилізла колюча пружина. Тато поставив пружину на двері, щоб ті щільніше зачинялися і не було протягу, а пір’ячко мама приладнала до свого кротового капелюшка. Потім народилася я, і тато знову став позичати, але тепер втомлюється швидше і не любить лазити по портьєрах, особливо коли відірвані бомбошки…

– Я йому трохи допоміг, – сказав хлопчик, – тоді, з чашкою. Він весь тремтів: я думаю, злякався.

– Тато злякався? – сердито вигукнула Аррієтта. – Злякався тебе?!

– Може, він не любить висоти?

– Він любить висоту, – заперечила Аррієтта. – Чого він не любить – так це портьєр, я ж тобі сказала. Він від них втомлюється.

Хлопчик сидів навпочіпки й задумливо жував травинку, потім запитав:

– «Позичати» – ви так це називаєте?

– А як інакше?

– Я б сказав «красти».

Аррієтта розсміялася і сміялася до упаду, до сліз.

– Але нас же звуть «позичайки», як вас – «люди» або як там… Ми частина цього будинку. Ти ще скажи, що камін краде вугілля у відерця для вугілля.

– Тоді що таке злодійство?

У Аррієтти став серйозний вигляд.

– Припустімо, дядько Гендрірі дістав годинник зі смарагдами з Її туалетного столу, а тато забрав його і повісив у нас на стіні. Ось це крадіжка.

– Годинник зі смарагдами! – вигукнув хлопчик.

– Неважливо що; я сказала «годинник», бо в нас висить такий годинник у їдальні, але його тато позичав своїми руками. Це може бути що завгодно – шматок цукру хоча б. Але ми ніколи нічого не крадемо.

– Тільки в людей! – сказав хлопчик.

Аррієтта знову розсміялася, і до того досміялася, що довелося сховати обличчя в квітку.

– Ой, умора! Ну й дивак же ти! – Вона підняла очі на його здивоване обличчя. – Чоловічків спеціально зробили для позичайок… як хліб для масла!

Хлопчик кілька хвилин сидів мовчки. Під поривом вітру зашелестіли вишні, захиталися рожеві квіти, і він нарешті, дивлячись, як злітають донизу пелюстки, сказав:

– Ні, я цьому не вірю. Зовсім не вірю, що нас зробили для вас: ні крапельки не вірю, – і не вірю, що ми вимираємо!

– Ну який ти нетямущий! – нетерпляче вигукнула Аррієтта, дивлячись йому в підборіддя. – Де твій здоровий глузд? Ти – єдина людина, яку я бачила, хоча знаю, що є ще троє: Вона, місіс Драйвер і Крампфірл, – але натомість мені відома купа позичайок – Надкамінних, і Клавесинів, і Захомутніков, і Прасок, і Плінтусів, і Підсклепіння, і… і… і… і преподобного Джона Стаддінгтона, і…

Хлопчик подивився вниз.

– Джона Стаддінгтона? Але це ж наш двоюрідний дідусь.

– Ця сім’я жила за його портретом, – продовжила Аррієтта, слухаючи його вполуха, – а ще тут жили Запечники, і Гонгі, і…

– Добре, – перервав її хлопчик. – А ти їх бачила?

– Я бачила Клавесинів. А моя мама сама з Гонгів. Інші жили тут ще до мого народження…

Хлопчик нахилився ще нижче.

– То де ж вони тепер? Ну-ка скажи.

– Дядечко Гендрірі живе за містом, – холодно промовила Аррієтта, відсуваючись від його величезного обличчя, коли помітила, що воно вкрите світло-золотистим пухом. – Разом зі своїми дітьми, Клавесинами та Курантами.

– Ну а де інші?

– Хто де, – знизала плечима Аррієтта, подумавши: а справді – де?

Від хлопчика на неї навскоси падала велика тінь, і Аррієтта раптом здригнулася, немов від холоду.

Він знову відсунувся, бо його велика світловолоса голова закривала від неї небо.

– Так от, – промовив він повільно, і очі його були холодні як лід. – Я бачив тільки двох здобичників: твого батька і тебе, – але зате знаю сотні, і сотні, і сотні, і сотні, і сотні…

– Ні, – прошепотіла Аррієтта.

– …людей. – І він знову сів.

Аррієтта застигла на місці, не дивлячись на хлопчика, а трохи згодом ледве чутно сказала:

– Я тобі не вірю.

– Ну так слухай…

І хлопчик розповів їй про залізничні станції та футбольні матчі, про автоперегони, демонстрації та концертні зали; розповів також про Індію та Китай, Північну Америку та Велику Британію, а ще про літні ярмарки, і на закінчення додав:

– Не сотні, а тисячі, мільйони, мільярди великих, величезних, величезних людей. Тепер віриш?

Аррієтта всіма очима злякано дивилася на нього, та так, що від напруги заболіла шия.

– Не знаю.

– А що до вас, – продовжив хлопчик, знову нахиляючись до неї, – я думаю, на світі більше немає позичайок. Я думаю, в живих залишилися лише ви троє.

Аррієтта сховала обличчя в чашечці первоцвіту і прошепотіла:

– Цього не може бути. А дядько Гендрірі? А тітка Люпі та двоюрідні брати?

– Усі перемерли, сперечаюся на що хочеш, – сказав хлопчик. – Мало того: мені ніхто не повірить, що я і тебе бачив. І ти будеш найостаннішою, бо наймолодша з вас. – І додав з урочистою посмішкою: – Настане день, коли ти будеш єдиною позичайкою на світі.

Він сидів нерухомо, чекаючи відповіді, але Аррієтта не підняла на нього очей.

– Ну ось, тепер ти ревеш! – зауважив він через хвилину.

– Вони не померли, – сказала Аррієтта здавленим голосом, пошукавши в кишені в пошуках носовичка. – Вони живуть у борсуковій норі через два поля звідси, за гаєм. Ми не ходимо до них у гості, бо це для нас далеко, а ще небезпечно: можуть зустрітися горностаї, і корови, і лисиці, і… ворони…

– За яким гаєм? – запитав хлопчик.

– Не знаю! – ледь не вигукнула Аррієтта. – Туди треба йти вздовж газопроводу… полем, яке називається «Паркінс-Бек»! Усе, мені пора!

– Не йди, – попросив хлопчик, – побудь ще тут.

– Ні, піду.

– Ну а як же книжка? – ледь не плачучи, промовив хлопчик.

– Я не стану тобі читати! – відрізала Аррієтта.

– Чому?

Вона сердито подивилася на нього.

– Тому…

– Добре: я піду на те поле. Піду і знайду твого дядечка Гендрірі. І двоюрідних братів. І тітку… як там її звуть. Ну як, згодна? Ти можеш їм написати, а я передам записку… якщо, звісно, вони живі.

Аррієтта глянула на нього широко розплющеними очима і радісно прошепотіла:

– Правда?

– Провалитися мені на цьому місці! Можна принести книгу? Я зайду в будинок із чорного ходу.

– Добре, добре… – Аррієтта його вже не слухала. – Коли можна віддати тобі листа?

– Коли хочеш, – трохи образився хлопчик. – Ти де живеш?

– Під… – Аррієтта раптом замовкла, чомусь її знову охопив озноб: може, через тінь, що її створює хлопчик, стоячи, наче вежа, у неї над головою? – Давай я покладу його куди-небудь, – нарешті швидко промовила дівчинка. – Та ось хоча б під килим у холі.

– Той, що біля входу?

– Так.

Він зник, а Аррієтта так і залишилася сидіти на сонці, по самі плечі в траві. Те, що з нею сталося, було таким неймовірним, таким величезним, що вона не могла охопити це думкою, не могла повірити, що це справді сталося. Її не тільки побачили – з нею говорили; з нею не тільки говорили і – о жах! – вона сама…

– Аррієтта! – почувся тихий голос.

Дівчинка злякано схопилася на ноги й обернулася – на доріжці стояв батько.

– Спускайся вниз.

Кілька миттєвостей вона не рухалася, тільки дивилася, витріщивши очі, немов не впізнавала: яке кругле в нього обличчя, яке добре!

– І швидше, – так само пошепки додав Под.

Цього разу Аррієтта почула в його голосі тривогу, і, слухняно юркнувши в траву, ковзнула вниз крутим схилом, не випускаючи квітки з рук.

– Залиш ти цю штуку, – буркнув Под, коли дочка нарешті опинилася поруч. – Ми не зможемо взяти її: занадто велика, – а мішок важкий.

Коли вони крокували гравієм доріжки, він проворчав:

– Навіщо ти взагалі туди залізла? Я б міг тебе й не помітити. Додай-но кроку: у мами давно готовий чай.

Глава одинадцята

Хомілі вже чекала на них біля останніх воріт, зачесана і пахнуча дьогтьовим милом, через що виглядала молодшою, ніж завжди, і якось святково.

– Ну як? Ну як?! – раз у раз повторювала, забираючи в Аррієтти мішок і допомагаючи Поду замкнути ворота, Хомілі. – Ну як, тобі сподобалося? Ти добре поводилася? А вишня розцвіла? А куранти чула? – Здавалося, їй хотілося прочитати відповідь на обличчі доньки, але навкруги було надто темно. – Ходімо швидше. Чай давно готовий. Давай руку…

Стіл був накритий у їдальні, у вогнищі весело палав вогонь, але чомусь раптом ця звична затишна кімната здалася дівчинці незнайомою. У відблисках вогню виник рядок на стіні: «…було б так чудово, якби…» «Якби… що? – часто запитувала себе Аррієтта. – Якби наш дім не був таким темним? Так, це було б чудово». На столі стояли саморобні свічки, наколоті на перевернуті кнопки, старенький чайник із порожнього жолудя, з носиком із гусячого пера і ручкою з дроту, який час відполірував до блиску. А скільки їжі! Дві підсмажені скибочки каштана і вершкове масло до них, холодний варений каштан, що його Під наріже, як хліб, ціла тарілка сушеної смородини, заздалегідь залитої окропом і вже набряклої біля вогню, крихти від булочки з корицею, хрусткі й золотисті, ледве присипані цукром, і – о, захват! – перед кожним стояла тарілка з консервованою креветкою. Гомілі заради такої нагоди поставила парадні срібні тарілки (шилінги для Аррієтти й себе та півкрона – для Пода).

– Не копайся, Аррієтто, сідай за стіл, якщо ти вже вимила руки! – вигукнула Гомілі. – Про що ти задумалася?

Аррієтта підсунула до столу котушку і повільно опустилася на неї, спостерігаючи, як мати береться за носик чайника, – це завжди був цікавий момент. Більш товстий кінець пера був усередині чайника, і, перед тим як наливати, треба було злегка смикнути на себе носик – тоді він міцно закупорював отвір і вода не проливалася на стіл. Якщо вода все ж просочувалася назовні, треба було смикнути перо сильніше і трохи повернути.

– Ну, – сказала Хомілі, обережно розливаючи окріп по чашках, – розкажи, що ти бачила.

– Не так уже й багато, – відповів замість доньки Под, відрізаючи скибочку вареного каштана, з яким мав намір з’їсти креветку.

– Вона не бачила прикрас над каміном?

– Ні, ми не заходили в кабінет.

– А як же промокальний папір, який я просила?

– Іншим разом.

– Гарненька справа…

– Гарненька чи ні, – пробурмотів Под, методично пережовуючи каштан, – а тільки в мене були мурашки. Та ще й які!

– Що це таке? – запитала Аррієтта. – Що за мурашки?

– Поколювання на потилиці та в пальцях, – пояснила Хомілі і, понизивши голос, додала: – Вони з’являються в батька, коли поблизу хтось є.

– О!.. – зніяковіло видавила Аррієтта і зіщулилася.

– Ось тому-то я й поспішив додому, – пояснив Под.

– А там хтось був? – стривожилася Хомілі.

Под запхав до рота великий шматок креветки.

– Напевно, хоча я нікого не бачив.

Хомілі перегнулася через стіл.

– А в тебе були мурашки, донечко?

Аррієтта здригнулася.

– А що, вони мають бути у всіх нас?

– Так, тільки в різних місцях, – кивнула Гомілі. – У мене, наприклад, починаються біля щиколоток і повзуть до коліна, у моєї матінки – під підборіддям, потім охоплювали всю шию…

– …І зав’язувалися ззаду бантом, – вставив Под із набитим ротом.

– Ну який ти, право! – образилася Хомілі. – Це ж факт. Нема чого сміятися. У всіх Гонгів так: на кшталт коміра.

– Шкода, що він її на задушив, – додав Под.

– Ах, Под, Под, Под, ти несправедливий: були в неї й хороші сторони.

– Сторони! – вигукнув Под. – Та з якого боку не дивись, нічого хорошого!

Аррієтта злизнула крихти з губ і перевела тривожний погляд із батька на матір.

– У мене не було жодних мурашок.

– Ну, – з полегшенням зітхнула Хомілі, – може, це була помилкова тривога.

– Ні-ні, не помилкова… – почала було Аррієтта, але, побачивши уважний материнський погляд, запнулася. – Я хочу сказати, раз у тата вони були… А раптом у мене їх узагалі не буде?

– Ти ще маленька, – сказала Хомілі. – Усе в свій час. І мурашки теж у тебе з’являться. Підійди під скат на кухні, коли місіс Драйвер розгрібає вугілля в плиті, стань на табурет або ще на що-небудь, щоб бути ближче до стелі, і побачиш, як вони по тобі поповзуть… Уся справа в практиці.

Після чаю, коли Под взявся за шевську колодку, а Хомілі – за миття посуду, Аррієтта, тремтячи від нетерпіння, кинулася до свого щоденника. «Я відкрию його на будь-якому місці». Щоденник розкрився на дев’ятому і десятому липня. «Поспішиш – людей насмішиш», – свідчив напис за дев’яте число. А вгорі наступної сторінки вона прочитала: «Куй залізо, поки гаряче». Цю сторінку Аррієтта й вирвала. Потім перегорнула і прочитала вислів, що відноситься до одинадцятого числа: «Немає троянди без шипів». «Ні, вже краще десяте: «Куй залізо, поки гаряче». І, закресливши останній свій запис («Мама не в дусі…»), вона написала під ним:

10 липня
Куй залізо, поки гаряче.
Дорогий дядьку Гендрірі, сподіваюся, у тебе все гаразд, і в братів теж усе гаразд, і в тітки Люпі. У нас усе добре, і я вже вчуся позичати.
Твоя любляча племінниця Аррієтта Курант.
Напиши, будь ласка, відповідь на зворотному боці папірця.

– Що ти робиш, Аррієтто? – гукнула її з кухні мати.

– Пишу щоденник.

– А! – коротко, як зазвичай, відреагувала Гомілі.

– Тобі щось потрібно?

– Встигне.

Аррієтта склала аркуш, акуратно засунула в «Географічний довідник Хлопчика-з-пальчика», а в щоденнику записала: “Ходила позичати. Написала д. X. Розмовляла з м.», – після чого сіла біля вогнища і, втупившись у вогонь, почала думати…

Глава дванадцята

Але одна справа – написати листа і зовсім інша – засунути аркуш під дверний килимок. Протягом кількох днів Под ніяк не бажав підніматися нагору, затіявши щорічне генеральне прибирання комор: лагодив перегородки, майстрував нові полиці. Зазвичай Аррієтта дуже любила ці весняні чистки, коли вони розбирали свої запаси, витягали на світ напівзабуті скарби і знаходили нове застосування старим речам. Вона з насолодою перебирала клаптики шовку, розрізнені лайкові рукавички, недогризки олівців, іржаві леза, шпильки та голки, висохлі винні ягоди, горішки фундук, вкриті білим нальотом шматочки шоколаду і яскраво-червоні палички сургучу. Одного разу Под змайстрував їй щітку для волосся із зубної щітки, а Хомілі пошила шаровари з двох пальців від вовняної рукавички («щоб могла ходити вранці гуляти»). Там були десятки трубочок кольорового шовку, і котушок із паперовими нитками, і маленьких клубочків вовни всіх кольорів, і металеве пір’я для ручок, яке Хомілі використовувала як совки для борошна, і величезна кількість пляшкових пробок.

Але цього разу Аррієтта нетерпляче блукала навкруги і – коли тільки могла – підходила до решітки подивитися, чи не з’явився хлопчик. Вона тепер завжди тримала лист при собі, засунувши під кофтинку, і аркуш уже обтріпався по краях. Одного разу хлопчик пробіг повз: вона бачила його ноги у вовняних панчохах, – видаючи горлом звуки, схожі на пихтіння якоїсь машини, а потім, завернувши за ріг, випустив пронизливе «у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-уууууууууууууууууууууууууууууууууууууууууууууууууууууууууу! (паровозний гудок, як він потім їй пояснив), тому й не почув, як вона його покликала. Якось увечері Аррієтта вислизнула з хати і прокралася до перших воріт, але, як не розгойдувалася на шпильці, відстебнути її не змогла.

Щоразу, підмітаючи їдальню, Хомілі бурчала з приводу промокашки:

– Я розумію, що треба забиратися на стілець і на портьєри, але скільки часу піде, щоб добути із секретера шматок промокашки? Чверть години, не більше, особливо якщо ти прихопиш капелюшну шпильку з тасьмою… Поглянути на нашу підлогу, так можна подумати, що ми живемо в мишачій норі. Ніхто не може дорікнути мені, що я надто запаслива господиня: де вже мені, не з такої я сім’ї, – але я люблю, щоб у домі було затишно.

І ось на четвертий день Под здався: поклавши молоток (молоточок-язичок від електричного дзвінка), сказав Аррієтті:

– Пішли…

Як вона рада була побачити нарешті кабінет (двері, на щастя, стояли навстіж)! Як цікаво, сівши на товстому килимі посеред кімнати, розглядати камін, і камінну дошку, і славнозвісні прикраси над нею – всі ці полички, і колонки з капітелями, і пілястри, і фронтони! «Так ось де вони жили, – подумала Аррієтта, – ці любителі задоволень, веселі й горді, які ні з ким не водили знайомства!» Вона уявила собі Надкамінних – жінок з осиною талією та збитим волоссям, як носили за короля Едуарда, – уявила, як безтурботно ковзали вони вниз пілястрами, усміхнені, легкі, спритні, як милувалися собою у вмонтоване над каміном дзеркало, де відбивалися ошатні табакерки, й гранчасті графини, й полиці з книжками, й стіл, вкритий плюшевою скатертиною. Надкамінні чоловіки в її уяві були світловолосими, з довгими вусами і нервовими тонкими пальцями. Вони курили, і пили вино, і розповідали одне одному дотепні історії. Значить, її матінку ніколи не запрошували до них нагору! Бідолашна Хомілі з довгим носом і завжди розпатланим волоссям… Вони б подивилися на неї холодно своїми усміхненими очима, подумала Аррієтта, посміхнулися і, наспівуючи про себе, відвернулися в інший бік. Вони їли тільки те, що подавали на сніданок: грінки, яйця, сир, ковбасу і хрусткий підсмажений бекон, – пили крихітними ковточками каву і чай. «Де вони зараз? – подумала Аррієтта. – Куди могли переселитися такі істоти?..»

Под підкинув шпильку так, що вона встромилася в м’яке сидіння стільця, і за мить уже піднімався по ніжці, відкинувшись усім тілом назад і перебираючи тасьму руками. Потім, витягнувши шпильку із сидіння, знову кинув її, як дротик, високо над головою в зібрану складками тканину портьєри. «Пора!» – подумала Аррієтта і, намацавши під кофтиною дорогоцінний лист, вислизнула з кімнати. У холі виявилося темніше, ніж уперше, бо двері були зачинені, і коли вона бігла до килимка для ніг, їй здавалося, що серце готове вискочити з грудей. Килимок був важкий, але вона підняла один кут і підпихнула туди листок ногою. «Ну ось і все!» – подумала Аррієтта й озирнулася. Навколо були одні тіні, голосно цокав годинник, а за величезною рівниною підлоги вдалині піднімалися вгору величезні сходи. «Ще один світ поверх цього світу, світ над світом». Від цієї думки її пронизало тремтіння.

– Аррієтта, – тихо покликав Под, і вона встигла вбігти в кімнату якраз вчасно, щоб побачити, як він, підтягуючись тасьмою, швидко піднявся портьєрою і завис трохи вище від секретера, потім легко зістрибнув на відкидну дошку, широко розставивши ноги, і намотав собі навколо пояса кілька витків тасьми, про всяк випадок. – Я хочу, щоб ти подивилася, як це робиться.

Под, переводячи дух, зіштовхнув промокальний папір донизу. Він легко поплив у повітрі й нарешті опустився на підлогу за кілька кроків – людських кроків – від секретера, свіжий, яскраво-рожевий на вицвілому килимі.

– Починай скачувати, – прошепотів він доньці, – я зараз спущуся.

Аррієтта, опустившись на коліна, почала скачувати промокашку, доки рулон не став занадто тугим і важким для неї. Тоді батько швидко скачав його до кінця, перев’язав і заколов тасьму шпилькою. Вхопивши важкий рулон із двох кінців, як малярі несли б драбину, вони понесли його під куранти й далі, вниз і вперед…

Хомілі, навіть не подякувавши, коли, важко дихаючи, вони опустили здобич на підлогу перед дверима в їдальню, злякано вигукнула:

– Ну нарешті! Слава богу! У будинку знову цей хлопчик. Я щойно чула, як місіс Драйвер говорила про нього Крампфірлу.

– О!.. І що вона говорила? – швидко запитала Аррієтта.

Гомілі уважно глянула на неї, і Аррієтта зблідла, тільки зараз зрозумівши, що треба було запитати: «Який хлопчик?» – але сказаного не повернеш.

– Нічого особливого, – здивована реакцією доньки, відповіла Гомілі. – Просто я дізналася, що він ще в будинку. Місіс Драйвер пообіцяла відшльопати його туфлею, якщо ще раз переверне всі килими в холі.

– Переверне килими в холі? – луною повторила Аррієтта.

– Так. Вона поскаржилася Крампфірлу, що ось уже три дні поспіль килими в холі лежать не так, як зазвичай. Ось ці її слова мене й стривожили, бо ви з батьком… Що з тобою, Аррієтто?.. Ти так зблідла… Ну, повно, допоможи пересунути меблі, і ми постелимо новий килим.

«Ах, – сумно думала Аррієтта, допомагаючи матері виймати речі із сірникового комода, – три дні поспіль він шукав мого листа і нічого не знаходив. Він, напевно, і надію втратив… і більше не подивиться».

Того вечора вона мало не цілу годину простояла під схилом стелі, роблячи вигляд, що практикується на мурашки, а насправді слухаючи розмову місіс Драйвер із Крампфірлом.

Тепер Аррієтта довідалася, що місіс Драйвер до смерті замучили ноги і їй шкода, що не заявила про звільнення ще минулої весни, а ще знала, що куховарка й садівник не проти час від часу «випити по ковточку» (однаково в льоху вина більше, ніж Їй знадобиться до кінця Її днів, і якщо хтось уявлятиме, що місіс Драйвер буде мити вікна на другому поверсі, то сильно помиляється…). ) І ось на третій вечір, не встигла злізти з табуретки, щоб не впасти від втоми, Аррієтта почула голос Крампфірла:

– Якщо хочете знати, що я про все це думаю, так я думаю, що він завів тхора.

Аррієтта швиденько знову забралася на табурет і затамувала подих.

– Тхора! – пронизливо скрикнула місіс Драйвер. – Гарненька справа! Де ж він його тримає?

– Цього я не скажу, – відповів Крампфірл низьким, рокочущим басом. – Але одне знаю точно: він блукав полями за Паркінс-Бек, усі схили облазив і начебто кликав когось із кролячих норок.

– У житті такого не чула! – сплеснула руками місіс Драйвер. – Давайте вашу склянку.

– Зовсім небагато, – попередив Крампфірл. – Досить. На печінку діє… занадто солодко… це вам не пиво, тут і суперечки немає. – І продовжив: – Коли він побачив, що я йду з рушницею, то прикинувся, ніби вирізає собі палицю. Але я-то його вже давно запримітив, тому чув, як він кричав, втупившись носом просто в кролячу нірку. Провалитися мені на цьому місці, якщо він не завів тхора!

Аррієтта почула, як він ковтнув вина, поставив склянку на стіл, а через деякий час сказав:

– Так, тхора, і називав його якимось дядьком.

Аррієтта мимоволі смикнулася всім тілом, на секунду втримала рівновагу, розмахуючи руками, а потім усе ж таки впала з табурета, та так, що той із гуркотом відкотився до стіни, вдарився об комод і перевернувся.

– Що це? – стривожився Крампфірл.

Нагорі настала тиша; затамувала подих і Аррієтта.

– Я нічого не чула, – пролунав голос місіс Драйвер.

– Начебто десь там, під підлогою, біля плити.

– Нічого страшного, – заспокоїла садівника місіс Драйвер. – Це вугілля падає. Часто буває. Інший раз навіть здригнешся, коли сидиш тут одна… Ну-ну передайте мені вашу склянку. Залишилася зовсім небагато… чого вже тут, треба допивати…

«Вони п’ють добру стару мадеру», – подумала Аррієтта й обережно підняла табурет, але залишилася стояти на підлозі. Крізь тріщину в стелі їй було видно світло, яке час від часу зникало, коли затуляли свічку.

– Так, – продовжив Крампфірл, повертаючись до своєї розповіді, – і коли я підійшов до нього з рушницею, він і каже мені з таким безневинним виглядом (вірно, щоб збити зі сліду): «Чи немає де-небудь поблизу борсукової нори?»

– Хитрун! – вигукнула місіс Драйвер. – Чого тільки не придумають ці хлопчаки!.. Борсукова нора!..

Почувся її скрипучий сміх, а потім знову голос Крампфірла:

– У нас тут і справді була раніше борсукова нора, але коли я показав, де її шукати, він начебто й уваги не звернув. Просто стояв і чекав, коли я піду. «Ну що ж, подивимося ще, чия візьме», – подумав я і сів на землю. Так ми й сиділи – він і я.

– Ну і що далі?

– Довелося йому врешті-решт піти. І тхора залишити. Я ще почекав, але тхір так і не виліз, хоча в усі очі дивився… навіть свистів.

Аррієтта почула різкий скрип стільця, і Крампфірл сказав:

– Піду-но я замкну курей.

Грюкнули кухонні двері, і тієї ж миті над головою почувся гуркіт – це місіс Драйвер ворушила вугілля в плиті. Аррієтта тихенько поставила табурет на місце і пішла навшпиньки в їдальню.

Глава тринадцята

Гомілі прасувала, низько схилившись над дошкою, з гуркотом опускаючи праску на підставку і раз у раз відкидаючи волосся з очей. По всій кімнаті на французьких шпильках, які були пристосовані під плічка, висіла випрана білизна.

– Що там сталося? – запитала вона в доньки. – Ти що, впала?

– Так, – відповіла Аррієтта, тихенько вмощуючись на своє місце біля вогнища.

– Ну як мурашки? Уже з’являються?

– Не знаю. – Дівчинка обхопила руками коліна й уткнулася в них обличчям.

– Де твоє в’язання? – невдоволено запитала Хомілі. – Що з тобою коїться останнім часом? Розуму не прикладу! Весь час бити байдики… Може, тобі нездужає?

– Ах! – вигукнула Аррієтта. – Залиш мене в спокої!

І цього разу – вряди-годи! – Хомілі нічого більше не сказала, тільки подумала: «Це весна. Зі мною теж таке бувало в її роки».

«Мені потрібно якнайшвидше його побачити, – розмірковувала тим часом Аррієтта, втупившись невидячими очима у вогонь. – Я повинна дізнатися, що трапилося, і почути, чи все у них гаразд. Не хочу, щоб ми вимирали, і не хочу стати останньою зі здобичниць…»

Щоб не заплакати, дівчинка щільніше втиснула обличчя в коліна: «Не хочу все життя жити ось так: у темряві, під підлогою…»

– Готувати вечерю немає сенсу, – порушила тишу Хомілі. – Батько пішов до Її кімнати. А тобі відомо, що це означає.

Аррієтта підняла голову.

– Ні. І що це означає?

– А те, – сердито відповіла Гомілі, – що він повернеться години за півтори, а може, й пізніше. Він любить там бувати, базікати з Нею про те про се, розглядати речі на туалетному столі. І це не небезпечно, коли хлопчисько вже пішов спати. Батькові не потрібно нічого певного: вся справа в нових полицях, які він змайстрував. Каже, вони виглядають надто вже порожніми… непогано б добути для них якусь дрібничку…

Аррієтта несподівано випросталася, прямо в струнку витягнулася від думки, що пронизала її. «Години півтори, а то й більше, як сказала мама… І весь цей час ворота будуть відчинені!»

– Ти куди? – гукнула Хомілі, помітивши, що донька попрямувала до дверей.

– У комори, – буркнула Аррієтта, прикриваючи свічку рукою від протягу. – Я ненадовго.

– Не розкидай там нічого! – крикнула мати навздогін. – І обережніше з вогнем!

Крокуючи проходом, Аррієтта подумала: «Я зовсім не згодна, бо справді йду в комори… пошукати капелюшну шпильку. А якщо знайду (і шматок мотузки, бо тасьми там, знаю, нема), то все одно це недовго, адже мені треба повернутися раніше за тата. І все це я роблю заради них, і коли-небудь вони ще скажуть мені спасибі». І все ж неясне почуття провини не покидало її. «Хитрюга» – ось як назвала б її місіс Драйвер.

Аррієтта знайшла капелюшну шпильку з поперечиною нагорі і прив’язала до неї мотузку, міцно-міцно обмотавши навколо поперечини вісімкою, потім увінчала свої труди, запечатавши вузол сургучем.

Ворота були відчинені; діставшись до останніх, під курантами, Аррієтта поставила свічку посеред проходу, де та не могла заподіяти жодної шкоди.

У великому холі було напівтемно, всюди простяглися величезні тіні, під прикрученим ріжком парадних дверей лежало коло світла, ще один ріжок ледве мерехтів на сходовому майданчику на півдорозі нагору. Стеля йшла далеко у висоту і морок, навколо був неозорий простір. Аррієтта знала, що дитяча розташована наприкінці коридору на другому поверсі й хлопчик уже в ліжку, – мама щойно згадала про це.

Дівчинка бачила, як батько закидає шпильку на стілець; порівняно з цим піднятися на сходинки було легше. Мало-помалу в її рухах з’явився якийсь ритм: кидок, підйом, знову кидок… Металеві прути, що притримували доріжку, холодно поблискували в темряві, але сама доріжка виявилася м’якою й теплою, і на неї так приємно було стрибати. На майданчику Аррієтта трохи посиділа, щоб віддихатися. Напівтемрява не лякала її: вона все життя прожила в напівтемряві, і почувалася там як удома, – а зараз темрява навіть слугувала їй захистом.

Піднявшись на верхній майданчик, Аррієтта побачила відчинені двері, з яких на підлогу падав золотий квадрат світла, немов перегороджуючи коридор. «Доведеться пройти тут, більше ніде», – сказала вона собі й прислухалася до монотонного голосу, що лунав із кімнати:

– Ця кобила, трирічка, належала моєму братові… не старшому, а тому, що жив в Ірландії, молодшому, який володів також Старим Другом і Мілочкою. Він кілька разів включав її в перегони пересіченою місцевістю… але коли я кажу «кілька разів», то маю на увазі три – принаймні, не менше двох – рази. Ти бачив коли-небудь ірландські перегони по пересіченій місцевості?

– Ні, – трохи неуважно відповів інший голос.

«Це батько, – раптово зрозуміла Аррієтта, і серце підстрибнуло в грудях. – Він і тітка Софі розмовляють… точніше, тітка Софі говорить». Міцніше вхопивши шпильку з мотузяною петлею, що бовталася, дівчинка побігла через освітлене місце в темряву коридору. Минаючи відчинені двері, Аррієтта мигцем побачила палаючий камін, лампу під абажуром, меблі, що поблискували, і темно-червоні парчеві портьєри.

У кінці коридору виднілися інші напіввідчинені двері. «Це класна кімната, – здогадалася Аррієтта, – а за нею – дитяча, де спить хлопчик».

– Між англійськими та ірландськими перегонами, – тим часом продовжував голос, – є різниця, і чимала. Наприклад…

Арріетті подобався голос тітки Софі. Рівний, спокійний, він звучав так само заспокійливо, як годинник у холі внизу, і, спускаючись із килима на вузьку смужку дерева біля плінтуса, Аррієтта з цікавістю почула, що в Ірландії між полями кам’яні стінки, а не жива огорожа. Тут, уздовж плінтуса, Аррієтта могла бігти, а вона любила бігати. По килиму не побіжиш: тонуть ноги, – тож доводиться йти, причому повільно. Дерев’яні дошки були гладкі й пахли воском. Арріетті сподобався їхній запах.

Меблі в класній кімнаті, куди вона нарешті дісталася, були прикриті від пилу чохлами. Тут теж горів газовий ріжок, але пальник був прикручений, тож виднівся тільки синюватий язичок полум’я. На підлозі лежав неабияк витертий лінолеум, на стінах висіли вилинялі килими. Кімната була сповнена всякого мотлоху. Під столом темніла велика печера. Аррієтта увійшла в неї, навпомацки пробралася вперед і натрапила на запорошену шкіряну подушку, раза в півтора вищу за неї. Аррієтта знову вийшла в напівосвітлену кімнату і, піднявши очі, побачила кутову шафку з ляльковим сервізом, картину над каміном і плюшеву портьєру з бомбочками, де хлопчик помітив її батька. Всюди по боках здіймалися ніжки стільців, а їхні сидіння затуляли їй огляд. Нарешті вона пробралася до дверей у дитячу і там раптово побачила в дальньому кутку ліжко, а на ньому – хлопчика. Його велике обличчя на краю подушки було звернене до неї, так що в широко розкритих очах відбивалося світло ріжка. Помітивши, як його рука міцно схопила і притиснула до губ куток ковдри, вона зупинилася і тихо промовила:

– Не бійся… це я, Аррієтта.

Він відпустив ковдру і сердито вимовив:

– Аррі… що?

– …етта, – повторила вона м’яко. – Ти взяв листа?

З хвилину він мовчки дивився на неї, потім похмуро запитав:

– Ти навіщо це прокралася до мене в кімнату?

– Зовсім не прокралася, а вбігла. Ти хіба не бачив?

Він знову помовчав, пильно дивлячись на неї широко розкритими очима, нарешті сказав:

– Коли я приніс книгу, тебе не було.

– Мені довелося піти: тато покликав.

– А-а, – протягнув серйозно хлопчик і більше їй не дорікав.

– Так ти взяв лист?

– Так, потім засунув у борсукову нору… Мені довелося двічі туди ходити.

Раптово він відкинув ковдру і встав на ліжку – величезна гора у світлій фланелевій сорочці. Тепер настала черга Аррієтти злякатися. Не зводячи з нього очей, вона почала повільно задкувати до дверей, але він на неї навіть не дивився.

– Ось! – сказав він нарешті, пошаривши рукою за картиною, так що пружини голосно заскрипіли.

– Треба було там залишити! Чому ти приніс його назад? – вигукнула Аррієтта, знову підходячи ближче.

Хлопчик перевернув листок.

– Він написав тут відповідь.

– Ах! – схвильовано вигукнула Аррієтта. – Давай же швидше!

Підбігши до ліжка, дівчинка потягнула за край простирадла, що звисало.

– Значить, вони всі живі! Ти кого-небудь бачив?

– Ні. Лист лежав там, де я його залишив. – Він нахилився до Аррієтти. – Але відповідь він написав. Поглянь!

Аррієтта блискавкою метнулася до нього, вихопила пом’ятий аркуш із величезних пальців, одразу ж відскочила, щоб він не міг до неї дістати, потім кинулася до дверей класної кімнати, де все ж було трохи світліше.

– Цікаво, чим це він писав? – пробурмотіла вона собі під ніс, вдивляючись у текст. – І все великими літерами… А часом, це не ти написав?

– Звісно, ні. Я вмію писати грамотно…

Аррієтта вже побачила по обличчю хлопчика, що він не бреше, і почала по буквах розбирати послання:

– «Скажи-жи твій-твій…» – Вона глянула на хлопчика і повторила: – «Твій»?

– Так, «твій».

– «Скажи твій тя… тя… тя… тя, тяте…» Моєму тяті? – Але хлопчик лише вичікувально дивився на неї. – «Тьоте Луп…» О, тітко Люпі! Він каже… послухай, ось що він каже: «Скажи своїй тітці Люпі повернутися додому».

Настало мовчання, потім, за хвилину, хлопчик вимовив:

– Ну й скажи їй!

– Але її тут немає! – вигукнула Аррієтта. – І не було. Я вже забула, як вона виглядає!

– Стережися! Сюди хтось іде.

Аррієтта обернулася, але було пізно ховатися: перед нею на порозі класної кімнати стояв Под – в одній руці мішок, в іншій – шпилька, – і його силует чітко вимальовувався на тлі освітленого коридору, а перед ним на підлозі лежала його крихітна тінь.

– Я чув твій голос, – сказав батько, і спокій, з яким він це вимовив, здався їй найстрашнішим на світі, – коли виходив із Її кімнати.

Аррієтта, не опускаючи очей, постаралася непомітно запхати лист під кофтинку. Видно чи ні, що там за нею, у темряві? Видно чи ні величезну фігуру, що закуталася в ковдру?

– Ходімо додому, – буркнув Под і повернув назад.

Глава чотирнадцята

Под не розкрив рота, поки вони не опинилися вдома, і жодного разу не глянув на Аррієтту. Тій довелося тягнутися за ним, спотикаючись і падаючи, але він не звертав на неї жодної уваги, навіть її спроби допомогти замкнути ворота проігнорував.

Вечеря вже була на столі. Хомілі, відклавши прасування, вибігла їм назустріч, немало здивована: ніяк не очікувала побачити їх разом.

Под скинув мішок на підлогу і похмуро подивився на дружину.

– Що сталося? – стривожилася Гомілі, переводячи погляд із чоловіка на доньку.

– Вона була в дитячій, – тихо сказав Под, – розмовляла з хлопчиськом!

Гомілі зі стогоном нахилилася вперед, судорожно стиснувши руки поверх фартуха, очі її злякано заметушилися:

Под сів, провів втомлено рукою по очах і лобі: обличчя його виглядало важким і блідим, як шматок тіста, – і запитав:

– Що тепер?

Хомілі, не сходячи з місця, зігнувшись, зціпивши руки і не зводячи очей з Аррієтти, прошепотіла:

– Як ти могла…

«Вони налякані, – зрозуміла раптом Аррієтта, – а зовсім не сердяться… Вони дуже, дуже налякані». Зробивши крок уперед, вона почала:

– Усе гаразд…

Гомілі раптом опустилася на котушку, здригнулася всім тілом і простогнала:

– О! Що нам тепер робити?!

– Матусю, не треба, – благала Аррієтта, коли Гомілі почала тихенько розгойдуватися вперед-назад, вперед-назад. – Усе не так уже й погано, як тобі здається. Справді, не так.

Вона пошарила під кофтиною, але нічого не намацала: аркуш зісковзнув за спину, – потім нарешті витягла, щоправда, дуже зім’ятий, навіть порваний по краях.

– Ось дивись: це послання від дядька Гендрірі. Я йому написала, хлопчик відніс записку і…

– Ти йому написала! – пролунав приглушений вигук Хомілі, а за ним і стогін. Вона заплющила очі і почала обмахуватися своєю кістлявою, але зараз немов пом’якшеною рукою. – Що тепер буде? Що нам робити? Що робити?

– Принеси матері води! – різко зажадав Под.

Аррієтта збігала на кухню і в шкаралупі від горіха, яка завдяки відпиляному кінчику була схожа на келих для коньяку, принесла воду.

– Як тобі спало на думку створити таке? – скрушно промовила Хомілі, поставивши порожню ємність на стіл. – Що на тебе найшло?

І Аррієтта розповіла батькам, що її побачили – того першого ранку, під вишнею, – але тоді вона вирішила про це не казати, щоб даремно їх не хвилювати, а також передала слова хлопчика, що вони вимирають. Їй здалося тоді, що з’ясувати, як склалася доля родини дядька Гендрірі, не просто важливо, а життєво необхідно.

– Ну зрозумійте, будь ласка, зрозумійте, – благала Аррієтта, – я намагалася врятувати нас усіх від вимирання!

– Ну й слова вона вживає! – не без гордості зауважила Хомілі, повернувшись до чоловіка (звісно, тихцем від Аррієтти), але Под, не слухаючи її, суворо повторив:

– Врятувати нас! Ось якраз такі, як ти, донечко, які роблять усе з бухти-барахти, без жодної поваги до традицій, і погублять нас усіх раз і назавжди. Невже не розумієш, що ти накоїла?

Аррієтта зустріла його докірливий погляд і, запинаючись, промовила:

– Так, я… написала єдиним зі здобичників, хто залишився в цих краях, і отримала відповідь. І тепер ми можемо триматися всі разом…

– Триматися разом! – вигукнув Под. – Невже ти думаєш, що сім’я Гендрірі повернеться і стане жити тут? Або що мати переселиться в борсукову нору за два поля звідси, щоб жити просто неба… без гарячої води…

– Ніколи! – вигукнула Хомілі так голосно, що вони обидва обернулися і з переляку подивилися на неї.

– Чи уявляєш, що мати вирушить через два поля й сад, – продовжив Под, – де повно круків, і корів, і коней, і чого там іще, щоб випити чашечку чаю з твоєю тіткою Люпі, яку й раніше не дуже жалувала?

Помітивши, що Аррієтта хоче щось сказати, він нахилився до неї, і в голосі його почулася надзвичайна серйозність:

– Але річ навіть не в цьому… річ зовсім в іншому: у тому, що тепер хлопчисько знає, де ми живемо!

– Ні, не знає, – заперечила Аррієтта. – Я йому не говорила. Я…

– Але ти розповіла йому, – перервав її Под, – про те, як у кухні луснув котел і нас залило гарячою водою, як усі наші пожитки знесло до решітки… Тут тільки треба трохи подумати, і одразу здогадаєшся.

Аррієтта промовчала, а Под знову сів і, сердито дивлячись на неї, продовжив:

– Такого ще ніколи не траплялося, ніколи за всю довгу історію позичайок. Їх бачили – навіть, можливо, ловили, – але жодна людина ніколи не знала, де ми живемо. Ми в дуже великій небезпеці, Аррієтта, а накликала її на нас ти. І це факт!

– Ах, Под, – жалібно промовила Хомілі, – не лякай дитину!

– Я нікого не хочу лякати, бідна моя старенька! – сказав Под м’якше. – Але справа серйозна. Уяви, я б сказав тобі: «Збирайся, укладай пожитки, нам треба сьогодні ж вибиратися звідси…» Куди б ти пішла?

– Тільки не до Гендрірі! – вигукнула Гомілі. – Тільки не туди! Я нізащо не уживуся в одній кухні з Люпі…

– Правильно, – погодився Под, – не до Гендрірі. І знаєш чому? Тому що, де він живе, хлопчисько теж знає!

– Ax-ax-ах! – запричитала Хомілі, остаточно впадаючи у відчай.

– Так, – продовжив Под, – парочка спритних тер’єрів або добре натасканий тхір – і всій родині Гендрірі кінець!

– Ах, Под, що ти таке кажеш?! – жахнулася Хомілі і знову затремтіла.

Думка, що їй доведеться жити в старій борсуковій норі, була сама по собі жахлива, але інша: що навіть там нема де сховатися – здавалася жахливішою у сто разів.

– Я, мабуть, зуміла б там, зрештою, непогано влаштуватися… звісно, якщо оселитися окремо від Люпі…

– Ну, тепер що про це думати, – зітхнув Под і обернувся до Аррієтти: – Що пише дядько Гендрірі?

– Так! – стрепенулася Гомілі. – Де ця записка?

– З неї не дуже-то багато дізнаєшся, – сказала Аррієтта, передаючи батькам пом’ятий папірець. – Тут усього лише написано: «Скажи своїй тітці Люпі повернутися додому».

– Що?! – вигукнула Хомілі, дивлячись на перевернутий догори дриґом брудний аркуш. – «Повернутися додому»? Що він хоче цим сказати?

– Видно, те, що Люпі вирушила до нас і досі не повернулася.

– Відправилася до нас? – повторила Хомілі. – Але коли?

– Звідки мені знати, – знизав плечима Под.

– Тут нічого немає про це, – додала Аррієтта.

– Але це могло статися давно.

– Цілком, – погодився Под, – раз він розхвилювався, що вона досі не повернулася.

– Ах! – вигукнула Гомілі. – А як же бідні малятка?

– Ну, малятка за ці роки добряче підросли, – зауважив Под.

– Мабуть, із нею щось трапилося! – зовсім засмутилася Хомілі.

– Так, схоже, ти маєш рацію. – Под обернувся до Аррієтти. – Бачиш, що я мав на увазі, дівчинко, коли говорив про ці поля?

– О, Под, – простогнала Гомілі, і очі її наповнилися сльозами, – точно, ніхто з нас ніколи більше не побачить бідну Люпі…

– Хто-небудь, може, й побачить, але не ми.

– Под, – стривожилася Гомілі, – я боюся. Стільки всього відразу сталося. Що нам робити?

– Ну, сьогодні ми нічого вже не зробимо. – Под піднявся. – Це вже точно. Можемо тільки повечеряти й лягти спати.

– Ах, Аррієтта, – розридалася раптом Гомілі. – Гидка, неслухняна дівчинка! Як ти могла?! Як ти могла розмовляти з людиною… Якби не ти…

– Мене побачили, – нагадала Аррієтта. – І я в цьому не винна. Тата теж побачили. І дядька Гендрірі. І я зовсім не вважаю, що все так жахливо, як ви кажете, і не вважаю, що люди такі вже й погані…

– Так, вони різні: погані й хороші, чесні й обманщики – як доведеться, – сказав Под. – Якби тварини могли говорити, то сказали б тобі те саме. «Тримайся від них подалі! – твердили мені завжди. – Неважливо, що вони тобі обіцяють».

Глава п’ятнадцята

Тієї ночі, поки Аррієтта тихенько лежала без сну, витягнувшись на ліжку під розфарбованою стелею, Под і Гомілі проговорили до самого ранку. Вони говорили в їдальні, потім у кухні, а пізніше – набагато пізніше – вона почула їхні голоси зі спальні. Було також чутно, як відчинялися й зачинялися шухляди, як скрипіли двері, як висувалися коробки з-під ліжок. «Що вони там роблять? – з подивом думала дівчинка. – І що буде далі?» Вона лежала у своєму м’якому ліжку тихо-тихо, і її оточували улюблені речі – марка з виглядом гавані Ріо-де-Жанейро, срібне порося, що раніше було брелоком, бірюзова каблучка, яку вона інколи просто заради жарту одягала на голову, наче корону, і найдорожчі її серцю – прекрасні пані із золотими сурмами, які пливуть по стелі над мирним білим містечком. Лежачи ось так, тихо і нерухомо, в ліжку, Аррієтта раптом зрозуміла, що, звісно, шкода все це втратити, але й жити так вона теж не хоче. І пригод їй не вистачає, і про безпеку думати доводиться. А розраховувати на те й інше (судячи з безперервного шепоту і метушні за стіною) не доводиться.

А справа була в тому, що Хомілі просто не сиділося на місці від занепокоєння, і вона безцільно висувала і засувала шухляди, щоб вгамувати тривогу. Скінчилося тим, що вона вирішила, коли Под уже ліг, одягнувши нічну сорочку, накрутити волосся на папільйотки.

– Справді, Хомілі, – запротестував він втомлено, висунувшись із-під ковдри, – ні до чого це. Ну хто тебе побачить?

– То-то й воно! Хто знає, що може трапитися? – вигукнула Хомілі, розшукуючи в комоді папільйотки, і додала, перевертаючи догори дном шухляду і збираючи з підлоги її вміст: – Я не хочу, щоб мене застали непричесаною.

Коли вона нарешті теж лягла, Под зі зітханням заплющив очі й перевернувся на інший бік. Хомілі ще довго лежала, втупившись у гасову лампу (це була срібна кришечка від парфумів із крихітним гнотиком, що плавав у гасі). Вона й сама не могла б пояснити, чому їй так не хотілося гасити вогонь. Нагорі, на кухні, хтось рухався, а зазвичай у цей час там було тихо – увесь дім спав, – та ще й папільйотки тиснули їй на потилицю. Вона дивилася – точнісінько так само, як Аррієтта, – на знайому до дрібниць кімнату (надто заставлену, тепер вона це бачила, шухлядами, і коробками, і саморобними шафами) і думала: «Що на нас чекає? Може, ще нічого й не станеться; можливо, дівчинка має рацію, і ми здійняли весь цей галас через дурниці: хлопчисько, зрештою, тут тільки гість, – можливо, він скоро поїде, і все».

Мабуть, Гомілі все ж задрімала (як зрозуміла потім), тому що їй привиділося, що вона перетинає Паркінс-Бек. Була ніч, дув сильний вітер, і поле піднімалося перед нею крутою горою. Вона дерлася вгору вздовж живоплоту поруч із газопроводом: ноги її ковзали мокрою травою, – раз у раз спіткнулася і падала. Дерева з шумом розгойдувалися на всі боки, гілки їхні металися на тлі неба. А потім (як вона розповідала багато пізніше) почувся тріск, немов дерева розколювалися на друзки…

Прокинувшись, Хомілі озирнулася: все начебто на своєму місці, лампа, як і раніше, горіла, і все ж, вона одразу це відчула, щось було не так: сильно дуло, горло в неї пересохло, на зубах скрипів пісок. Поглянувши нагору, Хомілі пронизливо закричала і вчепилася за плече чоловіка.

Под перевернувся на інший бік і сів. Вони обидва втупилися в стелю, один край якої відокремився від стінки, а сам він піднявся під гострим кутом – ось звідки йшов протяг. В отворі за який-небудь дюйм від узголів’я ліжка стирчав дивний предмет – величезний сірий сталевий брус із плоским блискучим кінцем.

– Це викрутка, – ледь чутно сказав Под.

Вони дивилися на інструмент всіма очима, як зачаровані, не в силах зрушити з місця. Кілька миттєвостей сірий брус теж залишався нерухомим, потім повільно-повільно хитнувся вгору і гострий край притулився до стелі.

Хомілі, почувши скрип нагорі й короткий зітхання, закричала:

– Ой, коліна! Ой, мурашки!

І тут дах їхнього будинку з тріском цілком відлетів геть і десь упав, але де – їм не було видно.

Хомілі заволала на все горло, і це був справжній, повноцінний крик, гучний і пронизливий. Вона волала від усієї душі: здавалося, крик заспокоює її, дає рівновагу, – а очі її – не без цікавості – дивилися вгору, в освітлену порожнечу. Там, зрозуміла вона, високо-високо над ними, здавалося, вище за небо, була ще одна стеля, з якої звисала копчена шинка і дві в’язанки цибулі. У дверях з’явилася Аррієтта, тремтячи від холоду і страху, у своїй нічній сорочці. Под ляснув Хомілі по спині й прикрикнув:

– Давай-но закінчуй! Досить.

Вона раптом замовкла. І тут між ними і тією далекою-далекою стелею виникло величезне обличчя. Воно гойдалося над ними, усміхнене, страшне в тиші, що настала.

– Це твоя мама? – запитав через секунду здивований голос, і Аррієтта шепнула від дверей:

– Так.

Це був хлопчик.

Под виліз із ліжка, тремтячи від холоду в одній нічній сорочці, і сказав Хомілі:

– Вставай. Не можеш же ти залишатися в ліжку.

Ще й як може! На Хомілі була стара нічна сорочка з латкою на спині, і ніщо на світі не змусило б її рушити з місця. У грудях закипав гнів: мало того, що її застали зненацька, з папільйотками на голові, так ще вчора через усе це сум’яття вперше в житті вона не вимила посуд після вечері, і той стоїть, брудний, у кухні на столі всім на огляд. Хомілі сердито втупилася на хлопчика – зрештою, це всього лише дитина – і сказала:

– Поклади дах на місце! Негайно!

Очі її метали блискавки, папільйотки тряслися. Хлопчик став на коліна, але й тоді, коли його велике обличчя зовсім близько нахилилося до неї, вона не відступила. Вона побачила його нижню губу – рожеву й пухку, зовсім як в Аррієтти, тільки в багато разів більшу, – і губа ця тремтіла.

– Але я вам дещо приніс.

Гомілі так само сердито дивилася на нього, а Аррієтта запитала:

– Що?

Хлопчик узяв щось у себе за спиною і обережно, щоб не перевернути, став спускати до них якийсь дерев’яний предмет.

– Ось що.

Він тяжко сопів і від напруги навіть висунув кінчик язика. Дерев’яний предмет виявився ляльковим буфетиком із двома шухлядами і полицями внизу, повними столового посуду. Хлопчик поставив його в узніжжя ліжка, на якому сиділа Хомілі. Аррієтта підбігла ближче, щоб краще роздивитися, і в захваті вигукнула:

– Ах, матусю, ти тільки подивися!

Гомілі кинула швидкий погляд на буфет: з темного дуба, посуд розмальований від руки – і тут же відвела очі, помітивши холодно:

– Так, дуже мило.

Настало коротке мовчання, і ніхто не знав, як його порушити.

– Дверцята внизу відчиняються по-справжньому, – сказав, нарешті, хлопчик, і до них опустилася величезна рука, що пахла банним милом.

Аррієтта притулилася до стінки, а Под тривожно вигукнув:

– Обережно!

– Правильно, – через секунду сказала Хомілі. – Бачу. Відчиняються.

Под полегшено зітхнув, коли величезна рука зникла, і, намагаючись заспокоїти дружину, промовив:

– Ну ось, Хомілі, ти завжди хотіла мати щось на кшталт цього.

– Так, велике спасибі. – Хомілі, все ще сидячи на ліжку, обхопивши коліна руками, зажадала холодно: – А тепер, будь люб’язний, опусти дах.

– Зачекайте хвилинку, – благально промовив хлопчик і знову пошарив у себе за спиною.

Рука знову опустилася до них у кімнату – і ось поруч із буфетиком з’явилося крихітне крісельце, обтягнуте червоним оксамитом.

– Ax! – знову вигукнула Аррієтта, а Под зніяковіло сказав:

– Якраз мені впору.

– Спробуйте сядьте, – попросив хлопчик.

Под тривожно глянув на нього.

– Ну ж бо, тату, – попросила Аррієтта.

Под сів – просто в нічній сорочці, – і, хоча його босі ноги ледь-ледь не діставали до землі, сказав:

– Дуже зручно.

– Ми поставимо його біля вогнища в їдальні! – вигукнула Аррієтта. – Воно матиме такий милий вигляд на червоному килимі…

– Давайте спробуємо, – сказав хлопчик, і рука знову опустилася.

Под ледве встиг піднятися й підтримати буфетик, що захитався, тоді як крісло злетіло в нього над головою й опустилося, мабуть, у сусідній кімнаті. Аррієтта вибігла зі спальні батьків і помчала коридором.

– Ах! – пролунав її голос. – Ідіть подивіться. Просто чарівність!

Але Под і Гомілі не рушили з місця: над їхніми головами стелею нависала нічна сорочка з ґудзиками на животі.

– Що ви тримаєте в гірчичниці? – запитав хлопчик, мабуть, роздивляючись їдальню.

– Вугілля, – пролунав голос Аррієтти. – І я допомагала позичати цей новий килим. Ось годинник, про який я тобі говорила, і картини…

– Я тобі принесу кращі марки, – сказав хлопчик. – У мене є ювілейні, з видом на Тадж-Махал.

– Подивися! – знову почувся голос Аррієтти, і Под взяв Хомілі за руку. – Ось мої книжки…

Хомілі міцніше вчепилася в чоловіка, тоді як величезна рука опустилася поруч з Аррієттою.

– Тихо, – прошепотів Под, – сиди спокійно…

– Як вони називаються? – запитав хлопчик, мабуть, розглядаючи книжки, і Аррієтта одним духом випалила всі назви поспіль.

– Под, – прошепотіла Хомілі, – я зараз закричу…

– Ні, – прошепотів Под у відповідь. – Не треба. Ти вже кричала.

– Я відчуваю, що крик підступає до горла.

Под стривожено глянув на неї.

– Затримай дихання і порахуй до десяти.

– Ти не могла б мені почитати? – попросив хлопчик Аррієтту.

– Можу, – відповіла та, – але краще б що-небудь нове.

– Але ти ж не приходиш до мене, – протягнув хлопчик жалібно.

– Вірно, тепер буду.

– Под, – прошепотіла Хомілі, – ти чув, що вона сказала?

– Так-так, не хвилюйся…

– Хочеш подивитися комори? – запитала Аррієтта, і Гомілі притиснула руку до рота, щоб заглушити крик.

Под глянув наверх і попросив, намагаючись говорити переконливо й діловито:

– Гей! Поклади дах на місце, ми замерзнемо.

– Добре, – погодився хлопчик, але якось нерішуче, і потягнувся по шматок підлоги, що слугував їм стелею. – Заколотити цвяхами знову?

– Звісно, забити! – буркнув Под.

– Розумієте, там, нагорі, у мене є ще речі…

Под завагався, а Хомілі штовхнула його ліктем і шепнула:

– Запитай які.

– Які? – запитав Под.

– Речі зі старого лялькового будиночка, який стоїть на верхній полиці шафи біля каміна в класній кімнаті.

– Не бачив там ніякого лялькового будинку, – проворчав Под.

– Він стоїть під самою стелею, – сказав хлопчик, – вам знизу не видно; треба встати на полицю, щоб дістатися до нього.

– А що за речі в цьому будиночку? – запитала Аррієтта з вітальні.

– О, найрізноманітніші, – відгукнувся хлопчик. – Килими на підлозі й на стінах, і ліжка з матрацами, і пташка в клітці – несправжня, звісно, – і каструлі, і столи, і п’ять позолочених стільців, і пальма в діжці, і тареля з тортом із пап’є-маше, і ще одна – з баранячою ногою…

Хомілі нахилилася до Поду і прошепотіла:

– Скажи йому, щоб прибив стелю… трохи.

Чоловік витріщив на неї очі, і вона щосили закивала, міцніше стиснувши руки. Под обернувся до хлопчика.

– Добре, прибий стелю, але легенько, якщо ти розумієш, що я хочу сказати. Кілька цвяхів тут і там…

Глава шістнадцята

І ось у їхньому житті настала нова пора, таке їм навіть не снилося! Щоночі дах злітав угору – і з’являлися нові скарби: справжній килим для їдальні, крихітний совок для вугілля, жорсткий диван із подушками, обтягнутими візерунчастим полотном, двоспальне ліжко з покривалом, односпальне їй у пару зі смугастим матрацом, картини в рамах замість марок, плита, яку не можна було топити, але яка мала такий милий вигляд у кухні, овальні та чотирикутні столи, маленький секретер з однією шухлядою, дві платтяні шафи з клена (одна з дзеркальними дверцятами) і комод із вигнутими ніжками… Хомілі не тільки звикла до того, що дах над її головою піднімається щоночі, а й навіть запропонувала Поду приробити до нього петлі.

– Мені не подобається, що стелю щоразу треба прибивати, – від цього в кімнатах такий пил!

Коли хлопчик приніс їм фортепіано, Хомілі стала просити Пода зробити вітальню.

– Поруч із їдальнею, а комору відсунь подалі. Тоді буде куди поставити ці позолочені крісла, про які він стільки говорить, і пальму в діжці…

Однак Под, добряче втомившись від пересування меблів, із нетерпінням чекав спокійних вечорів, коли зможе дрімати біля вогнища у своєму новому червоному оксамитовому кріслі. Не встигав він поставити комод в одному місці, як Хомілі, вийшовши з кімнати і знову увійшовши, щоб «отримати враження», змушувала переставляти його в інше – «на пробу». І щовечора, якраз тоді, коли Под звик лягати спати, стеля злітала вгору і з’являлися нові речі. Хомілі була невтомна, очі її блищали, щоки горіли рум’янцем, і хоча цілий день вони тільки те й робили, що штовхали й тягли нові меблі то туди, то сюди, не могла вгамуватися й почекати до ранку. Піднімаючи важкий ляльковий сервант з одного кінця, так що Поду не залишалося нічого іншого, як підняти інший кінець, вона благала: «Тільки спробуймо, на це не піде й хвилини».

Але Под прекрасно знав, що насправді мине не одна година, доки нарешті, змучені та спітнілі, вони не зваляться в ліжко, та й тоді Хомілі час від часу підхоплюватиметься, щоб кинути «останній погляд».

Тим часом на знак подяки за всі ці скарби Аррієтта читала хлопчикові вголос. Він лежав на спині в траві на галявині позаду вишні, а вона стояла біля його плеча і казала, коли час перегортати сторінку. Якими щасливими здавалися їй потім ці дні – блакитне небо, гілки вишні над головою, тихий шелест трави під вітром і велике уважне вухо хлопчика поруч. Вона у всіх подробицях вивчила це вухо, всі горбки, западинки і звивини. Іноді, осмілівши, вона притулялася до плеча хлопчика. Поки вона читала, він лежав тихо-тихо і завжди гаряче дякував їй потім. Перед ними обома відкривалися нові світи, для Аррієтти дивовижні. Вона дуже багато дізналася, але дещо з цього їй було важко прийняти. Виявляється, Земля, на якій вони живуть, крутиться навколо своєї осі зовсім не заради маленького народця. «Але й не заради великого», – нагадувала вона хлопчикові, коли бачила, що він усміхається чомусь про себе.

Надвечір приходив Под – дуже втомлений, розпатланий і запорошений – і вів її пити чай. А вдома на неї чекала збуджена мати і нові сюрпризи. Варто було їй зробити крок за поріг, лунав крик Хомілі: «Заплющ очі! Тепер можна!»

І Аррієтта, немов у щасливому сні, бачила, що її дім змінюється з кожною годиною. Що тільки на неї не чекало! Одного разу її зустріла мереживна фіранка на решітці, підхоплена рожевою стрічкою.

Єдине, що засмучувало Хомілі, – відсутність гостей. Їм нікого було покликати, ніхто не наносив їм візитів, ніхто не забігав на вогник, тож не було ні захоплених охів і ахів, ні заздрісних поглядів. Чого б Хомілі не віддала за Клавесинів чи Надкамінних! Навіть Захомутнікі, і ті були б кращі, ніж ніхто!

– Напиши дядькові Гендрірі, – запропонувала вона якось доньці, – і розкажи, як ми живемо. Гарний довгий лист, нічого не пропусти!

Аррієтта почала писати на шматку непотрібної тепер промокашки, але що далі писала, то нуднішим ставав лист – не лист, а прейскурант крамниці або каталог речей у будинку, що здають у найм з усією обстановкою. Раз у раз їй доводилося підхоплюватися з місця, щоб перерахувати ложки або переглянути незнайомі слова в словнику, і невдовзі вона відклала лист – у неї було так багато цікавих занять, так багато нових книжок, так багато тем для бесід із хлопчиком!

«Він хворів, – розповідала вона матері й батькові. – Його прислали сюди одужувати на свіжому повітрі, але скоро він знову поїде в Індію».

Іншим разом вона запитувала вражену Хомілі: «Ти знаєш, що арктична ніч тягнеться півроку? І що відстань між полюсами менша, ніж між двома протилежними точками екватора, з’єднаними діаметром?»

Так, це були щасливі дні, як казав згодом Под, усе йшло б добре, якби вони позичали тільки з лялькового будинку. Ніхто з дорослих, мабуть, навіть не пам’ятав про його існування, тож не вхопився б за пропажу, проте вітальня нагорі, як і раніше, залишалася для них великою спокусою. Туди так рідко тепер заходили, але там було так багато столиків із дрібничками, до яких Под раніше не міг дістатися. А хлопчик, звісно, міг відчинити дверцята скляної гірки.

Спочатку він приніс їм срібну скрипку, потім – срібну арфу. Під натягнув на неї струни з кінського волоса, який витягнув із дивана в кабінеті.

– Ми будемо влаштовувати музичні вечори! – вигукнула Гомілі, коли Аррієтта торкнулася пальцем струни і в кімнаті пролунав тихий, глухий звук. – Якби тільки батько взявся за вітальню!

Вона тепер ледь не щовечора накручувала волосся на папільйотки, а відтоді, як навела лад у домі, інколи навіть переодягалася до вечері в атласну сукню. Вона висіла на її плечах як мішок, але Хомілі називала її тунікою.

– Ми могли б використати твою розфарбовану стелю, і в нас достатньо дерев’яних кубиків, щоб зробити справжній паркет. (Це слово вона вимовляла точнісінько як колись Клавесини: «паркет».)

Навіть тітка Софі далеко нагорі, у своїй розкішній неприбраній спальні, заразилася духом зухвалості, який хвилями радості заливав увесь старий будинок. Кілька разів за останній час Под заставав її на ногах. Тепер він приходив до неї не для того, щоб брати що-небудь, а просто щоб відпочити: ця кімната стала, якщо можна так висловитися, його клубом, місцем, де він рятувався від «мирських тривог». Найбільше Пода тривожило новопридбане багатство: навіть у найбільш неприборканих мріях він і уявити собі не міг такої кількості речей. Він відчував, що Хомілі давно вже слід було б зупинитися: право ж, їхній будинок і без того чудовий. Навіщо всі ці алмазні табакерки й мініатюри в усипаних коштовностями рамках, ці філігранні пудрениці й дрезденські статуетки – все, як йому добре було відомо, з гірки, що стояла у вітальні. Вони прекрасно могли без них обійтися. Який сенс від пастушки зростом з Аррієтту або величезних щипців, якими знімають нагар з таких же величезних свічок? Сидячи біля камінної решітки, де міг погріти руки, Под дивився, як тітонька Софі блукає кімнатою на милицях, і понуро міркував, слухаючи знайому історію, як її запросили до сніданку на королівську яхту: «Не здивуюся, якщо вона якось спуститься вниз і одразу ж помітить, що її речі зникли».

Однак першою помітила пропажу не тітка Софі, а місіс Драйвер, бо назавжди запам’ятала неприємну історію з Розою Пікхетчет. Тоді так і не змогли з’ясувати, хто винен. Навіть Крампфірл почувався під підозрою. «Відсьогодні, – сказала тоді місіс Драйвер, – я прибиратиму сама. Ніяких нових служниць у цьому будинку».

Чарка мадери, пара старих панчіх, носовичок, зрідка рукавички – одна річ, тут, думала місіс Драйвер, вона у своєму праві, – але дорогоцінні дрібнички з гірки у вітальні – це, говорила вона собі, дивлячись на напівпорожні полиці того фатального дня, річ зовсім іншого штибу!

Вона стояла біля гірки з мітелочкою для обмітання пилу в руці: маленькі чорні оченята перетворилися на дві хитрі злісні щілинки – і відчувала себе обдуреною. Їй здавалося, що хтось, запідозривши в нечесності, намагається її спіймати. Але хто це міг бути? Крампфірл? Хлопчисько? Годинниковий майстер, який заводив у холі куранти?

Речі зникали поступово, одна за одною, і брав їх той – у цьому місіс Драйвер не сумнівалася, – хто знав порядки в домі і хто бажав їй зла. «А чи не сама стара господиня? – подумалося їй раптом. – Старенька останнім часом узяла моду вставати з ліжка і розгулювати по кімнаті. Може, вона спускається сюди вночі, тицяє всюди своєю палицею, винюхує і видивляється по всіх кутках?» Місіс Драйвер раптом згадала порожню пляшку з-під мадери і дві склянки, які так часто залишала на кухонному столі, і вирішила, що на неї це схоже.

А потім лежатиме в себе в кімнаті, чекатиме, коли вона, місіс Драйвер, повідомить про зникнення, і посміюватиметься. «Усе гаразд унизу, Драйвер?» – таким запитанням вона зазвичай зустрічає її вранці й поглядає скоса своїми шкідливими старими очима.

– Так, вона на все здатна! – вигукнула місіс Драйвер вголос, змахнувши, немов кийком, мітелкою від пилу. – Ну й безглуздий у неї буде вигляд, коли я спіймаю її на місці в той час, як вона крастиметься нижніми кімнатами посеред ночі!

«Гаразд, міледі, – подумала місіс Драйвер, – блукайте тут скільки завгодно, пхайте носа в усі щілини. Ми ще побачимо, чия візьме!»

Глава сімнадцята

Того вечора місіс Драйвер була сама не своя: не побажала, як завжди, посидіти й випити, тупотіла взад-вперед кухнею, раз у раз поглядаючи на Крампфірла куточком ока. Йому стало не по собі: в її мовчанні таїлася загроза, це не можна було не помітити. Навіть тітка Софі відчула це, коли місіс Драйвер принесла їй вино: погроза була в дзвоні келиха об графин, коли місіс Драйвер ставила тацю на столик, і в гуркоті дерев’яних кілець, коли задирала портьєри, і в скрипі мостин, коли йшла кімнатою до дверей, і в брязкіт засовування засувки, коли захлопнула двері. «Що це з нею?» – подумала тітка Софі, наливаючи собі перший келих.

Хлопчик теж відчув цю загрозу: по тому, як місіс Драйвер пильно дивилася на нього, в той час як він сидів, скорчившись, у ванні; по тому, як вона намилила мочалку і пробурчала: «Нумо!» Вона терла його повільно, ретельно, сердито, і за весь час миття не сказала жодного слова. Коли він ліг, вона переглянула всі його речі, заглянула за всі дверцята в шафах, висунула всі шухляди в комоді. Витягнувши з-під шафи його валізу, вона виявила дорогоцінного мертвого крота, запас кускового цукру і найкращий кухонний ніж для чищення картоплі, але навіть тоді нічого не сказала: цокнувши язиком, кинула крота до сміттєвої корзини, а цукор і ніж запхала собі в кишеню. Перш ніж прикрутити газ, місіс Драйвер знову уважно подивилася на нього, скоріше здивовано, ніж звинувачувально. Кімната її була над буфетною, і туди вели окремі сходи. Тієї ночі вона завела будильник на дванадцяту годину і поставила, щоб цокання не заважало спати, за двері. Потім зняла туфлі і, не роздягаючись, з бурчанням забралася під ковдру. Не встигла вона заплющити очі, як розповідала потім Крампфірлу, будильник задзвонив: буквально заволав на все горло, підстрибуючи на чотирьох ніжках на голій дерев’яній підлозі. Місіс Драйвер вилізла з-під ковдри і наосліп підійшла до дверей.

– Тихіше, – сказала вона будильнику, намацуючи кнопку, і притиснула його до грудей. – Тихіше.

Вона стояла в одних панчохах на верхньому майданчику сходів, що вели до буфетної, і раптом їй здалося, що внизу промайнув вогник. Місіс Драйвер перегнулася через сходові перила. Так, ось знову – немов тріпотіло крильце метелика! Свічка – ось що це таке! Свічка, яку хтось несе в руці за сходами, за буфетною, десь у кухні.

Не випускаючи будильника, місіс Драйвер стала безшумно крастися вниз сходами, важко дихаючи від хвилювання. У темряві пролунав тихий подих, немов відлуння якогось руху. Для місіс Драйвер, що стояла на холодних плитках підлоги в буфетній, цей звук, який і звуком-то не назвеш, означав одне: хтось тихенько відчинив і зачинив двері, обшиті зеленою байкою, ті самі двері, що ведуть із кухні в хол. Місіс Драйвер навпомацки увійшла в кухню і, доки нишпорила на полиці над плитою в пошуках сірників, перекинула перечницю і паперовий пакетик із гвоздикою. Поглянувши вниз, вона раптом помітила ниточку світла – за секунду до того, як запалила сірник. Мерехтлива, як світлячок, нитка біля її ніг окреслювала на підлозі рівний прямокутник.

Місіс Драйвер охнула, запалила газ, і кухня одразу ожила. Місіс Драйвер кинула погляд на оббиті зеленою байкою двері, і їй здалося, що вони ще трохи хитаються, немов їх щойно зачинили. Вона підбігла до дверей і відчинила їх, але в коридорі було темно і тихо – ні тіні, ні приглушених кроків вдалині. Вона відпустила двері, і ті знову зачинилися, зітхнувши повільно й сумно. Так, цей звук вона і чула – не то зітхання, не то шепіт, немов хтось тихо втягнув повітря.

Обережно підібравши спідницю, місіс Драйвер рушила назад до плити. На підлозі біля виступаючої мостини лежав якийсь рожевий предмет. «Ага, – подумала кухарка, – ось звідси, від цієї мостини, і йшло світло!» Місіс Драйвер обвела поглядом кухню: все інше виглядало, як завжди, точно так само, як було, коли вона пішла звідси востаннє, – посуд у кухонному буфеті, каструлі на столі, рушники рівним рядком на мотузці над плитою. Рожевий предмет у формі серця виявився коробочкою для ароматичних пастилок. Місіс Драйвер одразу її впізнала: золота, з емаллю і крихітними діамантами, вправленими в кришку, вона завжди лежала в заскленому столику, що стояв біля каміна в парадній вітальні.

– Оце так! – вигукнула місіс Драйвер і, швидко нахилившись, несподівано різким рухом висмикнула виступаючу мостину.

Домом рознісся пронизливий крик. Жінка побачила, що внизу, під підлогою, хтось рухається – бігає, дереться, кричить! Лунали якісь звуки – писк, бурмотіння, щебет. Ці хтось виглядали як чоловічки: з руками і ногами… і роззявленими ротами. Так, так вони і виглядали, але, звісно ж, бути людьми не могли. Вони бігали взад-вперед, туди й сюди, були всюди.

– Ой-ой-ой! – заволала місіс Драйвер і, намацавши позаду себе стілець, залізла на нього.

Стілець захитався, і, не перестаючи кричати, вона видерлася зі стільця на стіл, де й залишилася, немов це був острів посеред бурхливого океану, і зі сльозами в голосі почала кликати на допомогу. Їй здавалося, що минула ціла вічність, поки не пролунав стукіт у буфетній. Це був Крампфірл, розбуджений нарешті криками і світлом.

– Що там? Що сталося? Впустіть мене!

Але місіс Драйвер, нізащо не бажаючи злазити зі столу, волала:

– Гніздо! Гніздо! Живі й пищать!

Крампфірл натиснув усім тілом на двері й, виламавши замок, увірвався в кухню, мружачись від світла.

– Де? Яке гніздо?

Місіс Драйвер, усе ще не прийшовши до тями, вказала пальцем на підлогу. Як завжди, повільно й неквапливо Крампфірл підійшов і, подивившись униз, побачив дірку в підлозі, заповнену якимись дрібними предметами, начебто дитячими іграшками, шматками мотлоху, – і все.

– Нічого тут немає, – сказав Крампфірл через хвилину, поворухнувши в дірі носком черевика. – Це хлопчисько, його рук справа. Тут немає нічого живого.

– Але я їх бачила, кажу вам, – задихаючись, вимовила місіс Драйвер, – начебто чоловічки… з руками… або вбрані миші…

Крампфірл втупився в дірку й невпевнено повторив:

– Вбрані миші!

– Кілька сотень, – закивала місіс Драйвер. – Бігали й пищали. Я бачила їх на власні очі, кажу вам.

– Ну, тепер там точно нікого немає, – сказав Крампфірл і востаннє розкидав усе в дірі ногою.

– Значить, вони втекли! – не вгамовувалася кухарка. – Під підлогу… за стіни… весь будинок кишить ними.

– Що ж, – флегматично відгукнувся Крампфірл, – цілком може бути. Але якщо ви запитаєте мене, я думаю, що це все витівки хлопчиська: ховає тут свої речі. – Очі його раптом заблищали, і він опустився на одне коліно. – Може, і тхір у нього теж тут.

– Послухайте, – сказала місіс Драйвер, і в голосі її пролунав відчай, – послухайте ж мене. Хлопчисько тут ні до чого, і тхір теж. – Вона вхопилася за спинку стільця і незграбно спустилася на підлогу, потім підійшла до Крампфірла, який все ще стояв біля дірки в підлозі. – У них були руки й обличчя, кажу я вам. Погляньте. Бачите? Це ліжко. І тепер, поміркувавши, я згадую, що один із них у ньому лежав.

– Поміркувавши? – повторив Крампфірл.

– Так, – продовжила місіс Драйвер, – і я ще дещо згадую. Пам’ятаєте ту служницю, Розу Пікхетчет?

– Дурнульку?

– Ну, дурепою вона була чи ні, я тепер уже й не знаю… тільки вона бачила одного… одного… на камінній дошці у вітальні… з бородою.

– Одного… одного… кого? – струснув головою Крампфірл.

Місіс Драйвер кинула на нього спопеляючий погляд.

– Про що я вам увесь цей час говорю? Одного… одну з цих…

– Вбраних мишей? – підказав Крампфірл.

– Не мишей! – мало не закричала місіс Драйвер. – У мишей не буває борід.

– Ви ж самі сказали… – почав Крампфірл.

– Так, сказала. Хоча в цих борід не було. Але як їх назвати? Чим вони можуть бути, окрім як мишами?

– Не так голосно, – шепнув Крампфірл. – Ми розбудимо весь будинок.

– Через зелені двері нічого не чути, – заспокоїла його місіс Драйвер, підійшла до плити і взяла вугільні щипці. – А якщо навіть і почують? Ми не робимо нічого поганого. Відійдіть і дайте мені підійти до дірки.

Одну за одною вона почала витягати звідти речі, супроводжуючи свої дії обуреними вигуками і здивованими ахами, і складати на підлозі у дві купки: в одну – все цінне, в іншу – те, що назвала мотлохом. Ну й дивні предмети звисали зі щипців!

– Тільки подивіться: її найкраща мереживна носова хустинка… ще одна, і ще! І моя найбільша голка… я знала, що вона в мене була… і мій срібний наперсток – як вам це подобається! – і ще один з її наперстків! Батюшки, а скільки тут клубків вовни, скільки котушок! Годі дивуватися, що не можеш знайти білі нитки, коли треба. Картопля… горіхи… Погляньте-но, баночка ікри… Ікри! Ну, це вже занадто! Справді, занадто! Лялькові стільці… столи… а промокальний папір… Так ось куди він дівається! О господи! – раптом вигукнула місіс Драйвер, витріщивши очі. – А це що таке?

Поклавши щипці, вона нерішуче, боязко, немов побоювалася, що її вжалять, нахилилася над дірою.

– Годинник… годинник зі смарагдами… її годинник! Вона так його і не схопила! Але ж ідуть! Погляньте, можете перевірити за кухонним годинником. Двадцять п’ять хвилин на першу.

Місіс Драйвер раптово сіла на стілець, втупившись в одну точку і збліднувши. Щоки в неї обвисли, немов із неї випустили повітря.

– Ви знаєте, що це означає? – запитала вона Крампфірла.

– Ні. А що?

– Крадіжка, – сказала місіс Драйвер, – ось що. Про це треба повідомити в поліцію.

Глава вісімнадцята

Хлопчик лежав, закутавшись ковдрою, і тремтів. Викрутку він поклав під матрац. Він чув, як задзвонив будильник, як скрикнула місіс Драйвер на сходах, і втік. Свічка на столику біля його ліжка все ще трохи чадила, і віск був теплим на дотик. Хлопчик лежав і чекав, але ніхто не піднявся нагору. Йому здавалося, що минула ціла вічність, коли нарешті годинник у холі пробив один удар. Година ночі. Внизу не лунало жодного звуку, і, вислизнувши з ліжка, хлопчик пробрався коридором на сходовий майданчик, де трохи посидів, тремтячи і вдивляючись у темряву внизу. Було тихо, лише цокав годинник та часом лунав шурхіт або зітхання, яке можна було прийняти за порив вітру, але яке – хлопчик знав це – видавав сам будинок: втомлено зітхали дошки підлоги, стогнала обшивка стін. Усе було спокійно, і хлопчик набрався хоробрості: спустившись навшпиньки сходами, пройшов коридором до кухні. Трохи почекавши за зеленими дверима, він обережно відчинив їх.

Кухня була занурена в тишу й напівтемряву. Так само, як місіс Драйвер, хлопчик знайшов на полиці над плитою коробочку, а коли запалив сірник, побачив дірку в підлозі, предмети, що лежали купою поруч, і – одночасно – помітив на полиці свічку.

Незграбно, тремтячими пальцями, він запалив її. Так, тут, у підпіллі, воно все і лежало – вміст будиночка, кинутий абияк, і поруч щипці. Місіс Драйвер забрала все, що вважала цінним, а «мотлох» залишила на підлозі. І, звалене ось так, воно й виглядало мотлохом: мотки вовни, зморщені картоплини, розрізнені лялькові столи та стільці, сірникові коробки, котушки, зім’яті промокашки…

Хлопчик опустився на коліна. Сам будинок був розгромлений, перегородки між кімнатами звалилися, а там, де Под поглиблював підлогу, щоб стало просторіше, була гола земля, валялися сірники, старе ланцюговий колесо, цибулева шкірка, пляшкові пробки… Хлопчик дивився на все це, і рука зі свічкою так тремтіла, що на пальці потік гарячий віск. Потім він став на ноги і, пройшовши навшпиньки через кухню, зачинив двері в буфетну, а повернувшись назад і схилившись над дірою, тихо покликав:

– Аррієтта… Аррієтта!

Почекав трохи й покликав знову. Знову щось гаряче капнуло йому на руку: це була його сльоза. Він сердито змахнув її і, опустивши голову ще нижче, покликав знову:

– Під! Хомілі!

Вони виникли так безшумно в танцюючому світлі свічки, що спочатку він їх не побачив. Вони стояли мовчки, піднявши до нього білі від переляку обличчя, там, де раніше був прохід до комор.

– Де ви були? – запитав хлопчик.

Под відкашлявся.

– В іншому кінці коридору. Під годинником.

– Мені треба вас звідси забрати, – сказав хлопчик.

– Куди? – запитав Под.

– Не знаю. Може, на горище?

– Що толку? – зітхнув Под. – Я чув, як вони говорили, що збираються повідомити в поліцію, і принести кішку, і викликати санітарну інспекцію та щуролова з Лейтон-Баззарда.

Настало мовчання. Маленькі очі дивилися у великі.

– У будинку не буде жодного безпечного місця, – сказав нарешті Под.

Ніхто не ворухнувся.

– А як щодо лялькового будиночка на верхній полиці в класній кімнаті? – запропонував хлопчик. – Туди навіть кішка не забереться.

Хомілі кивнула на знак згоди і, ледве чутно зітхнувши, вимовила:

– О так, ляльковий будиночок…

– Ні, – так само без виразу заперечив Под. – На полиці жити не можна. Можливо, кішка й не забереться нагору, зате й ми не спустимося вниз. Там як у клітці. Нам потрібна вода і…

– Я носитиму вам воду, – сказав хлопчик і, торкнувшись купки «мотлоху», додав: – А тут є ліжка та інші потрібні речі.

– Ні, – похитав головою Под, – полка не годиться. Та й ти скоро поїдеш – так вони говорили.

– О, Под, – благально зашепотіла Хомілі, – у ляльковому будиночку є сходи, і дві спальні, і їдальня, і кухня, і ванна…

– Але будинок розташований під самою стелею, – став розтлумачувати дружині Под. – Тобі ж треба їсти, чи не так? І пити?

– Так, Под, я знаю. Але…

– Ніяких «але», – сказав Под і важко зітхнув. – Нам залишається одне: переселитися.

– О!.. – прошепотіла Хомілі, і Аррієтта почала плакати.

– Досить, досить, – втомлено сказав Под, – не засмучуйся так.

Аррієтта закрила обличчя руками, але сльози скочувалися в неї між пальцями: хлопчик бачив їхній блиск у світлі свічки.

– А я й не засмучуюся. Я плачу від радості.

– Ви маєте на увазі, – звернувся хлопчик до Поду, проте поглядаючи одним оком на Аррієтту, – що переїдете в борсукову нору?

Хлопчик відчував, що його теж охоплює радісне хвилювання.

– Куди ж іще?

– О господи! – простогнала Хомілі й сіла на поламаний комод із коробок.

– Але вам треба сховатися на цю ніч, – сказав хлопчик. – Десь побути до ранку.

– О господи! – знову застогнала Хомілі.

– Тут він має рацію, – погодився Под. – Ми не можемо йти по полю вночі: і вдень це справа нелегка.

– Я знаю! – вигукнула Аррієтта, піднялася навшпиньки й підняла вгору руки, наче збиралася злетіти, і її мокре від сліз обличчя, що блищало при світлі свічки, осяялося трепетною радістю. – Давайте сьогодні переночуємо в ляльковому будинку, а завтра хлопчик покладе нас… покладе…

Куди – вона сказати не могла, тому Хомілі глухим, наче загробним, голосом запитала:

– Покладе нас? Куди?

– У кишеню, – проспівала Аррієтта, знову здійняла руки, піднявши до нього сяюче обличчя. – Покладеш, так?

– Так, а потім принесу речі в кошику для риби.

– Ox! – зітхнула Хомілі.

– Я виберу з цієї купи всі меблі. Вони й не помітять. І все, що вам ще потрібно.

– Чаю, – прошепотіла Хомілі, – щоб на все життя вистачило.

– Добре, – сказав хлопчик. – Я принесу фунт чаю. І кави теж, якщо хочете. І каструлі. І сковорідки. І сірники. Усе буде гаразд.

– Але що вони там, у полі, їдять? – простогнала Хомілі. – Гусениць?

– Ну, люба, не говори дурниць, – сказав Под. – Люпі завжди була хорошою господинею.

– Але Люпі там немає, – заперечила Хомілі. – Ягоди. Вони їдять ягоди? А як вони готують? На багатті?

– Право ж, – спробував урезонити її Под, – ми все це з’ясуємо, коли потрапимо туди.

– Я не зумію розпалити багаття, – поскаржилася Хомілі, – особливо на вітрі. А якщо піде дощ? Як вони готують, якщо йде дощ?

– Ну ж бо, Гомілі! – Под уже почав втрачати терпіння, але вона ніяк не вгамовувалася.

– Ти не зможеш дістати нам коробки дві сардин? – запитала вона хлопчика. – І солі? І свічок? І сірників? І принести килими з лялькового будинку?

– Звичайно, зможу. Все, що захочете.

– Добре.

У Хомілі все ще був дуже засмучений вигляд – почасти через те, що половина папільоток розкрутилася і волосся стирчало догори окремими пучками, але вона, мабуть, умиротворилася.

– Як ти піднімеш нас нагору, у класну кімнату?

Хлопчик глянув на свою нічну сорочку, в якій не було жодної кишені.

– Я вас віднесу.

– Як саме? У руках?

– Так, – відповів хлопчик.

– Краще померти! – заявила Хомілі. – Краще залишитися тут, щоб мене з’їв щуролов з Лейтон-Баззарда.

Хлопчик обвів поглядом кухню, розуміючи, що потрапив у глухий кут.

– Може, ви залізете в мішечок для білизняних прищіпок? – запропонував він нарешті, хоча й не дуже впевнено, побачивши мішечок на його звичному місці – на ручці дверей до буфетної.

– Добре, – погодилася Хомілі. – Тільки вийми звідти прищіпки.

Він поклав мішечок на підлогу, і Хомілі перша хоробро в нього ступила.

Мішечок, зшитий із полотна, виявився дуже м’яким.

Коли хлопчик підняв його, Хомілі завищала і, притулившись до Поду й Аррієтти, почала голосити:

– Ой! Ой, не можу. Зупинись! Вийми мене! Ой! Ой!

Чіпляючись одне за одного, вони впали догори дриґом на дно мішка, коли той хитнувся, і Под сердито сказав, міцно схопивши дружину за ногу:

– Заспокойся, Хомілі!

Не так-то легко йому було втримати її від крику, коли він сам лежав на спині, притуливши підборіддя до грудей, а одна нога, застрягши в складці мішечка, була піднята над головою. Аррієтта видерлася наверх і виглянула назовні.

– Ой, Под, я не можу, – крізь ридання видавила Гомілі. – Зупини його, Под. Я помираю. Скажи, щоб він опустив нас на підлогу.

– Опусти нас, – терпляче, як завжди, попросив Под. – На одну хвилинку. Ось так, добре.

Щойно мішечок опустився на підлогу біля дірки, усі троє вибігли назовні.

– Послухайте, – ледь не плачучи, сказав хлопчик Хомілі, – ви маєте спробувати.

– Вона і намагається, – заступився за дружину Под. – Дай їй тільки перепочити і роби все повільніше, якщо ти розумієш, що я хочу сказати.

– Добре, – погодився хлопчик, – але в нас мало часу. Ну давайте ж, стрибайте всередину.

– Тихіше! – раптом вигукнув Под і завмер.

Дивлячись униз, хлопчик бачив три піднятих до нього обличчя, що здавалися білими мушлями, нерухомими на тлі темряви. Секунда, і вони зникли – голі дошки підлоги, порожня діра. Він нахилився і покликав тривожним шепотом:

– Під! Хомілі! Поверніться!

За його спиною раптом скрипнули двері, і він завмер у тій позі, в якій був.

Обернувшись, хлопчик побачив місіс Драйвер, яка стояла на порозі між буфетною і кухнею, не кажучи ні слова, і сказав тремтячим голосом:

– Доброго ранку.

Вона не посміхалася, але в очах її щось промайнуло – зловтіха, торжество? У руках місіс Драйвер тримала свічку, і обличчя її здавалося пошматованим світлом і тінями.

– Що ти тут робиш?

Він, як і раніше, не зводив із неї очей і мовчав.

– Відповідай! І навіщо тобі знадобився мішечок для білизняних прищіпок?

Хлопчик, усе ще дивлячись на неї з дурнуватим виглядом, повторив:

– Мішечок для прищіпок? Ні за чим.

– Це ти сховав годинник у дірі?

– Ні, він уже там лежав.

– Ага! – вигукнула місіс Драйвер і зловтішно посміхнулася. – Отже, ти знав, що він там?

– Ні… тобто так.

– Знаєш, хто ти такий? Ти підлий, боягузливий, паскудний хлопчисько! – заявила місіс Драйвер, пильно дивлячись на нього.

Його обличчя спотворилося від образи.

– Чому?

– Сам знаєш чому. Ти зіпсований, злий, ледачий злодюжка. Ось хто ти такий. І вони теж! Ці мерзенні, верткі, пискляві, хитрі, маленькі…

– Ні, вони – ні! – перервав її хлопчик.

– І ти з ними в змові! – Вона підійшла до нього і, схопивши за плече, ривком підняла з підлоги. – Знаєш, що роблять зі злодіями?

– Ні, – сказав він розгублено.

– Садять за ґрати. У в’язницю. Ось що роблять зі злодіями. Ось що буде з тобою.

– Я не злодій! – закричав хлопчик, і губи в нього затремтіли. – А вони позичайки.

– Хто-хто? – Вона міцніше вчепилася йому в плече і повернула до себе обличчям.

– Позичайки!

Очі його наповнилися сльозами. Ах, аби тільки вони не потекли по щоках.

– А-а… значить, це так називається?! – вигукнула місіс Драйвер (точнісінько як він сам – як давно це було, здавалося йому, – того дня, коли познайомився з Аррієттою).

– Так їх звуть, – уточнив хлопчик. – Це такі чоловічки… позичайки…

– Позичайки? – спантеличено повторила місіс Драйвер, але тут же розсміялася: – Ну, тепер із цим покінчено. У цьому домі вони добули все, що могли; прийшла пора віддавати!

Сльози градом покотилися по обличчю хлопчика, коли вона потягла його до дверей.

– Не чіпайте їх! – промовив він із благанням у голосі. – Я приберу їх звідси, обіцяю… знаю як…

Місіс Драйвер засміялася і виштовхнула його за поріг зелених дверей.

– Їх і так приберуть, можеш не хвилюватися! Щуролов знає, як їх прибрати. І кіт Крампфірла знає. І санітарний інспектор. І пожежники, якщо знадобиться. Поліція теж знає, не сумнівайся. Нема чого турбуватися, як їх прибрати. Головне – знайти їхнє гніздо. – Вона знизила голос до злісного шепоту, оскільки вони проходили повз спальню тітки Софі. – Решта легко.

Вона заштовхнула його в класну кімнату і замкнула двері зовні. Хлопчик чув, як скрипіли мостини в коридорі, коли вона поверталася до себе. Забравшись під ковдру, тремтячи від холоду, він нарешті дав волю сльозам.

Глава дев’ятнадцята

Місіс Мей, поклавши на стіл гачок для в’язання, сказала: – Ну, слава богу, дісталися до кінця.

Кейт втупилася на неї і ледве вимовила:

– Не може бути. О, будь ласка… будь ласка…

– Останній квадрат, – сказала місіс Мей, розгладжуючи його на колінах, – зі ста п’ятдесяти, які нам потрібні. Тепер можна зшивати…

– О… – перевела подих Кейт. – Ви говорите про ковдру! Я думала, ви маєте на увазі цю історію.

– Історії теж настав кінець, – неуважно промовила місіс Мей і почала розбирати в’язані квадрати. – У певному сенсі.

– Н-но… – запинаючись, заперечила Кейт, – не можете ж ви… я хочу сказати… – І раптом закричала, одразу набувши такого вигляду, що цілком виправдовував те, що про неї говорили: запальна, свавільна, – ну й усе інше: – Це нечесно! Це обман! Це…

На очах у неї з’явилися сльози; вона кинула на стіл шкарпетку, слідом за нею штопальну голку, штовхнула ногою мішок із вовняними клубками, що лежав біля неї на килимі.

– Чому? – щиро здивувалася місіс Мей.

– Ще щось повинно ж було статися! – сердито вигукнула Кейт. – А щуролов? А полісмен? А…

– І сталося, – спокійно сказала місіс Мей. – Дуже багато чого сталося. Я якраз збиралася все це тобі розповісти.

– Тоді чому ви сказали, що це кінець?

– Тому, – промовила місіс Мей (у неї все ще був здивований вигляд), – що брат ніколи більше їх не бачив.

– Тоді про що ж іще розповідати?

– Про те, про що є що розповісти.

Кейт з обуренням втупилася на неї.

– Так розповідайте ж!

Місіс Мей, у свою чергу, подивилася на дівчинку і, трохи помовчавши, сказала:

– Історії ніколи по-справжньому не закінчуються: тривають до нескінченності, – просто в якийсь момент їх перестають розповідати.

– Але не на такому ж місці! – заперечила Кейт.

– Гаразд, вдень нитку в голку, – сказала місіс Мей, – сіру, вовняну. І ми зшиємо разом ці квадрати. Я почну зверху, ти – знизу. Спершу сірий квадрат, потім зелений, потім рожевий і так далі…

– Значить, насправді він усе-таки їх бачив, – сердито сказала Кейт, намагаючись протягнути товсту вовняну нитку в маленьке вушко голки.

– Ні, не бачив, я не обмовилася. Йому несподівано довелося виїхати – наприкінці того самого тижня, – бо до Індії йшов пароплав, і на ньому пливли знайомі, які обіцяли взяти його з собою. А ті три дні, що він ще залишався в будинку, місіс Драйвер протримала його під замком.

– Три дні! – вигукнула Кейт.

– Так. Мабуть, місіс Драйвер сказала тітці Софі, що він застудився. Вона не хотіла заподіювати йому зла, але твердо вирішила позбутися здобичників, а брат міг перешкодити їй.

– А їй це вдалося? Я хочу сказати… вони всі прийшли? І полісмен? І щуролов? И?..

– Санітарний інспектор не приїхав. У всякому разі, поки брат був там. І їм не вдалося викликати щуролова з міста, але вони знайшли людину з місцевих. Полісмен прийшов… – Місіс Мей розсміялася. – Ці три дні місіс Драйвер давала братові справжні звіти про те, що відбувається внизу. Вона любила побурчати, а брат, замкнений у своїй кімнаті й більше їй не небезпечний, перестав бути для неї ворогом. Вона приносила йому в кімнату їжу, а найпершого ранку принесла на таці всі іграшкові меблі і змусила поставити їх назад у ляльковий будинок. Ось тоді-то вона і сказала йому про полісмена. Він говорив мені, що вона була у нестямі від злості. Йому навіть шкода її стало.

– Чому? – запитала Кейт.

– Бо полісмен виявився сином Неллі Ранейкр, Ерні, якого місіс Драйвер не раз ганяла за старих часів із саду, коли він хлопчиськом тягав яблука з яблуні, що росте біля воріт. «Підлий, боягузливий, поганий злодюжка, – сказала вона про нього братові. – Розсівся в мене в кухні як у себе вдома, виклав на стіл записну книжку і давай скалити зуби… Каже, йому стукнув двадцять один рік… Нахабний, як не знаю що, звідки тільки такі беруться!..»

– А він справді був поганий злодюжка? – запитала Кейт, дивлячись на неї в усі очі.

– Звісно, ні. Не більше, ніж брат. Ерні Ранейкр був чудовим юнаком з гордою поставою і світлою душею, гордістю всієї поліції. І зовсім він не скалив зуби, коли місіс Драйвер розповідала свою історію. Просто коли вона описувала Хомілі, яка не побажала встати з ліжка, він кинув на неї дорослий (як казав потім Крампфірл) погляд, немов хотів сказати: «Сильніше розбавляйте її водою».

– Кого – її? – не зрозуміла Кейт.

– Стару добру мадеру, напевно, – припустила місіс Мей. – І тітка Софі запідозрила те саме, тому страшенно розгнівалася, коли дізналася, що місіс Драйвер бачила кількох чоловічків, а вона сама після цілого графінчика мадери лише одного, ну, від сили, двох. Вона веліла Крампфірлу принести всі ящики з мадерою з підвалу до неї в кімнату і скласти біля стіни в кутку, де вона зможе за ними наглядати.

– А кішку вони дістали? – запитала Кейт.

– Так, старого кота Крампфірла, рудого з білими плямами. Але від нього теж було мало користі. За словами місіс Драйвер, усе, на що він виявився здатний, – це втекти з дому або забратися в комору, де зберігали продукти. «Що там казати про позичайок, – бурчала місіс Драйвер, коли ставила на стіл тарілку з рибним пирогом, що принесла брату на другий сніданок, – їм до цього кота далеко: позичив собі в коморі рибу і півгорщика сметани». Але кіт пробув у будинку недовго. Перше, що зробили фокстер’єри, яких привів щуролов, це вигнали його. Ну й галас вони зчинили, розповідав брат. Вони ганяли кота сходами – вгору-вниз – і кімнатами – взад-вперед – і так гавкали, що ледве не захриплі. Останнє, що бачив брат із вікна, – руду пляму, яка мчала через гай і далеке поле, а за нею – тер’єри, вся зграя, як один.

– Зловили вони його?

– Ні, – розсміялася місіс Мей, – він ще жив у Крампфірла, коли туди через рік приїхала я. Трохи похмурий і нетовариський, але цілий і неушкоджений.

– Розкажіть, що було, коли приїхали ви.

– О, я там недовго пробула, – квапливо сказала місіс Мей, – а потім будинок продали. Брат ніколи більше туди не приїжджав.

Кейт підозріло глянула на неї, поколюючи нижню губу голкою, і нарешті запитала:

– Отже, вони так і не зловили позичайок?

Місіс Мей відвела очі і, трохи похитнувшись, відповіла:

– Та ні, не зловили, але… те, що вони зробили, було для бідного брата ще гірше.

– Що ж?

Місіс Мей, відклавши голку, кілька хвилин мовчки дивилася на руки, потім випалила:

– Я ненавиділа цього щуролова.

– А ви його хіба знали?

– Його всі там знали. У нього було більмо на оці. Його звали Річ Вільямс. Він і свиней колов, і… ну і всяке інше робив… У нього було багато чого: рушниця, сокира, лопата, кирка і пристосування з ковальськими міхами, щоб викурювати щурів. Я не знаю точно, чим він їх викурював: сам варив це отруйне зілля з трав чи хімікалій, – але запах пам’ятаю: він ще довго тримався біля комори та й загалом усюди, де цей Річ Вільямс бував. Можеш собі уявити, що коїлося з братом, коли на третій день – той самий, коли він мав їхати, – до нього донісся цей запах…

Брат був уже одягнений і зовсім готовий у дорогу. Упаковані валізи стояли внизу в холі. Прийшла місіс Драйвер, відчинила двері й повела його коридором до спальні тітки Софі. Він стояв блідий, застиглий, у пальто і рукавичках біля її завішеного пологом ліжка.

– У тебе що – вже морська хвороба почалася? – глузливо запитала тітка Софі, дивлячись на нього з висоти ліжка.

– Ні, це від запаху.

Тітка Софі принюхалася:

– Що це за запах, Драйвере?

– Там щуролов, міледі, – відповіла економка, почервонівши. – У кухні…

– Що?! Ви їх викурюєте?! – вигукнула тітка Софі й засміялася. – О боже! Драйвер, якщо вони вам не до смаку, позбутися їх простіше простого.

– Як, міледі? – Місіс Драйвер було так ніяково, що навіть її подвійне підборіддя почервоніло.

Знесилена сміхом, тітка Софі помахала унизаною перснями рукою і кивком вказала їм на двері.

– Міцніше затикайте пляшку пробкою.

Спускаючись сходами, вони все ще чули її сміх.

– Вона в них не вірить, – пробурмотіла місіс Драйвер і, міцніше схопивши брата за плече, без церемоній поволокла через хол. – Ну й нерозумно! Подивимося, що вона заспіває, коли я потім принесу їх до неї в кімнату на чистій газеті, усіх рядочком на зріст…

Годинник було зрушено з місця, і брат одразу ж помітив, що дірку в дерев’яній панелі законопачено. Вхідні двері, як зазвичай, стояли навстіж, і в хол вривалося сонячне світло. Біля дверей, на килимку, стояли його валізи, підсмажуючись на сонці. З фруктових дерев за доріжкою вже облетів цвіт, і гілки вкрилися крихітними світло-зеленими плодами, прозорими на сонці.

– Часу хоч відбавляй, – сказала місіс Драйвер, глянувши на годинник, – кеб приїде не раніше пів на четверту…

– Годинник стоїть, – зауважив брат.

Вигляд у місіс Драйвер був незвичний, немов вона зібралася йти до церкви: капелюх і парадне чорне пальто, – тому що вона особисто збиралася везти його на станцію.

– Так, це, мабуть, через те, що ми їх зсунули. – У неї відкрився рот і важко обвисли щоки. – Усе буде гаразд, коли їх поставлять на місце. У понеділок прийде містер Фріш.

І вона знову міцно вхопила його вище ліктя і потягла далі.

– Куди ми йдемо? – запитав хлопчик, упираючись.

– У кухню. У нас ще є хвилин десять. Хіба ти не хочеш подивитися, як їх спіймають?

– Ні, не хочу!

Він вирвався з її чіпких рук, але вона навіть не розсердилася, а з посмішкою дивлячись на нього, сказала:

– Ну, а я хочу. Хочу роздивитися їх краще. Він напустить під підлогу своє зілля, і вони вибіжать назовні: у всякому разі, так трапляється зі щурами, – але спершу закладе всі виходи.

І її очі слідом за очима брата звернулися до дірки під годинником, замазаної чимось на кшталт сірого тіста, з криво приліпленим зверху шматком обгорткового паперу.

– Хто її знайшов?

– Річ Вільямс. Це його робота.

– Її можна розколупати, – сказав хлопчик через хвилину.

Місіс Драйвер розсміялася, цього разу добродушно:

– О ні, не можна! І думати нема чого. Міцно зацементовано, цілий цементний блок, та ще впоперек залізний лист від старої грубки з оранжереї. Річ Вільямс із Крампфірлом цілий день провозилися, до самого чаю. Нам тут більше таких фокусів не треба. Та ще й під годинником. Їх не так-то просто зрушувати з місця. Особливо якщо хочеш, щоб він точно ходив. Бачиш, де вони стояли, – там, де на підлозі начебто підставка?

Ось тут-то брат уперше й востаннє в житті побачив це підніжжя з плитняку.

– Гаразд, ходімо, – сказала місіс Драйвер і знову взяла його за руку. – Ми почуємо кеб із кухні.

Але коли вони пройшли через зелені, обшиті байкою двері в кухню, там було формене стовпотворіння. Почути звідси, як під’їжджає кеб, годі було й думати.

– Спокійно, спокійно, спокійно!.. – повторював голосно і монотонно Крампфірл, утримуючи на повідку тер’єрів щуролова, які важко дихали і заливисто гавкали.

Полісмен Ерні, син Неллі Ранейкр, теж був там – прийшов просто з цікавості – і стояв осторонь від інших, зсунувши каску на потилицю, з чашкою чаю в руці. Обличчя його було рожевим від збудження, і він безупинно мішав чай ложкою.

– Поки не побачу – не повірю, – весело сказав він місіс Драйвер, яка увійшла.

Там же був хлопчик із села, з тхором. Тхір весь час намагався вилізти з кишені, розповідав брат, а хлопчик заштовхував його назад. Сам Річ Вільямс сидів навпочіпки біля дірки і щось палив під шматком мішковини, через що в кухні стояв страшний сморід. Ось він почав накачувати міхи, повільно й обережно, напружено схилившись над ними, повністю поглинений своїм заняттям.

Брат сприймав те, що відбувається, як сон. («Можливо, мені справді все це наснилося», – сказав він мені пізніше… багато пізніше, коли ми вже були дорослими людьми.) Він оглянув кухню. Побачив у вікно залиті сонцем фруктові дерева і гілку вишні, що стояла на схилі; побачив порожні чашки на столі, ложки, що стирчали з них, – одна чашка була без блюдця; побачив притулене до стіни біля найзеленіших дверей спорядження щуролова: зв’язку кролячих пастки, два мішки, лопату, рушницю, кирку – і його обшарпане пальто з латками зі шкіри.

– Приготуйтеся! – пролунав тремтячий від збудження голос Річа Вільямса, але голови він так і не повернув. – Приготуйтеся. Зараз можна буде спускати собак.

Місіс Драйвер випустила руку брата і підійшла ближче до дірки, але щуролов, не обертаючись, скомандував:

– Назад! Мені потрібне вільне місце…

І місіс Драйвер позадкувала до столу, поставила поруч із ним стілець і, сівши, підвела навіть ноги, але потім опустила, спіймавши глузливий погляд Ерні Ранейкра.

– Нічого, матусю, – сказав, піднявши брову, полісмен. – Ми вас підсадимо, коли буде треба.

Кинувши на нього спопеляючий погляд, місіс Драйвер схопила зі столу три чашки й сердито зашаркала до буфетної. «Брудний, брехливий, такий-растакий…» – почув брат, коли вона проходила повз, і раптом немов ожив…

Швидко оббігши поглядом кухню і переконавшись, що всі заклопотані очікуванням і всі очі спрямовані на щуролова (усі, окрім очей сільського хлопчака: він якраз діставав із кишені тхора), брат тихенько зняв рукавички і почав п’ятитися повільно-повільно до зелених дверей, не випускаючи з поля зору групу навколо дірки. На мить він зупинився біля речей щуролова і простягнув до них руку. Нарешті його пальці зімкнулися на гладенькій дерев’яній ручці, відполірованій довгим уживанням, і він швидко глянув униз, щоб не помилитися. Так, як він і сподівався, це була кирка. Він притулився до дверей і ледь помітно натиснув на них спиною. Вони слухняно відчинилися, безшумно, як завжди. Ніхто навіть голови не підняв.

– Спокійно, – промовив тим часом щуролов, низько схилившись над міхами. – Треба трохи почекати, щоб дим заповнив усе підпілля… Там не дуже хороша вентиляція.

Брат прослизнув у прочинені двері, і вони знову зі зітханням зачинилися, заглушивши шум. Кілька кроків він пройшов навшпиньки, потім пустився бігом.

Ось він знову в залитому сонцем холі, ось і його валізи на килимку біля дверей. Він налетів на годинник, і він пробив: бам-м! – звук був тремтячий і тривожний. Брат підняв кирку над головою і обрушив збоку на дірку внизу панелі. Папір розірвався, відлетіло кілька шматків цементу, і кирка різко відскочила – він ледве втримав її в руках. Так, там, за цементом, дійсно було залізо. Ще удар. І ще… Уся панель над дірою була в щербинах, але кирка, як і раніше, відскакувала. Марно. Руки, мокрі від поту, ковзали по гладкому дереву ручки. Він зупинився, щоб перевести подих, і побачив на дорозі позаду живоплоту в дальньому кінці фруктового саду кеб. Скоро він під’їде до яблуні біля воріт, потім покотить під’їзною алеєю до парадних дверей. Брат глянув на годинник: він тепер рівно цокав – можливо, внаслідок його поштовху. Цей звук чомусь заспокоїв його, перестало так сильно стукати серце. Час – ось що було йому потрібно, ще трохи часу. «Треба трохи почекати, щоб дим заповнив усе підпілля, – сказав щуролов. – Там не дуже-то хороша вентиляція».

«Вентиляція» – рятівне слово. Як і раніше, з киркою в руці, брат вибіг із дверей, на гравійній доріжці спіткнувся й ледь не впав, а ручка кирки підскочила й боляче вдарила його по скроні. Коли підбіг до ґрат, звідти тонкою цівкою вже сочився дим, і йому здалося, що він помітив якийсь рух на тлі темряви між прутами. Звичайно, де ж іще їм бути?! Але він не став затримуватися, щоб переконатися в цьому.

Позаду вже чувся хрускіт гравію під колесами і стукіт копит.

Брат був, як я вже казала, не дуже великий і не дуже сильний хлопчик, та й не надто дорослий: лише дев’ять років (а не десять, як він похвалився Аррієтті), – але зумів вивільнити один край решітки лише двома ударами кирки по цеглі. Решітка повисла навскоси отвору – здавалося, що її утримує всього один цвях. Брат піднявся на схил і, розмахнувшись, з усієї сили кинув кирку в траву за вишнею. Він пам’ятає, що, коли біг до кеба, спотикаючись, задихаючись і обливаючись потом, подумав: і це – пропажа кирки – призведе свого часу до чергових неприємностей.

Глава двадцята

Кейт вигукнула:

– Але як же! Значить, він не бачив, чи вибралися вони з підпілля?.. – Ні. Одразу ж з’явилася місіс Драйвер, дуже сердита, бо вони запізнювалися на поїзд. Вона веліла йому негайно сідати, бо хотіла встигнути повернутися і подивитися, «як вони подохнуть». Ось яка вона була, ця місіс Драйвер.

Кілька секунд Кейт мовчала, дивлячись на підлогу, потім сказала:

– Значить, це справді кінець.

– Так, – згідно кивнула місіс Мей, – певною мірою. Або початок…

– Але що, якщо їм не вдалося втекти, коли він відірвав ґрати? – підняла стривожене обличчя Кейт. – Може, їх усе ж таки спіймали?

– О ні, вдалося, – впевнено сказала місіс Мей.

– Звідки ви знаєте?

– Знаю, і все.

– Але як вони перебралися через поля? Де корови, і ворони, і всяке інше?

– Пішки, звісно, як задовго до них родина дядька Гендрірі. Чого не зробиш, якщо твердо наважився!

– Бідна Хомілі! Як вона, мабуть, засмутилася.

– Так, ти маєш рацію, – кивнула місіс Мей.

– А звідки вони знали дорогу?

– Їм треба було йти вздовж газопроводу. Там є щось на кшталт насипу через гай і поля за ним. Розумієш, коли робітники викопали канаву і вклали в неї трубу, земля залишилася на поверхні, і вийшов невеликий вал.

– Бідна, бідна Хомілі: залишилася без чаю… і без меблів… і без усіх інших речей. Як ви думаєте, вони захопили із собою що-небудь?

– О, напевно, – сказала місіс Мей. – Часом люди захоплюють найнесподіваніші речі… адже ти читала про корабельні аварії. – Вона чомусь заговорила квапливо, немов втомилася розповідати. – Уважніше, дівчинко: поруч із сірим не рожевий, а зелений. Тобі доведеться все відпороти.

– Але, – продовжила з відчаєм у голосі Кейт, узявши ножиці, – Гомілі було, напевно, так неприємно з’явитися до Люпі бідною родичкою, бідною та руйнівною.

– Розореною, – терпляче поправила її місіс Мей. – І Люпі там не було, ти забула. Люпі туди не повернулася. Гомілі опинилася у своїй стихії. Я так і бачу її. «Ох вже ці мені чоловіки…» – сказала, вірно, вона й одразу ж підв’язала фартух.

– Хіба там були одні хлопчики?

– Так. І Клавесини, і Куранти. І, напевно, вони страшенно розпестили Аррієтту.

– Але що вони їли, як ви думаєте? Гусениць?

– О боже, дівчинко, звісно ж, ні. У них було чудове життя. Борсукові нори – це цілі квартири… там маса житлових приміщень, і переходів, і комор. Вони, певно, збирали лісові горіхи… лущили з колосків зерно і складали в комори, а потім мололи борошно, точнісінько як люди… їм навіть сіяти не потрібно було, бери готовим. У них був мед. Вони могли робити чай: і квітковий, і липовий. І збирати ягоди шипшини та глоду, і терен, і чорниці, і лісову суницю. Хлопчики могли вудити в струмочках, а для них мальки що для нас скумбрія. У них були пташині яйця – стільки, скільки душа забажає, – для омлетів, пирогів і заварних кремів. Розумієш, вони скоро дізналися, де що треба шукати. І звісно, у них була зелень для салатів. Тільки подумай, який чудовий салат можна приготувати з ніжних пагонів молодого глоду – у дитинстві ми називали його «бутерброд із сиром» – зі щавлем і кульбабами, а якщо ще приправити його чебрецем і диким часником! Не забувай: Хомілі завжди добре готувала. Недарма ж вони жили під кухнею.

– Але їх з усіх боків підстерігала небезпека, – не здавалася Кейт. – Усі ці ласки, і ворони, і горностаї, й інші тварюки.

– Правильно, – погодилася місіс Мей. – Їм загрожувала небезпека. Так само, як і всім нам. У них, принаймні, не було воєн. А ти подумай про перших колоністів в Америці! Або про селян, які живуть посеред савани в Африці, де навколо нишпорять дикі звірі, або про тих, що живуть у джунглях Індії! Вони потроху знайомляться зі звичками звірів. Навіть кролик знає, коли лисиця полює, а коли ні, і може пробігти в неї під носом, якщо вона ситно поїла й ніжиться на сонці. Усі діти Хендрірі були чоловічої статі, тож навчалися полювати, щоб позичати їжу, і опановували навички воїнів, щоб захищати себе та близьких. Я не думаю, щоб Аррієтта або Хомілі йшли далеко від дому.

– Аррієтта йшла, – заперечила Кейт.

– Так, – зі сміхом погодилася місіс Мей, – Аррієтта, мабуть, ішла.

– Значить, у них було м’ясо?

– Так, іноді. Але позичайки не убивці. Я думаю, що, якщо горностай, скажімо, вбивав куріпку, вони могли добути її ногу або крило.

– А якщо лисиця вбивала кролика, то хутро?

– Так, на ковдри та шуби.

– А які на смак ягоди глоду, якщо їх очистити від шкірки і спекти? – з блискучими від збудження очима запитала Кейт. – Як печена картопля?

– Можливо, – відповіла місіс Мей.

– Але вони не могли готувати в борсуковій норі. Я вважаю, вони розводили багаття. А як взимку? Що вони робили, щоб не замерзнути?

– Знаєш, що я думаю? – Місіс Мей відклала роботу і трохи нахилилася вперед. – Я думаю, вони використовували її, з усіма переходами і коморами, як величезний хол-лабіринт. Ніхто, крім них, не знав, як пройти всіма галереями і переходами до їхнього справжнього будинку. Позичайки люблять довгі коридори та ворота і не люблять жити неподалік від парадних дверей.

– Де ж тоді вони жили?

– Мені раптом спало на думку: а чи не могли вони використовувати газопровід? – сказала місіс Мей.

– Так-так! – вигукнула Кейт. – Я розумію, що ви маєте на увазі.

– Земля там м’яка, піщана. Я думаю, вони пройшли через усю борсукову нору і вирили велику круглу залу на одному рівні з газопроводом, а навколо зали зробили маленькі кімнатки, як каютки. І напевно вони проробили в трубі три маленькі дірочки: одну зовсім малесеньку, таку, що й не побачиш, і газ, який звідти йшов, завжди горів. А дві інші, побільше, із затичками. Коли хотіли їх запалити, затички виймали. Великі «пальники» запалювалися від маленького. Ось тобі й освітлення, і вогонь для готування.

– Але чи додумалися вони до цього?

– Додумалися. Вони розумні, – заспокоїла її місіс Мей, – надто розумні, щоб жити поруч із газопроводом і не скористатися ним. Не забувай, хто вони.

– Але їм був потрібен вентилятор.

– Так у них він і був.

– Звідки ви знаєте? – здивувалася Кейт.

– Одного разу, коли я там була, мені відчувся запах тушкованого м’яса.

– Ax ось як! – схвильовано вигукнула Кейт і, залізши з колінами на табурет, перегнулася до місіс Мей. – Значить, ви все-таки там були? Ось звідки ви все це знаєте. Ви їх теж бачили!

– Ні-ні, – відступилася місіс Мей, трохи відсуваючись. – Я їх ніколи не бачила. Жодного разу!

– Але ви там були? Ви щось знаєте! Бачу, що знаєте.

– Так, я там була. – Місіс Мей подивилася прямо в очі Кейт, що горіли нетерпінням: здавалося, її щось бентежило, вона ледь не почувалася винною. – Добре, – погодилася вона нарешті, – я розповім, але ні за що не ручаюся. Я приїхала туди якраз перед тим, як тітку Софі забрали в лікарню. Я знала, що будинок продадуть, тому…

Місіс Мей знову завагалася, потім, помовчавши, зніяковіло продовжила:

– Я вийняла всі меблі з лялькового будинку, поклала в наволочку і віднесла туди. І на свої кишенькові гроші купила дещо: чай і кавові зерна… і сіль, і перець, і гвоздику, і великий пакет цукру. І взяла цілу купу шовкових клаптиків, які залишилися, коли ми шили клаптикову ковдру. І трохи риб’ячих кісточок на голки. Я поклала туди крихітний наперсток, який був у моєму шматку різдвяного пирога, і цілий набір щипчиків і тарілочок із кольорової фольги, які були в коробці з-під шоколадних цукерок…

– Але ви їх жодного разу не бачили?

– Ні. Жодного разу. Я просиділа кілька годин на схилі під живоплотом із глоду. Мені дуже подобався цей схил: звідусіль стирчало перекручене коріння, у піску були ямки, там росла лісова фіалка, і первоцвіт, і рання смолка. Із самого верху схилу було видно на багато миль навкруги – і поля, і ліси, і долини, і звивисті сільські дороги, і труби великого будинку.

– Можливо, ви сиділи не там, де треба?

– Не думаю. Сидячи так у траві, дивлячись на жуків і мурах, я знайшла незвичайний жолудь: гладенький і сухий, із пробуреною дірочкою збоку і зрізаною верхівкою…

– Чайник! – вигукнула Кейт.

– Думаю, що так. Я все навкруги обшукала, але носика з пір’їнки так і не знайшла. Тоді я почала їх кликати: кричала в усі норки й дірки… як раніше брат, – але мені ніхто не відповів. А коли я прийшла туди наступного дня, наволочка зникла.

– І все, що в ній, теж?

– Так. Те, що в ній, теж. Я обнишпорила все навкруги: раптом побачу шовковий клапоть або зернятко кави, – але так нічого й не знайшла. Звісно, хтось міг проходити повз і забрати наволочку з усім вмістом, але саме того дня, – усміхнулася місіс Мей, – я й відчула запах тушкованого м’яса.

– А коли ви знайшли щоденник Аррієтти? – запитала Кейт.

Місіс Мей знову поклала шиття, щоки її порожевіли від збентеження.

– Кейт, чому ти про це питаєш?

– Я здогадалася, що є щось таке, про що ви не хочете мені говорити. Наприклад, що ви прочитали чужий щоденник.

– Не щоденник, – поправила її місіс Мей поспішно, тепер зовсім залившись фарбою. – Я знайшла книжечку під назвою «Пам’ятні нотатки», ту, з порожніми сторінками. Там Аррієтта про все це й написала. І не тоді, а через три тижні… напередодні того дня, коли поїхала звідти назовсім.

Кілька хвилин Кейт сиділа мовчки, в усі очі дивлячись на місіс Мей, нарешті протяжно зітхнула.

– Але це ж усе доводить підземний зал і все інше.

– Не зовсім, – заперечила місіс Мей.

– Чому?

– Аррієтта писала букву «е» як маленький місяць із рискою посередині.

– Ну і що з того? – не зрозуміла Кейт.

Місіс Мей розсміялася і знову взялася за шиття.

– Мій брат теж писав цю букву так.

Примітки

1. Так в Англії називали ельфів. – Тут і далі прим. ред.

---

Ілюстрації: В. Харченко