🪶 Енн із Зелених Дахів (Люсі-Мод Монтгомері)

Розділ 1. ПАНІ РЕЙЧЕЛ ЛІНД ДИВУЄТЬСЯ

Пані Рейчел Лінд жила саме там, де шлях на Ейвонлі, обабіч якого росли вільхи й фуксії, занурювався до видолинку. Перетинав той шлях струмочок, котрий брав початок аж ген у лісі, що оточував дворище старого Катберта. Той хлюпотливий струмочок, подейкували, петляв у лісі поміж деревами, вирував і пінився, та й був доволі підступний, хоч при Долині Лінд ущухав і вже ледь жебонів, принишклий, ніби знаючи, що повз будинок пані Рейчел Лінд навіть струмкові не вільно текти без належної поважності й ґречності. Він, певно, тямив, що пані Рейчел сидить при вікні й суворо позирає на все й усіх, хто пробігає повз – від струмків до дітлахів; а коли зауважує бодай найменше нехтування приписами чемності, – невтомно й безупинно докопується до всіх «чому», «чого» й «навіщо так було скоєно».

В Ейвонлі, та й поза ним, живе багацько людей, що не вміють пхати носа в сусідські справи, не занехаявши при тому власних, та не така є пані Рейчел Лінд – о, вона, певна річ, із тих, кому вдається перейматися не лише собою, а й геть усіма довкола. Вправна господиня, собі вона давала раду якнайліпше, та ще й керувала швацьким гуртком для дівчат, помагала порядкувати в недільній школі, – а церковні Спільнота милосердя й Товариство підтримки місіонерських служінь без неї навряд чи й могли б існувати. Та попри все це, пані Рейчел таки знаходила вдосталь часу, щоб сидіти годинами при кухоннім вікні, в’яжучи з бавовняних ниток ковдри – і було їх уже шістнадцять, як пошепки, благоговійно переказували одна одній ейвонлійські господині, – ще й раз по раз кидати пильним оком на шлях, що перетинав видолинок і збігав на стрімкий височенький пагорб. А що стояло Ейвонлі на трикутному півострівці – він випинався просто в затоку Святого Лаврентія, оточений з обох боків водою – то кожен, хто прямував до селища чи виїздив з нього, не міг оминути цього шляху й непомітного, проте суворого й пильного погляду пані Рейчел.

Так сиділа вона й одного червневого пообіддя, на самому початку літа. Тепле сонце кидало у вікно свої яскраві промені, сад на схилі попід будинком стояв заквітчаний білим і рожевим цвітом – достоту наречена у весільній сукні – а над деревами гули міріади бджіл. Томас Лінд, тихий лагідний чоловічок, якого в Ейвонлі знали виключно як «мужа пані Рейчел», сіяв ріпу в полі за клунею – певно, як і Метью Катберт побіля Зелених Дахів. Принаймні пані Рейчел сама чула, як Метью напередодні ввечері казав Пітерові Моррісону в крамниці Вільяма Блера в Кармоді – мовляв, завтра сіятиму ріпу. То, звісно, Пітер його розпитував, бо сам Метью ніколи не ділився тим, що коїться в його житті.

Але ж ні, ось він, Метью Катберт, о пів на четверту в будень, виїжджає собі неквапно з долини на височенький пагорб. Ба більше – на ньому біла сорочка й найкращий святковий костюм, тож він, очевидячки, їде кудись із Ейвонлі, і прямує далеченько, бо ж витяг на світ божий свою бричку й упріг до неї гніду кобилку. Але куди? І навіщо?

Якби ж то був хтось інший з Ейвонлі! Тоді б пані Рейчел склала в голові се і те, а відтак одразу знайшла би відповідь на обидва запитання. Проте Метью так рідко виїжджав кудись із дому – це була дивна дивина; іншого такого сором’язливого чоловіка ще не бачив світ. Не любив він ані виходити поміж незнайоме товариство, ані взагалі розмовляти з людьми. Незвичне то було видовище – Метью в бричці й у білій сорочці. Нічого не могла збагнути пані Рейчел, тим-то й пообіднє дозвілля вже геть не видавалося їй приємним.

«От вип’ю чаю й піду в Зелені Дахи – розпитаю в Марілли, куди він подався й чого», – так зрештою вирішила поважна добродійка. – «О цій порі року до міста він не їздить, та й у гостях ніколи не буває. Чи, може, у нього забракло насіння ріпи? Але нащо ж тоді так виряджатися? Та й до лікаря він вочевидь не вибрався – надто вже повільно сунеться та його бричка. Проте мусило ж таки відучора щось статися, не поїхав же він собі просто знічев’я. Дивно це, дуже дивно, і сумління моє не знатиме ані хвилинки спокою, аж доки я не довідаюся, навіщо Метью Катберт поїхав нині з Ейвонлі».

Тож одразу після чаю пані Рейчел і вирушила. До великого обсадженого фруктовими деревами будинку Катбертів від Долини Лінд було зо чверть милі дорогою, та потім належало ще здолати довгеньку стежину. Батько Метью Катберта, сором’язливий і неговіркий, достоту як син, вирішив, коли будував собі дім, сховати його так, щоб і людське око не сягало – отож і забрався в лісову гущавину. Там, на якомога дальшій межі, де вже й закінчувалася його земля, стояли й понині Зелені Дахи, ледь помітні перехожим з битого шляху, обабіч якого рядком вишикувалася решта ейвонлійських садиб. Життя в такій глушині, думала собі пані Рейчел, і життям було не назвати.

– Це звичайнісіньке животіння, от що, – проказала вона, ступаючи порослим травою путівцем, поміж кущами шипшини. – Воно й не дивно, що Метью й Марілла такі чудні, коли живуть аж тут, відлюдьками. Дерева не найкраще товариство, хоча, Бог свідок, їх тут і не бракує. Ні, я таки волію жити поміж людей. Хоч їм і це, здається, до вподоби, а чи то вони просто вже звикли? Чоловік до всього звикне, навіть на шибениці висіти, як сказав такий собі ірландець.

Так балакаючи до себе, увійшла пані Рейчел на заднє подвір’я Зелених Дахів, а було це дуже охайне, зелене й скромне обійстя, де з одного боку росли старезні верби, а з іншого – прямі суворі тополі. Ані трісочки, ані камінця не було видно на землі, а вже від чіпкого ока пані Рейчел вони б не сховалися. І думала вона собі, що Марілла Катберт і на подвір’ї замітає так ретельно й часто, як у хаті. Тут, певне, можна було їсти просто із землі, не боячись, що буде, як у тому прислів’ї: «Доки живеш – грязі пожуєш».

Пані Рейчел гучно постукала у двері і, щойно її запросили, увійшла. Кухня в Зелених Дахах була дуже затишна – чи то пак, могла би такою бути, якби не ця несамовита, нестерпна чистота, через яку здавалося, немов туди ніхто ніколи не заходить. Вікна в кухні виглядали на схід і на захід; крізь оте друге, що виходило на заднє подвір’я, щедро лилося тепле червневе сонечко; східне ж вікно, у яке ледь видно було білий вишневий цвіт із садка ліворуч і тоненькі похилені берізки, що росли у вибалку – там, де жебонів струмочок – поволі обплутувала виноградна лоза. Тут зазвичай сиділа Марілла Катберт, коли випадала їй на те хвилинка, завжди наче трохи обурена сонцем, аж надміру веселим і безтурботним для цього світу, який належало сприймати серйозно. Тут сиділа вона й зараз зі спицями в руках, а стіл за її спиною вже накрито було до вечері.

Що було на тім столі, пильно зауважила собі пані Рейчел перш ніж причинила вхідні двері, як то годиться робити чемним людям. Тарілок стояло три – тож, певне, Марілла чекала на гостя, якого мав привезти із собою Метью – та страви були звичні, буденні; до чаю ж вона поставила хіба один вид тістечок і повидло з райок – отже, гість не мав бути особливий. Але ж біла сорочка й гніда кобилка Метью? Це було так дивно – таємниця в спокійних і геть не таємничих Зелених Дахах – що пані Рейчел не знала, що собі й думати.

– Добривечір, Рейчел, – жваво привіталася Марілла. – А гарно сьогодні, правда? Ти, може, присядеш? Як там усі ваші?

Марілла та пані Рейчел завжди приятелювали між собою – як-бо ще назвати оті їхні взаємини? – навіть попри те, що були зовсім несхожі, а може, і саме тому, що були несхожі.

Марілла була висока, худа й кощава, уся мовби складалася із самих кутів і не мала жодного заокруглення; у її темному волоссі світилися сиві пасма. Зав’язувала його в тугу дульку на потилиці й суворо проштрикувала ту дульку двома дротяними шпильками. Нагадувала вона жінку з тих, що мало бачили в житті, та могли похвалитися суворим і чистим сумлінням – і була такою насправді. Хіба вуста її часом виказували – ледь помітним натяком на те, що й почуття гумору їй не чуже.

– У нас усі здорові, – сказала пані Рейчел, – я злякалася, чи ти не захворіла. Метью десь поїхав, то я подумала – може, до лікаря.

Вуста Марілли здригнулися – вона все зрозуміла та, щиро кажучи, очікувала, що пані Рейчел завітає в гості: знала-бо, що, побачивши, як Метью їде казна-куди, її сусідка не зможе не втамувати цікавості.

– О ні, я здорова, хоч учора й мала жахливу мігрень, – відповіла вона. – Метью поїхав до Брайт Рівер. Ми вирішили взяти хлопчика із сиротинцю в Новій Шотландії – він приїздить вечірнім поїздом.

Навіть якби Марілла сказала, що Метью поїхав до Брайт Рівер по кенгуру з Австралії, це так не приголомшило би пані Рейчел. Секунд на п’ять її заціпило й вона вже почала замислюватись – а чи не бере її Марілла на кпини? – хоча це й видавалося їй неможливим.

– Ти серйозно це кажеш, Марілло? – спитала пані Рейчел, коли до неї повернувся голос.

– Певна річ, – відповіла Марілла так, наче брати до себе хлопчиків із сиротинців – то була така собі звична весняна робота для порядних ейвонлійських фермерів, і аж ніяк не щось нове й нечуване.

Пані Рейчел була вражена. Думки її складалися із суцільних емоцій. Хлопчика! Метью й Марілла Катберти беруть до себе хлопчика! Із сиротинцю! Світ летить шкереберть! Після цього її вже ніщо не здивує! Ніщо!

– Як вам на думку могло таке спасти? – несхвально промовила пані Рейчел.

Адже вони вирішили це, не спитавши її поради – тож належало висловити свій осуд.

– Ми вже давно, усю зиму про це думали, – відказала Марілла. – Пані Спенсер, дружина Александра Спенсера, заїздила до нас напередодні Різдва й розповіла, що навесні хоче взяти до себе дівчинку із сиротинцю в Гоуптоні. Там живе її кузина, то пані Спенсер усе розвідала, як їздила до неї в гості. От ми з Метью й собі про це побалакали, а тоді ще й ще раз – і надумали, що візьмемо хлопчика. Метью вже в літах, сама бачиш, йому шістдесят років – тепер він став геть не такий жвавий, як колись. Його серце почало непокоїти, а найняти на ферму доброго помічника зараз ой як важко. Нема нікого – окрім хіба цих жевжикуватих французьких хлопців. Таких щойно чогось путнього навчиш, одразу вони тобі тікають до Америки чи подаються на заводи робити омарові консерви. Спершу Метью хотів був узяти англійського хлопця. Але я сказала – нізащо. Може, вони й непогані, хтозна. Та не хочу ніяких лондонських безштаньків. Хай буде принаймні тутешній – отак я сказала. Все одно, кого б ми не взяли – хіба можна бути певними? Але мені дихатиметься легше й спатиметься спокійніше, якщо то буде канадець. Зрештою ми попросили пані Спенсер підшукати нам його в тому сиротинці, коли вона поїде по свою дівчинку. А минулого тижня, як почули, що вона вже їде, то із сім’єю Річарда Спенсера в Кармоді переказали їй прохання – привезти ловкого тямущого хлопчину років на десять чи одинадцять. Ми вирішили, що такий вік найкращий – бо ж він уже буде достатньо великий, щоб помагати на фермі, і достатньо малий, щоб вивчити його як слід. Ми й виховати його хочемо, і до школи віддати. А сьогодні прийшла телеграма від пані Спенсер – листоноша приніс зі станції. Пише, що вони приїдуть нині ж поїздом о пів на шосту. То Метью зустріне його в Брайт Рівер. Пані Спенсер висадить малого, а сама поїде собі, звісна річ, до Вайт Сендз.

Пані Рейчел пишалася, що завжди говорила точнісінько те, що думала. Так вона збиралася вчинити й зараз, уже зрозумівши, як їй приймати цю надзвичайну новину.

– Марілло, я скажу тобі відверто – дурна це затія. Ви необачні й дуже ризикуєте, от що. І гадки ж не маєте, кого вам привезуть. Берете в дім чужу дитину, нічого про неї не знаючи – ні яка в неї вдача, ні хто були її батьки, ні що з неї може вирости. Та допіру тиждень тому я читала в газеті, як один чоловік із дружиною – з нашого ж Острова, із заходу – так само взяли хлопчика із сиротинцю, а він підпалив їм уночі будинок – Марілло, навмисне підпалив! Мало вони самі не згоріли в ліжках! А ще я знаю інший випадок – коли такий-от прийнятий хлопець висмоктував сирі яйця, і ніяк не виходило його від цього відучити. І якби ти спитала моєї думки – а ти, Марілло, не зробила цього – я б тобі порадила: ради Бога, викинь це з голови, от що.

Пані Рейчел говорила далі, та не схоже було, щоб Маріллу це стривожило чи образило. Вона собі знай вимахувала спицями.

– Звісно, Рейчел, ти слушно кажеш, тут я не сперечаюся. Мені й самій трохи лячно. Але Метью затявся – зробімо та й зробімо. Ну, то я вже погодилася. Метью так рідко на чомусь наполягає, що коли це стається, я відчуваю, що просто мушу погодитися. А що ми ризикуємо – то як не крути, кожнісінька наша справа ризикована. Бо навіть із рідними дітьми теж часом трапляється, що вони виростають лихими. Зрештою, Нова Шотландія не так і далеко – це тобі не Англія чи Америка. Не може ж бути, щоб той хлопчина був геть не такий, як ми.

– Ну, сподіватимуся, що все буде гаразд, – відказала на те пані Рейчел тоном, що виразно свідчив, як вона в цьому сумнівається. – Тільки потім не кажи, що я тебе не попереджала – коли він спалить Зелені Дахи чи сипне вам стрихніну в колодязь – я чула, що таке зробила в Нью-Брансвіку одна прийомна дитина, і вся сім’я сконала в страшних муках. Тільки в цьому випадку то була дівчинка.

– Ми беремо не дівчинку, – відповіла Марілла так, наче труїти колодязі було виключно жіночою справою, тож із хлопцем їм би це не загрожувало. – Я ніколи не мала бажання виховувати дівчат і дивуюся, як пані Спенсер на таке зважилася. Хоч вона б увесь сиротинець усиновила, коли б це спало їй на думку.

Пані Рейчел кортіло лишитися, аж доки Метью привезе хлопця. Та поміркувавши, що чекати доведеться години зо дві, вирішила пройтися до будинку Роберта Белла й повідомити новину його сім’ї. Адже це буде сенсація – а пані Рейчел дуже любила приносити сенсаційні звістки. Отож вона пішла, і Марілла навіть утішилася, бо відчула, що похмурі пророцтва пані Рейчел воскрешають у її душі сумніви й страхи.

– Боже милосердний! – вигукнула пані Рейчел, ідучи стежиною назад. – Мені це, очевидячки, сниться. І бідолашного хлопчину шкода. Метью й Марілла нічогісінько не тямлять у дітях – певно, сподіватимуться, що малий буде мудріший і поважніший за власного дідуся – а хтозна, чи був у нього той дідусь. Я й уявити не можу, як то в Зелених Дахах раптом з’явиться дитина – туди й нога дитяча не ступала, Метью й Марілла ж були вже дорослі, як постав той будинок. Та й вони самі, боюся, ніколи дітьми не були – хто хоч раз на них гляне, нізащо в це не повірить. Боже, не хотіла б я опинитися на місці того сироти. Жаль мені його, от що.

Так проникливо зверталася пані Рейчел до шипшинових кущів – та співчуття її поглибилося б, якби вона побачила дитину, що сиділа тим часом на станції Брайт Рівер, сумирно чекаючи, аж доки її заберуть.

Розділ 2. МЕТЬЮ КАТБЕРТ ДИВУЄТЬСЯ

Тим часом Метью Катберт і гніда кобилка трюхикали собі, долаючи вісім миль до Брайт Рівер. Дорога тішила око – пролягала повз охайні садиби, подеколи розтинаючи то лісок, у якому росли смолисті запашні ялиці, то долину, всаджену дикими сливами, вкритими немовби серпанком червневого цвіту. Повітря було пронизане солодким ароматом, що долинав із численних яблуневих садів, луки в багряно-перламутровій імлі простягалися за горизонт, а «пташки співали – тень-телень, – наче в єдиний літній день».

Метью було дуже приємно їхати отак неквапом; проте час від часу доводилося знімати капелюха й уклонятися зустрічним жінкам, позаяк на Острові Принца Едварда було заведено вітатися з усіма – знайомими чи незнайомими.

Метью побоювався жінок – усіх, окрім Марілли та пані Рейчел. Жінки здавалися йому істотами таємничими й незбагненними; іноді його охоплювало неприємне відчуття, буцім вони нишком глузують з нього. Тут він не помилявся, адже був чоловіком незграбним, і вигляд мав доволі чудернацький – з довгим сивим волоссям, що спадало йому на ледь згорблену спину, та пишною каштановою бородою, якої не зголював із двадцятирічного віку. Правду кажучи, відтоді й аж дотепер, коли йому було вже шістдесят, він майже не змінився, хіба що сивини побільшало.

У Брайт Рівер, коли він туди дістався, ніякого поїзда не виявилося, тож Метью подумав, що приїхав зарано. Відтак прив’язав кобилку на подвір’ї невеличкого готелю й пішки рушив на станцію. На довгій майже безлюдній платформі не було нікого, крім дівчинки, що сиділа в самому кінці на купі акуратно складених покрівельних дощок. Метью, відзначивши хіба, що це дівчинка, прослизнув повз неї якомога швидше, намагаючись не дивитися в її бік – інакше він би неодмінно помітив напружену скутість і очікування у виразі її обличчя та позі. Вона сиділа й чекала чогось чи когось, а що інших справ, окрім сидіти й чекати, не мала, то сиділа й завзято чекала.

Метью перестрів начальника станції, що замикав касу й збирався йти додому вечеряти, і спитав, чи скоро прибуде вечірній поїзд.

– Той, що о п’ятій тридцять? Він уже прибув і поїхав півгодини тому, – відповів цей бравий службовець. – 3 нього, до речі, зійшов один пасажир, він на вас чекає. Маленька дівчинка. Онде вона сидить, на дошках. Я запропонував їй перейти до зали очікування для дам, та вона дуже серйозно повідомила, що воліє лишатися назовні. – Тут більше простору для уяви, – отак вона сказала. Їй-бо, вельми цікаве дівча.

– Я приїхав не по дівчинку, – спантеличено промовив Метью. – А по хлопчика. Він мусить бути десь тут. Пані Спенсер мала привезти його з Нової Шотландії.

Начальник станції присвиснув.

– Тут, мабуть, сталася якась помилка, – відказав він. – Пані Спенсер вийшла з поїзда із цією дівчинкою й передала її під мою опіку. Сказала, що ви із сестрою берете її на виховання із сиротинцю, і що сьогодні ж по неї приїдете. Більше я нічого не знаю, і ніяких інших сиріт тут не переховую.

– Не розумію, – безпорадно пробурмотів Метью. Як би йому хотілося, щоб тут була Марілла: вона б неодмінно дала цьому раду.

– Спитайте ліпше в самої дівчинки, – недбало кинув начальник станції. – Вона вам усе пояснить, за це ручаюся, на язик вона, далебі, проворна. Може, у них там не було такого хлопця, як вам треба.

Тож він собі, зголоднілий, безтурботно заквапився геть, а горопашний Метью мусив іти до дівчинки – до тієї дивної дівчинки – до тієї сироти – і розпитувати її, чого це вона виявилася не хлопцем. Та він радше би в лев’яче лігво зайшов, але що було вдіяти? Метью розпачливо розвернувся й почовгав платформою до неї.

Дівча не зводило з нього очей іще відколи він проминув її; дивилося на Метью й зараз. Він на неї не дивився, та навіть якби й кинув оком – не розгледів би, яка вона була. Втім, звичайний спостерігач побачив би дівчинку років одинадцяти в дуже тісній, короткій, неоковирній напівшерстяній сукенці жовтувато-сірого кольору. На голові в неї був вилинялий коричневий матроський капелюшок, з-під якого вздовж по спині збігали дві товстелезні сліпучо-руді коси. Личко, худеньке й бліде, рясно всіяне ластовинням, із широким ротом і великими очима, які видавалися то зеленими, то сірими, залежно від освітлення й настрою дівчинки.

Ось що побачив би звичайний спостерігач. Незвичайний – пильний і проникливий – певне, зауважив би ще й гостре чітке підборіддя, жвавий розум і цікавість в очах, гарні, чітко окреслені губи, опукле високе чоло – одним словом, непересічну душу, що оселилася в тілі цієї маленької сирітки, якої так сміховинно боявся Метью Катберт.

Зрештою Метью не довелося терпіти жахливу муку, заговорюючи до дівчинки першим: щойно вона збагнула, що він іде до неї – підвелася, однією худенькою смаглявою рукою вхопила ручку свого бувалого в бувальцях старомодного саквояжа, а другу простягла йому.

– Я ж не помиляюся – ви Метью Катберт із Зелених Дахів? – пролунав її дзвінкий чистий голосочок. – Дуже рада вас бачити. Я вже починала боятися, що ви по мене не приїдете, і уявляти всі ті речі, які могли вам завадити. І я вирішила, що коли ви сьогодні не приїдете, то я перейду колію, залізу на оту дику вишню біля повороту й так буду спати всю ніч. І мені було б зовсім не страшно, бо це дуже гарно – спати під місячним сяйвом на дикій вишні, коли вона квітне й стоїть уся аж біла. Ви теж так думаєте, правда? Можна собі уявляти, що я в мармуровому палаці. А якби ви не приїхали сьогодні, то я була би впевнена, що обов’язково приїдете завтра вранці.

Метью боязко взяв її худеньку долоньку у свою, і тут-таки й вирішив, що йому робити. Він ніяк не міг сказати цій дитині із сяючими очима, що сталося непорозуміння – отже, він повезе її додому, і хай там це зробить Марілла. Яка б там помилка не була, а залишати її в Брайт Рівер не можна, тож усі питання й пояснення зачекають до Зелених Дахів.

– Вибач, що я спізнився, – зніяковіло промовив він. – Ходімо. Конячка стоїть отам у дворі. Давай мені саквояж.

– О, та я сама, – весело відповіла дівчинка. – Він неважкий. Хоч я й поскладала туди всі свої земні пожитки, але він зовсім не важкий. А ще його треба нести в один-єдиний спосіб, інакше в нього ручка відірветься, тому краще я сама понесу, бо я знаю, як треба. Це дуже-дуже старий саквояж. Ох, я така рада, що ви приїхали, хоч і спати на дикій вишні було би гарно. Нам же далеко треба їхати, правда? Пані Спенсер сказала, що вісім миль. Це добре, бо я так люблю їздити! І як чудово, що я тепер з вами житиму й буду ваша. Я ще ніколи нічия не була – так, щоби по-справжньому. Та найгірше було в сиротинці. Я там провела чотири місяці, але цього було достатньо. Ви, мабуть, ніколи не жили в сиротинці, тому ви не зрозумієте, як це. А це гірше, ніж ви навіть можете собі уявити. Пані Спенсер каже, що так говорити – гріх, але я ж не хотіла грішити. Адже легко нагрішити, коли ти не знаєш, що це гріх, правда? Тобто в сиротинці всі були хороші. Але там так мало простору для уяви – хіба коли на інших сиріт дивитися. Так цікаво уявляти про них різне: наприклад, що дівчинка, яка сидить поруч із тобою, насправді донька графа, яку ще зовсім маленькою викрала від батьків лиха нянька, а тоді померла, і навіть не встигла зізнатися. Я часто вночі не могла заснути, лежала й уявляла всілякі такі речі, бо вдень зовсім не було часу. Це тому я, напевно, така худа – а я таки страшенно худа, правда? Худюча як тріска. Але я люблю уявляти, що я гарненька пампушечка з ямочками на ліктях.

Тут попутниця Метью вмовкла – по-перше, тому що засапалася, а, по-друге, треба було уже сідати до брички. Вона не промовила й словечка, аж доки вони виїжджали із села й спускалися зі стрімкого пагорба. Дорога тут так глибоко врізалася в м’який піддатливий ґрунт, що порослі квітучими дикими вишнями й тендітними білими берізками узбіччя здіймалися на кілька футів над їхніми головами.

Дівчинка простягла руку й відламала гілочку дикої сливи, що ковзала по боці брички.

– Гарно, правда? Що вам нагадує це дерево, яке схиляється над нами із кручі, усе таке біле й наче закутане в мереживо? – спитала вона.

– Ну-у-у… не знаю, – відповів Метью.

– Та звісно ж, наречену в білій сукні і з таким гарним серпанком, ніби ранковий туман. Я ще ніколи не бачила нареченої, але добре собі уявляю, яка вона має бути. А сама я навіть не думаю, що колись буду нареченою. Я зовсім негарна, і ніхто не захоче зі мною одружуватися – хіба якийсь чужоземний місіонер. Вони не мають бути дуже перебірливі, як мені здається. Але я все-таки сподіваюся, що колись уберу білу сукню. Мабуть, це і є найбільше земне щастя. Я так люблю гарний одяг. Але в мене взагалі ніколи не було жодної гарної сукні – зате я маю, про що мріяти, правда? А ще можна собі уявляти, ніби я дуже пишно вдягнена. Мені сьогодні, коли я вибиралася із сиротинцю, було так соромно, що мушу їхати в цій старій бридкій сукні. Але в нас усі сироти в таких ходять. Це ще торік узимку один торговець із Гоуптона пожертвував сиротинцю триста ярдів тканини. То деякі люди казали, що це він просто ніяк не міг їх продати, але я вірю, що він це зробив від щирого серця, тому що був добрий, – адже так краще, правда? Коли ми сідали в поїзд, я почувалася так, наче всі довкола дивляться на мене й жаліють. Але я взялася до роботи й почала уявляти, що насправді вбрана в дуже гарну блакитну шовкову сукню – бо коли вже уявляєш, то можна уявляти й щось путяще – і в такий великий капелюх, із квітами й перами, і щоб вони так колихалися, і що в мене ще є золотий годинник, і лайкові рукавички, і туфельки. І тоді мені стало набагато веселіше, і вже решту дороги я почувалася так добре, як тільки могла. І на пароплаві мене нітрохи не нудило. І пані Спенсер теж, хоч її зазвичай нудить. Та вона сказала, що не мала на це часу, бо стежила, щоб я не впала за борт. І ще сказала, що в житті не бачила такої дзиґи, як я. Але якщо її через це навіть і не почало нудити, то, може, це велика Божа ласка, що я така дзиґа, правда? А я так хотіла побачити все, що є на тому пароплаві, бо я ж не знаю, чи випаде мені ще колись така нагода. Ох, скільки я побачила квітучих вишень! Мабуть, Острів Принца Едварда – це найбільш квітуче місце у світі. Я вже його дуже полюбила. Таке велике щастя, що я житиму саме тут. Я чула, що цей острів страшенно гарний, і завжди уявляла, ніби я там живу, але ніколи не думала, що воно й справді так буде. А як чудово, коли твої мрії здійснюються, правда? Які кумедні ці червоні дороги. Коли ми сіли на поїзд у Шарлоттауні й за вікнами теж почали миготіти червоні дороги, я спитала в пані Спенсер, чому вони червоні, а вона сказала, що не знає, і попросила заради всього святого більше ні про що її не питати, бо я вже, напевно, з тисячу питань їй поставила. Та воно, мабуть, так і було, але як же тоді ще дізнаватися щось нове, якщо про нього не розпитувати? А все-таки, чому дороги червоні?

– Ну-у-у… не знаю, – відповів Метью.

– О, то це – ще одне щось таке, про що належить колись довідатися. Хіба це не прекрасно – думати про те, скільки всього ми ще мусимо дізнатися? І тому я така рада, що живу – бо світ дуже-дуже цікавий! А якби ми знали все, було б зовсім не так цікаво, правда? Не було б зовсім ніякого простору для уяви. Але, може, я забагато говорю? Мені всі постійно це кажуть. Може, ви хочете, щоб я більше не говорила? Коли так, то я не буду. Я можу перестати, якщо постараюся, хоча це й важко.

Метью, на свій превеликий подив, почувався дуже добре. Як і більшість мовчазних людей, він любив охочих побалакати, коли вже вони бралися говорити самі й не очікували, що він буде підтримувати розмову. Але йому й на думку спасти не могло, що він тішитиметься товариству маленької дівчинки. Дорослі жінки його жахали, але дівчата були ще гірші. Метью аж тіпало, коли вони полохливо, бочком прослизали повз нього, зиркаючи спідлоба, наче боялися, що він їх проковтне, щойно вони зронять бодай слово. Саме такою мала бути чемна ейвонлійська дівчинка. Та ця веснянкувата чарівниця була зовсім інакша, і хоч його повільний розум ледь устигав за жвавим польотом її думки, йому «ця балачка начеб і подобалася». Тож Метью відповів, як завжди, соромливо:

– Можеш говорити скільки хочеш, я анітрохи не заперечую.

– Як добре. Я вже знаю, що ми з вами чудово подружимося. Це таке полегшення – говорити тоді, коли хочеш, і коли ніхто не каже, що дітей має бути видно, але не чути. Мені вже мільйон разів це казали. А ще з мене всі сміються, бо я говорю такими піднесеними словами. Але якщо в тебе піднесені думки, то їх і треба висловлювати піднесеними словами, правда?

– Ну-у-у… доволі слушно, – відповів Метью.

– Пані Спенсер каже, що мій язик слід було припнути посередині. Але ні, він міцно приріс із одного кінця. А ще пані Спенсер каже, що ваша ферма зветься Зелені Дахи. Я все про неї розпитала. І вона сказала, що там довкола багато дерев. О, як мене це втішило! Я дуже люблю дерева. А в сиротинці їх узагалі не було, хіба кілька патичків стирчало на подвір’ї, знизу побілених, і все. Вони й самі були як сироти. Я коли на них дивилася, то ледь не плакала. І я казала їм: «Бідолашні, якби ж ви жили у великому лісі, вкупі з іншими деревами, а на ваших коренях ріс би мох і дзвіночки, і поруч жебонів би струмок, і пташки співали б на ваших гілках – отоді б ви були високі й міцні, правда? А тут вам ніяк не вирости. Мої хороші деревцята, я так добре вас розумію!» Шкода було з ними сьогодні вранці розлучатися. Бо до таких речей швидко прив’язуєшся, правда? А десь побіля Зелених Дахів є струмок? Я забула спитати в пані Спенсер.

– Ну-у-у… так, є один просто під самим будинком.

– Прекрасно. Я завжди мріяла жити там, де є струмок. Хоча й ніколи не думала, що воно справді так буде. Мрії коли й здійснюються, то нечасто, правда? А чудово було б, якби всі вони здійснювалися! Але зараз я почуваюся майже зовсім абсолютно щасливою. Зовсім-зовсім щасливою бути не виходить, бо… скажіть-но, що це за колір?

Дівчинка перекинула через худеньке плече одну зі своїх довгих лискучих кіс і тицьнула її перед очі Метью. Той хоч і не мав звички з певністю судити про колір жіночого волосся, але тут жодних сумнівів бути не могло.

– Рудий, хіба ні? – відповів він.

Вона відкинула косу назад і глибоко зітхнула. Зітхання це, здавалося, йшло із самісіньких її стіп і вихлюпувало назовні всю споконвічну тугу.

– Так, рудий, – підтвердила дівчинка, ніби скорившись долі. – Ось тому й не виходить бути зовсім-зовсім щасливою. І ні в кого, хто теж рудий, не вийде. Все інше мені так не дошкуляє – ні ластовиння, ні зелені очі, ні те, що я така худа. Я можу уявити, що цього нема. Що в мене личко рожеве, мов пелюстка троянди, а очі такі гарні, осяйні, фіалкові. Але я ніяк не можу уявити, що ці коси нітрохи не руді. Я стараюся, як можу. Я кажу сама собі – у мене волосся чорне й блискуче, ніби воронове крило. Але я весь час знаю, що насправді воно руде, і мені від цього аж серце крається.

Це буде найбільше горе всього мого життя. Я читала колись в одному романі про дівчину, у якої теж було найбільше горе всього її життя, але то було не руде волосся. Ні, у неї волосся було, мов щире золото, і спадало їй з алебастрового чола. А що таке алебастрове чоло? Я про це так і не дізналася. Може, ви мені скажете?

– Ну-у-у… боюся, що ні, – відповів Метью, якому аж у голові запаморочилося. Таке з ним було якось давно, ще за часів нерозважної юності, коли інший хлопець умовив його покататися на каруселі під час пікніка.

– Що б це не було, але, напевно, щось дуже гарне, бо та дівчина була божественно вродлива. А ви коли-небудь уявляли, як почуваєшся, коли ти божественно вродлива?

– Ну-у-у… ні, не уявляв, – простодушно зізнався Метью.

– А я частенько уявляла. А якби ви могли вибрати, то яким би ви хотіли бути – божественно вродливим, неймовірно розумним чи по-янгольському добрим?

– Ну-у-у… навіть не знаю.

– І я не знаю. Ніяк не можу вирішити. Але це не має значення, бо навряд чи я колись буду хоч якоюсь. І тим паче, по-янгольському доброю нізащо мені не стати. А пані Спенсер каже… пане Катберт, пане Катберт! Ох, пане Катберт!

Звісно ж, це було не те, що сказала пані Спенсер, та й дівчинка не випала із брички, і Метью не втнув нічого дивовижного. Це просто дорога зробила гак, і вони виїхали на Алею.

Алеєю мешканці Ньюбриджа називали кавалок дороги завдовжки чотириста чи п’ятсот ярдів, обабіч якої росли велетенські гіллясті яблуні, що їх багато-багато років тому насадив один дивакуватий старий фермер. Над головою в того, хто потрапляв туди, було немовби довжелезне шатро, зіткане з білосніжного запашного цвіту. Попід ним панував пурпуровий присмерк, а десь віддалік клаптик неба, залитого призахідним сонцем, виблискував, ніби вікно-розетка в глибині кам’яного нефу церкви.

Ця краса, здавалося, геть ошелешила дівчинку. Вона відкинулася назад, молитовно склавши худенькі руки перед собою й піднявши захоплене личко до тієї пишної розкоші, що пропливала над нею. І навіть тоді, коли вони, уже виїхавши з Алеї, спускалися довгим схилом до Ньюбриджа, сиділа непорушно й мовчки, усе так само захоплено споглядаючи захід сонця вдалині, і на тлі заграви перед очима її громадилися дивовижні видива. Доки проїжджали Ньюбридж, невеличке галасливе містечко, де на них гавкали собаки, улюлюкали хлопчаки, а з вікон визирали допитливі обличчя, ні вона, ні Метью не промовили жодного слова. І ще три милі потому дівча не наважувалося порушити мовчанку. Мовчати воно, вочевидь, уміло так само завзято, як і говорити.

– Ти, мабуть, уже втомилася, та і їсти хочеш, – врешті-решт видушив із себе Метью, бо ж ніяк інакше не міг пояснити собі її тривалої мовчанки. – Але нам уже небагато лишилося – якась одненька миля.

Глибоко зітхнувши, вона вийшла із задуми й звернула до нього замріяний погляд істоти, що допіру повернулася з далеких мандрів між зорями.

– Ох, пане Катберт, – прошепотіла дівчинка, – оте місце, що ми проїжджали, таке біле-біле – що то було?

– Ти, певно, про Алею питаєшся, – відповів Метью, поміркувавши кілька секунд. – А й справді гарне місце.

– Гарне? О ні, його ніяк не можна називати гарним. Чи навіть красивим. Це для нього недостатньо правдиві слова. Воно дивовижне – так, дивовижне! Досі я ще не бачила жодного такого місця, що навіть вигадати краще неможливо. Воно збудило в мені велику втіху, отут, – вона поклала руку на груди, – і такий дивний біль, але то був приємний біль. А ви коли-небудь відчували такий біль, пане Катберт?

– Ну-у-у… ні, не пригадую.

– А я відчувала, багато разів – коли бачила отаку-от неземну красу. Але це чудове місце не варто називати Алеєю.

Ця назва зовсім порожня. Краще – зараз, я придумаю – Білий Шлях Зачудування. Правда, гарно? І дуже образно. Коли мені не подобається назва якогось місця чи ім’я людини, я собі завжди вигадую нове, і так їх потім і називаю. У сиротинці була одна дівчинка, Гепзіба Дженкінс, але я завжди уявляла, що її звуть Розалія де Вер. Тому інші люди хай називають те місце Алеєю, а для мене це буде Білий Шлях Зачудування. А нам справді ще милю їхати додому? Це й добре, і погано. Погано тому, що їхати було так приємно, а я не люблю, коли приємні речі закінчуються. Потім може настати щось приємніше, але ніхто ж не знає, чи настане. А іноді стається навпаки – неприємніше. Зі мною вже таке бувало. Але я тішуся, коли думаю, що їду додому. У мене ще ніколи не було дому, скільки я себе пам’ятаю. А тепер від думки, що я їду в справжній дім, я знову відчуваю цей приємний біль. Ох, як добре!

Вони вже з’їжджали з пагорба. Унизу було видно ставок – такий довгий і звивистий, що він радше нагадував річку. Посередині його оперізував міст, а далі – там, де бурштиновий пояс піщаних кучугур відтинав ставок від темно-синіх вод затоки – вода яскріла мінливими барвами: найвишуканішими відтінками шафранового, рожевого, світло-зеленого, та іншими, ледь помітними, яким іще й назви не було. Вище від моста ставок звивався поміж ялинових і кленових перелісків, і темна напівпрозора вода його виблискувала між хистких тіней. Подеколи до нього з берега нахилялися дикі сливи, мов дівчата в білих сукнях, що стоячи навшпиньках, намагалися розгледіти своє відображення. З болітця, що оточувало горішню частину ставка, долинав ясний, печально-солодкий спів жаб’ячого хору. Невеличкий сірий будиночок виглядав із яблуневого саду на схилі поза ставком, і хоча сутінки були ще зовсім не густі, в одному з його вікон світилося.

– Це ставок Баррі, – сказав Метью.

– Ця назва мені теж не подобається. Я буду його називати – зараз придумаю – Озером Осяйних Вод. Так, саме це і є для нього відповідна назва. Впевнена, бо відчула такий трепет, він у мене завжди виникає, коли я вигадую назву, і вона точно пасує. А у вас є речі, які викликають трепет?

Метью замислився.

– Ну-у-у… так. Мене аж трусить, коли бачу отих білих бридких личинок, і як вони порпаються в землі на грядках з огірками. Фе, яка гидота.

– Ой, ні, це, мабуть, зовсім не той трепет. Хіба не так? Бо личинки зовсім інакші, ніж озера осяйних вод, правда? А все-таки, чому цей ставок називають ставком Баррі?

– Напевно, тому, що пан Баррі живе он у тому будинку. Його обійстя називається Садовий Схил. Звідси вже можна побачити Зелені Дахи, тільки оті великі кущі заважають. Але нам треба переїхати через міст і довкола ставка по дорозі – лишилося ще з півмилі.

– А в пана Баррі є маленькі доньки? Ну, не зовсім маленькі, а десь мого віку?

– Є якраз донька років одинадцяти. Її звуть Діана.

– О! – дівчинка глибоко зітхнула. – Яке напрочуд гарне ім’я!

– Ну-у-у… не знаю. Як на мене, то в ньому є щось жахливо поганське. Мені більше подобається Джейн чи Мері, чи ще яке-небудь путнє ймення. Та в них тоді жив учитель зі школи, і коли народилася Діана, вони сказали – хай він придумає ім’я. То він її назвав Діаною.

– Якби ж то, коли я народилася, і мене якийсь учитель теж так гарно назвав. А ось уже й міст. Тепер я міцно заплющу очі. Я дуже боюся переїжджати через мости. Весь час уявляю, що коли ми доїдемо до середини, вони складуться, як ножики, і ми застрягнемо. Тому я заплющуюсь. А коли ми справді доїжджаємо до середини – розплющуюсь. Бо якщо міст таки складеться, я хочу це побачити, розумієте? Який веселий буде гуркіт! Я завжди люблю уявляти собі цей гуркіт. А правда, це чудово, що у світі є так багато речей, які ти любиш? Ну, ось і все, і міст позаду. Тепер я озирнуся. Добраніч, моє хороше Озеро Осяйних Вод. Я завжди кажу добраніч усім речам, які люблю, так само, як людям. Я думаю, їм це подобається. Ось бачите, вода наче усміхається мені.

Коли вони проминули ще один пагорб, і дорога знову зробила гак, Метью сказав:

– Ми вже майже вдома. Зелені Дахи он…

– Ні, не кажіть, – перебила Енн, затамувавши подих, схопила його за вже підняту руку й заплющилася, щоб не бачити, куди він показує. – Я сама хочу вгадати. Я впевнена, що вгадаю правильно.

Дівчинка розплющила очі й роззирнулася. Вони стояли на вершечку пагорба. Сонце вже сіло, проте лагідні відблиски його променів досі освітлювали все довкола. На заході темний церковний шпиль здіймався до золотавого неба. Під ним лежала невеличка долина, а позаду був довгий плавний схил, уздовж якого стояли затишні фермерські обійстя. Очі дівчинки, меткі й допитливі, перебігали від одного до іншого. Аж ось вони зупинилися на одному будинку, що стояв ліворуч, віддалік від дороги, і тьмяно білів, сховавшись поміж квітучими деревами. Над ним у ясному й чистому південно-західному небі сяяла велика кришталева зірка, немовби світильник, що вказував шлях і дарував надію.

– Оце, хіба ні? – вона вказала на будинок.

Метью вдоволено шмагонув кобилку по спині віжками.

– Вгадала! Але то, мабуть, пані Спенсер так тобі про все розповіла, що легко було впізнати.

– Ні, вона нічого не розповідала, їй-бо. Хіба таке, що можна сказати майже про кожне із цих обійсть. Я зовсім не уявляла, які вони, ті Зелені Дахи. А коли побачила цей будинок, то відразу збагнула, що це – дім. Ох, я наче в казці опинилася. У мене, мабуть, від ліктя до плеча вся рука синя, бо я за сьогодні вже безліч разів себе вщипнула. Щоразу, як нападало страшне поганюче відчуття, що це все тільки сон, я себе щипала й пересвідчувалася, що таки не сплю, а тоді подумала, що навіть коли це сон, то краще його дивитися якомога довше, і перестала себе щипати. Але це й справді не сон, ми вже ось-ось будемо вдома.

Вона захоплено зітхнула й замовкла. Метью ніяково засовався на місці, радіючи, що не він, а Марілла скаже цій убогій сироті, що дім, якого вона так прагнула, виявиться зовсім не для неї. Вони проїхали Долину Лінд, де було вже зовсім темно, але не настільки, щоб пані Рейчел не зауважила їх, чатуючи при вікні, – переїхали пагорб і довгою стежиною рушили до Зелених Дахів. Доки бричка під’їхала до будинку, Метью аж зіщулився, очікуючи, що страшна правда ось-ось має відкритися. Його охопило досі незнане йому відчуття. Він думав не про те, яких клопотів завдасть ця помилка йому чи Маріллі, а про те, яка розчарована буде дівчинка. Коли він уявляв, як у її очах згасне цей щасливий вогник, його сповнювало неприємне відчуття співучасті в убивстві – достоту як тоді, коли він мав зарізати ягня, теля чи інше маленьке невинне створіння.

Вони завернули на подвір’я – там уже споночіло, тільки з тополь долинало шовкове шарудіння листя.

– Слухайте, як дерева розмовляють уві сні, – прошепотіла дівчинка, щойно він переніс її з брички на землю. – Їм, напевно, сниться щось дуже-дуже гарне!

І міцно схопивши ручку саквояжа, у якому були «всі її земні пожитки», вона почимчикувала за ним у будинок.

Розділ З. МАРІЛЛА КАТБЕРТ ДИВУЄТЬСЯ

Щойно Метью прочинив двері, Марілла підхопилася з місця. Та зауваживши дівчинку з довгими рудими косами й допитливими сяючими очима, у тісній потворній сукні, уклякла вражена.

– Метью Катберте, хто це? – зойкнула вона. – Де хлопець?

– Не було там ніякого хлопця, – відповів бідолашний Метью. – Була тільки вона.

Він кивнув на дівчинку, пригадуючи собі, що навіть не спитався, як її звуть.

– Не було хлопця! Але він мусив там бути, – наполягала Марілла. – Ми ж просили пані Спенсер привезти саме хлопця.

– А вона не привезла. Натомість привезла її. Я ще перепитав начальника станції. Ну, то мусив забрати її із собою. Не міг я там покинути цю дитину, байдуже, хто там помилився.

– От тобі й маєш! – вигукнула Марілла.

Упродовж цієї розмови дівчинка не зронила ані словечка, тільки очі її перебігали із брата на сестру, а життєрадісне личко дедалі смутнішало. Аж раптом вона все збагнула, впустила свій безцінний саквояж і кинулася вперед, заломивши у відчаї руки.

– Я вам не потрібна! – скрикнула вона. – Я вам не потрібна, бо я не хлопець! Я мала знати, що так станеться. Я ніколи нікому не була потрібна. Я мала збагнути, що це все занадто прекрасно, щоб тривати далі. Я мала знати, що нікому насправді не потрібна. О, що мені робити? Я розридаюся!

І вона розридалася. Сидячи на стільці, сховала обличчя в долонях і аж захлиналася плачем. Марілла та Метью обмінялися боязкими поглядами понад кухонною плитою. Вони гадки не мали, що казати чи робити. Врешті-решт Марілла спробувала, як могла, утішити дівчинку:

– Ну-ну, тут нема чого так плакати.

– Ні, є! – вона рвучко підвела голову: лице в неї було залите слізьми, губи тремтіли. – Ви б теж плакали, якби були сиротою, а тоді приїхали в дім, і думали, що то буде ваша домівка, а тоді би дізналися, що ви там непотрібні, бо ви не хлопець! О, це найбільша трагедія, що спіткала мене в житті!

Суворий вираз обличчя Марілли мимохіть пом’якшила усмішка, ніби заіржавіла від тривалої бездіяльності.

– Ну годі, не плач. Ми ж не виженемо тебе просто нині. Ти лишишся тут, доки ми з’ясуємо, що сталося. Як тебе звуть?

Якусь мить дівчинка вагалася.

– Прошу вас, кличте мене Корделією, – палко проказала вона.

– Кликати тебе Корделією? Це твоє ім’я?

– Ні-і-і, не зовсім, але я дуже б хотіла, щоб це було моє ім’я. Воно таке неймовірно гарне!

– Я нічогісінько не розумію. Якщо тебе звуть не Корделією, то як?

– Енн Ширлі, – неохоче пробурмотіла дівчинка. – Але я вас благаю, кличте мене Корделією. Вам же байдуже, як мене звати, коли я однаково тут лишуся ненадовго, правда? А ім’я Енн – таке неромантичне.

– Дурниці! – безжально відрубала Марілла. – Енн – дуже просте, хороше й благопристойне ім’я. Не варто його соромитися.

– Я не соромлюся, – пояснила Енн. – Просто Корделія мені більше до вподоби. Я завжди уявляла, що мене звуть Корделією – ну, принаймні останніми роками. Коли була маленька, то уявляла, що Джеральдіною, а тепер думаю, що ліпше Корделією. Але якщо ви будете називати мене Енн, то краще вже кажіть Анна.

– А яка різниця? – поцікавилася Марілла, знову з тією самою, немовби заіржавілою усмішкою.

– О, різниця дуже велика. Це набагато красивіше. Невже ви, коли називаєте своє ім’я, не уявляєте його немовби надрукованим на папері? Якщо надрукувати «Енн» – це буде жахливо, а от «Анна» – це так вишукано. Якщо ви будете кликати мене Анною, я навіть спробую змиритися, що моє ім’я не Корделія.

– Отож, Енн, котра воліє, щоб її кликали Анною – ти можеш нам пояснити, як так вийшло? Ми прохали пані Спенсер привезти нам хлопця. У вашому сиротинці що, хлопців не було?

– О, хлопців там, може, навіть забагато. Але пані Спенсер дуже чітко сказала, що вам потрібна дівчинка років одинадцяти, і наша директриса відповіла, що я саме те, що треба. Ви собі не уявляєте, яка я була щаслива! Навіть не спала всю останню ніч від радості. Ох, – вона докірливо глянула на Метью, – чого ж ви мені ще на станції не сказали, що я вам непотрібна, і не лишили мене там? Якби я не побачила Білого Шляху Зачудування й Озера Осяйних Вод, було б хоч не так тяжко.

– Про що це вона? – Марілла витріщилась на брата.

– Вона… ну, ми з нею про дещо розмовляли дорогою, – поспіхом відповів Метью. – Марілло, я піду розпряжу кобилку. А ти накрий стіл до чаю, доки я повернуся.

– А крім тебе пані Спенсер іще когось узяла? – продовжувала допитуватися Марілла, коли Метью вийшов.

– Взяла Лілі Джонс, – для себе. Лілі всього п’ять років, і вона дуже гарна, з таким каштановим волоссям. А якби я була гарна й мала каштанове волосся, ви б мене залишили?

– Ні. Ми хотіли хлопця, що помагав би Метью на фермі. А з дівчинки яка користь. Зніми свого капелюшка. Я покладу його й твій саквояж на столику в передпокої.

Енн покірно зняла капелюшка. Невдовзі повернувся Метью й вони сіли вечеряти. Та Енн їсти не могла. Марно вона скубала хліб з маслом і копирсала ложечкою повидло в маленькій зубчастій вазочці, що стояла перед нею. Жодних успіхів у цій справі вона не досягла.

– Ти нічого не їси, – суворо зауважила Марілла, дивлячись на неї так, як ніби то була серйозна вада. Енн зітхнула.

– Не можу. Я в безодні розпуки. Ви можете їсти, коли ви в безодні розпуки?

– Ніколи не була в безодні розпуки, тому не скажу, – відповіла Марілла.

– Ніколи? А ви бодай намагалися уявити себе в безодні розпуки?

– Ні.

– Ну, то ви, мабуть, не зрозумієте, як це. А це дуже неприємне відчуття. І тоді, коли намагаєшся їсти, тобі в горлі наче кіл стає, і ти нічого не можеш проковтнути, навіть шоколадної цукерки. Я одного разу їла шоколадну цукерку, два роки тому, вона була така смачнюча. Мені потім часто снилося, що в мене є багато шоколадних цукерок, але я завжди прокидалася, щойно хотіла почати їх їсти. Я сподіваюся, ви не образитеся, що я нічого не їм? У вас усе дуже смачно, але я таки не можу.

– Вона, певне, втомилася, – сказав Метью, що не промовив ані слова, відколи повернувся зі стайні. – Марілло, краще постели їй.

Марілла ніяк не могла вирішити, де покласти Енн. Для такого бажаного й довгоочікуваного хлопця вона приготувала диванчик на кухні. Втім, класти туди дівчинку їй здавалося недоречним, хоч там було охайно й чисто. Про те, щоб віддати цьому бездомному створінню гостьову кімнату, не могло бути й мови. Лишалася хіба кімнатка на піддашші східної частини будинку. Марілла запалила свічку й звеліла Енн іти за нею. Дівчинка мляво попленталася, прихопивши дорогою зі столика в передпокої свого капелюшка й саквояжа. Передпокій аж лякав чистотою, та кімнатка на піддашші, куди її невдовзі привели, здавалася ще чистішою.

Марілла поставила свічку на триногий трикутний столик і зняла з ліжка покривало.

– Ти ж маєш нічну сорочку? – спитала вона.

Енн кивнула.

– Так, маю дві. Мені пошила директриса в сиротинці. Вони страшенно тісні. У сиротинці повсякчас усього бракує, тому весь одяг завжди тісний – принаймні в такому вбогому сиротинці, як наш. Я не люблю тісних нічних сорочок. Але в них сняться такі ж чудові сни, як і в гарних, із мереживом довкола шиї. Оце єдина моя втіха.

– Ну, то перевдягайся швидше й лягай. Я через кілька хвилин повернуся – заберу свічку. Тобі я її гасити не довірю. Ще будинок спалиш.

Коли Марілла пішла, Енн сумовито роззирнулася довкола. Чисто побілені стіни аж відлякували своєю голизною. Дівчинка подумала, що їм і самим, напевно, від цього було боляче. На підлозі теж не було нічого, тільки круглий плетений килимок лежав посередині кімнати; Енн таких досі не бачила. В одному кутку стояло ліжко – високе, старомодне, із чотирма низенькими темними виточеними балясинами. В іншому – той-таки трикутний столик, прикрасою якому слугувала товстенька червона оксамитова подушечка для шпильок, така тверда, що могла б зігнути найвідважнішу шпильку. Над ним висіло невеличке дзеркало, шість на вісім дюймів. Посередині між столиком і ліжком було вікно, запнуте білосніжною фіранкою; навпроти нього стояв умивальник. Уся кімната немовби просоталася крижаним холодом, від якого дівчинку почали брати дрижаки, що проймали аж до кісток. Плачучи, вона поспіхом скинула із себе одяг, вбрала тісну нічну сорочку й пірнула в ліжко, де сховала обличчя в подушку й натягла ковдру на голову. Коли Марілла зайшла по свічку, то лише вбога одежина, безладно розкидана долі, і ледь порушена постіль нагадували про те, що в кімнаті є ще хтось, окрім неї самої. Вона обережно позбирала одяг Енн, охайно склала його на простому жовтому стільці і, прихопивши свічку, підійшла до ліжка.

– Добраніч, – проказала вона боязко, але зовсім не сердито.

З-під ковдри визирнуло бліде здивоване личко з великими очима.

– Як ви можете казати «добраніч», коли знаєте, що це буде найгірша ніч у моєму житті, а ніяка не добра? – дорікнула Енн.

І знову сховалася від сторонніх очей.

Марілла поволі спустилася на кухню й стала мити посуд після вечері. Метью курив – а це означало, що в нього неспокійно на душі. Курив він рідко, позаяк Марілла чинила затятий опір цій шкідливій звичці; та час від часу його все ж тягло до тютюну, і тоді вже вона не зважала, розуміючи, що брат має свої слабкості й мусить давати вихід почуттям.

– Ото ще халепа! – обурювалася вона. – От як воно буває, коли просиш когось замість самому їхати. Мабуть, то в Річарда Спенсера хтось щось наплутав. Тож доведеться комусь із нас завтра їхати до пані Спенсер, еге ж. Дівчинку треба відправити назад до сиротинцю.

– Так, напевне, – промимрив Метью.

– Напевне! Хіба це не очевидно?

– Але, Марілло, вона така хороша дитина. Жаль буде відправляти її, коли вона так хоче жити тут.

– Метью Катберте, тільки не кажи, що ми повинні її лишити.

Навіть якби Метью виявив бажання постояти на голові, це так би не вразило Маріллу.

– Ну… ні, я думаю, що… не зовсім так, – бурмотів Метью, якого необхідність відповідати загнала в глухий кут. – Я думаю… навряд чи мудро буде від нас такого сподіватися.

– Авжеж ні. Яка нам із неї користь?

– Але їй може бути з нами добре, – проказав раптом Метью.

– Метью Катберте, ця дитина тебе вочевидь приворожила! Я ж бачу, що ти хочеш її лишити.

– Вона дуже цікава дівчинка, – правив своєї Метью. – Якби ти чула, що вона розказувала, доки ми їхали зі станції.

– О так, поговорити вона завжди охоча. Я одразу це помітила. І це, між іншим, не робить їй честі. Погана та дитина, що не вміє припнути язика. Не потрібна мені дівчинка із сиротинцю, а якби й була потрібна, то вже, певна річ, не ця. Вона якась химерна. Ні, її треба якомога швидше відправити назад, туди, звідки вона прибула.

– Я можу найняти собі в поміч хлопчину-француза, – запропонував Метью. – А вона помагатиме тобі.

– Не треба мені допомоги, – відрізала Марілла. – Я не хочу, щоб вона тут лишалася.

– Добре, добре, звісно, як скажеш, Марілло, – промовив Метью, підводячись і відкладаючи люльку вбік. – Я йду спати.

І він пішов. Марілла, перемивши посуд, теж подалася спати з рішуче насупленими бровами. А тим часом у кімнатці на піддашші самотня дитина, якій так бракувало в житті любові й друзів, плакала, аж поки заснула.

Розділ 4. РАНОК У ЗЕЛЕНИХ ДАХАХ

Коли Енн прокинулася й сіла на ліжку, здивовано втупившись у вікно, крізь яке до кімнати линуло яскраве сонячне світло й за яким у блакитному небі пропливали пухнасті хмарки, надворі був уже білий день.

Якусь мить дівчинка не могла пригадати, де вона. Спершу відчула приємне хвилювання, та вже згодом у душі воскресли жахливі спогади. Вона була в Зелених Дахах, непотрібна й небажана, бо вона – не хлопець!

Але тепер настав справжній ранок, а за вікном квітла вишня. Тож Енн миттю вистрибнула з ліжка й підскочила до підвіконня. Штовхнула віконну раму – вона піддалася неохоче, зі скрипом, наче її давно вже ніхто не відчиняв – утім, це була правда, – а тоді застрягла нерухомо, так, що й потреби її притримувати більше жодної не було.

Енн стала навколішки, вдивляючись у червневий ранок; очі її аж сяяли від щастя. О, хіба ж тут не гарно? Хіба ж це не прекрасне місце? От якби не довелося нікуди звідси їхати. Вона могла б уявити, як лишається тут на все життя. Простору для уяви їй тепер було достатньо.

Крислата вишня стояла так близько до стіни, що аж торкалася її гілками; за рясним буйним цвітом на них не видно було жодного листка. По обидва боки будинку росли сади – яблуневий і вишневий, теж оповиті квітковими шалями, із трави подекуди вибризкували жовтим кольором кульбаби. Трохи далі видніли багряно-квітучі кущі бузку, і їхній п’янкий солодкий аромат долинав до вікон разом із вітерцем.

А за садом пролягало зелене поле конюшини, що спускалося аж до долини, де жебонів струмок; і над підліском, який вабив відпочинком серед заростей папороті, моху та лісового різнотрав’я, росли стрункі білі берези. Далі височів пагорб, зелений і пухнастий від ялиць та сосон; поміж деревами маячів сірий дах того самого будиночка, що його бачила дівчинка із протилежного берега Озера Осяйних Вод.

Ліворуч стояли величенькі клуні й стодоли, а за ними зелені поля простягались аж до блакитного моря, що вилискувало під сонцем.

Енн, яка так обожнювала красу, вдивлялася в усе це, ніби всотуючи очима. Вона, бідолашка, встигла у своєму недовгому житті побачити чимало похмурих і незатишних місцин, тому такої краси, як тут, навіть уявити собі не могла.

Так вона й стояла навколішках, не помічаючи нічого, окрім цієї дивовижної краси, аж ось із заціпеніння її вивела рука, що лягла дівчинці на плече. Мала мрійниця навіть незчулася, як увійшла Марілла.

– Час одягатися, – коротко кинула вона.

Марілла гадки не мала, як розмовляти з дитиною – це й робило її, навіть попри власне бажання, різкою й непривітною.

Енн підвелася й глибоко зітхнула.

– Правда ж, це пречудово? – спитала дівчинка, вказуючи рукою на дивовижний світ за вікном.

– Ну, велике дерево, – відповіла Марілла, – і квітне добряче, але вишні від того кращими не стають – усі якісь дрібні й червиві.

– Ні, я ж хіба тільки про нього кажу? Тобто дерево дуже гарне, воно, здається, аж сяє, і квітне так, наче це головна його справа, але я кажу про все-все-все. Про сади, струмок, і про ліс, про весь великий-великий і прекрасний світ. Хіба в такі ранки, як сьогодні, ви не відчуваєте, що дуже любите його? Я чую сміх струмка, як він біжить сюди до нас. Ви ніколи не помічали, які вони веселі, ці струмки? Завжди. Навіть узимку я чую, як вони сміються під кригою. Я так тішуся, що побіля Зелених Дахів теж є струмок. Ви, може, подумаєте – чи їй не однаково, коли вона скоро поїде звідси? – але мені таки не байдуже. Я завжди буду згадувати цей струмок, навіть якщо ніколи більше його не побачу. А якби тут не було струмка, мені би спокою не давало оте неприємне відчуття, що він мусить бути. Сьогодні я вже не в безодні розпуки. Я взагалі вранці ніколи не впадаю в розпуку. Правда ж, це чудово, що на світі існують ранки? Але мені дуже сумно. Я так собі уявляла, що ви чекаєте на мене, і що я довго-довго тут житиму, усе життя. І так мені було добре, поки я уявляла. Але найгірше, коли уявляєш такі картини – це те, що вони дуже скоро зникають, і тоді стає боляче.

– Вбирайся, спускайся додолу й покинь ці свої химери, – відказала на те Марілла, щойно спромоглася вставити слово. – Сніданок уже чекає. Вмийся й зачеши волосся. Вікно лиши відчиненим, а постіль розвісь на бильцях, нехай провітриться. І мерщій, не барись, будь ласка.

Енн вочевидь уміла діяти швидко, якщо в тому була потреба, адже за десять хвилин уже спустилася – охайно вбрана, умита, із заплетеними косами й чистим сумлінням – вона ж бо виконала все, що наказала Марілла. Хоча насправді геть забула розвісити постіль.

– Я просто вмираю з голоду, – заявила дівчинка, умощуючись на стільці, призначеному Маріллою. – Світ уже не здається такою жахнючою пусткою, як учора ввечері. Я так тішуся, що сьогодні настав сонячний ранок. Але дощові ранки я теж люблю. Усі ранки гарні, правда? Коли ти ще не знаєш, що станеться вдень, і маєш стільки простору для уяви. Але добре, що сьогодні немає дощу, бо коли сонце – тоді набагато легше не журитися й долати життєві незгоди. А я відчуваю, що мені чимало доведеться здолати. Коли читаєш про різні трагедії й уявляєш, як сама героїчно їх переборюєш, то воно все так доладно, а коли справді доводиться щось переборювати, то вже стає зовсім не так легко, правда?

– Заради Бога, припни язичка, – сказала Марілла. – Як на дівчинку, ти занадто балакуча.

Енн принишкла, і мовчала так сумлінно й пильно, що Маріллу це добряче роздратувало, немовби така тривала мовчанка не була чимось звичайним. Метью теж слова не промовив, утім, для нього це було якраз звичайним, тож сніданок проминув у тиші.

І що довше він тривав, то неуважнішою ставала Енн: їла вона машинально, невидющим поглядом втупившись у небо за вікном. Тепер Марілла дратувалася ще більше: її не полишало неспокійне відчуття, що хоч тілом це дивне дівча й було з ними за столом, та душа її на крилах фантазії полетіла далеко-далеко й блукала десь аж понад хмарами. А кому була потрібна така дитина?

Проте Метью прагнув її залишити, хай як це було незбагненно! Марілла відчувала, що йому цього хотілося так само, як учора ввечері, і хотітиметься й далі. Така вже була в нього вдача: коли він чогось прагнув, то мовчки, проте навдивовижу вперто стояв на своєму. І була ця мовчазна впертість у десять разів сильніша, ніж якби він почав говорити про своє бажання.

Коли сніданок було закінчено, Енн отямилася від замрії й зголосилася помити посуд.

– Ти вмієш мити посуд як слід? – недовірливо спитала Марілла.

– У мене це непогано виходить. Хоча краще я вмію глядіти дітей, бо маю чималий досвід. Так шкода, що у вас тут немає дітей, яких можна було би побавити.

– Ні, більше дітей, ніж уже є, мені тут не потрібно. І з тобою клопоту не бракує. Я гадки не маю, що нам робити. Метью такий чудило.

– Він хороший, – докірливо заперечила Енн. – І дуже добрий. Зовсім не зважав, що я стільки говорила; здається, йому це навіть подобалося. Я одразу, як побачила його – зрозуміла, що ми з ним рідні душі.

– Отож, ви обоє диваки, якщо ти це маєш на увазі, – пирхнула Марілла. – Добре, можеш помити посуд. Лий більше гарячої води, а потім як слід витри все рушником. У мене сьогодні купа роботи, бо ж по обіді треба буде поїхати у Вайт Сендз до пані Спенсер. Тебе теж прихоплю – вирішимо, як нам з тобою бути. А коли закінчиш із посудом, іди нагору й застели ліжко.

Енн доволі вправно вимила посуд, як відзначила собі Марілла – а вона уважно спостерігала за дівчинкою. Потім застелила ліжко – уже не так успішно, бо ж ніколи не вчилася мистецтва боротися з периною. Втім, сяк-так справу було зроблено, і Марілла, щоб тільки спекатися дитини, звеліла їй іти надвір і гратися до обіду. Енн підлетіла до дверей: личко її сяяло, оченята блищали. Та вже на порозі вона зупинилася, крутонулася назад, підійшла до столу й сіла; радість і щастя наче випарувалися з її обличчя.

– Ну, що тепер? – запитала Марілла.

– Я не насмілюся вийти, – відповіла Енн тоном страдника, що зрікається всіх земних утіх. – Якщо я однаково тут не житиму, то яка мені користь із того, щоб любити Зелені Дахи? А коли я вийду туди й познайомлюся з усіма деревами, квітами, і садом, і струмком, то вже ж неминуче все це полюблю. Мені й так тяжко, а після цього буде ще тяжче. Я страшенно хочу туди піти, воно все ніби кличе мене – Енн, Енн, ходи до нас, побавимося разом! – але ні, краще не треба. Бо хіба варто починати щось любити, коли тебе все одно від цього скоро відірвуть, правда? Я тому так і раділа, коли думала, що лишуся тут назавжди. Гадала, що зможу стільки всього любити, і ніщо мені не завадить. Але цей короткий сон закінчився. Я скорилася долі, і нікуди не піду, а то потім іще можу розпокоритися. А скажіть, будь ласка, як звуть оцю квітку на підвіконні?

– Це герань.

– Ні, я не про таке ім’я. А про те, що ви самі їй дали. Ви ніяк її не назвали? Тоді можна, я це зроблю? Я назву її – зараз подумаю – мабуть, Любонькою, ось хороше ім’я – можна, доки я тут, називати її Любонькою?

– Господи, та мені байдуже! Нащо взагалі давати якесь ім’я герані?

– А я люблю, коли речі мають свої власні ймення, навіть звичайні герані. Так вони стають схожими на людей. Звідки нам знати – а раптом герань ображається, що ми кличемо її тільки геранню й більше ніяк? Вам би теж не сподобалось, якби вас кликали тільки жінкою. Авжеж, я назву її Любонькою. І вишні, що росте за вікном моєї спальні, я теж дала ім’я. Снігова Королева – це тому, що вона стоїть уся біла. Звісно, вона не завжди буде квітнути, але ж можна собі уявити, що завжди, правда?

– Ніколи в житті не чула такої дивовижі, – бурмотіла Марілла, рятуючись втечею до льоху по картоплю. – Вона цікава дівчинка, Метью правду каже. Я сама вже відчуваю, як мені не терпиться почути, що ця мала ще розповість. Вона й мене теж причаровує, як причарувала Метью. Він так на мене подивився, коли йшов, немов тим поглядом знову висловив усе, що сказав і на що натякнув учора ввечері. Якби ж він мав звичку говорити про все, як інші чоловіки. Тоді можна було б йому відповідати й у чомусь його переконувати. А що робити із чоловіком, який лише дивиться?

Коли Марілла повернулася зі свого паломництва до льоху, Енн сиділа, знову замріяна, поклавши підборіддя на руки, і дивилася в небо. Марілла не чіпала її, аж доки поставила на стіл підобідок.

– Метью, ти ж дозволиш мені сьогодні взяти бричку й конячку? – спитала Марілла.

Метью кивнув і тужливо глянув на Енн. Марілла перехопила його погляд і суворо відказала:

– Я поїду до Вайт Сендз і дам раду із цією халепою. Візьму із собою Енн – може, пані Спенсер зуміє домовитися, щоб її негайно відправити назад у Нову Шотландію. Приготую тобі чай і повернуся ввечері, ще встигну подоїти корів.

Метью не відповів; Марілла відчула, що дарма витрачала зусилля на пояснення. Немає нічого більш нестерпного за чоловіка, що не відповідає – окрім хіба такої самої жінки.

Коли настав час, Метью запріг конячину до брички, і Марілла з Енн вирушили. Метью відчинив їм ворота, і доки вони поволі виїжджали з них – сказав, начеб ні до кого не звертаючись:

– Сьогодні приходив малий Джеррі Бут із Кріка – я обіцяв найняти його на літо.

Марілла не відповіла, але так сердито хльоснула бідолашну кобилку віжками, що незвикла до такої поведенції вгодована конячина обурено рвонула стежкою вчвал. Уже звіддалік Марілла озирнулася й побачила свого нестерпного брата, що стояв, притулившись до воріт, і зажурено дивився їм услід.

Розділ 5. ІСТОРІЯ ЕНН

– А знаєте, – сказала Енн так, наче звіряла таємницю, – я вирішила, що буду тішитися цій мандрівці. Я вже із власного досвіду навчилася, що коли собі постановиш чомусь тішитися, то воно майже завжди виходить. Треба тільки дуже-дуже суворо собі постановити. Тож поки ми їдемо, я думатиму не про повернення в сиротинець, а лише про мандрівку. Ой, гляньте, яка трояндочка! Правда, гарна? Як вона, мабуть, радіє з того, що вона – троянда. От було б хороше, якби троянди вміли розмовляти! Вони б розповіли нам стільки всього чудового. А правда, рожевий колір – найпрекрасніший у світі? Мені він так подобається, але я не можу його носити. Рудим людям він геть не личить, навіть уявити собі таке важко. А ви не знаєте якої-небудь дівчинки, щоб у неї волосся в дитинстві було руде, а коли вона виросла – то змінило колір?

– Ні, не знаю, – безжально відповіла Марілла, – і впевнена, що з тобою цього теж не станеться.

Енн зітхнула.

– Ну от, іще одне сподівання мертве. «Моє життя – ніби цвинтар померлих надій». Я це речення вичитала якось в одній книжці, і відтоді ним утішаюся, коли щось мене розчаровує.

– Не розумію, чим тут можна втішитися? – запитала Марілла.

– Ну, воно так гарно й романтично звучить, що я ніби сама опиняюся в тій книжці. Я дуже люблю все романтичне, а «цвинтар померлих надій» – це, мабуть, найромантичніше, що тільки можна собі уявити, правда? От я й утішаюся, що в мене теж є такий цвинтар. А ми сьогодні будемо проминати Озеро Осяйних Вод?

– Якщо ти маєш на увазі ставок Баррі, то повз нього ми не поїдемо. Будемо їхати прибережним путівцем.

– Прибережним путівцем – це так гарно звучить. А сама дорога теж така гарна? Щойно ви це сказали, я одразу ж уявила собі картинку. І Вайт Сендз – дуже гарна назва, але Ейвонлі мені подобається більше. Вона така чудова. Як музика. А нам іще далеко до Вайт Сендз?

– П’ять миль. А оскільки ти, бачу, маєш намір і далі говорити, то ліпше розкажи мені щось путяще. Ну, хоча б усе, що знаєш про себе.

– О, ні, те, що я знаю про себе, і переказувати не варто, – палко заперечила Енн. – Дозвольте, я розповім те, що уявляю про себе: так вам буде набагато цікавіше.

– Не треба мені твоїх фантазій. Розказуй усе, як є насправді. Починай спочатку. Де ти народилася і скільки тобі років?

– У березні виповнилося одинадцять, – відповіла Енн із легеньким зітханням на знак покірної згоди розказувати все, як є насправді. – А народилася я в Новій Шотландії, у Болінброку. Мого тата звали Волтер Ширлі, він там був учителем у школі. А маму звали Берта Ширлі. Правда ж, Волтер і Берта – дуже гарні імена? Добре, що в моїх батьків красиві імена. Бо кожному було б соромно, якби його тата звали… ну, Джедедайя чи ще якось так, правда?

– Коли людина чесна й порядна, то байдуже, як її звуть, – сказала Марілла, що почувалася зобов’язаною напучувати.

– Не знаю, – Енн замислилася. – Я колись читала в одній книжці, що троянда, хоч як її назви, все одно пахнутиме так само солодко,^[1] але ніяк у це не повірю. Навряд чи троянда була б така ж гарна, якби її називали будяком чи щирицею. Може, мій тато став би доброю людиною, навіть якби його звали Джедедайя, але то був би для нього тяжкий хрест. Ну, а моя мама – вона теж була вчителькою, та коли вийшла заміж за тата, то, певна річ, пішла зі школи. Чоловік – це й так дуже велика відповідальність. Пані Томас казала, що вони були, наче двоє дітлахів. І бідні як церковні миші. Вони оселилися в малесенькому будиночку із жовтими стінами в Болінброку. Я того будиночка ніколи не бачила, але тисячу разів його собі уявляла. Там, напевно, попід вікнами росла жимолость, довкола ґанку – бузок, а біля воріт – лілеї. А на вікнах були муслінові фіранки. Дім із такими фіранками стає дуже-дуже затишний. І я народилася в тому будиночку. Пані Томас казала, що я була найпотворнішою дитиною, яку вона бачила в житті – така худюща, якби не очі, то взагалі би нічого не важила. Але мама гадала, що я була страх яка гарна. А я думаю, що мамі видніше, ніж бідній прибиральниці, правда? Ну, хай там як, а добре, що вона мене любила, бо якби ні, то це було б дуже сумно. Бачте, мама після того зовсім мало прожила. Вона померла від гарячки, коли я мала заледве три місяці. А я б так хотіла, щоб вона пожила довше, і я ще встигла б запам’ятати, як кличу її мамою. Як би це було гарно – казати «мама», правда? А тато помер за чотири дні, теж від гарячки. Отак я лишилася сиротою, а всі довкола, як казала пані Томас, сушили собі голови, що зі мною робити. Бо я вже тоді була нікому непотрібна. Це, мабуть, у мене доля така. Вони обоє, мама і тато, були здалека, і всі знали, що ніяких родичів у них не залишилося. Ну, але врешті-решт пані Томас сказала, що забере мене до себе, хоч вона й була страшенно вбога, і чоловік у неї був п’яниця. Вона мене годувала із пляшечки. Ви не знаєте, чому ті, хто годувався із пляшечки, мусять виростати кращими за тих, хто годувався в звичний спосіб? Бо коли я була нечемна, пані Томас завжди питала, як я можу бути таким капосним дівчиськом, адже вона вигодувала мене із пляшечки?

А тоді пані Томас із чоловіком поїхали з Болінброка в Мерісвілл, і я жила в них, аж до восьми років. Помагала їм глядіти дітей – у них було четверо малюків, менших від мене, і мороки з ними було чимало. А якось пан Томас упав під поїзд і загинув, і його мати сказала, що забере пані Томас із дітьми до себе жити, але тільки без мене. І тоді вже пані Томас, як вона сказала, сушила собі голову, що зі мною робити. Але прийшла пані Геммонд, що жила понад річкою, і сказала, що вона мене візьме, бо вона бачила, як я добре даю собі раду з дітьми, і я пішла жити до неї, там іще поряд рубали ліс. Геть безлюдна була місцина. Якби не уява, я ніколи б не змогла там жити. У пана Геммонда був невеличкий тартак, а пані Геммонд мала восьмеро дітей. У неї тричі знаходилися двійнята. Я люблю дітей у помірній кількості, але три пари двійнят поспіль – це вже забагато. І я так рішуче й сказала пані Геммонд, коли знайшлися останні двоє. Бо я мусила їх весь час тягати на руках і так страшенно від цього втомлювалася.

Отак я понад два роки прожила в пані Геммонд, а тоді пан Геммонд помер і пані Геммонд покинула господарство. Роздала всіх дітей родичам і подалася до Америки. А я мусила поїхати до сиротинцю в Гоуптоні, бо ніхто більше не хотів мене брати. У сиротинці теж не було для мене місця, бо він і так був переповнений. Але довелося їм уже мене взяти, і чотири місяці я прожила там, а тоді з’явилася пані Спенсер.

Енн скінчила розповідь і знову зітхнула, цього разу з полегшенням. Вочевидь, їй не хотілося ділитися спогадами зі свого життя в цьому світі, де вона для всіх була тільки небажаним тягарем.

– А до школи ти ходила? – спитала Марілла, завертаючи кобилку на прибережну дорогу.

– Трошки. Лише той останній рік, що жила в пані Томас. А в пані Геммонд дім був так далеко від школи, що взимку ніяк було дійти, а влітку ніхто не вчився, бо канікули, тож я могла ходити тільки навесні й восени. Ну, і звісно, у сиротинці теж ходила. Я добре вмію читати й багато віршів знаю напам’ять: «Битву при Гогенліндені» і «Единбург після повені», і «Бінґен-на-Рейні», і майже всю «Даму біля озера», і «Пори року» Джеймса Томпсона. А ви любите такі вірші, від яких сироти на шкірі з’являються? У хрестоматії для п’ятого класу є такий вірш – «Загибель Польщі» – аж тремтиш, поки читаєш. Я, звісно, до п’ятого класу не дійшла, тільки до четвертого, але старші дівчата давали мені почитати свої підручники.

– А ці пані Томас і пані Геммонд – вони були до тебе ласкаві? – запитала Марілла, краєчком ока поглядаючи на Енн.

– О-о-ох, – невпевнено промовила дівчинка. Її ніжне личко раптом почервоніло, а на чоло зморшками лягло зніяковіння. – Вони хотіли… я знаю, що вони хотіли бути ласкавими й добрими. А якщо люди хочуть бути ласкавими, то вже не зважаєш, коли їм це часом не вдається. У них і так було забагато клопотів. Дуже важко мати чоловіка-п’яницю, а вже три пари двійнят поспіль – то ще важче, правда? Але я певна, що вони дуже хотіли бути до мене ласкавими.

Більше Марілла ні про що не розпитувала. Енн мовчки захоплено позирала навсібіч, а Марілла глибоко замислилася, неуважно поганяючи кобилку. У серці її ворухнувся жаль до цієї дитини. Яке нещасне життя без любові їй довелося спізнати – життя, сповнене тільки важкої праці й бідності, у якому всі її зрікалися; адже Марілла була достатню прониклива, щоб читати між рядків справжню історію дівчинки. Не дивно, що вона так тішилася, коли думала, наче матиме свій рідний дім. Шкода, що доведеться відправити її назад. А що, як вона, Марілла, усе ж пристане на братове незбагненне бажання – і залишить її? Він так затявся, а мала начебто хороша й здібна.

«Вона занадто балакуча, – думала собі Марілла, – та це можна буде виправити. Нічого грубого чи непристойного вона не каже. Поводиться, як справжня дама. Здається, вона з хорошої сім’ї».

Прибережний путівець був здичавіло-безлюдний. Праворуч від нього купчилися густі ялиці, чию мужність не здолали довгі роки боротьби з морськими буревіями. Ліворуч – стрімкі червоні піщані кручі підкрадалися так близько до шляху, що конячка, бодай не така сумирна, як кобилка Катбертів, напевне, уже випробувала б терпець своїх погоничів. А біля підніжжя тих круч громадилося каміння, відшліфоване хвилями, і розташовувалися піщані бухточки, де галька виблискувала, немов океанські коштовності. А далі було море – синє, мерехтливе – і понад водою кружляли мартини, а їхні крила сріблясто палахкотіли під сонцем.

– Правда ж, море неймовірно прекрасне? – спитала Енн, ніби пробуджуючись від тривалої мовчанки. – Якось іще в Мерісвіллі пані Томас винайняла екіпаж і повезла нас усіх на цілий день за десять миль, на узбережжя. Ох, як я тоді тішилася кожній миті, хоч і доводилося постійно глядіти дітей. Я потім іще багато років подумки верталася до того дня. Але тут навіть гарніше, ніж у Мерісвіллі. І мартини дуже-дуже красиві, правда? А ви б хотіли стати птахом? Я б хотіла – звісно, якби не була людиною. Правда ж, було би чудово – прокидатися на світанку й ширяти понад морем, і раз по раз пірнати в цю надзвичайно гарну синю воду, а ввечері летіти додому, до свого гнізда? О, я вже собі це уявляю! А скажіть, будь ласка, що це за великий будинок, отам?

– Вайтсендзький готель. Він належить панові Кірку, але сезон іще не почався. Тут улітку аж кишить американцями. Дуже вони люблять тутешнє узбережжя.

– Я боялася, що це дім пані Спенсер, – сумовито відказала Енн. – А я не хочу туди приїжджати. Бо тоді мені здаватиметься, що все скінчено.

Розділ 6. МАРІЛЛА ПРИЙМАЄ РІШЕННЯ

Утім, коли настав час, вони, звісно, туди приїхали. Пані Спенсер жила неподалік від Вайтсендзької затоки у великому будинку із жовтими стінами; вона вибігла на ґанок зустрічати гостей, і привітний вираз на її лагідному обличчі змінився подивом.

– Господи-Боже, – вигукнула вона, – оце так несподіванка! Ніяк не чекала, що ви приїдете сьогодні, але дуже рада вас бачити. Хочете завести кобилку до стайні? А ти як поживаєш, Енн?

– Добре, наскільки це можливо, дякую, – відповіла Енн без тіні усмішки. Здавалося, вона вся аж зів’яла.

– Ми, мабуть, лишимося, доки відпочине гніда, – сказала Марілла, – хоч я пообіцяла Метью, що не баритимуся. Бачте, пані Спенсер, у нас тут сталася халепа, і я приїхала з’ясувати, як саме вона сталася. Метью і я – ми переказали вам прохання: привезти нам із сиротинцю хлопчика. Сказали вашому братові Роберту, що хлопчина має бути років десяти-одинадцяти.

– О ні, Марілло, невже? – пані Спенсер була в розпачі. – Бо Роберт прислав свою доньку Ненсі, і вона сказала, що вам потрібна дівчинка. Чи не так, Флоро-Джейн? – запитала вона в дочки, що вийшла слідом за нею на ґанок.

– Саме так вона й сказала, панно Катберт, – упевнено підтвердила Флора-Джейн.

– Пробачте мені, вибачте, – бідкалася пані Спенсер. – Шкода, що так сталося, та ви ж самі бачите, панно Катберт, я не винна! Я зробила все, що могла, і думала, що точнісінько виконую вашу вказівку. Ненсі така розтелепа! Ох, і частенько мені доводилося її за це сварити.

– Ми самі винні, – примирливо відповіла Марілла. – Мали б особисто до вас приїхати чи бодай листа написати, а не переказувати таке важливе прохання з іншими людьми. Ну, але зрештою, помилка вже сталася, мусимо її виправити. Чи можна відіслати дівчинку знову до сиротинцю? Її ж там мають прийняти назад?

– Напевно, так, – замислилася пані Спенсер, – але хіба конче потрібно її відсилати? Вчора заходила пані Блуетт, дружина Пітера Блуетта, – журилася, що не попросила мене і їй узяти дівчинку в поміч. Сім’я в неї велика, знаєте, когось підшукати важко. А їй саме треба такої дівчинки, як Енн. Я називаю це Господнім провидінням.

Схоже було, що Марілла добряче сумнівається, що Господь якось до цього причетний. Їй випала така чудова нагода позбутися небажаної сироти, а вона, проте, відчувала, що зовсім цього не хоче.

Вона кілька разів бачила пані Блуетт – низеньку жіночку з лихим кощавим обличчям – і багато про неї чула. Її називали «грозою всіх домашніх», дівчата-служниці, яких вона виганяла, переповідали страшні історії про її скупість і дратівливу вдачу, та свавільних задерикуватих дітей. Від самої думки про те, щоб віддати Енн у її розпорядження, Маріллу мучили докори сумління.

– Я зайду в дім, і ми все обговоримо, – сказала вона.

– А онде, здається, і сама пані Блуетт, про вовка помовка! – вигукнула пані Спенсер, квапливо проводжаючи гостей із передпокою до вітальні, у якій панував страшенний холод, ніби тамтешнє повітря, проходячи крізь темно-зелені щільно закриті штори, втрачало все своє тепло. – Це велика удача, ми просто зараз і залагодимо справу. Панно Катберт, сідайте в крісло. Енн, а ти сядь отам на дивані й тихенько будь. Давайте мені ваші капелюшки. Флоро-Джейн, піди постав чайника. Добридень, пані Блуетт. А ми саме говорили, як добре, що ви прийшли. Познайомтеся, будь ласка. Пані Блуетт – панна Катберт. Даруйте, я вийду на хвилинку. Забула сказати Флорі-Джейн, щоб витягла булочки з печі.

І пані Спенсер, піднявши штори, вибігла з вітальні. Енн мовчки сиділа на дивані, склавши руки на колінах, і дивилася на пані Блуетт, мов заворожена. Невже її справді віддадуть цій жінці з кістлявим обличчям і лютими очима? У горлі їй наче камінь застряг, а очі неприємно пощипувало. Вона вже злякалася, що не зможе втримати сліз, коли повернулася пані Спенсер – рум’яна, сяюча, готова долати будь-які перешкоди – фізичні, розумові чи духовні.

– Пані Блуетт, із цією дитиною виникла деяка плутанина, – сказала вона. – Я була певна, що пан та панна Катберти хочуть узяти на виховання дівчинку. Мені так абсолютно чітко переказали. Проте, виявляється, їм був потрібен хлопчик. Тому, якщо відучора ви не змінили своєї думки, ця дівчинка – саме для вас.

Пані Блуетт прискіпливо оглянула Енн із голови до ніг.

– Скільки тобі років і як тебе звуть? – запитала вона.

– Енн Ширлі, – пролебеділа налякана дівчинка, не наважуючись висловити жодних уточнень щодо свого імені, – мені одинадцять років.

– Гм. Як на одинадцять років, ти задрібна. Але жилава. А жилаві люди, здається, найвитриваліші. Ну, якщо я візьму тебе, мусиш бути слухняною, тямущою й чемною. Сподіваюся, ти відробиш своє утримання. Так, панно Катберт, я думаю, ви можете збути її мені. Мій найменший страшенно вередує, я вже змучилася його глядіти. Якщо бажаєте, я можу забрати її просто зараз.

Марілла глянула на Енн – на бліде дитяче личко з виразом німого розпачу маленької безпорадної істоти, що допіру вскочила в ту саму пастку, звідки була щасливо вибралася, – і серце її защеміло. Їй здалося, що коли вона не вволить мовчазного благання дівчинки, цей погляд переслідуватиме її аж до самої смерті. Крім того, пані Блуетт їй не подобалася. Віддати лагідну, вразливу дитину такій жінці! Ні, вона не може взяти на себе цю відповідальність.

– Не знаю, – поволі мовила Марілла. – Ми з Метью ще не вирішили остаточно її віддавати. Ба більше, він дуже хоче залишити дівчинку. Я приїхала тільки дізнатися, як саме сталася помилка. Краще, мабуть, мені забрати її додому й усе детально обговорити із братом. А без його поради я рішення не прийматиму. І якщо ми постановимо собі віддати Енн, то привеземо чи пришлемо її до вас завтра ввечері. Коли ні – це означатиме, що дівчинка лишається в нас. Ви пристаєте на це, пані Блуетт?

– Вочевидь, мушу пристати, – холодно відказала пані Блуетт.

Доки Марілла говорила, обличчя Енн мовби сонце осявало. Спершу де й подівся розпачливий вираз, тоді слабеньким проблиском прозирнула надія, і ось уже оченята її палахкотіли, ніби вранішні зорі. Дівчинка геть перемінилася, і за хвилину, коли пані Спенсер та пані Блуетт пішли шукати рецепт, по який і приходила остання гостя, – зірвалася з місця й підлетіла через усю кімнату до Марілли.

– Ох, панно Катберт! Ви справді сказали, що можете лишити мене в Зелених Дахах? – спитала вона пошепки, тамуючи подих, як ніби, промовивши ці слова вголос, боялася сполохати таку дивовижну ймовірність. – Ви справді це сказали? Чи мені лише примарилося?

– Мені здається, Енн, ти маєш навчитися приборкувати уяву, коли вже не можеш відрізнити дійсності від своїх фантазій, – сердито відповіла Марілла. – Так, я справді це сказала, – але тільки це й нічого більше. Ми ще не ухвалили ніякого рішення, і, цілком можливо, ти таки поїдеш до пані Блуетт. Їй ти вже напевне потрібна більше, ніж мені.

– Краще я повернуся в сиротинець, аніж піду жити до неї, – не стрималася Енн. – Вона така… така схожа на свердло.

Марілла не всміхнулася, гадаючи собі, що за ці слова Енн треба насварити.

– Ганьба для маленької дівчинки – казати таке про старшу даму, тим паче незнайому, – суворо дорікнула вона. – Вертайся на своє місце, сиди тихенько й припни язика, як належить вихованій дитині.

– Я робитиму все, що скажете, тільки не віддавайте мене нікому, – просила Енн, слухняно всідаючись на дивані.

Метью зустрічав їх, коли вони повернулися в Зелені Дахи.

Марілла ще звіддалік побачила, як він неспокійно ходить стежкою туди-сюди, і одразу збагнула, що в нього на душі. Тож полегшення, яке вона зауважила на його обличчі, коли він побачив Енн, її не здивувало. Та вона й слова йому не сказала, аж доки вони вдвох пішли до корівника доїти корів, а вже там коротко переповіла історію дівчинки й результати своєї розмови з пані Спенсер.

– Я б тій відьмі Блуетт і собаки не віддав, – незвично твердо заявив на те Метью.

– Я теж від неї не в захваті, – визнала Марілла, – але, Метью, виходить, ми мусимо лишити Енн у себе. А оскільки ти так цього хочеш, то і я теж… вірніше, я не маю іншого вибору. Я довго про це думала, і вже начебто звикла… Це, напевно, свого роду обов’язок. Я ніколи не виховувала дітей, надто дівчат, тож мороки мені з нею вочевидь не бракуватиме. Але я робитиму все, що зможу. Одним словом, Метью, я згодна її лишити.

Соромливе обличчя Метью засяяло від щастя.

– Ну, я так і знав, що ти погодишся, Марілло, – відповів він. – Вона дуже цікава істота.

– Мене більше б утішило, якби ти сказав, що вона корисна істота, – заперечила Марілла. – Проте я докладу всіх зусиль, щоб дівчинка таки нею стала. І затям собі, Метью, – у виховання втручатися не смій. Може, стара панна нічогісінько й не знає про дітей, але старий парубок знає, мабуть, іще менше. Тому хай це буде мій клопіт. А якщо мене спіткає невдача, ти ще матимеш час усе виправити.

– Добре, добре, Марілло, роби як знаєш, – миролюбно проказав Метью. – Тільки будь із нею якомога ласкавішою, але так, щоб її не зіпсувати. Я певен, що вона з тих дітей, із якими все можна зробити, коли тільки вони тебе любитимуть.

Марілла пирхнула, висловлюючи в такий спосіб зневагу до поглядів Метью на суто жіночі справи, і пішла із цеберками в молочарню.

«Сьогодні я не скажу, що ми її лишаємо, – міркувала вона, заливаючи молоко в сметанники. – Бо ще розхвилюється й спати не зможе. Ось тобі й маєш, панно Катберт! Хіба думала ти колись, що одного чудового дня візьмеш на виховання дівчинку із сиротинцю? Дивно це, дуже дивно, та ще дивніше те, що причиною цьому – твій брат Метью, якого завжди жахали малі дівчата. Ну, хай там як, а ми на це зважилися – і лише Богу відомо, що з того вийде».

Розділ 7. ЕНН МОЛИТЬСЯ

Того вечора, відводячи дівчинку нагору, Марілла суворо зауважила:

– Енн, учора я помітила, що ти розкидала одяг по підлозі. Це страшенне нехлюйство, і більше я цього не допущу. Віднині охайно складатимеш кожнісіньку річ на стільці. Малі нечупари нікому не потрібні.

– Вчора я дуже страждала й зовсім забула про одяг, – відказала Енн. – Сьогодні я все складу як треба. Нас так учили ще в сиротинці. Але там я теж іноді забувала поскладати – бо хотіла швидше влягтися й уявляти собі різні речі.

– Тепер не забувай, якщо хочеш тут жити, – застерегла Марілла. – Отак уже краще. А зараз помолися й лягай у ліжко.

– Я ніколи не молюся, – відповіла Енн.

Марілла здивувалася й жахнулася водночас:

– Що ти таке кажеш, Енн? Хіба тебе не вчили молитися? Адже Господь хоче, щоб маленькі дівчатка молилися Йому. Ти знаєш, хто є наш Господь?

– Господь є дух, нескінченний, вічний і незмінний, Він є сила, мудрість, святість, справедливість, доброта й істина, – жваво й гладенько відповіла Енн.

Марілла полегшено зітхнула:

– Ну, бодай щось ти знаєш, хвала небесам. Не зовсім язичниця. Де ти цього навчилася?

– У недільній школі в сиротинці. Ми там вивчили весь катехізис. Мені дуже подобалося. Є щось невимовно чудове в деяких словах. «Нескінченний, вічний і незмінний» – правда, це так урочисто звучить, наче великий орган грає? Мені здається, це не зовсім поезія, а щось дуже-дуже подібне до неї, правда?

– Енн, ми говоримо не про поезію, а про твою молитву. Ти знаєш, як це кепсько – не молитися перед сном? Боюся, ти дуже погана дівчинка.

– Важко бути хорошою, коли в тебе руде волосся, – ображено заперечила Енн. – Той, хто не рудий, ніколи не зрозуміє, як це. Пані Томас казала, що Господь навмисне дав мені руді коси, і відтоді мені до Нього байдуже. Та й вечорами я зазвичай була така втомлена, що мені ставало вже не до того, щоб молитися. Від тих, хто мусить глядіти двійнят, марно вимагати ще й молитов. Чи ви так не вважаєте?

Марілла постановила собі негайно взятися за релігійне виховання дівчинки. Зволікати було не можна.

– Енн, у моєму домі ти повинна молитися.

– Добре, коли ви так хочете, – легко згодилася Енн. – Я все зроблю, щоб ви тішилися. Але попервах скажіть мені, як молитися правильно. А коли я ляжу в ліжко, то придумаю собі справді гарну молитву на щодень. Мені здається, це має бути дуже-дуже цікаво.

– Стань навколішки, – ніяково сказала Марілла.

Енн уклякла біля її ніг і звела серйозний погляд угору.

– А чому треба ставати на коліна, щоб молитися? Якби я справді хотіла помолитися, то вийшла б сама в широке поле чи кудись далеко в ліс, і подивилася високо-високо в небо, прекрасне бездонне синє небо. І тоді я б відчула молитву. Ну, я готова. Що мені казати?

Марілла розгубилася. Вона хотіла навчити Енн відомої дитячої молитви «Тихий вечір настає»,^[2] але, як ми вже згадували, не була позбавлена почуття гумору, а це ніщо інше, як розуміння доречності всього на світі. Тому раптом вона збагнула: нехитрий віршик, призначений для дітлахів у білих льолях, що лепетатимуть його, притулившись до материних колін, зовсім не годиться для цієї веснянкуватої чарівниці, дівчинки, що виросла байдужою до Господньої любові, позаяк ніколи не знала її у вигляді любові людської.

– Ти вже велика й можеш помолитися сама, – зрештою відповіла Марілла. – Просто подякуй Господові за всі Його благословення й смиренно попроси про те, чого хочеш.

– Добре, я постараюся, – сказала Енн, ховаючи лице в колінах Марілли. – Милостивий Отче наш небесний – так кажуть пастори в церкві, тож, мабуть, це й для особистої молитви згодиться, правда? – вона на мить підвела голову. – Милостивий Отче наш небесний, дякую Тобі за Білий Шлях Зачудування, за Озеро Осяйних Вод, за Любоньку й Снігову Королеву. Дуже-дуже Тобі за них дякую. Поки що це всі благословення, які я можу пригадати. А щодо того, що я хочу – то це стільки всього, що задовго треба перелічувати, і тому я назву тільки два найважливіших своїх бажання. Будь ласка, дозволь мені лишитися жити в Зелених Дахах і зроби мене гарною, коли я виросту. З повагою, Енн Ширлі.

– Ну от, я ж усе зробила правильно? – жваво спитала дівчинка, підводячись на рівні ноги. – Якби я мала трохи більше часу, щоб подумати, то, може, молитва б і вийшла пишніша.

Бідолашна Марілла не втратила самовладання тільки тому, що вже знала – така незвична молитва була наслідком не відсутності страху Божого в серці Енн, а її духовного неуцтва. Вона вклала дівчинку в ліжко, підіткнула їй ковдру, у душі присягаючись наступного ж дня навчити її молитися як слід, і вже виходила з кімнати зі свічкою в руці, коли раптом Енн гукнула:

– Я знаєте, що подумала? Слід було, напевно, сказати «амінь», а не «з повагою», правда? Так, як пастори кажуть. Я це слово забула, а молитва ж не буває без кінцівки, то я придумала таку. Як ви гадаєте, це велика різниця?

– Ні… мабуть, ні, – відповіла Марілла. – А тепер засинай, як чемна дівчинка. Добраніч.

– Сьогодні я теж нарешті можу сказати «добраніч», бо маю чисте сумління, – Енн затишно вмостилася між подушок.

Марілла зійшла вниз до кухні, поставила свічку на стіл і суворо глянула на брата.

– Метью Катберте, цій дитині конче потрібно мати сім’ю, яка бодай чогось її навчить! Вона вже майже цілковита язичниця. Уяви собі, вона ніколи в житті не молилася! Ось що я зроблю. Завтра ж відправлю її до нашого пастора й попрошу для неї молитовник. А тоді пошию їй пристойне плаття, і вона ходитиме до недільної школи. Я вже бачу, що додасть вона мені клопоту. Ну, та кожному на його долю випадає свій хрест. Досі мені легко велося в житті, але тепер настав мій час, і я сподіваюся, що зроблю все, як належить.

Розділ 8. ВИХОВАННЯ ЕНН РОЗПОЧИНАЄТЬСЯ

З якихось причин, відомих тільки їй, Марілла аж до пообіддя наступного дня не казала Енн, що лишить її в Зелених Дахах. Зранку, загадавши дівчинці різної хатньої роботи, пильно за нею стежила, а вже до полудня переконалася, що Енн тямуща, вправна, слухняна й беручка до праці. Дорікнути їй можна було хіба за схильність поринати в мрії, кинувши всі справи на півдорозі, і забувати про них, аж доки на землю її вертала якась халепа чи суворе зауваження. Після обіду, перемивши посуд, дівчинка глянула Маріллі у вічі з рішучим виразом людини, готової почути найгірше. Вона вся аж тремтіла, обличчя розпашілося, очі стали майже зовсім чорні. Вона молитовно склала руки перед собою й почала впрошувати:

– Панно Катберт, благаю, скажіть – ви мене відішлете? Чи ні? Я цілий ранок намагалася бути терплячою, але зараз відчуваю, що більше не переживу цього незнання. Це так жахливо. Скажіть мені, будь ласка.

– Енн, ти не виполоскала ганчірки в окропі, як я наказувала, – незворушно відповіла Марілла. – Спершу зроби це, а тоді будеш розпитувати.

Тож Енн пішла й виполоскала ганчірку. Тоді повернулася до Марілли й знову глянула на неї із благанням.

– Ну, – мовила Марілла, що більше не могла знайти приводу й далі зволікати з поясненням, – добре, я тобі скажу. Ми з Метью вирішили тебе залишити – звісно, якщо ти будеш чемною вдячною дівчинкою. Що з тобою, дитино?

– Я плачу, – збентежено відповіла Енн. – Не знаю, чому. Я тішуся, так, як тільки це можливо. Ні, «тішуся» – це зовсім неправильне слово. Я тішилася Білому Шляхові Зачудування й вишневому цвіту, але тепер! Ні, тепер я така щаслива! Я дуже-дуже старатимуся бути чемною. Це, напевно, буде страшенно тяжко, пані Томас завжди стверджувала, що я невихована. Але я дуже старатимуся. А ви можете мені пояснити, чого я плачу?

– Мабуть, тому, що ти собі душу розбурхала, – несхвально відказала Марілла. – Сядь на отой стілець і заспокойся. Боюся, тебе аж надто легко проймає і сміх, і плач. Так, ти залишишся тут, а ми постараємося, щоб тобі добре в нас жилося. Ти ходитимеш до школи, але не зараз, бо через два тижні почнуться канікули, тому зачекаєш до вересня.

– А як мені вас кликати? – спитала Енн. – Тільки панною Катберт, і все? Можна «тітонькою Маріллою»?

– Ні, кажи просто «Марілла». Я не звикла, щоб мене кликали панною Катберт, і дуже цього не люблю.

– Але просто Марілла – це ж так нечемно, – заперечила Енн.

– Як на мене, то буде чемно, коли ти говоритимеш із повагою. Усі в Ейвонлі – і старі, й молоді, – кличуть мене Маріллою… окрім пастора. Він каже «панна Катберт», якщо згадує про це.

– А було б чудово називати вас тітонькою Маріллою, – скрушно відповіла Енн. – Я ніколи не мала тітки, і взагалі ніяких родичів, навіть бабусі. А так би я відчувала, що справді ваша. Будь ласка, можна я казатиму «тітонька Марілла»?

– Ні. Я тобі не тітка, і не розумію, нащо кликати людей тими, ким вони не є.

– Але ми могли б уявити, що ви моя тітка.

– Я не могла б, – відрубала Марілла.

– Хіба ви ніколи не уявляєте речей не такими, як насправді? – широко розплющивши очі від подиву, спитала Енн.

– Ні.

– Ox! – зітхнула дівчинка. – Ох, панно… Марілло, ви так багато втрачаєте!

– Не треба нічого уявляти інакшим, ніж воно є, – відказала Марілла. – Коли Господь створював усе таким, то не для того, щоб ми собі уявляли щось інше. До речі, я пригадала… Енн, піди до вітальні – тільки витри ноги як слід і не напусти мух – і принеси мені картку, що стоїть на камінній поличці. Там надрукована молитва «Отче наш», і сьогодні по обіді ти витратиш вільний час на те, щоб завчити її напам’ять. Таких молитов, як я чула вчора ввечері, більше не має бути.

– Так, то, мабуть, і справді була незграбна молитва, – вибачливо сказала Енн, – але, розумієте, я ж цього ніколи не вчилася. А хіба можна вимагати від людини, щоб вона одразу почала правильно молитися? Коли я вчора вляглася, то придумала собі дуже-дуже гарну молитву, як і обіцяла. Майже таку довгу й поетичну, як у пастора. А коли прокинулася вранці, то все забула. Жодного слова не могла згадати, ви повірите? А нової такої ж гарної молитви я, боюся, уже не придумаю. Чомусь із другого разу ніщо не виходить так само гарно, як із першого, ви не зауважували?

– Енн, ось що ти повинна зауважити. Коли я велю тобі щось робити, мусиш слухатися одразу, а не стояти й виголошувати промови. Іди й зроби те, що я сказала.

Енн швидко рушила до вітальні через передпокій, проте не повернулася; марно прочекавши десять хвилин, Марілла із сердитим виразом обличчя подалася на пошуки. Енн уклякла перед картиною, що висіла на стіні між вікнами, і дивилася на неї замріяним поглядом. Біло-зеленаве світло пробивалося в кімнату поміж листя яблунь і в’юнкого плюща й падало на маленьку фігурку, відсторонену від усіх буденних справ, – а вона мовби променіла неземним сяйвом.

– Енн, про що ти думаєш? – суворо гукнула її Марілла.

Енн отямилася.

– Про це, – відповіла вона, вказуючи на картину, доволі яскраву репродукцію під назвою «Христос благословляє дітей», – уявляю, що я одна з них – ота дівчинка в блакитній сукенці, що стоїть сама-самісінька в кутку, зовсім нікому не потрібна. Геть як я. Вона така сумна й самотня, правда? У неї, мабуть, немає ні мами, ні тата. Але вона теж хоче благословення, а стала тихенько позаду всіх, і сподівається, що ніхто її не помітить – окрім Нього. Я впевнена, що знаю, як вона почувалася. У неї серце тріпотіло, а руки похололи – як у мене, коли я спитала, чи ви мене залишите. І вона дуже боїться, що Він її не помітить. Але ж Він помітив, правда? Я тут стояла й намагалася уявити собі все це – як вона боязко підходила ближче й ближче, аж доки опинилася зовсім поряд з Ним, і як потім Він подивився на неї й поклав їй руку на голову, і яка радість її тоді охопила! Тільки дарма художник намалював Його таким печальним. Він на всіх картинах такий, ви помічали? Але я не вірю, що Він і справді був такий – інакше Його б усі діти боялися.

– Енн, – мовила Марілла, дивуючись, як вона досі не урвала цього монологу, – не можна такого казати. Це нешанобливо, зовсім нешанобливо.

Очі Енн округлилися від подиву:

– Але я відчуваю таке благоговіння! Я не хотіла бути нешанобливою.

– Певна річ, але не слід говорити про це так фамільярно. І ще одне, Енн, коли я прошу тебе щось принести – вертайся одразу, а не фантазуй перед картинами. Затям собі це. Бери картку й ходімо назад до кухні. Сядь отам у куточку, і вчи молитву напам’ять.

Енн притулила картку до глечика, у якому стояли квітучі яблуневі гілочки – ними вона прикрасила обідній стіл; Марілла тільки скоса глянула на те, нічого не сказавши, – поклала підборіддя на руки й кілька хвилин мовчки вчила.

– Мені подобається, – заявила вона через якийсь час. – Дуже гарно. Я й раніше вже чула цю молитву, її проказував директор недільної школи в сиротинці. Але тоді мені не сподобалося. У нього був такий рипучий голос, і молився він страшенно тоскно. Ніби виконував неприємний обов’язок. Це не поезія, але в мене такі самі відчуття, як від поезії. «Отче наш, що є на небесах, нехай святиться ім’я Твоє». Наче музика. Дякую, що дали мені це вивчити, панно… Марілло.

– Прикуси язика і вчи, – коротко відповіла Марілла.

Енн нахилила глечик із яблуневим цвітом до себе, ніжно поцілувала рожевий, схожий на чашечку, пуп’янок, і ще з півхвилини сумлінно вчила молитву.

– Марілло, – запитала вона згодом, – а я знайду собі сердечну подругу в Ейвонлі, як ви думаєте?

– Яку подругу?

– Сердечну, щиру подругу, знаєте, рідну душу, якій можна було би звіряти все найпотаємніше. Я все життя мріяла її зустріти. Ніколи й не надіялася, що справді зустріну, але зараз у мене здійснилося одразу стільки найсолодших мрій, що хтозна, може, і ця теж здійсниться. Як ви думаєте, це можливо?

– Діана Баррі живе в Садовому Схилі, і вона приблизно твого віку. Дуже хороша дівчинка, можливо, коли вона повернеться додому, ви з нею будете гратися разом. Вона зараз гостює у тітки в Кармоді. Але тобі доведеться стежити за своєю поведінкою, бо пані Баррі – дуже вимоглива жінка. Вона не дозволить Діані мати невихованих, нечемних товаришок.

Енн глянула на Маріллу крізь яблуневі гілочки; очі її палали від цікавості:

– А яка вона, Діана? У неї ж волосся не руде, правда? Ох, сподіваюся, ні. Я знаю, яке це горе, коли в тебе самої руді коси, і своїй сердечній подрузі такого не бажатиму.

– Діана дуже гарненька дівчинка. У неї чорні очі й волосся, і рожеві щічки. А ще вона тямуща й слухняна, а це значно краще, ніж бути просто гарненькою.

Марілла любила мораль, як Герцогиня з «Аліси в Країні Чудес», і була твердо переконана, що її повинна в собі містити кожнісінька заувага, звернена до вихованки.

Проте Енн легковажно відкинула мораль, ухопившись лише за дивовижні можливості, що цій моралі передували.

– О, я така рада, що вона гарна! Коли маєш вродливу сердечну подругу, то наче й сама стаєш гарною, хоча для мене це нездійсненна мрія. У пані Томас, коли я в неї жила, стояла у вітальні книжкова шафа зі скляними дверцятами. Там не було ніяких книжок, тільки найкраща китайська порцеляна пані Томас і варення, коли воно в неї було. І одна стулка була розтрощена – якось увечері пан Томас трохи напився й розбив. Але інша була ціла, то я дивилася на своє відображення в склі й уявляла, що це не я, а інша дівчинка, яка живе в шафі. Я назвала її Кеті Моріс, і ми з нею дуже потоваришували. Я часто приходила трохи з нею поговорити, особливо в неділю, і все-все їй розповідала. Кеті була єдиною розрадою й утіхою в моєму житті. Ми уявляли, що шафа зачарована, і якби я знала таємне закляття, то могла б її відчинити й побачити кімнату, де жила Кеті Моріс, а не полиці з порцеляною та варенням. А тоді Кеті взяла б мене за руку й повела в прекрасне місце, де сяяло б сонце, росли квіти й танцювали феї, і ми б там жили довго й щаслиюво. А коли я пішла жити до пані Геммонд і довелося покинути Кеті, у мене просто серце краялося. І в неї теж, я знаю, бо вона плакала й поцілувала мене на прощання крізь скло. У пані Геммонд не було книжкової шафи. Але там, біля річки, недалеко від будинку, простягалася зелена долина, і в ній мешкала пречудова луна. Вона повторювала за мною кожнісіньке слово, навіть якщо я проказувала щось тихенько. То я уявила, що це – дівчинка на ім’я Віолетта, і з нею ми теж потоваришували, я її любила майже так само, як Кеті Моріс – не зовсім так, але майже так само, розумієте? А ввечері напередодні мого від’їзду до сиротинцю я прийшла попрощатися з Віолеттою, і вона теж сказала мені «прощавай», таким сумним-сумним голосом. Я так до неї прив’язалася, що не могла собі уявити сердечної подруги в сиротинці, навіть якби там був простір для уяви.

– Я думаю, добре, що його там не було, – сухо відказала Марілла. – Я таких речей не схвалюю. Здається, ти сама вже повірила в ці свої фантазії. Тобі корисно буде знайти справжню живу подругу й викинути з голови дурниці. І не смій розказувати пані Баррі про всіляких Віолетт і Кеті Моріс, а то вона вважатиме, що ти вигадуєш.

– Не буду. Я взагалі майже нікому про них не розповідаю – ці спогади надто священні. Але вам захотіла розповісти. Ой, погляньте, а із квітки на яблуневій гілочці щойно вилетіла велика бджола. Як чудово, мабуть, жити у квітці, правда? Як гарно там спиться, коли гілку розгойдує вітерець. Якби я не була людиною, то хотіла би стати бджолою й жити поміж квіток.

– Учора ти хотіла бути птахом, – пирхнула Марілла. – Як на мене, ти дуже непостійна. Я веліла тобі мовчки вчити молитву. Але, здається, ти взагалі неспроможна мовчати, коли поблизу є хоч хтось, здатний тебе слухати. Тому йди до своєї кімнати й учи молитву там.

– О, я майже всю її вивчила – крім останнього рядка.

– Байдуже, роби, що я кажу. Іди до своєї кімнати, вивчи молитву як слід, і лишайся там, аж доки я покличу тебе допомогти готувати чай.

– А можна взяти із собою яблуневі гілочки? – попросила Енн.

– Ні, я не хочу, щоб ти засмічувала кімнату квітами. Тим паче їхнє місце на дереві.

– Я теж так подумала, – мовила Енн. – Не варто було вкорочувати їхнього чудесного життя й зривати їх; я сама не хотіла би, щоб мене зірвали, якби була квіткою. Але спокуса була нездоланна. А що ви робите, коли вас огортає нездоланна спокуса?

– Енн, ти чула, що я наказала тобі йти до своєї кімнати?

Енн зітхнула, повернулася до кімнатки нагорі й усілася на стілець при вікні.

– Ну от, молитву я знаю. Вивчила останній рядок, поки піднімалася сходами. Тепер уявлятиму різні речі в цій кімнаті – і хай вона такою й буде завжди. На підлозі лежить білий оксамитовий килим у рожеві троянди, а на вікнах висять шовкові рожеві фіранки. На стінах – золоті й срібні парчеві гобелени. Меблі з палісандра. Я ніколи не бачила палісандра, але це так розкішно звучить. Тут диван, а на ньому скрізь пишні шовкові подушки – рожеві, блакитні, малинові й золоті – і я сиджу, так граціозно зіпершись на них. Дивлюся на своє відображення в отому прегарному великому дзеркалі, що висить на стіні. Я висока й велична, у довгій білій мереживній сукні. У мене оздоблений перлами хрест на грудях і перли у волоссі. Моє волосся чорне, як ніч, а шкіра біла, мов слонова кістка. Мене звуть леді Корделія Фітцджеральд. Хоча ні – такого я собі уявити не можу.

Танцюючи, вона підбігла до маленького дзеркальця, звідки на неї глянуло власне веснянкувате личко із серйозними сірими очима.

– Ти лише така собі Енн із Зелених Дахів, – суворо сказала вона собі, – і я бачу тебе такою, яка ти є, навіть коли намагаюся уявити, що я – леді Корделія. Проте в мільйон разів краще бути Енн із Зелених Дахів, аніж Енн нізвідки, правда?

Вона нахилилася, ніжно поцілувала своє відображення в люстерку й підійшла до відчиненого вікна.

– Доброго дня, люба Снігова Королево. Доброго дня, милі берізки в долині. Доброго дня, сірий будиночку на пагорбі. Цікаво, чи стане Діана моєю сердечною подругою? Сподіваюся, так, і я дуже її любитиму. Але нізащо не можна забувати Кеті Моріс та Віолетту. Вони тоді образяться, а я не хочу кривдити нічиїх почуттів, навіть дівчинки із книжкової шафи чи дівчинки-луни. Мушу щодня їх згадувати й слати їм поцілунок.

Кінчиками пальців Енн послала два повітряних цілунки в бік квітучих вишень, а тоді, поклавши підборіддя на руки, вирушила в мандри морем солодких мрій.

Розділ 9. ПАНІ РЕЙЧЕЛ ЛІНД СТРАШЕННО ОБУРЮЄТЬСЯ

Цілих два тижні прожила Енн у Зелених Дахах, і ось нарешті пані Лінд завітала, щоб як слід її роздивитися. Втім, виправдаймо пані Рейчел – вона була в цьому не винна. Тяжкий грип, незвичний у цю пору року, замкнув поважну пані-добродійку вдома ще після її останнього візиту до Зелених Дахів. Пані Рейчел майже не хворіла й зневажала людей, що не могли похвалитися добрим здоров’ям, та грип, на її думку, був не такою хворобою, як усі решта: його слід було вважати певним чином карою небесною. Щойно лікар дозволив їй виходити з дому, вона заквапилася в Зелені Дахи, знемагаючи від цікавості – так не терпілося їй побачити сироту, яку взяли до себе Метью й Марілла, і про яку по всьому селі вже ширилися здогади й плітки.

Протягом тих двох тижнів Енн не гаяла намарне жодної вільної хвилини й уже познайомилася з усіма довколишніми деревами й кущами. З’ясувала, що стежина, яка починалася за яблуневим садом, веде ген до лісу, і оглянула її всю до самісінького кінця. А та стежина бігла через місток, повз звабливі вигини струмка, зазираючи то в зарості ялиць, то під склепіння з тісно переплетених між собою гілок диких вишень, петляла поміж густої папороті й весело в’юнилася поміж гіллястих кленів та горобин.

Потоваришувала вона й зі струмком у долині – отим чудовим, глибоким і чистим крижаним струмком. Було його викладено гладенькими плитами з пісковику й обсаджено папороттю, схожою на велетенські долоні, а трохи далі понад струмком стояла кладка.

Той місток провадив легкі ніжки Енн до порослого лісом пагорба, де під стрункими густими ялицями та ялинами панували вічні сутінки. Серед трави росли хіба міріади ніжних конвалій, скромних і надзвичайно гарних, та ще подеколи траплялися бліді зірочки огірочника, ніби привиди торішніх квітів. Поміж деревами сріблясто мерехтіли нитки павутиння, а ялинові гілки й шишки, здавалося, весело про щось розмовляли.

Всі ці захопливі мандрівки відбувалися протягом тих коротких годин, коли Енн діставала дозвіл гратися; повернувшись, дівчинка детально розповідала Метью й Маріллі про свої відкриття, аж у них починало паморочитися в голові. Метью, певна річ, не нарікав, а слухав усе з мовчазною радісною усмішкою, Марілла ж терпіла «балаканину», аж доки помічала, що їй і самій стає цікаво, – а тоді щоразу веліла Енн прикусити язика.

Коли прийшла пані Рейчел, Енн блукала собі в саду поміж буйних трав, що тремтіли під вітерцем, ніби помережані червоним світлом призахідного сонця; тож поважна пані-добродійка мала змогу розповісти про свою хворобу геть усе, описуючи кожен стукіт серця й напад болю з такою насолодою, що Марілла подумала: навіть грип має свої переваги. Коли деталі було вичерпано, пані Лінд згадала про справжню мету свого візиту:

– Я тут чула дещо дуже дивне про тебе й Метью.

– Навряд чи ти здивована більше, ніж я, – відповіла Марілла. – Бо я тільки щойно оговталася.

– Яка прикра помилка, – співчутливо мовила пані Рейчел. – А хіба ви не могли відправити її назад?

– Могли, та вирішили залишити. Метью вона так сподобалася. Та й мені теж, – хоча, мушу сказати, вади в неї є. Але дім тепер став зовсім іншим. Вона особлива дитина.

Марілла сказала більше, ніж мала на меті.

Пані Рейчел дивилася на неї несхвально.

– Ви взяли на себе велику відповідальність, – похмуро мовила вона. – Тим паче ви ніколи не виховували дітей. Хтозна, якою вона виросте, адже ви майже нічого не знаєте про її вдачу. Але звісно ж, я не хочу лякати тебе, Марілло.

– Я не злякаюся, – сухо відказала Марілла. – Коли вже я на щось пристаю, то потім свого рішення не змінюю. Ти, мабуть, хочеш побачити Енн? Я її гукну.

Енн прибігла відразу ж; личко її сяяло радістю від прогулянки в саду, та, збентежена присутністю незнайомої гості, дівчинка розгублено спинилася на порозі. Вигляд у неї був чудернацький – у короткій тісній фланелевій сукні з сиротинцю, з-під якої визирали худі довгі ноги, що здавалися незграбними. На обличчі їй побільшало веснянок, котрі немовби налилися сонцем, волосся, безладно розкуйовджене вітром, виглядало ще рудішим, ніж будь-коли.

– Ну, вибрали тебе точно не за вроду, – впевнено прокоментувала її з’яву пані Рейчел Лінд. Адже вона була з тих приємних людей, загальних улюбленців, котрі завжди прямо й відверто висловлювали все, що мали на думці, і пишалися цим. – Вона така худюща й бридка, Марілло. Підійди до мене, дитино, дай-но я розгляну тебе до пуття. Боже правий, скільки ластовиння, чи ви бачили колись таке рясне? А коси! Руді, наче морква! Дитино, ти чуєш, що я кажу? Підійди до мене.

Енн «підійшла», але не так, як того сподівалася пані Рейчел. Одним стрибком вона перетнула кухню й постала перед сусідкою, тремтячи всім тілом і почервонівши на виду від гніву.

– Я вас ненавиджу! – здушено прокричала вона, тупаючи ногою. – Ненавиджу! Ненавиджу! Ненавиджу! – І з кожним наступним ствердженням ненависті дівчинка тупала дедалі сильніше. – Як ви смієте казати, що я худюща й бридка? Як ви смієте казати, що в мене ластовиння й руді коси? Ви груба, погана, безсердечна жінка!

– Енн! – нажахано вигукнула Марілла.

Але Енн і далі безстрашно дивилася у вічі пані Рейчел: високо піднявши голову, зі стиснутими кулаками й очима, що метали блискавки, вона вся пашіла несамовитим обуренням.

– Як ви смієте казати про мене такі речі? – кричала вона. – Вам би сподобалося чути таке про себе? Вам би сподобалося, якби хтось сказав, що ви товста, незграбна й не маєте ані крихти уяви? І мені байдуже, що я вас ображаю, бо я й хочу вас образити! Ви скривдили мої почуття навіть сильніше, ніж їх кривдив п’яний чоловік пані Томас! І я ніколи вам цього не пробачу, ніколи, ніколи!

Туп! Туп!

– Чи ви бачили таку зіпсованість? – обурилася пані Рейчел.

– Енн, іди до себе й чекай на мене там, – звеліла Марілла, насилу видушуючи із себе слова.

Енн розридалася, кинулася до дверей, грюкнула ними так, що навіть дека, які висіли на стіні біля плити, співчутливо задеренчали, вибігла в передпокій і шугнула сходами, мов ураган. Невдовзі згори долинув приглушений стук: двері своєї кімнатки дівчинка захряснула так само люто.

– Співчуваю тобі, Марілло, що мусиш виховувати оце, – мовила пані Рейчел із неймовірним апломбом.

Марілла вже була відкрила рота, щоб перепросити гостю, та слова, які вона промовила, здивували її саму, як дивували й опісля, коли вона пригадувала цю мить:

– Дарма ти збиткувалася з її зовнішності, Рейчел.

– Марілло, невже я мушу розуміти, що ти схвалюєш цей паскудний вибрик, який нам щойно було явлено? – обурилася пані Рейчел.

– Ні, – поволі відповіла Марілла, – я її не захищаю. Це був жахливий учинок, і я з нею неодмінно поговорю. Але не забуваймо: її ніколи не вчили, що добре, а що погано. А ти справді була з нею надто жорстока, Рейчел.

Останні слова Марілла знову промовила попри власне бажання, і знову здивувалася сама собі. Пані Рейчел підвелася з виразом ображеної гідності.

– Вочевидь, Марілло, тепер я мушу якнайретельніше добирати слова, коли вже ніжні почуття сиріт, казна-звідки привезених, для тебе понад усе. Ні-ні, не хвилюйся, я не серджуся. Мені вас так жаль, що сердитись я просто не в змозі. Втім, дівчинка ця – не мій клопіт. Та якщо послухаєш моєї поради, – а ти, боюся, не зробиш цього, хоч я виростила десятьох дітей і поховала двох, – тоді «говоритимеш» із нею замашненькою лозиною. Для такої дитини то буде найзрозуміліша мова. Вдача в неї якраз пасує до кольору волосся. Ну, бажаю доброго вечора, Марілло. Сподіваюся, ти зазиратимеш в гості не рідше, ніж дотепер. Але я сюди прийду нескоро, бо тепер на мене тут чекають образи та грубощі. Для мене це щось нове.

І пані Рейчел випливла геть, якщо так можна сказати про огрядну жінку, що ходила перевальцем, мов качка, а Марілла, замислившись, рушила в східну частину будинку.

Піднімаючись нагору, вона напружено розмірковувала, що ж їй робити. Сцена, котра допіру вибухнула в кухні, сковувала її душу жахом. І чого тільки Енн випало продемонструвати характер саме пані Рейчел Лінд! Зненацька Марілла збагнула: їй було неприємно це – і аж ніяк не соромно за виявлені огріхи у вихованні дівчинки. І як тепер її карати? Дружня порада застосувати лозину, цілющу силу якої красномовно засвідчили б усі діти пані Рейчел, Маріллі видавалася неприйнятною. Вона точно знала, що не битиме дитини. Ні, треба було вигадати інший спосіб змусити Енн усвідомити, як погано вона повелася.

Енн тим часом гірко плакала на ліжку, упавши долілиць і простягнувши ноги в брудних черевиках на покривалі. У такій позі її й застала Марілла.

– Енн, – м’яко проказала вона.

Відповіді не було.

– Енн, – голос Марілли посуворішав, – негайно встань з ліжка й вислухай, що я тобі скажу.

Енн сповзла з ліжка й сіла на стілець, що стояв поруч. Обличчя мала розпухле й мокре від сліз, очі вперто втупилися в підлогу.

– Оце так ти поводишся, Енн! Тобі не соромно?

– Вона не мала права називати мене рудою й бридкою, – норовливо відповіла Енн.

– Ні, це ти не мала права впадати в шал і так із нею розмовляти. Мені було за тебе соромно, дуже, дуже соромно. Я хотіла, щоб ти була чемна з пані Лінд і не ганьбила мене. Та й чого було нападатися на неї за те, що вона тебе назвала рудою й бридкою? Не розумію. Ти ж сама це весь час повторюєш.

– Але ж це зовсім не одне й те саме – коли ти щось кажеш про себе, і коли чуєш, як це каже хтось інший, – схлипувала Енн. – І навіть коли знаєш, що це правда, то однаково сподіваєшся, що інші люди так не вважають. Ви, напевно, думаєте, що в мене страшенно жахлива вдача, але я не могла інакше. Коли вона все те наговорила, у мені наче щось піднялося й почало душити. Ні, я мусила на неї напастися.

– Гарно ж ти себе показала. Пані Лінд матиме що розповісти про тебе всім сусідам, і вже неминуче це зробить. Енн, це жахливо, що ти так роздратувалася.

– Але уявіть, як би вам було, коли хтось сказав би, що ви бридка й сухоребра, – усе ще плачучи, відповіла Енн.

Раптом у пам’яті Марілли зринув давній спогад. Ще зовсім маленькою дівчинкою вона почула, як одна з її тіток сказала іншій, звісно ж, про неї: «Так шкода цього створіння, з постави невдатне, і страшне ж яке». Аж тепер, у п’ятдесят років, їй удалося забути жалючий біль від тієї образи.

– Я не кажу, що пані Лінд мала рацію, назвавши тебе так, як назвала, – вже м’якше визнала вона. – Рейчел надто пряма й відверта. Але твоєї поведінки це не виправдовує. Вона – незнайома жінка, набагато старша за тебе, та ще й моя гостя: ось три причини, через які ти мала б розмовляти з нею чемно. Ти ж повелася зухвало, грубо, і… – тут Маріллі спала на думку рятівна ідея покарання, – ти підеш до неї, скажеш, як тобі прикро за цей вибрик і попросиш у неї пробачення.

– Цього я ніколи не зроблю, – похмуро відрізала Енн. – Покарайте мене як хочете, Марілло. Замкніть у темному вогкому підвалі, де повно змій і жаб, давайте тільки хліб і воду, я не нарікатиму. Але я не зможу попросити пробачення в пані Лінд.

– Ми не замикаємо людей у темних вогких підвалах, – сухо сказала Марілла, – тим паче в Ейвонлі таких немає. Але ти мусиш перепросити пані Лінд, і ти не вийдеш із цієї кімнати, доки не скажеш мені, що готова це зробити.

– Тоді я сидітиму тут довіку, – згорьовано відповіла Енн, – бо не зможу сказати пані Лінд, що мені прикро за свою поведінку. Мені ж анітрохи не прикро, то як я це скажу? Пробачте, що засмутила вас, та я рада, що сказала їй усе те, що сказала. Це було велике задоволення. Не можна ж казати, що тобі прикро, коли тобі не прикро, правда? Я навіть уявити не можу, що мені прикро.

– Можливо, зранку твоя уява буде жвавіша, – сказала Марілла, рушаючи до дверей. – У тебе ціла ніч попереду: обдумай свою поведінку і, сподіваюся, ти приймеш слушне рішення. Ти сказала, що постараєшся бути дуже чемною дівчинкою, якщо ми залишимо тебе в нас, та, на жаль, сьогодні все геть на те не схоже.

І, лишивши цю парфянську стрілу^[3] бриніти в неспокійній душі Енн, Марілла спустилася в кухню, збентежена й стурбована. Вона сердилася на себе не менше, ніж на Енн, адже щоразу, коли згадувала ошелешене лице пані Рейчел, вуста її розпливалися в усмішці, і хтозна-звідки бралося ганебне бажання зареготати.

Розділ 10. ЕНН ПРОСИТЬ ПРОБАЧЕННЯ

Того вечора Марілла нічого не сказала Метью, та коли вранці Енн уперто не бажала підкоритися, довелося пояснити братові її відсутність за сніданком. Тож вона розповіла йому, що сталося напередодні, чимало зусиль доклавши, щоб як слід змалювати всю страхітливу неприпустимість поведінки Енн.

– От і добре, що дівчинка збила пиху з Рейчел Лінд, цієї надокучливої старої пліткарки, – примирливо відповів Метью.

– Метью Катберте, я вражена. Енн повелася дуже погано, ти й сам це розумієш, і попри це стаєш на її бік? Може, ще запропонуєш не карати її взагалі?

– Ні, ні, чому ж… – незграбно заперечив Метью. – Трохи, мабуть, її варто покарати. Але не будь із нею надто вже сувора, Марілло. Згадай, її ж ніхто не вчив, як треба поводитися. Ти… ти ж даси їй поїсти, так?

– Коли це ти чув, щоб я голодом змушувала людей до чемної поведінки? – обурилася Марілла. – Вона їстиме як завжди, я сама носитиму їжу їй нагору. Проте з кімнати вона не вийде, аж доки погодиться перепросити пані Лінд, і це моє остаточне рішення, Метью.

Сніданок, обід і вечеря минули в тиші: Енн залишалася непохитна. Щоразу після їди Марілла несла добряче заставлену тацю в кімнатку нагорі, і щоразу практично неторкану повертала її назад. Увечері Метью занепокоєно оглянув тацю. Енн бодай щось їла?

Згодом, коли Марілла подалася на дальнє пасовище по корів, Метью, що вештався поза клунями й стежив за нею, злодійкувато прослизнув до будинку й піднявся нагору. Зазвичай його шляхи пролягали між кухнею й маленькою спальнею, відокремленою від передпокою однією стінкою, та ще зрідка наважувався він посидіти у вітальні, коли до них на чашку чаю зазирав пастор. На піддашшя власного будинку він ніколи й не потикався, хіба якось чотири роки тому, навесні, коли допомагав Маріллі клеїти шпалери в кімнаті для гостей.

Навшпиньках прокравшись передпокоєм, він на кілька хвилин завмер перед дверима дівочої кімнатки, і аж тоді наважився постукати й зазирнути всередину. Енн сиділа на жовтому стільці біля вікна, скорботним поглядом озираючи сад. Вона ніби змаліла й видавалася такою нещасною, що в Метью аж серце тьохнуло. М’яко причинивши за собою двері, він навшпиньках підійшов до дівчинки.

– Енн, – прошепотів він, немов боячись, що його підслухають, – як ти тут, Енн?

Енн мляво всміхнулася.

– Непогано. Уявляю собі різні речі, так і час минає. Звісно, мені тут самотньо. Але до цього я, мабуть, звикну.

Вона знову мужньо всміхнулася в передчутті довгих років самітного ув’язнення.

Метью пригадав, що мусить їй дещо сказати, і то негайно, доки Марілла не повернулася додому.

– Слухай, Енн, ти не хотіла би із цим покінчити? – пошепки запитав він. – Рано чи пізно все одно доведеться, бо Марілла дуже-дуже вперта, просто страшенно вперта жінка. Енн, зроби це, га? І хай буде по всьому.

– Перепросити пані Лінд?

– Так, так, перепроси її, – закивав головою Метью. – Нехай це забудеться. От я про що кажу.

– Якщо ви так хочете, то я, напевно, зроблю це, – замислилась Енн. – Зараз я вже можу сказати, що мені прикро, бо мені й справді прикро. От учора нітрішечки прикро не було. Вчора я була дуже люта, навіть уночі лютувала. Я знаю, бо я прокидалася тричі, і щоразу аж нетямилася від гніву. Але сьогодні вранці все минуло. Тепер я зовсім не серджуся, лишилася тільки жахнюча знемога. І ще мені дуже за себе соромно. Але я не можу піти й сказати це пані Лінд. Це буде така ганьба. Я вирішила, що до скону сидітиму тут, і краще хай так і буде. Але для вас я можу все зробити, і якщо ви справді хочете…

– Звісно ж, хочу. Без тебе там унизу так самотньо. Іди й зроби це, як чемна дівчинка.

– Гаразд, – примирливо відповіла Енн. – Коли прийде Марілла, я скажу їй, що каюся.

– Добре, дуже добре, Енн. Тільки не кажи Маріллі, що то я тебе напоумив. Бо вона подумає, що я втрутився у виховання, а я обіцяв їй цього не робити.

– Триматиму язика за зубами, – врочисто пообіцяла Енн. – Уявлю, що він лежить там згорнувшись калачиком і спить.

На це Метью вже не відповів: він вийшов із кімнати, наляканий власним успіхом, і заквапився в якнайдальший закутень кінського вигону, щоб Марілла не запідозрила його у візиті нагору. Сама ж Марілла, повернувшись додому, була приємно здивована, почувши жалібний голосок, що гукнув зі сходів: «Марілло!»

– Що таке? – спитала вона, заходячи до передпокою.

– Мені прикро, що я не стрималася й нагрубіянила пані Лінд, і я готова піти й сказати їй це.

– Дуже добре, – за суворим виразом обличчя Марілли не було видно ані найменшої ознаки полегшення, яке вона відчула, бо ж сама щойно міркувала, що їй робити, коли Енн не забажає скоритися. – Я подою корів і відведу тебе до неї.

Так і зробили. Марілла з Енн ішли стежкою: перша пряма й переможно-врочиста, друга згорблена й похнюплена. Проте на півдорозі Енн дивом перестала хнюпитися. Тепер вона легко йшла стежиною з високо піднесеною головою і, ледь стримуючи захоплення, розглядала призахідне небо. Марілла несхвально спостерігала цю несподівану переміну. Енн геть не скидалася на смиренну грішницю, яку належало явити ображеній пані Лінд.

– Про що ти думаєш, Енн? – суворо запитала вона.

– Про те, що мушу сказати пані Лінд, – замріяно відповіла Енн.

Це була задовільна відповідь, чи то пак мала нею бути. Та Марілла не могла позбутися враження, що в її план покарання закралася якась помилка. Енн не мала жодних підстав так радіти й сяяти.

Утім, Енн раділа й сяяла, аж доки вони постали перед пані Лінд, що сиділа із в’язанням при кухоннім вікні. Тут уся радість безслідно зникла. Кожнісінька риса обличчя дівчинки свідчила про скорботне каяття. Не давши Маріллі сказати ані слова, Енн зненацька впала на коліна перед враженою пані Рейчел і благально простягла до неї руки.

– О, пані Лінд, мені так страшенно прикро, – голос її тремтів, – навіть у словнику я не знайду слів, котрі могли б описати весь мій відчай і смуток. Ні, це можна собі хіба уявити. Я жахливо повелася з вами, осоромила моїх благодійників – Метью й Маріллу, – а вони ж лишили мене в Зелених Дахах, попри те, що я не хлопець! Я дуже-дуже невихована й невдячна, і заслуговую на кару й довічне вигнання з кола шанованих людей. Вихована дівчинка не повинна була так дратуватися, адже ви сказали мені правду, кожнісіньке ваше слово – то була чиста правда. У мене руді коси й ластовиння, і я дуже худюча й бридка. І я теж сказала вам правду, але я не повинна була так робити. О, пані Лінд, благаю вас, благаю, пробачте мені! Бо інакше це стане найбільшим горем у моєму житті, а ви ж не хочете спричинити найбільше горе в житті бідної маленької сирітки, хай навіть у неї така нестерпно жахлива вдача? Я певна, що не хочете. Благаю, скажіть, що ви мені пробачаєте!

Енн молитовно склала руки й похилила голову, очікуючи вироку.

Поза сумнівом, вона говорила щиро. Щирість було чути в кожному звукові її голосу. І Марілла, і пані Рейчел були цього певні. Проте перша з них раптом нажахано усвідомила, що ця юдоль приниження дає дівчинці насолоду, що вона тішиться всій повноті свого гріхопадіння. Де ж та цілюща покута, якою вона, Марілла, так пишалася? Енн перетворила її на справдешнє задоволення.

Та простодушна пані Лінд, яка була не вельми прониклива, цього не зауважила. Вона зрозуміла тільки те, що Енн перепросила, як годиться, а відтак де й поділося обурення з її доброго, хай навіть і охочого втрутитися в чужі справи, серця.

– Ну, ну, дитино, підведись, – приязно сказала вона. – Звісно, я тобі пробачаю. Може, я й не мала всього того говорити. Але я завжди кажу те, що думаю. Ти не зважай на мене, от що. Звісно, коси в тебе страшенно руді, це правда, та я знала одну дівчинку, з якою ходила разом до школи, у неї коси були точнісінько такі руді, як у тебе, а коли вона виросла – потемніли й стали гарного каштанового колюру. Я не здивуюся, якщо й твої колись потемніють, аніскілечки не здивуюся.

– О, пані Лінд! – Енн глибоко зітхнула, зводячись на рівні ноги. – Ви даруєте мені надію! Я довіку вважатиму вас своєю благодійницею. О, я все могла би витримати, якби тільки мої коси стали гарного каштанового кольору, коли я виросту. Адже це набагато легше – бути хорошою, коли маєш коси гарного каштанового кольору, правда? А можна, я тепер піду до садка й посиджу там на лавці під яблунями, доки ви з Маріллою будете розмовляти? Там набагато більше простору для уяви.

– О Боже, так, дитино, звісно, біжи! І можеш нарвати собі отам у кутку білих нарцисів, якщо хочеш.

Коли за Енн зачинилися двері, пані Лінд підхопилася, щоб запалити лампу.

– Вона таки дуже дивна дитина. Сідай на цей стілець, Марілло, він зручніший за той, що ти собі взяла. Той я тримаю для наймита. Так, вона дивна дитина, але, мушу сказати, є в ній щось дуже миле й хороше. Тепер я не дивуюся, що ви з Метью лишили її, і… більше мені вас не шкода. Вона може вирости зовсім непоганою. У неї така дивна манера висловлюватися – надто… заважка, я б сказала, але це минеться, коли вже вона житиме між вихованих людей. Та й нестримана вона; утім, це добре, бо така дитина швидко спалахне – швидко й охолоне, а хитрувати й обманювати не буде. Боронь мене Боже від лукавої дитини, от що. Одним словом, Марілло, вона мені наче подобається.

Коли Марілла рушила додому, Енн вигулькнула з духмяних садових сутінків з букетом білих нарцисів у руках.

– Гарно я попросила пробачення, правда? – гордо спитала вона, йдучи стежиною побіч Марілли. – Я подумала: коли вже мушу це зробити, то зроблю як годиться.

– Ти все зробила як годиться, правильно, – відповіла Марілла. Її тривожило власне бажання зареготати, пригадуючи цю сцену. Було в неї також неприємне відчуття, що за такі ретельні перепросини Енн треба насварити – але їй-бо, це ж смішно! Тож вона заспокоїла сумління, мовивши дуже суворо:

– Надіюся, більше ти не матимеш підстав для таких перепрошень. І сподіваюся, Енн, що тепер ти не даватимеш волі своїм почуттям.

– Це було б не так важко, якби люди не глузували з моєї зовнішності, – зітхнула Енн. – Через інше я не серджуся, але я так утомилася від того, що всі кепкують з моїх кіс, – аж відразу закипаю. А ви думаєте, вони й справді стануть гарного каштанового кольору, коли я виросту?

– Енн, ти забагато думаєш про свою зовнішність. Боюся, ти дуже марнославна дівчинка.

– Хіба я можу бути марнославною, коли знаю, що я бридка? – заперечила Енн. – Я люблю все гарне й ненавиджу дивитися в дзеркало й бачити там зовсім, зовсім негарне. Я дуже сумую тоді: як завжди, коли бачу щось потворне. Мені його шкода, бо в ньому немає краси.

– Красять людину добрі діла, а з лиця води не пити, – процитувала Марілла.

– Мені вже казали таке, але я в це не вірю, – скептично зауважила Енн, нюхаючи нарциси. – А правда, ці квіти такі запашні! І як гарно, що пані Лінд мені їх подарувала. Я більше зовсім не гніваюся на неї. Коли ти перепрошуєш і тобі пробачають – це дуже хороше, приємне відчуття, правда? І правда, сьогодні зорі такі яскраві? А якби ви могли жити на зірці, то яку б собі вибрали? Я – оту велику, ясну й дуже гарну, що онде понад темним пагорбом.

– Енн, прикуси язика, – відповіла Марілла, добряче виснажена спробою встежити за летом її думок.

І доки вони звернули на стежину, що вела до Зелених Дахів, Енн не промовила ні слова. Назустріч їм повіяв грайливий вітерець, насичений пряним ароматом зарошеної молодої папороті. Віддалік у темряві блимав поміж дерев веселий вогник із кухні в Зелених Дахах. Раптом Енн притулилася до Марілли; її рука прослизнула в зашкарублу долоню літньої жінки.

– Гарно повертатися додому й знати, що це твій дім, – сказала вона. – Я вже полюбила Зелені Дахи, а досі жодного місця у світі не любила, ніде не почувалася вдома. О, Марілло, я така щаслива! Зараз я могла б молитися, і мені б це зовсім не було важко.

Тепле приємне відчуття сповнило серце Марілли, коли її руки торкнулася худенька ручка дівчинки – можливо, то було відчуття материнства, якого їй не довелося спізнати. Воно, таке незвичне й солодке, збентежило її, тож Марілла поквапилася втихомирити свою душу, заходившись напучувати дівчинку.

– Енн, якщо ти будеш чемна й хороша, то завжди будеш щаслива. А проказувати молитву й не має бути важко.

– Проказувати молитву – це не те саме, що молитися, – задумливо відповіла Енн. – Але я уявлю собі, ніби я вітер, що віє отам і розгойдує гілля дерев. А потім, коли дерева набриднуть, уявлю, що легенько погладжую папороть, а тоді полечу в сад пані Лінд і розтанцюю всі квіти, а тоді гайну понад конюшиновим полем, а тоді пролечу над Озером Осяйних Вод і здійму на його поверхні мерехтливі хвильки. О, у вітрі так багато простору для уяви! Тож я більше не буду говорити, Марілло.

– І дякувати Богу за це, – з помітним полегшенням зітхнула Марілла.

Розділ 11. ВРАЖЕННЯ ЕНН ВІД НЕДІЛЬНОЇ ШКОЛИ

– То як, вони тобі подобаються? – спитала Марілла.

Стоячи посеред своєї кімнатки, Енн зосереджено роздивлялася три нові сукні, розкладені на ліжку. Одна була бавовняна, тютюнового колюру; тканина була така практична, що Марілла не встояла перед спокусою купити її в мандрівного торгівця торік улітку, друга – із чорно-білого картатого сатину, який вона придбала взимку на розпродажі, а третя – гидотно-блакитна, із цупкого ситцю, що Марілла запопала тиждень тому в Кармоді, у галантерейній крамниці.

Вона сама їх пошила; усі три сукні були однаковісінькі – прямі спідниці, прямі ліфи й такі самі прямі рукави, та ще й усе це неймовірно вузьке.

– Я уявлятиму, що вони мені подобаються, – стримано відповіла Енн.

– Мені не треба, щоб ти уявляла, – образилася Марілла. – Я бачу, що тобі сукні не подобаються. Але чому? Вони нові, охайні й чисті.

– Так.

– Ну, то чим вони тобі не до вподоби?

– Вони… вони негарні, – неохоче зізналася Енн.

– Негарні! – пирхнула Марілла. – Авжеж, я не переймалася тим, щоб шити тобі гарні сукні! Енн, я не маю наміру тішити твоє марнославство, так і затям. Це – добрі, скромні й практичні сукні, без мережив чи інших яких витребеньок, і їх ти носитимеш до кінця літа. Коричневу й блакитну вбиратимеш до школи, як почнеться навчання. Оцю сатинову – до церкви та недільної школи. І постарайся їх ніде не дерти й не бруднити. Я думаю, тобі слід подякувати за те, що маєш новий одяг замість того вбогого, у якому ти приїхала, і який тобі вже замалий.

– Я вам дуже вдячна, – запротестувала Енн. – Але була б набагато вдячніша, якби ви пошили хоч одну з пишними рукавами. Вони зараз дуже-дуже модні. А мене охопив би такий трепет, якби я мала сукню з пишними рукавами!

– Якось уже перебудеш без трепету. Я не маю зайвої тканини на твої пишні рукави. Крім того, вигляд у них просто смішний. Мені більше до вподоби прості й невибагливі.

– Краще я буду смішною разом з усіма, ніж єдиною в простому й невибагливому платті, – наполягала засмучена Енн.

– Аякже! Тепер повісь сукні гарненько до шафи, а тоді сядь і вивчи урок для недільної школи. Пан Белл надіслав тобі підручник на цю чверть. До недільної школи підеш завтра, – і Марілла обурено зникла за дверима.

Енн у відчаї заламала руки й ще раз глянула на сукні.

– А я так надіялася, що хоч одна буде біла і з пишними рукавами, – журливо прошепотіла вона. – Я молилася про таку сукню, але не дуже сподівалася, що матиму її. Навряд чи в Господа є час на сукню для малої сироти. Я так і знала, що зрештою все буде залежати від Марілли. Але, на щастя, я можу уявити, що одна з них – білосніжна, муслінова, і спереду в неї таке гарне мереживо, а на рукавах по три буфи.

Наступного ранку передчуття мігрені не дозволило Маріллі повести Енн до недільної школи.

– Енн, зайди й попроси пані Лінд: хай відведе тебе до потрібного класу, – наказала вона. – Поводься як слід. Після недільної школи залишися на проповідь, і нехай пані Лінд покаже тобі нашу лаву. Ось маєш цент на пожертвування. У церкві людей не розглядай і на лаві не крутися. Коли повернешся, розповіси мені, про що було казання.

Енн рушила до недільної школи, вбрана в картату чорно-білу сатинову сукню, яка, хоч і довжину мала благопристойну, та й тісною не могла називатися, усе ж підкреслювала кожен кутик і вигин її худенької фігурки. Новенький матроський капелюшок – невеличкий, плаский і дуже скромний – своєю простотою вельми розчарував дівчинку, що тайкома уявляла собі стрічки й квіти. Втім, квіти з’явилися на капелюшку раніше, ніж Енн дійшла до головної вулиці: зауваживши на півдорозі буйний золотавий розсип жовтців, що слухняно гойдалися під вітром, і пишні шипшинові кущі, вона негайно й щедро прикрасила себе важким вінком. Хай там що подумали би про це інші – Енн була задоволена результатом і, бадьоро простуючи далі, високо несла руду голову в рожево-жовтій короні.

Вдома в пані Лінд з’ясувалося, що поважна добродійка вже пішла.

Нітрохи цим не знічена, Енн продовжила свій шлях до церкви сама. Там на подвір’ї вже скупчилася зграйка дівчат у святкових білих, рожевих і блакитних сукнях: усі вони зацікавлено витріщилися на новеньку, що допіру з’явилася поміж них із такою чудернацькою прикрасою на голові. Ейвонлійські дівчата вже чули різні дивні історії про Енн: пані Лінд розповідала, яка жахлива в неї вдача, а Джеррі Бут, наймит із Зелених Дахів, казав, що вона постійно розмовляє сама із собою чи з деревами й квітами, як божевільна. Тож поглядаючи в її бік, дівчата перешіптувалися, прикриваючись книжками. Ніхто не звернувся до неї із дружньою розмовою ні на подвір’ї, ні згодом, коли, проспівавши гімн і проказавши молитву разом з усіма, Енн увійшла до класу панни Роджерсон.

Панна Роджерсон була жінкою середнього віку, що вже двадцять років навчала дітей у недільній школі. Навчання це полягало в тому, що вона зачитувала питання до уроку з підручника й суворо дивилася з-понад нього на котрусь із дівчат, що мала на те питання відповісти. Дуже часто вона кидала погляд на Енн; дівчинка, завдяки Маріллі та її науці, відповідала жваво, втім, хтозна, чи багато вона розуміла як із питань, так і з відповідей.

Панна Роджерсон їй не сподобалася; крім того, Енн почувалася дуже нещасною: у всіх інших дівчат у класі рукави були з буфами. Вона відчувала, що життя без пишних рукавів не має геть ніякого сенсу.

– Як тобі сподобалася недільна школа? – запитала Марілла, коли Енн повернулася додому. Доти її вінок уже зів’яв і вона викинула його, ідучи стежиною, тож Марілла дізналася про нього аж за деякий час.

– Ніскілечки не сподобалася. Вона просто жахлива.

– Енн! – вигукнула Марілла з докором у голосі.

Глибоко зітхнувши, Енн сіла в крісло-гойдалку, поцілувала один з Любоньчиних листочків і помахала рукою квітучій фуксії.

– Їм, напевно, було самотню без мене, – пояснила вона. – А в недільній школі я поводилася дуже чемно, так, як ви казали. Пані Лінд уже вдома не було, то я пішла сама. Зайшла до церкви разом з усіма іншими дівчатами і доки не почалися заняття, сиділа на стільці в куточку, при вікні. Молитву пан Белл проказував страх яку довгу. І я могла би зовсім знудитися, якби не сиділа біля вікна, з якого було видно Озеро Осяйних Вод, то я дивилася на нього й уявляла собі різні пречудові речі.

– І дарма. Ти мала слухати пана Белла.

– Але ж він звертався не до мене, – заперечила Енн, – а до Бога, і здавалося, що йому й самому це не надто цікаво. Мабуть, думав собі, що Господь однаково далеко, то нащо старатися? Там понад озером ріс такий довгий ряд білих берізок, і вони посхилялися до води, а сонце сяяло крізь них і пронизувало воду глибоко-глибоко. Ох, Марілло, то був наче прекрасний сон! Мене аж трепет охопив, і я сказала – Господи, дякую Тобі за це! – двічі, а може, тричі.

– Сподіваюся, не вголос? – стривожилася Марілла.

– Ні, ні, пошепки. Ну от, нарешті пан Белл покінчив з молитвою, і мені сказали йти до класу панни Роджерсон. Там було ще дев’ятеро дівчат, і в них усіх були пишні рукави. Я намагалася уявити, що в мене теж вони пишні, але не змогла. Чому? Я ж легко уявляла собі пишні рукави, коли сиділа сама у своїй кімнаті, а в класі серед інших дівчат, у яких були справжні буфи, це виявилося так важко.

– У недільній школі треба думати не про рукави, а про урок. Сподіваюся, ти його знала?

– Так, і ще відповіла на цілу купу запитань. Панна Роджерсон дуже багато питала. Я думаю, це несправедливо, що тільки вона одна питала. Мені теж хотілося її порозпитувати, але я не відчула в ній рідної душі. А тоді всі дівчата читали напам’ять вірші за біблійними мотивами. Вона мене запитала, чи я знаю якісь біблійні вірші, і я сказала, що ні, але можу прочитати вірш про пса на могилі свого хазяїна із хрестоматії для третього класу. Це не зовсім релігійний вірш, але міг би ним бути, він такий сумний і меланхолійний. Але вона сказала, що це не годиться й загадала мені до наступної неділі вивчити дев’ятнадцятий переспів. Я потім у церкві його перечитала. Він надзвичайно гарний. Там є два рядки, від яких мене охопив особливий трепет:

Погинув вражий супостат,

Мов мідіянський цар.

Я не знаю, що таке «супостат» і «мідіянський», але звучить невимовно трагічно! Я вже хочу, щоб швидше була наступна неділя, коли я продекламую це в класі. Цілий тиждень розучуватиму! Після недільної школи я попросила панну Роджерсон показати мені вашу лаву, бо пані Лінд була далеко. Я сиділа тихо, як могла, а текст для проповіді був з Об’явлення святого Івана Богослова, третя глава, вірш другий і третій. Дуже довгий був текст. Якби я була пастором, то вибирала б коротенькі. І сама проповідь теж була страшенно довга. Мабуть, пастор мусив зробити, щоб вона була така само, як текст. Як на мене, то він говорив зовсім нецікаво. Здається, уся його біда в тім, що йому бракує уяви. Я його майже не слухала. Думала, про що заманеться, і були то всілякі найдивовижніші речі.

Сердешна Марілла розуміла, що за все це Енн треба суворо насварити, проте їй заважав той беззаперечний факт, що більшість суджень, які висловила дівчинка, особливо щодо пастора, проповіді й молитви, були її власними думками, яких вона вже багато років не наважувалася нікому звірити. Тепер їй здавалося, що ці потаємні критичні міркування раптом набули зримої форми й звучали як обвинувачення в устах маленької всіма занедбаної людської істоти, котра звикла вільно казати все, що думає.

Розділ 12. ВРОЧИСТА КЛЯТВА Й ОБІЦЯНКА

Аж наступної п’ятниці Марілла дізналася про вінок із квітів на капелюшку Енн. Вона повернулася від пані Лінд, покликала дівчинку до себе й зажадала пояснень.

– Пані Лінд каже, що минулої неділі ти прийшла до церкви, начепивши на капелюшка якесь казна-що із жовтців і квітів шипшини. Несосвітенні дурниці! Ох, і красуня ж ти, напевно, була!

– Так… Я знаю, мені не личить жовтий і рожевий, – почала виправдовуватися Енн.

– Маячня! Нащо взагалі чіпляти собі на капелюшка квіти, хай якого кольору? Це ж смішно! Ти найнестерпніша дитина у світі!

– А чому носити квіти на капелюшку смішніше, ніж на сукні? – запротестувала Енн. – Я там у багатьох дівчат бачила на сукнях букетики. То яка різниця?

Та відвернути Маріллу від небезпечної конкретної розмови й завести на манівці абстрактних розважань не вдалося.

– Не треба так мені відповідати, Енн. Ти втнула величезну дурницю, і я прошу, щоб цього не повторювалося. Пані Лінд каже, що вона ладна була крізь землю запастися, як побачила тебе, обтикану рослинами. А підійти до тебе й наказати викинути це безглуздя не встигла, було вже пізно. Вона каже, що вся церква його обговорювала, наче якесь неймовірне жахіття. Либонь, вони подумали, що я збожеволіла, коли дозволяю тобі ходити в такому вигляді.

– Пробачте мені, – очі Енн уже сповнилися слізьми. – Я ж не думала, що вам це не сподобається. Але й жовтці, і квіти на шипшині були такі гарні й запашні, то я подумала, що з них вийде чудова прикраса до мого капелюшка. Адже багато дівчат носять штучні квіти на капелюшках. Боюся, я буду для вас страхітливою карою. Може, ліпше відправте мене назад до сиротинцю? Це буде жахливо, я, напевно, цього не переживу, захворію і змарнію з горя – я й так худюща, бачите? Але навіть це краще, ніж бути для вас страхітливою карою.

– Нісенітниця! – відказала Марілла, люта сама на себе, що довела дитину до сліз. – Назад до сиротинцю я й не подумаю тебе відправляти. Я лише хочу, щоб ти поводилася, як інші дівчата й не виставляла себе на глум. Не плач. Послухай, що я тобі скажу. Сьогодні Діана Баррі повернулася додому від тітки. Я збираюся піти до пані Баррі, узяти в неї викрійку на спідницю; якщо хочеш, візьму тебе із собою – познайомишся з Діаною.

Енн аж підскочила, сплеснувши руками; на щоках їй досі поблискували сльози. Рушник для посуду, який вона допіру обметувала, впав на підлогу.

– Ох, Марілло, мені страшно… тепер, коли ця мить настала, я дуже боюся. А що, коли я їй не сподобаюсь? Це буде найтрагічніше розчарування в моєму житті!

– Годі, не хвилюйся так. І будь ласка, не вживай таких пишних слів. Як на дівчинку, вони звучать смішно. Діані ти вочевидь сподобаєшся. Та головне – як поставиться до тебе її мама. Якщо вона тебе не прийме, то байдуже, якої думки буде Діана. А коли пані Баррі вже чула про те, як ти нагрубіянила пані Лінд і прийшла до церкви в заквітчаному капелюшку, – хтозна, що вона про тебе скаже. Тож поводься добре, будь чемна й цих своїх карколомних промов не виголошуй. Господи, та ти ж уся тремтиш!

Енн і справді тремтіла, личко її зблідло й напружилося.

– Ох, Марілло, ви б, напевно, теж хвилювалися, якби мусили от-от познайомитися з дівчинкою, котру надіялися мати собі за сердечну подругу, і могли б не сподобатися її мамі, – відповіла вона, квапливо натягаючи капелюшка.

До Садового Схилу вони рушили навпростець – через струмок і вгору, лісочком, що ріс на пагорбі. Марілла постукала, і з кухонних дверей до них вийшла сама пані Баррі – висока чорнокоса й чорноока жінка з рішучим виразом обличчя. Казали, буцім своїх дітей вона виховує дуже суворо.

– Здрастуйте, Марілло, як ся маєте? – привітно мовила вона. – Заходьте. А це, напевно, і є та дівчинка, що її ви взяли на виховання?

– Так, це Енн Ширлі, – відповіла Марілла.

– Краще – Анна, – видихнула Енн: хай як вона тремтіла й хвилювалася, а непорозуміння щодо такої важливої деталі допустити не могла.

Пані Баррі чи то недочула, чи то не зрозуміла уточнення – вона просто потисла дівчинці руку й лагідно запитала:

– Як тобі ведеться?

– Я здорова тілом, та душа моя перебуває в сум’ятті, дякую, пані, – серйозно відказала Енн і пошепки, хоча й доволі голосно, звернулася до Марілли. – Це ж не були надто пишні слова, правда, Марілло?

Діана сиділа на канапі й читала книжку, яку відклала, щойно увійшли гості. Це була гарненька дівчинка: чорні очі й коси вона успадкувала від матері, а рожеві щічки й веселий вираз обличчя – від батька.

– Це моя донька Діана, – мовила пані Баррі. – Діано, відведи Енн у сад і покажи їй свої квіти. Принаймні краще, ніж псувати очі над книжкою. Вона забагато читає, – пояснила Діанина мати Маріллі, коли дівчата вийшли, – а я нічого не годна вдіяти: батько її в цьому всіляко підтримує. Вічно вона скніє над книжками. Добре, що тепер у неї з’явиться подруга – може, почне більше гуляти на свіжому повітрі.

Енн і Діана стояли в саду, сповненому м’якого надвечірнього сонця, що струмувало із заходу поміж темних старих ялиць, і боязко розглядали одна одну над клумбою з розкішними тигровими ліліями.

Сад Баррі був тінистою, майже дикою місциною, порослою квітами, і в іншу, не таку доленосну мить, серце Енн сповнилося б утіхою від самого погляду на нього. Довкола саду височіли крислаті старезні верби та ялиці, під якими буяли тіньолюбні квіти. Охайні доріжки, акуратно викладені обабіч морськими черепашками, розбігалися під прямими кутами, перетинаючи його, наче вологими червоними стрічками, а на клумбах поміж ними пишалися розмаїтими барвами старомодні квіти. Рожеві розбиті сердечка, багряні красуні-півонії та пасифлори, що вистрілювали вогняними списами пелюсток понад білими чепурними пеларгоніями, білі й жовті духмяні нарциси, колючі запашні шотландські троянди, білі, рожеві й блакитні орлики, бузкові мильнянки, кущики чагарникового полину, канаркової трави і м’яти, пурпурові орхідеї та цілий розсип конюшини, від якої в повітря линув ніжний солодкий аромат – от що росло в тому саду, де затримувалося навіть сонце, де гули бджоли й муркотливо шаруділи зачаровані його красою вітерці.

– Ох, Діано, – врешті майже пошепки мовила Енн, побожно склавши руки, – а як ти думаєш – ти зможеш мене трошечки полюбити… настільки, щоб стати моєю сердечною подругою?

Діана засміялася. Вона завжди сміялася, перш ніж щось сказати.

– Думаю, так, – щиро відповіла вона. – Я дуже рада, що ти житимеш у Зелених Дахах. Як добре, що буде з ким погратися! Тут поблизу немає інших дівчаток, а моя сестричка ще маленька.

– І ти присягаєшся довіку бути моєю сердечною подругою? – палко запитала Енн.

Діана, здавалося, була стривожена.

– Присягатися – це дуже погано, – докірливо зауважила вона.

– Ні, ні, моя обітниця інша. Їх буває два види.

– Ніколи не чула про таке. Я знаю, що обітниця існує тільки одна, – засумнівалася Діана.

– Ця зовсім інакша. І в ній немає нічого поганого. Треба лише дуже врочисто пообіцяти.

– Тоді я згодна, – відповіла Діана з полегшенням. – А як треба присягатися?

– Спочатку – взятися за руки, отак, – серйозно мовила Енн. – Взагалі, робити це треба над швидкоплинною водою, тож уявімо, що ця стежка і є швидкоплинна вода. Я скажу перша. Урочисто присягаюся бути вірною моїй сердечній подрузі Діані Баррі, доки є над світом сонце й місяць. Тепер ти скажи, тільки назви моє ім’я.

Діана повторила «обітницю», розсміявшись спочатку й наприкінці.

– Ти справді дивна, Енн; я вже чула, що ти дивна. Але, напевно, я тебе дуже любитиму.

Коли Марілла з Енн верталися додому, Діана проводжала їх аж до кладки через струмок. Дівчата йшли обійнявшись. Біля струмка вони розпрощалися, пообіцявши одна одній зустрітися наступного пообіддя й не розлучатися аж до вечора.

– То як, ти відчула в Діані рідну душу? – спитала Марілла, коли вони увійшли в сад побіля Зелених Дахів.

– О так, – щасливо зітхнула Енн, не помітивши іронії в Маріллиних словах. – Ох, Марілло, зараз я найщасливіша дівчинка на Острові Принца Едварда. Будьте певні, сьогодні я прокажу дуже радісну й щиру молитву. Завтра ми з Діаною хочемо звести будиночок для ігор у березовому гаї пана Вільяма Белла. А можна, я візьму туди щербату чашку, що лежить у клуні? У Діани день народження в лютому, а в мене – у березні. Правда ж, це дуже-дуже дивний збіг? Діана дасть мені почитати одну книжку. Вона каже, що ця книжка невимовно прекрасна й неймовірно цікава. А ще вона покаже мені таке місце в лісі, де ростуть маленькі лілеї. А правда ж, у Діани дуже ясні очі? Я хотіла би, щоб і в мене були ясні очі. Діана навчить мене співати пісню «Неллі в ліщині». І вона подарує мені картинку, щоб я повісила в себе; таку прегарну картинку, вона каже, там намальована вродлива леді в блакитній шовковій сукні. Їй цю картинку подарував торговець швацькими машинами. Я теж хотіла би щось подарувати Діані. Я на цілий дюйм вища за неї, зате вона набагато, набагато повніша, ніж я; вона каже, що їй би хотілося бути худою, бо худа дівчинка – граціозніша, але я боюся, вона це сказала тільки для того, щоб мене втішити. А колись ми з нею підемо до моря збирати черепашки. Ми придумали називати струмок, що тече під містком, Джерелом Дріад. Правда, це надзвичайно гарне ім’я для нього? Я колись читала оповідання про одне джерело, що так називалося. А дріада – це, напевно, щось таке, як доросла фея.

– Ну, сподіваюся, ти не забалакаєш Діану до смерті, – відказала на те Марілла. – Але, Енн, плануючи все це, не забувай: ти не можеш увесь час гратися. Ти матимеш роботу, і спершу виконуватимеш її.

Чаша щастя дівчинки уже була повна, та Метью її переповнив. Повернувшись додому з Кармоді, він несміливо витягнув з кишені маленький пакетик і простяг Енн, благально глянувши при цьому на Маріллу.

– Ти, здається, казала, що любиш шоколадні цукерки, то ось я тобі купив, – пояснив він.

– Гм, – пирхнула Марілла. – Зіпсуєш їй зуби й шлунок. Ну, ну, дитино, чого ти так супишся? Їж, коли вже Метью купив і привіз. Хоча краще б він привіз м’ятних льодяників. Вони корисніші. Тільки не їж усіх одразу, бо захворієш.

– О ні, звісно, ні, – гаряче відповіла Енн. – Сьогодні я з’їм лише одну, Марілло. А ви дозволите віддати половину Діані, правда? Тоді всі інші смакуватимуть вдвічі солодше, якщо я зможу її пригостити. Мені так радісно думати, що я можу чимось із нею поділитися!

– Що в ній добре, – сказала Марілла, коли Енн пішла до себе в кімнату, – вона не жадібна. Я рада, бо цієї риси в дітях не зношу найбільше. Боже правий, вона тут живе всього три тижні, а в мене таке відчуття, ніби вона була завжди. Я вже не уявляю собі дому без неї. Метью, не дивися на мене так, мовляв, «я ж тобі казав»! Це й у жінки неприємна риса, а в чоловіка – і поготів. Я готова визнати: так, я тішуся, що дала згоду лишити її в нас, і вона мені дедалі більше подобається, але не треба повсякчас на цьому наголошувати, Метью Катберте.

Розділ 13. РАДОЩІ ОЧІКУВАННЯ

– Енн уже мала би повернутися й шити, – зауважила Марілла, зиркаючи на годинник, а тоді на подвір’я, де в золоте серпневе пообіддя все немовби заціпеніло в дрімоті під спекотним сонцем. – Вона гралася з Діаною на півгодини довше, ніж я відпускала, а тепер іще й розсілася на колоді, базікає з Метью: він їй слово – вона йому десять, хоча добре знає, що мусить уже братися до роботи. А він вуха розвісив і слухає, аякже! Ніколи не бачила, щоб чоловік настільки втрачав голову. І що більше й дивніше вона говорить, то більше він тішиться. Енн Ширлі, іди сюди негайно! Ти мене чуєш?

І вона кілька разів енергійно постукала по віконному склі. Енн підлетіла до неї – очі сяяли, щічки ледь порожевіли, розплетені коси стікали по спині рудою блискучою зливою.

– Ох, Марілло, – вигукнула вона, захекавшись, – наступного тижня недільна школа влаштовує пікнік на луці пана Гармона Ендрюса, це просто біля Озера Осяйних Вод! Пані Белл, дружина директора, і пані Лінд приготують морозиво, подумайте лиш, Марілло – морозиво! Ох, Марілло, можна, я теж піду?

– Енн, поглянь на годинника, якщо твоя ласка. О котрій годині я веліла тобі повернутися?

– О другій… але ж правда, Марілло, пікнік – це так чудово? Можна мені піти, прошу вас? Я ще ніколи не була на пікніку, я дуже-дуже мріяла, що колись побуваю, але…

– Так, я веліла тобі повернутися о другій. А вже за чверть третя. Енн, поясни, чому ти така неслухняна?

– Я дуже хотіла бути слухняною, Марілло! Але ви навіть не уявляєте, як зачаровує наша Господа Бездіяльності. А потім я ще мала розказати Метью про пікнік. Метью такий уважний слухач. Прошу вас, можна буде мені піти?

– Мусиш навчитись опиратися чарам цієї Господи… як там її? Коли я велю тобі повернутися о котрійсь годині – це означає саме тоді, а не на півгодини пізніше. І дорогою не треба зупинятися й розмовляти з уважними слухачами. А на пікнік, звісно, можеш піти. Ти учениця недільної школи, і коли всі інші дівчата йдуть, я не буду тобі забороняти.

– Але… але… – завагалася Енн, – Діана каже, що всі мають узяти кошики з їжею. Ви знаєте, Марілло, я не вмію готувати їжу і… і вже навіть змирилася, що доведеться йти на пікнік без пишних рукавів, але піти без кошика мені буде страшенно соромно. І я цим дуже мучуся ще відколи Діана мені сказала.

– Не мучся. Я тобі все зготую.

– Ох, люба Марілло! Ох, яка ви хороша й добра! Ох, я вам дуже-дуже вдячна!

Так наохкавшись, Енн кинулася в обійми Маріллі й захоплено поцілувала її блідо-жовтаву щоку. Це вперше в житті дитячі уста із власної волі торкнулися її лиця. І знову Маріллину душу сколихнуло раптове відчуття надзвичайної солодкої приємності. Потай вона дуже втішилася цією поривчастою ніжністю, і, мабуть, саме тому різко відповіла:

– Ну, ну, годі цих дурниць. Ліпше б ти робила те, що тобі кажуть. А щодо приготування їжі – я почну вчити тебе найближчими ж днями. Але ти така роззява, Енн, тож навчися зосереджуватися й бути терплячою. Коли готуєш, не можна ширяти думками невідомо де. Ну, а тепер візьми свою ковдру й приший до неї ще один клаптик, а тоді питимемо чай.

– Не люблю я цього, – скорботно зітхнула Енн, витягаючи кошика для рукоділля й примощуючись біля купки червоних і білих клаптиків. – Мабуть, інколи шити й буває приємно, але пришивання клаптиків дає так мало простору для уяви. Один, тоді ще один і ще, і здається, що кінця цьому немає. Та звісно, краще бути Енн із Зелених Дахів, яка пришиває клаптики, ніж Енн хтозна-звідки, яка тільки те й робить, що бавиться. От було б добре, якби час на пришивання клаптиків збігав так само швидко, як тоді, коли ми граємося з Діаною. Ох, Марілло, нам удвох так цікаво й весело! Звісно, уявляти все зазвичай мушу я, та мені не важко. Зате в усьому іншому Діана просто бездоганна. Знаєте невеличке поле по той бік струмка, поміж нашою фермою й фермою пана Баррі? Воно належить пану Вільяму Беллу, і там у правому кутку ростуть білі берізки. Це таке романтичне місце, Марілло! Ми з Діаною зробили там собі будиночок для ігор. Він називається – Господа Бездіяльності. Правда, це надзвичайно поетично? Але будьте певні, я не одразу вигадала цю назву. Перед тим усю ніч заснути не могла. А коли вже засинала, вона прийшла, мов небесний дарунок. Діана була в захваті, коли почула. Ми все там дуже гарно облаштували. Ви мусите прийти й подивитися, Марілло, ви ж прийдете? У нас там є такі величезні камені, усі вкриті мохом, – це стільці, а дошки між деревами – це полиці. І на них ми ставимо посуд. Звісно, він весь щербатий, але це ж дуже легко – уявити, що він цілий. У нас там є одна особливо гарна тарілка, на ній намальований пагін жовто-червоного плюща. Вона стоїть у нашій вітальні, і ще там є Чарівне скельце. Воно казково прекрасне. Діана знайшла його між дерев за їхнім курником. Воно все в райдужках, таких маленьких райдужках, які ще не встигли вирости; Діанина мама їй сказала, що то скалка від їхньої старої підвісної лампи. Але так гарно уявляти, що його загубили феї, коли в них був бал, то ми назвали його Чарівним скельцем. А Метью зробить нам стола. Ох, а ще ми назвали той маленький ставок у полі пана Баррі Купіллю Верболозу. Я взяла цю назву із книжки, яку Діана давала мені прочитати. Надзвичайно захоплива книжка, Марілло!

Там у героїні було п’ятеро женихів. Мені й одного б вистачило, а вам? А ще вона була дуже вродлива, і їй судилося багато страждати в житті. Вона могла дуже легко знепритомніти. Я теж хотіла б уміти непритомніти, а ви, Марілло? Це так романтично. Але я для цього надто здорова, хоча й така худюща. Та я вже начебто посправнішала. Вам так не здається? Я щоранку, як прокидаюся, оглядаю свої лікті – раптом на них уже є ямочки? А в Діани нова сукня – з рукавами до ліктя. Вона вбере її на пікнік. Ох, я сподіваюся, що наступної середи буде гарний день. Я відчуваю, що коли мені щось завадить піти на пікнік, то я не переживу цього розчарування. Принаймні це буде найбільша трагедія в моєму житті. І байдуже, хай потім я побуваю на сотні пікніків, мене це не втішить, якщо я не піду на цей єдиний. Ми будемо кататися Озером Осяйних Вод на човнах, і ще буде морозиво, я вам уже казала. Я ніколи не куштувала морозива. Діана мені намагалася пояснити, яке воно, але, напевно, морозиво – це з тих речей, які неможливо охопити уявою.

– Енн, я дивилася на годинника: ти говорила цілих десять хвилин, – відповіла Марілла. – Тепер, просто із цікавості, спробуй, чи зможеш ти ще десять хвилин помовчати.

На десять хвилин Енн замовкла. Та до кінця тижня вона могла говорити лише про пікнік, думати про пікнік і марити пікніком. У суботу дощило, і вона довела себе до такої нестями, перелякавшись, що дощ не скінчиться до середи, аж Маріллі довелося загадати їй пришити додатковий клаптик до ковдри, щоб угамувати нерви.

У неділю дорогою із церкви додому Енн зізналася Маріллі: коли пастор з кафедри зробив оголошення щодо пікніка, вона аж затерпла від хвилювання.

– У мене аж мурашки по спині забігали, Марілло! Мабуть, доти я ще не вірила остаточно, що пікнік таки буде. Мені здавалося, наче все це я собі лише уявила. Та коли пастор щось оголошує з кафедри – тоді вже віриш, що це правда.

– Ти надто бурхливо все переживаєш, Енн, – зітхнула Марілла. – Боюся, у майбутньому тебе через це спіткає багато розчарувань.

– Ох, Марілло, таж очікування – це вже півнасолоди! – вигукнула Енн. – Потім може нічого й не статися, але ж ніхто не заважає уявляти, як воно буде, і радіти. Пані Лінд каже: блаженні ті, хто нічого не чекає, бо вони й розчарувань не знатимуть, але я думаю, що нічого не чекати – це гірше за розчарування.

Того дня, як і завжди, Марілла вчепила до церкви аметистову брошку. Забути її було для неї блюзнірством – майже таким, як забути Біблію чи десять центів на пожертвування. Аметистова брошка була її найбільшою коштовністю. Марілла успадкувала її від матері, якій подарував брошку дядько-моряк. Була вона старомодна, овальна, викладена по краях прегарними аметистами. У ній Марілла зберігала кучерик материного волосся. Про коштовні камені їй було відомо надто мало, щоб розуміти, наскільки цінні ті аметисти; проте, на її думку, вони були гарні, й усвідомлення, що ось вони, тут, на комірі її коричневої сукні, тішило Маріллу, хоч бачити їх вона й не могла.

Уперше побачивши брошку, Енн була в захваті.

– Ох, Марілло, вона така надзвичайно гарна! І як вам удається слухати проповідь чи молитву, коли на вас ця брошка? Мені би нітрохи не вдалося, я знаю. Аметисти – це просто, диво. Я колись уявляла собі діаманти, то вони були саме такі. Колись давно я ще не бачила діамантів, але читала про них і намагалася їх уявити. Я тоді думала, що це гарні блискучі бузкові камені. А коли якось побачила справжній діамант у каблучці в якоїсь пані, то розчарувалася так, що аж заплакала. Він був дуже гарний, звісно, але ж я собі уявляла діамант не таким. Дозвольте мені одну хвилинку потримати цю брошку, Марілло! А вам не здається, що аметисти – це душі фіалочок?

Розділ 14. ЕНН ВИЗНАЄ СЕБЕ ВИННОЮ

Увечері в понеділок, за день до пікніка, Марілла вийшла зі своєї кімнати стурбована.

– Енн, – звернулася вона до скромної особи, котра, сидячи за бездоганно чистим столом, лущила горох і наспівувала «Неллі в ліщині» – бадьоро й виразно, що свідчило про неабиякі педагогічні здібності Діани, – ти не бачила моєї аметистової брошки? Вчора після церкви я начебто поклала її на подушечку для шпильок, а сьогодні не можу ніде знайти.

– Я… я бачила її сьогодні, коли ви ходили на збори Спільноти милосердя, – поволі відповіла Енн. – Я проходила повз вашу кімнату, а вона лежала на подушечці, то я зайшла на неї подивитися.

– Ти брала її до рук? – суворо запитала Марілла.

– Т-т-так, – неохоче зізналася Енн. – Я взяла її й почепила собі на груди, просто щоб поглянути, чи гарно буде.

– Не слід було нічого такого робити. Брати чужі речі дуже погано. Не слід було заходити до моєї кімнати, і не слід було чіпати брошку, що тобі не належить. Куди ти її поклала?

– Назад на комод. Я всього на хвилинку її вчепила. Я й не думала брати її назовсім, чесне слово, Марілло. Я навіть не здогадувалася, що не можна зайти й поміряти брошку, але тепер я це знаю і більше ніколи так не зроблю. Це моя чудова риса. Я ніколи не повторюю своїх поганих учинків.

– Ти не поклала її назад, – відповіла Марілла. – Брошки на комоді немає. Енн, ти забрала її деінде.

– Ні, я поклала її на комод, – швидко й навіть зухвало, на думку Марілли, заперечила Енн. – Не пам’ятаю, чи причепила до подушечки, а чи поклала на порцелянову тарілочку, але я її не забирала.

– Ну, то я піду й подивлюся ще раз, – мовила Марілла, прагнучи бути справедливою. – Якщо ти поклала брошку на комод, вона має досі там лежати. Якщо ж її там нема, отже, ти її забрала.

Марілла пішла до себе в кімнату й ще раз усе ретельно оглянула: не тільки на комоді, а й в усіх інших місцях, де могла би бути аметистова брошка, проте її не знайшла й повернулася на кухню.

– Енн, брошки немає. Ти сама визнала, що тримала її в руках останньою. Що ти накоїла? Скажи мені правду негайно. Ти взяла її і десь загубила?

– Ні, я її не брала, – пишномовно відказала Енн, відважно зустрівшись очима із гнівним поглядом Марілли. – Я нікуди не виносила брошки з вашої кімнати, і це правда, навіть якщо за неї мене чекає плаха… хоч я й не зовсім розумію, що воно таке, ця плаха. От воно як, Марілло.

Словами «от воно як» Енн хотіла підкреслити свою певність, та Марілла сприйняла це як вияв неповаги.

– Енн, мені здається, ти брешеш, – пролунав її суворий голос. – Я впевнена, що це так. Більше не кажи ні слова, якщо не вирішиш розповісти, як усе було насправді. Іди до себе; вийдеш аж тоді, коли готова будеш зізнатися.

– Горох мені взяти із собою? – покірно запитала дівчинка.

– Не треба, далі я лущитиму сама. Роби, що я кажу.

Енн пішла, а Марілла дуже неспокійно взялася до своїх вечірніх справ. Її не полишали думки про коштовну брошку. А що, як Енн її загубила? І як неприємно, коли дівчинка стверджує, буцім поклала брошку назад, хоча видно ж, що це неправда.

«Не знаю, що й гадати, – міркувала Марілла, знервовано лущачи горох. – Звісно, я не думаю, що вона хотіла її вкрасти, ні – просто взяла побавитися чи щось собі про неї намріяти. Та вона таки взяла її, це очевидно, бо в кімнаті після неї ні душі не було, аж доки я пішла спати – вона сама це каже. А брошки немає, це теж очевидно. Мабуть, вона десь її загубила й боїться покарання, тому не хоче зізнаватися. Мені й подумати лячно, що Енн бреше, це гірше за всі її нестримані вибрики. Це така страшна відповідальність – мати в домі дитину, якій не віриш. Підступність і брехливість – ось які риси вона мені явила, і, Бог мені свідок, я цим журюся більше, ніж тим, що брошка зникла. Якби ж дитина сказала мені правду, я вже би так не переймалася».

І аж до пізнього вечора Марілла подеколи навідувалася до своєї кімнати, шукала брошку й не знаходила. Відвідини кімнатки на піддашші перед сном також були марні. Енн казала, що не знає, де поділася брошка, та Марілла щораз більше впевнювалася в протилежному.

Наступного ранку вона все розповіла братові. Метью був спантеличений: не міг отак враз розчаруватися в Енн, хоч і мусив визнати, що обставини свідчать проти неї.

– А ти певна, що брошка не впала за комод? – ось і все, що він спромігся припустити.

– Я відсунула комод, витягла з нього всі шухляди й зазирнула до кожнісінької шпарки, – переконано відказала Марілла. – Брошки ніде немає. Енн узяла її й збрехала мені. Ось така правда, Метью, гірка правда, якій ми мусимо поглянути у вічі.

– То що ти робитимеш? – спитав зажурений Метью, потай радіючи, що не він, а Марілла даватиме цьому раду. Зараз він понад усе хотів лишитися осторонь.

– Вона сидітиме в себе, аж доки вирішить зізнатися, – похмуро відповіла Марілла, пригадуючи, яким успішним виявився цей метод минулого разу. – Тоді побачимо. Якщо вона скаже, куди забрала мою брошку, то, може, знайдемо її. Якщо ж ні – Енн доведеться суворо покарати.

– Так, авжеж, ти мусиш її покарати, – сказав Метью, беручи капелюха. – Але я тут ні до чого, пам’ятай, Марілло, ти сама веліла мені не втручатися.

Марілла почувалася геть самотньою, всіма покинутою. Навіть у пані Лінд не могла спитати поради. Тож вона замислено рушила в кімнатку на піддашші – і вийшла звідти ще більш замислена. Енн уперто наполягала, що брошки нікуди не виносила. Було видно, що дівчинка допіру плакала, і Маріллі раптом стало її жаль, та це почуття вона рішучо притлумила. До вечора Марілла була вже, як сама висловилася, «геть розтерзана».

– Енн, ти не вийдеш звідси, поки не зізнаєшся. Раджу добре обміркувати мої слова, – рішучо мовила вона.

– Але ж, Марілло, пікнік уже завтра, – заплакала Енн. – Ви ж дозволите мені піти, правда? І завтра випустите мене, правда? Всього на день! Потім я радо сидітиму тут так довго, як скажете. Але я мушу піти на пікнік.

– Енн, ти не підеш на жодний пікнік – і взагалі нікуди – поки не зізнаєшся.

– Ох, Марілло! – вигукнула Енн.

Та Маріллла вже пішла, зачинивши за собою двері.

Ранок середи був погожий і яскравий – наче зумисне для пікніка. Довкола Зелених Дахів виспівували пташки, від білосніжних лілій у саду в повітря линув тонкий аромат, що його незримий вітер задмухував в усі двері й вікна, і він ширився кімнатами, ніби дух благословення. Берези в долині весело махали гілками, наче сподіваючись звичного привітання від Енн з її вікна. Та Енн при вікні не було. Коли Марілла віднесла їй сніданок, дівчинка сиділа на своєму ліжку, пряма, бліда й рішуча, з міцно стиснутими губами й сяючими очима.

– Марілло, я готова зізнатися.

– Невже? – Марілла поставила тацю. Її метод знову виявився успішним, та гіркий був цей успіх. – Ну ж бо, Енн, я слухаю, що ти скажеш.

– Я взяла аметистову брошку, – мовила Енн, як ніби повторювала завчений урок. – Так, я її взяла, ви правильно сказали. Коли я ще тільки заходила в кімнату, то не думала, що візьму. Але вона була така гарна, Марілло! Я приколола її собі на груди й мене охопила нездоланна спокуса. Я уявила, як це буде надзвичайно трепетно й гарно – взяти її в Господу Бездіяльності й погратися, наче я леді Корделія Фітцджеральд. Якби на мені була справжня аметистова брошка, то було б набагато легше уявити, що я леді Корделія. Ми з Діаною робили собі намиста із шипшинових ягід, та хіба можна їх порівнювати з аметистами? То я взяла брошку. Думала, що покладу її назад, доки ви повернетеся. Я пішла манівцями, щоб якнайдовше йти із брошкою. А коли переходила міст понад Озером Осяйних Вод, я витягла брошку, щоб знову нею помилуватися. О, як вона сяяла під сонцем! А тоді я перехилилася через поруччя, а вона вислизнула в мене з-поміж пальців і почала тонути – глибше, глибше, глибше – і так гарно, бузково сяяла, аж поки озеро довіку не зімкнуло над нею своїх осяйних вод. Краще зізнатися я не можу.

Марілла відчула, як до серця їй підкотила хвиля пекучого гніву. Ця дитина взяла й загубила її коштовну аметистову брошку, а тепер сидить собі спокійнісінько, переповідає подробиці, і найменшого каяття чи докорів сумління на її лиці не видно!

– Енн, це жахливий учинок, – вдавано спокійно проказала вона. – Ти найнестерпніша дівчинка, про яку мені доводилося чути!

– О так, авжеж, – безбарвно відповіла Енн. – І я знаю, що мене треба покарати. Ви просто зобов’язані це зробити, Марілло. Тож покарайте мене, будь ласка, негайно, бо я хочу піти на пікнік із чистим сумлінням.

– На пікнік, аякже! Не підеш ти на пікнік, Енн Ширлі. Оце твоє покарання. І воно й наполовину не так суворе, як те, на що ти заслужила!

– Я не піду на пікнік?! – Енн підскочила й учепилася пальцями в Маріллину руку. – Але ж ви обіцяли відпустити мене! Ох, Марілло, я мушу піти на пікнік! Я для цього й зізналася! Покарайте мене як захочете, тільки не так! Марілло, прошу вас, будь ласка, дозвольте мені піти! А як же морозиво? Благаю вас, адже потім у мене може ніколи не бути нагоди скуштувати морозива!

Марілла з кам’яним обличчям вивільнилася з рук Енн.

– Можеш не просити. Ти не підеш на пікнік. І чути про це не хочу.

Енн збагнула, що пом’якшити серце Марілли не вдасться. Вона заламала руки, пронизливо зойкнула й кинулася навзнак на ліжко, ридаючи й здригаючись від розчарування й відчаю.

– Господи! – здушено промовила Марілла, тікаючи з кімнати. – Вона збожеволіла! Жодна дитина при здоровому глузді так би не поводилася, хіба остаточно зіпсована. Ох, боюся, Рейчел іще від самого початку мала рацію. Та я вже взялася вести цей плуг і не повинна озиратися назад.

Ранок був понурий. Марілла несамовито працювала, а коли не мала чого робити – шарувала ґанок і полиці в молочарні. Ні ґанок, ні полиці того не потребували – проте це було потрібно Маріллі. Після того вона вискородила граблями подвір’я. Коли обід був готовий, Марілла підійшла до сходів і гукнула Енн. З-над поруччя визирнуло мокре від сліз скорботне личко.

– Енн, іди обідати.

– Я не хочу обідати, Марілло, – схлипнула Енн. – Я нічого не зможу їсти. Моє серце розбите. Я надіюся, колись вас буде гризти сумління, Марілло, за те, що розбили його, та я пробачаю вам. Згадайте, коли настане ця мить, що я вам пробачила. Але не просіть мене їсти нічого, надто відвареної свинини з овочами. Це така неромантична їжа, коли душу терзає горе.

Сердита Марілла повернулася на кухню, де вилила всі свої печалі Метью, котрого роздирали бажання справедливості та водночас безпідставне співчуття до Енн, тож він почувався дуже нещасним.

– Ну, їй не слід було чіпати брошку, Марілло, а потім вигадувати теж не варто, – визнав він, сумовито оглядаючи тарілку неромантичної свинини з овочами, немовби так само, як Енн, уважав цю їжу недоречною для таких душевних страждань, – але вона ще така маленька… і дуже цікава дівчинка. Тобі не здається, що це надто жорстоко – не пускати її на пікнік, коли вона так про нього мріяла?

– Метью Катберте, я вражена! Мені здається, Енн і так надто легко відбулася. І здається, що їй самій невтямки, як погано вона вчинила – от що турбує мене найбільше. І тобі невтямки: я ж бачу, що ти постійно шукаєш їй виправдання!

– Але ж вона ще така маленька! – безпорадно повторив Метью. – І не забувай, Марілло – її ж ніколи ніхто не виховував.

– Тепер її виховують! – відказала Марілла.

І якщо ці слова не переконали Метью, то принаймні змусили замовкнути. Обід також був понурий. Тішився йому тільки наймит Джеррі Бут, і його веселий настрій був для Марілли особистою образою.

Пізніше, вимивши посуд, учинивши розчину на хліб і нагодувавши курей, Марілла пригадала, що після повернення зі зборів Спільноти милосердя в понеділок увечері завважила на своїй святковій чорній мереживній шалі маленьку дірочку. Тож вона пішла по неї, щоб заштопати. Шаль лежала в коробці у скрині. Марілла витягла її звідти, і промінь сонця, що зазирав у кімнату крізь виноградні лози, котрі міцно обплели вікно, осяяв щось, причеплене до шалі, що розсипало довкола бузкові іскри. Вона взяла цю річ у руки і їй перехопило подих. Це аметистова брошка зачепилася шпилькою за мереживо!

– Боже милий! – здивувалася Марілла. – Що це має означати? Ось моя брошка, ціла й неушкоджена, а я ж думала, вона лежить на дні ставка Баррі! І чого ця дитина розказувала, буцім узяла її й загубила? Зелені Дахи напевне зачакловані, я вже не сумніваюся в цьому. Зараз я пригадую, що скинувши шаль у понеділок, на хвилинку поклала її на комод. А брошка, мабуть, якось до неї причепилася. Оце дивина!

І з брошкою в руці Марілла рушила в кімнатку нагорі. Енн тим часом виплакалася й смутна сиділа при вікні.

– Енн, – урочисто мовила Марілла, – ось я знайшла свою брошку, що причепилася до чорної мереживної шалі. Поясни, будь ласка, що то за нісенітниці ти мені розповідала сьогодні зранку?

– Ви ж сказали, що я звідси не вийду, аж доки зізнаюся, – мляво відповіла Енн, – то я вирішила зізнатися, бо мені так хотілося піти на пікнік. Учора ввечері я вляглася й почала вигадувати зізнання. І дуже-дуже старалася, щоб воно вийшло якомога цікавіше. Я повторювала його собі знову й знову – щоб не забути. А ви однаково не відпустили мене на пікнік, тож усі зусилля пішли намарне.

Попри власне бажання, Марілла розсміялася. Але тут-таки відчула докір сумління.

– Енн, з тобою нудьгувати не доводиться! Я визнаю, що не мала рації. Я не повинна була сумніватися у твоїх словах, коли ти жодного разу мені не збрехала. Звісно, і ти не повинна була зізнаватися в тому, чого не робила. Це було дуже кепсько, проте я сама тебе змусила. Тож якщо ти мені пробачиш, Енн, я пробачу тобі, і помирімося. А тепер збирайся на пікнік.

Енн підскочила як вихор.

– О, Марілло, а хіба ще не пізно?

– Ні, зараз тільки друга. Вони, мабуть, оце допіру зібралися, і ще мине ціла година, поки сядуть чаювати. Вмийся, зачеши волосся й надінь картату сукню. У нас повно пиріжків. Я накажу Джеррі запрягти кобилку й відвезти тебе.

– Ох, Марілло! – вигукнула Енн, підлітаючи до умивальника. – П’ять хвилин тому я була така нещасна, і думала, що краще б я узагалі не уздріла Божого світу, а тепер би не згодилася помінятися місцями навіть з янголом!

Увечері щаслива, хоч і геть виснажена Енн повернулася до Зелених Дахів у стані невимовного блаженства.

– О, Марілло, це було фантастично! «Фантастично» – це нове слово, що я сьогодні вивчила. Так казала Мері-Еліс Белл. Правда ж, воно дуже виразне? Пікнік був чудовий. Чай дуже смачний, і ще пан Гармон Ендрюс катав нас усіх Озером Осяйних Вод – по шестеро в човні. А Джейн Ендрюс мало не впала у воду. Перехилилася, щоб нарвати латаття, і якби пан Ендрюс не впіймав її за пасок, то вона б напевно випала й потонула. Я хотіла б опинитися на її місці. Це, мабуть, так романтично – коли ти ледь не тонеш. Була б така неймовірна історія, котру б я усім переповідала. І ще ми їли морозиво. Мені бракує слів, щоб його описати! Запевняю вас, Марілло, то була моя найбільша насолода.

Пізніше, церуючи панчохи, Марілла все переказала Метью.

– Звісно, я помилилася, – щиро зізналася вона, – та це мені стане научкою. Як згадаю те «зізнання», то сміюся, хоч і не варто було цього тоді робити, бо ж вона мені збрехала. Щоправда, брехня, в якій я її звинувачувала, була б іще гірша. І як не крути, а це моя провина. Тяжко буває зрозуміти це дівча. Та я думаю, вона виросте хороша. А ще скажу напевне – у домі, де вона живе, ніколи не буде нудно.

Розділ 15. БУРЯ В ШКІЛЬНІЙ СКЛЯНЦІ ВОДИ

– Яка чудова днина! – мовила Енн, вдихаючи повітря на повні груди. – Правда ж, це прекрасно – жити в такий день, як сьогодні? Мені шкода тих, хто ще не народився, бо вони його не застануть. У них, звісно, теж будуть гарні дні, але цього вже не буде. А ще чудовіше – йти до школи таким розкішним шляхом, правда?

– Набагато ліпше, ніж кружною дорогою; там гаряче й стільки пилюки, – сказала на те розважливо Діана, зазираючи у свій кошик зі шкільним полуденком і подумки намагаючись підрахувати: якщо три смачнючих, соковитих малинових тістечка розділити між десятьма дівчатами – скільки відкусить кожна з них?

Ейвонлійські школярки мали звичай полуднувати всі разом. З’їсти три тістечка самій чи навіть розділити їх лише з найкращою подругою було неприпустимо: до такої дівчинки навіки приставало прізвисько «бридкої жаднюги». Втім, коли тістечка ділилися між десятьма товаришками, кожна діставала малесенький шматочок, що міг тільки розбурхати апетит. А дорога, якою Енн та Діана ходили до школи, була справді гарна. Енн гадала, що ці прогулянки туди й назад з Діаною навіть в уяві не можна зробити приємнішими. Іти гостинцем було б геть неромантично. Натомість, що могло бути романтичніше, ніж іти Стежиною Закоханих повз Купіль Верболозу Долиною Фіалок та Березовим Шляхом.

Стежина Закоханих починалася за садом і тяглася аж до лісу, де закінчувалася ферма Катбертів. Нею виганяли корів на дальнє пасовище, а взимку – тягали додому дрова. Назву їй Енн дала, проживши заледве місяць у Зелених Дахах.

– Не тому, що нею справді гуляють закохані, – пояснила вона Маріллі, – а просто ми з Діаною читаємо одну страшенно чудову книжку, і там теж є Стежина Закоханих. То ми вирішили й собі таку мати. Правда ж, назва дуже гарна? Така романтична! А закоханих на ній і уявляти собі не варто. Я люблю цю стежину, бо там можна думати вголос, і ніхто не скаже, що ти божевільна.

Щоранку Енн виходила з дому сама й чимчикувала Стежиною Закоханих аж до струмка. Там на неї чекала Діана, і вже вдвох дівчата простували далі, під шатром із переплетених кленових гілок.

– Клени такі товариські, – казала Енн. – Завжди тобі щось шурхочуть і нашіптують. – Так вони доходили до моста, звертали зі стежини і, перетнувши один із ланів пана Баррі, минали Купіль Верболозу. А тоді перед ними розгорталася Долина Фіалок – невеличка зелена западинка в тіні густого лісу пана Ендрю Белла. – Звісно, тепер там немає фіалок, – розказувала Енн Маріллі, – проте Діана каже, що навесні їх там цілі мільйони. Ох, Марілло, ви можете собі таке уявити? Мені аж подих перехоплює. Я назвала її Долиною Фіалок. Діана каже, що ніхто не вміє придумувати назви для різних місцин так легко, як я. Це добре, коли тобі щось удається, правда? Та Березовий Шлях назвала вже Діана. Вона так хотіла, то я дозволила; хоча мені здається, що я би придумала й більш поетичну назву. «Березовий Шлях» – таку просту назву хто завгодно придумає. Але, Марілло, це – одне з найпрекрасніших місць на землі.

Так воно й було. Так думали й інші, забрідаючи на той шлях – не тільки Енн.

То була вузька звивиста стежка, котра мовби збігала з високого пагорба просто в ліс пана Белла, де світло просіювалося крізь таке густе сито смарагдового листя, що врешті-решт сяяло бездоганно, наче щирий діамант. По всій довжині його обрамляли молоді стрункі берізки з білими стовбурами й пружним гіллям, огірочники й папороть, білі конвалії та багряні грона лаконосів; повітря довкола завжди було приємно-солодкаве, а десь високо в кронах дерев співали пташки й сміявся-перешіптувався в листі лісовий вітерець. Подекуди стежку перебігали зайці – якщо завмерти й не рухатися, можна було їх побачити; втім, Енн і Діані це майже ніколи не вдавалося. Унизу, у долині, Березовий Шлях добігав до гостинця, а там неподалік, на порослому ялицями пагорбі вже стояла ейвонлійська школа.

То була чисто вибілена будівля з низькою покрівлею й широкими вікнами, заставлена ізсередини міцними зручними партами, кришки в яких відкривалися й закривалися; і три покоління учнів різьбили на них свої ініціали та ієрогліфи. Школа розташувалася трохи вбік од вулиці, за нею був похмурий хвойний ліс і струмок, куди зранку діти складали свої пляшки з молоком, щоб до обіду воно лишалося свіже й прохолодне.

Першого вересня Марілла відвела Енн до школи не без остраху в серці. Енн була такою дивною дівчинкою. Як вона порозуміється з іншими дітьми? І, Боже милий, чи вдасться їй тримати язика за зубами на уроках?

А проте все сталося краще, ніж гадалося Маріллі. Того вечора Енн повернулася додому весела.

– Мабуть, я полюблю школу, – заявила вона. – Хоча про вчителя я невисокої думки. Він постійно підкручує собі вуса й підморгує до Пріссі Ендрюс. Пріссі вже доросла, ви знаєте. Їй шістнадцять, і вона готується наступного року складати вступний іспит до Королівської вчительської семінарії в Шарлоттауні. Тіллі Болтер каже, що вчитель за нею гине. Вона дуже вродлива, з довгим каштановим волоссям, і в неї завжди такі гарні зачіски. Вона сидить ззаду на довгій лаві, і він сидить поряд неї, майже весь час: каже, що пояснює їй уроки. Але Рубі Джилліс якось бачила, що він їй щось написав на грифельній дошці, а коли Пріссі прочитала, то вся зашарілася й почала хихотіти, і Рубі Джилліс сказала, що вочевидь, ніякого уроку це не стосувалося.

– Енн Ширлі, я не хочу більше чути таких відгуків про вчителя, – суворо відповіла Марілла. – Ти ходиш до школи не для того, щоб його судити. Будь певна, ти маєш чого в нього навчитися, тож роби свою справу – вчися. А ще дуже тебе прошу затямити, що пліткам про нього вдома не місце. Я цього не схвалюю. Сподіваюся, поводилась ти добре?

– Певна річ, – задоволено мовила Енн. – Це було не так важко, як уявлялося. Я сиджу з Діаною. Наша парта біля вікна, а з нього можна дивитися на Озеро Осяйних Вод. У школі дуже багато чудових дівчат, і ми з ними так гарно гралися на обідній перерві. Але, звісно, Діану я люблю найбільше, і завжди любитиму найбільше. Я Діану просто обожнюю. Я жахливо відстала від інших. Вони всі вивчають уже п’ятий розділ підручника, а я – тільки четвертий. І мені здається, це ганьба. Але я швидко зрозуміла, що ні в кого з них немає такої уяви, як у мене. Сьогодні в нас було читання, географія, історія Канади й диктант. І пан Філіпс сказав, що я пишу зі страшнючими помилками, повиправляв їх усі, підняв мою дошку й усім показав. Ох, Марілло, я ледь не вмерла від сорому. Я ж новенька, і думаю, що він міг би поставитися до мене поблажливіше. Рубі Джилліс пригостила мене яблуком, а Софія Слоун позичила таку гарну рожеву листівку, на ній написано: «Дозвольте завітати в гості». Я мушу їй завтра листівку повернути. А Тіллі Болтер дозволила мені аж до вечора поносити свого перстеника з намистинок. А можна, я відпорю кілька перлин зі старої подушечки для голок у моїй кімнаті, і теж зроблю собі перстеника? А ще – ох, Марілло, Джейн Ендрюс мені розповіла, що Мінні Макферсон їй сказала, що чула, як Пріссі Ендрюс сказала Сарі Джилліс, що в мене дуже гарний ніс. Марілло, це перший комплімент, який я почула в житті, і ви собі не уявляєте, яке дивне відчуття мене охопило. Марілло, а в мене справді гарний ніс? Я знаю, що ви скажете правду.

– Твій ніс цілком нормальний, – коротко відповіла Марілла. Насправді вона вважала, що ніс у Енн надзвичайно гарний, але не збиралася їй цього казати.

Було це три тижні тому, і відтоді все йшло гладенько. І ось настав цей свіжий вересневий ранок. Енн і Діана, двійко найщасливіших ейвонлійських дівчаток, безтурботно чимчикували Березовим Шляхом.

– Напевно, сьогодні в школі буде Гілберт Блайт, – сказала Діана. – Він усе літо гостював у Нью-Брансвіку, у своїх кузенів, і оце щойно в суботу ввечері повернувся. Він страх який вродливий, Енн. І з дівчат просто жахливо збиткується. Він нам просто спокою не дає.

З Діаниного тону було чути, що відсутність спокою її тішить значно більше, ніж найсвятіший спокій.

– Гілберт Блайт? – запитала Енн. – Це його ім’я написане біля ґанку на стіні поряд із Джулією Белл, а над ними великими літерами «Зверніть увагу»?

– Так, – кивнула головою Діана, – хоч я певна, що Джулія Белл йому не подобається. Я чула, як він казав, що вчив таблицю множення за її ластовинням.

– Ох, не кажи мені про ластовиння, – благально мовила Енн. – Це дуже нетактовно, бо в мене теж його не злічити. Та я вважаю, що писати на стіні про хлопців і дівчат «Зверніть увагу» – це неймовірне безглуздя. Хотіла б я подивитися, як моє ім’я хтось нашкрябає на стіні поряд із хлопчачим! Але ні, – додала вона поспіхом, – на таке ніхто не зважиться.

Енн зітхнула. Їй не хотілося побачити власне ім’я на стіні. Проте усвідомлення того, що їй це не загрожує, було трохи принизливим.

– Дурниці, – сказала Діана, чиї темні очі й лискучі коси сіяли таке сум’яття в серцях ейвонлійських школярів, що написів з її іменем на стіні було вже з півдесятка. – Це ж вони жартома пишуть. І чому ти така певна, що твого імені там не буде? Чарлі Слоун за тобою гине. Він сказав своїй мамі, – розумієш, мамі! – що ти найкмітливіша дівчинка в школі. А це краще, ніж бути просто гарною.

– Ні, не краще, – відповіла Енн, яка була справжньою жінкою. – Я б воліла бути гарною. А Чарлі Слоун мені геть не подобається. Терпіти не можу витрішкуватих хлопців. Якщо моє ім’я напишуть поруч із його – я цього не переживу, Діано! Але приємно бути першою в класі.

– Тепер у твоєму класі буде Гілберт Блайт, – сказала на те Діана. – А він уже звик бути першим. Він зараз вивчає тільки четвертий розділ, хоч йому скоро чотирнадцять. Його батько хворів чотири роки тому, їздив лікуватися до Альберти, і Гілберт був там із ним. Вони там прожили три роки, і весь цей час Гіл не ходив до школи, аж доки вони повернулися. Важко буде тобі втримати першість, Енн.

– От і добре, – швидко відказала Енн. – Бо я не могла пишатися тим, що була першою з дітлахів, яким по дев’ять чи десять років. Учора я відповідала, як правильно пишеться «верховіття». Джозі Пай була першою з мови, але – уяви собі – вона підглядала в книжку! Пан Філіпс того не зауважив, бо дивився на Пріссі Ендрюс, але я бачила. Я спопелила її зневажливим поглядом, вона почервоніла, як буряк, і таки написала неправильно.

– Ці сестри Пай – страшенні брехухи, – обурено мовила Діана, коли вони перелазили через паркан, що відділяв їх від дороги. – Учора Герті Пай поклала свою пляшку з молоком на моє місце в ручаї. Уявляєш? Тепер я з нею не розмовлятиму.

У класі пан Філіпс сидів на задній лаві, слухаючи відповідь Пріссі Ендрюс з латини. Тим часом Діана зашепотіла:

– Онде Гілберт Блайт, через прохід від тебе, Енн. Глянь на нього й скажи – невже він не гарний?

Енн подивилася туди, куди вказала Діана. І подивилася в слушну мить, бо ж отой славетний Гілберт Блайт саме був зайнятий: потайки припинав довгу світлу косу Рубі Джилліс, яка сиділа попереду, до спинки лави. То був високий кучерявий хлопець із каштановим волоссям, пустотливими карими очима й задерикуватою усмішкою. Невдовзі по тому Рубі Джилліс підвелася, щоб показати вчителю розв’язок задачі, але тут-таки й гепнулася назад на лаву, верескнувши, певна, що волосся їй видерли з корінням. Усі озирнулися в її бік, а пан Філіпс глянув так суворо, що вона розплакалася. Гілберт швидко витяг шпильку і з безневинним виразом обличчя втупився у свій підручник з історії, та коли галас затих, він перехопив погляд Енн і лукаво до неї підморгнув.

– Цей Гілберт Блайт і справді гарний, – зізналася Енн Діані, – хоча й страшенний нахаба. Це дуже нечемно – підморгувати до незнайомої дівчини.

Та найголовніше сталося аж по обідній перерві.

Пан Філіпс на задній лаві пояснював Пріссі Ендрюс завдання з алгебри. Решта учнів бавилися, як хотіли: їли зелені яблука, перешіптувалися, малювали на своїх грифельних дошках і ганяли поміж партами прив’язаних за нитки цвіркунів. Гілберт Блайт марно докладав зусиль, щоб Енн Ширлі бодай глянула на нього, та Енн тієї миті геть забула про існування не лише його, а й будь-якого іншого учня ейвонлійської школи. Оперши підборіддя на руки, вона споглядала мерехтливу блакить Озера Осяйних Вод, яке було так добре видно із західного вікна, а думками тим часом ширяла в пишній країні мрій, сліпа й глуха до всього, окрім власних фантазій.

Гілберт Блайт не звик зазнавати поразки, змушуючи дівчат подивитися в його бік. Вона мусить глянути на нього, ця руда Ширлі з маленьким гострим підборіддям і велетенськими очима, так не схожими на очі всіх інших ейвонлійських школярок.

Тож Гілберт перехилився через прохід, схопив Енн за довгу руду косу, смикнув її до себе й пронизливо зашепотів:

– Морква! Морква!

Тоді Енн мстиво глянула на нього.

Та хіба ж лише глянула!

Вона схопилася на рівні ноги; яскраві картини з її уяви мовби розлетілися на друзки. Енн метнула в Гілберта обурений погляд, проте люті іскри в її очах швидко загасили так само люті сльози.

– Гидкий, поганий хлопчисько! – гнівно крикнула вона. – Як ти смієш?!

А потім – трісь! Енн грифельною дошкою хряснула Гілберта по голові, і вона – дошка, не голова – розламалася навпіл.

Ейвонлійські школярі обожнювали ефектні сцени. Ця ж була найефектніша з усіх, що їм доводилося бачити. Нажахано, а проте й із захопленням учні видихнули: «О!» Діані відібрало мову. Схильна до істерик Рубі Джилліс знову розплакалася. Томмі Слоун упустив своїх цвіркунів, і вони втекли, доки він, роззявивши рота, спостерігав цю надзвичайну подію.

Пан Філіпс пройшов уздовж класу, і його рука важко лягла на плече Енн.

– Що це означає, Енн Ширлі? – сердито запитав він. Енн не відповіла. Та невже ж учитель гадав, буцім вона перед усією школою зізнається, що її названо «морквою»? Гілберт рішуче заходився пояснювати:

– Це я винен, пане Філіпс. Я дражнив її.

Пан Філіпс не звернув на Гілберта уваги.

– Прикро, що моя учениця виявила таку нестриманість і мстивість, – сказав він бундючно, наче сама лише приналежність до його учнів мусила враз викоренити всі лихі почуття із сердець малих недосконалих смертних. – Енн, іди стань біля дошки. Стоятимеш так аж до кінця уроків.

Енн воліла би, щоб її відшмагали різкою, ніж зазнати кари, від якої вразлива душа її здригалася, мов під ударами батога. Вона скорилася – із блідим закам’янілим обличчям. Пан Філіпс узяв крейду й написав над її головою на дошці: «У нашої Енні Ширлі жахлива вдача. Наша Енні Ширлі мусить навчитися приборкувати свій гнів», – а тоді прочитав уголос, щоб навіть першачки, які вміли читати ще тільки друковані літери, зрозуміли, про що йдеться.

Так і простояла Енн під тим написом аж до вечора, не плачучи й не опускаючи голови. Гнів досі вирував у її душі; це помагало здолати муки приниження. Із сердитим поглядом і палаючими від обурення щоками вона раз по раз перехоплювала співчутливий Діанин погляд чи лиховісну посмішку Джозі Пай, чи завважувала, як Чарлі Слоун несхвально хитає головою. Що ж до Гілберта Блайта – вона й голови не повернула в його бік. Вона більше ніколи на нього не гляне! І не розмовлятиме з ним!

По закінченні уроків Енн пішла, високо несучи руду голову. Гілберт Блайт намагався перепинити її біля дверей:

– Пробач мені, пробач, будь ласка, що я дражнився із твого волосся, Енн, – зашепотів він із каяттям. – Мені справді дуже шкода. Не гнівайся на мене довіку.

Енн зневажливо проминула його, вдавши, буцім нічого не помітила й не почула.

– Як ти могла, Енн? – напівосудливо-напівзахоплено спитала Діана, коли вони йшли дорогою додому. Діана відчувала, що вона була б не здатна пропустити Гілбертове благання повз вуха.

– Я ніколи йому не пробачу, – відрізала Енн. – Ще й пан Філіпс написав так принизливо – «наша Енні Ширлі». Холодна сталь вразила мене в самісіньке серце, Діано.

Діана нітрохи не зрозуміла, що мала на увазі Енн, хіба те, що ці слова напевне означали щось жахливе.

– Не зважай, що Гілберт насміхався із твоїх кіс, – лагідно сказала вона. – Він з усіх дівчат дражниться. І з мене теж, бо мої коси такі чорні. Він сто разів дражнив мене вороною, і ніколи, ніколи не перепрошував.

– Вороною – це геть не те саме, що морквою, – з гідністю відказала Енн. – Він жахливо нестерпно скривдив мої почуття, Діано.

І якби згодом нічого не сталося, усе ще могло б обійтися без подальших кривд. Але така вже особливість усіх бід, що за однією невдовзі надходить інша.

Часто в обідню перерву ейвонлійські школярі збирали живицю у хвойному лісі пана Белла – на пагорбі поза великим пасовищем, звідки добре було видно дім Ебена Райта, де обідав учитель. Щойно помітивши, як пан Філіпс рушає назад, учні кидали все й прожогом летіли до школи; утім, відстань, яку вони мусили здолати, була втричі довша за вчителеву стежку, тож прибігали вони здебільшого задихані й засапані, із запізненням на три хвилини.

Наступного дня в пана Філіпса стався один зі звичних для нього ґвалтовних нападів реформаторства і, перш ніж іти обідати, він оголосив, що, повернувшись, хоче бачити всіх учнів на своїх місцях. Кожен, хто запізниться, буде покараний.

Усі хлопці й дехто з дівчат за звичкою пішли до лісу по живицю із щирим наміром «відшукати однісінький шматочок жуйки». Але в лісі було гарно й приємно, а жовті краплі смоли на деревах так і вабили до себе; тож учні тинялися поміж них, розглядали, збирали – і першим, як завжди, нагадав їм про скороминущість часу Джиммі Гловер, гукнувши з верхівки старої ялиці: «Учитель іде!»

Дівчата, що на дерева не. лізли, зірвалися з місця перші й останньої миті встигли добігти до школи. Хлопці, котрі мусили ще, звиваючись, мерщій спускатися на землю, спізнилися; Енн, яка живиці зовсім не збирала, а натомість блукала собі в дальньому кінці лісу, поміж папоротей, що сягали їй до пояса, тихенько щось наспівуючи, у лілейному вінку – немов поганське божество цієї тінистої місцини, виявилась останньою. Втім, бігала вона прудко, мов лань, і тепер легко наздогнала хлопців біля дверей, вскочивши до класу разом з ними тоді, коли пан Філіпс саме прилаштовував свого капелюха на вішаку.

Напад реформаторства в пана Філіпса вже минув; карати цілий десяток учнів йому не хотілося. Проте щось-таки він мусив зробити, щоб дотримати слова. Роззирнувшись у пошуках офірного цапа, він побачив його в Енн, котра впала на своє місце захекана, досі в лілейному вінку, що перехнябився на одне вухо, тож вигляд вона мала неохайний і розпатланий.

– Енн Ширлі, оскільки ти полюбляєш хлопчаче товариство, сьогодні ми візьмемо до уваги твій смак, – саркастично мовив учитель. – Зніми квіти з волосся й сядь до Гілберта Блайта.

Хлопці реготнули. Діана зблідла від жалю, зняла з Енн вінок і співчутливо потисла їй руку. Енн, закам’яніла, дивилася на пана Філіпса.

– Ти чула, що я сказав? – суворо запитав він.

– Так, пане, – поволі відказала Енн, – але я думала, що ви пожартували.

– О ні, можеш бути певна, – мовив учитель тим самим саркастичним тоном, якого всі діти, а надто Енн, терпіти не могли: був він дуже ущипливий. – Роби, що я кажу.

Якусь мить здавалося, наче Енн збунтується. Потім, збагнувши, що виходу немає, вона гордовито звелася, перетнула прохід між партами, сіла поруч Гілберта Блайта й сховала обличчя в долонях. Рубі Джилліс, котра зблизька спостерігала, як то все відбувалося, дорогою додому сказала іншим, що їй «ніколи ще не доводилося такого бачити: лице біле-біле, і все в цьому страшному рудому ластовинні».

Для Енн це стало болючим ударом. Безмежною образою пекло вже те, що з десятка учнів, на яких була однакова провина, покарали тільки її; ще гірший був наказ сісти поруч із хлопцем, а те, що цим хлопцем виявився Гілберт Блайт, здавалося абсолютно нестерпним. Енн відчувала, що цього вона не витримає, тож не варто й намагатися. А тепер усім єством тремтіла від сорому, гніву та приниження.

У класі на неї спершу озиралися, підштовхували одне одного ліктями, було чути перешіптування й смішки. Та Енн голови не підводила, а Гілберт так захоплено розв’язував рівняння із дробами, що здавалося, наче його цілком поглинули вони й тільки вони. Отже, невдовзі учні повернулися до своїх завдань, а про Енн забули. Коли пан Філіпс оголосив, що урок історії закінчено, Енн мала би підійти й здати письмову роботу, та вона й не ворухнулася, а вчитель, який саме складав вірша «До Прісцилли» і ніяк не міг підібрати відповідної рими, цього не зауважив. Вибравши мить, коли на них ніхто не дивився, Гілберт витяг зі своєї парти маленького рожевого льодяника у формі серця, на якому золотими літерами було написано: «Ти мов цукерочка» й підсунув його під лікоть Енн. Тоді Енн підвелася, обережно, самими пучками взяла льодяника, кинула його на підлогу й розтоптала підбором. А потім сіла, як і раніше, не обдарувавши Гілберта навіть поглядом.

Після уроків Енн пройшла до своєї парти, демонстративно витягла все, що там лежало – книжки, зошит, перо й чорнило, Святе Письмо й рахівницю – і охайно склала на потрощеній грифельній дошці.

– Чому ти забираєш речі додому, Енн? – поцікавилася Діана, щойно вони вийшли на вулицю. Досі вона нічого питати не наважувалася.

– Я більше не повернуся до школи, – відказала Енн. Діана мовби оніміла й витріщилася на подругу, щоб зрозуміти, чи вона не жартує.

– А Марілла дозволить тобі лишитися вдома? – запитала вона.

– Повинна дозволити, – сказала Енн. – Я нізащо більше не піду до школи, де вчителює цей чоловік.

– Ох, Енн, – Діана готова була щомиті розплакатися. – Хіба так можна? Що мені робити? Пан Філіпс мене посадить із цією бридкою Герті Пай, я знаю, бо вона сидить сама. Повернися, Енн!

– Я майже все на світі могла б зробити для тебе, Діано, – сумно проказала Енн. – Я б дозволила роздерти себе на шматки заради твого добра. Але цього я зробити не можу, і не проси, благаю тебе! Це ятрить мені душу!

– Але ти втратиш стільки всього чудового! – простогнала Діана. – Ми хочемо збудувати новий гарненький будиночок для ігор біля струмка, а наступного тижня – грати в м’яча, Енн, ти ж ніколи не грала в м’яча! Це дуже-дуже весело. А ще ми збираємося вчити нову пісню – Джейн Ендрюс уже розучує. А Еліс Ендрюс принесе нову книжку Пенсі,^[4] і ми будемо читати її вголос, розділ за розділом, сидячи біля струмка. А ти ж так любиш читати вголос, Енн!

Та ніщо не зворушило серця Енн. Рішення було остаточне. Вона більше не піде до школи, де є пан Філіпс – так вона й заявила Маріллі, діставшись додому.

– Дурниці, – відповіла Марілла.

– А от і не дурниці, – мовила Енн, похмуро й докірливо зиркаючи на неї. – Хіба ви не розумієте, Марілло? Мене було ображено!

– Нісенітниці! Завтра ти підеш до школи, як завжди.

– О, ні, – Енн легенько похитала головою. – Туди я не повернуся, Марілло. Я вчитиму уроки вдома, буду слухняна й увесь час мовчатиму, якщо це взагалі можливо. Але до школи я більше не піду, будьте певні.

На її личку Марілла побачила непохитну впертість, зрозуміла, що переконати дівчинку буде важко, і мудро вирішила до певного часу розмову припинити. «Піду-но я сьогодні ввечері до Рейчел, – міркувала вона. – Зараз марно буде сперечатися з Енн. У неї душа розбурхана… а я вже знаю: коли вона собі щось надумала, то нізащо не поступиться. Судячи з її розповіді, пан Філіпс передає куті меду, та цього їй казати не варто. Треба таки порадитися з Рейчел. У неї десятеро дітей до школи ходило, вона в цьому більше тямить, їй, напевне, вже розповіли всю цю історію».

Пані Лінд сумлінно й весело, як зазвичай, в’язала свої ковдри.

– Ти, мабуть, знаєш, чого я прийшла, – несміливо почала Марілла.

Пані Рейчел кивнула.

– Аякже. Через той скандал з Енн у школі, – мовила вона. – Тіллі Болтер заходила дорогою додому й усе мені розповіла.

– Не знаю, що й робити, – сказала Марілла. – Вона каже, що більше до школи не піде. Ніколи не бачила, щоб дитина так собі серце ятрила. Я чекала якихось негараздів іще відколи почався навчальний рік, а все було надто безхмарно, і я знала, що так не може тривати довго. Вона страшенно цим переймається. Що ти мені порадиш, Рейчел?

– Ну, коли ти вже питаєш моєї поради, – ласкаво мовила пані Рейчел (а вона дуже любила, коли в неї питали поради), – то попервах я б дозволила їй лишитися вдома, от що. Я гадаю, що пан Філіпс не мав рації. Звісно, дітям такого казати не можна. І звісно, він цілком справедливо покарав її вчора за той нестриманий вибрик. Та сьогодні – інша річ. Усі ті, хто запізнився разом з нею, мали теж бути покарані. І що це за покарання таке – садовити дівчат із хлопцями? Дуже нетактовно. Тіллі Болтер страшенно тим обурилася. Вона беззаперечно стала на бік Енн, і каже, що всі інші учні теж. Здається, Енн має серед них популярність. Я й не сподівалася, що вони так добре її приймуть.

– То ти справді вважаєш, що краще буде лишити її вдома? – вражено запитала Марілла?

– Так. Я б не змушувала її ходити до школи, доки вона сама зголоситься. От побачиш, Марілло, вона вгамується й сама радо повернеться туди через тиждень-два, а якщо ти будеш її змушувати – хтозна, чи не завдасть нам вона ще більших клопотів новими своїми вибриками. Що менше галасу – то ліпше, будь певна. Та й небагато вона втратить без школи – надто без такої школи. Учитель з пана Філіпса нікудишній. Порядки, що він запровадив у класі, мене обурюють, от що – він геть не зважає на менших, а весь час проводить зі старшими, яких готує до Королівської вчительської семінарії. Та й хто б його лишив учителювати на другий рік, якби його дядько не був членом опікунської ради й не водив би двох інших її членів за носа? Ох, скажу я тобі – не знаю, чого й чекати від освіти на цьому острові.

І пані Рейчел похитала головою, немов кажучи, що якби вона очолювала систему освіти в Канаді, усе було б набагато краще.

Марілла пристала на її пораду й більше ні словом не змушувала Енн повертатися до школи. Дівчинка вчила всі уроки вдома, поралася в хаті, а вечорами, у багряних осінніх сутінках, гралася з Діаною; коли ж на дорозі чи в недільній школі їй зустрічався Гілберт Блайт, вона проминала його із крижаною зневагою, якої не могло розтопити його очевидне бажання помиритися. Навіть Діана, що відчайдушно виступала в ролі парламентера, зазнала цілковитого фіаско. Енн міцно постановила собі довіку ненавидіти Гілберта Блайта.

Проте вона любила Діану, так само сильно, як ненавиділа Гілберта; любила так щиро, як тільки здатне було її палке сердечко, однаково нестримне в дружбі й неприязні. Якось надвечір Марілла, повернувшись із саду з яблуками в кошику, застала Енн у сльозах. Дівчинка гірко ридала, сидячи в сутінках при східному вікні.

– Чого ти знову плачеш, Енн? – запитала Марілла.

– Я думаю про Діану, – гучно схлипнула Енн. – Я дуже-дуже люблю Діану, Марілло. Я не можу без неї жити. Але я знаю – ми виростемо, і Діана вийде заміж, поїде геть і покине мене. О, що я тоді робитиму? Я ненавиджу її чоловіка, страшенно ненавиджу. Я уявила собі, як воно буде – весілля і все-все: Діана в білосніжній сукні, із серпанком, така прекрасна – аж сяє, наче королева; а я дружка, і хоч у мене теж гарна сукня з пишними рукавами, та за щасливою усмішкою ховається моє розбите серце. А потім я Діани більше не поба-а-ачу, – тут Енн уже не стрималася й заридала на повен голос.

Марілла швидко відвернулася, щоб приховати усмішку, та це не допомогло. Вона безсило впала на найближчий стілець і зайшлася таким щирим і незвичним сміхом, що Метью, котрий саме проходив подвір’ям, закляк, приголомшений – коли це він чув, щоб його сестра так сміялася?

– Ох, Енн, – сказала Марілла, щойно змогла промовити бодай слово, – якщо вже ти конче мусиш чимось перейматися, благаю – не шукай собі приводів для хвилювань аж так далеко. Мушу визнати, уява в тебе таки багатюща.

Розділ 16. ТРАГІЧНІ НАСЛІДКИ ЧАЮВАННЯ З ДІАНОЮ

Жовтень у Зелених Дахах видався надзвичайно яскравий: берези в долині сяяли щирим золотом, немов сонячне світло, клени поза садом убралися в багряні шати, дикі вишні вздовж дороги куталися в найпрекрасніші відтінки темно-червоного й мідно-зеленого, а на луках і полях зійшла отава. Енн захоплено чудувалася цьому пишнобарвному світу довкола себе.

– Ох, Марілло, – вигукнула вона одного суботнього ранку, прибігши знадвору з велетенським оберемком кленового листя, – я така щаслива, що тут бувають жовтні! Якби після вересня одразу ж наставав листопад – то було б дуже кепсько, правда? Гляньте, які гілочки. Вони такі гарні, хіба вас від них не охоплює радісне тремтіння, навіть декілька тремтінь водночас? Я хочу прикрасити цими гілочками свою кімнату.

– Казна-що, – відповіла Марілла, позаяк не мала достатньо розвиненого естетичного чуття. – Ти забагато сміття з вулиці приносиш до своєї кімнати, Енн. Спальні існують для того, щоб спати.

– І мріяти теж, і бачити сни, Марілло! А мріяти набагато приємніше в кімнаті з усілякими гарними речами. Я поставлю ці гілочки в старий блакитний глечик, і вони стоятимуть на моєму столі.

– Гляди мені тільки, не натруси листя на сходи. Енн, я сьогодні поїду в Кармоді на збори Спільноти милосердя, і повернуся вже, мабуть, затемна. Ти подаватимеш вечерю Метью та Джеррі, тож пильнуй і не забудь чай заварити перш ніж сядете їсти, а не так, як минулого разу.

– Це жахливо, що я тоді забула, – присоромлено мовила Енн, – але я того дня саме вигадувала назву для Долини Фіалок і ні про що інше вже думати не могла. Метью був такий ласкавий. Анітрошечки не сварився. Він сам заварив чай і сказав, що можна й почекати. А я розповіла йому таку гарну казку, доки ми чекали, і зовсім було непомітно, як біжить час. Ох, яка то була чудова казка, Марілло. Тільки я забула кінцівку, тому придумала свою, а Метью сказав, що навіть не помітив, де закінчилася справжня казка й почалася вигадка.

– Метью тішився б, навіть якби ти підхопилася серед ночі й заходилась обідати. Та це не означає, що й цього разу ти мусиш щось учудити. І… не знаю, чи добре я роблю, ти ж можеш забути про все на світі… дозволяю тобі запросити на чай Діану.

– О, Марілло! – Енн сплеснула в долоні. – Це так чудово! Тепер я бачу, що у вас теж є уява, бо інакше ви нізащо не здогадалися б, як мені хочеться саме цього. Це буде так гарно – зовсім як у дорослих. А коли до мене прийде гостя, я вже не забуду насипати чаю до чайничка, не хвилюйтеся. О, Марілло! А можна мені взяти отой ваш сервіз із трояндами?

– Ні, звісно! Сервіз із трояндами! Чого тобі ще заманеться? Ти ж знаєш, я беру цей сервіз лише тоді, коли приходить пастор чи дами зі Спільноти милосердя. Візьмеш старі коричневі чашки. Але можеш почастувати Діану вишневим варенням з маленького жовтого глечика. Воно так віддавна стоїть – мабуть, уже й зацукрувалося. І можеш відкраяти шмат фруктового пирога й узяти до чаю коржиків та імбирного печива.

– Я вже уявляю, як сидітиму за столом на місці господині й розливатиму чай, – мовила Енн, заплющивши очі від утіхи. – І питатиму Діану, чи хоче вона цукру. Я знаю, що вона п’є чай без цукру, але, звісно ж, запитаю так, наче мені про це нічогісінько не відомо. А тоді проситиму її докласти ще пирога й варення. О, Марілло, мені так радісно навіть думати про це! А можна, я проведу її в гостьову кімнату й запропоную там покласти капелюшка? А можна, ми сядемо у вітальні?

– Ні. Тобі й твоїй гості цілком вистачить їдальні. Але там є ще півпляшки малинової наливки – лишилася після останніх церковних зборів. Вона стоїть на другій полиці в буфеті: якщо захочете, випийте з печивом, бо Метью до чаю може й не повернутися – він возить картоплю на вантажне судно.

Енн, мов на крилах, метнулася вниз долиною, повз Джерело Дріад, а тоді вгору, стежкою між ялиць – переказувати запрошення. Отож, щойно Марілла поїхала до Кармоді, прийшла Діана – у майже найкращій святковій сукні й саме з таким виглядом, який мусить бути, коли вас запрошено почаювати. Іншими днями вона прибігала на кухню, навіть не постукавши, але тепер манірно застукотіла у вхідні двері. Енн, теж у майже найкращій святковій сукні, манірно їх відчинила й обидві дівчинки потисли одна одній руки: серйозно, мовби ніколи досі не зустрічалися. Ця неприродна врочистість тривала й тоді, коли Діану було запрошено в кімнатку нагорі – залишити капелюшка, – і потім, коли аж десять хвилин вона сиділа в їдальні, у граціозній позі.

– Як поживає ваша матінка? – чемно спитала Енн, мовби зранку й не бачила пані Баррі, що цілком здорова і в доброму гуморі збирала яблука у власному саду.

– Дуже добре, спасибі вам за турботу. А пан Катберт, напевно, возить сьогодні картоплю на вантажне судно «Лілі Сендз»? – відповіла Діана, котра їхала того ж-таки ранку до дому пана Гармона Ендрюса на возі разом з Метью.

– Так. Цього року в нас картопля добре вродила. І ваш тато, очевидячки, має добрий урожай?

– Надзвичайно добрий, дякую. Чи ви вже зібрали багато яблук?

– О, так, дуже-дуже багато, – Енн аж підскочила, миттю забувши про вишукані манери. – Ходімо в сад, Діано, нарвемо таких червоних, солодких – Марілла дозволила нам з’їсти всі, що лишилися на дереві. Марілла дуже щедра жінка. Вона сказала, що до чаю ми можемо взяти собі фруктового пирога й варення. Але це дуже нечемно – розказувати гостям, яке буде частування, тому я не скажу тобі, що вона дозволила нам випити – тільки те, що воно починається на «м» і на «н», а ще воно яскраво-червоне. Я так люблю яскраво-червоні напої, а ти? Вони вдвічі смачніші за напої всіх інших кольорів.

Сад, у якому гілки на деревах вгиналися аж до землі під вагою плодів, виявився таким чудовим місцем, що майже весь пообідній час Енн і Діана провели там, у зарослому травою куточку, де холод іще не торкнувся зелені, де ще животіло м’яке проміння осіннього сонця. Дівчата їли яблука й розмовляли про все на світі. У Діани для Енн було стільки свіжих новин зі школи! Вона тепер мала сидіти з Герті Пай, і то було жахливо: Герті весь час рипіла олівцем, і в неї, Діани, від цього кров у жилах холонула, Рубі Джилліс вивела всі свої бородавки – «чесно-чесно, щоб мені заціпило!» – чарівним камінчиком, який дала їй стара Мері-Джо із Кріка. Якщо тим камінчиком потерти бородавку, а тоді кинути його через ліве плече проти місяця-молодика, то вона зникне. Ім’я Чарлі Слоуна опинилося на стіні поряд з Ем Вайт, і вона з того дуже розсердилася, просто надзвичайно! Сем Болтер на уроці грубіянив панові Філіпсу, і він його за це відшмагав, а Семів тато прийшов до школи й поклявся, що коли пан Філіпс іще хоч пальцем зачепить його дітей, то він йому дасть лупки. У Метті Ендрюс новий червоний капор і синя шаль з китичками, і вона так приндиться, аж гидко стає, а Ліззі Райт не розмовляє з Мемі Вілсон, бо Меміна старша сестра бачила старшу сестру Ліззі Райт зі своїм кавалером, а ще всі дуже скучили за Енн і просять, хай вона повертається до школи, а Гілберт Блайт…

Але Енн нічого не хотіла чути про Гілберта Блайта. Вона підхопилася з місця й запропонувала вже йти пити малинову наливку.

Та на другій полиці в буфеті ніякої пляшки із наливкою не було. Енн заходилася шукати й виявила, що пляшка стоїть аж нагорі, попід стінкою. Тож вона взяла її, поставила на тацю і разом зі склянкою подала на стіл.

– Ось і частунок, прошу, Діано, – чемно мовила Енн. – А я зараз пити не хочу. Я страшенно багато яблук наїлася.

Діана налила собі повну склянку наливки, захоплено глянула на її яскраво-червоний колір й елегантно відпила маленький ковточок.

– Надзвичайно смачнюча наливка, Енн, – проказала вона. – Я й не знала, що малинова наливка буває така смачна.

– Рада, що тобі подобається. Пий, скільки хочеш. Мушу піти поворушити дрова, щоб вогонь не згас. Господарювання в хаті обтяжує страшною відповідальністю, правда?

Коли Енн повернулася з кухні, Діана допивала вже другу склянку, а що Енн її ласкаво припрошувала – то й від третьої не відмовилася. Склянки були великі, а малинова наливка так добре смакувала…

– Найсмачніша, що мені доводилося пити, – сказала Діана. – Навіть краща, ніж у пані Лінд, хоч вона своєю дуже хвалиться. Але ця геть не така, як у неї.

– Так, наливка в Марілли смачніша, ніж у пані Лінд, – віддано погодилася Енн. – Марілла неперевершена господиня. Вона й мене хоче навчити, але будь певна, Діано – це тяжка праця. І ніякого простору для уяви в ній нема. Треба все чітко робити, як належить. Коли востаннє я пекла пирога, то забула покласти борошно. Я тоді саме вигадувала таку чудову історію про нас із тобою, Діано. Мовби ти була смертельно хвора на віспу, і тебе всі покинули, а я відважно лишилася біля твого узголів’я і доглядала тебе, і ти знов ожила, а потім я сама заразилася й померла від віспи, і мене поховали на цвинтарі під отими тополями, а ти посадила трояндовий кущ на моїй могилі й поливала її слізьми, і ніколи, ніколи не забувала подругу юності, що пожертвувала задля тебе життям. О, то була така зворушлива історія, Діано! І я місила тісто, а по щоках мені текли сльози, але я забула про борошно й пиріг виявився безнадійно зіпсований. Бо в пирогах борошно – це найважливіше. Марілла розсердилася, та воно й не дивно. Я для неї – страхітлива кара. А ще вона дуже сердилася минулого тижня, через соус до пудингу. Ми у вівторок мали на обід сливовий пудинг, і половина пудингу й цілий глечик соусу лишилися. Марілла сказала, що цього вистачить на ще один обід і звеліла мені поставити пудинг і соус на полицю в коморі й накрити покришкою. Я мала твердий намір накрити і пудинг, і соус – щонайтвердіший намір, Діано! Та коли я несла їх до комори, то саме уявляла собі, що я черниця – звісно, я протестантка, але уявила себе католичкою, – яка прийняла постриг, щоб навіки поховати своє розбите серце, усамітнившись під монастирським склепінням; і геть забула накрити соус. Згадала аж наступного ранку й побігла до комори. О, Діано, чи можеш ти уявити, як я жахнулася, побачивши в соусі втоплену мишу? Я витягла її ложкою й викинула на подвір’я, а ложку помила в трьох водах. Марілла доїла корів, і я міцно постановила собі запитати в неї, чи можна той соус вилити свиням, та коли вона прийшла, я саме уявляла собі, що я фея холоду, котра фарбує дерева в лісі на червоно й на жовто – як їм захочеться – і забула про соус, а тоді Марілла наказала мені йти збирати яблука. А ще того ранку до нас приїхали пан та пані Росс зі Спенсервейла, а вони, бач, дуже вишукані люди, особливо пані Росс. І Марілла покликала мене обідати, і все вже було готово, і всі сиділи за столом. Я дуже старалася бути чемною й поводитися, як справжня дама, бо хотіла, щоб пані Росс побачила, що я вихована дівчинка, дарма що така негарна. І все було дуже добре, аж поки Марілла не з’явилася з пудингом в одній руці й глечиком соусу – підігрітого соусу, Діано! – в іншій. То була страшенно жахлива мить. Я все пригадала, підхопилася з-за столу й заверещала: «Ні, Марілло, не подавайте цього соусу, там утопилася миша, я забула вам сказати!» О, Діано, я ніколи не забуду тієї страшнючої миті, навіть якщо доживу до ста років. Пані Росс тільки глянула на мене – і мені захотілося крізь землю запастися від сорому. Вона така вправна господиня, і уяви собі, що вона, мабуть, подумала про нас. Марілла вся мовби спалахнула, але теж ні слова тоді не сказала. Просто забрала той соус і пудинг, і принесла полуничне варення. Вона й мене почастувала, та я нездатна була їсти, мене гризло сумління. А коли пані Росс поїхала, Марілла дуже, дуже мене висварила. О, Діано, що з тобою?

Діана підвелася, хитаючись, тоді знову сіла, обхопивши голову руками.

– Мені… мені зле, – нерозбірливо пробурмотіла вона. – Я… я мушу йти додому.

– О, ні, куди ж ти підеш, не випивши чаю? – забідкалася Енн. – Почекай одну хвилинку. Я зараз поставлю чайник і все-все зроблю.

– Я мушу йти додому, – тупо, але рішуче повторила Діана.

– Ти ж нічого не їла! – благала Енн. – Візьми шматочок пирога чи бодай трошки варення. Ляж на диван, і стане краще. Що тобі болить?

– Я мушу йти додому, – відповіла Діана, і більше ні слова з неї витягти не вдалося. Марні були вмовляння Енн.

– Це ж нечувано, щоб гості йшли додому без чаю, – журилася вона. – О, Діано, як ти гадаєш, невже ти й справді захворіла на віспу? Коли так, я тебе доглядатиму, присягаюся, вір мені. Я ніколи тебе не покину. Але зараз я дуже хочу, щоб ти лишилася й випила чаю. Що тобі болить?

– Голова паморочиться, – мовила Діана.

І справді, йшла вона дуже невпевнено. Енн, гірко плачучи, принесла її капелюшка й відвела Діану аж до хвіртки, за якою починалася ферма Баррі. Потім вона ридала всю дорогу назад до Зелених Дахів, а повернувшись, сумовито поставила пляшку з недопитою наливкою назад у буфет і заварила чай для Метью та Джеррі – механічно, без будь-якої втіхи від цієї справи.

Наступного дня була неділя, і зранку до вечора періщила злива, тож Енн нікуди не виходила із Зелених Дахів. По обіді в понеділок Марілла відправила її з дорученням до пані Лінд. Минуло зовсім трохи часу, як дівчинка примчала назад; по щоках у неї збігали сльози. Вона ускочила до кухні й розпачливо кинулася долілиць на диван.

– Що там уже сталося, Енн? – стривожено запитала Марілла. – Невже ти знову була зухвала з пані Лінд?

Жодної відповіді: Енн тільки розридалася ще гірше й захлипала гучніше.

– Енн Ширлі, коли я до тебе звертаюся, мусиш відповідати! Сядь рівно й розкажи, чого ти плачеш.

Сама трагедія в особі Енн випросталася на дивані.

– Сьогодні пані Лінд ходила до пані Баррі, а пані Баррі була дуже люта, – простогнала вона. – Каже, що в суботу я споїла Діану й відправила її додому в жахливо непристойному вигляді. І вона вважає, що я дуже погане, зіпсоване дівчисько, і тепер Діані навіки заборонено зі мною гратися. О, Марілло, від цієї звістки мене всю охопила скорбота!

Марілла була приголомшена.

– Споїла Діану?! – перепитала вона, щойно змогла бодай слово мовити. – Енн, скажи мені, хто збожеволів – ти чи пані Баррі? Заради Бога, що ти їй дала?

– Нічого, тільки малинову наливку, – схлипнула Енн. – Я не знала, що малиновою наливкою можна впитися, навіть якщо випити три великих склянки, як Діана. О, це так жахливо звучить – Діана впилася, мов… мов чоловік пані Томас. Але я не хотіла її споїти!

– Споїти, от нісенітниця! – і Марілла рушила до буфета в їдальні. Там на полиці стояла пляшка, в якій вона миттю впізнала власну трирічної витримки смородинівку, відому на все Ейвонлі, хоч настоювати її доводилося попри несхвалення деяких суворих господинь – і серед них пані Баррі. Тут-таки Марілла й пригадала, що пляшку з малиновою наливкою вона віднесла в льох, а не поставила в буфет, як сказала про це Енн.

Із пляшкою в руці, ледь стримуючи усмішку, Марілла повернулася на кухню.

– Енн, ти просто якийсь талант маєш накликати на себе прикрощі. Діана впилася смородинівкою, а не малиновою наливкою. Невже ти сама не відчула різниці?

– Я ж навіть не куштувала, – пояснила Енн. – Я думала, що то наливка. Я хотіла… хотіла бути гостинною. А Діані стало дуже зле й вона мусила піти додому. Пані Баррі сказала пані Лінд, що вона була геть п’янюча. Коли мама спитала в неї, що відбувається, Діана нічого не відповіла, тільки захихотіла, а тоді лягла спати й проспала кілька годин, її мама понюхала, як від неї пахне й зрозуміла, що вона п’яна. Вчора їй увесь день страшенно боліла голова. Пані Баррі дуже сердита. Вона нізащо не повірить, що я ненавмисне це зробила.

– Краще б вона покарала Діану за ненажерливість, – відрубала Марілла. – Хай би то була наливка, від трьох великих склянок їй так чи так було б зле. Ох, набалакаються тепер усі ті, кому не подобалося, що я роблю смородинівку. Хоч я її вже зо три роки не робила, відколи дізналася, що пастор теж цього не схвалює. А цю пляшку тримала як ліки від застуди. Ну, ну, дитино, не плач. Ти ні в чому не винна, хоч і шкода, що так сталося.

– Не можу, – сказала Енн. – Моє серце розбите. Наче саме небо проти мене, Марілло. Нас із Діаною розлучають довіку. О, Марілло, мені й не уявлялося, що так може бути, коли ми вперше присягали на дружбу.

– Не мели дурниць, Енн. Пані Баррі дізнається, що ти не винна, і зласкавиться. Мабуть, зараз вона гадає, що то був такий недолугий жарт. Краще сама розкажи їй сьогодні ж, як усе було.

– Я боюся вже самої думки, що мушу зустрітися віч-на-віч з розгніваною Діаниною матінкою, – зітхнула Енн. – Поясніть їй ви, Марілло. Ви – доросла й мудріша за мене, вона радше вас послухає, ніж мене.

– Добре, я поговорю з нею, – сказала Марілла, визнаючи за дівчинкою слушність. – Не плач, Енн. Усе буде гаразд.

Та повернувшись із Садового Схилу, Марілла вже не була цього певна. Енн дочекалася її повернення й вилетіла назустріч до вхідних дверей.

– О, Марілло, я вже з вашого обличчя бачу, що все даремно, – сумовито проказала вона. – Пані Баррі не зглянеться?

– Пані Баррі, аякже! – пирхнула Марілла. – За все життя не стрічала такої нетямущої. Я їй пояснила, що воно не зумисне так сталося, і що ти не винна, та вона мені не повірила. Сказала, що то все через мою смородинівку, ще й нагадала мої власні слова – буцім вона нікому не може зашкодити. І тоді я просто їй відповіла, що смородинівку не можна пити по три склянки одразу, і що якби я мала таку ненажерливу дитину, то заходилася б її витвережувати добрячим прочуханом.

І вона, сердита, рушила на кухню, покинувши зажурену дівчинку на ґанку. Тоді Енн вибігла простоволоса в холодні осінні сутінки й рішуче, ба навіть відчайдушно помчала через луку із зів’ялою конюшиною до кладки, і далі через лісок на пагорбі. Блідий місяченько, що гойдався понад лісом на заході, освітлював її шлях. Пані Баррі, відчинивши двері на боязкий стукіт, побачила на порозі маленьку прохачку з побілілими вустами й неспокійними очима.

Лице її закам’яніло. Пані Баррі була жінкою надзвичайно упередженою, гнівалася холодно й похмуро – а такий гнів подолати завжди найтяжче. В ім’я справедливості варто наголосити: вона й справді вважала, що Енн споїла Діану з лихою метою, тож усім серцем прагнула вберегти свою доньку від подальшого згубного впливу такої дитини.

– Чого тобі треба? – сухо запитала вона.

Енн благально склала руки перед собою.

– О, пані Баррі, згляньтеся, прошу вас! Я не хотіла спо… споїти Діану. Як би я могла? Уявіть, що ви – знедолена маленька сирітка, яку взяли до себе добрі люди, і маєте лише одну сердечну подругу в цілому світі. Невже ви могли б навмисне її споїти? Я гадала, що то була малинова наливка, я була твердо переконана, що то наливка! О, благаю вас, не кажіть, що ви довіку забороните Діані гратися зі мною! Бо тоді все моє життя вкриється чорною пеленою скорботи!

Серце ласкавої пані Лінд умить розтануло б від такої промови, та на пані Баррі вона жодного враження не справила – хіба роздратувала ще більше. Пишні слова й драматичні жести Енн здалися їй підозрілими: вона вирішила, що дівчинка з неї глузує, а тому відповіла холодно й жорстоко:

– Я не вважаю тебе гідною товаришкою для Діани. Іди додому й будь чемна.

Вуста в Енн затремтіли.

– Дозвольте мені бодай востаннє попрощатися з Діаною! – пролебеділа вона.

– Діана поїхала з батьком до Кармоді, – відказала пані Баррі, повернулася в будинок і зачинила двері.

Оніміла від розпачу, Енн повернулася в Зелені Дахи.

– Усі мої сподівання вмерли, – зрештою сказала вона Маріллі. – Я сама пішла до пані Баррі, а вона мене страшенно образила. Марілло, я не вважаю, що вона чемна жінка. Більше ми нічого не вдіємо. Лишається хіба молитися, але я майже зовсім не вірю, що це допоможе, бо навіть сам Господь безсилий проти такої впертої особи як пані Баррі.

– Енн, такого не можна казати, – відповіла Марілла, насилу долаючи гріховне бажання розреготатися, що охоплювало її дедалі сильніше й тим надзвичайно жахало.

Того ж-таки вечора вона, щиро сміючись, переказувала цю історію братові.

Та згодом, у кімнатці на піддашші, куди вона нечутно прослизнула й побачила, що Енн, виплакавшись, уже міцно спить, душу їй раптом пойняла незвична лагідність.

– Сердешне дитя, – прошепотіла Марілла, посуваючи неслухняного кучерика зі спухлого від сліз личка дівчинки. Тоді схилилася й поцілувала її розпашілу щоку.

Розділ 17. НОВА МЕТА В ЖИТТІ

Наступного дня Енн, шиючи при кухоннім вікні свою ковдру із клаптиків, знічев’я визирнула надвір і побачила Діану, що таємниче кивала їй від Джерела Дріад. За мить вона вибігла з будинку й полетіла долиною вниз, і надія в її виразних очах змагалася з подивом. Та надія згасла від самого погляду на зажурене лице Діани.

– Твоя мама не зглянулася? – пошепки спитала Енн.

Діана сумовито похитала головою.

– Ні. Ох, Енн, вона каже, що ніколи більше не дозволить мені з тобою гратися. Я плакала й плакала, і казала, що ти не винна, та все дарма. Я лише вмовила її відпустити мене сюди, попрощатися з тобою. Вона дала мені тільки десять хвилин і сказала, що дивитиметься на годинник.

– Десять хвилин… хіба ж цього вистачить попрощатися навіки? – мовила Енн, заливаючись слізьми. – О, Діано, присягнися, що ніколи не забудеш мене, подруги своєї юності, хай які чудові друзі ще зігріватимуть твоє життя!

– Авжеж, я не забуду, – схлипнула Діана, – і ніколи не матиму іншої сердечної подруги. Не треба мені іншої. Я нікого не зможу полюбити так, як тебе.

– Ох, Діано, – вигукнула Енн, молитовно сплітаючи долоні, – ти мене любиш?

– Звісно, люблю. Ти хіба не знала?

– Ні, – Енн тяжко зітхнула. – Я думала, що ти прихильна до мене, так… але й надіятися не сміла, що ти мене любиш. І не думала, що мене хтось може полюбити. Бо за все життя, скільки пам’ять сягає, ніхто мене ніколи не любив. О, як це чудово! Це той промінь світла, що довіку осяватиме похмуру стезю, якою віднині я йтиму без тебе, Діано. О, скажи це ще раз!

– Я дуже-дуже люблю тебе, Енн, – запевнила Діана. – І завжди любитиму, обіцяю.

– Я теж завжди любитиму тебе, Діано, – мовила Енн, урочисто простягаючи руку. – І з плином років спомин про тебе яснітиме, наче зірка, над моїм самотинним життям, як сказано в тій останній книжці, що ми читали з тобою вдвох. О, Діано, ти даси мені на прощання пасмо твого чорного, мов гагат, волосся, котре я повік берегтиму, як найбільшу свою коштовність?

– А ти маєш чим відрізати? – поцікавилася Діана, втираючи нові сльози від зворушливої промови Енн і вертаючись до прози життя.

– Так, на щастя, я прихопила із собою ножиці, ось вони, у кишені фартуха, – сказала Енн і врочисто зрізала один з Діаниних кучериків. – Прощавай, найдорожча моя подруго. Відтепер судилося нам бути чужими одна одній, хоч ми й живемо так близько. Та серце моє лишиться щирим у невідступній вірності тобі.

Енн стояла й дивилася вслід Діані, аж доки та зникла з очей. Діана раз по раз озиралася на неї; тоді Енн знову й знову сумно махала їй рукою. Потім повернулася додому, нітрохи не втішена цим романтичним прощанням.

– Все, – заявила вона Маріллі, – я більше не матиму подруги. А зараз воно ще й гірше, ніж досі, бо Кеті Моріс і Віолетти в мене вже теж немає. Та й з ними тепер було б не краще. Чомусь після справжньої подруги уявні втішити геть не можуть. Ми дуже зворушливо попрощалися з Діаною біля струмка. Це буде мій довічний священний спогад. Я промовляла всі найбільш урочисті слова, які могла згадати. Бо мені здається, коли кажуть «стезя», а не «дорога», це звучить романтичніше… А ще я взяла в Діани пасмо її волосся. Покладу його в капшучок і носитиму на шиї до кінця своїх днів. Будь ласка, зробіть так, щоб його поховали зі мною разом, бо я впевнена, що довго вже не проживу. Може, коли пані Баррі на власні очі побачить мене, усю мертву й закоцюблу, у її душі ворухнеться жаль за свій учинок, і вона дозволить Діані прийти на мій похорон.

– Думаю, Енн, коли вже ти здатна стільки патякати, смерть від горя тобі не загрожує, – безжально відповіла Марілла.

Наступного понеділка Енн вельми її здивувала, спустившись зі своєї кімнати із книжками в кошику й рішучо стиснутими вустами.

– Я повертаюся до школи, – оголосила дівчинка. – Це єдине, що лишається мені в житті тепер, коли сердечну мою подругу було так жорстоко від мене одірвано. А в школі я зможу на неї дивитися, думками поринаючи в минулі дні.

– Краще поринай думками в уроки й задачі, – відказала Марілла, ніяк не виявляючи втіхи такому розвиткові подій. – Позаяк ти вертаєшся до школи, надіюся, нам більше не випаде слухати про дошки, розбиті об чиїсь голови, та інше подібне казна-що. Будь чемна й роби, що велітиме вчитель.

– Я намагатимуся стати взірцевою ученицею, – страдницьки згодилася Енн. – Це напевне буде геть нецікаво. Пан Філіпс каже, що Мінні Ендрюс – взірцева учениця, а в ній немає ні крихти уяви, і життя, здається, теж немає. Вона млява, нудна й зовсім ніколи нічому не тішиться. Але зараз я страшенно пригнічена, тож легко перетворюся на таку, як вона. Я піду кружною дорогою. Самотньо простувати Березовим Шляхом – це буде нестерпно. Я тоді зрошу його щонайгіркішими слізьми.

У школі Енн зустріли з відкритими обіймами. Її уяви так бракувало в іграх, голосу – у співах, а драматичних здібностей – під час обідніх перерв, за книжками, що їх учні читали одне одному. Рубі Джилліс потайки передала їй три сині сливи, доки в класі читали Святе Письмо, Елла-Мей Макферсон подарувала велетенську фіалку, вирізану з обкладинки квіткового каталогу – різновид прикраси на парту, що високо цінувався в ейвонлійській школі. Софія Слоун запропонувала навчити її виплітати гачком нове мереживо, яким так чудово можна було оздобити фартуха. Кеті Болтер подарувала пляшечку з-під парфумів, щоб носити в ній воду для грифельної дошки, а Джулія Белл на аркуш світло-рожевого паперу із зубцями по краях переписала щонайгарнішим почерком вірш:

Коли у сутінковім небі

Вечірня спалахне зоря,

Згадай, що думає про тебе

Далека подруга твоя.

– Так приємно, коли тебе цінують, – радісно зітхала того вечора Енн, переповідаючи все Маріллі.

Втім, «цінували» її не лише дівчата. Коли по обідній перерві Енн сіла на своє місце – пан Філіпс посадовив її із взірцевою ученицею Мінні Ендрюс – то виявила на парті велике запашне червонобоке яблуко. Енн схопила його й уже хотіла була вкусити, коли раптом згадала, що єдиним в усьому Ейвонлі місцем, де росли такі яблука, був старий сад Блайтів по той бік Озера Осяйних Вод. Вона кинула яблуко, мов розжарену вуглину й демонстративно витерла пальці носовичком. Неторкане яблуко лежало на парті аж до наступного ранку – тоді малий Тімоті Ендрюс, що замітав підлогу в школі й розпалював грубку, взяв його собі як винагороду за ревну працю. Олівець від Чарлі Слоуна, в яскравій червоно-жовтій обгортці, що коштував аж два центи – вдвічі дорожче за звичайні олівці, – був прийнятий значно ласкавіше. Чарлі передав його після обіду. Енн милостиво взяла олівця, віддячивши юному кавалерові усмішкою, від якої той злетів на сьоме небо, а згодом наробив у диктанті таких жахливих помилок, що пан Філіпс мусив лишити його все переписувати після уроків.

Та як «тріумф у Цезаря, де не побачиш Брута – це пустка без найкращого з римлян»,^[5] так і Енн, попри власний маленький тріумф, гірко було, що Діана Баррі, яка тепер сиділа з Герті Пай, нічим не виявляла свого доброго до неї ставлення.

– Я думаю, Діана могла б мені хоч єдиний раз усміхнутися, – скаржилася вона того вечора Маріллі. Та наступного ж ранку Енн передали маленького пакуночка, а до нього – ретельно й охайно складену записку.

Люба Енн, – мовилося в ній, – мама забороняє мені гратися й розмовляти з тобою навіть у школі. Не сердься на мене, бо я не винна, і я люблю тебе так само сильно, як завжди. Без тебе я не маю кому звірити своїх таємниць, я дуже скучила, а ще мені зовсім не подобається Герті Пай. Я зробила тобі книжкову закладку із червоного цигаркового паперу. Вони страшенно модні зараз, і в усій школі тільки троє дівчат уміють їх робити. Дивися на неї і згадуй свою щиру подругу Діану Баррі.

Енн прочитала записку, поцілувала закладку, і невдовзі в інший кінець класу помандрувала відповідь:

Найдорожча моя Діано!

Звістно, я не серджуся на тебе, адже ти повинна коритися мамі. Та духом ми будемо нерозлучні. Я навіки зберижу твій пригарний подарунок. Мінні Ендрюс чудова дівчинка, хоч і зовсім не має уяви, та я вже була твоєю сердечною подругою, і не зможу так само дружити з Мінні. Пробач мені всі-всі помилки, бо я ще не дуже добре пишу, хоча вже набагато краще.

Твоя, доки смерть не розлучить нас,

Енн, або ж Корделія Ширлі.

P. S.: Я сьогодні спатиму із твоїм листом під подушкою. Е., або ж К. Ш.

Енн повернулася до школи, тож Марілла з песимізмом очікувала нових пригод. Але нічого страшного так і не сталося. Мабуть, Енн, сидячи з Мінні Ендрюс, запозичила деякі з її «взірцевих» рис; принаймні взаємини з паном Філіпсом у неї складалися якнайкращі. Її цілковито захопило навчання: дівчинка намагалася із жодного предмета не відставати від Гілберта Блайта. Доволі скоро змагання між ними стало явним, та хоч Гілберт поводився досить доброзичливо, то цього не можна було сказати про Енн, що явно керувалася ворожими почуттями. Вона була однаково затята в любові й ненависті, і нізащо не хотіла принижувати себе, визнаючи, буцім змагається з Гілбертом. Адже тоді довелося б визнати його існування, якого Енн уперто не помічала. Проте змагання було беззаперечне й усі шкільні відзнаки діставалися їм почергово. Одного дня Гілберт одержував найвищу оцінку з письма, іншого – Енн, труснувши довгими рудими косами, легко відвойовувала перемогу. Якось Гілберт правильно розв’язав усі задачі, і його прізвище додалося до почесного списку на дошці. Наступного ж ранку Енн, котра цілий вечір напередодні провадила битву з десятковими дробами, виборола собі чільне місце з-поміж відмінників. А тоді настав жахливий день: вони здобули першість удвох і їхні прізвища опинилися на дошці в одному рядку. Це було майже так само нестерпно, як побачити власне ім’я на стіні під закликом «Зверніть увагу»; Енн була безсумнівно зажурена, а Гілберт – безсумнівно втішений. Щомісяця під час контрольних робіт напруження ставало ще запеклішим. Першого місяця Гілберт випередив Енн на три бали. Наступного – вона обійшла його на п’ять. Тріумф її, проте, затьмарило сердечне Гілбертове привітання на очах у всієї школи. Їй було б набагато миліше й солодше, якби цей хлопчисько відчув пекучий біль поразки.

Пан Філіпс, може, і не був добрим учителем, та Енн, з її незламною волею до навчання, було не уникнути успіхів, байдуже, під чиєю опікою. Наприкінці семестру її й Гілберта перевели у п’ятий клас, і вони обоє дістали дозвіл вивчати «елементи галузей науки» – себто латину, геометрію, французьку мову й алгебру. Геометрія стала для Енн особистим Ватерлоо.^[6]

– Це неймовірно жахливий предмет, Марілло, – бідкалася дівчинка. – Я впевнена, що ніколи нічого в ній не збагну. Тут геть немає простору для уяви. Пан Філіпс каже, що в житті не бачив такої невдалюги з геометрії, як я. А Гіл… а дехто, навпаки, виявляється дуже тямущим. Це так надзвичайно принизливо, Марілло! Навіть у Діани все виходить краще, ніж у мене. Але я не проти, щоб вона була розумніша. Хоч тепер ми зустрічаємося, ніби чужі, я досі люблю її невигубною любов’ю. Я часом, бува, думаю про неї, і мені стає так сумно… Але ж, Марілло, у такому цікавому світі довго сумувати не можна, правда?

Розділ 18. ЕНН ПРИХОДИТЬ НА ДОПОМОГУ

Усі великі події нерозривно пов’язані з подіями дрібнішими. З першого погляду те, що рішення тогочасного прем’єр-міністра Канади включити Острів Принца Едварда до програми своїх офіційних візитів мало значний чи бодай якийсь вплив на долю маленької Енн Ширлі із Зелених Дахів, здавалося неочевидним. Проте було саме так.

Прем’єр-міністр завітав у січні, щоб звернутися до своїх відданих прибічників, а також противників, що вирішили бути присутніми на велелюдному мітингу в Шарлоттауні. Більшість ейвонлійців підтримували прем’єра, тож у день мітингу майже всі чоловіки й чимало жінок вирушили до міста, за тридцять миль від своїх домівок – а серед них і пані Рейчел Лінд. Адже вона була запеклим політиком і вважала, що такий мітинг без її участі просто не може відбутися, хоч і дотримувалась опозиційних поглядів. У місто вона прихопила із собою чоловіка – Томасові було доручено глядіти коня – і Маріллу Катберт. Марілла й сама нишком цікавилася політикою, тож, розміркувавши, що іншої нагоди побачити справжнього живого прем’єр-міністра вона не матиме, поїхала без вагань, лишивши Енн і Метью самих на господарстві аж до наступного дня.

Отак і вийшло, що, поки Марілла та пані Рейчел гарно проводили час на мітингу, Енн і Метью вдвох бавили вечір на затишній кухні в Зелених Дахах. У старосвітській грубі весело гуготів вогонь, на шибах мерехтіла біло-синя паморозь. Метью на дивані куняв над журналом «Друг фер

мера», Енн за столом з похмурою рішучістю вчила уроки, зиркаючи раз по раз на полицю, де стояв годинник і лежала нова книжка, яку дала їй того дня Джейн Ендрюс. Джейн запевняла, що від тієї книжки всіх охоплює неймовірний трепет, чи щось у такому дусі, тому Енн аж руки свербіли допастися до неї. Але це означало неминучий завтрашній тріумф Гілберта Блайта. Тож дівчинка всілася спиною до полиці, сумлінно намагаючись уявити, буцім книжки там немає.

– Метью, а ви в школі вивчали геометрію?

– Ну-у-у… ні, не вивчав, – відповів Метью, враз прокидаючись.

– Шкода, – зітхнула Енн, – бо тоді ви могли б мені поспівчувати. А коли ви її не вивчали, то й не поспівчуваєте, бо ви ж не знали, що воно таке. Через неї в мене геть не лишається радості в житті. Метью, я нічогісінько не тямлю в геометрії.

– Ну-у-у… навряд, – лагідно сказав Метью. – Я думаю, ти до всякої науки вдатна. Минулого тижня в крамниці Блера в Кармоді пан Філіпс мені сказав, що ти на всю школу найтямущіша учениця, і робиш величезні успіхи. «Величезні успіхи» – це його власні слова. Хоча є такі, що кажуть, буцім негодящий з Тедді Філіпса вчитель, але я гадаю, він таки розумака.

Метью кожного, хто хвалив Енн, уважав би «розумакою».

– Я впевнена, що й з геометрією все було б краще, якби він повсякчас не змінював літер, – поскаржилася Енн. – Я вивчаю теорему напам’ять, а він тоді креслить на дошці й пише літери не такі, як у підручнику, і все летить шкереберть. Мені здається, що вчитель не повинен так хитрувати, ви згодні? Ми ще зараз вивчаємо сільське господарство, і я нарешті дізналася, чому наші дороги червоні. Це так приємно. Цікаво, як там Марілла й пані Лінд? Вона каже, що за нинішньої політики Оттави в Канаді все зійде на пси, і що це страшенно промовисте попередження для виборців. І каже, що якби жінки теж могли голосувати, то благословенні зміни не забарилися б. А за кого ви голосуєте, Метью?

– За консерваторів, – негайно відповів Метью. Голосувати за консерваторів – то була частина його релігії.

– Тоді я теж за консерваторів, – рішуче сказала Енн. – Це добре, бо Гіл… бо деякі хлопці в школі – за радикальних реформаторів. І пан Філіпс, напевно, теж, бо тато Пріссі Ендрюс голосує за реформаторів, а Рубі Джилліс каже, що коли чоловік женихається, то мусить погоджуватися з матір’ю дівчини щодо релігії, а з батьком – щодо політики. Це правда, Метью?

– Ну-у-у… не знаю, – відказав Метью.

– А ви колись женихалися, Метью?

– Ну-у-у… ні, здається, ніколи, – відповів Метью, що за все своє життя й не думав про такі речі.

Енн міркувала, сперши підборіддя на руки.

– А це, мабуть, цікаво, як ви вважаєте, Метью? Рубі Джилліс каже, що коли виросте, хоче мати багато женихів і крутити їм усім голови, а мені здається, що це надто клопітка справа. Я хочу мати одного, і щоб голова в нього була на місці. Але Рубі Джилліс у цьому краще тямить, бо має стількох дорослих сестер, а пані Лінд каже, що дівчат у Джиллісів хапають, мов гарячі пиріжки. Пан Філіпс майже щовечора зазирає до Пріссі Ендрюс. Каже, що мусить помагати їй з уроками, але Міранда Слоун теж готується до іспиту в Королівську вчительську семінарію, а їй допомога потрібна значно більше, ніж Пріссі, бо вона майже зовсім дурна, але їй помагати він вечорами не ходить. У цьому світі стільки всього, що я не розумію, Метью.

– Ну-у-у… я сам теж не все розумію, – визнав Метью.

– Мушу закінчувати уроки. А доки закінчу – міцно постановлю собі не розгортати тієї нової книжки, що дала мені Джейн. Але це така жахлива спокуса, Метью. Навіть коли я сиджу до неї спиною, то все одно бачу перед собою цю книжку. Джейн сказала, що вона собі над нею всі очі виплакала. Я люблю книжки, від яких плачеш. Але цю, напевно, віднесу до їдальні, замкну в буфеті й залишу вам ключа. А ви нізащо його мені не віддавайте, Метью, доки я не вивчу всіх уроків, навіть якщо я благатиму на колінах. Воно добре казати, що опиратимешся спокусі, але ж простіше їй опиратися без ключа. А можна, я побіжу в льох і принесу яблук, Метью? Хочете поїсти яблук?

– Ну-у-у… не знаю, може, й хочу, – відповів Метью, котрий хоч яблук і не любив, зате добре пам’ятав, що Енн має до них слабкість.

А коли дівчинка, набравши повну миску яблук, тріумфально вилізла з льоху, з обмерзлої доріжки перед кухнею долинули чиїсь поспішні кроки – і вже за мить рвучко відчинилися двері й на кухню влетіла Діана Баррі, бліда й задихана, у похапцем намотаній на голову шалі. Від подиву Енн випустила з рук свічку й миску, і вони впереміш із яблуками покотилися драбиною у льох, звідки наступного дня все це, вимазане розтопленим лоєм, прибирала Марілла, дякуючи небесам, що в будинку не сталося пожежі.

– О, Діано! – вигукнула Енн. – Невже твоя мама нарешті зглянулася?

– Будь ласка, Енн, ходімо швидше! – схвильовано благала Діана. – Наша Мінні-Мей дуже хвора, у неї круп… це молода Мері-Джо так каже, а тато з мамою поїхали в місто, і нікому навіть лікаря привезти, а Мінні-Мей дуже зле, і Мері-Джо не знає, що робити, і… ох, Енн, мені так страшно!

Метью мовчки схопив шапку й пальто, вислизнув геть повз Діану й зник у темряві подвір’я.

– Він побіг запрягати кобилку, щоб їхати до Кармоді по лікаря, – пояснила Енн, і собі натягаючи пальто й капор. – Я цього певна так, наче він сам про це сказав. Ми з ним рідні душі, я можу читати його думки й для цього мені зовсім не треба слів.

– Він не застане лікаря в Кармоді, – схлипнула Діана. – Я знаю, що лікар Блер поїхав до міста, і лікар Спенсер, мабуть, теж. Мері-Джо ніколи не бачила хворих на круп, і пані Лінд немає. О, Енн!

– Не плач, Ді, – заспокійливо мовила Енн, – я знаю, що робити. Не забувай, що в пані Геммонд тричі знаходилися двійнята. А із трьома парами двійнят так чи сяк набуваєш великого досвіду. І вони всі теж одне за одним хворіли на круп. Зажди тільки, я візьму пляшечку з іпекакуаною – у вас може й не бути. Ну от, усе, тепер ходімо.

І дві дівчинки, взявшись за руки, побігли Стежиною Закоханих крізь обмерзле поле – адже коротшу дорогу в лісі засипав глибокий сніг.

Енн, хоч і щиро співчувала бідолашній Мінні-Мей, не могла не подумати, яка ж то романтична видається мить, і як то солодко – знову переживати цю романтичність удвох із рідною душею.

Ніч була ясна й морозна, довкола громадилися чорні тіні дерев і сріблисто мерехтів засніжений схил; подекуди темні стрункі ялиці простягали гілки, запорошені снігом – а поміж ними висвистував вітер. Енн думала, як надзвичайно приємно бігти крізь цю таємничу красу за руку із сердечною подругою після такої довгої розлуки.

Трирічна Мінні-Мей і справді була дуже хвора. Вона лежала на кухонному дивані, виснажена гарячкою, і хрипке дихання її було чути по всьому будинку. Молода Мері-Джо, кремезна широколиця француженка з-над затоки, яку пані Баррі найняла пригледіти дітей на час своєї відсутності, перелякалася й не могла ані подумати, що робити, ані зробити щось, навіть якби й знала, що саме.

Енн узялася до діла швидко і вправно.

– Еге ж, у Мінні круп; тяжкий випадок, та я бачила й гірші. Насамперед мусимо зігріти багато води. Будь певна, Діано, у чайнику хіба на одну чашку стане. Ось, я його наповнила, а ви, Мері-Джо, підкиньте дров у грубу. Не хочу кривдити ваших почуттів, але якби ви мали хоч дрібку уяви, то могли б і самі про це здогадатися. Тепер я роздягну Мінні-Мей і покладу її в ліжко. Діано, пошукай м’яку фланелеву одежину. Зараз я дам їй дозу іпекакуани.

Мінні-Мей пручалася й відмовлялася пити ліки, та недаремно Енн мусила глядіти аж три пари двійнят у пані Геммонд. Їй удалося влити іпекакуану в горлянку хворої і тоді, і згодом – ще не раз упродовж тієї нескінченної, тривожної ночі, коли дві дівчинки терпляче виходжували бідолашну Мінні, а молода Мері-Джо, щиро намагаючись зробити все, на що була здатна, так розпалила полум’я в грубі, що воно аж гуготіло, і зігріла води більше, ніж потрібно було б на цілу лікарню із крупозними дітьми.

О третій годині Метью привіз лікаря, по якого мусив їздити аж до Спенсервейла. Проте нагальної потреби в його допомозі вже не було. Мінні-Мей почувалася значно краще й нарешті міцно заснула.

– Я була вже зовсім готова впасти у відчай, – розповідала згодом Енн. – Їй ставало дедалі гірше, навіть гірше, ніж останнім двійнятам пані Геммонд. Я аж подумала, що вона задихнеться й помре. Видала їй усю пляшечку іпекакуани, і коли Мінні проковтнула останню ложку, я сказала собі – не Діані чи Мері-Джо, бо не хотіла їх лякати – але собі я сказала, щоб дати волю почуттям: «Це остання моя відчайдушна надія, та боюся, вона марна». Проте минуло три хвилини, вона відкашляла слиз і одразу стала почуватися краще. Ви, пане лікарю, можете хіба уявити, яке полегшення я відчула, бо словами це описати неможливо. Адже ви знаєте – бувають такі речі, що їх ніяк не можна описати словами.

– Знаю, знаю, – кивнув лікар. Він так дивився на Енн, буцім думку його про неї теж неможливо було описати словами. Втім, невдовзі він усе описав панові й пані Баррі:

– Ця руденька дівчинка, що живе в Катбертів, – диво Господнє. Вона, безумовно, порятувала життя вашій доньці, бо інакше я дістався б запізно. І впоралася пречудово, як на свої літа, і не розгубилася. Я ще ні в кого не бачив таких очей, як у неї, коли вона мені розповідала, як усе було.

Веселого морозно-білого зимового ранку Енн верталася додому з важкими після безсонної ночі повіками. А проте, чимчикуючи з Метью довгим засніженим полем, а тоді Стежиною Закоханих попід чарівним розкішним кленовим шатром, вона без упину базікала.

– О, Метью, хіба не чудовий сьогодні ранок? І світ такий, наче Бог його створив, щоб порадіти, правда? Дерева немов готові злетіти, щойно дмухнеш на них, отак – х-ху! Як добре жити на світі, де є такі білі морози, правда? І як прекрасно, виявляється, що в пані Геммонд тричі знаходилися двійнята. Бо інакше я зовсім би не знала, як урятувати Мінні-Мей. А тепер дуже-дуже шкодую, що сердилася на пані Геммонд за стількох двійнят. Але… ох, Метью, мені так хочеться спати. Не можу сьогодні йти до школи. Бо очі самі заплющуються, я нічогісінько не тямлю. А вдома лишатися теж не можна, бо Гіл… бо хтось інший стане першим у класі, а тоді важко буде знову його обійти. Хоча, звісно, коли важко, то й перемога більше тішить, правда?

– Ну-у-у… я гадаю, що все в тебе вийде, – відповів Метью, зиркаючи на бліде личко Енн і на темні кола, що залягли їй попід очима. – Ти собі ляж одразу в ліжко й виспися гарненько. А в хаті, що треба, я сам усе зроблю.

Енн слухняно лягла, і спала так довго й міцно, що прокинулася вже блідо-рожевого зимового пообіддя, а спустившись до кухні, застала при вікні Маріллу, яка тим часом повернулася додому й тепер сиділа із в’язанням.

– О, ви бачили прем’єр-міністра? – вигукнула дівчинка. – Який він, Марілло?

– Ну, певно, що вибирали його не за вроду. Та й носище ж у нього! Проте говорити він уміє. Я пишалася, що підтримую консерваторів. А Рейчел Лінд була дуже невдоволена, звісно, бо ж вона за лібералів. Енн, твій обід у печі, і можеш узяти сливового варення в коморі. Ти, мабуть, голодна. Метью розповів мені, що було вночі. Це несказанне щастя – що ти знала, як лікувати Мінні-Мей. Я сама нічогісінько б не вдіяла, бо ніколи не бачила хворих на круп. Ні-ні, спершу поїж, а тоді говоритимеш. Я вже по тобі бачу, скільки всього ти хочеш розповісти, але все це потім.

У Марілли теж були новини для Енн; втім, вона не поспішала ними ділитися, знаючи, що коли дівчинка розхвилюється, то зосередитися на таких прозаїчних речах як обід чи апетит уже буде геть не спроможна. Отож вона зачекала, доки Енн доїсть сливове варення, і аж тоді повідомила:

– Енн, сьогодні приходила пані Баррі. До тебе приходила, та я вирішила не будити. Вона каже, що ти врятувала життя Мінні-Мей, і що їй дуже прикро за свою поведінку в тій історії зі смородинівкою. Тепер вона, мовляв, розуміє, що ти не хотіла споїти Діану, і дуже надіється, що ти їй пробачиш, і що ви з Діаною знову будете добрими подругами. Коли хочеш, увечері можеш піти до них, бо Діана вночі застудилася й мусить сидіти вдома. Заради Бога, Енн Ширлі, заспокойся, чого ти так скачеш?!

Марілла мала рацію: Енн схопилася на рівні ноги, мовби невагома від щастя; лице її пашіло радісним вогнем.

– О, Марілло! А можна, я піду вже зараз, негайно? Дозвольте мені не мити посуду. Я все перемию, коли повернуся, бо зараз, у цю радісну мить, геть не можу примусити себе робити щось таке неромантичне, як мити посуд.

– Біжи, певна річ, біжи, – з розумінням мовила Марілла. – Енн Ширлі! Чи ти збожеволіла? Негайно повернися, куди ти летиш роздягнена? Та це однаково, що до вітру гукати. Вискочила боса й простоволоса, онде вже в саду мерехтить руда голова; диво буде, коли не застудиться на смерть.

Енн прибігла додому в багряних зимових сутінках, що лягали над засніженою околицею. Удалині, на південному заході, мерехтіла величезна, схожа на сяючу перлину, вечірня зоря. Блідо-золоте й ніжно-рожеве небо простягалося над сліпучими білими просторами й темною, порослою ялинами, долиною річки. Дзеленчання дзвіночків саней, які мчали між засніжених пагорбів, лунало в морозяному повітрі так, наче то були дзвіночки ельфів, проте їхня музика не могла бути солодшою, ніж пісня, що жила в серці Енн та на її вустах.

– Ось перед вами цілком щаслива людина, Марілло, – заявила дівчинка. – О так, я цілком щаслива, навіть попри те, що коси маю руді. Зараз моїй душі байдуже до рудих кіс. Пані Баррі цілувала мене й плакала, і казала, що їй дуже шкода, і що вона довіку не знатиме, як мені віддячити. А я так страшенно ніяково почувалася, Марілло, та все ж якнайчемніше сказала: «Я не тримаю зла на вас, пані Баррі. Я запевняю раз і назавжди, що не хотіла споїти Діану, і хай відтепер минуле вкриється пеленою забуття». То були дуже шляхетні слова, правда ж, Марілло? Я відчуваю, що відплатила пані Баррі добром за зло. А ми з Діаною так надзвичайно гарно провели день! Вона показала, як її тітка в Кармоді навчила нового способу вив’язування гачком петель. Більше ніхто в Ейвонлі так не вміє, і ми урочисто присягнулися нікому й ніколи не відкривати цієї таємниці. А ще Діана подарувала мені таку розкішну листівку – на ній намальований трояндовий віночок і написаний вірш:

Коли в серцях любов палає,

їх біль розлуки не спіткає, –

і це правда, Марілло. Ми попросимо пана Філіпса, хай він знову посадить нас у класі разом, а Герті Пай може сісти до Мінні Ендрюс. А як ми смачно почаювали! Пані Баррі витягла свій найкращий сервіз – так, наче я була справжня доросла гостя. Мене від цього охопив такий солодкий трепет, бо ще ніхто ніколи не витягав для мене своїх найкращих сервізів. А до чаю був фруктовий пиріг і кекс, і пончики, і аж два різних варення, Марілло! І пані Баррі питала, чи налити мені чаю, і казала: «Татусю, чому ти не даєш печива Енн?» О, Марілло, як воно, мабуть, чудово – бути дорослою, коли вже навіть те, що до тебе ставляться, як до дорослої – це так надзвичайно прекрасно!

– Я про це нічого не знаю, – коротко зітхнула Марілла.

– Ну, хай там що, а я, коли виросту, – рішуче сказала Енн, – завжди говоритиму з малими дівчатами, як з дорослими, і ніколи не сміятимуся, якщо вони казатимуть пишні слова, бо знаю, як це гірко кривдить почуття. А після чаю ми з Діаною робили іриски. Але вони, мабуть, вийшли погані, бо ні я, ні Діана ще ніколи не робили ірисок. Діана лишила мене їх перевертати, а сама пішла дека змащувати маслом, та я забула й спалила їх усі. А тоді ми їх виставили на підвіконня, щоб вони охололи, і по одному деку пройшов кіт, і ті іриски довелося викинути. Але все одно було дуже-дуже цікаво їх робити. А коли я вже йшла додому, пані Баррі казала, щоб я приходила частіше, а Діана стояла при вікні й посилала мені цілунки всю дорогу, поки я йшла Стежиною Закоханих. О, Марілло, будьте певні, сьогодні я дуже-дуже хочу помолитися й навіть скласти особливу зовсім нову молитву на честь цієї події.

Розділ 19. КОНЦЕРТ, КАТАСТРОФА Й КАЯТТЯ

– Марілло, а можна я лише на одну хвилинку забіжу до Діани? – спитала одного лютневого вечора задихана Енн, прожогом вискочивши на кухню зі своєї кімнатки на піддашші.

– Уже темно, я не розумію, навіщо вештатися о такій порі? – коротко відказала Марілла. – Ви з Діаною разом ішли додому зі школи, а тоді ще півгодини стовбичили отам у снігу, і весь цей час пропатякали! Тож я не думаю, що до неї конче треба знову бігти.

– Але вона хоче, щоб я прийшла, – благала Енн. – Вона має сказати мені щось важливе.

– Звідки ти це знаєш?

– Вона сама повідомила мені з вікна. Ми придумали, як можна перемовлятися, коли є свічки й маленький клаптик картону. Треба поставити свічку на підвіконня, а тоді затуляти й відтуляти полум’я картонкою. Певна кількість спалахів означає певну звістку. Це я таке вигадала, Марілло!

– Авжеж, не сумніваюся, – із притиском мовила Марілла. – Як і в тім, що із цією дурною сигналізацією ви поспалюєте всі фіранки.

– О, ми дуже обережні, Марілло. І це так цікаво! Два спалахи означають: «Ти мене бачиш?», три – «Так», а чотири – «Ні». П’ять спалахів – це «Приходь швидше, я маю сказати тобі щось важливе». З Діаниного вікна щойно блимнуло п’ять спалахів, і я аж умираю із цікавості, у чому там річ.

– Ну, можеш більше не вмирати, – саркастично відповіла Марілла. – Біжи. Але не забудь, що повернутися мусиш за десять хвилин.

Енн не забула й повернулася точно тоді, коли було наказано, хоч, певне, жоден смертний ніколи не дізнається, чого їй коштувало обмежити якимись десятьма хвилинами обговорення важливої Діаниної звістки. Проте час вона використала з розумом.

– О, Марілло, знаєте що? Завтра в Діани день народження. Її мама дозволила запросити мене після школи, і щоб я навіть лишилася в них на всю ніч. А ще завтра ввечері в дискусійному клубі буде концерт, то приїдуть Діанині кузени з Ньюбриджа на великих санях. Вони нас теж хочуть узяти на концерт… ну, якщо ви дозволите. Ви ж дозволите, Марілло, правда? О, я така надзвичайно схвильована!

– То заспокойся, бо ти нікуди не підеш. Спатимеш вдома, у власному ліжку, а щодо концерту в клубі – це все дурниці, і взагалі малих дівчат не слід відпускати в такі місця.

– Я впевнена, що дискусійний клуб – це дуже пристойне місце, – боронилася Енн.

– Не сумніваюся. Але я не дозволю тобі тинятися по концертах і ночувати бозна-де. Нічогенька розвага для дітей. Дивно, що пані Баррі відпускає Діану.

– Та це ж дуже особлива нагода, – простогнала Енн, готова розридатися. – У Діани день народження лише раз на рік. А день народження – це зовсім не буденна подія, Марілло. Пріссі Ендрюс декламуватиме «Не пролунають вечірні дзвони». Це невимовно повчальний вірш, Марілло, я певна, що мені буде корисно його послухати. А тоді ще хор заспіває чотири дуже гарних зворушливих пісні, майже так само прекрасних, як релігійні гімни. І навіть сам пастор прийде, чесне слово, Марілло, і виголосить промову! Це майже те саме, що проповідь. Будь ласка, Марілло, дозвольте мені піти!

– Енн, ти чула, що я кажу? Роззувайся і йди спати. Вже по дев’ятій.

– Я ще тільки одне скажу, Марілло, – мовила Енн, і з обличчя її було видно, що вона викидає останній козир, – пані Баррі каже, що ми спатимемо в гостьовій спальні. Подумайте, яка це честь для вашої маленької Енн – спати в гостьовій спальні!

– Честь, яка на твою долю не випаде. Енн, іди спати, і щоб я більше жодного слова про це не чула.

Коли Енн, уся в сльозах, почалапала нагору, Метью, котрий, здавалося, спокійно спав тим часом на диванчику, розплющив очі й мовив упевнено:

– Марілло, я думаю, ти повинна відпустити Енн.

– А я ні, – відказала Марілла. – Хто виховує дитину, Метью, – ти чи я?

– Ну-у-у… ти, звісно, – визнав Метью.

– Тоді не втручайся.

– Ну-у-у… я не втручаюся. Адже казати, що думаєш – це не втручання. А я думаю, ти повинна відпустити Енн.

– Не сумніваюся. Ти думав би, що я мушу відпустити її на Місяць, якби їй і такого забаглося, – добродушно заперечила Марілла. – Я могла б дозволити їй переночувати в Діани, якби то було все. Але цієї ідеї з концертом я не схвалюю. Вона там неодмінно застудиться, понавигадує собі, чого тільки зможе, і потім іще тиждень її годі буде заспокоїти. Я розумію вдачу цієї дитини, і краще за тебе знаю, що для неї добре, Метью.

– Я думаю, ти повинна відпустити Енн, – упевнено повторив Метью. Вмінням доводити й переконувати він не відзначався, проте був достатньо впертий. Марілла безпорадно зітхнула й вирішила, що ліпше буде промовчати.

Наступного дня, доки Енн мила посуд на кухні після сніданку, Метью дорогою в клуню спинився й повторив:

– Марілло, я думаю, ти повинна відпустити Енн.

На якусь мить обличчя Марілли набуло виразу, який неможливо описати словами. Тоді вона скорилася неминучому й уїдливо відповіла:

– Ну добре, хай іде, коли вже крім цього, ніщо тебе не втішить.

Енн вилетіла з кухні, розбризкуючи воду з мокрої ганчірки, якою щойно мила посуд.

– О, Марілло, Марілло, повторіть-но ще раз ці благодатні слова!

– Я вже сказала один раз – і досить. Дякуй за це Метью, а я вмиваю руки. Якщо ти схопиш запалення легень, коли спатимеш у чужому ліжку чи виходитимеш серед ночі надвір зі спекотного залу, звинувачуй не мене, а Метью. Енн Ширлі, ти вже брудною водою всю підлогу заляпала. У житті не бачила такої недбалої дитини.

– О, Марілло, я страхітлива кара для вас, я знаю, – винувато мовила Енн. – Я роблю стільки помилок… Але подумайте, скількох помилок я уникнула, хоч могла і їх наробити. Я принесу піску й відчищу перед уроками всі-всі плями. О, Марілло, я всім серцем так надзвичайно хочу піти на концерт! Я ще ніколи в житті не була на концерті, і коли інші дівчата в школі щось про це розказують, я почуваюся такою відірваною від них. Ви не розумієте, як воно мені, але бачите – Метью зрозумів. А це так приємно – коли тебе розуміють, Марілло.

Того дня в школі Енн була надто щаслива, щоб зосередитися як слід на уроках. Гілберт Блайт переміг її в письмі й випередив в усному рахунку. Втім, коли перед нею була перспектива концерту й ночівлі в гостьовій спальні, Енн почувалася не такою приниженою, як можна було очікувати. Весь день вони з Діаною так бурхливо обговорювали прийдешні розваги, що, маючи суворішого вчителя, ніж пан Філіпс, неодмінно дістали б на горіхи.

Енн відчувала, що якби їй не дозволили піти на концерт, вона б цього не витримала, адже в школі ні про що інше не говорилося. Ейвонлійський дискусійний клуб, який збирався двічі на місяць упродовж усієї зими, уже давав кілька невеличких безкоштовних вечорів, та цей концерт мав стати великою подією: квиток на нього коштував десять центів, а всі гроші відходили у фонд бібліотеки. Вже кілька тижнів ейвонлійська молодь провадила репетиції, а особливо цікавилися концертом ті учні, що мали старших братів і сестер, котрим належало там виступати. Всі школярі, старші за дев’ять років, збиралися йти – окрім Керрі Слоун, чий тато, як і Марілла, не був схильний відпускати на концерти маленьких дівчат. Керрі, затулившись граматикою, плакала увесь день, гадаючи собі, що тепер і жити на світі не варто.

Справжнє хвилювання почалося для Енн після закінчення уроків – і стрімко зростало, аж доки сягнуло вершини блаженства під час самого концерту. Спершу вони «неймовірно гарно почаювали», а тоді настала захоплива мить убирання в Діаниній кімнатці нагорі. Діана прилаштувала волосся Енн спереду у зачіску в новому стилі «помпадур», а Енн зав’язала Діані банти у свій особливий спосіб; після того дівчата випробували ще з десяток можливостей зачесати волосся ззаду. Аж ось нарешті вони були готові, їхні щоки пашіли, а очі сяяли, мов зірки, у передчутті великої радості.

Хоч насправді, коли Енн порівняла свій простий чорний берет і вузьке мішкувате сіре пальтечко з Діаниною кокетливою хутряною шапочкою й гарненьким кожушком, їй мимоволі зробилося дуже гірко, та вона вчасно згадала, що має уяву і може до неї вдатися.

Приїхали Мюрреї, Діанині кузени з Ньюбриджа; всі вмостилися у великих санях, вистелених соломою, і закуталися в хутро. Енн дуже тішилася поїздці: сани мчали вперед гладенькою, ніби шовковою дорогою, під полозами рипів сніг. Захід сонця був казково прекрасний, засніжені пагорби й темно-сині води Затоки Святого Лаврентія мовби випромінювали сяйво, як величезна чаша з перлів та сапфірів, по вінця налита вином і вогнем. Зусібіч долинало теленькання дзвіночків з інших саней і сміх, що нагадував про забави лісових ельфів.

– О, Діано, – видихнула Енн, стискаючи під хутряною пелериною Діанину руку в рукавиці, – хіба це не дивовижний сон? Невже я лишилася такою, як завжди? Я почуваюся геть інакшою, і мені здається, що по мені це помітно.

– Ти страшенно гарна, – відповіла Діана, котра допіру вислухала комплімент від однієї зі своїх кузин і відчувала, що мусить передати його далі. – У тебе такі милі рум’яні щічки.

Того вечора на концерті щонайменше одну слухачку раз по раз охоплював трепет і, як Енн запевняла Діану, з кожним новим виконавцем цей трепет посилювався. Коли Пріссі Ендрюс, у новій рожевій шовковій блузці, з разком перлів на гладенькій білій шиї та живими гвоздиками у волоссі – подейкували, буцім учитель замовляв їх аж у місті – «долала в непроглядній сутемряві старі півзогнилі сходи», Енн тремтіла, уся немов розчинившись у співчутті; коли хор заспівав «Понад ніжними стокротками», Енн дивилася на стелю, так, наче на ній були зображені янголи; коли Сем Слоун показував і розповідав «Як Сокері квочку висаджував», Енн сміялася, аж глядачі, що сиділи коло неї, і собі почали хихотіти – радше із приязні до неї, ніж від сценки, яка встигла вже навіть ейвонлійцям набриднути; коли ж пан Філіпс декламував монолог Марка Антонія над тілом Цезаря – із щонайбільш несамовитими інтонаціями, та ще й поглядаючи наприкінці кожної фрази на Пріссі Ендрюс – Енн була готова враз підняти заколот, якби котрийсь із римських громадян показав їй шлях.

І лиш єдиний номер програми нітрохи її не зацікавив. Коли Гілберт Блайт почав декламувати «Бінґен-на-Рейні», Енн витягла книжку, і читала, доки закінчився його виступ. Вона сиділа гордовита й непорушна, тоді як Діана плескала в долоні, аж вони їй затерпли.

Додому вони приїхали об одинадцятій, сповнені захвату від концерту, наперед смакуючи радість від майбутнього детального обговорення. Усі, здавалося, вже спали, дім поринув у тишу й темряву. Дівчата навшпиньках прослизнули в довгу вузьку вітальню, з якої можна було вийти в гостьову кімнату. Там було тепло й затишно; у каміні ледь мерехтіли незгаслі жаринки.

– Давай тут роздягнемося, – сказала Діана, – тут так тепло й добре.

– Правда ж, чудовий був концерт? – захоплено видихнула Енн. – Яке це, певно, дивовижне відчуття, коли виходиш на сцену читати вірші. А як ти гадаєш, Діано, нас теж покличуть так виступати?

– Звісно, колись покличуть. Вони завжди кличуть старших учнів. Гілберт Блайт часто виступає, а він лише на два роки старший за нас. О, Енн, як ти могла вдавати, буцім геть його не слухаєш? Він, коли дійшов до рядка «А інша, не сестра…», – дивився просто на тебе.

– Діано, – з гідністю відказала Енн, – ти моя найближча подруга, але навіть тобі я не дозволю говорити зі мною про цю людину. Ти вже вдягла нічну сорочку? То біжімо наввипередки до ліжка – хто швидше?

Діані пропозиція видалася спокусливою; дві маленькі фігурки в білих льолях полетіли вздовж вітальні до дверей у гостьову кімнату і, стрибнувши, одночасно впали на ліжко. А тоді… щось… ворухнулося під ними, хтось застогнав, скрикнув і здушено промовив:

– Боже милосердний!

Енн і Діана самі незчулися, як зіскочили на підлогу й вибігли з кімнати геть. Отямилися вони, поспішно гайнувши до сходів, якими тепер піднімалися навшпиньках.

– О, хто… що то було? – пошепки спитала Енн; зуби її цокотіли від холоду й переляку.

– Тітка Джозефіна, – відповіла Діана, задихаючись від сміху. – Ох, Енн, тітка Джозефіна, хтозна-як вона там опинилася. І я знаю, що вона буде страшенно люта. Це погано, дуже-дуже погано, але Енн… чи ти можеш собі уявити щось смішніше?

– А хто ця тітка Джозефіна?

– Татова тітка. Вона живе в Шарлоттауні. Дуже стара, їй уже, напевно, цілих сімдесят років. І я не вірю, що вона колись була малою. Ми чекали її в гості, але не так скоро. Вона страшенно сувора й пихата, і дуже-дуже за це сваритиметься. Отож мусимо спати з Мінні-Мей, а знаєш, як вона боляче стусає ніжками уві сні?

Вранці панна Джозефіна Баррі до сніданку не вийшла. Пані Баррі лагідно всміхнулася дівчатам.

– Як вам учора сподобався концерт? Я хотіла вас дочекатися – сказати, що приїхала тітка Джозефіна, і що вам таки доведеться спати нагорі, – та дуже втомилася й заснула. Сподіваюся, Діано, ви не потурбували тітку?

Діана розважливо змовчала, втім, потайки обмінялася з Енн провинними, хоч і лукавими усмішками понад столом. Після сніданку Енн побігла додому: отак і вийшло, що про подальший шквал у родині Баррі вона дізналася аж надвечір, коли Марілла вирядила її з дорученням до пані Лінд – перебувши весь цей час у блаженному невіданні.

– То це ви з Діаною вчора ледь не до смерті перелякали сердешну стару панну Баррі? – суворо запитала пані Лінд; в очах їй, проте, майнув сміхотливий вогник. – Пані Баррі заходила кілька хвилин тому дорогою до Кармоді. Ох, і гнівалася ж вона через цю витівку. Стара панна Баррі нині прокинулася розлючена, а лють Джозефіни Баррі – це тобі не абищо, будь певна. Вона й розмовляти з Діаною не бажає.

– Діана не винна, – скрушно мовила Енн. – То я запропонувала бігти наввипередки, щоб подивитися, хто швидше стрибне в ліжко.

– Я знала! – урочисто вигукнула кмітлива пані Лінд. – Я знала, що то все твої жарти. А клопотів там тепер – хоч гать гати, от що. Стара панна Баррі приїхала була на місяць, а тепер каже, що жодного дня там більш не проведе, і вже завтра хоче повертатися до міста – байдуже, що завтра неділя й узагалі. Вона б і сьогодні поїхала, якби її могли відвезти. І на уроки музики для Діани вона обіцяла дати грошей – за цілий квартал; а тут як відрубала, мовляв, нічого й не робитиме для такої збитошниці. Ото, мабуть, кипіла у них буря ввесь ранок. І це їх страшенно пригнічує. Стара панна Баррі заможна, то, певна річ, краще б їм жити з нею в злагоді. Хоч пані Баррі такого мені й не казала, звісно, та я людську вдачу добре знаю, будь певна.

– Я така нещаслива, – зажурилася Енн. – Сама на себе щоразу халепи накликаю, ще й мушу своїх найліпших друзів повтягувати. А я ж задля них усю кров ладна віддати! Ви не знаєте, чому так відбувається, пані Лінд?

– Бо ти дуже запальна й неуважна дитина, от що. Ти ніколи не спиняєшся, не замислюєшся – що спаде тобі на гадку, те одразу й кажеш чи робиш, нітрохи не подумавши.

– Та це ж і є найсолодше, – заперечила Енн, – коли промайне щось у голові, таке невимовно цікаве, що мусиш тут-таки зробити. А коли спинишся й замислишся, то ніякої радості вже не буде. Хіба ви ніколи не відчували цього, пані Лінд?

Ні, пані Лінд цього відчути не довелося. Вона розважливо похитала головою.

– Енн, ти мусиш навчитися хоч трошки думати, от що. Як то мовиться в прислів’ї: «Спершу дивися, тоді стрибай…» – тим паче, на ліжко в гостьовій кімнаті.

І пані Лінд весело засміялася зі свого нехитрого дотепу, та Енн і далі була зажурена. Становище видавалося їй надзвичайно серйозним, і нічого кумедного дівчинка в ньому не бачила. Від обійстя пані Лінд вона рушила крізь обмерзлі поля просто до Садового Схилу. Біля кухонних дверей її зустріла Діана.

– Тітка Джозефіна дуже сердилася? – ледь чутно запитала Енн.

– Так, – відповіла Діана, здушуючи в собі сміх і боязко озираючись на зачинені двері до вітальні. – Енн, вона аж нетямилася від люті. Ох, і як сварилася! Вона сказала, що в житті не бачила такого нестерпного дівчиська, як я, і що батькам повинно бути соромно за моє виховання. І ще каже, що не хоче більше тут лишатися; ну, та мені байдуже. Але татові з мамою прикро.

– А чому ти не розповіла, що то я винна? – спитала Енн.

– Хіба ж я можу так учинити? – обурилася Діана. – Енн, я не донощиця, та й винна нітрохи не менше, ніж ти.

– Тоді я це зроблю, – рішучо мовила Енн.

Діана була вражена.

– Не ходи, Енн! Вона ж тебе живцем проковтне!

– Не лякай мене, я й сама вже налякалася, – благала Енн. – Я радше б увійшла в лігво дракона. Та я мушу це зробити, Діано. Я винна, і мушу в цьому зізнатися. А зізнаватися я вже вмію, на щастя.

– Вона в кімнаті, – відповіла на те Діана. – Якщо хочеш, можеш зайти. Я б не наважилася. І, боюся, у тебе теж нічого не вийде.

Підбадьорена цими словами, Енн рушила прямісінько до лігва дракона – точніше, впевнено підійшла до дверей вітальні й легенько постукала. Пролунало коротке «заходьте».

Панна Джозефіна Баррі, пряма, сувора й бундючна, сиділа коло вогню із в’язанням і досі гнівалася: очі її люто блискотіли під окулярами в золотій оправі. Вона крутнулася на стільці, гадаючи, що зараз побачить Діану, аж тут перед нею постало бліде дівча, у чиїх величезних очах крилася безмежна відвага й неймовірний переляк.

– Ти хто така? – запитала панна Джозефіна Баррі без жодних церемоній.

– Енн із Зелених Дахів, – полохливо проказала мала відвідувачка, як завжди молитовно склавши руки, – і я, коли дозволите, прийшла зізнатися.

– У чому зізнатися?

– То я винна, що ми стрибнули на вас учора вночі. Я намовила Діану. А їй ніколи й на думку це б не спало, я певна. Діана – справжня дама, панно Баррі. Ви мусите збагнути, як несправедливо її звинувачуєте.

– О, я мушу? Діана все-таки добряче пострибала по мені. Так поводитися в пристойному домі!

– То ж була тільки забава, – не поступалася Енн. – Я вважаю, що ви мали б нам пробачити, коли ми перепросили. І я вас дуже, дуже благаю – дозвольте Діані брати уроки музики. Вона всім серцем так мріяла брати уроки музики, панно Баррі, а я добре знаю, як це – коли мрієш про щось усім серцем, а тоді нічого не одержуєш. Та якщо ви мусите на когось гніватися – гнівайтеся на мене. Я вже з найменших літ звикла, що на мене гніваються, і витерплю це легше, ніж Діана.

Тим часом лютий блиск в очах старої дами поступився місцем привітній зацікавленості. Та все ж вона суворо мовила:

– Хоч то була й забава, але вас це не виправдовує. За моєї юності діти так не бавилися. Ти не знаєш, як воно, коли після довгої виснажливої мандрівки тебе раптом будить двоє величеньких дівчат, що їм закортіло на тебе стрибнути.

– Не знаю, але можу уявити, – жваво сказала Енн. – Певно, що ми вас дуже потурбували. Та зважте, як було тоді нам. Ви маєте уяву, панно Баррі? Коли маєте, уявіть себе на нашому місці. Ми не знали, що в тому ліжку хтось є, ви нас ледь не до смерті настрашили. О, яке жахіття! Та ще й ми не могли спати в гостьовій спальні, як нам обіцяли. Ви, мабуть, звикли вже спати в гостьових спальнях. Та уявіть, що б ви відчули, якби були маленькою сиротою, що їй ніколи в житті не випадало такої честі.

Аж тепер лютий блиск в очах панни Баррі геть-чисто згас. Вона розсміялася; почувши це, Діана, котра з німим занепокоєнням чекала Енн у кухні, радісно зітхнула.

– Боюсь, уява моя вже трохи заіржавіла – давно я до неї не вдавалася! – мовила панна Баррі. – Мабуть-таки ви теж заслужили на співчуття. Залежить, з якого боку на це глянути. Сідай-но отут і розкажи мені про себе.

– Мені так прикро, але я не можу, – беззаперечно відповіла Енн. – Я й хотіла би, адже ви мені здаєтеся цікавою особою, і можете навіть виявитись рідною душею, хоч зовні цього й не помітно, – та я мушу вертатися додому до панни Марілли Катберт. Панна Марілла Катберт – це дуже ласкава жінка, що лишила мене в себе й виховує як належить. Вона так надзвичайно старається, але це невдячна праця. Не звинувачуйте її, що я стрибнула на ваше ліжко. Та перш ніж я піду – скажіть, що ви пробачите Діані й залишитеся в Ейвонлі на весь час, що його сподівалися провести тут.

– Мабуть, лишуся, якщо ти будеш зрідка до мене приходити, – зглянулася панна Баррі.

Того ж вечора вона подарувала Діані срібного браслета, а її батькам повідомила, що валізи розпаковано.

– Я лишуся тільки для того, щоб краще познайомитися з тією дівчинкою, маленькою Енн, – відверто мовила панна Баррі. – Вона мене зацікавила, а в моєму віці мене далебі мало хто здатен зацікавити.

Коли про цю історію дізналася Марілла, єдині її слова були: «Я ж тобі казала». Зверталася вона до Метью.

Панна Баррі лишилася в Ейвонлі навіть більше, ніж на цілий місяць. Тепер вона була багато милішою гостею, ніж зазвичай, бо в доброму гуморі її підтримувала Енн. Вони стали щирими друзями.

Перед від’їздом панна Баррі сказала:

– Не забудь, маленька Енн, завітати до мене, коли приїдеш до міста. Я покладу тебе спати в найбільшій зі своїх гостьових кімнат.

– Отож, панна Баррі виявилася рідною душею, – розповідала Енн Маріллі, – хоч і зовсім не була на неї схожа. Я це не одразу помітила, як з Метью, але згодом таки завважила. А рідні душі трапляються частіше, ніж я звикла собі гадати. І це просто чудово бачити, що їх у світі так багато.

Розділ 20. БАГАТА УЯВА ПРИЗВОДИТЬ ДО СУМНИХ НАСЛІДКІВ

І знову до Зелених Дахів прийшла весна – розкішна, примхлива й некваплива канадська весна, що загаялася у квітні й травні. Дні – погожі, свіжі й прохолодні – змінювали один одного. Вечірнє сонце вихлюпувало в небо рожеві барви, а природа щораз дарувала нові й нові дива свого розквіту й воскресіння. Клени зі Стежини Закоханих укрилися червоними бруньками, із землі побіля Джерела Дріад визирнула перша кучерява папороть. На пустищі за фермою пана Сайласа Слоуна хтось мовби розсипав проліски: білі й рожеві запашні зірочки, що мерехтіли під брунатним листям. Однієї погожої днини всі школярі вже ходили збирати їх, повернувшись додому в лунких прозорих сутінках з повними оберемками й кошиками квіткових трофеїв.

– Шкода мені людей, які живуть у землях, де не квітнуть проліски, – мовила Енн. – Діана каже, що в них, певно, є щось ліпше, та немає ж нічого кращого за проліски, правда, Марілло? А Діана каже, що вони й не побиваються за пролісками, якщо навіть гадки про них не мають. Але мені здається, що це і є найсумніше. Як би то було трагічно, Марілло, – не мати навіть гадки про чудові проліски й не побиватися за ними. А знаєте, Марілло, що я думаю? Що проліски – це душі квітів, котрі минулого літа померли, а тут їхній рай. Але ми сьогодні провели такий гарний день, Марілло! Снідали біля струмка у великому яру, порослому мохом; надзвичайно романтичне місце. Чарлі Слоун кинув Арті Джиллісу виклик – перескочити той струмок, – й Арті перескочив, бо не міг не прийняти виклику. І ніхто в школі не зміг би. Це дуже модно – кидати виклики. Пан Філіпс усі свої проліски подарував Пріссі Ендрюс, і я сама чула, як він казав: «Квітці – квіти».^[7] Я знаю, він ці слова прочитав у книжці, та це доводить, що й у нього є уява. Мені теж дарували букет, але я презирливо відмовилася. Я не можу сказати, хто дарував, бо присяглася, що ніколи в житті ім’я цієї людини не осквернить моїх уст. А ще ми робили вінки із пролісків і чіпляли їх на капелюшки, а коли настав час іти додому, то всі стали в пари й так ішли дорогою, у вінках і з букетами, співаючи «Мій дім на пагорбі». О, Марілло, я тоді аж затремтіла. І вся сім’я пана Сайласа Слоуна вибігла нам назустріч, і кожен, хто йшов тією дорогою, зупинявся й дивився нам услід. Усі на нас задивлялися!

– Хіба то дивина? Поводитеся, мов ті блазні! – відказала Марілла.

А потім фіалки мовби розгорнули лілове покривало над Долиною Фіалок. Дорогою до школи Енн проминала її з благоговійним поглядом, ступаючи легесенько, так, ніби ноги її торкалися священної землі.

– Чомусь, – признавалася вона Діані, – коли я проминаю ту долину, мені байдуже, чи Гіл… чи хтось у класі вчиться краще за мене. А в школі все стає як завжди, і мені вже геть не байдуже. Всередині мене є неначе ціла купа різних Енн! Я часом думаю, що саме тому я постійно й потрапляю в халепи. Якби там була одна-єдина Енн, то було б зручніше, зате не так цікаво.

Якось червневого вечора, коли дерева знову стояли вбрані в рожевий цвіт, у болотах понад Озером Осяйних Вод сріблисто-солодко кумкали жаби, а в повітрі ширилися запахи конюшинових полів і терпкі аромати соснового лісу, Енн сиділа при вікні у своїй кімнатці нагорі. Вона вчила уроки, та сутінки вже згусли настільки, що читати не виходило, тож дівчинка замріялася, широко розплющеними очима дивлячись повз віття Снігової Королеви, всипане, мов зірками, пучечками білого цвіту.

Власне, її маленька кімнатка не змінилася. Стіни були такі самі білі, подушечка для шпильок – така сама тверда, стільці – такі самі жовті й манірно-штивні. А проте дух у ній був уже геть інший. Вона сповнилася чогось нового, живого, жвавого, і це щось просотувало її всю й не залежало від підручників, суконь і стрічок, ба навіть від щербатого блакитного глека із квітучими яблуневими гілочками на столі. Немовби всі мрії, яким уві сні й наяву віддавалася її життєлюбна мешканка, раптом набули видимої, хоч і нематеріальної форми й оповили голі стіни прозорими розкішними гобеленами з веселки й місячного сяйва. Аж тут до кімнати стрімко зайшла Марілла зі стосиком свіжовипрасуваних шкільних фартушків Енн. Повісила їх на стільці і, втомлено зітхнувши, сіла. Того дня її здолав один з нападів мігрені і, хоч біль уже вщух, почувалася вона кволою і «розтерзаною», за власним висловом. Енн глянула на неї; очі дівчинки аж випромінювали співчуття.

– Я хотіла би, щоб ця мігрень була не у вас, а в мене, Марілло. Я б охоче витерпіла її заради вас.

– Ти своє вже зробила: стільки поралася по господарству, щоб я могла відпочити, – сказала Марілла. – І здається, добряче дала раду з усім, і помилялася менше, ніж зазвичай. Певна річ, ніякої потреби не було крохмалити носовики Метью! До того ж люди, коли розігрівають пироги до обіду, витягають їх з печі, щойно вони стануть гарячими, і їдять, а не чекають, доки страва згорить на попіл. Але ти вочевидь уважаєш інакше.

Після мігреней Маріллу завжди охоплював глузливий настрій.

– Ох, як прикро, – забідкалася Енн. – Я забула про той пиріг, відколи поставила його в піч, і аж тепер згадала, хоч інстинктивно мені відчувалося, що чогось на столі бракує.

Коли ви зранку загадали мені поратися по господарству, я міцно собі постановила нічого не уявляти, а всіма думками зосередитися на роботі. І все було гаразд, аж доки я поставила пирога, і тоді мене охопило нездоланне бажання уявити, буцім я – зачарована принцеса, що сидить самотою, замкнена у вежі, а прекрасний лицар на вороному коні мчить рятувати мене. То я забула про пиріг. І не помітила, що й хустинки накрохмалила. Поки я прасувала, то увесь час намагалася придумати назву для острова, що нам з Діаною трапився вище по течії струмка. Це таке прехороше місце, Марілло! Там ростуть два клени, а струмок його немов оперізує. І мене раптом ніби громом ударило, що було б чудово назвати його островом Вікторії, бо ми знайшли його в день народження королеви. Ми обидві з Діаною дуже віддані роялістки. Але мені страшенно прикро, що так вийшло з пирогом і носовиками. Я ж хотіла бути несказанно чемною, бо сьогодні річниця. Ви пам’ятаєте, Марілло, що було цього дня рік тому?

– Ні, я нічого особливого не пригадую.

– О, Марілло, це ж день, коли я прибула до Зелених Дахів! Я ніколи його не забуду. То була переломна мить мого життя. Хоча, звісно, для вас той день і не такий важливий. Я вже рік тут прожила, і це величезне щастя. Халепи в мене теж траплялися, та все можна виправити. А ви шкодуєте, що лишили мене, Марілло?

– Не можу сказати, щоб я шкодувала, – відповіла Марілла, котра часом дивувалася, як то вона могла жити без Енн у Зелених Дахах, – ні, зовсім не шкодую. Енн, якщо ти вже покінчила з уроками, то біжи попроси в пані Баррі викрійку Діаниного фартушка.

– О, вже… уже дуже темно! – вигукнула Енн.

– Темно? Ще ж тільки сутеніє. І хтозна-скільки разів ти там і пізніше бувала.

– Я піду рано-вранці, – миттю заперечила Енн. – Встану ще вдосвіта й піду, Марілло.

– Не мели дурниць, Енн Ширлі. Мені потрібна викрійка, щоб сьогодні ж пошити тобі нового фартушка. Тому йди негайно й не барися.

– Ну, то доведеться йти кружною дорогою, – мовила Енн, знехотя беручи капелюшка.

– Іти кружною дорогою і змарнувати півгодини? Чого це?

– Я не можу зараз піти крізь Ліс Привидів, Марілло! – розпачливо скрикнула Енн.

– Ліс Привидів? Енн, чи ти здуріла? На Бога, поясни мені, що це за Ліс Привидів.

– Смерековий ліс за струмком, – прошепотіла Енн.

– Нісенітниця! Немає там ніяких привидів! Хто наплів тобі цієї маячні?

– Ніхто, – зізналася Енн. – Просто ми з Діаною уявили, що там є привиди. Бо тут усі місця такі… такі звичайні. Ми це просто собі вигадали для забави. Почали уявляти у квітні. Адже це так романтично – коли в лісі живуть привиди, Марілло. А той смерековий ліс ми вибрали, бо він дуже темний. О, ми вже собі уявили все найстрахітніше. Там є дама в білому, що саме о цій порі ходить уздовж струмка, заломлюючи руки, і моторошно, протяжно голосить. Вона з’являється тоді, коли в сім’ї хтось має померти. А привид замордованої дитини оселився в тому ж кутку, де стоїть наша Господа Бездіяльності; він стиха підкрадається ззаду й холодними пальцями торкається вашої руки – отак. О, Марілло, я вся тремчу, щойно лише подумаю про це! І чоловік без голови походжає стежкою, і скелети чатують на вас поміж гілля! О, Марілло, у Ліс Привидів я ввечері нізащо не піду! Бо там ці білі мари простягнуть руки з-за дерев і схоплять мене, я впевнена.

– Яке нечуване безглуздя! – обурилася приголомшена Марілла, яка досі й слова не могла вимовити від подиву. – Енн Ширлі, невже ти справді віриш у ці огидні витвори своєї уяви?

– Ні, я не зовсім вірю, – боязко пробурмотіла Енн, – принаймні не вірю вдень. Та коли сутеніє, це вже геть інше, Марілло. Тоді звідусіль вилазять привиди.

– Енн, привидів не існує.

– Ні, Марілло, вони існують, – затято відказала Енн. – Я знаю людей, котрі їх бачили. І це дуже поважні люди. Чарлі Слоун каже, що його бабуся якось увечері бачила його дідуся, він гнав корів з пасовища, а тоді вже рік минув, як його поховали. Ви ж знаєте, бабуся Чарлі Слоуна нічого вигадувати не буде. Вона страшенно богобоязлива. І за батьком пані Томас якось увечері аж до самісінького дому назирці йшов вогняний баранець з відрубаною головою, що висіла на клаптику шкіри. Він сказав, що то був дух його брата, і тепер батько пані Томас точно мусить померти впродовж дев’яти днів. Але помер тільки через два роки, та ви ж бачите, що це все правда? А Рубі Джилліс каже…

– Енн Ширлі, – рішучо урвала Марілла, – я більше ніколи не хочу слухати подібної бридні. У мене й дотепер були сумніви щодо твоєї уяви, а коли вже вона призводить до таких наслідків, я цього не терпітиму. Ти негайно підеш до пані Баррі, просто крізь смерековий ліс, і нехай це буде тобі научкою й пересторогою. І щоб ніяких фантазій про ліси із привидами я більше від тебе не чула!

Енн могла ридати й благати скільки заманеться – що й робила, бо її охопив непідробний жах. Вона опинилася в полоні власної уяви; смерековий ліс у вечірню пору вже здавався їй смертельно небезпечним.

Проте Марілла була непохитна. Разом з дівчинкою, що вся тремтіла в передчутті зустрічі з жорстокими привидами, вона дійшла до струмка й веліла рушати – через кладку, а тоді просто в похмуре лігво дам у білому й безголових примар.

– О, Марілло, як ви можете бути такою жорстокою? – схлипувала Енн. – Що ви відчуєте, коли білі мари схоплять мене й заберуть навіки?

– Я ризикну, – безжально відповіла Марілла. – Ти ж знаєш, я словами не розкидаюся. Більше ти на вигадування привидів у лісах не страждатимеш. Ну, йди.

Енн пішла, чи то радше, спотикаючись, протюпала кладкою і, тремтячи посунула тьмяною стежкою далі. Цю прогулянку вона запам’ятала довіку – так гірко довелося спокутувати наслідки своєї бурхливої уяви. Поторочі, що їх вона сама покликала до життя, чигали на неї під кожнісіньким кущиком, простягаючи холодні, мертві руки, ладні схопити маленьку перелякану дівчинку. Смужка білої березової кори, яка тріпотіла на зів’ялому торішньому листі, настрашила Енн так, аж серце їй похололо. Від протяжного рипіння двох старих гілок, що терлися одна об одну, чоло дівчинки зросив холодний піт. Кажани лопотіли в темряві й нагадували крила потойбічних істот. Щойно підійшовши до поля, котре належало панові Беллу, Енн рвонула вперед так стрімко, немов за нею гналася ціла армія привидів, тож до кухонних дверей пані Баррі вона добігла засапана й ледь спромоглася попросити викрійку. Діани не було, приводу залишитися в гостях – теж. Попереду маячіла страхітлива дорога додому. Енн долала її із заплющеними очима, уважаючи за краще розбити голову об дерева, ніж уздріти білу мару. Врешті-решт, коли й кладка лишилася позаду, вона глибоко зітхнула з полегкістю.

– То що? Ніхто тебе не схопив? – поцікавилася Марілла без найменшого співчуття.

– Ох, Ма… Марілло, – цокотіла зубами Енн, – те… те… тепер я з-зад-д-довольнятимуся з-з-звичайними місцями.

Розділ 21. НОВЕ СЛОВО В КУЛІНАРНОМУ МИСТЕЦТВІ

– Воістину, усе життя – то лише зустрічі й прощання, як каже пані Лінд, – меланхолійно завважила Енн останнього червневого дня, складаючи на кухонному столі грифельну дошку й книжки, і витираючи очі вже геть мокрим носовичком. – А правда ж, Марілло, це велика удача, що я прихопила із собою до школи другого носовичка? Я відчувала, що він мені знадобиться.

– Я й не знала, що ти так любиш пана Філіпса: аж двома носовичками мусиш утирати сльози тільки через те, що він іде зі школи, – мовила Марілла.

– Ні, я, мабуть, не тому плакала, що так страшенно його люблю, – замислилася Енн. – Я плакала тому, що всі інші плакали. Рубі Джилліс перша почала. Вона завжди казала, що ненавидить пана Філіпса, та коли він підвівся, щоб сказати свої прощальні слова, Рубі розплакалася. І тоді, одна по одній, усі дівчата теж заплакали. Я щосили трималася, Марілло. Згадувала, як пан Філіпс велів мені сісти з Гіл… із хлопцем, і як написав на дошці «наша Енні Ширлі», і як сказав, що я нічогісінько не тямлю в геометрії, і сміявся з моїх помилок у диктантах, і всі-всі рази, коли він був такий гидкий і ущипливий, але чомусь я не втрималася й теж мусила заплакати. Джейн Ендрюс цілий місяць торочила, яка вона рада, що пан Філіпс нарешті йде геть, і присягалася, що ні сльозинки не зронить, а ридала гірше за всіх, аж мусила позичити носовика в брата – хлопці, звісно, не плакали – бо свого не взяла, навіть не думала, що їй теж може знадобитися. Ох, Марілло, то було невимовно тяжко. Пан Філіпс нам сказав таку гарну промову, що починалася зі слів: «От і надійшла для нас мить прощання». Це так зворушувало. І в його очах теж бриніли сльози, Марілло! Мені стало дуже-дуже соромно за всі свої розмови на уроках, за карикатури на грифельній дошці й за те, що я сміялася з нього й Пріссі. О, якби ж то я була взірцевою ученицею, як Мінні Ендрюс! Бо в неї сумління чисте. Дівчата плакали всю дорогу зі школи додому. Керрі Слоун щокілька хвилин повторювала: «От і надійшла для нас мить прощання», – і тоді ми знову плакали, щойно з’являлася нагода заспокоїтися. Мені й досі так сумно, Марілло. Та хіба можна бути в безодні відчаю, коли попереду цілі два місяці канікул, правда, Марілло? А ще ми зустріли нового пастора із дружиною, вони саме їхали зі станції. І попри те, що я так страшенно журилася за паном Філіпсом, як тут було стриматись і бодай трішки не поцікавитися новим пастором, правда ж? У нього дуже гарненька дружина. Не вродлива, як королева, ні, пасторові не личить мати дружину вродливу, як королева, бо так він подаватиме негарний приклад. Пані Лінд каже, що дружина пастора в Ньюбриджі подає дуже негарний приклад, бо занадто модно вдягається. А в нашого нового пастора дружина була в мусліновій блакитній сукні з такими гарними пишними рукавами і в капелюшку, оздобленому трояндами. Джейн Ендрюс каже, що пишні рукави – це надто світська річ для дружини пастора, але я вирішила не судити її так безжально, Марілло, бо знаю, як то тяжко – розпачливо прагнути пишних рукавів. Та ще ж вона зовсім недавно стала дружиною пастора, і на це треба зважати, правда? Вони поживуть у пані Лінд, поки в їхньому домі не доведуть усе до ладу.

Якщо Марілла, йдучи того вечора до пані Лінд, керувалася й іншими бажаннями, окрім висловленого вголос наміру віддати зразки візерунків для ковдри, що їх вона була позичила минулої зими, то пробачимо цю слабкість і їй, і більшості ейвонлійців. Багацько з речей пані Лінд, часом і таких, що вона вже й не сподівалася отримати назад, повернулися до неї того вечора. Новий пастор, а надто пастор із дружиною, був безперечним об’єктом зацікавлення в маленькому тихому селищі, де сенсації траплялися надзвичайно рідко.

Старий пан Бентлі, якому Енн закидала відсутність уяви, був пастором в Ейвонлі упродовж вісімнадцятьох років. Приїхав він удівцем, ним і залишився, хоч у балачках його щороку женили то з тією, то з іншою. У лютому він склав повноваження й виїхав, на превеликий жаль усіх парафіям, котрі за довгі роки спілкування щиро полюбили свого доброго старенького пастора, попри його скупі ораторські здібності. Відтоді ейвонлійська церква щонеділі мала розвагу – слухати численних кандидатів на вакантну посаду й тимчасових заступників, котрі один за одним приїздили на випробну проповідь. Їх схвалювали чи ні, залежно від думки отців і матерів громади; втім, одне руденьке дівча, що тихо сиділо в кутку на старій лаві Катбертів, робило щодо них свої висновки, які потім детально обговорювало з Метью, бо ж Марілла принципово ухилялася від будь-якої критики на адресу пасторів.

– Я думаю, Метью, що пан Сміт би не впорався, – підбивала підсумки Енн. – Пані Лінд каже, що він дуже невиразно говорить, а як на мене, у нього інша вада, та сама, що й у пана Бентлі – він геть не має уяви. А в пана Террі її аж забагато: він її розперізує, точнісінько як я тоді, з тим Лісом Привидів. А пані Лінд каже, що в нього недостатньо міцна теологічна позиція. Пан Грешем – дуже добрий чоловік і ревний християнин, та він забагато жартував, і вся церква сміялася; це негідна поведінка, а пастор же має бути гідною людиною, правда, Метью? Мені дуже сподобався пан Маршал, але пані Лінд каже, що він неодружений і навіть не заручений, бо вона це спеціально з’ясовувала. І вона каже, що молодого нежонатого пастора в Ейвонлі не треба, що він може знайти собі дружину серед пастви, а з цього вийдуть неприємності. Пані Лінд – дуже далекоглядна жінка, правда, Метью? Я рада, що обрали пана Аллана. Мені він теж сподобався, бо виголосив цікаву проповідь і молився щиро, а не так, наче це в нього просто давня звичка. Пані Лінд каже, що й він небездоганний, бо не можна сподіватися бездоганного пастора за сімсот п’ятдесят доларів на рік, зате в нього міцна теологічна підготовка, бо вона сумлінно його розпитала за всіма пунктами релігійної доктрини. А ще вона знає сім’ю його дружини й каже, що вони всі дуже порядні люди, а жінки – вправні господині. Пані Лінд стверджує, що міцна теологічна позиція в чоловіка й уміння бути вправною господинею в жінки – це ідеальне поєднання для родини пастора.

Новий пастор і його дружина були славною молодою парою, у якої ще тривав медовий місяць. Вони радісно і з піднесенням дивилися вперед, на обрану справу свого подальшого життя. Ейвонлійці від самого початку сердечно їх прийняли. І старим, і молодим полюбився жвавий щирий чоловік із шляхетними ідеалами та його лагідна й мила молода дружина, що тепер була господинею в пасторському домі. Енн також усім серцем зараз прихилилася до пані Аллан, у якій побачила ще одну рідну душу.

– Пані Аллан просто дивовижно гарна, – заявила вона якось по обіді в неділю. – Тепер вона веде уроки в недільній школі, і вона чудова вчителька. Вона одразу сказала, що це несправедливо, коли тільки вчитель може ставити запитання, і знаєте, Марілло, я завжди саме так і думала. Вона сказала, що ми теж можемо запитати в неї про що схочемо, і я стільки всього назапитувала! О, я добре вмію ставити запитання, Марілло.

– Не сумніваюся, – із притиском прокоментувала Марілла.

– А більше ніхто нічого не запитав, окрім Рубі Джилліс, яка поцікавилась, чи буде цього літа недільна школа влаштовувати пікнік. Я вважаю, що це було не зовсім доречне запитання, бо воно ніяк не стосувалося уроку – ми сьогодні читали про Даниїла поміж левів, – та пані Аллан усміхнулася й відповіла, що напевне, буде. Пані Аллан дуже гарно всміхається і має такі вишукані ямочки на щоках. Я теж хотіла би мати ямочки на щоках, Марілло. Я вже майже вдвічі потовщала, відколи тут живу, але ямочок досі не маю. А якби мала, то могла б, напевно, добре впливати на інших. Пані Аллан каже, що ми завжди повинні старатися добре впливати на інших. Вона так доладно про все говорить. Я ніколи раніше й не думала, що релігія буває така радісна. Мені здавалося, що в ній більше меланхолії, та релігія в пані Аллан геть інакша, я дуже хочу стати християнкою, такою, як вона. Я нізащо не хотіла би стати такою, як пан Белл.

– Недобре так казати про директора, – суворо відповіла Марілла. – Бо він дуже хороший.

– О, та певно, що він хороший, – погодилася Енн, – але його це мовби зовсім не тішить. Якби я була хорошою, то цілісінький день танцювала би й співала, бо дуже-дуже тішилась цим. Пані Аллан, мабуть, уже задоросла й не може повсякчас танцювати й співати, і звісно, така поведінка негідна дружини пастора. Але я відчуваю, що їй приємно бути християнкою, і вона була б нею навіть тоді, якби могла й так потрапити на небеса.

– Гадаю, нам треба днями запросити пана й пані Алланів на чай, – замислилася Марілла. – Вони вже в усіх були, крім нас. Ану, поміркуймо. У середу їх, напевно, можна буде прийняти. Тільки нічого не кажи Метью, бо він, коли знатиме, що будуть гості, вигадає собі якусь відмовку й утече з дому геть. До пана Бентлі він звик, то нічого й не мав проти, але йому буде складно знайомитися з новим пастором; а вже його дружина настрашить його ледь не до смерті.

– Буду німа, як могила, – запевнила Енн. – О, Марілло, а ви дозволите мені з такої нагоди спекти пирога? Я дуже хочу зробити щось для пані Аллан, а ви знаєте, я вже добре вмію пекти пироги.

– Ну, то спечи листкового, – погодилася Марілла.

Увесь понеділок і вівторок у Зелених Дахах тривало велике приготування. Просити на чай пастора та його дружину було серйозною відповідальною справою, і Марілла не бажала поступатися в гостинності жодній з ейвонлійських господинь. Енн аж нетямилася від радісного хвилювання. Майбутнє урочисте чаювання вона обговорила з Діаною у вівторок увечері, доки дівчатка, сидячи у вечірніх сутінках на великих рудих каменях побіля Джерела Дріад, робили у воді райдужні кола галузками, вимащеними в сосновій живиці.

– Діано, усе вже готово, крім мого пирога – його я завтра вранці пектиму, та ще Марілла перед самим чаюванням зробить пісочне печиво. О, Діано, будь певна, ми з Маріллою вчора й сьогодні добряче попрацювали. Це така страшенна відповідальність – просити на чай родину пастора. Мені ще не доводилося цього спізнати. Бачила б ти нашу комору! Там справді є на що глянути. Буде язик і курячий холодець, а ще два види желе – червоне й жовте – збиті вершки, і лимонний пиріг, і вишневий пиріг, і три види печива, і ще фруктовий пиріг, і оте варення із жовтих слив, що Марілла тримає спеціально для пасторів, фунтовий пиріг і листковий пиріг, і пісочне печиво, як я вже сказала, а ще свіжий хліб і черствий, бо якщо в нового пастора виявиться погане травлення, то свіжого він не їстиме. Пані Лінд каже, що зазвичай у священиків погане травлення, та я думаю, що пан Аллан тільки недавно обійняв посаду і ще не встиг його собі зіпсувати. Мене аж у холодний піт кидає, щойно подумаю про свій листковий пиріг. О, Діано, а раптом він не вдасться? Сьогодні мені цілу ніч снилося, як за мною ганяє страхітливий домовик з великим листковим пирогом замість голови.

– Він удасться просто чудово, – запевнила Діана, позаяк була доброю й щирою подругою. – Ти ж пекла пирога два тижні тому, і ми його їли в Господі Бездіяльності – він був такий смачнючий.

– Так, але в пирогів є одна прикра вада: вони не вдаються саме тоді, коли дуже треба, щоби вдалися, – зітхнула Енн, пускаючи за течією особливо щедро просочену живицею галузку. – Я, мабуть, просто покладуся на волю Провидіння й спробую не забути покласти борошно. О, Діано, яка гарна райдужка! Може, коли ми підемо, з’явиться якась дріада й забере її собі на шаль?

– Дріад не існує, ти ж знаєш, – відказала Діана. Її мама також довідалася про історію із Лісом Привидів і дуже розгнівалася. Отож Діана утримувалася від нових польотів фантазії й уважала за необачне культивувати віру навіть у мирних дріад.

– Та ж легко уявити, що вони існують, – не вгавала Енн. – Щовечора, коли лягаю спати, я дивлюся у вікно й гадаю собі, чи справді там сидить дріада й чеше коси, дивлячись у струмок, наче в люстерко. А часом шукаю її слідів у вранішній росі. О, Діано, прошу тебе, не зраджуй своєї віри в дріад!

Аж ось настав ранок середи. Енн прокинулася на світанку, бо від хвилювання їй зовсім не спалося. Напередодні ввечері вона застудилася, бо промочила ноги біля струмка, і тепер мала сильний нежить; утім, того ранку навіть запалення легень не притлумило б її потягу до куховарства. Щойно поснідавши, вона рушила пекти пирога й глибоко зітхнула, поставивши нарешті його в піч.

– Марілло, я певна, що цього разу нічого не забула. Та як ви гадаєте, він підніметься? Бо раптом пекарський порошок недобрий? Я взяла з тієї нової коробки. Пані Лінд каже, що тепер, коли все підробляють, уже хтозна, чи купуєш ти добрий порошок. І вона каже, що уряд мусить розв’язати цю проблему, але цього від консерваторів вона вже не дочекається. Марілло, а що, як пиріг не підніметься?

– І без нього наїдків не бракуватиме, – незворушно висловила Марілла свій погляд на це питання.

А проте пиріг піднявся й удався легкий, невагомий, як золотаве шумовиння. Енн, розпашіла від щастя, перемастила коржі багряним желе, а в уяві вже бачила, як пані Аллан куштує один шматочок і навіть, імовірно, просить ще!

– Ви ж, певне, дістанете найкращий сервіз, Марілло, – сказала дівчинка. – А можна, я прикрашу стіл папороттю й квітками шипшини?

– Яке безглуздя, – пирхнула Марілла. – На столі головне – частування, а не дурні прикраси.

– Пані Баррі прикрасила свій стіл, – мовила Енн, аж ніяк не позбавлена проникливої зміїної мудрості, – і пастор сказав їй чудовий комплімент – що це насолода для очей, така сама, як для смаку.

– Гаразд, можеш робити, як хочеш, – відповіла Марілла, що вже міцно постановила не дати себе перевершити ні пані Баррі, ні будь-кому іншому. – Тільки залиш місце на їжу й тарілки.

Енн узялася до справи й так причепурила стіл, що пані Баррі могла б їй хіба позаздрити. Квітів, папороті й художнього смаку було в неї досить, тож оздоблення вийшло таке прехороше, що пастор із дружиною сідали пити чай, одностайно захоплюючись вишуканою красою столу.

– Дякуйте Енн, – відповіла на те незмінно справедлива Марілла, і прихильна усмішка пані Аллан стала для Енн вершиною земного блаженства.

Метью теж був за столом, проте як удалося вмовити його долучитися до товариства, було відомо лише небесам та Енн. Напередодні він був такий знічений і переляканий, що Марілла вже й зневірилася; втім, Енн так майстерно взялася його переконати, що тепер він сидів з усіма, у найкращому своєму костюмі й білій сорочці, і не без цікавості розмовляв з пастором. До пані Аллан він не озвався ні словом, та цього від нього ніхто й не очікував.

І все було пречудово, аж доки на стіл подали той самий листковий пиріг Енн. Пані Аллан, на тарілці в якої уже лежала сила-силенна всіляких наїдків, відмовилася. Проте Марілла, завваживши тінь розчарування на личку дівчини, усміхнулася й заперечила:

– О, ви мусите скуштувати, пані Аллан. Енн сама спекла цього пирога для вас.

– Ну, то й справді мушу, – засміялася пані Аллан і взяла собі пухкий трикутничок. Те саме зробили пастор і Марілла.

Пані Аллан відкусила від свого шматка, і дивний вираз промайнув на її обличчі; втім, ні слова не сказавши, вона жувала далі. Марілла помітила цей вираз, тож заквапилася скуштувати пирога й собі.

– Енн Ширлі! – скрикнула вона. – Що це ти сюди поклала?

– Тільки те, що є в рецепті, Марілло! – страдницьки вигукнула Енн. О, невже пиріг недобрий?

– Недобрий? Та це ж неймовірна гидота! Пане Аллан, не їжте цього. Енн, а ти скуштуй. Що ти сюди додала?

– Ванілін, – мовила дівчинка, побуряковіла від сорому, скуштувавши пирога. – Лише ванілін. О, Марілло, це все через пекарський порошок! Я знала, що той поро…

– Не мели дурниць! Принеси мені ванілін, який ти використовувала.

Енн кинулася до комори й повернулася із пляшечкою, що в ній до половини бовталася якась брунатна рідина, а на стінці була наклеєна жовта етикетка з написом «Найкращий ванілін». Марілла взяла її, відкоркувала й понюхала.

– Боже милий, Енн, тa ти ж додала у свій пиріг заспокійливі краплі! Минулого тижня я розбила пляшечку з ліками й перелила те, що залишилося, у цю порожню пляшечку з-під ваніліну. Тож це, мабуть, і моя провина теж – я мала б тебе попередити – але ж, Енн, чому ти не понюхала?

Від цього подвійного приниження Енн розридалася.

– Я не могла… у мене був такий нежить! – і кинулася до своєї кімнатки на піддашші, де впала на ліжко, невтішно ридаючи.

Невдовзі легкі кроки долинули зі сходів; у кімнату хтось увійшов.

– О, Марілло, – плакала Енн, не підводячи голови, – ганьба мені довіку! Я цього ніколи не виправлю! І всі дізнаються – в Ейвонлі завжди всі про все дізнаються! Діана запитає, чи вдався пиріг, і я змушена буду сказати їй правду! На мене тицятимуть пальцями, як на дівчисько, що додало заспокійливі краплі в пиріг! І Гіл… і всі хлопці в школі насміхатимуться! О, Марілло, якщо ви маєте бодай краплину християнського співчуття, не кажіть, що я мушу спуститися й помити посуд. Я все перемию, коли пастор і його дружина підуть, але тепер я не зможу глянути у вічі пані Аллан! Вона подумає, що я хотіла її отруїти! Пані Лінд казала, що знає одну малу сироту, яка хотіла отруїти свою благодійницю! Але ж заспокійливе не отруйне! Його ковтають, хоч і не в пирогах. О, Марілло, ви ж поясните це пані Аллан, прошу вас?

– А може, підведися й сама їй поясни? – запропонував веселий голос.

Енн підхопилася й уздріла пані Аллан, яка стояла біля її ліжка й дивилася на неї розсміяними очима.

– Люба моя дівчинко, не побивайся так, – її щиро стурбував трагічний вираз на обличчі Енн, – це ж лише кумедна помилка, таке з будь-ким могло статися.

– О ні, такої помилки ніхто, крім мене, не зробив би, – пролебеділа нещасна Енн. – А я так хотіла, щоб вам сподобався пиріг, пані Аллан.

– Я знаю, люба. І запевняю, що вдячна тобі за турботу й доброту не менше, ніж якби він удався. Ну, не плач і ходімо в сад. Панна Катберт мені розповіла, що в тебе там є своя клумба. Покажи мені, бо я дуже люблю квіти.

Енн дозволила втішити себе й відвести вниз, міркуючи, що тільки волею Провидіння пані Аллан виявилася рідною душею. Заспокійливого пирога ніхто більше й словом не згадав, і коли гості пішли, Енн відчула, що вечір минув приємніше, ніж вона сподівалася, зважаючи на страхітливу свою халепу, і глибоко зітхнула.

– Марілло, правда ж, це чудово, що завтра буде новий день, у якому ще не сталося жодних помилок?

– Я певна, ти їх ще накоїш, – відповіла Марілла, – бо досі не стрічала нікого вправнішого в цьому за тебе.

– Так, я це знаю, – сумно визнала Енн. – Але ви завважили, Марілло, що одна моя риса таки дарує сподівання на краще? Я ніколи не повторюю тієї самої помилки двічі.

– Хтозна, чи є з того якась користь, бо ти ж постійно вчиняєш нові.

– О, Марілло, хіба ви не розумієте? Має бути якась межа помилкам, що їх може накоїти одна людина, і коли я перейду цю межу, то більше ніяких помилок не робитиму. Мене ця думка надзвичайно втішає.

– Ну, то піди й викинь цей пиріг свиням, – відказала Марілла. – Такого жодна людина не їстиме, навіть Джеррі Бут.

Розділ 22. ЕНН ДІСТАЄ ЗАПРОШЕННЯ НА ЧАЙ

– Ну, а тепер чого очі в тебе такі радісні? – запитала Марілла, коли Енн повернулася додому з пошти. – Знайшла собі ще якусь рідну душу?

Щастя оповивало Енн хмаринкою, яскріло їй з очей, осявало кожнісіньку рисочку. Додому вона примчала вистрибом, як невагомий дух у сутінках поміж м’яких тіней серпневого вечора.

– Ні, Марілло, та… ох, знаєте що? Завтра по обіді мене запрошують на чай у дім пастора. Пані Аллан залишила для мене листа на пошті. Ось, погляньте, Марілло. «Панні Енн Ширлі, Зелені Дахи». О, мене вперше в житті назвали панною. Який трепет мене охопив! Цей спогад я довіку берегтиму як найбільшу коштовність.

– Пані Аллан казала мені, що всіх своїх учениць із недільної школи по черзі проситиме до себе на чай, – відповіла Марілла, незворушно вислухавши звістку про цю надзвичайну подію. – І чого б ото я так вистрибувала? Навчися реагувати на такі речі спокійніше, дитино.

Та для Енн «реагувати спокійніше» означало би піти проти власної природи. Адже воістину в неї «зорі над колискою зійшлись в стихії полум’я, роси і духу», тож усі радощі й прикрощі вона переживала з потрійним завзяттям. Марілла це відчувала й дещо непокоїлася, усвідомлюючи, що життєві успіхи й невдачі важким тягарем лягатимуть на цю невгамовну душу, не розуміючи проте, що така ж сильна здатність радіти й тішитися щедро віддячить їй за всі незгоди. Отож Марілла вважала своїм обов’язком закликати Енн до непорушного одноманітного спокою, неприродного й неможливого для дівчинки так само, як для сонячного променя, що витанцьовує в струмку на мілководді. А втім, Марілла із сумом мусила визнати, що жодного поступу так і не досягла. Щойно котресь виплекане сподівання не втілювалося в життя, Енн поринала «в безодню розпуки», коли ж утілювалося – її підхоплював запаморочливий і трепетний вир блаженства. Марілла вже майже зневірилася у власній спроможності якось призвичаїти малу дикунку до цього світу, перетворивши її на взірцеву скромну дівчинку зі штивними манерами. Та їй самій і на думку не спадало, що насправді Енн, така, як вона є, була їй значно миліша.

Того вечора Енн ішла спати німа від горя, бо ж Метью повідомив, що вітер звертає на північний схід і завтра, напевне, дощитиме. Її лякав шурхіт тополевого листя за вікном, який так нагадував стукотіння дощових крапель, а далекий лункий гуркіт хвиль у затоці, котрий вона любила й завжди з насолодою вслухалася в цей дивний, розміряний потойбічний звук, тепер видавався дівчинці, що так гаряче жадала ясного безхмарного дня, провісником бурі й нещастя. Енн гадала, що ранок не настане ніколи.

Та все має свій кінець, ба навіть ночі напередодні чаювання в пасторському домі. Зранку, попри невтішний прогноз Метью, сяяло сонце, тож настрій Енн піднісся до найвищих вершин.

– О, Марілло, сьогодні щось мене просто змушує любити всіх, кого я бачу, – вигукнула дівчинка, миючи посуд після сніданку. – Ви не уявляєте, якою чудовою я сама собі здаюся. Мабуть, коли б мене щодня запрошували на чай, я могла би стати взірцевою дитиною. Але – ох, Марілло, це ж така врочиста оказія! Я так хвилююся! А раптом я не зможу поводитися, як слід? Мене ж іще ніколи не запрошували на чай до пасторського дому, і я, мабуть, не всі правила етикету ще знаю, хоча відколи приїхала сюди, усі правила поведінки в «Родинному віснику» перечитую дуже сумлінно. Я так боюся, що втну якусь дурницю чи не зроблю того, що буде треба. А це чемно – брати собі другу порцію чогось, коли дуже хочеться?

– Енн, ти так переймаєшся, бо забагато думаєш про себе. А мусиш думати про пані Аллан і про те, що найбільше її втішить, – відповіла Марілла, уперше хтозна-відколи даючи слушну й чітку пораду. Енн миттю збагнула, що так воно і є.

– Ваша правда, Марілло. Я намагатимуся зовсім не думати про себе.

Гостина, вочевидь, минула без будь-яких серйозних порушень «етикету», позаяк додому надвечір, коли неосяжне високе небо вкрилося мерехтливими шафранно-рожевими хмарами, Енн повернулася щаслива і, вмостившись на величенькій брилі червоного пісковику біля кухонних дверей та поклавши втомлену кучеряву голову Маріллі на коліна, узялася натхненно розповідати.

– О, Марілло, я дивовижно провела час. Тепер я відчуваю, що жила недарма – і завжди відчуватиму, навіть якщо ніколи більше мене не покличуть на чай у дім пастора. Коли я прийшла, пані Аллан зустріла мене у дверях. Вона була вбрана у прегарну сукню із блідо-рожевого серпанку з мереживом і рукавами до ліктя – мовби серафим. Я теж хочу бути дружиною пастора, як виросту, Марілло. Пастор не зважатиме на мої руді коси, бо йому не личить думати про такі земні речі. Але тоді мусиш бути природно хорошою, а такою мені стати не судилося, тож і мріяти про це, мабуть, не варто. Бачте, одні люди хороші від природи, а інші – ні, і я належу до тих інших. Пані Лінд каже, що я сповнена первородного гріха. Тож хоч як я старатимуся бути хорошою, а такого успіху, як ті, хто є хорошими від природи, не досягну. Це, напевно, так, як із геометрією. А як ви гадаєте, може, коли дуже-дуже старатися, це теж матиме якесь значення? Пані Аллан належить до тих, що є хорошими від природи. Я так сильно її люблю! Є люди, яких одразу можна легко полюбити, як Метью чи пані Аллан. А є такі, що їх мусиш іще дуже старатися любити, як пані Лінд. Коли знаєш, що повинен їх любити, бо вони такі мудрі, і для церкви стільки всього роблять, але доводиться весь час собі про це нагадувати, бо інакше забудеш. Там у гостях була ще одна дівчинка, з вайтсендзької недільної школи. Її звуть Лоретта Бредлі, і вона дуже мила. Не зовсім рідна душа, проте однаково мила. Ми так гарно почаювали, і мені здається, що я дотрималася всіх правил етикету. А потім пані Аллан грала й співала, і ми з Лореттою співали теж. Пані Аллан сказала, що в мене гарний голос і що тепер я співатиму в хорі недільної школи. Ви не уявляєте, який мене трепет охопив від самої думки про це. Я так мріяла співати в хорі, як Діана, але боялася, що ніколи не заслужу такої честі. Лоретта мусила рано їхати додому, бо сьогодні у вайтсендзькому готелі великий концерт, і там декламуватиме її сестра. Лоретта каже, що американці в готелі раз на два тижні дають благодійний концерт на користь шарлоттаунської лікарні, і багатьох вайтсендзців кличуть виступати. То вона сподівається, що колись її теж запросять. Я дивилася на неї з таким захопленням! А коли вона поїхала, ми з пані Аллан мали сердечну розмову. Я все їй розповіла – про пані Томас та її двійнят, про Кеті Моріс і Віолетту, і про те, як я приїхала в Зелені Дахи, і про свої негаразди з геометрією. І знаєте що, Марілло? Пані Аллан каже, що теж нічогісінько не тямила в геометрії! Мене це так надихнуло! А коли я вже рушала додому, прийшла пані Лінд, і знаєте що, Марілло? Опікунська рада найняла нового вчителя, і це – дама. Її звуть панна Мюрієль Стейсі: Хіба не романтичне ім’я? Пані Лінд каже, що досі в Ейвонлі ще не було жодної вчительки і що це, на її думку, небезпечне нововведення. Але я гадаю, що буде прекрасно мати вчительку, і вже дуже хочу, щоб швидше минали два тижні до початку навчання. Мені страх як кортить її побачити!

Розділ 23. ЕНН СТРАЖДАЄ, ЗАХИЩАЮЧИ ВЛАСНУ ЧЕСТЬ

Утім, зустрічі з новою вчителькою Енн мусила чекати довше, ніж два тижні. Майже місяць минув від історії із «заспокійливим» пирогом; саме час їй було вскочити в якусь нову халепу. Дрібних помилок, як-от, що замріявшись, вона вилила цілий глечик збираного молока до кошика з вовною в коморі замість свинячого корита чи того, що поринувши у свої фантазії, ступила із кладки прямісінько в струмок, і рахувати було не варто.

За тиждень після чаювання в пастора Діана Баррі влаштовувала вечірку.

– Найдобірніше товаристю, – запевняла Енн Маріллу. – Лише кілька дівчат із нашого класу.

Вони собі гарно бавились, і ніякого лиха не сталося аж доти, коли після чаю, ледь утомлені розвагами, проте готові скористатися першою-ліпшою нагодою побешкетувати, умостилися на траві в саду Баррі. Їхнє бажання тут-таки втілилося в гру у «виклики». Тоді серед ейвонлійських дітлахів це була справжня пошесть – кидати одне одному виклики. Почалося все із хлопців, та невдовзі й дівчата підхопили забаву. Усі дурниці, спричинені викликами й скоєні того літа школярами в Ейвонлі, могли би скласти цілу книжку, якби взятися про них розповісти.

Спершу Рубі Джилліс дістала виклик від Керрі Слоун: долізти до певної гілки на старій велетенській вербі, що росла коло ґанку. І хоч як смертельно боялася Рубі тлустих зелених гусеней, котрі обсіли крислате дерево, та гніву матері, якби порвала нову муслінову сукню, а таки спритно долізла, втерши носа Керрі. Потім Джозі Пай кинула виклик Джейн Ендрюс: проскакати довкруж саду на одній нозі, не спиняючись і не ставлячи другої ноги на землю. Джейн відважно намагалася прийняти виклик, та вже на третьому розі знесиліла й мусила визнати свою поразку. Оскільки ж Джозі Пай тріумфувала далеко відвертіше, ніж це дозволяли правила доброго тону, Енн Ширлі кинула виклик їй – пройти парканом, який огороджував сад зі східного боку; а завважмо, що ходіння парканами вимагає значно більшої вправності й обережності, ніж може здатися тому, хто ніколи цього не робив. Проте Джозі, хоч і позбавлена тих чеснот, які могли би здобути їй приязнь інших, до прогулянок парканами мала вроджену й дбайливо виплекану схильність. Парканом Баррі вона пройшлася легко й безтурботно, мовби кажучи, що така дурничка не варта жодних «викликів». Дівчата привітали її перемогу стриманим захопленням: майже всі вони могли оцінити її по заслузі, бо самі неодноразово постраждали, намагаючись пройти парканом. Джозі, переможно сяючи, зістрибнула на землю й кинула на Енн зухвалий погляд. Енн трусонула рудими косами.

– Ніякої дивовижі не бачу в тім, щоби пройти низеньким широким парканом, – заявила вона. – Я знала одну дівчинку в Мерісвіллі, то вона могла пройти по гребеню даху.

– Не вірю, – категорично відрубала Джозі. – Я не вірю, що хтось може пройти по гребеню. Принаймні ти не зможеш.

– Я не зможу? – необачно вигукнула Енн.

– Тоді я кидаю тобі виклик, – демонстративно проголосила Джозі, – на те, щоб залізти он туди й пройти по гребеню над кухнею пані Баррі.

Енн пополотніла, проте виходу не було. Вона рушила до будинку, з того боку, де стояла драбина, зіперта на кухонний дах. Усі п’ятикласниці в один голос вимовили «Ох!» захоплено, та водночас перелякано.

– Не роби цього, Енн, – благала Діана. – Ти впадеш і вб’єшся. Не слухай Джозі Пай. Це підступно – кидати виклик на таку небезпеку.

– Я мушу. Мушу захистити свою честь, – урочисто відказала Енн. – Я пройду цим гребенем, Діано, або загину під час спроби. Якщо вб’юся – візьмеш собі мого перстеника з намистинок.

Енн полізла драбиною на дах. Дівчата затамували подих, боячись навіть слово зронити. Аж ось вона видерлася на тонкий непевний гребінь, помалу випросталася й пішла, тільки тепер невиразно усвідомивши, на якій загрозливій висоті перебуває, і зрозумівши, що в ходінні по гребеню даху буйна уява їй геть не допоможе. Втім, на кілька кроків вона таки спромоглася, перш ніж сталася біда. Тоді Енн згубила рівновагу, похитнулася і впала, зісковзнувши гарячим від сонця дахом і ламаючи міцно переплетені лози віргінського винограду, що ріс попід ним – усе це швидше, ніж перелякані однокласниці внизу встигли дружно зойкнути від жаху.

Якби Енн упала з того ж боку, з якого вилізла на дах, найімовірніше, Діана тієї ж миті успадкувала би перстеника. Та на щастя, звалилася вона з іншого боку, де понад ґанком дах схилявся до землі так низько, що падіння звідти було набагато м’якшим. А проте, коли до неї, оминаючи будинок, стрімголов побігли дівчата, усі, крім Рубі Джилліс, яка мовби вросла в землю й заходилась істерично плакати, Енн лежала на землі, непорушна й бліда, серед потрощених виноградних лоз.

– Енн, ти жива? – зойкнула Діана, припадаючи на коліна біля подруги, – Енн, люба моя Енн, дай мені хоч словом знати, чи ти жива?

На превелике полегшення всіх дівчат, а надто Джозі Пай, котрій, попри відсутність уяви, вже ввижалося страхітливе майбутнє, у якому вона довіку буде затаврована як винуватиця ранньої трагічної загибелі Енн Ширлі, Енн сіла, хитаючись, і кволим голосом відповіла:

– Так, Діано, я жива, але, здається, знепритомніла.

– Як це сталося? – плакала Керрі Слоун. – Як це сталося?

Та перш ніж Енн устигла відповісти, надвір вибігла пані Баррі. При появі її Енн спробувала підвестися, але знову впала, різко скрикнувши від болю.

– Що таке? Що тобі болить? – запитала пані Баррі.

– Гомілка, – прошепотіла Енн. – О, Діано, благаю, знайди свого тата й попроси віднести мене додому. Я сама не подужаю цього шляху. І на одній нозі не дострибаю, коли Джейн не змогла проскакати навіть довкола саду.

Марілла збирала яблука в саду, коли побачила пана Баррі, який перейшов місток і рушив схилом угору. Поруч із ним ішла пані Баррі, а ззаду вервечкою дріботіли дівчата. На руках він ніс Енн, голова якої безсило впала йому на плече.

Тієї миті Марілла збагнула все. Пекучий страх ужалив її в самісіньке серце, і лиш тепер вона зрозуміла, чим стала для неї Енн. Вона й досі визнавала, що ця дівчинка їй подобається, ба навіть, що встигла до неї прихилитися, але тепер, квапливо збігаючи схилом униз, вона вже знала, що Енн їй найдорожча у світі.

– Пане Баррі, що з нею сталося? – видихнула вона, бліднучи й тремтячи сильніше, ніж будь-коли доводилося стриманій, розважливій Маріллі.

Енн, підвівши голову, відповіла сама:

– Не лякайтеся так, Марілло. Я ходила по гребеню даху і впала. Оце, мабуть, вивихнула гомілку. Але, Марілло, я ж могла й шию зламати. Тож навіть у цій пригоді є щось хороше.

– Я мусила знати, що таке станеться, коли я тебе туди відпущу, – заспокоївшись, мовила Марілла у звичній буркотливій і в’їдливій манері. – Несіть її сюди, пане Баррі, і кладіть на диван. Боже мій, та вона зомліла!

Це була правда. Здійснилося ще одне заповітне бажання Енн – вона зомліла, виснажена болем.

Метью поспіхом викликали з поля й негайно відправили по лікаря, який констатував, що травма серйозніша, ніж гадалося. Гомілка в Енн була зламана.

Увечері, коли Марілла піднялася в кімнатку на піддашші, де лежала бліда знесилена дівчина, з її ліжка пролунав жалісливий голос:

– Вам дуже мене шкода, Марілло?

– Ти сама винна, – відповіла Марілла, опускаючи віконницю й запалюючи лампу.

– Тому ви й маєте мене пожаліти, – сказала Енн, – бо від думки про те, що я сама винна, мені стає так тяжко. Якби можна було нарікати на когось іншого, я почувалася б краще. А що зробили б ви, Марілло, якби вам кинули виклик пройти по гребеню даху?

– Я лишилася б твердо стояти на рівній землі, а вони хай би собі кидали виклики. Оце дурниці! – відповіла Марілла.

Енн зітхнула.

– Але у вас така сильна воля, Марілло. А в мене – ні. Я відчула, що не можу стерпіти глузувань Джозі Пай. А вона би зневажала мене довіку, я знаю. І ще я думаю, що й так уже достатньо покарана, тож вам немає потреби гніватись на мене. Виявляється, зомліти – це нітрохи не приємно. І лікар зробив мені страшенно боляче, коли вправляв гомілку. Я цілих шість чи сім тижнів не зможу виходити й не побачу нової вчительки, бо коли нарешті прийду до школи, вона вже не буде новою. А Гіл… а всі інші в класі будуть мене випереджати. О, я найбезталанніша зі смертних! Та я намагатимусь відважно стерпіти всі муки, тільки не гнівайтеся на мене, Марілло!

– Ну, ну, я не гніваюся, – відказала Марілла. – Не пощастило тобі, тут сумнівів немає, та ти й сама розумієш, що покарана за це. А тепер на ось, повечеряй.

– Зате пощастило, що я маю уяву, правда? – мовила Енн. – Я сподіваюся, вона мене врятує. А що роблять ті, у кого уяви зовсім нема, коли вони ламають собі кістки, як ви гадаєте, Марілло?

Упродовж наступних семи нудних тижнів Енн мала не один привід благословити свою уяву. Втім, це була не єдина її втіха. Її багато хто провідував, і не минало й дня, щоб не зайшла одна чи кілька однокласниць – принести їй книжки чи квіти та розповісти про всі ейвонлійські шкільні події.

– Вони всі такі до мене добрі, Марілло, – щасливо зітхнула Енн того дня, коли вперше підвелася, щоб, кульгаючи, пройтися кімнатою. – Погано, коли мусиш весь час лежати, але й у цьому є щось хороше. Можна довідатися, скільки в тебе друзів. Навіть пан директор Белл приходив до мене – і він дуже-дуже хороший. Хоч і не рідна душа, звісно, та все одно він мені подобається, і я вже шкодую, що критикувала його молитви. Я тепер вірю, що він молиться щиро, просто звик так проказувати молитву, наче це його анітрохи не цікавить. Він міг би це подолати, якби захотів. Я дуже виразно йому натякнула. Розказала, як я сама старалася зробити свої маленькі молитви цікавими. А він розповів, що теж зламав гомілку в дитинстві. Дивно уявляти пана директора Белла маленьким хлопчиком. Навіть моя уява має межі, бо цього уявити я не можу. Хай як намагаюся, а постійно бачу його із сивими бакенбардами і в окулярах, достоту такого, як у недільній школі, тільки меншого. А пані Аллан дуже легко уявити маленькою дівчинкою. Пані Аллан приходила мене провідати цілих чотирнадцять разів. Хіба не варто цим пишатися, Марілло? Адже в неї стільки клопотів! Мені завжди так радісно, коли вона приходить. Не каже, що це я сама винна, чи що після цього, як вона сподівається, я буду кращою. Пані Лінд мені щоразу це повторює. І вона так це казала, ніби й сподівається, що я буду кращою, але насправді не дуже в це вірить. Навіть Джозі Пай мене провідувала. Я прийняла її щонайчемніше, бо їй, здається, дуже шкода, що вона кинула мені той виклик пройти по гребеню даху. Я могла вбитися, і тоді вона мусила б до кінця своїх днів знемагати під важким тягарем каяття. Діана – дуже віддана подруга. Вона щодня приходила й сиділа біля мого самітного ложа. Але, ох, я буду така щаслива, коли зможу піти до школи, бо вже стільки цікавого чула про нову вчительку. Всі дівчата кажуть, що вона напрочуд мила. Діана розповідає, що в неї страшенно гарні кучері й дивовижно прекрасні очі. А ще вона дуже модно вдягається, і буфи в неї на рукавах більші, ніж у будь-кого в Ейвонлі. Щодва тижні, по п’ятницях, вона влаштовує в класі читання, і кожен мусить продекламувати якийсь уривок чи розучити з кимось діалог. О, як втішно мені про це думати! Джозі Пай наші читання геть не подобаються, але це тому, що в неї зовсім немає уяви. Діана, Рубі Джилліс та Джейн Ендрюс розучують до наступної п’ятниці діалог, що називається «Вранішній візит». А по тих п’ятницях, коли читань немає, панна Стейсі веде всіх до лісу на так звані «вихідні» уроки, і вони там вивчають усе про папороть, квіти й птахів. А зранку й увечері роблять фізичні вправи. Пані Лінд каже, що вона про таке й не чула, і що все це – наслідки того, що опікунська рада найняла вчительку, а не вчителя. Але мені здається, що все це чудово, і я вірю, що панна Стейсі теж виявиться рідною душею.

– Енн, мені ясно одне, – відповіла на те Марілла, – що впавши з даху Баррі, язика ти собі нітрохи не ушкодила.

Розділ 24. ПАННА СТЕЙСІ ТА ЇЇ УЧНІ ГОТУЮТЬ КОНЦЕРТ

Коли Енн повернулася до школи, був жовтень, розкішний багряно-золотий жовтень із м’якими оксамитними ранками, коли долини були повні пухнастих туманів, неначе дух осені наповнив їх, аби щедро напоїти сонце; тумани мінилися всіма барвами: аметистовою, перлинною, сріблястою, рожевою й серпанковою блакиттю. Поля, укриті рясними росами, сяяли, мов срібна парча, а у видолинках густого лісу купчилося шурхітливе листя, що шелестіло під ногами. Березовий Шлях оповився жовтим балдахіном, папороті обабіч нього зав’яли й побуріли.

У повітрі витав особливий дух, що спонукав юних учениць не повзти, мов равлики, до школи знехотя, а линути туди радо, як на крилах. Та й справді, велике щастя було знову сісти за маленьку коричневу парту поряд з Діаною, завважити, як через прохід киває Рубі Джилліс, отримати записку від Керрі Слоун та смоляну «жуйку» із задньої лави від Джулії Белл. Нагостривши олівця й розклавши в парті свої малюнки, Енн радісно зітхнула. О, так, життя надзвичайно цікаве!

Нова вчителька теж стала їй справжнім добрим другом. Панна Стейсі була милою й дуже гарною молодою жінкою зі щасливим даром завойовувати й зберігати любов своїх учнів і розвивати найкращі їхні розумові та духовні риси. Енн розквітала під таким добродійним впливом і приносила додому, захопленому Метью та критичній Маріллі, палкі звіти про всі шкільні справи й плани.

– Марілло, я всім серцем люблю панну Стейсі! Вона справжня леді, і в неї дуже приємний голос. Коли панна Стейсі вимовляє моє ім’я, я інстинктивно відчуваю, що я для неї не Енні, а справжнісінька Енн. Сьогодні в нас були читання. Мені так шкода, що вас там не було, і ви не чули, як я декламувала «Марію, королеву шотландську». Я всю душу вклала в ці вірші. Рубі Джилліс каже, що коли я дійшла до рядка «За волю батькову жіноче серце гине», у неї кров похолола в жилах.

– Може, якось прочитаєш мені це в клуні? – спитав Метью.

– Авжеж прочитаю, – задумано відповіла Енн, – та, напевно, у мене вже не вийде так само добре. Я зовсім не хвилюватимуся, як тоді перед усім класом, який, затамувавши подих, ловив кожнісіньке моє слово, і не зроблю так, щоб у вас кров похолола в жилах.

– Пані Лінд каже, що це в неї кров похолола в жилах минулої п’ятниці, коли вона побачила, що хлопці лізуть на верхівки отих дерев на Белловому пагорбі по воронячі гнізда, – відказала Марілла. – Дивно, що панна Стейсі таке заохочує.

– Але вороняче гніздо було потрібне для природознавства, – пояснила Енн. – То був наш «вихідний» урок. Ці уроки такі чудові, Марілло. І панна Стейсі дуже гарно все пояснює. Ми про ті «вихідні» уроки ще пишемо твори, і мої – найкращі.

– Яке марнославство. Так казати про твої твори може лише вчителька.

– Та це ж вона й сказала, Марілло. А я нітрохи не марнославна – бо як це можливо, коли я нічого не тямлю в геометрії? Хоч її теж почала розуміти краще. Це панна Стейсі вміє так пояснити! Проте я все одно ніколи її не здолаю, і будьте певні, Марілло – це дуже принизливо відчувати. Зате я люблю писати твори. Зазвичай панна Стейсі дозволяє нам самим обирати тему, але наступного тижня ми всі будемо писати твір про видатну людину. А видатних людей так багато, що мені дуже тяжко вибрати. Правда ж, це чудово – бути видатним, і щоби після вашої смерті про вас писали твори? О, я б дуже хотіла бути видатною. Я, мабуть, вивчуся на медсестру, коли виросту, і поїду із Червоним Хрестом на поле битви, посланницею милосердя, якщо не стану місіонеркою в чужих краях. Це було б надзвичайно романтично. Але місіонерка ж повинна бути дуже хорошою, а це мій камінь спотикання. І також ми щодня робимо фізичні вправи. Вони поліпшують статуру й травлення.

– Дурниці! – сказала Марілла, якій і справді здавалося, що це маячня.

Проте всі «вихідні» уроки, читання по п’ятницях і фізичні вправи тьмяніли перед новиною, що її панна Стейсі повідомила в листопаді. Вона запропонувала школярам підготувати концерт, щоб показати його на Святвечір зі шляхетною метою придбати для школи прапор. На це учні пристали із захватом, і підготовка розпочалася. З усіх радісно збуджених майбутніх артистів ніхто так не хвилювався, як Енн Ширлі, котра всією душею й серцем віддалася новій справі, стримувана лише відвертим осудом Марілли, яка вважала все це великою нісенітницею.

– Забиваєте собі голови дурницями, замість уроки вчити, – буркотіла вона. – Хіба то добре, коли діти готують концерти й бігають на репетиції? Вони тоді стають марнославні, зухвалі й ледачі.

– Подумайте лиш, яка гідна мета! – боронилася Енн. – Прапор буде живити в нас дух патріотизму, Марілло.

– Казна-що! Жодне з вас патріотизму й на думці не має. Вам аби розважатися.

– Але ж добре, коли можна поєднати патріотизм і розвагу, правда? Це така велика втіха, коли готуєш концерт. Хор має вивчити шість пісень, а Діана співатиме соло. Я братиму участь у двох діалогах – «Товариство протидії пліткам» та «Королева фей». Хлопці теж розучують діалог. А ще я читатиму два вірші. Мене трепет проймає від думки про це – але то дуже приємний трепет. А наприкінці буде жива картина «Віра, Надія, Любов». Ми з Діаною й Рубі стоятимемо в білих сукнях і з розпущеним волоссям. Я буду Надією – руки складу отак, а очі здійму до неба. Вірші я вчитиму у своїй кімнаті. Не лякайтеся, коли почуєте стогони. Мені в одному вірші треба несамовито застогнати, але ох, Марілло, як це тяжко – видобути справжній артистичний стогін. Джозі Пай образилася, що їй не дали бажаної ролі. Вона мріяла бути королевою фей. Це смішно, бо хто ж бачив, щоб королева фей була така гладка, як Джозі? Вона має бути дуже тендітною. Королевою буде Джейн Ендрюс, а я – придворною феєю. Джозі каже, що руда фея – це ще смішніше, ніж гладка, та я не зважаю. У мене буде вінок із білих троянд, а Рубі Джилліс позичить мені туфельки, бо в мене своїх немає, а фея неодмінно мусить бути в туфельках. Не можна ж уявити собі фею в черевиках, правда? Надто в черевиках з окутими міддю носаками. Ми прикрасимо залу сосновими та смерековими гілочками й причепимо до них рожеві паперові троянди. А коли публіка всядеться, Емма Вайт зіграє марш на органі, а ми врочисто зайдемо парами – одна за одною. О, Марілло, я знаю, ви не сповнені такого завзяття, як я, та хіба ж не надієтеся, що ваша маленька Енн стане окрасою сцени?

– Я лише сподіваюся, що ти будеш поводитись, як слід. І дуже втішуся, коли ця метушня скінчиться, а ти заспокоїшся. Бо тобі не робота в голові, а самі діалоги, стогони й живі картини. А язик твій хіба дивом іще геть не стерся.

Енн зітхнула й рушила на заднє подвір’я, куди місяць-молодик зазирав із зеленкуватого західного неба крізь безлисте віття тополь, і де Метью рубав дрова. Вона сіла на колоду й заговорила з Метью про концерт, упевнена, що бодай тут її доброзичливо й уважно вислухають.

– Ну-у-у… я думаю, пречудовий у вас буде концерт. І ти свою роль дуже гарно зіграєш, – мовив він, усміхаючись і поглядаючи згори вниз на її веселе жваве личко. Енн усміхнулася йому у відповідь. Це були двоє найкращих друзів, і Метью ввесь час невтомно дякував небесам, що не мусив перейматися її вихованням, бо це був виключний обов’язок Марілли. Якби ж йому теж довелося виховувати Енн, його неодмінно роздирали би протиріччя між прихильністю до неї і тим-таки суворим обов’язком. А тут він міг, за висловом сестри, «псувати дитину» скільки заманеться. Та це, зрештою, було не так і погано – адже час від часу похвала буває не менш корисна, ніж постійне сумлінне «виховання».

Розділ 25. МЕТЬЮ НАПОЛЯГАЄ НА ПИШНИХ РУКАВАХ

Метью пережив десять тяжких хвилин. Це сталося холодного сірого грудневого надвечір’я, коли він, зайшовши до кухні, присів у кутку на ящик із дровами, скинути важкі чоботи – не маючи й гадки, що Енн з однокласницями в їдальні саме розучувала «Королеву фей». Аж ось дівчата, сміючись і весело перемовляючись, проминули передпокій і зграйкою вскочили на кухню. Вони не помітили Метью, котрий боязко сховався в тіні за ящиком, тримаючи в одній руці чобіт, а в іншій – взуттєвий ріжок; а він тим часом, упродовж означених десяти хвилин, спостерігав, як вони надівають пальта й шапки за балачками про діалог і концерт. Енн стояла поміж них, так само жвава і з променистими очима, а втім, зненацька Метью усвідомив: щось таки відрізняло її від подруг. І найтривожніше було те, що ця відмінність, як йому гадалося, не повинна була існувати. Лице в Енн було виразніше, очі більші і ясніші, риси тонші, ніж у решти дівчат – це бачив навіть соромливий неуважний Метью – проте різниця, що так його непокоїла, полягала не в цьому. А в чому ж тоді?

Цим питанням Метью переймався ще довгенько потому, як дівчата, узявшись попід руки, пішли довгою обмерзлою стежкою, а Енн сіла за уроки.

Говорити про це з Маріллою він не міг: сестра, найімовірніше, пирхнула б зневажливо й заявила, що єдина різниця між Енн та іншими дівчатами в тім, що вони часом прикушують язики, а її вихованка – ніколи. Та це, як гадав Метью, навряд чи йому б допомогло.

Того вечора в пошуках рятунку він запалив люльку, на превелике обурення Марілли, і по двох годинах тяжких курецьких роздумів нарешті збагнув. Енн була вбрана не так, як інші дівчата! І що довше Метью розмірковував, то зростала його впевненість, що Енн ніколи не була вбрана, як інші дівчата – ніколи від дня приїзду в Зелені Дахи. Марілла шила їй однакові прості темні сукні. Метью міг хіба здогадуватися, що на світі існує така річ як мода, проте був переконаний, що рукави в Енн були геть не схожі на рукави її однокласниць. Він пригадав ту зграйку дівчат, яку допіру бачив на кухні – веселих, убраних у червоні, рожеві, блакитні й білі плаття – й подивувався, чого Марілла вбирає Енн так похмуро й негарно?

Це, вочевидь, було правильно. Марілла краще знала – адже то вона її виховувала. Либонь, сестра мала на те якісь малозрозумілі причини. Але ж не зашкодить дівчинці одна-однісінька гарна суконька, схожа на ті, що їх завжди носить Діана Баррі. Тож Метью вирішив подарувати їй таку сукню: за це ж-бо його не винитимуть у втручанні не у свою справу. До Різдва лишалося два тижні. Гарненька нова сукня була би чудовим подарунком. Метью зітхнув з полегшенням, відклав люльку й почапав спати, доки Марілла, відчинивши всі двері, провітрювала дім.

Наступного ж вечора Метью вирушив до Кармоді по сукню, рішуче настроєний якнайшвидше із цим упоратися. Утім, він відчував, що легко владнати справу не вийде. Деякі речі Метью вмів купувати, ще й незле при тому торгуючись, та коли доведеться вибирати дівчачу сукню, він муситиме здатися на ласку продавця.

Після довгих вагань Метью вирішив їхати до крамниці не до Вільяма Блера, а до Семюеля Ловсона. Хоч насправді Катберти завжди й усе купували у Вільяма Блера: для них то була справа честі, так само, як відвідувати пресвітеріанську церкву чи голосувати за консерваторів. Але у Вільяма Блера покупців частенько обслуговували дві його дочки – і Метью вони добряче лякали. З ними ще можна було порозумітися, коли він точно знав, чого хотів і міг просто вказати пальцем, та коли покупка вимагала розпитувань і пояснень, Метью волів бачити за лядою чоловіка. Отож він постановив собі їхати до Ловсона, де в крамниці на нього чекатиме Семюель або його син.

Проте, на жаль, Метью гадки не мав, що Семюель останнім часом розширив торгівлю і також найняв собі помічницю. То була племінниця його дружини, рішуча на вигляд дівчина з високою зачіскою в стилі «помпадур», меткими величезними карими очима й широкою чарівною усмішкою. Вбрана була надзвичайно елегантно, та ще й мала на собі кілька браслетів, які дзенькали, бриньчали й гримотіли щоразу, як вона рухала руками. Уздрівши її, Метью аж заціпенів від хвилювання, а тенькіт браслетів ураз заплутав йому в голові всі думки.

– Чим можу вам допомогти, пане Катберт? – запитала панна Гарріс, приязно всміхаючись і легенько стукаючи по ляді пучками обох рук.

– Ви… ви маєте… ну… чи маєте ви… ну, скажімо, садові граблі? – промимрив Метью.

Панна Люсілла Гарріс здивувалася, та воно й зрозуміло, коли чуєш, як хтось у середині грудня хоче придбати садові граблі.

– Здається, лишилася одна чи дві пари, – відповіла вона, – там, у коморі на горищі. Я піду гляну.

Тим часом Метью збирав усі свої розхристані чуття для нової спроби. Аж ось панна Гарріс повернулася із граблями й життєрадісно запитала:

– Ще чогось бажаєте, пане Катберт?

Метью набрався відваги й сказав:

– Ну, коли ви питаєте, то я міг би взяти… купити… ну, тобто глянути… яке у вас є насіння?

До панни Гарріс долинали чутки, що Метью Катберт дивакуватий, але тепер вона нітрохи не сумнівалася, що він геть божевільний.

– Насіння ми продаємо лише навесні, – зверхньо мовила вона. – Зараз нічого немає.

– Так, авжеж, авжеж… ваша правда, – бурмотів горопашний Метью, хапаючи граблі й сунучи до дверей. Уже стоячи на порозі, він згадав, що не заплатив за них, тож із нещасним виглядом побрів назад. Доки панна Гарріс відраховувала йому решту, він сяк-так зважився на останню відчайдушну спробу:

– А… ще потурбувати… можна… який у вас є цукор?

– Рафінад чи сирець? – терпляче запитала панна Гарріс.

– Ну-у-у… давайте сирець.

– Отам стоїть діжка, – вказала панна Гарріс, труснувши браслетами. – Це єдиний сорт, який у нас є.

– Я… я візьму двадцять фунтів, – відповів Метью; на чолі йому виступив піт.

Отямився Метью аж на півдорозі додому. То була страхітлива, але зрештою, подумав він, цілком слушна кара за таку єресь як купівля в чужій крамниці. Удома він сховав граблі в комірчині з інструментами, проте цукор відніс Маріллі.

– Цукор-сирець! – вигукнула Марілла. – Хто це тебе напоумив купити аж стільки! Ти ж знаєш, я його ніколи не використовую, хіба в кашу для наймита чи в ягідний кекс. Та Джеррі в нас більше не працює, а кексів я давно не пекла. І цукор недобрий – закрупний і затемний – у Вільяма Блера не буває такого.

– Я… я подумав, може, згодиться на щось, – промимрив Метью, вважаючи за краще втекти.

Добряче обміркувавши своє становище, він усе ж вирішив, що допомогти тут може тільки жінка. Маріллу просити не випадало. Метью не мав жодних сумнівів, що затію із сукнею вона, м’яко кажучи, явно не схвалить. Лишалася пані Лінд: до жодної іншої особи жіночої статі в Ейвонлі Метью не посмів би звернутися з таким питанням. Отож до неї він і пішов; добра жінка миттю зняла тягар із пліч бідолашного страдника.

– Вибрати сукню на подарунок Енн? Авжеж виберу. Я завтра їду в Кармоді, то куплю заразом і це. Ви маєте якісь особливі побажання? Ні? Тоді вибиратиму на власний розсуд. Гарний насичений коричневий колір має бути Енн до лиця, а у Вільяма Блера так до речі з’явилася нова чудова глорія. Може, ви хотіли би, щоб я й пошила сукню? Бо коли шитиме Марілла, Енн може заздалегідь про все дізнатися й зіпсувати несподіванку. Добре, я пошию. Ні-ні, мені зовсім не тяжко. Я люблю шити. Зроблю за викрійкою на свою небогу, Дженні Джилліс, бо фігури в них з Енн однаковісінькі.

– Ну-у-у… я в боргу перед вами, – відповів Метью, – і… і… не знаю… хотів би, звісно… я завважив, що рукави тепер шиють не такі, як раніше, тому… якщо не прошу забагато… хай вони будуть по-новому…

– З буфами? Та певна річ. Метью, щодо цього не хвилюйтеся. Я пошию за найновішою модою, – сказала пані Лінд, а коли Метью пішов, промовила сама до себе:

– Яка то буде втіха побачити сердешну дитину бодай раз у гарному платті. Марілла її вбирає просто сміховинно, будьте певні, – я вже з десяток разів поривалася так їй і сказати. Але й рота не розтуляю, бо видно ж, що ніяких порад Марілла не хоче, та й узагалі вважає, що ліпше за мене тямить у вихованні дітей, хоч вона й стара панна. Та це завжди так. Люди, котрі виховували дітей, знають, що не існує у світі єдиного й незмінного метода, який годився би для всіх. А от ті, хто ніколи їх не виховував, думають собі, що це легко, як із пропорціями в алгебрі – отак і так підставиш три числа, і буде правильно. Та плоть і кров керуються не алгеброю – і ось у чім помилка Марілли Катберт. Мабуть, убираючи Енн так, як вона це робить, Марілла сподівається виховати в ній дух покори, а виховує радше заздрість і невдоволення.

Я певна, що дитина бачить різницю між своїми сукнями й сукнями інших дівчат. Та що там казати, якщо навіть Метью завважив. Цей чоловік прокидається після шістдесятилітнього сну!

Упродовж наступних двох тижнів Марілла бачила, що брат її має щось на думці, але що – так і не здогадалася аж до Святвечора, коли пані Лінд принесла готову сукню.

Марілла сприйняла новину загалом добре, хоч і не видавалося, буцім вона повірила в дипломатичні пояснення пані Лінд, – мовляв, сукню вона пошила тільки тому, що Метью боявся: раптом Енн дізнається завчасу, якщо віддати шити Маріллі.

– То он чого Метью два тижні ходив такий таємничий і всміхався сам до себе? – сказала вона дещо холодно, проте не без поблажливості. – Я знала, що він замислив якусь дурницю. Мушу сказати – я не вважаю, що Енн потрібні нові плаття. Восени я пошила їй три практичні сукні, добрі й теплі, а все інше – то вже справжнє марнотратство. Та на одні ці рукави пішло стільки матеріалу, що на цілу блузку стачить! І без того Енн пишається, як пава, а ти, Метью, цьому лише потураєш. Ну, але хай би тепер вона мала радість, бо гинула ж за цими рукавами, ще відколи приїхала – байдуже, що сказала тільки раз. Ці буфи стають щораз більші й сміховинніші: уже тепер такі величезні, як повітряні кулі. За рік, напевне, з ними доведеться проходити у двері боком.

Різдвяний ранок застав світ у прекрасних білих шатах. Грудень був дуже теплий – усі наготувалися до зеленого Різдва, проте вночі зненацька випав сніг і геть перемінив Ейвонлі. Щаслива Енн визирнула у вікно, вкрите крижаними візерунками. У Лісі Привидів височіли пухнасті красуні-ялиці, берези та дикі вишні були мовби обсипані перлами, рілля скидалася на рядки припорошених снігом ямочок, а в прозорому морозяному повітрі лунало веселе потріскування. З радісними вітаннями Енн побігла вниз; голос її луною розкотився по всьому будинку:

– З Різдвом, Марілло! З Різдвом, Метью! Правда ж, яке чудове свято? Я така рада, що воно біле, бо коли інакше, то це вже ніби й несправжнє Різдво. Я не люблю зеленого Різдва. Та й ніяке воно не зелене, а блякле коричнево-сіре й зовсім не гарне. І чого люди кажуть «зелене Різдво»? О, Метью, невже… невже… це мені? О, Метью!

Метью боязко розгорнув паперовий пакунок і витяг сукню, благально глянувши на Маріллу; вона з показною байдужістю набирала воду в чайник, лише краєчком ока уважно стежачи за перебігом сцени.

Енн узяла сукню й оглянула з німим благоговінням. О, яка вона була розкішна – гарна коричнева «глорія», що мінилася, мов шовк, спідниця з кокетливими рюшами й рюшечками, ліф, оздоблений щонаймоднішими защипами й тонкий, мов павутинка, мереживний гофрований комірець. Але рукави – то був вінець ідеалу! Довгі, аж до ліктя, манжети, над якими – прекрасні буфи, розділені посередині складочками й бантиками із шовкової коричневої стрічки.

– Це подарунок тобі на Різдво, – соромливо пояснив Метью. – Енн… чого ти… чого… тобі подобається?

Бо на очі Енн раптом набігли сльози.

– Чи мені подобається? О, Метью! – Енн розклала сукню на стільці й сплеснула руками. – Вона така невимовно прекрасна! О, я ніколи не зможу вам віддячити як годиться. Погляньте на ці рукави! О, я, напевне, бачу щасливий сон!

– Ну годі, годі, снідаймо вже, – урвала її Марілла. – Енн, мушу сказати, я не вважаю, що тобі потрібна ця сукня, проте коли вже Метью подарував, носи її охайно. Ось тобі ще стрічка для кіс від пані Лінд. Коричнева, і до нового плаття пасуватиме. А тепер сідай за стіл.

– Навряд чи я зможу сьогодні їсти, – захоплено мовила Енн. – У цю щасливу мить сніданок видається такою прозаїчною й нецікавою справою. Краще я милуватимусь цією сукнею. Як добре, що пишні рукави досі не вийшли з моди. Я, мабуть, не пережила б, якби це сталося раніше, ніж у мене з’явилася б сукня з такими рукавами. Тоді мені не довелося би спізнати істинного щастя! І як гарно, що пані Лінд подарувала мені стрічку для кіс! Тепер я відчуваю, що мушу стати справді хорошою. У такі прекрасні дні, як сьогодні, мені дуже шкода, що я не взірцева дитина, хоча постійно обіцяю собі колись-таки нею стати. Але чомусь, коли тебе посідають нездоланні спокуси, цих обіцянок так важко дотримуватися. Ну, але тепер я докладатиму ще більших зусиль.

Після прозаїчного нецікавого сніданку Енн завважила веселу фігурку Діани в червоному пальті на містку через струмок й побігла схилом їй назустріч:

– З Різдвом, Діано! О, яке чудове Різдво! Я покажу тобі щось надзвичайно гарне. Метью подарував мені прекрасну сукню, з отакими рукавами. Я навіть уявити не могла цієї розкоші.

– І я щось маю для тебе, – задихано відказала Діана. – Осьде, у цій коробці. Тітка Джозефіна прислала нам величезну посилку, там було дуже багато всього, а це – для тебе. Я мала би ще вчора ввечері тобі принести, але вже сутеніло, коли надійшла посилка, а я тепер боюся ходити Лісом Привидів потемки.

Енн зазирнула в коробку. Згори там лежала картка з написом «Маленькій Енн. Веселого Різдва», а під нею – пара маленьких елегантних туфельок, розшитих намистинами, атласними бантиками та із блискучими пряжками.

– О, – мовила Енн. – Діано, це вже занадто. Мабуть, усе це мені сниться.

– Я називаю це волею Провидіння, – відповіла Діана. – Тепер ти вже не мусиш позичати туфельки в Рубі, і це щастя, бо вони тобі аж на два номери завеликі, а фея, яка човгає по сцені – це жахливо. Джозі Пай би втішилася. До речі, ти знаєш – Роб Райт вертався вчора додому після репетиції з Герті Пай! Де це таке чувано!

Того дня всі ейвонлійські школярі були гарячково збуджені, бо мусили ще прикрасити залу й провести генеральну репетицію. Концерт відбувся ввечері й мав гучний успіх. Усі виступали прегарно, та абсолютною зіркою була Енн, чого не могла заперечити навіть сама заздрість в особі Джозі Пай.

– О, правда, це був дивовижний вечір? – зітхала Енн, коли після концерту вони з Діаною поверталися додому попід темним зоряним небом.

– Усе було дуже добре, – відказала розважлива Діана. – І здається, ми зібрали аж десять доларів. Уяви собі, пан Аллан напише про це в шарлоттаунську газету.

– І наші імена там надрукують? О, Діано, я з таким трепетом думаю про це! Твоє соло було надзвичайно прекрасне. Коли тебе викликали на біс, я пишалася навіть більше, ніж ти сама. Я казала собі: «Це вітають мою любу сердечну подругу».

– А тобі як плескали за вірші! Отого тужливого ти просто неймовірно чудово декламувала.

– О, я так хвилювалася, Діано. Коли пан Аллан оголосив мій вихід, я незчулася, як вийшла на сцену. То було так, наче на одну страхітливу мить мене пронизав погляд мільйона очей, і я подумала, що взагалі не зможу розпочати. Але потім згадала свої пишні нові рукави й набралася відваги. Я знала, що мушу бути гідною цих рукавів, Діано! Отож почала, і голос мій лунав ніби здалеку. Я почувалася, як папуга. Лиш волею Провидіння я так сумлінно вчила ці вірші в себе на піддашші, інакше нічого б не вийшло. А добре я стогнала?

– О так, стогнала ти чудесно, – запевнила Діана.

– А коли я вже сіла, то помітила, як стара пані Слоун утирає сльози. Це дуже-дуже приємно – бачити, що зворушила чиєсь серце. І виступати на концерті так романтично, правда? О, це буде мій незгасимий спомин!

– А який чудовий діалог був у хлопців! – підхопила Діана. – Гілберт Блайт був просто незрівнянний. Енн, я думаю, ти його несправедливо ображаєш. Зажди, я тобі розповім. Коли ти йшла зі сцени після діалогу фей, то з кіс у тебе впала трояндочка, а Гіл підняв її й поклав собі в нагрудну кишеню, я сама бачила. От воно як! Ти так любиш усе романтичне – хіба це тобі не подобається?

– Мені байдуже до цієї людини, – гордовито сказала Енн. – Я не марнуватиму часу на думки про нього.

Того вечора Метью й Марілла, котрі вперше за двадцять років були на концерті, ще довго сиділи біля каміна в кухні. Енн тим часом пішла спати.

– Ну, певно що наша Енн була не гірша від інших, – гордо заявив Метью.

– Еге ж, – визнала Марілла, – вона дуже здібна дитина, Метью. І така гарненька. Я було не схвалювала цієї думки влаштувати концерт, але тепер бачу, що нічого поганого в тому немає. Принаймні я пишалася Енн сьогодні ввечері, хоч і не думаю цього їй казати.

– Ну, я теж пишався нею, і сказав їй це, коли вона йшла до себе нагору, – відповів Метью. – Треба подумати, що ми можемо зробити для неї, Марілло. Бо невдовзі ейвонлійської школи буде їй замало.

– Є ще час на роздуми, – сказала Марілла. – Їй лише тринадцять виповниться в березні. Хоч нині я сама була вражена, що вона так виросла. Рейчел пошила їй сукню трохи задовгу, то й здається, ніби Енн така висока. Вона тямуща дівчинка; мабуть, найкраще буде відправити її потім до Королівської вчительської семінарії. Та про це ще можна рік чи два не говорити.

– Ну-у-у, але ж замислитись над цим час від часу не завадить, – мовив Метью. – Бо про таке що більше думаєш, то краще.

Розділ 26. СТВОРЕННЯ ЛІТЕРАТУРНОГО КЛУБУ

Нелегко було ейвонлійським школярам знову призвичаїтися до повсякденного одноманітного життя. Надто Енн після п’янкого кубка радісних хвилювань, з якого вона невтомно пила минулі кілька тижнів, усе здавалося «нудним, огидним та безглуздим».^[8] Чи могла ж вона повернутися до тихих радощів, якими жила ще задовго до концерту? Спершу їй це здавалося неможливим, як вона сама й казала Діані.

– Я переконана, Діано, що життя більше ніколи не буде таким, як у давню минувшину, – журилася Енн, мовби все те відбувалося щонайменше п’ятдесят років тому. – Може, колись я ще звикну, та зараз боюся, що концерти роблять людей непридатними до буденних клопотів. Тому, напевне, Марілла їх і не схвалює. Марілла – дуже розсудлива жінка. Це, мабуть, набагато краще – бути розсудливим, та я сама такою бути не хочу, бо це зовсім не романтично. Пані Лінд каже, що мені це й не загрожує, але хто ж знає напевне? Зараз я відчуваю, що можу бути розсудливою, коли виросту. Але думаю, це тільки через утому. Я вчора довго не могла заснути – лежала й багато разів уявляла собі наш концерт. Це чудово, що такі події можна згадувати знов і знов, коли захочеш.

Та зрештою ейвонлійська школа сяк-так поверталася до щоденних справ і колишніх зацікавлень. Утім, концерт не минув безслідно. Рубі Джилліс та Емма Вайт, що посварилися за місця на сцені, більше не сиділи в класі разом: розбилася їхня міцна трилітня дружба. Джозі Пай та Джулія Белл зо три місяці «не розмовляли», бо Джозі сказала Бессі Райт, що Джулія, уклонившись перед виступом, нагадала їй курку, яка дзьобає свій харч, – а Бессі переказала Джулії. Ніхто зі Слоунів не бажав знатися з Беллами, бо Слоуни, на думку Беллів, мали забагато номерів у програмі, та ще й відповіли їм на те, мовляв, Белли як слід не впоралися навіть із тим дріб’язком, що їм доручили. І насамкінець, Чарлі Слоун побився з Муді-Спурдженом Макферсоном, бо Муді-Спурджен сказав, що Енн Ширлі кирпу гне після своїх віршів, і таки дістав прочухана, тож сестра його, Елла-Мей, надумала аж до весни «не розмовляти» з Енн Ширлі. А попри ці дрібні непорозуміння, життя в маленькому королівстві панни Стейсі пливло спокійним і звичним чином.

Проходили тижні, минала зима. Того року вона видалася напрочуд теплою: снігу було так мало, що Енн і Діана чи не щодня могли ходити до школи Березовим Шляхом. Ним вони весело простували й у день народження Енн, не забуваючи, проте, за балачками пильно роздивлятися й дослухатися навсібіч – адже панна Стейсі звеліла їм готуватися до твору на тему «Зимова прогулянка в лісі», тож належало спостерігати.

– Подумай, Діано, сьогодні мені вже тринадцять років, – урочисто мовила Енн. – Я сама ледь-ледь усвідомлюю, що стала підлітком. Я прокинулася вранці й подумала: тепер усе буде геть інакше. Тобі уже цілий місяць тринадцять, і для тебе, мабуть, це не таке нове й незнане відчуття, як для мене. Тепер життя здається набагато цікавішим. За якісь два роки я вже буду зовсім велика. І так утішно думати, що тоді я вживатиму піднесені слова, і ніхто із цього не буде сміятися.

– Рубі Джилліс хоче вже мати жениха, щойно їй виповниться п’ятнадцять, – повідомила Діана.

– Рубі Джилліс тільки про женихів і думає, – зневажливо сказала Енн. – Вона така щаслива, коли хтось нашкрябає її ім’я поруч із хлопчачим під написом «Зверніть увагу», хоч і вдає, що страшенно дратується. Але, боюся, так казати жорстоко. Пані Аллан учить, що ми повинні бути милосердними до ближніх, але як часто жорстокі слова самі вихоплюються, і подумати не встигаєш, правда? Я от не можу говорити про Джозі Пай і не сказати нічого жорстокого, тому я про неї зовсім не говорю; ти, мабуть, помітила. Я стараюся бути схожою на пані Аллан, бо вважаю, що вона – просто ідеал. Пан Аллан теж так уважає. Пані Лінд каже, що він обожнює навіть землю в неї під ногами, а це негідна поведінка для пастора – виявляти таку любов до простої смертної. Але ж, Діано, пастори – це ті самі люди зі своїми нездоланними вадами. Минулої неділі ми з пані Аллан мали дуже цікаву розмову про нездоланні вади. У світі так мало тем, які доречно обговорювати в неділю, та це одна з них. Мої нездоланні вади – це надто буйна уява і те, що я забуваю про свої обов’язки. Я докладаю величезних зусиль, щоб колись-таки їх подолати, і тепер сподіваюся, що справа йтиме легше, бо мені вже виповнилося тринадцять.

– За чотири роки ми почнемо робити високі зачіски, – мовила Діана. – Алісі Белл іще тільки шістнадцять, а вона вже заколює собі волосся. Та як на мене, це смішно. Я зачекаю до сімнадцяти.

– Якби я мала такий гачкуватий ніс, як Аліса Белл, – рішучо відповіла Енн, – то… ні! Я не скажу, бо це буде надзвичайно жорстоко. Крім того, я порівняла її носа зі своїм, а це – марнославство. Боюся, я занадто часто думаю про свій ніс, відколи ще давно почула, буцім він гарний, але той комплімент став мені втіхою й розрадою. Ой, дивися, Діано, кролик! Треба написати про це у творі. Я думаю, що взимку ліс неймовірно гарний, так само, як і влітку. Але взимку він такий ошатно-білий і непорушний, мовби спить і бачить дивовижні сни.

– Цього твору я не боюся, – зітхнула Діана. – Про ліс я ще можу написати, але отой, що мусимо здати в понеділок – о, це жахіття. І нащо воно панні Стейсі, щоб ми самі писали оповідання?

– Та це ж так легко, – відказала Енн.

– Тобі легко, бо маєш гарну уяву, – заперечила Діана. – А якби ти народилася зовсім-зовсім без неї? У тебе оповідання, мабуть, уже готове?

Енн кивнула, щосили намагаючись не здаватися надто самовдоволеною, хоча приховати це було непросто.

– Я написала його в понеділок увечері. Називається – «Ревнива суперниця, або Нерозлучні після смерті». Я прочитала його Маріллі, і вона сказала, що це нісенітниця. Тоді я прочитала його Метью, і він сказав, що воно чудове. Отака критика мені до душі. Це гарне й дуже сумне оповідання. Я плакала, як дитя, коли писала. У ньому йдеться про двох юних красунь, Корделію Монморансі та Джеральдіну Сеймур: вони жили в одному селищі й були щирими та відданими подругами. Корделія була неймовірно прекрасна, з вінцем кіс, чорних, мов непроглядна ніч, і блискучими темними очима. Джеральдіна була вродлива, мов королева, з пишними золотавими кучерями й оксамитово-пурпуровими очима.

– Я ніколи ні в кого не бачила пурпурових очей, – засумнівалася Діана.

– Я теж. Але я їх собі уявила. Мені дуже хотілося чогось такого незвичного. А ще Джеральдіна мала алебастрове чоло. Тепер я знаю, що таке алебастрове чоло. Тим-то краще бути тринадцятилітньою, що знаєш набагато більше, ніж тоді, коли тобі тільки дванадцять.

– І що було з Корделією та Джеральдіною? – спитала Діана, котра вже щиро зацікавилася їхньою долею.

– Вони росли й розквітали вкупі, доки їм виповнилося шістнадцять. Тоді до їхнього селища приїхав Бертрам де Вер і закохався в чарівну Джеральдіну. Він урятував їй життя, коли вона сиділа в кареті, а коні раптом понесли, і вона зомліла в нього на руках, а він три милі ніс її додому, бо карета, звісно, була вся потрощена. Мені важко було уявити, як він просив її руки, бо я не маю геть ніякого досвіду в таких речах. Я спитала Рубі Джилліс, чи знає вона, як чоловіки це роблять. Мені здалося, що в цьому вона тямить найкраще, бо в неї стільки заміжніх сестер. І Рубі сказала, що якось вона була ховалася в коморі й слухала звідти, як Малкольм Ендрюс просив руки її сестри Сюзен. Спершу Малкольм довго розводився про те, що батько переписав на нього ферму, а тоді спитав: «Як ти гадаєш, рибко, може, нам теє… ну, восени?» А Сюзен відповіла: «Так… ні… не знаю… я подумаю», – і все – вони вже були заручені. Але мені це видалося геть неромантичним, тож я таки мусила докласти зусиль і сама все уявити. Зрештою це було дуже квітчасто й поетично, і Бертрам став на одне коліно, хоч Рубі каже, що зараз ніхто так не робить. А Джеральдіна погодилася, і погоджувалась аж цілу сторінку. Ох, як я тяжко вигадувала цю її промову. П’ять разів переписувала, але тепер вважаю, що то справжній шедевр. Бертрам подарував їй обручку з діамантом і рубінове намисто, і пообіцяв весільну подорож до Європи, бо він був страшенно заможний. Але потім, на біду, чорні хмари заклубочилися над ними, бо Корделія, виявляється, теж була таємно закохана в Бертрама, і коли Джеральдіна розповіла їй про заручини, а тоді ще показала обручку й намисто, її подруга аж знавісніла, її ніжна любов до Джеральдіни обернулася на пекучу ненависть, і вона присяглася собі нізащо не дозволити їй вийти за Бертрама. Та як і раніше, вдавала із себе найкращу подругу Джеральдіни. Якось увечері дівчата стояли на містку над стрімкою бурхливою річкою, і Корделія, гадаючи, що вони самі, штовхнула Джеральдіну через поруччя з диким глузливим «Ха-ха-ха!» Але Бертрам усе бачив і прожогом кинувся за нею у воду із криком: «Я врятую тебе, моя незрівнянна Джеральдіно!» Та на жаль, він забув, що не вміє плавати, і вони втонули у міцних обіймах одне одного. Невдовзі хвилі винесли на берег їхні тіла. Їх поховали в спільній могилі, а похорон, Діано, був невимовно розкішний. Закінчувати оповідання похороном набагато романтичніше, ніж весіллям. А щодо Корделії, то її замучили докори сумління, і вона потрапила до божевільні. Мені здалося, що це дуже поетична кара за її гріхи.

– Дивовижно прекрасно! – зітхнула Діана, що належала до однієї школи критиків з Метью. – І як тобі вдається самій вигадувати ці надзвичайні історії, Енн? Якби ж і в мене була така уява.

– Ти цілком можеш розвинути собі уяву, – підбадьорливо мовила Енн. – Ось що я придумала, Діано. Створімо вдвох, ти і я, наш літературний клуб – і будемо писати. Я тобі помагатиму, доки ти сама навчишся. Уяву треба розвивати – так каже панна Стейсі. Тільки мусимо це робити правильно. Я розповіла їй про ту історію з Лісом Привидів, і вона сказала, що тоді ми все робили неправильно.

Отак народився літературний клуб. Попервах склад його обмежувався Енн і Діаною, проте невдовзі до них долучилися Джейн Ендрюс, Рубі Джилліс та ще двійко дівчат, котрі вважали, що їм теж слід розвинути уяву. Хлопці до участі в клубі не допускалися, хоч Рубі Джилліс і стверджувала, що без них буде геть нудно, – а кожна з дівчат мусила щотижня написати оповідання.

– Це дуже-дуже цікаво, – розповідала Енн Маріллі. – Ми всі читаємо свої оповідання вголос. Усе життя ми будемо берегти їх, як найкоштовніший скарб, і потім читати нащадкам. Кожна з нас має псевдонім. Мій – Розамунда Монморансі. Всі дівчата дуже добре пишуть. Хоча Рубі Джилліс аж надто сентиментальна. У неї в оповіданнях забагато любовних сцен, а ви знаєте, забагато – це гірше, ніж замало. Джейн узагалі не пише про кохання, бо їй соромно потім читати це вголос. Її оповідання дуже мудрі й розважливі. А в Діаниних забагато вбивств. Вона каже, буцім не знає, що робити зі своїми героями, і тому вбиває їх, щоб тільки спекатись. Я постійно мушу вигадувати, про що їм писати, але мені не тяжко, бо в мене мільйон ідей.

– Уся ваша писанина – це надзвичайні дурниці, – пирхнула Марілла. – Забиваєте собі ними голови й марнуєте час, ні, щоб уроки вчити. Та цих оповідань і читати не варто, а вже писати – то й поготів.

– Але, Марілло, ми пильно стежимо, щоб у них в усіх була мораль, – пояснила Енн. – Я на цьому наполягаю. Позитивних героїв ми обов’язково нагороджуємо, а негативних – відповідно караємо. Це має добре на нас впливати. Надзвичайна річ мораль. Це пан Аллан так каже. Я читала одне своє оповідання йому й пані Аллан, і вони обоє згодилися, що мораль пречудова. Тільки сміялися зовсім не там, де треба. Значно краще, коли слухачі ридають. Джейн і Рубі майже весь час ридають, коли я зачитую зворушливі й жалісні місця. Діана написала про клуб своїй тітоньці Джозефіні, і та попрохала кілька оповідань почитати. То ми переписали чотири найкращих і надіслали їй. А панна Джозефіна Баррі відповіла, що вони страшенно кумедні. Ми здивувалися, бо насправді оповідання були невимовно тужливі, і майже всі там помирали. Але я рада, що панні Баррі вони сподобалися, а отже, ми робимо добру справу. Пані Аллан каже, що це завжди мусить бути нашою метою. Я докладаю величезних зусиль, щоб це завжди було моєю метою, але часто забуваю, коли випаде щось захопливе. Я так надіюся, що коли виросту, буду хоч трішечки схожою на пані Аллан. Як ви гадаєте, Марілло, це можливо?

– Я б не сподівалася, – на свій лад підбадьорила її Марілла. – Впевнена, що пані Аллан ніколи не була така нерозумна й забудькувата, як ти.

– Ні, та вона не завжди була й така хороша, як тепер, – замислилася Енн. – Вона сама розповіла мені – о так, вона розповіла, що в дитинстві була страшенною шибайголовою і весь час потрапляла в халепи. Мене це так надихнуло. А це дуже зле, що мене надихає, коли я чую, як погано поводилися інші, Марілло? Пані Лінд стверджує, що це страшенно недобре. Вона каже, що завжди обурюється, коли дізнається про чиюсь погану поведінку, нехай навіть це було в дитинстві. А якось пані Лінд почула, як пастор розповідав, що в дитинстві вкрав полуничне тістечко з комірчини у своєї тітки, і сказала, що такого священика вона більше не поважатиме. А я так не думаю. Як на мене, він дуже шляхетно вчинив, коли зізнався. І тепер малі хлопці, які роблять збитки, але шкодують про це, теж побачать, що вирісши, вони однаково зможуть стати пасторами, і це їх надихне. Отак я вважаю, Марілло.

– А я вважаю, Енн, – відповіла Марілла, – що ти мала б уже домити посуд. Ти півгодини змарнувала на ці балачки. Навчися спершу робити справу, а тоді теревенити.

Розділ 27. МАРНОТА Й ГОНИТВА ЗА ВІТРОМ

Пізнього квітневого вечора Марілла верталася додому зі зборів Спільноти милосердя. Зима нарешті скінчилася, і це викликало в її душі радісний трепет, яким весна щороку огортає старих і сумних так само, як юних і веселих. Марілла не звикла глибоко аналізувати свої думки й почуття. Імовірно, їй здавалося, буцім вона думає про Спільноту милосердя, скриньку з пожертвами або про те, що до ризниці варто купити нового килима – а насправді то було ніщо інше, як мирне усвідомлення, що на червоні поля у світлі призахідного сонця лягає м’який бузковий туман, що довгі тонковерхі тіні ялиць і сосон простягаються вздовж луки понад струмком, що непорушні клени з темно-малиновими бруньками купчаться довкруж дзеркального ставу в лісі, що все навколо прокидається після зимового сну, а під сірою поверхнею землі тихенько пульсує набубнявіле життя. Весна була скрізь, і впевнені, чіткі Маріллині кроки прискорювалися й легшали від цієї глибокої весняної радості. Очі її з ніжністю зупинилися на Зелених Дахах, що прозирали крізь плетиво гілок, ловили сонце у вікна й відбивали назад безліччю грайливих спалахів. Прямуючи вогкою стежиною, Марілла думала, яке це щастя – знати, що вона повертається туди, де в каміні тріскотить полум’я, де на столі все приготовано для чаювання, і де її більше не чекатиме холодна порожнеча, як то було щоразу після зборів Спільноти милосердя, перш ніж у Зелених Дахах з’явилася Енн.

Тим-то вона була розчарована й розгнівана, коли, увійшовши до кухні, побачила, що вогонь давно згас, а Енн ніде немає. Марілла загадувала їй не ловити ґав і приготувати чай до п’ятої години, але тепер мусила поспіхом перевдягати вихідну сукню й робити все сама, доки Метью не повернувся з поля.

– Ох, і побалакаю ж я з панною Ширлі, хай-но тільки прийде, – похмуро казала вона, цюкаючи тесаком скалки на розпал зі значно більшою силою, ніж це було треба. Тим часом Метью вже сидів у своєму кутку, сумирно чекаючи вечері. – Вештається десь із Діаною, пише оповідання, діалоги вчить чи ще якусь маячню собі вигадує, а про обов’язки геть забуває. Треба їй нарешті перцю всипати. І хай там пані Аллан каже, буцім у житті не стрічала милішої й розумнішої дитини. Може, вона й мила, і розумна, та голова в неї забита дурницями, і ніколи не вгадаєш, що з того вийде наступного разу. Ну от! Я вже кажу те саме, за що нині на зборах сердилася на Рейчел Лінд. І я ж раділа, що пані Аллан вступилася за Енн, бо інакше, їй-бо, сказала б Рейчел щось дуже ущипливе перед усіма. Воно й справді, Енн має багато вад, я цього не заперечую. Але ж то я її виховую, а не Рейчел Лінд, яка й в архангелі Гавриїлі відшукала б вади, якби він тут жив. Проте Енн не мала би йти з дому, якщо я дала їй доручення. Мушу сказати, що попри всі її вади, вона завжди була надійна й слухняна, і мені прикро бачити, що віднині це не так.

– Ну-у-у… не знаю, Марілло, – відповів мудрий і терплячий, та передусім голодний Метью, котрий добре знав, що сестра незрівнянно швидше робить будь-яку справу, коли не заважати їй невчасними запереченнями, тому волів її не перебивати. – Мені здається, ти судиш надто поспішно. Ще не знаєш напевне, а вже кажеш, ніби вона неслухняна. Може, Енн усе ще пояснить. Вона так добре вміє пояснювати.

– Її немає, хоч я веліла бути вдома, – відказала Марілла. – Навряд чи вона зможе пояснити мені таке. Я знала, Метью, що ти її захищатимеш. Але її виховуєш не ти, а я.

Тим часом надворі стемніло, і вечеря була готова, а й досі ні на містку через струмок, ні на Стежині Закоханих не видно було задиханої Енн, котра мчала б додому з винуватим лицем і щирим каяттям від усвідомлення власної провини. Розгнівана Марілла перемила й прибрала посуд. Невдовзі, щоб спуститися в льох, вона рушила по свічку, яка зазвичай стояла в кімнатці на піддашші, на столику в Енн. Запаливши її, Марілла озирнулася й тут-таки побачила саму дівчину, котра лежала на ліжку, сховавши лице в подушках.

– Боже правий! – здивувалася Марілла. – Енн, ти спала?

– Ні, – долинула глуха відповідь.

– То що, невже хвора? – схвильовано запитала Марілла, підходячи до ліжка.

Енн іще глибше зарилася в подушки, ніби хотіла навіки стати невидимою для смертних.

– Ні. Але прошу вас, Марілло, йдіть, не дивіться на мене. Я в безодні розпуки, і тепер мені байдуже, хто буде найкращим у класі, у кого будуть найліпші твори й хто співатиме в хорі недільної школи. Такі дрібниці більше не мають жодного значення, бо я вже ніколи не зможу вийти між люди. Кінець моїй кар’єрі. Прошу вас, Марілло, йдіть і не дивіться на мене.

– Та де це таке чувано? – вигукнула спантеличена Марілла. – Енн Ширлі, що з тобою? Що ти зробила? Негайно встань і скажи мені. Чуєш? Ну, що таке?

Енн сповзла на підлогу – слухняно, а проте з розпачливим обличчям.

– Гляньте на мої коси, Марілло, – прошепотіла вона.

Марілла піднесла свічку й пильно глянула в указаному напрямі. Коси важкою хвилею вкривали спину Енн і справді мали якийсь чудернацький вигляд.

– Енн Ширлі, та що це з ними? Господи, вони ж зелені!

Їх можна було б назвати зеленими, якби то був звичний колір, та цей чудернацький тьмяно-бронзовий відтінок, під яким тут і там було знати природний рудий, справляв гнітюче враження. Ніколи ще Маріллі не доводилося бачити такого безглуздя, як коси Енн тієї миті.

– Так, зелені, – простогнала Енн, – а я гадала, нічого немає гіршого за руді коси. Але тепер знаю, що зелені коси – це вдесятеро гірше! О, Марілло, ви гадки не маєте, яка я безмежно нещасна!

– Я гадки не маю, як ти це втнула, хоч надіюся з’ясувати, – відповіла Марілла. – Ходімо на кухню, бо тут холодно, і все мені розкажеш. Я знала, що таке мало статися. Ти вже два місяці не потрапляла в жодну халепу, і я була певна, що довго це не триватиме. Ну, то що це ти зробила з косами?

– Я їх пофарбувала.

– Пофарбувала! Пофарбувала коси! Енн, хіба ти не знала, який це негідний учинок?

– Авжеж, трохи негідний, – згодилася Енн, – та я подумала, може, і варто стати трохи негідною, щоб позбутися рудих кіс. Я добре подумала, Марілло. Та ще я збиралася бути надзвичайно хорошою в усьому іншому й спокутувати цей злочин.

– Ну, – іронічно відказала Марілла, – якби я надумала фарбувати собі коси, то фарбувала б у пристойний колір, а не в зелений.

– Але я не збиралася фарбувати їх у зелений колір, – кволо заперечила Енн. – Якщо вже ставати негідною – то заради високої мети. Він так запевняв, що мої коси будуть чорні, як ніч – хіба ж я могла йому не повірити, Марілло? Я знаю, як воно, коли не вірять твоїм словам. І пані Аллан каже, що не можна безпідставно сумніватися в чесності ближнього. А в мене підстав не було, тож я беззастережно повірила кожному його слову.

– Чиєму? Про кого ти кажеш, Енн?

– Про торговця, що приходив по обіді. Я в нього купила фарбу.

– Енн, скільки разів я тобі казала – не пускати в дім цих італійців! Нема чого їм тут робити!

– О, я не пускала його в дім. Я пам’ятала ваші слова, тому вийшла, щільно причинила двері й розглядала його крам на порозі. До того ж, він був не італієць, а німецький єврей. У нього була повна коробка всіляких цікавинок, і він казав, що тяжко працює, бо хоче заробити грошей і перевезти сюди з Німеччини дружину й дітей. Він так ніжно говорив про них, що зворушив моє серце. І я надумала щось у нього купити, щоб йому легше було досягати такої високої мети. І тоді я побачила пляшечку з фарбою, а торговець мені сказав, що вона неодмінно зробить будь-які коси чорними, як ніч, і не буде змиватися. На мить я побачила себе із чорними, як ніч, косами, і не змогла встояти. Та пляшечка коштувала сімдесят п’ять центів, а в мене кишенькових лишилося тільки п’ятдесят. Але в торговця, напевне, було дуже добре серце, бо він сказав, що тільки заради мене продасть її за п’ятдесят, і що це так, ніби він мені її подарував. І от я купила, а коли він пішов, то піднялася до себе й нанесла фарбу старою щіткою для волосся, як сказано в інструкції. Я використала всю пляшечку, але, ох, Марілло, коли побачила цей страхітливий колір, то дуже-дуже щиро покаялася за свій кепський учинок, і зараз теж продовжую каятися.

– Ну, сподіваюся, покаєшся ти як слід, – суворо мовила Марілла, – і побачиш, до чого може призвести марнославство. Хтозна, що тепер робити. Спершу, мабуть, вимий голову й подивимося, чи це допоможе.

Енн ретельно помила голову з милом, але так само успішно вона могла змивати природний рудий колір своїх кіс. Безсумнівно, торговець не обдурив її, сказавши, що фарба не змивається, хоч в усіх інших питаннях його правдивість варто було б узяти під сумнів.

– О, Марілло, що зі мною буде? – бідкалася заплакана Енн. – Я цього не переживу. Інші мої помилки всі вже забули – і заспокійливий пиріг, і те, що я споїла Діану й нагрубіянила пані Лінд, – але цього вони ніколи не забудуть.

І ніхто мене не поважатиме. О, Марілло, «хто ставить пастку ницої брехні, той сам у ній і збавить власні дні».^[9] Це вірші, але в них така правда! А як насміхатиметься Джозі Пай! Марілло, я не зможу глянути у вічі Джозі Пай! Я найбезталанніша з дівчат на Острові Принца Едварда.

Тяжкі нещастя тривали ввесь наступний тиждень, упродовж якого Енн нікуди не виходила з дому й щодня мила голову. Фатальну таємницю було звірено тільки Діані – та вона врочисто присягнула нікому й ніколи її не зраджувати і, будьмо певні, дотримала обіцянки. Наприкінці тижня Марілла рішучо сказала:

– Енн, усе марно. Фарба напрочуд стійка. Волосся доведеться обрізати, більше ми нічого не вдіємо. Ти ж не будеш отак скрізь ходити.

Вуста Енн затремтіли. Вона усвідомила гірку правду цих слів і, сумовито зітхнувши, пішла по ножиці.

– Тільки відріжте їх одразу, прошу вас, Марілло, – і хай буде по всьому. Ох, я відчуваю, що серце моє розбите. Яка неромантична біда. У книжках героїні втрачають коси після гарячки чи продають їх, щоб здобути гроші на добру справу, і я певна, що за таких обставин мені й наполовину не було б так тяжко втрачати волосся, як зараз. Та що може втішити дівчину, котра пофарбувала в страхітливо бридкий колір, і тепер мусить позбутися своїх кіс? Я плакатиму весь час, поки ви будете мене стригти, якщо вам це не завадить. Це така трагедія!

І вона плакала, та згодом, коли піднялася до себе й глянула в дзеркало, на обличчі її застиг вираз німотного розпачу. Марілла зробила свою справу дуже ретельно: коси довелося зістригти майже наголо. Результат виявився невтішний, якщо дібрати найм’якішого вислову. Енн швидко відвернула дзеркало до стіни.

– Жодного, жодного разу не гляну на себе, доки відросте волосся! – палко вигукнула вона.

Тоді раптом повернула його назад:

– Ні, гляну, гляну. Це мені покарання за негідний учинок. Дивитимуся на себе щоразу, як буду заходити до кімнати – і думатиму, яка ж я бридка. Навіть не уявлятиму, ніби це не так. Я й гадки не мала, що пишаюся своїми косами, а тепер бачу, що так воно й було, бо хай і руді, але які ж вони були довгі, густі й хвилясті. Тепер, очевидно, з моїм носом теж має щось статися.

Наступного понеділка стрижена голова Енн справила в школі справжню сенсацію. На щастя, про істинні причини не здогадався ніхто, навіть Джозі Пай, котра, втім, неминуче скористалася з нагоди заявити, що Енн схожа на городнє опудало.

– Я нічого не сказала на те Джозі, – звірялася Енн увечері Маріллі, яка лежала на дивані після нападу мігрені, – бо це ще одна частина покарання, котре я мушу смиренно знести. Тяжко чути, як тебе називають городнім опудалом, і мені дуже хотілося щось-таки сказати. Але я змовчала. Спопелила її зневажливим поглядом, а тоді одразу пробачила. Хто пробачає іншим, той і сам почувається так шляхетно, правда? Відтепер я щосили намагатимуся бути хорошою, і зовсім не думатиму про вроду. Бо звісно, хорошою бути краще, ніж вродливою. Я знаю це, але часом так важко повірити в щось, навіть коли ти це знаєш. А я так хочу бути хорошою, Марілло, як ви, пані Аллан і панна Стейсі, і щоб ви мною пишалися, коли я виросту. Діана пропонує, коли волосся в мене трохи відросте, носити на голові чорну оксамитову стрічку з бантиком. Вона каже, що мені буде личити. Така надзвичайно романтична стрічка. Але я не забагато говорю, Марілло? У вас від цього сильніше болить голова?

– Мені вже краще. Хоча по обіді було просто нестерпно. Ці мігрені стають щораз сильніші. Треба звернутися до лікаря. А щодо твоїх балачок – то говори собі, я не заперечую… звикла вже.

Це означало, що Марілла любить їх слухати.

Розділ 28. БЕЗТАЛАННА «ЛІЛЕЙНА ДІВА»

– Авжеж, Елейною будеш ти, Енн, – сказала Діана. – Я ніколи б не наважилася поплисти в човні за течією.

– Я теж, – здригнулася Рубі Джилліс. – Тобто я попливла б, якби нас було двоє чи троє, і ми сиділи в човні. Тоді це весело й цікаво. А лежати й удавати мертву… ні, я не зможу. Бо й справді помру від жаху.

– Звісно, це було б страшенно романтично, – припустила Джейн Ендрюс, – але я знаю, що спокійно б не влежала. Зривалася б щохвилини – подивитися, де я і чи не задалеко мене віднесло. А ти ж розумієш, Енн, це зіпсувало б усе враження.

– Таж руда Елейна – це просто смішно, – зажурилася Енн. – Я не боюся плисти в човні й дуже хочу бути Елейною. Але це таки смішно. Нехай буде Рубі – вона така біленька й коси має довгі, світлі, аж золоті – в Елейни ж вони «сяйвом на плечі стікали». Вона була Лілейною Дівою. А як можна бути Лілейною Дівою, коли ти руда?

– У тебе шкіра так само біла, як у Рубі, – серйозно відказала Діана, – а коси дуже потемніли, відколи ти їх зістригла.

– О, ти справді так думаєш? – вигукнула Енн, шаріючись від задоволення. – Я й сама бачила, тільки питати нікого не наважувалася – а ну ж мені сказали би, що це не так? Діано, а як ти вважаєш, їх уже можна назвати каштановими?

– Так, і думаю, що вони дуже гарні, – відповіла Діана, захоплено позираючи на короткі, мовби шовкові кучері, які Енн перев’язала кокетливою чорною оксамитовою стрічкою з бантиком.

Усі вони з’юрмилися на березі ставка поза Садовим Схилом, на невеличкому мисі, зусібіч порослому березами, що схиляли гілки до води. Наприкінці його розташувався маленький дерев’яний поміст, збудований для зручності рибалок і мисливців на качок. Там одного липневого пообіддя бавилися Рубі, Джейн і Діана, а згодом до них долучилася й Енн.

Того літа майже ввесь вільний час Енн і Діана проводили на ставку чи коло нього. Господа Бездіяльності відійшла в минуле: навесні пан Белл нещадно вирубав дерева на своєму дальньому пасовищі. Енн сиділа між пеньків і плакала, частково впиваючись романтичністю миті, проте швидко втішилася, бо зрештою, як невдовзі погодилися вони з Діаною, тринадцятилітнім дівчатам, що вже наближалися до чотирнадцятиліття, не личило гаяти час на такі дитячі забавки, як будиночок для ігор. Тим паче, на ставку вони віднайшли для себе значно цікавіші заняття. Було так гарно вудити форель з містка, та ще обидві подруги навчилися веслувати в маленькій плоскодонці, що її пан Баррі тримав для полювання на качок.

«Бавитися в Елейну» придумала Енн. Взимку вони вивчали поему Теннісона^[10] на уроках, позаяк міністр освіти включив її до програми з англійської літератури для шкіл на Острові Принца Едварда. На уроках поему було розібрано по кісточках, учні аналізували кожнісіньке речення й лише дивом після цього ще бачили в ній якийсь сенс; утім, Лілейна Діва, Ланселот, Джіневра та король Артур стали для них живими людьми, а Енн потай сумувала, що народилася не в Камелоті. Ті давні дні, казала вона, були незмірно більш романтичні за теперішні.

План її прийняли з радістю. Дівчата вже з’ясували, що коли плоскодонку відіпхнути від помосту, вона пропливе за течією під містком і приб’ється до нижнього мису, де ставок вигинався. Так вони плавали вже безліч разів, і годі було вигадати щось краще для гри в Елейну.

– Добре, я буду Елейною, – неохоче згодилася Енн, котра хай і тішилася, що гратиме головну роль, а проте, маючи художній смак, не могла стерпіти разючої, як вона вважала, невідповідності між собою та своєю героїнею. – Рубі, ти будеш королем Артуром, Джейн буде Джіневрою, а Діана – Ланселотом. Але спершу ви всі будете братами й батьком. Старим німим слугою доведеться пожертвувати, бо в човні не вистачить місця для двох, якщо я пливтиму лежачи. І ще треба вистелити дно найчорнішим оксамитом. Діано, сюди гарно пасуватиме стара шаль твоєї мами.

Шаль принесли, Енн розклала її на дні й лягла сама, заплющивши очі та схрестивши на грудях руки.

– Вона справді ніби мертва, – схвильовано прошепотіла Рубі Джилліс, дивлячись на біле непорушне лице під мерехтливими тінями беріз. – Дівчата, мені страшно. Гадаєте, це добре, що ми так бавимося? Пані Лінд каже, що театральні вистави – то неймовірна гидота.

– Рубі, не згадуй про пані Лінд, – суворо звеліла Енн. – Це зіпсує нам враження, бо Елейна пливла в човні за сотні років до її народження. Джейн, простеж за цим, бо дурниця виходить, що Елейна мертва, а розмовляє.

Джейн «простежила» бездоганно. Золотого парчевого укривала не було, та за нього чудово послужила жовта серветка з японського крепу, яка прикрашала піаніно. Білої лілії напохваті теж не виявилося, втім, довгий блакитний ірис у схрещених руках Енн виявився не менш доречним.

– Тепер вона готова, – сказала Джейн. – Мусимо поцілувати її спокійне чоло, і кажіть обидві якомога тужливіше: ти, Діано, кажи: «Сестро, навіки прощай», а ти, Рубі – «Спочивай, кохана сестро». – Енн, усміхнися, на Бога, хоч трошечки! Ти ж пам’ятаєш, Елейна лежала, «ніби всміхнена». Отак краще. Відпихаємо човна!

Човна відіпхнули, і він ударився об стару палю, що на неї спирався поміст. Діана, Джейн і Рубі зачекали якусь хвилинку, пересвідчилися, що човен пливе за течією в потрібному напрямі й рвонули до містка – крізь ліс, тоді дорогою й схилом униз – де Ланселот, Джіневра та король Артур у їхньому виконанні мали чекати на Лілейну Діву.

Кілька хвилин Енн, поволі пливучи вздовж річки, відверто насолоджувалася своїм романтичним становищем – аж раптом сталося дещо геть неромантичне. Човен почав протікати. Враз Елейна зірвалася на рівні ноги, підхопила своє золоте укривало та найчорніший оксамит і втупилась у величезну щілину в дні плоскодонки, крізь яку до неї вливалася вода. Це жмут вовни, прибитий до човна, віддерся після зіткнення з палею. Енн і гадки про те не мала, хоч миттю збагнула, що вона в небезпеці. Невдовзі човен наповниться водою, і вона потоне, так і не допливши до нижнього мису. А де ж весла? Лишилися на помості!

Енн коротко здушено скрикнула – ніхто цього навіть не почув. Вона пополотніла, а втім, не розгубилася. Одна надія на порятунок у неї ще була. Одна-єдина.

– Я страшенно злякалася, – розповідала вона наступного дня пані Аллан, – і мовби кілька років минуло, відколи човен плив собі до містка. Води ставало дедалі більше. Я ревно молилася, та очей не заплющувала, бо знала, що Господь може врятувати мене, тільки підігнавши плоскодонку досить близько до однієї з паль, на яких стоїть міст, і зробити так, щоб я на неї видерлася. Ті палі, ви знаєте, – це колишні стовбури дерев, і вони дуже сукуваті. Я мала неодмінно молитися, та не забувала й про свою роботу: пильнувати й бути напоготові. Тож я повторювала знову й знову: «Милий Боже, нехай тільки човен підпливе до палі, а решту я вже зроблю сама». За таких обставин я й не думала робити молитву пишномовною й квітчастою. Та Господь однаково її почув, бо якоїсь миті плоскодонка просто наштовхнулася на палю, а я закинула на плече шаль і серветку з піаніно й видерлася на стовбур, що його послало мені Провидіння. І от, пані Аллан, я у нього вчепилася, а він був такий слизький, і ніяк було ні видряпатись нагору, ні спуститися вниз. Дуже неромантично, але тоді я про це не думала, бо хіба ж так можна, коли щойно уник водяної могили? Отож, я одразу проказала подячну молитву й зосередилась на тому, щоб триматися якнайміцніше. Адже я знала: для того, щоб опинитися на твердій землі, доведеться чекати допомоги від людей.

Човен проплив під містком і затонув. Рубі, Джейн і Діана, котрі вже чекали на нижньому мисі й бачили, як він зник просто на їхніх очах, нітрохи не сумнівалися, що й Енн потонула разом з ним. На мить вони вклякли, пополотнілі й нажахані цією трагедією; потім, оглушливо заверещавши, рвонули крізь ліс, навіть не спинившись на дорозі й не глянувши в бік моста. Енн, щосили вчепившись у свою ненадійну палю, спостерігала, як вони мчали геть, і чула їхні крики. Невдовзі мав прибути хтось на допомогу, та поки що їй було непереливки.

Спливали хвилини; кожна видавалася безталанній Лілейній Діві цілою годиною. Чому ніхто не йде? Де дівчата? А раптом вони зомліли, всі як одна? А раптом узагалі ніхто не прийде? А раптом їй геть заклякнуть руки, вона знесиліє і не зможе більше триматися? Енн глянула вниз, у моторошну зелену глибінь, де погойдувалися розпливчасті довгі тіні, і здригнулася. Уява вже почала змальовувати їй страхітливі картини.

І тоді, коли нестерпно заболіли руки й Енн здалося, що більше вона не витримає ні хвилини, попід містком у човні пана Гармона Ендрюса з’явився Гілберт Блайт!

Він звів очі вгору і, вражений, побачив маленьке бліде личко з бундючним виразом: велетенські сірі очі дивилися на нього перелякано, а проте й невимовно погордливо.

– Енн Ширлі? Як ти там опинилася? – вигукнув Гілберт.

І, не чекаючи відповіді, підвів човна до палі й простягнув руку. Вибору не було – Енн узялася за руку Гілберта Блайта, скочила до човна й сіла на кормі, замурзана й розлючена, ухопивши в оберемок наскрізь промоклу шаль і серветку з піаніно. Авжеж, непросто було в такому становищі лишатися поважною!

– Що це в тебе сталося, Енн? – запитав Гілберт, беручись за весла.

– Ми бавилися в Елейну, – холодно пояснила Енн, навіть не глянувши на свого рятівника. – Я мусила плисти в Камелот у човні… тобто в плоскодонці. А вона почала протікати, і я видерлася на палю. Дівчата побігли гукати на поміч. Чи будеш ти такий ласкавий відвезти мене до пристані?

Гілберт люб’язно підвів човна до помосту.

Енн спритно вискочила на берег, знехтувавши допомогою.

– Дуже тобі вдячна, – гордовито сказала вона, відвертаючись. Тим часом Гілберт також вискочив із плоскодонки й затримав Енн, поклавши руку їй на плече.

– Енн, – квапливо мовив він, – послухай. Чого ми не можемо бути друзями? Мені страшенно шкода, що я тоді насміхався із твоїх кіс. То був лише жарт, я не хотів тебе скривдити. І так давно це було… А мені твої коси подобаються, чесно, вони дуже гарні. Будьмо друзями.

Якусь мить Енн вагалася. Попри колишню образу, її охопило нове й чудернацьке відчуття, що цей сором’язливий і палкий водночас погляд карих очей Гілберта їй дуже радісно бачити. Серце незвично часто закалатало. Втім, гіркота пройдешньої кривди швидко зміцнила її не таку вже певну рішучість. Сцена дворічної давності ожила в пам’яті так, ніби все це відбувалося вчора. Гілберт назвав її «морквою» і зганьбив на всю школу. Обурення, що дорослим видалося б так само кумедним, як і його причина, із часом нітрохи не ослабло й не втамувалося. Вона ненавидить Гілберта Блайта! І ніколи йому не пробачить!

– Ні, – холодно відказала вона, – ми ніколи не будемо друзями, Гілберте Блайте. Я не хочу!

– Гаразд! – Гілберт стрибнув у свою плоскодонку, побуряковілий від гніву. – Більше не проситиму твоєї дружби, Енн Ширлі. Я теж не хочу!

Він швидко й демонстративно поплив геть, а Енн рушила вгору крутою порослою папороттю стежкою поміж кленами. Вона дуже високо несла голову, а втім, її охопило дивне відчуття жалю. Дівчина майже шкодувала, що не відповіла Гілберту інакше. Звісно, він страшенно її образив, та все ж… Загалом їй хотілося сісти й добряче виплакатися. Це було б таке полегшення! Вона геть ослабла – давалися взнаки переляк і фізична втома.

На півдорозі Енн зустріла Діану та Джейн, котрі мчали назад до ставка в нестямі, близькій до справдешнього божевілля. У Садовому Схилі вони нікого не знайшли: пана й пані Баррі не було вдома. Тут Рубі, яку здолала істерика, покинули напризволяще, а Джейн і Діана побігли до Зелених Дахів через Ліс Привидів і струмок. Там теж нікого не було: Марілла поїхала до Кармоді, а Метью косив траву на дальній луці.

– Ох, Енн, – видихнула Діана, кидаючись їй на шию і схлипуючи від радості й полегшення, – ох, Енн… ми думали… що ти… потонула… і почувалися вбивцями… бо це через нас… ти була Елейною… А Рубі в істериці… ох, Енн, як ти врятувалася?

– Вилізла на одну з паль, – утомлено пояснила Енн, – а тоді нагодився Гілберт Блайт у човні пана Ендрюса й привіз мене на берег.

– О, Енн, як це шляхетно з його боку! І так романтично! – сказала Джейн, що нарешті відсапалась і змогла промовити бодай слово. – Тепер ти, звісно, будеш із ним розмовляти!

– Звісно, ні! – спалахнула Енн, до якої миттю повернулася колишня жага протистояння. – І я прошу тебе, Джейн Ендрюс, ніколи більше не казати слова «романтично». Мені дуже прикро, що ви так налякалися, дівчата. Це я в усьому винна. Я вочевидь народилася під нещасливою зорею. Кожним своїм вчинком утягаю себе і найкращих своїх друзів у халепу. Діано, ми втопили човен твого тата, і я передчуваю, що більше нам не дозволять кататися на ставку.

Передчуття виявилося точнішим, ніж будь-коли. В обох домах – Баррі й Катбертів – усі заціпеніли від жаху, почувши про події того дня.

– Чи ти схаменешся бодай колись, Енн? – зітхнула Марілла.

– О так, авжеж, – відповіла життєрадісна Енн. Вона добряче виплакалася у своїй кімнатці нагорі: цілюще усамітнення втішило її, заспокоїло розбурхану душу й повернуло до звичного бадьорого стану. – Я думаю, що тепер мої шанси схаменутися стали значно вищі.

– Цікаво, чого це? – відповіла Марілла.

– Ну, – пояснила Енн, – сьогодні я засвоїла новий цінний урок. Відколи живу тут, я весь час роблю помилки – і кожна чогось мене вчить. Випадок з аметистовою брошкою навчив не брати чужих речей. Після історії з Лісом Привидів я загнуздала уяву й більше не даю їй волі. Заспокійливий пиріг навчив бути уважною на кухні, а пофарбувавши коси, я геть зцілилася від марнославства. Тепер я вже не думаю ні про них, ні про свій ніс – ну, принаймні дуже-дуже рідко. А сьогоднішній випадок позбавить мене зайвої романтичності. Я зрозуміла, що марно бути романтичною в Ейвонлі. Може, це й було сотні років тому в Камелоті, де повсюди стояли замки з вежами, та в наші часи романтичності ніхто не цінує. Марілло, я певна – уже невдовзі ви побачите, як і в цьому я змінюся на краще.

– Сподіваюся, – іронічно сказала Марілла.

Та коли вона вийшла, Метью, що мовчки сидів у своєму кутку, поклав руку на плече Енн:

– Не втрачай усієї романтичності, Енн, – сором’язливо прошепотів він, – бодай небагато, зовсім трішечки, проте залиши собі, Енн, залиши.

Розділ 29. ЕПОХА В ЖИТТІ ЕНН

Стежиною Закоханих Енн гнала корів з дальнього пасовища. Був вересневий вечір, і всі прогалини між гілками дерев заливало багряне світло призахідного сонця. Подеколи такі самі багряні плями лягали й на стежину, та здебільшого її всю уже вкрили тіні від кленів, а простір під ялицями заповнили ясно-фіолетові сутінки, мов небачене, казкове вино. Вітер грався у верховітті дерев, і немає у світі солодшої музики за надвечірній шелест вітру у верхівках ялиць.

Корови повільно пленталися стежиною. Енн ішла слідом, замріяна, повторюючи вголос бойову пісню з «Марміона», котрий теж належав до минулорічної програми з англійської літератури. Цей уривок панна Стейсі загадала їм вивчити напам’ять, і брязкіт списів було чути в піднесених, тріумфальних рядках. Дійшовши до слів «Та від навали не рідів несхитний частокіл списів», Енн вмовкла й натхненно заплющила очі, щоб краще уявити себе одним із тих героїв. А розплющивши їх знову, побачила Діану, котра виходила із хвіртки на полі Баррі з таким значущим виглядом, що Енн миттю зрозуміла – є новини. Та втім, вирішила погамувати свою надто палку цікавість.

– Вечір – немов багряний сон, правда ж, Діано? Я така рада, що живу. Уранці я завжди гадаю, що нема нічого кращого за ранок, та потім надходить вечір, і він мені здається ще прекраснішим!

– Дуже затишний вечір, – відповіла Діана, – але ох, Енн, я маю такі новини! Вгадай із трьох спроб.

– Шарлотта Джилліс усе-таки вінчатиметься, і пані Аллан хоче, щоб ми церкву прикрасили?

– Ні. Наречений проти. Каже, що зараз ніхто вже так не робить, і що йому вінчання нагадує радше похорон. Шкода, бо це було б так гарно. Вгадуй ще!

– Мама Джейн дозволила їй запросити гостей на день народження?

Діана похитала головою; в очах її стрибали веселі пустотливі бісики.

– Більше нічого не можу придумати, – зажурилася Енн, – хіба що Муді-Спурджен Макферсон проводжав тебе додому вчора після молитовного зібрання. Так?

– Авжеж ні! – обурилася Діана. – Та навіть якби й так, я б цим не вихвалялася. Гидкий хлопчисько! Я знала, що ти не вгадаєш. Мама вчора одержала листа від тітки Джозефіни, яка запрошує нас із тобою наступного вівторка до міста, на виставку. От!

– О, Діано, – прошепотіла Енн, уважаючи за потрібне зіпертися на клен, щоб не впасти, – невже це правда? Але, боюся, Марілла не відпустить. Скаже, що не дозволить вештатися без діла. Те саме я почула й минулого тижня, коли Джейн запросила мене поїхати з ними у їхній чотиримісній бричці на концерт, що влаштовували американці у вайт-сендзькому готелі. Я так хотіла поїхати, а Марілла сказала, що ліпше для мене буде вчити уроки вдома, і для Джейн так само. О, Діано, серце моє було тоді геть розбите. Я так страшенно побивалася, що навіть не проказала молитви перед сном. Але згодом покаялася, і встала серед ночі, щоб усе-таки її проказати.

– Я от що придумала, – відповіла Діана, – хай моя мама поговорить з Маріллою. Тоді вона тебе напевне відпустить, і ми чудово розважимося, Енн! Я ще ніколи не була на виставці, і так прикро слухати, коли інші дівчата щось розповідають. Джейн і Рубі вже двічі туди їздили, і цього року знову поїдуть.

– Не буду про це думати, поки не знатиму напевне, поїду я чи ні, – рішучо сказала Енн. – Бо думати й мріяти, а потім гірко розчаруватися – це буде нестерпно. Та коли я все-таки поїду, сподіваюся, що моє нове пальто буде до того часу вже готове. Марілла не вважає, що мені потрібне нове пальто. Вона каже, що старе добряче послужить ще рік, і що нової сукні цілком достатньо. Така гарна сукня, Діано – темно-синя й дуже-дуже модна. Марілла тепер завжди шиє мені модні сукні, бо не хоче, щоб Метью ходив до пані Лінд і просив її шити для мене. Я страшенно рада. Значно простіше бути хорошою, коли носиш модний одяг. Принаймні мені. Хоча для людей, хороших від природи, це, мабуть, не так важливо. Але Метью сказав, що мені потрібне нове пальто, і Марілла купила таке надзвичайно гарне тонке синє сукно й віддала шити справжньому кравцеві в Кармоді. У суботу ввечері воно вже має бути готове, а я тим часом намагаюся не уявляти, як ітиму проходом церкви в неділю в новому пальті й шапочці. Мабуть, таке не дуже годиться уявляти. Але воно саме уявляється, попри всі мої намагання. І шапочка в мене дуже гарна. Метью купив її, коли ми їздили до Кармоді. Вона також синя, оксамитова, з тих, що всі тепер дуже хочуть мати, із золотими китичками й зав’язками. У тебе, Діано, теж прекрасна шапочка, і тобі дивовижно личить. Коли минулої неділі я побачила, як ти заходиш до церкви, душа моя сповнилася гордості, що ти моя найкраща подруга. А як ти гадаєш, то не дуже зле, що ми стільки думаємо про одяг? Марілла каже, що це страшенний гріх. Але так цікаво про це говорити, правда?

Марілла погодилася відпустити Енн до міста, і було домовлено, що пан Баррі відвезе дівчат наступного вівторка. Шарлоттаун був за тридцять миль від Ейвонлі, а що пан Баррі хотів того ж таки дня й повернутися, рушати довелося вдосвіта. Проте Енн дуже тішилася й прокинулася у вівторок іще до схід сонця. Визирнувши у вікно, упевнилася, що безхмарне сріблясте небо на сході за Лісом Привидів обіцяє чудовий сонячний день. Між гіллям дерев виднів вогник у вікні Садового Схилу – ознака того, що й Діана теж прокинулася.

Доки Метью розпалив вогонь у печі, Енн уже вдяглася, а коли Марілла спустилася на кухню, на всіх уже чекав готовий сніданок; утім, сама Енн від хвилювання їсти не могла. Після сніданку вона вбралася в нове пальто й кокетливу шапочку – і побігла до Садового Схилу. Там на неї вже чекали пан Баррі з Діаною, і невдовзі всі рушили в путь.

Дорога була неблизька, та Енн і Діана впивалися кожною хвилиною. Радісно було мчати ще вогкими після ночі дорогами, коли червона вранішня зоря повільно здіймалася над скошеними полями. Повітря було свіже й прозоре, туман блакитним серпанком клубочився в долинах і спускався з пагорбів. Подеколи дорога звертала до лісу, де клени вже почали вивішувати свої яскраво-червоні прапори; часом вона перетинала річки, і щоразу, опиняючись на мості, Енн уся зіщулювалася від колишнього подекуди навіть приємного переляку. Часом дорога в’юнилася вздовж узбережжя над затокою, минаючи рибальські хатини, посірілі від дощів та снігів, і знову здіймалася на пагорби, звідки видно було западини та згини гірських хребтів або ж туманно-синє небо; та де б вони не проїздили, усюди віднаходили цікаві теми для розмов. Майже опівдні приїхали до міста й попрямували до Бічвуда. Був то розкішний старий маєток, що стояв віддалік вулиці за стіною зелених в’язів та гіллястих буків. Панна Баррі зустріла їх на порозі з лукавим вогником у проникливих чорних очах.

– Нарешті ти приїхала до мене в гості, маленька Енн, – мовила вона. – Боже милий, як ти виросла, дитино! Вже вища за мене. Та й куди гарніша, ніж була – але це ти, напевне, і сама знаєш.

– Ні, я й гадки не мала, – відповіла щаслива Енн. – Бачила, що ластовиння в мене поменшало, і вже цим була задоволена, та й сподіватися не сміла, що десь іще погарнішала. Я дуже рада, що ви так думаєте, панно Баррі.

Дім панни Баррі був обставлений «з невимовною пишнотою», як згодом розповідала Енн Маріллі. Двійко сільських дівчат ніяковіли, оглядаючи помпезну вітальню, де панна Баррі лишила їх, коли сама вийшла розпорядитися щодо обіду.

– Наче палац, правда? – зашепотіла Діана. – Я ще ніколи не була в тітки Джозефіни, і гадки не мала, що в неї тут усе таке прекрасне. Показати б це Джулії Белл, котра так хизується вітальнею своєї мами.

– Оксамитовий килим, – зітхнула вражена Енн, – і шовкові штори! Я так палко мріяла про такі речі, Діано. Але тепер, знаєш, чомусь мені геть серед них незатишно. Тут стільки всього розкішного, що зовсім немає простору для уяви. Тим-то добре, коли ти бідний, що можеш собі уявити цілу купу нового.

Мандрівка до міста для Енн і Діани стала подією, від якої вони ще багато років потому вели відлік часу. Від початку й до кінця то було одне суцільне задоволення.

У середу панна Баррі взяла їх на виставку, де вони провели цілий день.

– Там було пречудово, – розповідала Енн Маріллі кілька днів потому. – Такого я й уявити собі не могла. Навіть не знаю, що було найцікавіше. Понад усе мені сподобалися коні, квіти й вишивка. Джозі Пай узяла перший приз за мереживо. Я була дуже за неї рада, і так раділа, що я за неї рада, бо коли вже я тішуся успіхам Джозі, це означає, що я виправляюся, як ви гадаєте, Марілло? Пан Гармон Ендрюс узяв другий приз за яблука, а пан Белл – перший за свиню. Діана каже, що це смішно, коли директор недільної школи одержує приз за свиню, але я не розумію, чому, а ви? Вона каже, що тепер завжди це згадуватиме, коли він буде молитися так урочисто. Клару-Луїзу Макферсон нагородили за акварель, а пані Лінд узяла перший приз за домашній сир і масло. Отож, Ейвонлі було досить добре представлене, чи не так? І пані Лінд була на виставці. Я й не думала, що так її люблю, аж доки побачила це знайоме обличчя серед усіх тих чужих людей. Їх там були тисячі, Марілло, і я почувалася такою страхітливо дрібною. А тоді панна Баррі повела нас на іподром дивитися перегони. Пані Лінд не пішла, бо сказала, що перегони – це неймовірна гидота, а вона належить до церкви й мусить показувати гідний приклад і не відвідувати таких заходів. Але там був такий натовп, що відсутності пані Лінд, напевне, ніхто й не помітив. А втім, я думаю, що й мені не треба часто ходити на перегони, бо вони страшенно захопливі. Діана так розхвилювалася, хотіла навіть закластися зі мною на десять центів, що рудий кінь переможе. Я в це не вірила, та битися об заклад відмовилася, бо хотіла про все розказати пані Аллан, а про це їй би розповідати не наважилась. Негарно робити таке, про що не можна розказати дружині пастора. Приятелювати із дружиною пастора – це так, наче маєш друге сумління. І я була дуже рада, що не закладалася, бо рудий кінь таки справді переміг, тож я могла програти десять центів. Тобто сама доброчесність уже є винагородою. А ще ми дивилися, як чоловік літав на повітряній кулі. Я теж хотіла би колись полетіти на повітряній кулі, мене б тоді такий трепет охопив, Марілло! А другий чоловік продавав пророцтва. Ви платите йому десять центів, і маленька пташка витягає для вас пророцтво. То панна Баррі дала нам з Діаною по десять центів, щоб ми й собі дізналися свою долю. Мені випало, що я вийду заміж за смаглявого багатія й попливу кудись далеко по воді. І я стала уважно приглядатися до всіх смаглявих чоловіків, але жоден мені не сподобався, і взагалі я вважаю, що зараз його шукати ще рано. О, Марілло, то був незабутній день! Я так натомилася, що навіть заснути вночі не могла. Панна Баррі дотримала обіцянки й поклала нас у гостьовій спальні, але чомусь спати там виявилося геть не так приємно, як я собі уявляла. Тепер я розумію, що це найгірше, коли стаєш дорослою – те, чого тобі так хочеться в дитинстві, уже й наполовину так не тішить, коли його отримуєш.

У четвер дівчата їздили на прогулянку в парк, а ввечері панна Баррі повела їх на концерт до Музичної академії, де співала славетна примадонна. Для Енн то був ніби казковий сон.

– О, Марілло, мені бракне слів, щоб це описати! Я так розхвилювалася, що навіть говорити не могла, тож ви собі уявляєте, як воно було. Я сиділа, уся охоплена німим блаженством. Мадам Селітські – невимовно вродлива, вона була в білій атласній сукні й діамантах. Та коли вона почала співати, я ні про що інше вже не думала. О, не можу описати, що я відчувала! Здавалося, що мені тепер ніколи не буде важко бути хорошою. Це так, наче я дивилася на зорі. З очей мені котилися сльози, але то були сльози щастя. Так жаль було, що концерт закінчився, і я сказала панні Баррі, що тепер геть не знаю, чи зможу повернутися до буденного життя. А вона відповіла, що коли ми підемо в ресторан через дорогу й з’їмо там морозива, мені це буде значно легше. Такі прозаїчні слова, та на мій подив, це виявилося щирою правдою! Морозиво було смачнюче і, Марілло, як гарно й весело було сидіти в ресторані об одинадцятій вечора! Діана сказала, що, мабуть, вона була народжена для міського життя. Панна Баррі запитала, що я про це думаю, та я сказала, що мушу спочатку дуже ретельно все обміркувати й аж тоді дам їй відповідь. І все обміркувала, коли лягла спати. Це найкращий час для роздумів. І, Марілло, я дійшла висновку, що не була народжена для міського життя, і мене це дуже тішить. Приємно зрідка поїсти морозива об одинадцятій вечора в розкішному ресторані, та загалом я волію о цій порі вже спати у своїй кімнаті, і вві сні знати, що в небі сяють зорі, а вітер шурхотить у ялицях понад струмком. І це я сказала панні Баррі вранці за сніданком, а вона засміялася. Вона взагалі сміялася з усіх моїх слів, навіть коли я говорила про дуже серйозні речі. Мені це не сподобалося, Марілло, бо я не хотіла її смішити. Та однаково вона дуже гостинна дама, і прийняла нас по-королівському.

У п’ятницю довелося вертатися додому; по дівчат приїхав пан Баррі.

– Сподіваюся, вам тут було добре, – сказала панна Баррі на прощання.

– Дуже добре, – відповіла Діана.

– А тобі, маленька Енн?

– Я тішилася кожною хвилиною, – сказала Енн, поривчасто обіймаючи стару даму за шию та цілуючи її зморшкувату щоку. Діана жахнулася – вона ніколи б не насмілилась утнути таку зухвалість. Та панна Баррі була задоволена; вона стояла на веранді й дивилася їм услід, аж доки бричка зникла з очей. Потім зітхнула й повернулася у свій великий будинок. Там було на диво самотньо й порожньо без цих свіжих юних життів. Правду кажучи, панна Баррі була жінкою доволі егоїстичною, що не звикла думати ні про кого, крім себе самої. Людей вона цінувала тільки тоді, коли вони були їй корисні чи розважали. Енн її розважала, отож і здобула прихильність старої дами. Та раптом панна Баррі усвідомила, що про чудернацькі висловлювання Енн вона думає менше, ніж про її дитячий запал, її чисті невинні почування, її молоду чарівливість і приємний вираз її очей та вуст.

– Я вважала Маріллу Катберт старою дурепою, коли почула, що вона взяла дівчинку із сиротинцю, – сказала вона собі, – а тепер бачу, що зрештою, вона правильно вчинила. Якби в моєму домі постійно жила така дитина, як Енн, я була б щасливіша.

Енн і Діані їхати додому було так само приємно, як і в гості, – ба навіть приємніше, бо тепер їх зігрівала радісна думка, що наприкінці шляху чекатиме рідний дім. Сонце сідало, коли вони виїхали з Вайт Сендз на прибережний путівець. Попереду, на тлі шафранного неба, височіли темні обриси ейвонлійських пагорбів. Позаду ж, ніби із самого моря, здіймався місяць, і море сяяло й мінилося під його промінням. Кожна найменша затока уздовж звивистого узбережжя була справжнісіньким дивом, гойдливим танком білих пінистих бурунців. Унизу хвилі з м’яким шурхотом розбивались об скелі, і прохолодне свіже повітря просякало солоним запахом моря.

– Як гарно жити на білому світі й повертатися додому, – зітхнула Енн.

Вона бігла кладкою через струмок, і вогник дружньо підморгнув їй із кухонного вікна в Зелених Дахах, мовби вітаючи з поверненням, а крізь прочинені двері видно було, як вистрибує полум’я в каміні, осяваючи холодну осінню ніч своїм теплим червонястим світлом. Щаслива Енн вибігла схилом угору – і от вона була вже в кухні, де на столі чекала гаряча вечеря.

– Ти повернулася? – спитала Марілла, відкладаючи в’язання набік.

– Так, і слово честі, як добре знову бути вдома, – радісно відповіла Енн. – Я все могла б розцілувати, навіть годинника. Ой, Марілло, це смажена курка? Невже ви приготували її для мене?

– Так, – мовила Марілла, – я подумала, що ти зголоднієш після такої поїздки й захочеш чогось особливо смачного. Швидше роздягайся, і будемо вечеряти, щойно повернеться Метью. Скажу чесно, я рада, що ти знову вдома. Без тебе тут було страшенно порожньо, я й не пригадаю таких довгих чотирьох днів у своїм житті.

Після вечері Енн сіла коло вогню між Метью та Маріллою й докладно їм розказала про свою мандрівку.

– Я так чудово провела ці дні, – захоплено закінчила вона свою розповідь, – і, я гадаю, вони стануть для мене цілою епохою. Але найкраще – це знову бути вдома.

Розділ 30. У ПІДГОТОВЧОМУ КЛАСІ

Марілла поклала в’язання на коліна й відхилилася на спинку стільця. У неї втомилися очі. Панна Катберт подумала, що наступного разу, коли поїде до міста, то придбає собі нові окуляри, бо віднедавна очі втомлювались аж надто швидко.

Був вечір; довкола Зелених Дахів густішали важкі листопадові сутінки. Кухню освітлювали хіба язики полум’я, що витанцьовували в каміні.

Енн сиділа по-турецькому на килимку перед каміном, дивлячись на веселий вогонь, який мовби відблискував сяйвом усіх тих сотень погожих сонячних днів, що його ввібрали в себе кленові поліна. Спершу вона читала, та потім книжка вислизнула з рук – Енн, замріяна, всміхалася напіврозтуленими вустами. Осяйні замки самі собою виринали в її серпанково-веселковій уяві, неймовірні захопливі пригоди вже чекали на неї в країні мрій – пригоди, що неодмінно завершувалися тріумфом і не завдавали таких прикрощів як ті, що траплялися з нею насправді.

Марілла дивилася на неї з ніжністю, якої не могла б виявити за будь-якого світла, сильнішого, ніж це м’яке поєднання полум’я з каміна та вечірнього присмерку. Тієї любові, котра легко втілюється в словах і щирих поглядах, Марілла так і не навчилася. Проте вона змогла полюбити цю худеньку сірооку дівчинку любов’ю глибшою та сильнішою завдяки самій своїй стриманості, отож і боялася бути з нею надто поблажливою. Її непокоїла думка, що то гріх – так сильно всім серцем прив’язуватися до людської істоти, як вона прив’язалася до Енн. Можливо, вона несвідомо карала себе за це, намагаючись ставитися до Енн суворіше й прискіпливіше, аніж робила б це, якби любила її менше. Певна річ, Енн і гадки не мала, наскільки дорогою вона була для Марілли. Часом дівчинка тоскно думала, що та геть її не розуміє й не співчуває, що їй дуже важко вгодити – та потім докірливо нагадувала сама собі, чим вона Маріллі завдячує.

– Енн, – сказала раптом Марілла, – панна Стейсі приходила сьогодні, поки ти гуляла з Діаною.

Енн здригнулася й зітхнула, виринаючи зі світу своїх фантазій.

– Невже? О, як прикро, що мене не було. Чому ви не покликали мене, Марілло? Ми з Діаною були в Лісі Привидів, недалечко. Так гарно зараз у лісі. Папороть, трави й кущики чорниці – усе полягало спати, наче хтось укрив їх ковдрою з листя аж до весни. Мабуть, то маленька фея у веселковій шалі прийшла навшпиньках місячної ночі. Хоч Діана про це говорити відмовляється. Вона пам’ятає, як мама сварила її за те, що ми уявляли собі в Лісі Привидів. Це дуже кепсько вплинуло на Діанину уяву. Пригнітило її. Пані Лінд каже про Міртл Белл, що вона пригнічена. Я спитала Рубі Джилліс, чого це Міртл пригнічена, а Рубі сказала, що її, напевне, жених обдурив. Рубі тільки про женихів і думає, і що старшою вона стає, то нестерпнішою. Я навіть зовсім не проти женихів, але ж нема потреби всюди їх приплітати, правда? Ми з Діаною думаємо врочисто пообіцяти одна одній не виходити заміж, а лишитися милими старими паннами й провести разом усе життя. Тільки Діана ще не вирішила остаточно, бо вона вважає, що благородніше буде вийти за якогось грубого неотесаного гульвісу й цілковито змінити його на краще. Тепер ми з Діаною багато розмовляємо про серйозні речі. Ми відчуваємо, що так подорослішали, і нам уже не личить говорити про дитячі забавки. Це страшенна відповідальність – бути майже чотирнадцятилітньою, Марілло. Минулої середи панна Стейсі ходила з усіма нами, старшими дівчатами, до струмка, і ми про це розмовляли. Вона радить у підлітковому віці дуже ретельно дбати про свої звички та ідеали, бо до двадцяти років наші характери вже повністю сформуються, а це закладе підвалини всього нашого дорослого життя. І якщо підвалини будуть хисткі, то ми до кінця своїх днів так і не збудуємо на них нічого путнього. Ми з Діаною ще про це говорили, вертаючись додому зі школи, і то була дуже серйозна й урочиста розмова, Марілло. І ми вирішили ретельно дбати: набути собі шляхетних звичок, вивчити усе, що зможемо і стати розсудливими, щоб у двадцять років наші характери були правильно сформовані. Так страшно подумати, що колись мені буде двадцять років, Марілло. Але нащо сьогодні приходила панна Стейсі?

– Це я й хочу розповісти тобі, Енн, коли ти даси мені слово мовити. Вона говорила про тебе.

– Про мене? – Енн, перелякана, зашарілася й вигукнула: – О, я знаю, що вона вам сказала! Я сама хотіла розповісти, Марілло, я справді хотіла, та забула! Вчора панна Стейсі заскочила мене на уроці, я читала «Бен-Гура»,^[11] а мусила вчити історію Канади. Мені Джейн Ендрюс дала книжку, і я читала на обідній перерві, і саме дійшла до перегонів на колісницях, коли почався урок. А я так хотіла дізнатися, що там буде далі, хоч і не сумнівалася, що Бен-Гур переможе, бо якби він програв, то не було б художньої справедливості, і я розгорнула підручник з історії, поклала його на парту, а на колінах під партою читала «Бен-Гура». І все було так, наче я вчу історію, а я тим часом упивалася книжкою, і так захопилася, що й не помітила, як підійшла панна Стейсі. А тоді я підвела голову – а вона стоїть і дивиться на мене страшенно докірливо. О, Марілло, мені стало так невимовно соромно, надто коли я почула, як хихоче Джозі Пай. А панна Стейсі забрала «Бен-Гура», та жодного слова не сказала, а залишила мене після уроків і аж тоді поговорила зі мною про це. Вона мені пояснила, що це було дуже негарно із двох причин. По-перше, я марнувала час, який мусила присвятити урокам, а по-друге, я обманювала вчительку, бо вдавала, що читаю підручник, а не художню книжку. І Марілло, я аж тоді збагнула, що це таки був обман, і мене це дуже-дуже вразило! Я гірко плакала, і просила панну Стейсі мені вибачити, і пообіцяла, що я більше ніколи-ніколи так не вчиню, і ще сказала, що я сама себе покараю: цілий тиждень не заглядатиму в книжку, навіть щоб дізнатись, як закінчилися ті перегони на колісницях. Але панна Стейсі відповіла, що цього не вимагає і залюбки мені пробачить. Тож я думаю, це було не зовсім чесно з її боку – прийти до вас і все-таки на мене поскаржитись.

– Вона мені такого не казала; Енн, тебе мучить лише твоє сумління. Книжок до школи тягати не треба, і стільки читати теж. Мені у твоєму віці на романи й дивитися забороняли.

– Як ви можете називати «Бен-Гура» романом, коли це по-справжньому християнська книжка? – заперечила Енн. – Хоча звісно, для недільного читання вона трошки занадто цікава, тож я її читаю тільки по буднях. І я тепер не читаю жодної книжки, якщо панна Стейсі чи пані Аллан вважають, що вона не годиться для дівчинки, якій уже тринадцять років і дев’ять місяців. Панна Стейсі взяла з мене таку обіцянку. Вона якось побачила, що я читаю книжку під назвою «Страхітлива таємниця покинутої зали». То мені Рубі Джилліс дала, і ох, Марілло, яка була захоплива й моторошна книжка, аж кров холонула в жилах. Але панна Стейсі сказала, що навпаки – вона шкідлива й безглузда, і попросила мене більше ні її, ні інших подібних книжок не читати. І я залюбки погодилася не читати інших книжок, але цю – я аж нетямилася, так хотіла дочитати й дізнатися, чим усе скінчилося. Та моя любов до панни Стейсі здолала це випробування, і я все-таки не дочитала. Це дивовижно, Марілло, на що буває здатна людина, коли хоче когось порадувати.

– Мабуть, я запалю собі лампу й в’язатиму далі, – відповіла на те Марілла. – Бачу, тобі геть нецікаво, нащо приходила панна Стейсі. Ти хочеш лише патякати.

– Ні-ні, Марілло, мені цікаво! – вигукнула Енн із каяттям. – Я більше не скажу ні слова – жоднісінького! Я знаю, що забагато говорю, хоч дуже стараюся подолати й цю свою ваду; і я, звісно, стільки всього одразу кажу, але якби ви знали, скільки всього я ще хочу сказати і стримуюся, ви б мені пробачили. Розкажіть, будь ласка, Марілло.

– Панна Стейсі хоче організувати клас із найкращих своїх учнів, які збираються вступати до Королівської вчительської семінарії. Щодня впродовж години даватиме їм додаткові уроки. Отож вона прийшла спитати нас із Метью, чи згодні ми записати тебе. А що ти сама скажеш, Енн? Ти хотіла би вступити до семінарії й стати вчителькою?

– О, Марілло! – Енн стала навколішки й молитовно склала руки. – Це найбільша мрія всього мого життя, принаймні останніх півроку, відколи Рубі та Джейн почали говорити про підготовку до вступних іспитів. Тільки я нічого не казала, бо думала, що це буде марно. Я дуже хочу бути вчителькою. Та це, мабуть, страшенно дорого коштує? Пан Ендрюс каже, що йому підготовка Пріссі коштувала сто п’ятдесят доларів, а Пріссі ж не була цілковитою невігласкою з геометрії.

– Цим не переймайся. Коли ми з Метью надумали тебе взяти, то пообіцяли зробити все можливе, щоб ти мала добру освіту. Я гадаю, що дівчина повинна вміти заробити собі на прожиття, байдуже, змушена вона до того чи ні. Доки живі Метью і я, ти завжди матимеш дім у Зелених Дахах, але хтозна, що може статися в цьому непевному світі, тож краще бути готовою. Якщо хочеш, можеш записатися до підготовчого класу, Енн.

– О, Марілло, дякую, – Енн обхопила її за стан і серйозно глянула вгору, їй в обличчя. – Дуже-дуже дякую вам і Метью. Я вчитимуся сумлінно, щоб ви пишалися мною. Тільки не сподівайтеся від мене великих досягнень у геометрії, та з усім іншим я впораюся, коли буду вчитись як слід.

– Мені здається, у тебе й так непогані успіхи. Панна Стейсі каже, що ти тямуща й беручка до роботи, – нізащо у світі Марілла не розповіла б Енн, якої високої думки насправді була про неї вчителька, щоб не потурати її марнославству. – І не треба впадати в крайнощі й мордуватися над книжками. Ти маєш достатньо часу. Вступні іспити аж за півтора року. Та краще почати заздалегідь і підготуватися як слід, каже панна Стейсі.

– Тепер мені вчитися буде ще цікавіше, – радісно сказала Енн, – бо в мене з’явилася мета в житті. Пан Аллан говорить, що треба неодмінно мати в житті мету і йти до неї наполегливо, тільки спочатку пересвідчитися, що це гідна мета. Але ж бути вчителькою, як панна Стейсі – це гідна мета, правда, Марілло? Я вважаю, що це дуже шляхетна справа.

Підготовчий клас було організовано у визначений термін. Туди записалися Гілберт Блайт, Енн Ширлі, Рубі Джилліс, Джейн Ендрюс, Чарлі Слоун та Муді-Спурджен Макферсон. Діани Баррі поміж них не було, бо її батьки не мали наміру відправляти доньку до семінарії. Енн аж нетямилася з горя. Увесь той час після ночі, коли в Мінні-Мей був круп, вони з Діаною були нерозлучні й завжди все робили разом. Того дня, коли підготовчий клас уперше лишався в школі на додатковий урок, Енн дивилася, як Діана мляво виходить надвір із рештою учнів, щоб невдовзі самотою побрести додому Березовим Шляхом та Долиною Фіалок, і ледь спромоглася всидіти на місці й не побігти слідом за подругою. Клубок підступив їй до горла, тож дівчинка поспішно сховала обличчя за латинською граматикою, крадькома втираючи сльози. Цих сліз нізащо у світі не мали помітити Гілберт Блайт чи Джозі Пай.

– О, Марілло, коли я побачила, як Діана йде додому сама, то був наче ковток вина, з гіркотою змішаного. Це пан Аллан так сказав в останній проповіді, – журилася вона ввечері. – І потім я думала, що гарно було б, якби Діана теж ходила на ці додаткові уроки. Але нічого досконалого не буває в цім недосконалім світі, як каже пані Лінд. Часом пані Лінд буває дуже прикра, але вона каже так багато всього слушного. Гадаю, підготовчі заняття будуть дуже цікаві. Джейн і Рубі хочуть бути лише вчительками. Це найвище їхнє стремління. Рубі збирається вчителювати років зо два, а тоді вийти заміж. Джейн каже, що все життя присвятить учительській праці, а заміж ніколи-ніколи не вийде, бо за вчителювання платять гроші, а чоловік не платить нічого, ще й гиркає, коли просиш свою частку із грошей за продаж яєць та масла. Мабуть, Джейн керується власним сумним досвідом, бо пані Лінд каже, що її тато – страшенний скнара, і в нього снігу взимку не випрохаєш. Джозі Пай хвалиться, що вступатиме до семінарії тільки заради освіти, бо їй не треба заробляти собі на прожиття; інша річ сироти, що живуть у приймах – вони, звісно, мусять працювати. А Муді-Спурджен хоче бути священиком. Пані Лінд каже, що з таким ім’ям він тільки священиком і може бути.^[12] Сподіваюся, то не дуже зле, Марілло, та мені чомусь дуже смішно уявляти Муді-Спурджена священиком. Він такий кумедний, із гладким лицем і крихітними синіми оченятами, ще й вуха відстовбурчені, аж звисають. Та може, вигляд у нього буде розумніший, коли він виросте. Чарлі Слоун каже, що піде в політику й буде членом парламенту, а пані Лінд упевнена, що успіху він там не матиме, бо Слоуни – чесні люди, а політики зараз усі шахраї.

– А ким хоче бути Гілберт Блайт? – поцікавилася Марілла, дивлячись, як Енн розгортає «Цезаря».

– Я нічого не знаю про життєву мету Гілберта Блайта, якщо вона в нього є, – презирливо відказала Енн.

Протистояння між Енн і Гілбертом стало відкритим. Досі воно було радше одноосібне, та більше жодних сумнівів не лишалося, що Гілберт був так само рішуче налаштований на першість у навчанні, як і Енн. Був з нього «її мечу достойний супротивник».^[13] Усі інші учні підготовчого класу мовчки визнали їхню перевагу, і навіть не мріяли змагатися з Енн та Гілбертом.

Відколи біля ставка вона знехтувала його проханням бути друзями, Гілберт, окрім рішучого протиборства, ніяк не виявляв того, що помічає саму присутність Енн Ширлі. Він розмовляв і жартував з іншими дівчатами, обмінювався книжками й головоломками, теревенив про уроки та майбутні плани, часом проводжав котрусь додому з молитовного зібрання чи дискусійного клубу. Та Енн Ширлі для нього просто не існувало, і невдовзі Енн збагнула, що це страшенно образливо – коли тебе не помічають. Дарма казала вона собі, пихато задираючи голову, що їй це байдуже. Глибоко у свавільному жіночому серденьку Енн була певна, що таки не байдуже, і якби та розмова біля Озера Осяйних Вод могла відбутися ще раз, вона відповіла б геть інакше. Несподівано і, як їй здавалося, нажахано Енн усвідомила, що давня виплекана образа минулася – саме тоді, коли її вона потребувала найдужче. Марно було пригадувати всі деталі тієї пам’ятної сварки й намагатися воскресити в серці колишній гнів, який раніше давав їй почуття задоволення. Той день біля ставка засвідчив його останній судомний спалах. Сама того не відаючи, Енн усе пробачила й забула. Та було вже пізно.

А проте ні Гілберт, ні будь-хто інший, навіть Діана, не повинен був і запідозрити, як вона шкодує, що була така горда й безжальна! Вона постановила собі «сховати минуле під саваном найглибшого забуття», і вочевидь зробила це так успішно, що Гілберт, котрий, імовірно, був не такий байдужий, яким видавався, не міг утішитися жодною ознакою того, що Енн і справді потерпає від його мстивої зневаги. Єдиною благенькою розрадою було йому те, що тепер вона зневажала й Чарлі Слоуна – постійно, нещадно й незаслужено.

Узагалі ж зима складалася зі щоденних обов’язків та навчання. Дні нанизувалися один на інший, мов золоті намистини в коралях року. Енн була щаслива й тішилася всіма цікавинками життя. У ньому були уроки, що їх вона вчила, захопливі книжки, що їх читала, пісні, що їх співала в хорі недільної школи, затишні суботні вечори в гостях у пані Аллан… аж ось несподівано для самої Енн у Зелених Дахах знову настала весна, і все довкола ожило й розквітло.

А радість від навчання дещо зблякла; найкращі учні, сидячи в класі на додаткових уроках, заздрісно дивилися, як надворі їхні приятелі розбрідаються зеленими стежками, лісовими галявинами й манівцями між густих трав, і виявляли, що латинські дієслова й французька граматика анітрохи не такі захопливі, як то було впродовж морозяних зимових днів. Навіть Енн та Гілберт утомилися й збайдужіли до наук. Вчителька й учні однаково зраділи, коли семестр закінчився й перед ними засяяли веселі дні канікул.

– Ви сумлінно працювали ввесь рік, – сказала їм панна Стейсі наприкінці останнього навчального дня, – і заслужили на гарні, радісні канікули. Тож намагайтеся якомога більше часу гуляти на свіжому повітрі, щоб набратися здоров’я, сили й завзяття для наступного року. Це буде вирішальна битва перед вступними іспитами!

– А ви повернетеся наступного року, панно Стейсі? – запитала Джозі Пай.

Джозі не соромилася ставити запитання; тієї миті решта учнів були вдячні їй за це. Ніхто з них не насмілився б розпитувати панну Стейсі, хоч усім би й прагнулось, адже школою вже віддавна ходили тривожні чутки, що наступного року панна Стейсі не повернеться – мовляв, їй запропонували роботу в школі неподалік від рідного дому, і вона, мабуть, на ту пропозицію пристане. Підготовчий клас, затамувавши подих, чекав на відповідь учительки.

– Так, думаю, що повернуся, – сказала панна Стейсі. – Я хотіла перейти до іншої школи, та вирішила, що залишуся в Ейвонлі. Правду кажучи, я так звикла до вас, що нікуди й не хочеться їхати. Отож, я лишаюся, і доведу справу до кінця.

– Ура! – вигукнув Муді-Спурджен. Досі він ніколи не демонстрував так відкрито своїх почуттів, тож увесь наступний тиждень хлопець ніяково шарівся, згадуючи про це.

– О, я така рада, – відповіла Енн із блиском в очах. – Люба панно Стейсі, це було б невимовно жахливо, якби ви більше не повернулися. Я навіть не певна, що взагалі змогла б учитися далі, якби до нас прийшов хтось інший.

Увечері вдома Енн склала всі підручники до старої скрині на горищі, замкнула її, а ключ кинула в коробку із дрібним непотребом.

– Навіть не зазиратиму в них на канікулах, – пояснила вона Маріллі. – Я ретельно вчилася цілих півроку, ниділа над тією геометрією, і тепер вивчила кожнісіньку теорему з першої книжки напам’ять, і знаю все, навіть якщо літери поміняти. А зараз мені так набридло все мудре й серйозне, що я на ціле літо дам волю своїй уяві. О ні, Марілло, не лякайтеся. Я дам їй волю в розумних межах. Але я справді хочу гарно й весело провести літо, бо це, напевно, останнє літо мого дитинства. Пані Лінд каже, що я, коли й далі буду так рости, як тепер, уже наступного року носитиму довгі спідниці. Вона каже, що в мене все йде в очі та ноги. А коли я носитиму довгі спідниці, то й поводитися буду змушена з такою надзвичайною гідністю, як вони того вимагають. І тоді, боюся, не можна буде навіть вірити у фей, тому цього літа я віритиму в них усім серцем. Ми проведемо надзвичайно щасливі канікули. Рубі Джилліс невдовзі святкуватиме день народження, а ще ж буде пікнік недільної школи й місіонерський концерт наступного місяця. А пан Баррі обіцяє повезти мене й Діану до Вайт Сендз на вечерю в готелі. Ви ж знаете, там бувають вечері. Джейн Ендрюс була торік на одній, і каже, що там так гарно – всюди електричні вогні, дами в розкішних сукнях, квіти. Джейн розповідала, що це вперше вона зазирнула в життя високого світу й не забуде про це аж до смерті.

Наступного дня завітала пані Лінд – дізнатися, чого це Марілли не було на зборах Спільноти милосердя в четвер. Коли Марілла не приходила на збори, усі знали, що в Зелених Дахах якісь негаразди.

– У Метью серце прихопило, – пояснила Марілла, – то я сиділа біля нього. О, так, він уже оклигав, та ці напади стаються в нього щораз частіше, і я боюся. Лікар йому радить уникати хвилювань. Це легко, бо Метью ніколи не шукав і не шукає собі жодних хвилювань; та йому ще заборонили тяжку фізичну працю, а для Метью ж не працювати – то все одно, що не дихати. Проходь, клади сюди капелюшка, Рейчел. Залишишся на чай?

– Ну, коли ти наполягаєш – добре, залишуся, – відповіла пані Рейчел, котра навіть гадки не мала вчинити інакше.

І вони з Маріллою вмостилися у вітальні. Тим часом Енн приготувала чай і печиво, таке біле й легке, що могло б витримати навіть критику пані Рейчел.

– Мушу сказати, Енн таки дивовижно тямуща, – визнала пані Лінд, яку Марілла проводжала надвечір до путівця. – Маєш собі добру помічницю.

– Так, – відповіла Марілла, – тепер вона дуже сумлінна й розсудлива. Я боялася, що з неї так і виросте вітрогонка, а вона стала геть інакша, і я вже знаю, що можу будь-яку справу їй доручити.

– Я навіть не думала, що вона так зміниться, коли вперше з нею зустрілася три роки тому, – мовила пані Лінд. – Бачить Бог, довіку не забуду того її страшнючого вибрику! Я тоді прийшла додому й сказала Томасові: «Марілла Катберт іще пошкодує про це; згадай мої слова, Томасе, колись таки пошкодує». Та я помилилася – і дуже цьому рада. Я не з тих людей, Марілло, що не визнають своїх помилок, о ні, будь певна. Щодо Енн я помилилася, та воно й не дивно, бо другої такої химерної істоти, їй-бо, у цілому світі немає, її годі зрозуміти, як ото інших дітей. Просто диво Господнє, як вона змінилася за ці три роки – і погарнішала! Красуня з неї буде, хоч я сама не люблю такої блідої шкіри й очей на півобличчя. Мені більше до вподоби рум’яні пампушечки, як Діана Баррі чи Рубі Джилліс. Рубі дуже показна. Та чомусь – і хтозна-чому? – проти Енн ці дівчата здаються мені геть нецікавими, звичайнісінькими, хоч насправді вони набагато вродливіші за неї. Поруч із ними Енн виглядає, наче білі червневі лілеї, які вона сама чомусь називає нарцисами, біля пишних червоних півоній.

Розділ 31. ТАМ, ДЕ СТРУМОК У РІЧКУ ВПАДАЄ

Енн усією душею тішилася своїм гарним і радісним канікулам. Вони з Діаною вдома не засиджувалися, насолоджуючись усім, що тільки могли запропонувати Стежина Закоханих, Джерело Дріад, Купіль Верболозу та Острів Вікторії. Марілла не заперечувала проти такого майже бездомного способу життя. Лікар зі Спенсервейла, що приїздив тієї ночі, коли в Мінні-Мей був круп, зустрів якось Енн іще на початку літа в домі одного зі своїх пацієнтів, уважно глянув на неї, скривився, похитав головою – і переказав Маріллі Катберт: «Хай ваше руденьке дівча постійно буде надворі й не читає ніяких книжок, доки її рухи не стануть пружнішими». Марілла не на жарт злякалася, що дівчинка неминуче вмре від сухот, як ретельно не дотримається всіх настанов. Отак і вийшло, що Енн провела найщасливіше літо в житті – вільне, жваве й пустотливе. Вона гуляла, веслувала на ставку, збирала ягоди й мріяла, скільки хотіла, тож у вересні очі їй знову сяяли, серце було сповнене радості й завзяття, а пружна хода цілком заслуговувала на схвалення спенсервейлського лікаря.

– Тепер я знову вчитимуся наполегливо й завзято, – оголосила Енн, визволивши підручники зі скрині на горищі й розклавши їх унизу. – Мої давні любі друзі, я така рада знову бачити ваші чесні лиця… навіть і твоє, геометріє. Я провела дивовижно чудове літо, Марілло, і тепер буду з радістю, мов той герой, свою дорогу пробігати, як сказав пан Аллан в останній проповіді. Правда ж, у пана Аллана такі надзвичайно пишні проповіді? Пані Лінд каже, що він стає дедалі кращим промовцем, тож мусимо пильнувати, бо враз його переманить якась міська церква, а нам доведеться обирати й навчати собі нового – молодого й недосвідченого. Та я поки що не бачу підстав для хвилювання, а ви, Марілло? Мені здається, краще тішитися, доки пан Аллан іще тут. Мабуть, якби я народилася чоловіком, то змогла б стати пастором. Вони вміють так добре впливати на інших, якщо мають міцну теологічну позицію, і це, напевно, таке трепетне відчуття, коли вони виголошують пишні проповіді й підносять дух своєї пастви. Чому жінкам так не можна, Марілло? Я запитала про це в пані Лінд, і вона сказала, що це буде нечуване, несусвітне жахіття. Вона каже, що в Штатах, напевно, вже є жінки-пасторки, та, слава Богу, у нас у Канаді такого немає, і вона сподівається, що й не буде. Але я не розумію, чому. Мені здається, жінки теж можуть бути добрими пасторами. Коли треба скликати збори чи влаштувати чаювання, щоб зібрати пожертви, жінкам доводиться страшенно багато всього робити. А пані Лінд могла б проказувати молитви незгірше за пана директора Белла, і проповіді теж, якщо трохи попрактикується.

– О так, могла б, – сухо відказала Марілла. – Вона й без того весь час проповідує. Ніхто в нашому Ейвонлі не збочить зі шляху істинного, доки є пильний наглядач в особі Рейчел Лінд.

– Марілло, – довірливо мовила Енн, – я хочу вам дещо розповісти й спитати вашої думки. Мене це нестерпно мучить, особливо в неділю після церкви, ну, тобто, коли я багато розмірковую над такими питаннями. Бачте, я дуже хочу бути хорошою, а з вами чи пані Аллан, чи панною Стейсі я цього хочу ще більше й намагаюся робити те, що ви вважали б за добре і схвальне. Та з пані Лінд усе шкереберть: я почуваюся невиправно зіпсованою, і боюся, що от зараз піду й зроблю саме те, чого вона не радить. Мене просто охоплює нездоланна спокуса. Як ви гадаєте, звідки в мене ці почуття? Невже я таки невиправно зіпсована?

Якусь мить Марілла вагалася. Тоді пролунав її сміх.

– Коли ти невиправно зіпсована, Енн, то мушу визнати, що я теж, бо Рейчел незрідка й на мене так впливає. Я часом думаю, що вона могла б добре впливати на людей, як ти кажеш, якби не намагалася робити це так сумлінно. Має бути спеціальна заповідь, що заборонятиме присікуватись до ближнього. Але ні, я не повинна так казати. Рейчел – побожна християнка, і наміри в неї щонайліпші. Немає добрішої душі в Ейвонлі, і від своєї ноші вона ніколи не ухиляється.

– Як гарно, що й ви те саме відчуваєте, – рішуче сказала Енн, – мене це надихає. Тепер я вже не так страшенно цим перейматимуся. Та напевне, будуть інші складні питання. Вони постійно виникають, і знаєте, як важко дати з ними раду? Спершу одне, а за ним відразу інше. Стільки всього мусиш обміркувати, коли починаєш дорослішати. Я теж весь час міркую й вирішую, що добре, а що ні. Дорослішання – це не жарти, правда, Марілло? Та в мене є добрі друзі – ви, Метью, пані Аллан і панна Стейсі, тож я мала б успішно подорослішати, а якщо не вийде, то це лише з моєї власної вини. Це така відповідальність – я ж матиму один-єдиний шанс. Якщо виросту негідною, то повернутися назад і почати все спочатку вже не зможу. Марілло, я цього літа виросла аж на два дюйми! Пан Джилліс виміряв мій зріст на дні народження в Рубі. Так добре, що ви зробили мої сукні довшими. А темно-зелена просто розкішна, і я вам дуже-дуже вдячна, що ви пришили до неї волани. Я розумію, звісно, що це не конче було робити, але вони такі модні цієї осені, і в Джозі Пай усі плаття теж із воланами. Тепер у цій сукні я вчитимуся ще набагато ретельніше. І таке щастя мене огорнуло десь глибоко в серці від цих воланів.

– Отже, варто було їх пришити, – визнала Марілла.

Повернувшись до ейвонлійської школи, панна Стейсі застала своїх вихованців готовими з новими силами взятися до роботи. Особливо завзятим був підготовчий клас, перед яким наприкінці року маячіла, кидаючи похмуру тінь на решту тернистого шляху, перспектива вступних іспитів. Від однієї думки про це серце кожного учня холонуло від тривоги: а що, як не складуть? Тієї зими Енн судилося хвилюватися майже безперестанку, навіть у неділю після церкви. Тому жодних моральних чи теологічних питань вона вже обмірковувати не могла. Іноді в неспокійних снах їй ввижалося, як вона розпачливо вдивляється в список тих, хто успішно склав іспити, де прізвище Гілберта Блайта яскріло на вершечку, а її власне взагалі не згадувалося.

Та попри це, то була весела, сповнена праці зима, яка проминала щасливо й стрімко. Уроки були так само цікаві, а суперництво так само захопливе, як і раніше. Нові світи поривань, думок і почуттів, спокусливі обшири незвіданих знань – над кряжем кряж, над стрімчаком вершина – розгорталися перед палкими очима Енн. Багато чим вона завдячувала тактовному, дбайливому й неупередженому керівництву панни Стейсі, котра вчила своїх учнів самостійно думати, досліджувати й шукати нових рішень, заохочувала звертати зі звичних уторованих шляхів. Це обурювало пані Лінд і шкільних опікунів, які брали під сумнів усі нововведення й відхилення від прийнятих методів.

І на дозвіллі Енн не нудьгувала, бо ж Марілла, пам’ятаючи рекомендацію спенсервейлського лікаря, більше не чинила її розвагам жодних перешкод. Дискусійний клуб жив повнокровним життям – там уже було проведено кілька концертів; відбулася одна чи дві вечірки, майже такі самі, як у дорослих; були катання на санях і веселі години на ковзанці.

Тим часом Енн росла – так швидко, що Марілла, ставши якось поряд зі своєю вихованкою, була вражена, що дівчинка вже вища за неї саму.

– Боже милий, як ти виросла, – зітхнула Марілла, не ймучи віри власним очам. Ці нові кілька дюймів зросту Енн пробудили в її серці дивний смуток. Безслідно зникла та дитина, котру вона навчилася любити, натомість стояла висока п’ятнадцятилітня дівчина із серйозним поглядом, замисленим чолом та гордо піднесеною голівкою. Цю дівчину Марілла любила так само, як ту, колишню дитину, а проте їй не давало спокою дивне й тужливе відчуття втрати. Того ж вечора, коли Енн пішла на молитовне зібрання з Діаною, вона, сидячи самотою в зимових сутінках, не втрималась і заплакала. Метью, що саме зайшов на кухню з ліхтарем у руках, витріщився на неї так перелякано, що сестра всміхнулася крізь сльози.

– Я думала про Енн, – пояснила Марілла, – вона стала вже зовсім доросла… і, мабуть, поїде від нас через рік. Я так за нею сумуватиму.

– Вона буде часто приїжджати, – спробував її втішити Метью, для котрого Енн була й завжди лишалася маленьким жвавим дівчам, яке чотири роки тому він привіз додому зі станції Брайт Рівер. – А тим часом до Кармоді вже побудують залізничну гілку.

– Це буде геть не те саме, якби вона була постійно тут, – сумовито зітхнула Марілла, вочевидь постановивши й далі роз’ятрювати свою невигойну рану. – Та хіба чоловіки зрозуміють?

Були й інші зміни в Енн, не тільки фізичні. Вона стала набагато стриманіша. Може, думки її й текли невпинно, а мрії буяли, як і досі, та говорила вона безсумнівно менше. Марілла також це помітила й прокоментувала:

– Ти стала чи не вдвічі менше щебетати, Енн, і пишні слова позникали. Що це з тобою?

Енн зашарілася й усміхнулася, відклала книжку й мрійливо визирнула у вікно. Там, надворі, бубнявіли великі червоні бруньки дикого винограду, налиті щедрим світлом весняного сонця.

– Не знаю… та мені вже й не хочеться стільки говорити, – відповіла вона, спираючи підборіддя на вказівний палець. – Краще думати про гарні й милі серцю речі, а думки зберігати глибоко в душі, мов скарби. Не хочу, щоб із них дивувалися чи кпили. І пишних слів я чомусь не хочу більше вживати. Хай і шкода, що я виросла й тепер могла б це робити, якби захотіла. Цікаво бути майже дорослою, хоч це й не зовсім те, чого я сподівалася, Марілло. Треба ще стільки всього вивчити, зробити й обміркувати, що на пишні слова геть не лишається часу. І панна Стейсі каже, що короткі слова сильніші й виразніші. Вона радить нам писати твори якомога простішою мовою. Спершу було важко. Я вже так звикла нагромаджувати всі пишні звороти, які знала – а їх була ціла безліч. А потім навчилася, і тепер сама бачу, що так незрівнянно краще.

– А що з вашим літературним клубом? Я давно від тебе про нього не чула.

– Його більше не існує. І часу бракувало, і… я думаю, він нам просто набрид. Яка то була дурна писанина – про кохання, убивства, втечі й таємниці. Панна Стейсі іноді завдає нам писати оповідання, але тільки про те, що може статися з нами в Ейвонлі. Дуже суворо критикує й від нас вимагає того самого. Я й не думала, що в моїх творах стільки вад, аж доки сама почала їх шукати. Мені було так соромно, я хотіла все покинути, але панна Стейсі сказала, що я можу навчитися добре писати, коли стану власним найсуворішим критиком. Тож я намагаюся.

– До вступних іспитів лишилося два місяці, – мовила Марілла. – Як ти думаєш – складеш?

Енн здригнулася.

– Не знаю. Іноді мені здається, що все буде добре… але потім я страшенно панікую. Ми сумлінно вчилися, і панна Стейсі так багато з нами працювала, та все одно ми можемо не скласти. У нас в усіх свої вразливі місця. Моє, звісно, – геометрія, у Джейн – латина, у Рубі й Чарлі – алгебра, а в Джозі арифметика. Муді-Спурджен упевнений, що провалить історію Англії. Панна Стейсі збирається влаштувати нам у червні іспити, майже такі ж суворі, як вступні, і оцінюватиме так само прискіпливо, щоб ми знали, чого очікувати. Ох, Марілло, хай би воно швидше вже скінчилося.

Я постійно про це думаю. І серед ночі, бува, прокидаюся й міркую, що буде, коли я не вступлю.

– Походиш до школи ще рік, а тоді знову спробуєш, – незворушно відповіла Марілла.

– О ні, я не наважуся. Це буде така ганьба – провалити іспити, надто коли Гіл… коли всі решта вступлять. А я страшенно хвилюватимуся, і тому, напевно, усе переплутаю. Мати б нерви, як у Джейн Ендрюс… вона нічого не боїться.

Енн зітхнула і, відвівши погляд від чарівного буяння весни за вікном, безхмарного неба, грайливого вітерцю й садка, вбраного в соковиту зелень, поринула в читання. Будуть інші весни, та Енн не сумнівалася, що коли не вступить до семінарії, то вже не зможе натішитися ними сповна.

Розділ 32. РЕЗУЛЬТАТИ ІСПИТІВ ОПРИЛЮДНЕНО

Наприкінці червня добіг кінця навчальний рік – а з ним і вчителювання панни Стейсі в ейвонлійській школі. Того дня Енн і Діана верталися додому геть невеселі. Червоні очі й мокрі носовички красномовно свідчили, що прощальні слова панни Стейсі виявилися так само зворушливими, як і промова пана Філіпса за подібних обставин три роки тому. З підніжжя порослого ялинами пагорба Діана озирнулася на школу й тяжко зітхнула.

– Здається, мовби кінець усьому, правда? – сумовито проказала вона.

– Але тобі, напевно, легше, ніж мені, – відповіла Енн, марно шукаючи сухої місцинки на своїй хустинці. – Ти ще сюди повернешся наступного року, а мені доведеться, мабуть, покинути любу стареньку школу назавжди… якщо пощастить, певна річ.

– Це буде геть не те саме. Без панни Стейсі і, вочевидь, без тебе, Джейн і Рубі. Я сидітиму зовсім сама, бо не хочу ніякої іншої сусідки після того, як сиділа з тобою. О, як нам тут було добре, правда, Енн? Боляче думати, що тепер це в минулому.

По Діанинім носі скотилися дві великі сльози.

– Якби ти припинила плакати, я теж би змогла, – благально мовила Енн. – Щойно заберу хустинку, як бачу, що тобі знову сльози накочуються, і сама починаю хлипати. Як то каже пані Лінд, якщо не можете радіти, радійте, як можете. Та й наступного року я, мабуть, повернуся. Зараз я майже впевнена, що іспитів не складу. І це відчуття виникає щораз частіше, я боюся.

– Але ж іспити панни Стейсі ти склала пречудово.

– Бо на них я не хвилювалася. Та коли подумаю про вступні… ти собі не уявляєш, як моє серце стискається від жаху. А ще мій номер буде тринадцятий, а Джозі Пай каже, що це нещасливе число. Я не забобонна і знаю, що це байдуже. Але все-таки хотіла б не бути тринадцятою.

– А я хотіла би поїхати з тобою, – відповіла Діана. – Ми б так гарно провели час… але ти, напевне, вечорами зубритимеш.

– Ні, панна Стейсі взяла з нас обіцянку, що ми зовсім не розгортатимемо підручників. Вона каже, що це нас тільки втомить і заплутає, і що нам треба гуляти, взагалі не думати про іспити й рано вкладатися спати. Добра порада, але важко буде її дотриматися; мені здається, так завжди буває з добрими порадами. Пріссі Ендрюс казала, що цілісінький тиждень засиджувалася над книжками допізна, і я була сповнена рішучості сидіти не менше, ніж вона. Ваша тітонька Джозефіна ласкаво запросила мене пожити під час вступних іспитів у неї в Бічвуді.

– Ти ж напишеш мені звідти, гаразд?

– Напишу у вівторок і розкажу, як минув перший день, – пообіцяла Енн.

– У середу я весь день стримітиму на пошті, – присяглася Діана.

Наступного понеділка Енн поїхала до міста, а в середу Діана, як і було домовлено, чекала на пошті, і ось одержала листа.

«Люба Діано, – писала Енн, – зараз вечір вівторка, і я пишу тобі з бібліотеки в Бічвуді. Учора мені було так самотньо в моїй кімнаті, і дуже хотілося, щоб ти була тут. „Зубрити“ я не могла, бо дала слово панні Стейсі, але так тяжко було втриматися й не розгорнути підручника з історії, як раніше тяжко було відкласти роман, коли я мусила вчити уроки.

Сьогодні вранці панна Стейсі прийшла по мене, і ми пішли до вчительської семінарії, дорогою забравши ще Рубі, Джейн та Джозі. Рубі попросила взяти її за руку, а руки в неї були просто крижані. Джозі сказала, що в мене такий вигляд, наче я цілу ніч не спала, і що мені забракне сил упоратися з навчанням, навіть якщо я вступлю до семінарії. Бувають миті й навіть цілі періоди, коли мені здається, що в моїх намаганнях полюбити Джозі Пай немає жодного поступу!

Ми прийшли до семінарії, де були цілі юрби учнів з усього острова. Першим ми побачили Муді-Спурджена, який сидів на сходах і щось мурмотів собі під ніс. Джейн запитала, що це він робить, а той сказав, що повторює табличку множення, щоб угамувати нерви, і попросив заради всього святого йому не заважати, бо коли він зупиниться хоч на мить, то перелякається й забуде все на світі, а табличка множення підтримує йому лад у голові!

А тоді нас розвели по класах, і панна Стейсі вже не могла залишатися з нами. Ми із Джейн сиділи разом, і вона була така спокійна, що я аж заздрила. Джейн така розумна й врівноважена, що їй жодна табличка множення не потрібна! Я думала, чи вигляд у мене такий самий, як відчуття, і чи комусь чути, як моє серце гупає на ввесь клас. Тоді зайшов чоловік і почав роздавати екзаменаційні завдання з літератури. Я взяла своє, і руки в мене похололи, а в голові запаморочилося, і на одну жахливу мить я відчула, Діано, точнісінько те саме, що й чотири роки тому, коли спитала в Марілли, чи дозволить вона мені лишитися в Зелених Дахах… а тоді все вгамувалося, і серце знов закалатало – бо доти воно зовсім перестало битися, – я вже бачила, що із цим завданням упораюся так чи інак.

Опівдні ми пішли додому обідати, а тоді повернулися на іспит з історії. Він був дуже складний, і я страшенно заплуталася в датах. Утім, здається, сьогодні все вийшло непогано. Але ох, Діано, завтра іспит з геометрії, і щойно я про це згадаю, де й дівається моя рішучість не розгортати підручника. Якби табличка множення могла мене врятувати, я повторювала б її вже відтепер і аж до завтрашнього ранку.

Я ще ходила провідати дівчат, і дорогою зустріла Муді-Спурджена, який тинявся вулицями мов неприкаяний. Він був упевнений, що провалив історію і що народився на ганьбу своїм батькам, заявив, що повернеться додому першим поїздом, і хай там як, а теслею бути легше, ніж священиком. Я намагалася його розрадити і вмовила залишитися до кінця, бо це було б несправедливо щодо панни Стейсі. Іноді я шкодую, що не народилася хлопцем, а тоді дивлюся на Муді-Спурджена й тішуся, що я дівчина, та ще й не його сестра.

Коли я прийшла в пансіон до Рубі, вона була в істериці, бо щойно виявила страшну помилку, якої припустилася в завданні з літератури. Та потім вона заспокоїлася, і ми пішли їсти морозиво. Дуже шкодували, що тебе немає з нами!

О, Діано, мені так хочеться, щоб швидше минув цей іспит з геометрії! Та як каже пані Лінд, сонце сходитиме й сідатиме, байдуже, провалюся я на ньому чи ні. Це правда, але мене вона не надто тішить. Здається, що ліпше б воно не сходило, якщо я таки провалюся!

Твоя віддана подруга Енн».

У призначений час відбувся іспит з геометрії, а за ним усі інші, і в п’ятницю ввечері Енн повернулася додому, втомлена, проте задоволена й щаслива.

Діана чекала на неї в Зелених Дахах, і зустрілися вони так, ніби розлука тривала довгі роки.

– Люба, як надзвичайно прекрасно, що ти повернулася. Ти мовби цілу вічність була в тому місті. Ах, Енн, як ти склала іспити?

– Начебто добре – усе, крім геометрії. Не знаю, чи я вступлю; моторошне, жахливе передчуття підказує, що ні. О, як гарно знову бути вдома! Зелені Дахи – це найпрекрасніше, наймиліше місце в усьому світі.

– А як там інші впоралися?

– Дівчата, мені здається, непогано, хоча всі як одна стверджують, що не вступлять. Муді-Спурджен досі думає, що провалив історію, а Чарлі каже, що напевне не склав алгебри. Але ми ж нічого не знаємо, доки надрукують список – а це буде щонайменше за два тижні. Як я переживу ці два тижні очікування? Добре було б заснути й прокинутися аж наприкінці.

Діана розуміла, що марно питати, як склав Гілберт Блайт, тому просто сказала:

– Не хвилюйся, я впевнена, що ти вступиш.

– Краще зовсім не вступити, ніж опинитися не на верхівці списку, – зашарілася Енн, маючи на увазі – і Діана це знала – що успіх буде гіркий і неповний, коли вона поступиться Гілбертові Блайту.

А щоб такого не сталося, Енн докладала на іспитах усіх зусиль. Те саме робив Гілберт. У місті вони часто зустрічалися на вулицях, мовби не впізнаючи одне одного, і щоразу Енн трохи вище підносила голову й трохи сильніше шкодувала, що відмовила Гілберту в дружбі, коли він її просив, а тоді трохи рішучіше присягалася випередити його на всіх іспитах. Вона знала, що вся ейвонлійська молодь уважно стежить, хто з них буде першим. Джиммі Гловер та Нед Райт навіть побилися об заклад, а Джозі Пай заявила, що безсумнівно, першим буде Гілберт. Енн відчувала, що не стерпить приниження, якщо зазнає невдачі. Та була в неї ще одна, шляхетніша причина сподіватися добрих результатів. Їй хотілося одержати високий бал задля Метью та Марілли – надто Метью, котрий запевняв, що вона «перевершить всенький острів». І хоч Енн розуміла, що це годі було уявляти в найзухваліших мріях, та все ж палко надіялася опинитись бодай серед перших десяти, щоб лагідні карі очі Метью сяйнули гордістю за неї. Це було б їй найліпшою винагородою за тяжку працю й уперту боротьбу з нудними рівняннями та дієвідмінюваннями.

Два тижні спливли, і Енн почала й собі проводити цілі дні на пошті в товаристві збентежених Рубі, Джозі та Джейн; щодня тремтливими руками вони розгортали шарлоттаунські газети, і щоразу їх охоплювало неймовірне хвилювання – достоту, як під час іспитів. Навіть Гілберт і Чарлі принизилися до того, щоб зазирати на пошту, і лише Муді-Спурджен рішуче відмовився брати в цьому участь.

– Я не наважуся прийти й холоднокровно глянути в газету, – пояснив він Енн, – краще зачекаю, доки хтось мені скаже, вступив я чи ні.

Минуло три тижні; списку досі не було, і Енн подумала, що більше не витримає цієї напруги. У неї зникли апетит і цікавість до ейвонлійських справ. Пані Лінд заявила, що цього й слід було очікувати, коли на чолі міністерства освіти стоїть консерватор, і Метью, який не міг не помітити, що Енн повертається з пошти бліда, байдужа і змучена, замислився, чи не віддати йому на наступних виборах свій голос за радикальних реформаторів.

Аж ось надійшли новини. Енн сиділа у своїй кімнаті при відчиненім вікні, на мить забувши про екзаменаційні клопоти, і насолоджувалася красою літнього вечора, сповненого п’янкими ароматами квітів із саду й шурхотом вітру в тополиних кронах. Небо на сході над ялицями забарвлював рожевуватий відблиск призахідного сонця, а Енн мрійливо гадала, чи то не дух кольору так гарно бавиться, коли це завважила, як між ялиць, через кладку й угору схилом мчить, вимахуючи газетою, Діана.

Енн схопилася на рівні ноги, вже знаючи, що в ній. Нарешті список! У голові їй запаморочилося, серце боляче калатало. Вона не могла поворухнутися. Мовби ціла година минула; Діана пробігла через передпокій і ввірвалася в кімнату, навіть не постукавши від нетерплячки.

– Енн, ти склала, – вигукнула вона, – і ти най-найперша… ти і Гілберт… однакові, але твоє прізвище перше! О, я так пишаюся тобою!

Діана кинула газету на стіл і впала на ліжко, задихана й оніміла. Енн почала запалювати лампу, розсипавши при цьому всі сірники й зламавши їх зо півдюжини, перш ніж змогла з ними впоратися тремтячими руками. Тоді схопила газету. Так, вона склала – ось вона, на самісінькій верхівці довжелезного списку із двох сотень прізвищ. Задля цієї миті варто було жити.

– Ти неймовірно чудово склала, Енн, – проказала Діана, щойно відсапалася й змогла сісти й заговорити; вражена Енн із сяючими очима досі не вимовила ні слова. – Тато щойно десять хвилин тому привіз газету із Брайт Рівер, вона прийшла з вечірнім поїздом, і на пошті буде тільки завтра. І коли я побачила список, то одразу й прибігла… ви всі вступили, геть усі, навіть Муді-Спурджен, хоч він і зрізався з історії. Джейн і Рубі непогано склали, вони в першій половині списку, і Чарлі теж. Джозі Пай ледь нашкребла на три бали більше за найнижчий результат, але побачиш – вона так задере кирпу, мовби пройшла найперша. Панна Стейсі буде рада, еге ж? Енн, а як воно – бачити своє прізвище першим у списку? Я б, напевне, збожеволіла від щастя. Я й так ледь не збожеволіла, а ти онде – спокійна, холодна, як весняний вечір.

– Я приголомшена, – зізналася Енн, – хочу сказати цілу сотню різних слів, та розгубила їх усі. Я й не мріяла про таке… тобто мріяла, один-єдиний раз! Лише раз дозволила собі подумати: а що, коли я буду перша? І мене такий трепет охопив, бо це страшенне марнославство й зарозумілість – вважати, що я буду першою на острові. Зачекай хвилинку, Діано. Мушу скочити розповісти Метью. А тоді ми з тобою понесемо всім іншим добру звістку.

І вони квапливо рушили на луку поза клунею, де Метью згортав сіно, і де застали й пані Лінд, котра біля хвіртки розмовляла з Маріллою.

– О, Метью, – вигукнула Енн, – я склала, і я найперша… чи то одна з найперших. Я не зарозуміла, але дуже-дуже вдячна.

– А я завжди казав, – відповів Метью, щасливо розглядаючи список. – Я знав, що ти легко їх усіх здолаєш.

– Мушу сказати, Енн, ти молодчина, – завважила Марілла, намагаючись приховати надзвичайну свою гордість за Енн від критичного ока пані Лінд. Та ця добра душа щиро мовила:

– Авжеж, вона молодчина, тут жодних сумнівів нема. Ти робиш честь своїм друзям, Енн, ми всі пишаємося тобою, будь певна.

Того вечора Енн, завершивши день короткою, проте серйозною розмовою в пасторському домі з пані Аллан, радісно вклякнула при відчиненім вікні в ясному сяйві місяця і пошепки проказала вдячну й натхненну молитву, що лилася із самісінького її серця. Були там і подяка за минуле, і смиренне прохання про майбутнє – а заснувши на білій подушці, Енн бачила сни, яскраві, чисті й прекрасні, яких тільки можна бажати собі в дівоцтві.

Розділ 33. КОНЦЕРТ У ГОТЕЛІ

– І неодмінно вдягни оту білу серпанкову сукню, – наполягала Діана.

Вони сиділи вдвох у кімнатці Енн; надворі щойно почав загусати вечір – прегарні жовто-зелені сутінки збиралися під безхмарним ясно-блакитним небом. Над Лісом Привидів висів великий круглий місяць, поволі змінюючись із блякло-мерехтливого на сліпучо-срібний; повітря наливалося солодкими літніми звуками: щебетом сонних пташок, шурхотом вередливих вітерців, далеким відлунням голосів і сміху перехожих. Та в кімнатці на горищі, при зачинених віконницях і запаленій лампі дівчата добирали особливе вбрання з неабиякої нагоди.

Кімната мала тепер геть інакший вигляд, ніж чотири роки тому, коли Енн відчула, що голизна цих чужих безрадісних стін пронизає їй самісіньку душу похмурим непривітним холодом. Зміни надійшли непомітно, і Марілла покірно їх прийняла, отож тепер це було миле й затишне гніздечко, якого тільки могла бажати собі юна дівчина.

Певна річ, дитячі мрії Енн не втілилися в життя: ні оксамитового килима в рожеві троянди, ні шовкових рожевих фіранок тут так і не з’явилося. Та із плином часу дитячі мрії поступалися дорослим, і вочевидь, за нездійсненими бажаннями вона й не шкодувала. Тепер підлогу вкривав гарненький солом’яний килимок, а на високім вікні м’якими хвильками погойдувалися під грайливим вітерцем фіранки із зеленавого мусліну. На стінах були не золоті й срібні парчеві гобелени, а затишні яблуневоцвітні шпалери, та й прикрашали кімнату декілька гарних картин, що їх Енн дістала в подарунок від пані Аллан. На чільному місці стояла фотографія панни Стейсі, а ще Енн виробила собі романтичну звичку щодня тримати свіжий букет у вазочці побіля неї, – отож сьогодні букетик білих лілій розливав довкола тонкий, невловний, мов дівочі мрії, аромат. Замість палісандрових меблів були біла етажерка із книжками, туалетний столик, укритий білою мусліновою серветкою, крісло-гойдалка, що на ньому затишно влаштувалися подушки, дзеркало у вишуканій позолоченій рамі з намальованими на склепінчастій верхівці пухкенькими рожевими купідонами й темно-бузковими гронами винограду, що доти висіло в гостьовій спальні, і низьке біле ліжко.

Енн збиралася на концерт у вайтсендзькому готелі. Концерт влаштовували пожильці щоб зібрати гроші для лікарні в Шарлоттауні, і участь у ньому брали молоді таланти з усіх поближніх околиць. Берта Семпсон та Перл Клей із вайт-сендзького баптистського хору мали співати дуетом, Мільтон Кларк із Ньюбриджа – грати соло на скрипці, Вінні Аделла Блер із Кармоді – виконувати шотландську баладу, а Лора Спенсер зі Спенсервейла й Енн Ширлі з Ейвонлі – декламувати.

Для Енн, як вона колись була сказала, то стало «епохою в житті». Від радісного збудження її охоплював неймовірний трепет. Метью був на сьомому небі від радості й гордості за честь, яку здобула його маленька Енн, та й Марілла не пасла задніх, хоч радше б умерла, ніж визнала це, і твердила, що негарно, мовляв, коли стільки молодих людей вештається по готелях без нагляду дорослих.

Енн і Діана мали їхати із Джейн Ендрюс та її братом Біллі в їхній чотиримісній бричці; з ними рушали ще кілька ейвонлійських хлопців і дівчат. З міста мала прибути численна громада слухачів, а виконавців після концерту було запрошено на вечерю.

– Ти справді думаєш, біла пасуватиме найліпше? – занепокоїлася Енн. – Мені здається, що муслінова в блакитні квіти – гарніша, та й модніша, звісно.

– Але вона тобі геть не так розкішно личить, – відповіла Діана. – Біла м’якіша, з такими гарними воланами, й фігуру підкреслює. Муслін цупкий, і вигляд у тебе в ньому, буцім ти навмисне чепурилася. А серпанок ти начеб усе життя носила, від самого народження.

Енн зітхнула й поступилася. Діана вже почала заживати собі слави знавця в усьому, що стосувалося одягу, і багато хто просив її поради. Сама вона того вечора була дуже гарна у вишуканій блідо-рожевій сукні – кольору, якого Енн мусила навіки зректися – та участі в концерті не брала, тож і вигляд її не мав великого значення. Всі зусилля вона спрямувала на Енн, присягаючись, що мусить, задля честі всього Ейвонлі, вбрати й зачесати її з воістину королівським смаком.

– Оцей волан іще трохи витягни… так, тепер дай зав’яжу пасок – і нарешті туфлі. Я заплету тобі дві коси, підніму їх і перев’яжу великими білими бантами. Ні, кучерів на лоба не випускай, зроби легенький проділ, він тобі пасує найкраще. І пані Аллан каже, що ти з ним – ніби Мадонна. Оцю маленьку трояндочку приколю тобі поза вухом. У мене виросла однісінька на кущі, я берегла її для тебе.

– А перли надіти? – запитала Енн. – Метью привіз мені разок минулого тижня з міста, і напевне хотів би, щоб я його наділа.

Діана відкопилила губи, критично схилила чорняву голівку набік, і зрештою перли, які лягли на тендітну молочно-білу шию Енн, було схвалено.

– Є в тобі щось дуже стильне, Енн, – із непідробним захопленням мовила Діана. – Ти так гордо тримаєш голову. Напевно, вся річ у твоїй фігурі. Я справжній опецьок в порівнянні з тобою. Завжди цього боялася, а тепер бачу, що такою вже й лишуся. Ну, та доведеться із цим змиритися.

– Але в тебе такі ямочки, – відказала Енн, любовно усміхаючись гарненькому жвавому личку, що схилилося до неї, – гарні, мов заглибинки в кремі. Я вже й покинула мріяти про ямочки. Ніколи їх не матиму; зате в мене стільки інших мрій здійснилося, що нарікати негоже. Ну, то я вже готова?

– Готова, – запевнила Діана. Тим часом у дверях постала Марілла, та сама сухорлява Марілла, от тільки сивини їй у косах побільшало, проте вираз обличчя був уже значно лагідніший. – Ходіть сюди, Марілло, гляньте на нашу декламаторку. Правда, красуня?

Марілла чи то пирхнула, чи то щось пробурчала.

– Вбрана скромно й охайно. І зачіска мені подобається. Та сукню вона ж, мабуть, у болото виробить і запилюжить, поки доїдете. І чи не затонка тканина для таких вогких ночей, як тепер? Немає нічого менш практичного за серпанок, казала ж я Метью, коли він купував. Та хіба Метью послухає? Колись він був зважав на мої поради, а нині для Енн усе купує так нерозважливо, і продавці в Кармоді вже знають, що йому все можна збути: варто лише сказати, що річ гарна й модна, як він миттю й викладе грошенята. Енн, не забрудни спідницю об колеса й надінь теплий жакет.

І Марілла рушила вниз, пишаючись тим, яка гарна стала Енн – «вінець місяцесяйний на чолі» – та й трохи шкодуючи, що їй не випаде самій на концерті послухати, як декламуватиме її маленька дівчинка.

– Може, й справді надто вогко для моєї сукні? – стривожилася Енн.

– Нітрохи, – відповіла Діана, відкриваючи віконницю. – Такий гарний вечір, і роси зовсім нема. Онде, поглянь на місяць.

– Я така рада, що з вікна можу бачити схід сонця, – сказала Енн, підходячи до Діани. – Це так прегарно – дивитися, як воно щоранку здіймається над пагорбами й визирає у верховітті ялиць. І щоранку те сонце зовсім нове, і моя душа немов купається в найперших світанкових променях. Ох, Діано, я так люблю свою кімнатку. І як я житиму без неї, коли за місяць поїду до Шарлоттауна?

– Прошу тебе, не згадуй сьогодні про свій від’їзд, – мовила Діана, – не хочу про це думати, мені тоді стає так тоскно, а сьогодні я маю намір гарненько розважитися. Що ти читатимеш, Енн? Мабуть, хвилюєшся?

– Анітрохи. Я так часто декламувала перед публікою, що нині вже геть не хвилююся. Читатиму «Дівочу обітницю». Це дуже зворушливий вірш. Лора Спенсер читатиме комічного, але мені краще виходить розчулювати людей, ніж смішити.

– А що ти читатимеш на біс?

– Ніхто мене на біс не викличе, – усміхнулася Енн, котра все ж плекала потаємну надію, що її таки викличуть, і вже уявляла, як розкаже про це Метью наступного дня за сніданком. – Приїхали Біллі та Джейн, я чую стукіт коліс. Ходімо.

Біллі Ендрюс наполіг, щоб Енн сіла з ним на передній лаві, тож вона знехотя поступилася. Значно приємніше їй було б сидіти ззаду з дівчатами, де вони могли сміятися й теревенити, скільки заманеться. З Біллі ж не випадало ні того, ні іншого. Був то кремезний двадцятилітній флегматичний гладун, із пласким безбарвним обличчям та прикрим невмінням вести будь-які розмови. Проте він мало не обожнював Енн, і тепер аж надимався від гордості, що йому трапилася нагода під’їхати до Вайт Сендз поряд із цією стрункою тендітною дівчиною.

Утім, Енн спромоглася балакати через плече з подругами, та ще й раз по раз із чемності звертатися до Біллі, котрий лише всміхався чи гиготів, але так і не придумав жодної доречної відповіді. І ця поїздка стала для неї надзвичайною втіхою, попри все. Цілий вечір мав бути їй утіхою. Дорогою до готелю прямувало безліч повозів, повсюди вчувався й срібно відлунював дзвінкий-чистий сміх. Увесь готель сяяв вогнями знизу догори. Зустріли їх дами з комітету, що влаштовував концерт, одна з яких негайно повела Енн до вбиральні виконавців, де вже зібралися учасники шарлоттаунського симфонічного клубу. Поміж них Енн раптом зніяковіла й відчула себе переляканим провінційним дівчиськом. Сукня, що в кімнатці на піддашші в Зелених Дахах видавалася їй розкішною та елегантною, тепер наче зблякла й обвисла – аж надто зблякла й обвисла, думалося Енн – між усіх тих шовків і мережив, які шурхотіли й виблискували довкола неї. Що важив разочок її перлів поряд із діамантами отієї вродливої дами? І якою вбогою здавалася її єдина трояндочка порівняно з усіма оранжерейними квітами, що ними були прикрашені сукні виконавиць та гостей! Енн відклала жакета й капелюшок набік, і боязко притулилася в куточку. Їй хотілося додому, до своєї біленької кімнатки в Зелених Дахах.

Невдовзі, на сцені великого концертного залу в готелі, їй стало геть зле. Електричні вогні сліпили очі, дзижчання розмов і запах парфумів дурманили. Якби ж то вона сиділа між публіки, з Діаною та Джейн – вони там собі, напевно, тішаться… Тим часом Енн затисли між собою гладка пані в рожевій шовковій сукні й довготелеса дівуля в білому мереживному платті зі зневажливим поглядом. Гладка пані деколи поверталася й прискіпливо озирала Енн у лорнет, аж Енн, незвикла до такого критичного розгляду, відчула, що от-от закричить. Дівчина в мереживній сукні голосно теревенила із сусідкою про «неотесаних мужланів» та «сільських красунечок» серед публіки, знуджено міркуючи, яка то буде «забава» – слухати заявлених у програмі талантів. Енн гадала собі, що цю мереживну дівулю ненавидітиме довіку.

На лихо для Енн, у готелі саме перебувала професійна декламаторка, що теж зголосилася до участі в концерті. Була то струнка темноока жінка в дивовижній лискучо-сірій сукні, мовби витканій з місячних променів, із самоцвітами на шиї та в чорних косах. Мала вона гнучкий прекрасний голос, неймовірно сильний та виразний, тож від її виступу слухачі були в справдешньому захваті. Енн благоговійно слухала, забувши на той час про всі свої прикрощі; очі їй сяяли, та щойно виступ закінчився, вона раптом сховала обличчя в долонях. Тепер нізащо вона туди не вийде й нічого не читатиме. Як узагалі їй спало на думку, що вона може декламувати? О, якби ж то опинитися знову в Зелених Дахах!

Аж тут у цю недоречну мить оголосили її вихід. Сама не знаючи як, Енн – котра й не помітила, як приголомшено-винувато глянула на неї мереживна дівуля; та якби й помітила, не збагнула б тонкого компліменту, прихованого в цьому погляді – схопилася на рівні ноги й тремтячи вийшла вперед. Вона так пополотніла, що Джейн і Діана в залі схопили одна одну за руки в співчутливому хвилюванні.

Енн стала жертвою всеохопного нападу сценічного страху. Їй часто доводилося виступати перед публікою, хоч таких слухачів, як тепер, вона ніколи не мала, тож і дивилася на них немов закам’яніла. Все було таке чуже, сліпуче, дивне, – і ряди дам у вечірніх сукнях, і критичні погляди, і вся атмосфера багатства й культури довкола неї. Зовсім інакші були прості лави в дискусійному клубі та знайомі щирі обличчя друзів і сусідів у його залі. А тут люди, здавалося, судитимуть її безжально. Може, як та мереживна пліткарка, чекають, що вона розважатиме їх своїм «сільським талантом». Вона почувалася безнадійно, безпорадно осоромленою й нещасною. Коліна тремтіли, серце калатало, у голові страшенно закрутилося й ані слова неможливо було видушити; ось уже Енн готова була втекти зі сцени, навіть попри всю ганьбу, що тоді напевне судилася б їй довіку.

Проте оглянувши зал настрашеними, широко розплющеними очима, вона раптом помітила в дальньому ряду Гілберта Блайта, який нахилився вперед із усмішкою на обличчі – усмішкою, що видалася Енн переможною та в’їдливою водночас. Насправді все було геть інакше. Гілберт усміхався, бо йому подобався концерт, а надто – тендітна біла фігурка й натхненне лице Енн на тлі декоративних пальм. В’їдливою та переможною була усмішка Джозі Пай, з якою він приїхав і яка сиділа поруч із ним. Проте Енн її не бачила, та якби й побачила – не зважала б на неї. Вона глибоко вдихнула й високо піднесла голову; сміливість і рішучість охопили її всю, мов удар електричного струму. Вона не осоромиться перед Гілбертом Блайтом, не дасть йому посміятися з неї – ніколи, нізащо! Де й поділися ніяковість і переляк: Енн почала читати, і дзвінкий чистий голос її сягав найдальших кутків залу, жодного разу не здригнувшись і не урвавшись. Цілком повернулася впевненість, а під впливом сильної реакції на жаску мить слабкості Енн декламувала так, як ніколи досі. Коли вона вмовкла, публіка щиро й утішено заплескала. Шаріючись від соромливості й задоволення, Енн підійшла до свого місця й зненацька відчула, як гладка пані в шовковій сукні енергійно тисне їй руку.

– Дорогенька, ви так прегарно читали, – зашепотіла вона, – я плакала, мов дитя, о, справді! Чуєте, вас кличуть на біс, хочуть слухати ще!

– О, я не можу, – знітилася Енн, – але ні, мушу, бо Метью буде розчарований. Він казав, що мене викличуть на біс.

– Не розчаровуйте Метью, – засміялася гладка пані.

Усміхнена, зарум’яніла, з веселими вогниками в очах Енн підійшла до краю сцени й прочитала дотепного невеличкого вірша, який остаточно підкорив публіку. Подальший вечір був суцільним її тріумфом.

Після концерту гладка пані, котра виявилася дружиною якогось американського мільйонера, взяла Енн під своє крило й відрекомендувала всім – і всі були з нею дуже привітні. Професійна декламаторка, пані Еванс, сама підійшла поспілкуватися з нею, та ще й сказала, що в Енн чарівний голос, і вона дивовижно гарно «інтерпретувала» обрані твори. Навіть мереживна дівуля спромоглася на пісний комплімент. Вечеряли вони в гарно прибраній великій їдальні. Джейн і Діану теж запросили до столу, позаяк вони приїхали з Енн, та Біллі ніде не було видно: він утік, на смерть перелякавшись такого високого товариства, проте чекав на них коло брички, де троє дівчат і знайшли його після вечері, радісно вибігши на залите місячним сяйвом подвір’я. Енн глибоко зітхнула й задивилася в безхмарне небо над темним гіллям ялин.

Як то гарно було опинитися надворі, серед чистої тихої ночі! Усе довкола було таке величне, дивовижне й непорушне, а віддалік шепотіло море й бовваніли скелі, мов похмурі велетні-охоронці зачаклованого узбережжя.

– Хіба не прекрасний вечір? – запитала дорогою додому Джейн. – Мені б так хотілося бути заможною американкою, проводити літо в готелі, носити діаманти й сукні з викотом, і кожнісінького Божого дня їсти морозиво та салат із куркою. Я певна, що то було б цікавіше за вчителювання. Енн, ти розкішно читала, хоч я спершу боялася, що ти взагалі не почнеш. Але ти читала, здається, навіть ліпше за пані Еванс.

– О ні, не кажи так, Джейн, – швидко заперечила Енн, – які дурниці. Я не можу читати ліпше за пані Еванс, ти сама знаєш, бо вона професійна декламаторка, а я всього-на-всього школярка зі скромними здібностями. Мене цілком утішить, якщо слухачам просто сподобався мій виступ.

– Я мушу переказати тобі комплімент, Енн, – сказала Діана. – Принаймні я думаю, що це комплімент, судячи з тону, яким він то сказав. Бодай трохи комплімент. Там позаду нас із Джейн сидів американець… такий дуже романтичний з лиця, чорнявий і чорноокий. Джозі Пай каже, що він видатний художник, і що кузина її матері в Бостоні має чоловіка, який навчався з ним разом у школі. То ми почули, як він сказав – правда, Джейн? – «Хто ця дівчина, онде, на сцені, з розкішним тиціанівським волоссям? Я залюбки написав би її портрет». Отак воно, Енн. А що означає «тиціанівське волосся»?

– Мабуть, просто руде, – засміялася Енн. – Тиціан був славетним художником і любив писати рудих жінок.

– Ви бачили, скільки діамантів було на тих дамах? – зітхнула Джейн. – Аж очі сліпило. А ви, дівчата, хочете бути багатими?

– Ми вже багаті, – упевнено відказала Енн. – Нам по шістнадцять років, ми щасливі, як королеви, і в усіх нас більш-менш розвинена уява. Гляньте, яке море, дівчата – наче виткане зі срібла, тіней і невидимих образів. Хіба могло б воно дати нам більшу насолоду, навіть якби ми мали мільйони доларів і намиста з діамантів? І ви б не перетворилися на жодну з тих дам, якби й могли. Невже вам хочеться бути, як та мереживна пліткарка, і все життя ходити з таким лицем, наче ви народилися, щоб зневажати цілий світ? Чи як пані в рожевій сукні, мила й гарна, але страшенна гладуха й зовсім без фігури? Чи навіть пані Еванс із сумними-сумними очима? Вона, мабуть, дуже нещаслива, коли має такі сумні очі. Ти сама знаєш, Джейн Ендрюс, що не була б така, як вони!

– Хтозна, – непевно мовила Джейн, – мені здається, діаманти можуть добряче втішити людину.

– А я хочу бути лише собою, навіть якщо ніколи в житті не втішатимуся діамантами, – заявила Енн. – Мені подобається бути Енн із Зелених Дахів і мати на шиї разочок перлів. Я знаю, що Метью вклав у цей дарунок стільки любові, скільки ніколи не діставала пані в рожевій сукні з усіма своїми коштовностями.

Розділ 34. СЕМІНАРИСТКА

Наступні три тижні в Зелених Дахах були сповнені клопотів: Енн готувалася їхати до вчительської семінарії, і стільки лишалося ще пошити, обговорити й уладнати. Гардероб вона мала тепер елегантний та різноманітний – завдяки Метью, і цього разу Марілла не заперечувала, хай що він пропонував чи купував. Ба більше, якось увечері вона піднялася в кімнатку на піддашші з відрізом тонкої світло-зеленої тканини.

– Енн, це тобі на гарну сукенку. Я, звісно, не вважаю, що воно потрібно, гарного одягу маєш аж задосить, та я подумала: може, колись тебе в місті проситимуть на вечірку абощо, і ти захочеш особливо по-святковому вбратися. Я чула, що Джейн, Рубі та Джозі пошили собі «вечірні сукні», як вони то називають, і не хочу, щоб ти пасла задніх. Минулого тижня ми з пані Аллан вибрали тканину в місті, а шити віддамо Емілі Джилліс. Вона незрівнянна кравчиня, і має вишуканий смак.

– О, Марілло, яка краса, – мовила Енн. – Я вам дуже вдячна. Ви такі добрі до мене – і щодня мені стає дедалі важче прощатися.

Зеленаву сукню було пошито з такою кількістю рюшечок, складочок і воланів, яку лиш міг дозволити вишуканий смак Емілі Джилліс. Увечері Енн вийшла в обнові на кухню й прочитала Метью та Маріллі «Дівочу обітницю». Марілла споглядала її жваве гарненьке личко й граціозні рухи, думками полинувши в той вечір, коли вперше Енн з’явилася в Зелених Дахах, і пригадуючи химерне перелякане дівча в недоладному жовтаво-сірому платтячку, з болісним відчаєм у заплаканих очах. Від тих спогадів і Маріллі очі сповнилися слізьми.

– Невже то від моєї декламації ви плачете? – всміхнулася Енн, зупиняючись коло стільця й легенько цілуючи Маріллу в щоку. – Оце справжнісінький тріумф!

– Ні, зовсім не від неї, – заперечила Марілла, яка не могла зганьбити себе, зізнаючись у слабкості до якихось там «віршиків». – Просто згадала, якою дитиною ти прибула сюди, Енн. Подумала, як гарно було б, якби ти лишилася дитиною, хай і з усіма своїми дивацтвами. Тепер ти виросла й покидаєш нас, така висока, елегантна і… геть інакша в цій сукні, начеб і не з Ейвонлі, – і мені так самотньо й сумно про це міркувати.

– Марілло, – Енн присіла на краєчок її картатої спідниці, і, взявши Маріллине зморшкувате лице між долонь, серйозно й ніжно зазирнула в очі. – Я лишилася та сама, справді. Просто я, як дерево, виросла й розкинула віти. Але я – у душі – нітрохи не змінилася. Байдуже, куди я поїду чи яка стану зовні, у серці я завжди буду вашою маленькою Енн, котра щодень дужче й глибше любитиме вас, Метью і свої милі Зелені Дахи.

Юною свіжою щічкою Енн притулилася до зораної літами щоки Марілли, простягла руку й погладила Метью по плечі. Тієї миті Марілла все віддала б за вміння Енн зодягати свої почуття в слова, та вдача й звичка брали гору, тож вона спромоглася хіба обійняти свою дівчинку й ніжно притиснути до серця, воліючи ніколи її від себе не відпускати.

Метью з підозріло вологими очима підвівся й вийшов геть. Ясні зорі синюватого літнього вечора були свідками того, як він прочовгав, схвильований, до хвіртки попід тополями.

– Ну, зрештою, ми таки її не зіпсували, – гордо пробурмотів він. – І я втручався, та це й не дуже зашкодило. Вона кмітлива, гарненька, і серце має добре, а то ж головне. Таке вона для нас благословення, і не було щасливішої помилки за ту, що її тоді втнула пані Спенсер… якщо то, звісно, була помилка, бо я в це не вірю. То була воля Провидіння, бо Господь Усемогутній бачив, що нам вона потрібна, еге ж.

А тоді настав день від’їзду Енн до Шарлоттауна. Погожого вересневого ранку вона з Метью рушила в дорогу, розпрощавшись із заплаканою Діаною та Маріллою, котра не зронила ні сльозинки. Утім, щойно Енн поїхала, Діана втерла сльози й гайнула у Вайт Сендз на пікнік біля моря зі своїми кузенами з Кармоді, де пречудово розважилася; Марілла ж люто накинулася на щоденну хатню роботу, протовкшись коло неї ввесь день з тяжким болем у серці – болем пекучим і гризьким, якого не змити рясними слізьми. Та вночі, коли Марілла лягла спати, жаско й сумовито усвідомлюючи, що в кімнатці на підданиці по той бік вітальні вже не чути легкого подиху юного живого життя, вона, сховавши лице в подушках, заридала так гірко, що невдовзі й сама жахнулася, як то зле з її боку – так перейматися однією грішною людською істотою.

Енн та інші ейвонлійські учні прибули до семінарії саме вчасно, щоб устигнути на лекції. Перший день минув у приємній біганині, знайомстві з новими студентами й викладачами, розподілі по класах. За порадою панни Стейсі Енн мала намір почати одразу із програми другого курсу, так само, як Гілберт. Це означало, що диплом учителя першого ступеня вони одержать за рік, а не за два, якщо успішно складуть іспити, хоч для цього їм і довелося б набагато більше й сумлінніше працювати. Джейн, Рубі, Чарлі, Джозі та Муді-Спурджен, не обтяжені духом честолюбного змагання, вирішили вдовольнитися дипломом другого ступеня. Перший жалючий напад самотності Енн відчула, опинившись у класі між п’ятдесятьма іншими студентами, із жодним із яких вона була незнайома – окрім хіба високого хлопця з каштановою чуприною, що сидів віддалік; утім, журилася вона, з такого знайомства користі їй небагато. Хоч, поза всяким сумнівом, Енн раділа, що вони знов опинилися разом: можна було поновити давнє суперництво, без якого вона позбулася би будь-якого стимулу до навчання.

«Так навіть краще, – міркувала вона. – Гілберт, здається, страшенно рішуче налаштований. Мабуть, він постановив собі неодмінно здобути медаль. А яке гарне в нього підборіддя. Я ніколи й не помічала. Шкода, що Джейн і Рубі в іншому класі. Мабуть, коли я познайомлюся з усіма, то вже не буду почуватися, мов кицька на чужім горищі. Цікаво, котра із цих дівчат стане моєю подругою? Ану ж, угадаю! Хоч, звісно, я обіцяла Діані, що жодна дівчина в семінарії, хай яка буде мила й добра, не дорівняється до неї, та можна ж багатьом подарувати й не таку міцну приязнь. Онде хороша дівчина з карими очима і в малиновій блузці – вона така жвава й рум’яна. І ота білява, що дивиться у вікно. У неї прегарні коси, і, схоже, мріяти вона теж полюбляє. Хочу з ними познайомитися й потоваришувати… щоб можна було гуляти обійнявшись, і давати їм жартівливі імена. Та поки що я їх не знаю, а вони – мене, здається, і не хочуть знати. Ох, як мені самотньо».

Ще більш самотньо стало їй надвечір, коли в сутінках вона опинилася у своїй кімнаті в пансіоні, де інші дівчата не жили, бо ж усі мали в місті родичів, котрі могли їх прихистити.

Панна Джозефіна Баррі залюбки дозволила б Енн пожити в неї, та від Бічвуда до семінарії шлях був неблизький, і про це навіть не йшлося. Отож панна Баррі підшукала добрий пансіон, запевнивши Метью з Маріллою, що то для Енн буде цілком підходяще місце.

– Він належить збіднілій удові британського офіцера, – сказала панна Баррі, – яка дуже ретельно добирає собі пожильців. Під її дахом Енн матиме лише найпристойніше товариство. Харчування добре, та й будинок неподалік від семінарії, на тихій вулиці.

І хай то все могла бути, та зрештою, була чистісінька правда, проте коли вперше Енн охопила гризотна туга за домом, її це нітрохи не розрадило. Вона журливо оглянула свою тісну кімнатку з невиразного кольору шпалерами й без жодної картини на стінах, із вузеньким залізним ліжком та порожньою книжковою шафою – і до горла їй підступив клубок від самої згадки про власну біленьку кімнату в Зелених Дахах, де так радісно було знати, що надворі буяє зелень, у саду росте духмяний горошок, а ночами туди сягають місячні промені, що поза схилом жебонить струмок і верхівки ялиць шурхотять під нічним вітерцем, що на безмежному небі сяють міріади зірок, а з Діаниного вікна між деревами блимає вогник. Тут нічого цього не було: Енн знала, що за її вікном – бруківка й павутина телефонних дротів, яка затуляє небо, звуки чужих кроків і тисячі вогнів, що мерехтять на обличчях перехожих. Вона відчувала, як на очі їй набігають сльози, і щосили намагалася їх стримати.

«Я не плакатиму. Це так по-дурному… а я ж бо не легкодуха… от уже третя сльоза з носа скрапнула. А за нею ще котяться! Мушу згадати щось гарне й припинити. Та все гарне пов’язане з Ейвонлі, і від того стає тільки гірше… четверта… п’ята… у п’ятницю поїду додому, а здається, наче до неї ціла сотня років. Метью оце вже, напевно, під’їздить до Зелених Дахів, а Марілла коло хвіртки, виглядає його на стежці… шоста, сьома, восьма… ой, та марно їх уже лічити, зараз потечуть рікою! Не можу розвеселитися… не хочу веселитися! Краще буду сумувати й рюмсати».

І сльози, безперечно, потекли б рікою, якби тієї миті не з’явилася Джозі Пай. Від щастя бачити знайоме лице Енн забула, що вони із Джозі ніколи не любили одна одної. Та як частинка ейвонлійського життя навіть донька Паїв була жаданою гостею.

– Як добре, що ти завітала, – щиро мовила Енн.

– А ти нюняла, – завважила Джозі з дратівним співчуттям. – За домом, напевно, скучила. Дехто зовсім не вміє давати собі в цьому раду. Зате я скучати не збираюся, будь певна. У місті так весело – не те, що в старому вбогому Ейвонлі. Дивно, як я там узагалі стільки протрималася. Не плач, Енн, тобі це не личить: очі й ніс червоніють, і ти вся стаєш червоною. Я дуже гарно провела сьогодні день. Наш викладач французької страшенно милий, і в нього такі вуса, аж серце тьохкає. Маєш щось поїсти, Енн? Я вмираю з голоду. Знала, що Марілла всього тобі напече, тому й прийшла. Хоч мала йти до парку із Френком Стоклі, слухати оркестр. Ми з ним живемо в одному пансіоні, і він славний хлопець. Сьогодні помітив тебе в класі й спитав мене, що то за руда? Я йому сказала, що ти сирота, яку взяли на виховання Катберти, а доти – хто його зна, ким ти була.

Енн уже замислилася, чи не кращі самотність і сльози за товариство Джозі Пай, коли це прийшли Джейн і Рубі, кожна гордо причепивши на жакет дюймову стрічечку в кольорах семінарії – бузковому та багряному. Оскільки Джозі того дня «не розмовляла» із Джейн, вона мусила замовкнути й стала таким чином відносно нешкідливою.

– Ох, – зітхнула Джейн, – сьогодні від ранку вже наче стільки місяців минуло. Я зараз повинна вдома вчити Вергілія, бо цей бридкий старий професор завдав нам на завтра аж двадцять рядків. Але сісти нині зубрити просто не можу. Енн, здається, ти плакала? Якщо так, скажи нам правду! Тоді я поверну самоповагу, бо й сама нині рюмсала, доки прийшла Рубі. Не так шкода бути простачкою, коли знаєш, що ти не єдина така. Тістечко? Дай і мені шматочок. Дякую! Воно пахне Ейвонлі.

Рубі помітила навчальний розклад на столі й поцікавилася, чи буде Енн прагнути золотої медалі. Енн знічено зізналася, що вона про це думала.

– До речі, – втрутилася Джозі, – наша семінарія таки дістає одну стипендію Ейвері. Сьогодні стало відомо. Мені розповів Френк Стоклі, у нього дядько – член правління. Завтра оголосять усім студентам.

Стипендія Ейвері! Дівчина відчула, як закалатало серце й обрії честолюбних мрій Енн розпросторилися, мов від доторку чарівної палички. Доки Джозі поділилася новиною, вона прагнула наприкінці року хіба здобути диплом провінційної вчительки – хай навіть першого ступеня – та ще, ймовірно, медаль. Тепер за одну мить Енн уже бачила себе стипендіаткою Ейвері, а згодом і бакалавром мистецтв у Редмондському коледжі. Ось вона в парадній мантії й академічній шапочці, в урочистій обстановці отримує диплом. Усе це уявилося їй, поки лунали Джозині слова. Стипендію Ейвері присуджували за академічні успіхи з англійської мови й літератури, і Енн не сумнівалася, що знання в неї міцні.

Заможний промисловець із Нью-Брансвіка, Ейвері, помираючи, заповів частину свого статку на чималу кількість стипендій для шкіл та вчительських семінарій приморських провінцій. Багато сумнівів було, чи дістане стипендію й шарлоттаунська семінарія, та врешті-решт рішення було ухвалено, і наприкінці року випускник із найвищими балами з англійської мови й літератури мав здобути двісті п’ятдесят доларів на кожен із чотирьох років навчання в Редмондському коледжі. Не дивно, що того вечора Енн лягала спати з розпашілими щоками.

«Виборю цю стипендію, якщо це залежить від сумлінної праці, – міркувала вона. – А як пишатиметься Метью, коли я стану бакалавром мистецтв! Добре мати честолюбство, і добре, що мені його не бракує. А мріям, здається, кінця-краю нема, і це найліпше! Щойно здійсниться одна, як за нею вже маячить інша – вища і яскравіша. Тоді й жити стає так невимовно цікаво!»

Розділ 35. НАВЧАЛЬНИЙ РІК У КОРОЛІВСЬКІЙ ВЧИТЕЛЬСЬКІЙ СЕМІНАРІЇ

А невдовзі де й поділася в Енн зажура й туга – значною мірою завдяки щотижневим поїздкам додому. Доки тривали погожі теплі дні, щоп’ятниці вечорами ейвонлійські студенти прибували на станцію в Кармоді, куди тим часом уже пролягла нова залізнична гілка. Їх зустрічала Діана та ще кілька хлопців і дівчат, і всі гуртом вони весело чимчикували аж до самісінького Ейвонлі. Для Енн ці вечірні прогулянки між роззолочених осінніх пагорбів на чистому, свіжому повітрі до веселих вогників, що блимали з рідного селища, були найприємнішими й найдорожчими подіями за ввесь тиждень.

Гілберт Блайт майже завжди супроводжував Рубі Джилліс і ніс її сумку. Рубі тепер була надзвичайно вродливою дівчиною, що вважала себе вже зовсім дорослою; утім, це відповідало дійсності. Спідниці вона носила такі довгі, які лише дозволяла їй мати, і в місті вже робила пишну зачіску, хоч, повертаючись додому, все ж мусила її розпускати. Мала великі сині очі, рум’яне лице та показну фігуру з округлими формами. Сміялася багато, була привітна й весела, і щиро тішилася всім радощам життя.

– Не думала, що вона з тих дівчат, які подобаються Гілберту, – пошепки звернулася Джейн до Енн, котра була такої самої думки, та не зізналася б у цьому вголос навіть ціною стипендії Ейвері. Вона й сама тепер постійно думала, як то гарно було б мати такого друга як Гілберт, жартувати з ним, теревенити, обмінюватися думками про книжки, уроки й життєві прагнення. Адже в Гілберта були прагнення в житті, вона це знала, а Рубі не здавалася людиною, з котрою такі речі можна було обговорювати серйозно.

У її міркуваннях щодо Гілберта не було дурної сентиментальності. Хлопців, коли вона взагалі про них думала, Енн уважала хіба за ймовірних добрих товаришів. І якби вона дружила з Гілбертом, то геть не переймалася б тим, скільки ще в нього друзів, і кого він проводжає додому. Енн уміла приваблювати людей і мала безліч подруг, а втім, уже розуміла, що й чоловіча дружба може бути корисною, допомогти спізнати глибину товариських почуттів і розширити світогляд завдяки обміну думками та зіставленню суджень. Навряд чи Енн могла чітко окреслити свої відчуття словами. Проте їй спадало на думку, що якби вони з Гілбертом разом верталися додому зі станції охопленими першим морозом полями та порослими папороттю стежинами, то мали би про що багато й цікаво погомоніти: про новий світ, що відкривався перед ними, про мрії та сподівання. Гілберт був розумним юнаком із власними переконаннями й рішучим бажанням узяти від життя все найкраще й віддати йому найкращу частину себе. Тим часом Рубі Джилліс у розмові із Джейн Ендрюс зізналася, що не розуміє добрячої половини висловлювань Гілберта Блайта – він, мовляв, говорить зовсім як Енн Ширлі, коли та просторікує із глибокодумним виглядом. Сама ж вона, Рубі, певна, що про книжки розмовляти геть нецікаво, та й не варто, коли немає в тому потреби. От із Френком Стоклі їй значно веселіше, хоч він і не такий вродливий, як Гілберт; тим-то вона й сама не збагне, котрий з них їй подобається більше!

У семінарії із часом довкола Енн згуртувалося тісне коло друзів – вдумливих честолюбних студентів із розвиненою уявою, таких, як вона сама. З «рум’яною» дівчиною, Стеллою Мейнард, і «мрійливою», Прісциллою Грант, вони невдовзі стали близькими подругами й виявили, що бліда, з тонкими одухотвореними рисами Прісцилла не цурається витівок і забав, а жвава чорноока Стелла всім серцем віддається захопливим мріям, неземним та райдужним, як і ті, що сповнювали душу самої Енн.

Опісля різдвяних канікул ейвонлійці перестали щотижня їздити додому й ретельно взялися до праці. На той час усі студенти вже перезнайомилися з однокурсниками, і сформувалися дружні компанії відповідно до зацікавлень. Ніхто не сумнівався, що коло претендентів на золоту медаль фактично звузилося до трьох осіб – Гілберта Блайта, Енн Ширлі та Льюїса Вілсона. Щодо стипендії Ейвері сумніви були – її могли присудити будь-кому із шістьох ймовірних номінантів. Бронзову медаль з математики вважали вже безперечним здобутком миршавого опецькуватого сільського хлопця з опуклим чолом і в полатаному пальтечку.

Найвродливішою дівчиною в учительській семінарії того року була Рубі Джиліс; серед другокурсниць пальму першості несла Стелла Мейнард, хоч і за незначної, проте критично налаштованої меншості, котра віддала свої симпатії Енн Ширлі. Найвигадливішу зачіску всі компетентні судді визнали за Етель Марр, а Джейн Ендрюс – скромна, сумлінна й працьовита Джейн – здобула славу найвправнішої господині. Навіть Джозі Пай відзначилася титулом найв’їдливішої дівчини в семінарії. Отож можна було з певністю твердити, що колишні учні панни Стейсі не пасли задніх і на ширшому академічному поприщі.

Енн багато й ретельно працювала. Її невпинне протиборство з Гілбертом тривало, геть як в ейвонлійській школі, хоч і втратило колишню запеклість, та й з однокашників ніхто про нього не знав. Тепер Енн змагалася не задля самої першості – радше задля гордого усвідомлення чесно відвойованої звитяги над гідним супротивником. Перемога була, як і раніше, цінна, проте життя більше не видавалося їй марно згаяним, коли раптом вона опинялася на другому місці.

Попри велику кількість уроків, студенти мали змогу й розважитися. Безліч вільних годин Енн провела в Бічвуді, де зазвичай обідала по неділях і супроводжувала до церкви панну Баррі, котра, як сама визнавала, вже старіла, та чорні очі її не зблякли і язик був так само гострий. Втім, вона ніколи не присікувалася до Енн, яка незмінно лишалася улюбленицею примхливої старої дами.

– Ця маленька Енн стає щодень кращою, – казала панна Баррі. – Інші дівчата мене втомлюють, вони такі нестерпно одноманітні. А вона сяє мовби всіма кольорами веселки, і кожен, поки ним милуєшся, здається найпрекраснішим. Не скажу, щоб вона залишалася такою ж потішною, як у дитинстві, та її неможливо не любити, а мені якраз до вподоби ті, кого не любити неможливо. Це позбавляє купи зусиль, яких докладаєш зазвичай, щоб примусити себе їх полюбити.

А тоді ніхто й не збагнув, як настала весна. На ейвонлійських галявинах із-під торішнього листя, досі вкритого острівцями снігу, випнулися рожеві проліски, ліси й долини оповив «зелений серпанок». Та в Шарлоттауні заклопотані студенти могли думати й говорити лише про іспити.

– Неймовірно, що так скоро настав кінець року, – мовила Енн. – Восени гадалося, буцім до нього ще страшенно далеко: ціла навчальна зима. Та ось час минув, і наступного тижня вже будуть іспити. Ох, дівчата, мені іноді здається, що важливішого за них нічого немає в житті, а потім я дивлюся, як на каштанах розпускаються бруньки, а вулицями скрадається блакитний туман, і тоді іспити стають такими неважливими.

Проте Джейн, Рубі та Джозі, що заскочили до неї на хвильку, були іншої думки. Майбутні іспити ввижалися їм подією надзвичайно суттєвою й далеко важливішою за каштанові бруньки чи травневі тумани. Легко було казати Енн, котра могла не сумніватися, що складе успішно, та коли від іспитів, як думали собі дівчата, залежить усеньке майбутнє, віддаватися філософським роздумам не годилося.

– Я схудла на сім фунтів за два минулі тижні, – бідкалася Джейн. – І марно казати «не хвилюйся», бо я все одно хвилюватимусь. Це помагає: коли хвилюєшся, здається, наче щось робиш. Жахливо буде не отримати диплома після цілого року навчання. Та ще ж на нього стільки грошей пішло.

– А мені байдуже, – зронила Джозі Пай. – Коли не складу, лишуся в семінарії ще на рік. Мій тато вочевидь може це дозволити. Енн, а Френк Стоклі запевняє, що професор Тремейн сказав, буцім золоту медаль дістане Гілберт Блайт, а стипендію Ейвері найпевніше здобуде Емілі Клей.

– Цим я перейматимуся завтра, Джозі, – всміхнулась Енн. – Сьогодні ж думаю, що фіалки вже розквітли в долині попід Зеленими Дахами, а на Стежині Закоханих проростає молода папороть, і геть не хвилююся, здобуду я стипендію чи ні. Я сумлінно працювала й от починаю розуміти, що таке «утіха в битві». Бо ж програти в гідній боротьбі – майже так само прекрасно, як і перемогти. Не говорімо про іспити, дівчата! Гляньте на блідо-зелене склепіння неба понад будинками й уявіть, яке воно там, за Ейвонлі, над темно-багряними буковими лісами!

– Джейн, ти вже маєш що вдягти на вручення дипломів? – запитала практична Рубі.

Джейн і Джозі обидві взялися відповідати; балачка зійшла на модні віяння. Проте Енн, зіпершись ліктями на підвіконня, лягла щокою на переплетені руки й замріяно та неуважно задивилася понад міські дахи та шпилі на невимовно прекрасне склепіння призахідного неба, висновуючи мрії про майбутнє із золотого руна юного оптимізму. Всі шляхи були перед нею відкриті з усіма заманливими перспективами майбутнього й усіма його можливостями, і кожен рік розквітав новою трояндою у вінку, якому судилося ніколи не зів’янути.

Розділ 36. СЛАВА ТА МРІЇ

Вранці того дня, коли на дошці оголошень у семінарії мали вивісити остаточні результати іспитів, Енн і Джейн удвох чимчикували вулицею. Джейн радісно всміхалася – іспити були позаду, вона мала певність, що отримає диплом, а все інше її не турбувало. Далекосяжними пориваннями Джейн не відзначалася, тож і честолюбного неспокою спізнати не могла. Бо ж за все, що ми маємо, доводиться платити свою ціну, і хоча шляхетні прагнення й варті того, щоб їх мати, та досягти їх нелегко й вимагають вони тяжкої праці, самозречення, тривоги й відчаю. Енн зблідла й принишкла: уже за десять хвилин їй належало дізнатися, хто здобув медаль і стипендію Ейвері. Поза цими десятьма хвилинами нічого, що могло б називатися Часом, немовби й не існувало.

– Хай там що, а якусь відзнаку ти дістанеш, – мовила Джейн, не розуміючи, як керівництво семінарії може бути таким несправедливим, щоб ухвалити інше рішення.

– Стипендії Ейвері я не чекаю, – відповіла Енн. – Усі кажуть, що її здобуде Емілі Клей. І я не збираюся підходити до тієї дошки й у всіх на очах розглядати список. Мені забракне відваги. Я піду одразу до жіночого гардеробу, Джейн, а ти все прочитаєш і розкажеш мені. Тільки благаю, в ім’я нашої давньої дружби – зроби це негайно. Якщо я зазнала поразки, так одразу й кажи, не жалій мене і в жодному разі не втішай. Пообіцяй мені, Джейн.

Джейн урочисто пообіцяла, та невдовзі виявилося, що потреби в цьому немає. Вони з Енн піднялися сходами до семінарії й застали в холі юрбу хлопців, які гойдали на руках Гілберта й щосили вигукували: «Ура медалістові Блайту!»

На мить Енн пронизав кусючий біль поразки й відчаю. Вона програла. Гілберт переміг. Метью засмутиться… він так був певен її успіху.

Аж раптом хтось гукнув:

– Тричі ура панні Ширлі, стипендіатці Ейвері!

– Ох, Енн, – задихано мовила Джейн, коли, супроводжувані щирими вітаннями, вони таки дісталися гардеробу, – я так пишаюся тобою. Хіба це не чудово?

А тоді їх оточили дівчата, і Енн опинилася в центрі веселої усміхненої юрби. Звідусіль її поздоровляли, поплескували по плечах і тиснули їй руки, а вона тим часом устигла прошепотіти Джейн:

– Метью з Маріллою будуть такі щасливі! Я сьогодні ж напишу додому.

Наступною грандіозною подією стало вручення дипломів у великій актовій залі семінарії. Там виголошували промови, зачитували твори, співали пісень, вручали дипломи, нагороди й медалі. Там були й Метью з Маріллою, котрі бачили й чули одну-єдину випускницю – високу дівчину в блідо-зеленій сукні, з порожевілими щічками й палкими очима, яка зачитала найкращий твір. Присутні вказували на неї й перешіптувалися: оце, мовляв, стипендіатка Ейвері.

– Ти ж рада, що ми лишили її, так, Марілло? – вперше, відколи переступив поріг зали, тихо озвався Метью.

– Я вже хтозна-скільки разів цьому раділа, – відказала Марілла. – А ти, Метью, любиш мені про це нагадувати.

Панна Баррі, що сиділа за ними нахилилася вперед і легенько торкнула Маріллу парасолькою.

– Адже ви пишаєтеся маленькою Енн? Бо я пишаюся, – мовила вона.

Того вечора Енн поїхала до Ейвонлі з Метью та Маріллою. Останнього разу вона була вдома у квітні й не могла чекати більше ані дня. Яблуні вже вкрилися білим цвітом, і все довкола було свіже й молоде. У Зелених Дахах на неї вже чекала Діана. У своїй білій кімнатці, де Марілла поставила на підвіконня квітучу кімнатну троянду, Енн роззирнулася й глибоко, радісно зітхнула.

– О, Діано, як гарно сюди повернутися. Бачити гостроверхі ялиці під рожевим сутінковим небом, і заквітчаний сад, і стареньку любу Снігову Королеву. Як солодко пахне м’ята! І ця чайна троянда… усе воно – і пісня, і надія, і молитва. А яка втіха знову бачити тебе, Діано!

– Я вже думала, що ти більше любиш ту Стеллу Мейнард, ніж мене, – докірливо мовила Діана. – Джозі Пай мені сказала, що ти від неї аж нетямишся.

Енн засміялася й кинула в Діану зів’ялою лілеєю зі свого букета.

– Стелла Мейнард – наймиліша дівчина у світі, за єдиним винятком, і цей виняток – ти, Діано, – відповіла вона. – Я люблю тебе зараз більше, ніж колись… і стільки мушу тобі розповісти. Але зараз радію вже тому, що можу просто сидіти й дивитися на тебе. Я втомилася… так утомилася, мабуть, від навчання й своїх честолюбних планів. Тож завтра хочу провести щонайменше дві години в саду, лежачи на траві й не думаючи геть ні про що.

– Ти молодчина, Енн. І мабуть, виборовши стипендію Ейвері, вже не підеш учителювати?

– Ні. У вересні поїду до коледжу в Редмонді. Дивовижно, правда? Опісля трьох місяців золотого відпочинку я матиму запас нових амбіцій. А Джейн і Рубі вчителюватимуть. Як гарно, що ми всі одержали дипломи, навіть Муді-Спурджен та Джозі Пай.

– Опікунська рада Ньюбриджа вже пропонує Джейн місце в їхній школі, – мовила Діана. – І Гілберт Блайт піде вчителювати. Він мусить. Батько не має грошей, щоб відіслати його до коледжу, отож він повинен сам заробити собі на навчання. Певно, буде в нашій школі, якщо панна Еймз вирішить піти.

Енн охопив легкий незбагнений подив. Вона цього не знала й надіялася, що Гілберт також поїде до Редмонда. Що ж вона робитиме без їхнього палкого протиборства? Чи не виявиться, що навіть у коледжі із сумісним навчанням й перспективою здобути бакалаврський диплом, вона почуватиметься самотньою без свого звичного друга-ворога?

Наступного дня за сніданком Енн зненацька вразив хворобливий вигляд Метью. Він тепер був значно сивіший, ніж торік.

– Марілло, – непевно мовила Енн, коли він вийшов, – Метью здоровий?

– Ні, – відповіла стривожена Марілла. – Цієї весни з ним сталося аж кілька серцевих нападів, а він же нітрохи себе не береже. Я дуже боюся за нього, хоч зараз йому нібито покращало, і ми знайшли доброго наймита. То, може, тепер він відпочине й оклигає. Надто коли ти вдома. Ти завжди вміла його підбадьорити.

Енн перехилилася через стіл й обхопила долонями обличчя Марілли.

– Ви теж, Марілло, змарніли й виглядаєте гірше, ніж мені б хотілося. Ви забагато працюєте. Відпочиньте, коли я вдома. Сьогодні ще навідаюся до старих любих місць, пригадаю собі дитячі мрії, а тоді настане ваша черга бити байдики. Робити все буду я.

Марілла ніжно всміхнулася своїй дівчинці.

– Річ не в роботі. То все моя голова. Часто болить тепер… отут, де очі. Лікар Спенсер мені щораз нові окуляри привозить, але й це не помагає. Він каже, що наприкінці червня на Острів приїде славетний окуліст і, буцім, варто з ним порадитися. Певно, я так і зроблю, бо вже ні шити, ні читати не можу. Але ти, Енн, чудово впоралася в семінарії. Одержати диплом першого ступеня, та ще й стипендію Ейвері, і все за один-єдиний рік… хоч пані Лінд каже, що після кожного успіху приходить невдача, і сама вона не схвалює вищої освіти для жінок, бо це відвертає їх від істинного покликання. А осьде після розмови про Рейчел я згадала – Енн, ти не чула ніяких новин про банк Еббі?

– Чула, що він ненадійний, – сказала Енн. – А чому ви питаєте?

– І Рейчел так каже. Вона приходила минулого тижня й казала, що всі про це подейкують. Метью дуже занепокоївся. Усі наші гроші в тому банку… усі, кожнісіньке пенні. Я спершу думала, хай Метью покладе їх до Ощадного Банку, але старий пан Еббі був добрим другом нашого батька, і він зберігав свої гроші тільки в нього. Та й Метью казав, що коли банк очолює пан Еббі, то можна не хвилюватися.

– Мені здається, пан Еббі давно вже очолює банк лише формально, – замислилася Енн. – Він дуже старий; усіма справами завідують його небожі.

– Рейчел нам те саме сказала, то я почала вмовляти Метью забрати гроші, і він обіцяв подумати. А вчора пан Рассел його запевнив, що з банком усе гаразд.

Енн провела дивовижний день надворі – день, який вона запам’ятала на все життя, погожий, золотий і прекрасний, такий безтурботний і такий щедро заквітчаний. Кілька годин вона гуляла в саду, тоді пішла до Джерела Дріад і Купелі Верболозу, завітала до пасторського дому й сердечно погомоніла з пані Аллан, а надвечір Стежиною Закоханих пішла разом з Метью по корів на дальнє пасовище. Вечірнє сонце огортало ліс м’яким промінням, що струмувало із західних пагорбів. Метью йшов неквапно, похиливши голову; Енн, висока й струнка, допасувала свій пружний крок до його ходи.

– Ви забагато нині працювали, Метью, – лагідно дорікнула вона. – Чом би вам не передихнути?

– Ну-у-у… ні, я не можу, здається, – відповів Метью, прочиняючи хвіртку, щоб загнати корів. – Бач, Енн, я старію, і весь час забуваю про це. Еге ж, я працював усе життя, і помру, певне, за роботою.

– Якби я була тим хлопцем, котрого ви хотіли взяти, – журливо проказала Енн, – то могла б допомогти вам, і стількох клопотів позбавити. Тому в душі я трохи шкодую, що не хлопець… лише тому.

– А як на мене, Енн, ти ліпша за дюжину хлопців, – Метью поплескав її по руці. – Бо ж не хлопець здобув стипендію Ейвері, правда? Не хлопець, а дівчинка… моя дівчинка… моя дівчинка, якою я пишаюся.

Він сором’язливо всміхнувся до неї і вийшов на подвір’я. Енн згадувала цю усмішку у своїй кімнаті, коли того вечора довго сиділа при відчиненім вікні, думаючи про минуле й мріючи про майбутнє. Надворі, оповита білим серпанком, стояла під місячним сяйвом Снігова Королева; у ставку за Садовим Схилом кумкали жаби. На все життя запам’ятала Енн сріблясту, непорушну красу та духмяний спокій тієї ночі. Була то остання ніч перед тим, як горе торкнулося її життя; а жодне життя вже не лишається таке саме, щойно горе покладе на нього холодну свою десницю.

Розділ 37. ЖНЕЦЬ НА ІМ’Я СМЕРТЬ

– Метью! Метью, що з тобою? Метью, тобі зле? – вигукувала Марілла із тривогою в кожнім слові.

Саме в цю мить до передпокою зайшла Енн з оберемком білих нарцисів – нескоро ще опісля того навчилася вона знов любити їхній вигляд і аромат – і уздріла на порозі Метью із зіжмаканою газетою в руці й дивно зсудомленим посірілим обличчям.

Енн випустила квіти з рук й одночасно з Маріллою підлетіла до нього через усю кухню. Та жодна з них не встигла його підтримати – він упав просто на поріг.

– Зомлів, – видихнула Марілла. – Енн, біжи по Мартіна, швидше! Він у клуні.

Мартін, наймит, котрий щойно повернувся додому з пошти, одразу помчав до лікаря, сповістивши дорогою про нещастя пана та пані Баррі. Пані Лінд, яку він теж застав у Садовому Схилі, прийшла разом з ними. Розпачливо намагалися Енн і Марілла привести Метью до тями. Пані Лінд лагідно відсунула їх убік, спробувала намацати пульс і приклала вухо до грудей непритомного. Тоді сумно глянула в їхні перелякані лиця очима, повними сліз.

– Ох, Марілло, – промовила вона, – здається… ми вже нічого не вдіємо.

– Пані Лінд, ви ж не думаєте… невже ви думаєте, що Метью… що він… – Енн зблідла й затремтіла, неспроможна вимовити найстрашніше слово.

– Так, дитино, боюся, що так. Глянь, яке в нього лице. Коли бачитимеш цей вираз так часто, як доводилось мені, то вже добре його знатимеш.

Енн глянула в непорушне обличчя, уже затавроване страшною присутністю Смерті.

Незабаром і лікар сказав, що смерть була миттєва і, ймовірно, безболісна, а спричинило її напевне якесь раптове потрясіння. У чому воно полягало, тут-таки й було з’ясовано з газети в руках Метью, яку вранці з пошти привіз Мартін. У ній містилося сповіщення про крах банку Еббі.

Сумна новина швидко облетіла все Ейвонлі, і цілий день друзі й сусіди навідувалися до Зелених Дахів, щоб віддати останню шану померлому й засвідчити повагу живим. Уперше скромний, несміливий Метью Катберт був у центрі уваги: біла, велична смерть прийшла по нього, поклавши печать на чолі.

Тиха ніч м’яким кроком надійшла до Зелених Дахів. Старий дім був мовчазний і спокійний. У вітальні в труні лежав Метью Катберт, і сиві пасма обрамляли його ледь усміхнене лице – так, мовби він спав і бачив добрі сни. А довкола нього були квіти… духмяні старомодні квіти, які висадила ще його мати невдовзі по своїм весіллі. Ті квіти Метью завжди невимовно й таємно любив. Їх зібрала Енн і принесла йому, без сліз у страдницьких очах, які палали на її блідому обличчі. То було останнє, що вона могла для нього зробити.

Тієї ночі з ними лишилася Діана й подружжя Баррі. Діана піднялася в кімнатку на піддашші, де при вікні стояла Енн, і лагідно запитала:

– Енн, люба, ти не хочеш, щоб цю ніч я провела коло тебе?

– Дякую тобі, Діано, – Енн відважно глянула в очі подрузі. – Та, сподіваюся, ти зрозумієш, коли я скажу, що хочу бути сама. Я не боюся. Адже ні хвилини, відколи це сталося, я не була сама… і зараз дуже хочу побути на самоті, помовчати й спробувати це зрозуміти. Бо я не можу зрозуміти. Часом мені здається, що Метью не міг померти, а часом, що він давно вже помер, і відтоді мене мучить цей тупий жахливий біль.

Діана не збагнула її слів до кінця. Палкий відчай Марілли, що нестримною хвилею змивав усі межі людської стриманості й багатолітнього призвичаєння, для неї був зрозумілішим за незрошене слізьми страждання Енн. Та все ж вона пішла, залишивши подругу наодинці з першим у її житті горем.

Енн сподівалася, що заплаче на самоті. Їй здавалося жахливим, що вона ні сльозинки не могла пролити за Метью, котрого так любила, і котрий так любив її, за Метью, з яким іще вчора ввечері йшла з пасовища, і який тепер лежав там, у тьмяній кімнаті внизу, з моторошним спокоєм на чолі. Та спершу сліз не було, навіть коли вона вклякла в темряві при вікні й почала молитися, дивлячись на зорі понад пагорбами… ні, жодних сліз, лише той самий тупий жахливий біль утрати, що мучив її, аж доки вона заснула, виснажена гризотами й переживаннями того дня.

Уночі вона прокинулася: довкола стояли тиша й темрява, і хвиля пекучих спогадів накрила її. Вона бачила Метью, коли востаннє вони прощалися ввечері біля хвіртки, а у вухах відлунювали слова: «Моя дівчинка… моя дівчинка, якою я пишаюся». Тоді прийшли сльози, й Енн гірко розридалася. Марілла почула й навшпиньках зайшла до кімнати, щоб її втішити.

– Ну… ну… не треба так плакати, дівчинко. Він більше не повернеться. Не треба… не можна так плакати. Я сама знала, що не можна, та не стрималася. Він завжди був мені добрим, дбайливим братом, але… на все воля Божа.

– О, Марілло, дозвольте мені плакати, – схлипнула Енн. – Сльози – це не така тяжка мука, як той біль. Побудьте зі мною трохи, і обійміть мене… отак. Я не могла бути з Діаною, хоч вона добра, мила й чудова подруга… та це не її горе… воно не крає їй серця… Діана не розрадить мене. Це наше горе… ваше й моє. О, Марілло, як нам жити без нього?

– Ми є одна в одної, Енн. Не знаю, що б я робила, якби тебе не було… якби ти ніколи тут не з’явилася. Енн, я часто була з тобою різка й сувора, але не думай, що я не любила тебе так само, як Метью. Я скажу тобі зараз, поки можу. Мені завжди тяжко було відкривати душу, хоч у такі миті, як тепер, це й легше зробити. Я люблю тебе, як рідне дитя, і з найпершого дня в Зелених Дахах ти була мені радістю й утіхою.

Через два дні Метью Катберта перенесли через батьківський поріг і забрали – далеко від полів, які він орав, садів, які він любив, і дерев, які він висадив. А Ейвонлі поринуло в колишній спокій; навіть у Зелених Дахах життя текло звичним плином, і обов’язки виконувались, як завжди, попри невідступний біль тяжкої втрати. Енн, якій досі не доводилося спізнати горя, думала, що це сумно, коли все може бути по-старому навіть без Метью. Вона бентежилася й мучилася докорами сумління, виявивши, що й схід сонця над ялицями, і молоді рожеві квіти в саду так само тішать і захоплюють її, що їй приємно бачити Діану й усміхатися її веселим словам, що прекрасний світ любові й дружби так само зворушує її уяву й серце, що життя досі манить її за собою тисячею невтомних голосів.

– Я начебто зраджую Метью, коли досі тішуся таким речам, без нього, – журливо звірялася вона якось надвечір у пасторському саду пані Аллан. – Мені його дуже бракує… щохвилини… та все ж, пані Аллан, світ і життя для мене лишилися так само прекрасними й цікавими. Сьогодні Діана пожартувала, а я впіймала себе на тому, що сміюся. Коли це сталося, я думала, що вже ніколи більше не сміятимуся знов. І тепер здається, що я не повинна сміятися.

– Коли Метью був з вами, він любив слухати твій сміх, і йому радісно було знати, що тебе тішать приємні речі довкола, – тепло мовила пані Аллан. – І хоч зараз його нема, та йому однаково радісно це знати. Я впевнена, що не варто нам закривати серця від цілющої дії, що дарує нам природа.

Та я розумію твої відчуття. Усім нам колись доводиться їх пережити. І тоді всі ми не хочемо й думати про те, що можна радіти, коли поряд немає найдорожчих людей, які могли б розділити з нами цю радість. Гадаємо, що зраджуємо жаль за ними, коли до нас вертається втіха від життя.

– Сьогодні я ходила на цвинтар: посадила в Метью на могилі трояндовий кущ, – замислено відповіла Енн. – Узяла пагінець від куща, який привезла колись давно із Шотландії його мати… Метью завжди найбільше любив ці троянди – такі маленькі й духмяні, з колючими стеблами. Я раділа, що можу посадити їх у нього на могилі – так, ніби йому це теж буде приємно. Сподіваюся, там, на небесах, у нього є троянди. Може, душі цих маленьких трояндочок, що тішили його тут стільки літ, усі пішли туди, щоб зустріти його. Я мушу вже йти додому. Марілла там зовсім сама… а вона завжди сумує надвечір.

– Вона ще більше сумуватиме, коли ти поїдеш до коледжу, – мовила пані Аллан.

Енн не відповіла. Розпрощалася з пасторовою дружиною й неквапом рушила до Зелених Дахів. Там на ґанку сиділа Марілла, і Енн присіла коло неї. Двері за ними були відчинені й утримувала їх велика рожева мушля з відблисками призахідного надбережного сонця в гладеньких внутрішніх вигинах.

Енн зірвала кілька пагінців блідаво-жовтої жимолості й заквітчала собі коси. Вона так любила цей невловний тонкий аромат, що здіймався над нею при кожнім русі, мов неземне благословення.

– Поки тебе не було, заходив лікар Спенсер, – повідомила Марілла. – Він каже, що той славетний окуліст буде завтра в місті й наполягає, щоб я з ним порадилася. То доведеться таки, мабуть, поїхати та й годі. Я буду більш ніж удячна, коли він зможе мені підібрати добрі окуляри. Ти ж побудеш тут сама без мене? Мартін мене відвезе, а тут треба прасувати, та й пиріг спекти.

– Я впораюся. Діана прийде й допоможе мені. Я все випрасую й спечу. Минули ті часи, коли я крохмалила носові хустинки й клала заспокійливе в пироги.

Марілла засміялася:

– Скільки дурниць ти тоді накоїла, Енн! Раз по раз опинялася в халепі. Я навіть думала, чи ти не навіжена якась. Згадай, як ти пофарбувала волосся!

– Еге ж, ніколи цього не забуду, – усміхнулася Енн, торкаючись важкої коси, що оповивала її витончену голівку. – Тепер сміюся, коли згадую, як журилася своїм волоссям – але сміюся недовго, бо й справді для мене то була величезна журба. І коси, і ластовиння – усе мені завдавало нестерпної муки. А тепер ластовиння нема, і всі довкола такі ласкаві, що називають мої коси каштановими… окрім хіба Джозі Пай. Вона сказала вчора, що тепер мої коси рудіші, ніж будь-коли, чи то лише здається на тлі чорної сукні. А ще спитала, чи вдається рудим людям звикнути до кольору свого волосся. Марілло, я майже постановила собі облишити всі спроби полюбити Джозі Пай. Я докладала, як сама означила б це колись, «героїчних зусиль», та полюбити її неможливо.

– Джозі – нестерпна, як усі Паї, – гостро відказала Марілла, – вона не може бути інакшою. Мабуть, такі, як вона, теж для чогось потрібні… та як на мене, користь від них не більша, ніж від будяка. Джозі буде вчителювати?

– Ні, вона ще рік навчатиметься в семінарії, так само, як Муді-Спурджен та Чарлі Слоун. Джейн і Рубі вчителюватимуть, і обидві вже дістали місця в школах – Джейн у Ньюбриджі, а Рубі десь на заході.

– І Гілберт Блайт учителюватиме, так?

– Так, – пролунала коротка відповідь.

– Гарний хлопчина, – розсіяно зронила Марілла. – Минулої неділі я бачила його в церкві: так виріс і змужнів. Дуже схожий на свого батька в цьому віці. Джон Блайт теж був гарний. Ми були з ним добрими друзями – він і я. Люди називали його моїм женихом.

Енн підняла очі зі жвавим зацікавленням.

– Ох, Марілло… і що сталося? Чому ви не..?

– Ми посварилися. Я не простила йому, коли він прохав пробачення. Хотіла це зробити, але згодом: я була ображена й сердита, думала покарати його. А він більше не повернувся. Такі вони, Блайти, усі страшенно горді. Та мені завжди було… дуже шкода, що я не пробачила йому, коли могла.

– То й у вашому житті було кохання, – тихо промовила Енн.

– Можеш і так це назвати. Ти б не подумала, дивлячись на мене, правда? Та ніколи не можна судити про людей за зовнішністю. Всі забули про нас із Джоном. Я й сама забула. Та все це пригадалося мені, коли я побачила Гілберта минулої неділі.

Розділ 38. ПОВОРОТ НА ШЛЯХУ

А назавтра Марілла поїхала до міста й повернулася аж надвечір. Енн проводжала Діану до Садового Схилу і, повернувшись, застала Маріллу на кухні – вона сиділа за столом, підперши рукою голову. Щось у її понурій поставі змусило боляче стиснутися серце Енн. Ніколи ще вона не бачила Маріллу такою розбитою й геть байдужою.

– Ви дуже втомлені, Марілло?

– Так… ні… не знаю, – кволо відказала Марілла, піднімаючи на неї погляд. – Втомлена, звісно, та не про це я думала. Річ не в тім.

– Ви були в окуліста? Що він сказав? – стривожено запитала Енн.

– Була. Він мене оглянув. Каже, як я цілком відмовлюся від читання, шиття й усякої роботи, що втомлює очі, як не буду плакати й носитиму ті окуляри, що він мені виписав, то, ймовірно, дальшого погіршення не станеться й головні болі минуть. Коли ж я його не послухаюся, то напевне осліпну за шість місяців. Осліпну! Подумай лиш, Енн!

Енн нажахано скрикнула, та потім на хвилину вмовкла. Їй здавалося, що вона не зможе вимовити ані слова. Тоді заговорила – відважно, хоч і тремким голосом:

– Не думайте про це, Марілло. Адже він дав вам надію. Ви лише бережіться – і тоді не втратите зору; а якщо з новими окулярами у вас минуть головні болі, то це ж чудово!

– Невелика то надія, – гірко мовила Марілла. – Нащо мені жити, коли не можна буде ні шити, ні читати – нічогісінько? Це ж те саме, що осліпнути… чи померти. А щодо сліз, то їх я не можу стримати на самоті. Та годі, не варто про це говорити. Буду вдячна, якщо ти наллєш мені чашку чаю. Я геть виснажена. І прошу тебе, не кажи нікому, принаймні зараз. Це буде нестерпно – коли сюди почнуть приходити, розпитувати, жаліти мене, а тоді балакатимуть про це.

Марілла повечеряла, і Енн умовила її лягти в ліжко. Сама ж пішла до білої кімнатки на піддашші й сіла в темряві при вікні наодинці зі слізьми й важким серцем. Усе так змінилося, відколи вона сиділа тут надвечір, повернувшись додому із семінарії, і які сумні були ті зміни! Лиш недавно душу їй виповнювали щастя й надія, і вабило новими шляхами безхмарне майбутнє. Відтоді, здавалося, минули цілі роки, та зараз Енн лягала спати з усмішкою на вустах і спокійним серцем. Вона сміливо глянула у вічі своєму обов’язку – і побачила в ньому друга, яким завжди буває обов’язок, коли ми щиро готові йти йому назустріч.

Минуло кілька днів, і якось по обіді Марілла неквапом увійшла в дім з подвір’я, де розмовляла з гостем – то був пан Седлер із Кармоді, якого Енн знала лише з вигляду. Їй було дивно, що він такого сказав, чим викликав цей сум на обличчі в Марілли.

– Нащо приїздив пан Седлер, Марілло?

Марілла сіла при вікні й глянула на Енн. Попри заборону окуліста, очі їй налилися слізьми, а голос затремтів, коли вона сказала:

– Він чув, що я збиралася продати ферму, і хоче її купити.

– Купити? Купити Зелені Дахи? – Енн не йняла віри вухам. – Невже ви справді хочете їх продати, Марілло?

– Енн, я не знаю, що тут можна вдіяти. Я все обміркувала. Якби мої очі були здорові, я підшукала б собі доброго наймита і впоралася би з господарством. Але так, як воно зараз – не можу. Я геть осліпну й тим паче буду нездатна до роботи. Ох, я й не думала, що доживу до такого дня, коли муситиму продати свій дім. Та все ставатиме дедалі гірше, аж доки потім ніхто не захоче його купити. Всі наші гроші до останнього цента пропали в тому банку, та ще Метью від минулої осені не повернув кількох боргів. Пані Лінд мені радить продати ферму й піти до когось у прийми… до неї, мабуть. Хоч багато я й не матиму із продажу – ферма стара, і будинок невеликий. Але сяк-так на прожиття, певно, стане. Як добре, що ти здобула ту стипендію. Шкода, що не матимеш куди вертатися на канікули, але ти даси собі раду.

І геть знесилена цими словами, Марілла гірко заплакала.

– Не продавайте Зелених Дахів, – рішуче сказала Енн.

– Ох, Енн, якби ж то я могла. Але ти сама бачиш. Я не можу бути тут сама. Збожеволію від клопотів і пустки. Та ще й коли осліпну… я знаю, що осліпну.

– Марілло, ви не будете самі. Я вас не покину. Я не поїду до коледжу.

– Не поїдеш? – Марілла забрала руки від утомленого лиця й глянула на Енн. – Що це ти маєш на увазі?

– Те, що кажу. Я відмовлюся від стипендії. Я так вирішила – того вечора, коли ви повернулися з міста від лікаря. Ви ж не думаєте, що я покину вас у біді, Марілло, після всього, що ви зробили для мене? Я теж усе обміркувала. І ось мій план. Пан Баррі хоче винайняти нашу ферму на наступний рік, тож ви не мусите перейматися грішми. А я піду вчителювати. Я подала заяву до нашої школи… хоч навряд чи мене візьмуть, бо опікунська рада вже пообіцяла місце Гілбертові Блайту. Але, ймовірно, мені дадуть роботу в школі в Кармоді… так казав пан Блер учора в крамниці. І хоч то буде не так зручно, як працювати в ейвонлійській школі, та я житиму вдома і їздитиму до Кармоді й назад – принаймні доки стоять погожі дні. І навіть узимку вертатимуся щоп’ятниці. Ми лишимо для цього коня. Я справді все обміркувала, Марілло. Я вам читатиму й не даватиму плакати. Вам не буде ані сумно, ані самотню. Ми щасливо й хороше житимемо тут удвох – ви і я.

Марілла слухала, мовби вві сні.

– Ох, Енн, якби ти лишилася, мені справді було б чудово. Та я не дозволю тобі принести цю жертву заради мене. Це жахливо!

– Дурниці! – весело засміялася Енн. – Тут немає ніякої жертви. Адже нічого мені не болітиме дужче за відмову від Зелених Дахів. Мусимо зберегти наш любий старий дім. Моє рішення остаточне, Марілло. Я не поїду до коледжу. Лишуся тут і буду вчителювати. Не журіться мною.

– Але твої прагнення і…

– Їх нітрохи не поменшало. Я лиш змінила ціль своїх прагнень. Я хочу бути доброю вчителькою… і зберегти вам зір. Крім того, я вчитимуся тут, удома, і сама здолаю навчальну програму коледжу. О, Марілло, у мене море планів! Я ввесь тиждень міркувала над ними. Я віддам життю, яке проведу тут, усе найліпше, що маю, і сподіваюся від нього такої самої віддяки. Коли я верталася із семінарії, майбутнє пролягало переді мною, мов нескінченний рівний шлях. Я думала, що бачу на багато миль уперед. Аж ось він завертає. Я не знаю, що за поворотом, але хочу думати, що там і є найкраще. Він і сам собою мене захоплює, Марілло, – цей поворот. Мені цікаво, яка дорога за ним… які там трави і м’яке грайливе світло, які тіні, які нові пейзажі й красоти… в’юнкі стежки, долини й пагорби.

– Я не дозволю тобі відмовитися від неї, – сказала Марілла, маючи на увазі стипендію.

– Та ви мені не завадите. Мені шістнадцять з половиною років, і я «вперта як віслюк», як колись сказала пані Лінд, – засміялася Енн. – Не жалійте мене, Марілло. Я цього не люблю… та й нема чого мене жаліти. Я всім серцем тішуся самій думці, що житиму в Зелених Дахах. Ніхто не зможе полюбити їх так, як ви і я – тож ми мусимо їх берегти.

– Мила дівчинко, – мовила Марілла, скорившись її завзяттю. – Ти мов новим життям мене наснажуєш. Мабуть, я повинна була б наполягти, щоб ти їхала до коледжу… але я не зможу, тож навіть не намагатимусь. Ти сама приймеш рішення, Енн.

Коли між ейвонлійців пробігла чутка, що Енн Ширлі має намір не їхати до Редмонда, а лишитися вдома й учителювати, новину цю жваво обговорювали. Здебільшого добрі люди, нічого не знаючи про біду, що спіткала Маріллу, були певні, що то нерозважний учинок. Інакше вважала пані Аллан. Вона сказала про це Енн, якій на очі від похвали набігли сльози радості. Не осуджувала її й добра пані Лінд. Вона прийшла якось надвечір і застала Енн з Маріллою на ґанку у теплих духмяних літніх сутінках. Тут вони любили сидіти в напівтемряві, коли садом кружеляли білі метелики, а вологе вечірнє повітря повнилося запахом м’яти.

Пані Лінд вмостилася на кам’яній лавці коло дверей, побіч якої росли високі жовті й рожеві мальви, і з глибоким полегшенням зітхнула:

– Добре ж нарешті присісти, будьте певні! Цілісінький день на ногах, а двісті фунтів для двох ніг – то вантаж величенький. Благословення не бути гладухою, Марілло. Сподіваюся, ти його цінуєш. Кажуть, Енн, що ти облишила свої вигадки й не поїдеш до коледжу. Я дуже рада це чути. Ти вже здобула необхідну освіту для жінки. Нічого доброго в тім нема, коли дівчата разом із чоловіками забивають собі голови латиною, грекою та іншими дурницями.

– Пані Лінд, я однаково вивчатиму й латину, і греку, – засміялася Енн. – Як і всі інші предмети навчальної програми коледжу. Я робитиму це тут, у Зелених Дахах, і здобуду ступінь бакалавра.

Праведний жах охопив пані Лінд, що здійняла руки до неба:

– Енн Ширлі, ти ж себе замордуєш!

– Нітрохи. Мені це піде лише на користь. О, перевтомлюватись я не буду. Але ж матиму багато часу довгими зимовими вечорами, а шити не люблю. І ще вчителюватиму в школі в Кармоді, ви, мабуть, знаєте.

– Не знаю. Мені здавалося, ти підеш у нашу школу. Опікунська рада вирішила дати місце тобі.

– Пані Лінд! – вражено схопилася на рівні ноги Енн. – Вони ж обіцяли Гілбертові Блайту!

– Так і було. Та коли Гілберт почув, що ти теж подала заяву, то пішов до них – а вони саме вчора мали нараду – і відкликав своє прохання. Він сам запропонував їм твою кандидатуру. А собі вирішив пристати на місце у вайтсендзькій школі. Певно ж, він знав, як ти хотіла б залишитися тут із Маріллою, і з його боку це дуже шляхетний учинок, от що. Справдешня самопожертва: він-бо муситиме винаймати кімнату у Вайт Сендз, а всі знають, що йому потрібні гроші на навчання в коледжі. Отож, рада вирішила найняти тебе. Я страшенно зраділа, коли Томас прийшов і розповів мені.

– Мабуть, не варто мені згоджуватися, – пробурмотіла Енн. – Тобто… не варто Гілбертові приносити жертву задля… задля мене.

– Боюся, ти його не відрадиш. Він уже підписав угоду з вайтсендзькою школою. Тож відмовившись, послуги цим йому не зробиш. Звісно, ти мусиш пристати на це місце. Ти добре впораєшся, надто що тепер у школі більше не буде жодного з Паїв. Джозі була остання – ото проноза, будьте певні! Двадцять років поспіль діти Паїв ходили до ейвонлійської школи і, мабуть, їхнім призначенням було навчити смирення власних учителів. Боже милий! Та що це блимає – онде, в вікні у Баррі?

– Це Діана подає сигнал, щоб я прийшла, – засміялася Енн. – Ми зберегли наші колишні звичаї. Даруйте, я побіжу дізнаюся, що сталося.

І Енн, мов прудконога лань, помчала зарослим конюшиною схилом і зникла між темних ялиць у Лісі Привидів. Пані Лінд поблажливо глянула їй услід:

– Енн іще так схожа на дитину.

– Вона вже набагато більше схожа на дорослу жінку, – відказала Марілла, до якої на мить повернулася колишня суворість.

А проте це вже не була її характерна риса. Того вечора пані Лінд сказала своєму Томасу:

– Марілла Катберт пом’якшала, будь певен.

А наступного дня Енн пішла на маленький ейвонлійський цвинтар – покласти свіжих квітів на могилу Метью й полити трояндовий кущ. Там вона затрималася аж до сутінків. Їй добре було оточеній непорушним спокоєм тихого місця, де тополі перемовлялися, мов добрі друзі, і шепотіли високі вільні трави між могилами. Сонце вже сховалося за пруг, коли зрештою вона вийшла зі цвинтаря й рушила довгою стежиною, котра вниз із пагорба вела до Озера Осяйних Вод. Усе Ейвонлі, мов господа предвічної тиші, лежало перед нею в казковій напівтемряві. Вітер з ароматно-медових конюшинових полів розлив довкола духмяну свіжість. Подекуди між дерев теплим сяйвом спалахували вікна. А віддалік невпинно плюскотіло повите туманами бузкове море. Небо на заході мінилося м’якими барвами, а ставок відбивав їх у ще м’якіших відтінках. Від такої краси серце Енн затріпотіло, і вона вдячно відкрила душу їй назустріч.

– Любий старий світе, – шепнула вона, – який ти прекрасний, і яке щастя, що я живу в тобі.

На півдорозі з пагорба високий хлопець вийшов, насвистуючи, із хвіртки в садибі Блайтів. То був Гілберт, і свист завмер у нього на вустах, коли він побачив Енн. Він чемно підняв капелюха, та мовчки проминув би її, якби вона сама не зупинилася, простягаючи руку.

– Гілберте, – сказала Енн, зашарівшись, – дякую, що поступився мені місцем у школі. То був дуже шляхетний вчинок… і я хочу, щоб ти знав, як я ціную твою доброту.

Гілберт щиро потиснув простягнуту руку:

– То зовсім не був шляхетний учинок, Енн. Я радий, що зміг тобі прислужитися. Тепер ми будемо друзями? Ти пробачила мені давню кривду?

Енн розсміялася, намагаючись марно забрати руку:

– Я пробачила тобі ще того дня коло ставка, хоч і сама про це не знала. Яким упертим, дурним дівчиськом я була! Відтоді – мушу зізнатися – я завжди шкодувала, що відмовила тобі.

– Ми будемо чудовими друзями! – радісно вигукнув Гілберт. – Адже ми були для цього народжені, Енн. Ти довго опиралася неминучому. Я певен, ми ще зможемо допомогти одне одному. Адже ти будеш учитися далі? Я теж. Ходімо, проведу тебе додому.

Енн зайшла до кухні, і Марілла із цікавістю глянула на неї:

– Хто це йшов сюди з тобою, Енн?

– Гілберт Блайт, – відказала Енн, сердячись на себе за те, що знов шаріється. – Ми зустрілися на пагорбі Баррі.

– Не знала, що ви з Гілбертом Блайтом такі добрі друзі. Онде півгодини пропатякали біля хвіртки, – стримано всміхнулася Марілла.

– Ми були добрими ворогами… Та вирішили, що надалі краще бути добрими друзями. Невже й справді минуло півгодини? Для мене вони промайнули, мов кілька хвилин. Та бачте, Марілло, ми ж мусили надолужити п’ять років згаяних розмов.

Того вечора Енн довго сиділа при своїм вікні зі спокійною радістю в серці. Тихий вітер шурхотів у кронах вишень, і пахощі м’яти долинали до неї. Понад верхівками ялиць у долині мерехтіли зорі, і звичний любий вогник блимав із Діаниної кімнати.

Обрії для Енн змаліли, відколи вона повернулася додому з Королівської вчительської семінарії. Та хоч стежина перед нею пролягала тепер вузенька, вона знала, що обабіч неї розкриються квіти тихого щастя. Їй належало пізнати радість невтомної праці, шляхетних прагнень та щирої дружби. Ніхто не забере в неї уяви й не зруйнує чудового світу веселкових мрій. А на шляху завжди є місце для нових поворотів!

– Господь на небесах – й у світі мир і спокій, – тихо прошепотіла Енн.

---

Примітки

1. Енн має на увазі трагедію В. Шекспіра «Ромео і Джульетта». (прим. пер.).
2. Йдеться про дитячу молитву «Now I Lay Me Down to Sleep» (прим. пер.).
3. Парфянська стріла – влучне зауваження, яке залишають насамкінець розмови (прим. пер.).
4. Пенсі (Pansy) – творчий псевдонім американської християнської письменниці Ізабелли Макдональд-Елден (1841–1930) (прим. пер.).
5. Цитата з поеми Дж. Ґ. Байрона «Паломництво Чайлда Гарольда», пісня IV, вірш LIX у пер. Ірини Піговської (прим. пер.).
6. Місцевість у Бельгії, де 1815 році Наполеон зазнав нищівної поразки (прим. пер.).
7. Цитата із трагедії В. Шекспіра «Гамлет», дія V, сцена І у пер. Л. Гребінки (прим. пер.).
8. Цитата із трагедії В. Шекспіра «Гамлет», дія І, сцена II у пер. Ю. Андруховича (прим. пер.).
9. Цитата з поеми Вальтера Скотта «Марміон» тут і далі у перекладі Ірини Піговської (прим. пер.).
10. «Королівські ідилії» (прим. пер.).
11. Роман американського письменника Лью Воллеса «Бен-Гур: історія Христа» (прим. пер.).
12. Двайт-Лайман Муді (1837–1899) та Чарльз-Геддон Спурджен (1834–1892) – відомі американський та англійський проповідники (прим. пер.).
13. Цитата з поеми Вальтера Скотта «Діва озер» (прим. пер.).

Переклад: Вовченко Анна

Обкладинка: видавництво «Урбіно»