🪶 Три мушкетери (Александр Дюма)

ПЕРЕДМОВА

де зазначається, що в героях повісті, яку ми матимемо за честь розповісти читачам, немає нічого міфічного, дарма що їхні імена закінчуються на “ос” та “іс”.

Десь із рік тому, шукаючи в Королівській бібліотеці матеріали для своєї історії Людовіка XIV[1], я натрапив на “Спогади пана Д’Артаньяна”, надруковані, як і більшість тогочасних творів (коли автори, вирішивши говорити правду, не хотіли на тривалий чи навіть короткий термін потрапити до Бастилії[2]), в Амстердамі, у П’єра Ружа[3]. Мене привабила назва. Я відніс мемуари додому – зрозуміло, з дозволу пана наглядача бібліотеки, – й почав жадібно їх читати.

Не маючи наміру докладно розглядати цей незвичайний твір, я лише пораджу читачам, які вміють цінувати картини минулого, ознайомитися з ним. Там вони знайдуть портрети, змальовані рукою справжнього майстра; і хоч ці ескізи накреслені здебільшого на дверях казарм або на стінах шинків, читачі однаково впізнають у них такі ж точні, як і в історії пана Анкетіля[4], портрети Людовіка XIII[5], Анни Австрійської[6], Рішельє[7], Мазаріні[8] та більшості вельмож тих часів.

Але, як відомо, те, що здатне вразити примхливу душу письменника, не завжди хвилює широке коло читачів. Тож захопившись – як, безперечно, будуть захоплюватися й інші, – згаданими подробицями, ми звернули увагу на ще одну цікаву річ – на те, чого ніхто інший, мабуть, і не помітив би.

Д’Артаньян оповідає, що під час свого першого візиту до пана де Тревіля, капітана королівських мушкетерів[9], він зустрів у передпокої трьох молодиків, котрі служили саме в тому уславленому полку, в якому мріяв служити й він, і що звали їх Атос, Портос та Араміс.

Правду кажучи, ці іноземні імена нас приголомшили, але відразу спало на думку, що вони можуть бути звичайнісінькими псевдонімами, за якими Д’Артаньян приховав справжні імена своїх вельможних друзів, якщо тільки вони самі не назвалися так того дня, коли з примхи, через невдоволення життям або нестатки їм довелося вдягти плащі простих мушкетерів.

Відтоді ми взялися невтомно шукати серед творів того часу бодай якийсь слід цих незвичайних імен, що так нас зацікавили.

Перелік прочитаних з цією метою книжок зайняв би цілий розділ, що було б, може, й досить повчально, але навряд чи цікаво для читачів. Скажемо лише, що саме в ту мить, коли, втративши після довгих і марних досліджень всяку надію, ми вирішили припинити розшуки, нам пощастило знайти, нарешті (завдяки пораді відомого вченого і нашого друга Полена Паріса[10]), рукопис in-folio[11], позначений, здається, чи то 4772-м, чи то 4773-м номером, із заголовком:

“Спогади пана графа де Ля Фера про деякі події, що сталися у Франції наприкінці владарювання короля Людовіка XIII та на початку владарювання короля Людовіка XIV”.

Можна собі уявити, як ми зраділи, коли, гортаючи цей рукопис – нашу останню надію, – побачили на дванадцятій сторінці ім’я Атоса, на двадцять сьомій – ім’я Портоса і на тридцять першій – ім’я Араміса.

Відкриття зовсім невідомого рукопису за доби, коли історична наука досягла таких великих успіхів, видалось нам чудом. Ми заходились клопотатися про дозвіл надрукувати його, сподіваючись, що колись нас оберуть до Академії Написів і Красного Письменства хоч би з чужим багажем, якщо не пощастить – річ цілком імовірна – потрапити до Французької Академії[12] з багажем власним. Мусимо сказати: такий дозвіл нам люб’язно надали, що ми й засвідчуємо, аби прилюдно спростувати вигадки тих, хто твердить, ніби ми живемо при уряді, який не дуже прихильно ставиться до літераторів.

Тож, пропонуючи читачам першу частину цього дорогоцінного рукопису з відповідно зміненою назвою, ми обіцяємо, якщо перша частина матиме успіх, на який заслуговує (в чому ми не маємо жодного сумніву!), негайно опублікувати другу.

А тим часом, оскільки хрещений батько є другим батьком, ми просимо читача бачити в нас, а не в графові де Ля Ферові, причину своєї втіхи або нудьги.

Отже, почнімо нашу розповідь.

ЧАСТИНА ПЕРША

І. Три подарунки пана Д’Артаньяна-батька

У перший понеділок квітня місяця 1625 року все містечко Менг, де народився автор “Роману про Троянду”[13], охопило таке хвилювання, наче туди прийшли гугеноти[14], щоб влаштувати другу Ла-Рошель[15]. Дехто з городян, угледівши жінок, які бігли по Головній вулиці, і почувши зойки дітей біля порогів будинків, квапливо надівали обладунки й, захопивши для хоробрості мушкет або сокиру, поспішали до корчми “Вільного Мірошника”, навпроти якої збирався щораз більший натовп гомінливих і цікавих людей.

За тих часів, коли майже не минало дня, щоб якесь місто не відзначило в своєму літописі схожу подію, такий переполох був справою звичною. То вельможі воювали між собою; то король ворогував з кардиналом; то іспанці йшли війною на короля.

Крім цих воєн – прихованих чи явних, таємних чи відкритих, – були ще наскоки жебраків і злодіїв, гугенотів і грабіжників, вовкулаків і слуг, які ворогували з усім світом. Городяни безперестанку озброювалися проти злодіїв, проти волоцюг і проти слуг, нерідко – проти вельмож і гугенотів, іноді – проти короля, і тільки проти кардинала та іспанців – ніколи. Отож згаданого першого понеділка квітня місяця 1625 року жителі Менга, почувши шум і не побачивши ні червоно-жовтих значків[16], ні ліврей слуг герцога Рішельє, кинулись, за давньою звичкою, до корчми “Вільного Мірошника”.

Прибігши туди, кожен міг довідатись про причину переполоху.

Юнак… А втім, намалюємо кількома штрихами його портрет. Уявіть собі Дон Кіхота[17] вісімнадцяти років, Дон Кіхота без панцира, кольчуги й наколінників, Дон Кіхота в шерстяному камзолі, синій колір якого набрав непевного – середнього між кольором винного осаду й небесної блакиті – відтінку. Обличчя – видовжене й засмагле; гострі вилиці – ознака хитрості; надмірно розвинені м’язи на щелепах – прикмета, за якою відразу й безпомилково можна впізнати гасконця[18], навіть коли він без берета, – а наш юнак мав на голові берет, ще й з поганеньким пером. Очі в молодика були розумні й відверті; ніс із горбинкою, тонкий і гарно окреслений. На зріст він був надто високий для юнака і надто малий для дорослого чоловіка, тож недосвідчена людина могла б сказати, що це фермерський син подався в мандри, якби на ньому не було почепленої на шкіряній перев’язі через плече довгої шпаги, що хльоскала його по ногах, коли він ходив, і стукала по кошлатій шерсті коня, коли він сидів верхи.

Бо наш подорожній їхав на коні, і цей кінь був такий незвичайний, що мимоволі привертав до себе увагу. То була беарнська[19] верхова конячина віком років дванадцяти, а то й чотирнадцяти, жовтої масті, з облізлим хвостом і рубцями на бабках. Вона, дарма що чвалала, понуривши морду нижче колін, так що вершникові марно було натягувати вудила, – ще вільно долала вісім льє[20] за день. На нещастя, ці добрі якості шкапини були так приховані за її химерною мастю та дивною ходою, що на ті часи, коли всяк добре знався на конях, поява її в Менгу, куди вона ступила чверть години тому через Божансійські ворота, викликала справжню сенсацію, яка кинула тінь і на вершника.

І ця сенсація була тим прикріша для юного Д’Артаньяна (так звали молодого Дон Кіхота на його новоявленому Россинанті[21]), що й сам юнак, хоч як вправно тримався в сідлі, не гірше за інших розумів, наскільки він смішний на своєму коні. Недарма наш герой так тяжко зітхнув, приймаючи від пана Д’Артаньяна-батька його подарунок. Молодий Д’Артаньян добре знав, що красна ціна його конячині – двадцять ліврів[22]; але слова, якими батько супроводив цей подарунок, ціни не мали.

– Сину мій! – сказав гасконський дворянин тією чистою беарнською говіркою, якої Генріх IV[23] так ніколи й не міг позбутися. – Сину мій, цей кінь народився в господі вашого батька майже тринадцять років тому і весь час залишався в ній, так що ви повинні любити його. Ні в якому разі не продавайте його і дайте йому змогу спокійно й гідно померти від старості; якщо вам доведеться вирушити з ним у похід, доглядайте його, як доглядали б старого слугу. При дворі, – вів далі пан Д’Артаньян-батько, – якщо ви матимете честь бути там, – до речі, честь, на яку вам дає право давність вашого роду, – бережіть, пам’ятаючи не тільки про себе, а й про своїх близьких, гідність нашого дворянського імені, яке ось уже понад п’ятсот років ніхто з ваших предків нічим не заплямував. Кажучи “близькі”, я маю на увазі ваших рідних і друзів. Ніколи й нікому не коріться, крім пана кардинала й короля. Тільки мужністю – чуєте, тільки мужністю! – дворянин здатен у наші дні прокласти собі дорогу! Кожен, хто здригнеться бодай на мить, ризикує втратити щасливу нагоду, яку, можливо, саме в цю хвилину пропонує йому доля.

Ви молодий і повинні бути хоробрим з двох причин: по-перше, тому, що ви – гасконець, і по-друге, тому, що ви – мій син. Не бійтесь несподіванок і шукайте пригод. Я навчив вас фехтувати; ноги у вас наче з заліза, а руки – зі сталі; кидайтесь у бій з будь-якого приводу; не бійтеся бою, особливо тому, що дуелі заборонені, – отже, треба бути вдвічі хоробрішим, аби наважитися схрестити шпаги. Я, сину мій, можу дати вам лише п’ятнадцять екю[24], свого коня й ті поради, що їх ви оце вислухали. Ваша матінка додасть рецепт чудодійного бальзаму, що його вона дістала від однієї циганки, – він гоїть усі рани, окрім сердечних. Скористайтеся з усього цього й живіть щасливо та довго… Наостанок пораджу вам іще одне. Наслідуйте не мене – ні, бо я ніколи не бував при дворі, а тільки добровольцем брав участь у релігійних війнах[25], – а пана де Тревіля, який був колись моїм сусідою і мав честь змалечку гратися з нашим королем Людовіком XIII, нехай боронить його Бог! Кілька разів ці забавки кінчалися бійками, і його величність не завжди виходив з них переможцем. Стусани, що перепадали королю, пробудили в ньому захоплення й приязнь до пана де Тревіля. Згодом, під час першої подорожі до Парижа, пан де Тревіль бився на дуелях п’ять разів; після смерті старого короля й до повноліття молодого, не рахуючи воєн і походів, – сім разів; а з часів повноліття і по сьогодні – ще разів, може, з сотню!.. І от, попри всі едикти, накази й ухвали, він – капітан мушкетерів, тобто начальник цезарського легіону[26]. Цей легіон дуже високо цінує король; його побоюється навіть кардинал, котрий – а це відомо кожному – не боїться майже нічого. Крім того, пан де Тревіль одержує десять тисяч екю на рік; отже, він вельми високий вельможа… Він починав, як ви; тож підіть до нього з цим листом і, наслідуючи його приклад, чиніть, як він.

Пан Д’Артаньян-батько дав синові свою шпагу, ніжно поцілував його в обидві щоки і благословив.

Юнак вийшов з батькової кімнати й зустрів матір, що чекала на нього зі славнозвісним рецептом бальзаму, який, судячи з батькових порад, син мав досить-таки часто вживати. Мати прощалася довше й ніжніше, ніж батько, і не тому, що пан Д’Артаньян не любив сина, котрий до того ж був його одинаком, а тому, що пан Д’Артаньян був чоловіком і вважав не гідним чоловіка давати волю почуттям. Пані Д’Артаньян була жінкою, а головне – матір’ю… Вона гірко плакала, і, скажемо на похвалу пана Д’Артаньяна-сина: хоч він і силкувався зберегти твердість духу, як це й личить майбутньому мушкетерові, а втім, почуття здолали його, і він теж не втримав сліз, які ледве зміг приховати, та й то – лише наполовину.

Того самого дня юнак пустився в мандри з трьома батьковими подарунками: п’ятнадцятьма екю, конем та листом до пана де Тревіля; поради, зрозуміло, дісталися йому на додачу.

З таким vade mecum[27] Д’Артаньян був схожий – і морально, й фізично – на героя Сервантеса, з котрим ми його так щасливо порівняли, малюючи, за обов’язком оповідача, портрет нашого героя. Дон Кіхот мав вітряки за велетнів, а отару овець – за армію; Д’Артаньян вбачав у кожній посмішці образу і в кожному погляді – виклик. Тому він не розтискав кулаків од самого Тарба[28] аж до Менга й по десять разів на день хапався за шпагу. Проте його кулак досі ще не зачепив жодної щелепи, а шпаги він так і не витяг з піхов жодного разу. Бо хоч вигляд бідолашної жовтої шкапини й викликав у перехожих посмішку, але над конем дзвеніла чимала шпага, а ще вище не просто гордовито, а люто дивились палаючі очі. Тож люди намагалися вгамувати свій сміх або, коли веселість все-таки перемагала розважливість, посміхались принаймні одним боком обличчя, як античні маски. Так, зберігаючи незалежний вигляд і пильно придивляючись до того, що діється довкола, Д’Артаньян і доїхав аж до злощасного Менга.

Але тут, коли Д’Артаньян зібрався спішитися біля воріт “Вільного Мірошника” і ніхто – ні хазяїн, ні служник, ні навіть конюх – не захотів потримати його стремено, наш юнак помітив крізь прочинене вікно долішнього поверху високого пихатого дворянина з непривітним обличчям, який розмовляв з двома чоловіками, що шанобливо слухали його. Д’Артаньян, звичайно, подумав, що говорять про нього, і прислухався.

Цього разу він помилився тільки наполовину: говорили не про нього, а про його коня. Дворянин, мабуть, перелічував усі його яскраві прикмети, і оскільки співрозмовники, як ми вже сказали, вельми шанобливо ставились до оповідача, то весь час голосно сміялися. А що ледь помітної посмішки було досить, аби розбурхати запальність молодого гасконця, то легко собі уявити, як обурив його цей регіт.

І все-таки Д’Артаньян вирішив спершу приглянутись до незнайомця, що так зухвало кепкував із нього. Він звернув у його бік гордий погляд і побачив чоловіка років сорока – сорока п’яти із пронизливими чорними очима, блідим обличчям, великим носом і чорними, старанно підстриженими вусами; незнайомець був одягнений у бузковий камзол та короткі штани зі шнурами того ж кольору, але зовсім без прикрас, коли не зважати на звичайні прорізи, крізь які проглядала сорочка. Штани й камзол, хоч і були нові, здавалися пом’ятими, як дорожні речі, що довго лежали в скрині. Д’Артаньян миттю вгледів усе це своїм метким оком, а може, й інстинктивно відчувши в незнайомцеві людину, яка мала відіграти в його житті неабияку роль.

Отож саме тоді, як Д’Артаньян зупинив погляд на незнайомцеві в бузковому камзолі, той висловлював про беарнську конячину такі хитромудрі й глибокодумні міркування, що його співрозмовники заходилися реготом, хоч сам він тільки ледь усміхався, та й то, певно, проти своєї звички.

Тепер уже сумнівів не було: з Д’Артаньяна глузували. Певний своєї правоти, він насунув берет на самісінькі очі й, намагаючись наслідувати манери придворних, що їх підмітив ще в Гасконі у приїжджих вельмож, поклав одну руку на ефес шпаги, а другою взявся в бік. На лихо, що ближче підходив Д’Артаньян до зухвальця, то дужче поймав його гнів. І в нього з язика, замість гордого й гідного виклику, зірвалися лише брутальні натяки; крім того, розлючений юнак ще й несамовито замахав руками.

– Гей, добродію! – вигукнув Д’Артаньян. – Шановний, авжеж, ви, що ховаєтесь за цією віконницею! Скажіть лишень, з чого ви смієтесь, і ми посміємося разом.

Дворянин неквапом перевів погляд з коня на вершника, ніби йому й справді був потрібен час, аби переконатися, що ці дивні Докори стосуються саме його; впевнившись у цьому, він злегка насупив брови і, помовчавши, відповів Д’Артаньянові тоном, сповненим невимовної іронії та зухвалості: – Я не з вами розмовляю, добродію.

– Але я розмовляю з вами, я! – вигукнув юнак, доведений до нестями цим поєднанням нахабства й вишуканості, пристойності й зневаги.

Незнайомець ще раз глянув на Д’Артаньяна й ледь помітно всміхнувся. Він відступив од вікна, неквапно вийшов з дверей заїзду й зупинився за два кроки від Д’Артаньяна, саме проти його коня. Спокійна манера та глузливий вираз обличчя дворянина ще дужче розвеселили його співрозмовників, що залишилися стояти біля вікна.

Побачивши незнайомця перед собою, Д’Артаньян на цілий вершок витяг шпагу з піхов.

– Цей кінь і справді жовтецевої масті, або, точніше, був таким замолоду, – знову зауважив незнайомець, звертаючись до своїх слухачів і мовби не помічаючи нестями Д’Артаньяна, хоч той і стояв між ним та його співрозмовниками. – Цей колір добре відомий у ботаніці, але до останнього часу дуже рідко зустрічався серед коней.

– Лише той може кепкувати з коня, хто не зважується кепкувати з його хазяїна! – вигукнув розгніваний наслідувач пана де Тревіля.

– Я не часто сміюся, добродію, – відповів незнайомець, – про що ви можете судити з виразу мого обличчя; проте я сподіваюсь зберегти за собою право сміятися тоді, коли мені заманеться.

– А я, – крикнув Д’Артаньян, – не бажаю, щоб сміялися тоді, коли мені це не до вподоби!

– Справді, добродію? – спитав незнайомець ще спокійніше. – Ну, що ж! Це вельми слушно. – І, повернувшись на підборах, він рушив до воріт заїзду, біля яких Д’Артаньян з самого початку помітив верхового коня.

Та не такий був Д’Артаньян, аби відпустити людину, що мала зухвалість насміятися з нього. Він вихопив шпагу з піхов і кинувся за незнайомцем, вигукуючи:

– Оберніться, та оберніться ж, пане жартівнику, щоб я, бува, не зачепив вас ззаду!

– Зачепити мене? – перепитав той і, рвучко повернувшись, глянув на юнака скоріше здивовано, ніж неприязно. – Та годі, годі ж бо, мій любий, ви з глузду з’їхали!

Потім тихо, наче звертаючись до самого себе, додав:

– От біда! А яка б це була знахідка для його величності, котрий скрізь шукає хоробрих людей, щоб поповнити лави своїх мушкетерів!

Та ледве він договорив ці слова, як Д’Артаньян зробив такий несамовитий випад шпагою, що, коли б незнайомець вмить не відскочив назад, це був би його останній жарт. Збагнувши, що жартом тут не відбутися, дворянин вихопив свою шпагу, вклонився супротивникові й почав захищатися. Але враз обидва його співрозмовники вкупі з корчмарем накинулись на Д’Артаньяна й заходилися безжально лупцювати його кийками, лопатами та камінними щипцями. Змушений змінити тактику, Д’Артаньян обернувся, щоб захиститись од цієї зливи ударів, а його супротивник уклав шпагу в піхви і з учасника бою, яким мало не став, знову перетворився на глядача, виконуючи цю роль зі своєю звичною байдужістю.

– Хай їм чорт, цим гасконцям! – пробурмотів він усе-таки. – Посадіть його знову на цього жовтогарячого мерина, і хай він забирається геть.

– Не раніше, ніж я вб’ю тебе, боягузе! – крикнув Д’Артаньян, відбиваючись од ударів трьох супротивників, але не відступаючи ні на крок.

– Гасконські хвастощі, – прошепотів дворянин. – Ці мені гасконці! Дайте йому добрячого прочухана, якщо це йому так до вподоби. Коли він утомиться, то сам скаже, що з нього досить.

Але незнайомець не знав, з яким упертюхом має справу; Д’Артаньян був з тих людей, котрі ніколи не просять пощади. Бій тривав ще кілька секунд; нарешті знеможений Д’Артаньян випустив з рук шпагу, яка переламалася навпіл від удару кийка. Мало не в ту ж мить другий удар прийшовся йому по лобі, і юнак, скривавлений, майже непритомний, упав на землю.

До місця події збігалися люди. Боячись скандалу, корчмар разом зі слугами вніс пораненого до кухні, де йому надали першу допомогу.

Тим часом дворянин знову підійшов до вікна й нетерпляче, ба навіть трохи невдоволено, став спостерігати за натовпом.

– Ну, що там з цим божевільним? – спитав він, почувши, як рипнули двері, та обернувшись до корчмаря, що зайшов довідатись, як почувається його гість.

– Ваша світлість цілі й здорові? – й собі спитав хазяїн заїзду.

– Авжеж, цілий і здоровий, любий мій хазяїне, і навіть цікавлюсь, що сталося з нашим юнаком.

– Йому краще, – відповів корчмар. – Він таки справді знепритомнів.

– Справді? – перепитав дворянин.

– Але, перш ніж знепритомніти, він зібрав усі сили, щоб назвати вас і послати вам виклик.

– Це не хлопець, а диявол! – вигукнув незнайомець.

– Ба ні, ваша світлосте, це зовсім не диявол, – заперечив хазяїн, зневажливо усміхнувшись. – Поки він був без тями, ми обшукали його і знайшли в його клуночку одну-єдину зміну білизни, а в гаманці – всього-на-всього одинадцять екю. Проте це не завадило йому сказати, непритомніючи, що, коли б щось подібне сталося з ним у Парижі, ви пожалкували б одразу, хоч і тут пожалкуєте, тільки трохи згодом.

– Тоді, – холодно зауважив незнайомець, – це якийсь перевдягнений принц крові.

– Я вам сказав це, ваша світлосте, – відповів хазяїн, – щоб ви були насторожі.

– А він нікого не згадував у нестямі?

– Ще б пак! Він ляскав по кишені й промовляв: “Побачимо, що скаже пан де Тревіль про образу, якої завдали його улюбленцю”.

– Пан де Тревіль? – мовив незнайомець, стаючи уважнішим. – Він ляскав по кишені, вимовляючи ім’я пана де Тревіля?.. Я певен, мій любий хазяїне: поки ваш юнак лежав нестямний, не обійшлося без того, щоб ви не обшукали й цю кишеню. Що там було?

– Лист до пана де Тревіля, капітана мушкетерів.

– Справді?

– Щира правда, як те, що я з вами маю честь говорити, ваша світлосте.

Не дуже спостережливий корчмар не помітив, яке враження справили його слова на незнайомця. Той відійшов од вікна, на яке досі спирався ліктем, і стурбовано насупив брови.

– Хай йому чорт! – пробурмотів він крізь зуби. – Чи не підіслав Тревіль до мене цього гасконця? Щоправда, він надто молодий! Але удар шпагою – це удар шпагою, хоч би скільки років було тому, хто його завдає, і до того ж завжди менше остерігаєшся хлопчиська, ніж когось іншого. Іноді досить дрібної перешкоди, щоб зіпсувати велику справу.

І незнайомець глибоко й надовго замислився.

– Послухайте, хазяїне, – спитав він нарешті, – чи не могли б ви звільнити мене від цього шаленого хлопця? Чесно кажучи, я не можу його вбити, і все-таки, – додав він з холодною погрозою, – він мені заважає. Де він?

– У кімнаті моєї дружини, на другому поверсі, де йому роблять перев’язку.

– Його речі та клунок з ним? Чи не скидав він камзола?

– Все лишилося внизу, на кухні. Але якщо цей шибайголова заважає вам…

– Авжеж! Він зчинив у вашому заїзді веремію, яка не може бути до вподоби чесним людям. Підніміться до себе, приготуйте рахунок і попередьте мого слугу.

– Як! Ваша світлість уже залишає нас?

– Ви це добре знаєте, бо я вже раніше наказав осідлати коня. Хіба мій наказ не виконано?

– Виконано, і, як ваша світлість може в цьому переконатися, кінь стоїть біля воріт, готовий рушити в дорогу.

– Гаразд, робіть те, що я вам наказав.

“Матінко моя! – подумав корчмар. – Невже він злякався цього хлопчиська?”

Але владний погляд незнайомця тут же зупинив його думки. Хазяїн покірливо вклонився і вийшов.

“Бракує тільки, щоб цей негідник побачив міледі, – подумав незнайомець. – Вона от-от має проїхати; незрозуміло, чому вона запізнюється. Ану ж бо сяду я на коня й поскачу їй назустріч… Коли б тільки дізнатися, що написано в цьому листі до Тревіля!”

І, пошепки щось промовляючи, незнайомець попрямував до кухні.

Тим часом корчмар, який жодної миті не сумнівався, що незнайомець тікає з його заїзду саме через присутність юнака, піднявся до кімнати дружини, де Д’Артаньян уже прийшов до тями. І от хазяїн, натякнувши на те, що в цю справу може втрутитися поліція, – а він був цілком певен, що Д’Артаньян розпочав сварку зі знатним вельможею, – почав умовляти юнака, аби той, незважаючи на свою слабкість, негайно вирушив у дорогу. Напівоглушений, напівроздягнений, із замотаною ганчір’ям головою, Д’Артаньян підвівся, і хазяїн допоміг йому спуститися вниз. Та, опинившись на кухні, юнак знову побачив свого кривдника: стоячи біля підніжки дорожньої карети, запряженої двома здоровими нормандськими кіньми, той спокійно з кимось розмовляв.

Його співбесідницею, чию голівку можна було побачити у віконечку карети, була молода жінка років двадцяти – двадцяти двох. Ми вже казали, з якою швидкістю Д’Артаньян схоплював усі деталі незнайомого обличчя; тож із першого погляду він побачив: жінка була молода та вродлива. Її краса вразила Д’Артаньяна тим більше, що то була краса, зовсім незвична для південних країв, де юнак жив донедавна. Жінка була бліда; довгі біляві кучері падали їй на плечі; в неї були великі млосні голубі очі, рожеві вуста й сніжно-білі руки.

Жінка дуже жваво розмовляла з незнайомцем.

– Отже, його високопреосвященство наказує мені… – говорила вона.

– Негайно повернутися до Англії й відразу повідомити, якщо герцог виїде з Лондона.

– Інших розпоряджень не буде? – спитала красуня.

– Вони у цій скриньці, яку ви маєте відкрити лише по той бік Ла-Маншу.

– Гаразд; а що робитимете ви?

– Я повертаюсь до Парижа.

– Не покаравши цього зухвалого хлопчиська? Незнайомець зібрався відповісти; аж у ту мить, коли він одкрив рота, Д’Артаньян, який усе чув, вибіг на поріг.

– Цей зухвалий хлопчисько сам карає інших! – вигукнув він. – І я сподіваюсь, що тепер той, кого він мав покарати, не втече від нього.

– Не втече? – перепитав незнайомець, насупивши брови.

– Ні, бо я певен, що перед дамою ви не наважитесь тікати.

– Пам’ятайте, – вигукнула міледі, побачивши, що її співрозмовник схопився за шпагу, – пам’ятайте: найменше запізнення може звести все нанівець!

– Ваша правда, – відповів незнайомець. – Рушайте своєю дорогою, а я поїду своєю.

І, схиливши на знак вітання голову, він скочив у сідло; кучер карети й собі щосили стьобнув коней. Обоє чвалом помчали в різні боки.

– А гроші? – обурено крикнув хазяїн заїзду, чия шанобливість змінилася найглибшою зневагою, коли він побачив, що гість утікає, так і не розрахувавшися.

– Заплати, шалапуте! – гукнув на ходу незнайомець до свого слуги, і той, кинувши до ніг корчмаря кілька срібних монет, поскакав слідом за своїм господарем.

– Боягуз! Мерзотник! Самозванець! – закричав Д’Артаньян, кидаючись за слугою.

Але він був іще надто слабкий, щоб витримати таке потрясіння. Ледве юнак зробив десяток кроків, як у вухах в нього задзвеніло, голова запаморочилась, очі заслала кривава пелена і він упав посеред вулиці, все ще вигукуючи:

– Боягуз! Боягуз! Боягуз!

– А він і справді боягуз, – пробурмотів корчмар, підходячи до Д’Артаньяна й сподіваючись лестощами заслужити довіру бідолашного юнака, а потім обдурити його, як чапля в байці обдурює слимака[29].

– Авжеж, жалюгідний боягуз, – прошепотів Д’Артаньян. – Але ж яка вона чарівна!

– Хто – вона? – спитав хазяїн заїзду.

– Міледі, – ледь чутно мовив Д’Артаньян. І знову знепритомнів.

– Що ж, – сказав сам до себе корчмар, – я втратив двох постояльців, але мені лишився третій – він, сподіваюсь, пробуде в мене кілька днів. Свої одинадцять екю я однаково зароблю.

А нам відомо, що саме одинадцять екю лишалося в гаманці Д’Артаньяна.

Хазяїн заїзду розраховував, що його гість хворітиме одинадцять днів, і сподівався заправити з нього по одному екю за день. Але він не взяв до уваги вдачі гостя. Наступного дня, рівно о п’ятій годині, Д’Артаньян прокинувся й сам зійшов до кухні. Тут він зажадав, крім різного зілля, список якого до нас не дійшов, вина, олії та розмарину. Зазираючи в рецепт, який дала йому мати, він приготував бальзам і намастив ним свої рани, час од часу змінюючи пов’язки й не допускаючи до себе ніяких лікарів. І от, дякуючи цьому циганському бальзамові, а може, й тому, що він обійшовся без лікаря, Д’Артаньян уже ввечері зміг встати з ліжка, а на ранок майже зовсім оклигав.

Та коли Д’Артаньян став розплачуватися за розмарин, олію й вино – єдине, на що витратився хазяїн заїзду, бо постоялець дотримувався дієти, на відміну від свого жовтого коня, який, за твердженням корчмаря, з’їв щонайменше втричі більше, ніж можна було уявити, дивлячись на цю шкапину, – він знайшов у кишені лише потертий оксамитовий гаманець з одинадцятьма екю. Листа до пана де Тревіля не було – він зник.

Юнак заходився шукати листа, вивернув разів із двадцять свої кишені, торбинку, витрусив гаманець. Переконавшись, що листа немає, він утретє впав у лють, і це знову змусило його скористатися з вина й ароматичної олії. Побачивши, що примхливий гість не на жарт розпалився й погрожує побити та потрощити все в заїзді, коли не знайдуть листа, хазяїн знову вхопив рогача, дружина – мітлу, а слуги – ті ж самі кийки, які прислужилися їм раніше.

– Мій рекомендаційний лист! – вигукував Д’Артаньян. – Віддайте мого рекомендаційного листа! Хай вам чорт! Або я вас насаджу на рожен, як рябчиків!

На жаль, єдина обставина заважала юнакові здійснити свою погрозу. Ми вже казали: його шпага була зламана навпіл ще в першому бою, про що він зовсім забув. Тому, вихопивши її, Д’Артаньян добачив лише уламок дюймів[30] десять завдовжки, що його хазяїн дбайливо знову вклав у піхви. Решту шпаги корчмар завбачливо Іприховав, щоб зробити з неї шпигувальну голку.

Та ця прикрість не зупинила б, мабуть, нашого невгамовного юнака, якби хазяїн заїзду не збагнув, що претензії його гостя цілком справедливі.

– Ай справді, – сказав він, опускаючи рогача, – де ж цей лист?

– Так, де лист? – закричав Д’Артаньян. – Я вас попереджаю: це лист до пана де Тревіля, і треба, щоб його знайшли! Якщо ж не знайдете, пан де Тревіль зуміє примусити знайти!

Ця погроза остаточно перелякала хазяїна. Пан де Тревіль був людиною, чиє ім’я, після імен короля та кардинала, мабуть, найчастіше згадувалось і серед військових, і серед мирних городян. Був ще, правда, панотець Жозеф[31], але його ім’я вимовлялося тільки пошепки, – таким великим був страх, навіюваний “сірим преосвященством”, як називали цього близького друга кардинала.

Отож, відкинувши рогача й наказавши дружині зробити те саме з мітлою, а слугам – з кийками, корчмар сам подав приклад і заходився шукати загублений лист.

– Може, в цей лист були вкладені якісь цінності? – спитав він після кількох хвилин марних пошуків.

– Сто чортів! Ще б пак! – вигукнув гасконець, який сподівався, що лист допоможе йому прокласти шлях до королівського двору. – В ньому було все моє багатство.

– Іспанські бони[32]? – заклопотано перепитав хазяїн.

– Бони на одержання грошей в особистій скарбниці його величності!

Сподіваючись завдяки цьому листу потрапити до почту короля, Д’Артаньян вирішив, що може, не збрехавши, дати таку трохи неточну відповідь.

– Хай йому чорт! – розпачливо зойкнув корчмар.

– Але це дрібниці, – провадив Д’Артаньян з притаманним гасконцям апломбом, – це дрібниці, і гроші не варті уваги. Все вирішував сам лист. Я б скоріше погодився втратити тисячу пістолів[33], ніж загубити цей лист.

Він нічим не ризикував, сказавши б і “двадцять тисяч”; тільки юнача сором’язливість втримала його від цього.

Раптом хазяїна, розлюченого марними пошуками, ніби світлом осяяло.

– Цей лист не загублений! – скрикнув він.

– Як? – вигукнув Д’Артаньян.

– А так; його у вас викрали.

– Викрали? Хто?

– Вчорашній дворянин. Він заходив на кухню, де лежав ваш камзол. Він лишався там сам. Я ладен побитися об заклад, що це він викрав листа.

– Ви так вважаєте? – невпевнено перепитав Д’Артаньян. Юнак краще за будь-кого знав, що лист має вагу тільки для нього самого, і не розумів, нащо він комусь іншому. Безперечно, нікому зі слуг або постояльців лист не потрібен.

– Ви сказали, – вів далі Д’Артаньян, – що підозрюєте цього зухвалого дворянина.

– Я певен цього, – відповів корчмар, – бо коли я йому зауважив, що ваша вельможність – улюбленець пана де Тревіля і що у вас є лист до цього іменитого добродія, він дуже стурбувався, спитав у мене, де лист і відразу ж спустився на кухню, де, як йому було відомо, лежав ваш камзол.

– Це він мене обікрав! – вигукнув Д’Артаньян. – Я поскаржусь панові де Тревілю, а пан де Тревіль поскаржиться королю.

По тому він з поважним виглядом витяг з кишені два екю і дав їх хазяїнові. Той, знявши шапку, провів гостя аж до воріт. Тут Д’Артаньян сів верхи на свого жовтого коня, який і довіз його – вже без усяких пригод – до Сент-Антуанської застави Парижа, де юнак продав шкапину за три екю; це була добра ціна, коли врахувати, що Д’Артаньян здорово загнав тварину на останньому перегоні. Баришник, якому молодий гасконець продав коня, сказав, що дає такі великі гроші – дев’ять ліврів – тільки з огляду на незвичайну масть худобини.

Отож Д’Артаньян увійшов до Парижа пішки, з клуночком під пахвою, і блукав доти, аж поки винайняв невеличку кімнатку по своїх мізерних грошах. Це була мансарда в будинку на вулиці Могильників, неподалік од Люксембурга[34].

Сплативши завдаток, Д’Артаньян зачинився в своїй комірчині й решту дня пришивав до камзола та штанів галуни, які його мати нишком одпорола від майже нового камзола пана Д’Артаньяна-батька. Потім він подався на набережну Брухту, де йому поміняли клинок поламаної шпаги, а звідти пішов до Лувру[35], щоб довідатись у першого-ліпшого мушкетера, де міститься будинок пана де Тревіля, котрий, як виявилося, стояв на вулиці Старого Голубника, тобто майже поряд з новою оселею Д’Артаньяна, – обставина, яку юнак вирішив вважати щасливою прикметою успішного завершення подорожі.

Нарешті, задоволений своєю поведінкою в Менгу, не докоряючи собі за минуле, впевнений у теперішньому й сподіваючись на щасливе майбутнє, юнак ліг і заснув богатирським сном.

За звичкою провінціала, він проспав до дев’ятої години ранку, вдягнувся й пішов до славнозвісного пана де Тревіля – третьої особи в королівстві, як казав пан Д’Артаньян-батько.

II. Передпокій пана де Тревіля

Пан де Труавіль, як досі називають його рід у Гасконі, або пан де Тревіль, як, зрештою, він сам назвав себе в Парижі, – і справді починав однаково з Д’Артаньяном, тобто не маючи жодного су[36] в кишені, але з тим запасом завзяття, дотепності й здорового глузду, завдяки якому найбідніший гасконський дворянчик, що живе лише сподіванками на батьківську спадщину, досягає більшого, ніж найбагатший перигорський або беррійський дворянин з його наявними скарбами. Зухвала сміливість і ще зухваліше щастя за часів, коли удари шпаги сипалися градом, піднесли де Тревіля аж на вершину крутих сходів, які звуться придворним успіхом і які він долав з дивовижною спритністю.

Він був другом короля, котрий (це всім відомо) свято беріг пам’ять про свого батька Генріха IV. Батько пана де Тревіля так віддано служив старому королю у війнах проти Ліги[37], що, за браком грошей, – а грошей усе життя не вистачало беарнцю, котрий свої борги сплачував дотепами, єдиним, чого він ніколи не мав потреби позичати, – що, повторюємо, за браком грошей, старий король після взяття Парижа дарував своєму помічникові право намалювати на гербі лева з девізом на золотому тлі: fidelis et fortis[38]. Це була велика честь, але цього було замало для достатку. Тому після смерті уславленого співборця великого Генріха синові в спадщину залишилися тільки його шпага та девіз. Дякуючи цьому подвійному подарунку і, на додачу, незаплямованому імені, пана де Тревіля прийняли до почту молодого принца, де він так спритно вправлявся своєю шпагою і був такий вірний своєму девізові, що Людовік XIII, один з найкращих фехтувальників королівства, якось навіть сказав: коли б комусь з його друзів треба було битися на дуелі, то він порадив би взяти за секунданта спочатку його самого, а потім – Тревіля, або, можливо, й навпаки.

Отже, Людовік ХНІ дуже прихильно ставився до Тревіля, і, дарма що це була королівська, тобто егоїстична прихильність, – вона однаково лишалась прихильністю. За тих важких часів кожен прагнув оточити себе людьми міцного гарту, а де Тревіль був саме такий. Багато хто міг узяти собі за девіз епітет “сильний”, який становив другу частину напису на гербі де Тревілів; але мало хто міг претендувати на епітет “вірний”, що складав його першу частину. Тревіль був серед останніх.

Він був справді рідкісним чоловіком: мав несперечливу, мов у вірного пса, вдачу, метке око, міцну руку, до того ж відзначався одчайдушною хоробрістю. Око служило йому для того, щоб стежити, чи не гнівається король на когось, а рука – щоб бити його ворогів, хоч би хто вони були, – Бем, Моревер, Польтро де Мере або Вітрі[39]. Спершу Тревілю бракувало щасливої нагоди, щоб показати себе; але він терпляче вичікував, твердо поклавши схопити свій шанс за чуба, якщо тільки він колись йому трапиться. Зрештою Людовік XIII зробив де Тревіля капітаном своїх мушкетерів, котрі, з їхньою відданістю, ба навіть фанатизмом, стали для цього короля тим самим, чим була ординарна сторожа для Генріха III[40] або шотландська гвардія для Людовіка XI[41].

Кардинал і собі намагався не відставати від короля. Побачивши, якою грізною когортою вибраних оточив себе Людовік XIII, другий, чи то пак, перший король Франції також захотів мати свою гвардію. Треба було бачити, з якою старанністю ці два можновладці-суперники відбирали в усіх провінціях Франції й навіть в іноземних краях сміливців, котрі по-справжньому вміли володіти шпагою. Коли ввечері Рішельє та Людовік XIII сідали за шахівницю, вони часто сперечалися, хто з їхніх гвардійців кращий. Кожен вихваляв виправку й відвагу своїх охоронців. Прилюдно виступаючи проти дуелей та бійок, вони самі ж непомітно підбурювали їх на сварки, відчуваючи щирий смуток або невимовну радість з приводу поразок чи перемог своїх улюбленців. Так принаймні про це мовиться в спогадах однієї особи, яка зазнала в цих боях кілька поразок і безліч разів виходила переможцем.

Тревіль зумів скористатися зі слабинки свого можновладця й завдяки цьому на довгі роки завоював щиру прихильність короля, котрий аж ніяк не відзначався вірністю в дружбі. Він влаштовував паради мушкетерів перед палацом кардинала Армана дю Плессі й глузливо спостерігав, як стовбурчаться від люті сиві вуса його високопреосвященства. Тревіль дуже добре знав усі тонкощі військової справи того часу, коли солдати жили або за рахунок ворога, або ж за рахунок своїх співвітчизників; солдати Тревіля були справжнісінькими шибайголовами й підкорялися тільки йому.

Розхристані, завжди напідпитку, подряпані королівські мушкетери, або, точніше, мушкетери пана де Тревіля, вештались по шинках, по вулицях і гульбищах, горлали, підкручуючи вуса, дзвеніли шпагами, зухвало зачіпали гвардійців пана кардинала; потім просто посеред вулиці вихоплювали з піхов шпаги, засипаючи супротивника градом насмішок. Іноді королівських мушкетерів убивали, але вони були певні, що їх не забудуть і за них помстяться; частіше вбивали вони, твердо переконані, що не засидяться у в’язниці, – пан де Тревіль завжди знайде спосіб визволити їх. Ці люди на всі лади вихваляли пана де Тревіля, справді палко любили його і, дарма що були зайдиголовами, тремтіли перед ним, як школярі перед учителем; вони беззастережно йому підкорялись і ладні були піти на смерть, аби тільки змити з себе найменший його докір.

Пан де Тревіль повертав цей могутній важіль передусім на користь королю і друзям короля, а потім – на користь собі і своїм друзям. Проте в жодному спогаді того багатого на мемуари часу немає й натяку на те, що цього дворянина звинуватили в якомусь негідному вчинку навіть його вороги, – а їх у нього було чимало і поміж людей, що володіли пером, і поміж тих, що хвацько орудували шпагою. Ніхто, повторюємо, ніколи не чув, щоб цей гідний дворянин брав хабарі за допомогу своїх вірних солдатів. Навдивовижу тонко вміючи плести придворні інтриги, що рівняло його з найпідступнішими придворними, він залишався чесною людиною. До того ж, незважаючи на участь у численних походах та важкі обов’язки солдата, він був чи не найгалантнішим кавалером, найвитонченішим франтом і найхитромудрішим оповідачем мадригалів[42] свого часу; про його успіхи в жінок говорили так само багато, як за двадцять років до того розповідали про любовні пригоди Бассомп’єра[43], а це немало важило.

Отже, капітаном мушкетерів захоплювалися, його любили й боялися, переконані, що він і справді досяг апогею людського щастя.

Людовік XIV затьмарив власним сяйвом усі малі зірки свого двору; його ж батько, сонце pluribus impar[44], давав змогу зберегти власний блиск і вагу кожному зі своїх улюбленців та придворних. Тому, крім ранкового прийому в короля і кардинала, у Парижі на той час влаштовувалося ще понад двісті малих ранкових прийомів, які також мали великий успіх. Серед цих двохсот малих прийомів ранковий прийом де Тревіля збирав чи не найбільше відвідувачів.

Подвір’я його будинку, що стояв на вулиці Старого Голубника, влітку вже з шостої, а взимку з восьмої години нагадувало похідний табір. П’ятдесят, а то й шістдесят мушкетерів, озброєних, як на війну, і готових на все, прогулювалися перед будинком, і вигляд цей натовп, що безперервно поповнювався новими людьми, мав досить солідний. По сходах – таких широких, що на їхньому місці в наш цивілізований час можна було б звести цілий будинок, – вгору і вниз сунули парижани, які приходили просити якоїсь милості, провінційні дворяни, які чекали на зарахування в мушкетери, і слуги в строкатих лівреях з галунами, що приносили до пана де Тревіля листи від своїх господарів. У самому передпокої на довгих лавах відпочивали попід стінами вибрані – ті, хто був особисто запрошений господарем. З раннього ранку й до пізнього вечора тут не вгавав притишений гомін, а в кабінеті поряд з передпокоєм пан де Тревіль приймав гостей, слухав скарги відвідувачів, давав накази і, наслідуючи короля, робив огляди своїм солдатам, виходячи, правда, не на балкон Лувру, а з’являючись у вікні свого кабінету.

Опинившися вперше на цьому подвір’ї, Д’Артаньян був просто приголомшений розкішним виглядом відвідувачів; а слід сказати, що наш провінціал походив з Гасконі і що в ті часи співвітчизників Д’Артаньяна мали за людей, яких не так легко чимось збентежити. Бо й справді, відколи гість минав масивні, оббиті довгими цвяхами з чотирикутними головками ворота, він потрапляв у юрбу людей, котрі, озброєні довжелезними шпагами, походжали подвір’ям, перегукуючись, лаючись і жартуючи одне з одним. Тільки офіцер, шляхетний вельможа або красуня могли сподіватись пробити собі дорогу серед цього гомону людських хвиль.

Серце в нашого юнака калатало, і він намагався протовпитись крізь галасливу й неспокійну юрбу, притискаючи довгу шпагу до худих ніг, тримаючи руку біля крис капелюха й ніяково усміхаючись, як усякий провінціал, що хоче вдати, ніби він не втратив самовладання. Щоразу, коли Д’Артаньянові щастило обминути який-небудь гурт, він полегшено зітхав. Проте юнак чудово розумів, що всі погляди в цю мить звернені на нього, і вперше в своєму житті, хоч досі був досить високої думки про себе, відчув, що він смішний.

Але й перед самими сходами Д’Артаньянові не стало легше: четверо мушкетерів розважалися тут якоюсь дивною грою, а ще десять чи дванадцять чоловік чекали на терасі, поки настане їхня черга взяти участь у витівці.

Один з мушкетерів, стоячи на кілька сходинок вище, відбивався шпагою, не даючи або принаймні намагаючись не дати іншим піднятися.

Решта троє, також зі шпагами в руках, спритно нападали на нього. Д’Артаньян вирішив спочатку, що це фехтувальні рапіри із затупленим вістрям. Але незабаром з численних подряпин він зрозумів, що, навпаки, кожна шпага якнайкраще відточена; до того ж, при кожному вдалому ударі не тільки глядачі, а й учасники сміялись, як божевільні.

Той, що стояв зверху, чудово захищався. Навколо бійців утворилося коло; умови гри полягали в тому, що після пропущеного влучного удару поранений відмовлявся від своєї черги на аудієнцію[45], відступаючи її тому, хто переміг. За п’ять хвилин усі троє дістали подряпини: один – у руку, другий – у підборіддя, третій – у вухо, тим часом як їхній суперник не був зачеплений жодного разу; за встановленою умовою, це винагороджувалося тим, що переможець вигравав одразу три черги.

І хоч не так важко було здивувати нашого молодого мандрівника, як примусити його виявити свій подив, – ця гра справді вразила Д’Артаньяна. Він звик, що навіть у його провінції – краї, де так багато відчайдушних заводіяк, – для виклику на дуель потрібен хоч якийсь привід; божевільна витівка чотирьох гультіпак була, на його думку, найнеймовірнішим з усього, про що він досі чув навіть у Гасконі. Юнакові здалося, ніби він перенісся до тієї славнозвісної країни велетнів, куди згодом потрапив Гуллівер[46] і де він натерпівся такого страху. Та навіть минувши фехтувальників, Д’Артаньян не дуже наблизився до мети: треба було пройти ще терасу й передпокій.

Тут, правда, вже не фехтували – на терасі розповідали любовні історії, а в передпокої гомоніли про двірцеві новини. На терасі Д’Артаньян зашарівся, у передпокої він затремтів. Дарма що юнак вдався меткий і непосидющий – в Гасконі бо він залицявся не тільки до юних покоївок, а й до молодих господинь, – бодай у кошмарному сні він не міг собі уявити й половини почутих тут подробиць любовних зустрічей, і четвертої частки гучних любовних подвигів, яким особливої ефектності надавали широковідомі імена й пікантні деталі. Але якщо на терасі була вражена його скромність, то в передпокої – його повага до кардинала. Тут, на свій превеликий подив, Д’Артаньян почув неприховану критику політики, від якої тремтіла вся Європа; тут висміювалось приватне життя кардинала, а наш юнак добре знав, що за найменшу спробу втрутитися в нього покарано багатьох високих і могутніх вельмож. З цієї великої особи, до якої так шанобливо ставився Д’Артаньян-батько, тут одверто сміялися мушкетери пана де Тревіля, котрі вголос глузували з його кривих ніг і згорбленої спини; дехто наспівував куплети про кардиналову любку пані Д’Егійон (його племінницю пані де Комбале[47]); інші домовлялися про чергову бійку з пажами та гвардійцями його світлості кардинала. Все це здавалося Д’Артаньянові страхітливим і неймовірним.

Проте, коли серед уїдливих жартів на адресу кардинала іноді лунало ім’я короля, всі вмить замовкали, – так, ніби чиясь невидима рука затуляла їм рота; співрозмовники нерішуче озиралися довкола, наче побоюючись, що їхні слова почують у кабінеті пана де Тревіля. Та незабаром хтось влучним натяком знову переводив розмову на його високопреосвященство, голоси знову лунали на повну силу, і жоден вчинок кардинала не лишався поза увагою.

“Всіх цих людей кинуть до Бастилії і повісять! – з жахом подумав Д’Артаньян. – І мене, безперечно, разом з ними, бо з тієї миті, як я почув ці розмови, я став їхнім спільником. Що сказав би мій батечко, який так палко радив поважати кардинала, коли б дізнався, Що я потрапив у товариство цих плетунів?”

Д’Артаньян, ясна річ, не наважувався взяти участь у розмові. Він тільки дивився в обидва ока, слухав в обидва вуха і щосили напружував усі п’ять своїх відчуттів, аби нічого не пропустити. Та хоч як поважав він батька, а все ж відчував, що власні смаки схиляють його до схвалення, а не до осуду всього, що відбувалося навколо.

Оскільки Д’Артаньяна ніхто серед цього натовпу улюбленців пана де Тревіля не знав і ніколи не бачив, до нього підійшов розпорядник, щоб довідатись про мету його візиту. Д’Артаньян ніяково назвав своє ім’я, послався на те, що він земляк пана де Тревіля, і попросив розпорядника, аби той поклопотався перед капітаном мушкетерів про коротку аудієнцію для нього. Розпорядник прихильно пообіцяв передати прохання.

Трохи заспокоївшись, Д’Артаньян почав уважніше роздивлятися вбрання та обличчя присутніх.

Посеред найгомінливішого гурту стояв високий і гордовитий мушкетер, чий не зовсім звичайний костюм привертав загальну увагу. На мушкетері був не мундир, носити який, до речі, за тих часів менших політичних свобод, але більшої особистої незалежності було зовсім не обов’язково, а досить вицвілий і потертий небесно-голу-бий камзол, на який він надів гаптовану золотом перев’язь, що виблискувала, немов сонячні лелітки на воді в ясний безхмарний день. Довгий плащ з темно-червоного оксамиту спадав з його плечей, даючи змогу лише спереду розгледіти розкішну перев’язь, на якій висіла величезна шпага.

Цей мушкетер, що тільки-но змінився з караулу, скаржився на нежить і час од часу навмисне кашляв. Він недбало пояснював співрозмовникам, що саме через застуду й надів плащ, а ті, поки він погордливо підкручував вус, милувалися з гаптованої золотом перев’язі, і Д’Артаньян – більше за всіх.

– Нічого не вдієш, – казав мушкетер, – це стає модним; я розумію, що вчинив безумство, але ж це модно. До того, треба ж кудись витрачати батьківську спадщину.

– Та годі тобі, Портосе! – вигукнув хтось. – Не намагайся нас переконати, ніби цією перев’яззю ти завдячуєш батьківській щедрості; признайся – тобі її подарувала дама під вуаллю, яку я зустрів із тобою в неділю біля застави Сент-Оноре.

– Ні, присягаюся честю й даю слово дворянина! Я купив її за власні гроші, – відповів той, кого назвали Портосом.

– Так само, як я купив оцей новий гаманець, – обізвався інший мушкетер, – за ті гроші, що їх моя любка поклала мені до старого.

– Ні, це правда, – заперечив Портос, – і доказом цього є те, що я заплатив за перев’язь дванадцять пістолів.

Захоплення побільшало, але й сумніви не розвіювалися.

– Чи не так, Арамісе? – спитав Портос, звертаючись до іншого мушкетера.

Той, кого назвали Арамісом, був анітрохи не схожий на Портоса: зовсім молодий – двадцяти двох, щонайбільше двадцяти трьох років, з чорними лагідними очима й рожевими та пухнастими, як осінній персик, щоками, він справляв враження наївного й ніжного юнака; його тоненькі вуса накреслювали на верхній губі бездоганно пряму лінію; здавалося, він навмисне не опускав рук, щоб не дати набрякнути жилам, і час од часу пощипував себе за вуха, щоб зберегти їх ніжно-червоний колір та прозорість. Говорив він мало й повільно, чемно вклонявся численним знайомим і беззвучно всміхався, показуючи свої білі рівні зуби, за якими, певно, доглядав так само старанно, як і за всім своїм туалетом.

Араміс ствердно відповів на запитання друга, ледь нахиливши голову.

Після цієї відповіді сумніви щодо перев’язі розвіялися остаточно; нею все ще захоплювались, але про неї більше не говорили, звернувши розмову на інше.

– Як вам подобається те, що розповідає конюший пана де Шале[48]? – звертаючись скоріше до всіх, ніж до когось особисто, спитав якийсь мушкетер.

– А що він розповідає? – відгукнувся Портос.

– Він каже, ніби бачив у Брюсселі кардинальського прихвосня Рошфора, перевдягненого капуцином[49]; цей клятий Рошфор своїм маскарадом пошив пана де Лега у дурні.

– Пошив у дурні, – пробурмотів Портос – Це певно?

– Мені розповів про нього Араміс, – відповів мушкетер.

– Справді?

– Та ви ж самі все добре знаєте, Портосе! – вигукнув Араміс – Я розповідав вам про це вчора, і, мені здається, не варто більше про нього згадувати.

– Не варто більше про нього згадувати! – заперечив Портос – Не варто!.. Хай йому чорт! Як швидко ви все вирішуєте! Та що ж це таке? Кардинал наказує зрадникові, грабіжникові, шибеникові стежити за дворянином і викрасти його кореспонденцію; наказує, на підставі свідчень цього шпигуна і беручи за безглуздий доказ викрадену кореспонденцію, відрубати Шале голову під тим приводом, що, мовляв, той хотів убити короля й одружити герцога Орлеанського з королевою! Для всіх це було таємницею; на превелику нашу втіху, ви нарешті розповіли нам про неї тільки вчора; але не встигли ми отямитися після цієї новини, як уже сьогодні ви кажете: не варто більше про нього згадувати.

– Про мене, ще раз згадаймо, – лагідно мовив Араміс.

– Якби я був конюшим цього бідолашного Шале, – вигукнув Портос, – Рошфор дуже швидко дізнався б, почім фунт лиха!

– А ви б дізналися, почім пуд лиха, від червоного герцога[50], – підхопив Араміс.

– О! “Червоний герцог”! Браво, браво! “Червоний герцог”! – загукав Портос, плещучи в долоні й схвально киваючи головою. – “Червоний герцог” – це чудово. Я пущу ваш дотеп між люди, мій друже, їй же право! А він жартівник, цей Араміс! Як прикро, що ви не змогли віддатися вашому покликанню! Який чарівний абат вийшов би з вас!

– О! Це тільки тимчасово відкладено, – відповів Араміс – Колись я ним усе-таки стану. Вам добре відомо, Портосе, що я й досі вивчаю богослов’я.

– Він зробить так, як каже, – зауважив Портос, – рано чи пізно, але він свого доможеться.

– Скоріше рано, – сказав Араміс.

– Він тільки й чекає на одну річ, щоб здійснити своє рішення і знову вдягти сутану[51], яка висить у нього в шафі за мушкетерським мундиром, – озвався якийсь мушкетер.

– На що ж він чекає? – спитав другий.

– Він чекає, щоб королева подарувала Франції спадкоємця.

– Не треба жартувати з цього приводу, панове, – сказав Портос – Хвала Богові, королева ще в такому віці, що може це зробити.

– Кажуть, що лорд Бекінгем[52] у Франції, – зауважив Араміс з лукавою усмішкою, яка надала цьому, такому ніби простому, зауваженню особливого значення.

– Арамісе, друже мій, цього разу ви помиляєтесь, – перебив його Портос, – і ваша прихильність до жартів, як завжди, змусила вас переступити межі дозволеного; якби пан де Тревіль почув ці слова, вам було б непереливки.

– Чи не вирішили ви мене повчати, Портосе? – вигукнув Араміс, і його спокійні очі на мить спалахнули.

– Друже, будьте або мушкетером, або ж абатом. Будьте тим чи тим, тільки не будьте ними обома водночас, – відповів Портос – Згадайте, що казав вам Атос про це саме кілька днів тому: ви годуєтеся з кількох ясел. Ні, ні, не треба лаятись, прошу вас, це ні до чого, – адже вам добре відомо, про що ми домовилися з вами й Атосом. Ви часто буваєте в пані Д’Егійон, яка виявляє до вас свою прихильність; буваєте ви також у пані де Буа-Трасі, кузини пані де Шеврез[53], і робите все, щоб бути в милості у цієї дами. Ви можете не зізнаватися в своєму щасті, у вас не питають про ваші таємниці, бо всі знають вашу скромність… Та коли вже ви володієте цією чеснотою, то, хай йому чорт, будьте скромними й тоді, коли це стосується її величності. Нехай хто хоче цікавиться справами короля й кардинала, але особа королеви священна, і коли вже хтось насмілився заговорити про неї, то хай говорить тільки хороше.

– Портосе, ви самовпевнені, як Нарцис[54], мушу вам це сказати, – відповів Араміс – Вам відомо, що я ненавиджу повчання, якщо тільки вони походять не від Атоса. Але у вас, мій друже, надто розкішна перев’язь, щоб мати успіх і в повчаннях. Я стану абатом, коли мені цього забагнеться; але поки що я – мушкетер; і, як мушкетер, я говорю все, що схочу. І саме зараз я хочу сказати, що ви зловживаєте моїм терпінням.

– Арамісе!

– Портосе!

– Стривайте, панове! Панове! – загукали мушкетери.

– Пан де Тревіль чекає на пана Д’Артаньяна! – урвав цей гомін розпорядник, відчиняючи двері кабінету.

Почувши такі слова й побачивши, як відчинилися двері, всі замовкли, і молодий гасконець, пройшовши через весь передпокій, став перед капітаном мушкетерів, вітаючи себе подумки з тим, що йому пощастило так вчасно уникнути кінця цієї дивовижної суперечки.

III. Аудієнція

Пан де Тревіль був не в гуморі; проте він чемно відповів на привітання юнака, що вклонився мало не до землі, й навіть усміхнувся, бо беарнська говірка Д’Артаньяна враз нагадала йому і молодість, і рідний край – два спогади, які розчулюють людину в будь-якому віці. Але, тут же підійшовши до дверей і зробивши Д’Артаньянові знак, ніби прохаючи дозволу владнати інші справи, перш ніж почати з ним розмову, капітан мушкетерів тричі гукнув, щоразу підвищуючи голос, в якому дедалі виразніше бриніла владна нетерплячість, а потім і роздратування:

– Атосе! Портосе! Арамісе!

Обидва мушкетери, з якими ми вже познайомились, одразу відгукнулися і ввійшли до кабінету; двері зачинилися, тільки-но вони переступили поріг. Хоч мушкетери й не були зовсім спокійні, проте трималися так невимушено, гідно й водночас покірливо, що Д’Артаньян, який мав цих людей за напівбогів, а їхнього начальника – за могутнього Юпітера-громовержця[55], нестямився від захвату.

Коли мушкетери опинилися в кабінеті і двері за ними зачинились, У передпокої знову загомоніли, обмірковуючи, що означає цей виклик.

Насупивши брови, пан де Тревіль мовчки пройшовся кілька разів з кутка в куток по кабінету повз виструнчених та занімілих, як на параді, Портоса й Араміса, а потім ураз зупинився і, змірявши їх з ніг до голови лютим поглядом, вигукнув:

– Чи знаєте ви, що сказав мені король учора ввечері? Чи знаєте ви про це, панове?

– Ні, – помовчавши якусь мить, відповіли мушкетери. – Ні, пане капітане, не знаємо.

– Але я сподіваюсь, що ви зробите нам честь і розповісте про це, – ввічливо додав Араміс, вишукано вклоняючись.

– Він сказав, що відтепер набиратиме своїх мушкетерів з-поміж гвардійців пана кардинала!

– З-поміж гвардійців пана кардинала? А чому ж так? – жваво спитав Портос.

– Бо він зрозумів, що в його кисленьке винце треба для міцності підливати хороше вино.

Обидва мушкетери почервоніли по самісінькі вуха. Д’Артаньян стояв ні в сих ні в тих і ладен був провалитися крізь землю.

– Так, так, – чимраз більше запалюючись, провадив пан де Тревіль, – і його величність має слушність, бо, присягаюсь честю, мушкетери зажили досить-таки сумної слави при дворі. Пан кардинал розповідав учора королю, граючи з ним у шахи, – і розповідав зі співчуттям, яке мені дуже не сподобалося, – що позавчора ці кляті мушкетери, ці зайдиголови, – тут він зробив іронічний наголос, – і це мені не сподобалося ще дужче, – що ці рубаки, додав він, глянувши на мене лютими очима, засиділися в шинку на вулиці Феру і що дозір його гвардійців – мені здалося, що він сміється просто в обличчя, – був змушений затримати порушників спокою. Хай йому біс! Ви не можете не розуміти, що це означає! Затримати мушкетерів! Ви теж були там, не виправдовуйтесь, вас упізнали, і кардинал назвав ваші імена. Це я винен, так, я, бо саме мені доручено добирати людей. От ви, наприклад, Арамісе, скажіть, на якого біса ви випросили в мене мушкетерський плащ, коли вам так пасувала б сутана? Або ж ви, Портосе, чи не здається вам, що ваша розкішна золота перев’язь тільки для того й годиться, аби підвісити до неї солом’яну шпагу? Або Атос!.. Але я не бачу Атоса. Де він?

– Мій капітане, – скрушно відповів Араміс, – він хворий, він дуже хворий.

– Хворий, дуже хворий? Що ж це за хвороба? – Побоюються, чи не віспа, мій капітане, – відповів Портос, щоб і собі докинути слово. – І, що найжахливіше, вона, певно, спотворить йому обличчя.

– Віспа! Одначе дивні історії ви розповідаєте, Портосе!.. Хворіти на віспу в його роки? Та годі вам!.. Може, він поранений, навіть убитий – це інша річ… О, якби я знав!.. Але до біса! Панове мушкетери, я більше не бажаю, щоб мої люди вештались по підозрілих шинках, сварилися на вулицях і вихоплювали з піхов шпаги на кожному перехресті. Я більше не хочу, щоб мої люди давали привід для глузування гвардійцям пана кардинала, до речі, справді хоробрим, спокійним і спритним людям, які ніколи не роблять нічого такого, за що їх можна було б затримати, я цього певен! Та вони краще погодяться вмерти на місці, ніж відступити бодай на крок. Рятуватися, бігти, тікати – це вміють робити тільки королівські мушкетери!

Портос і Араміс аж трусилися від люті. Вони охоче задушили б пана де Тревіля, якби не відчували, що він розмовляє з ними так тільки тому, що дуже їх любить. Вони тупцяли з ноги на ногу, кусали до крові губи й щосили стискали ефеси своїх шпаг. Ми вже казали, що в передпокої чули не тільки те, як пан де Тревіль викликав Атоса, Портоса та Араміса, а й зрозуміли з його тону, що він украй розгніваний. Не менше десятка цікавих товпилося за портьєрою, приклавши вуха до дверей; бліднучи від люті, вони намагалися не пропустити жодного звуку з розмови і від слова до слова переказували всім, хто був у передпокої, образи пана де Тревіля. Тож за мить увесь палац – від дверей кабінету до самого під’їзду – закипів.

– Авжеж! Королівські мушкетери дозволяють затримувати себе гвардійцям пана кардинала, – вів далі пан де Тревіль, розлючений не менше за своїх солдатів; він говорив уривчастим голосом, і кожне його слово вражало, немов удар кинджала. – Авжеж! Шестеро гвардійців його високопреосвященства затримують шістьох мушкетерів його величності! Та хай йому біс! Я знаю, що тепер треба робити. Зараз же йду до Лувру, подаю у відставку, відмовляюся від звання капітана королівських мушкетерів і проситимусь лейтенантом до гвардійців кардинала. А якщо мені відмовлять, то, хай йому біс, пострижусь у ченці!

По цих словах приглушений гомін у передпокої перетворився на справжній ґвалт: звідусюди долинали лайка й прокльони. “Хай йому чорт!”, “Смерть і тисяча чортів!” – усі ці слова наче схрещувалися в повітрі.

Д’Артаньян став шукати очима, куди б його сховатись, і відчув непереборне бажання залізти хоч би й під стіл.

– Так от, мій капітане, – сказав Портос, остаточно втративши самовладання, – нас було тільки шестеро проти шести, але на нас напали по-зрадницькому, і, перш ніж ми встигли вихопити свої шпаги, двоє з нас упали мертвими, а тяжко поранений Атос мало чим відрізнявся від убитих. І треба вам знати, мій капітане, що Атос двічі намагався підвестись, але двічі знову падав. Проте ми не склали зброї! Нас потягли силою. По дорозі ми втекли. Що ж до Атоса, то його вважали мертвим і тому спокійнісінько лишили на полі бою, гадаючи: він не вартий того, щоб брати його з собою. Ось як усе було. Хай йому чорт, капітане! Не можна ж вигравати всі бої. Великий Помпей програв бій коло Фарсала[56], а король Франциск Перший, котрий, як мені казали, був не гіршим за інших, усе-таки програв бій під Павією[57].

– А я маю честь запевнити вас, що вбив одного з гвардійців його власною шпагою, – зауважив Араміс, – бо моя зламалась при першому ж випаді… Убив чи заколов, добродію, це вже як вам буде приємніше.

– Я цього не знав, – мовив пан де Тревіль, трохи пом’якшавши. – Пан кардинал трохи перебільшив, як бачу.

– Але я вас дуже прошу, мій капітане, – додав Араміс, який, побачивши, що пан де Тревіль став заспокоюватися, насмілився додати собі це прохання, – я вас дуже прошу нікому не говорити, що Атоса поранено: він буде в розпачі, якщо це дійде до вух короля, і оскільки поранення справді тяжке – побоюються, що, проколовши плече, шпага пройшла в груди, – то можна чекати…

В цю мить хтось відсунув портьєру, і всі вони побачили шляхетне та гарне, але страшенно бліде обличчя.

– Атос! – вигукнули обидва мушкетери.

– Атос! – повторив і собі пан де Тревіль.

– Ви мене викликали, добродію, – тихо, але дуже спокійно мовив Атос до пана де Тревіля. – Мої товариші передали мені ваш наказ, і от я поспішив з’явитися до ваших послуг. Чекаю на ваші розпорядження, мій капітане!

З цими словами бездоганно вдягнений, при перев’язі, мушкетер твердим кроком увійшов до кабінету. Схвильований до глибини серця цим доказом мужності, пан де Тревіль кинувся йому назустріч.

– Я сказав цим панам, – мовив він, – що забороняю своїм мушкетерам без потреби важити життям, бо хоробрі люди дуже дорогі королю, а король знає, що його мушкетери – найхоробріші в світі люди. Вашу руку, Атосе!

І, не чекаючи, поки Атос відповість на цей доказ прихильності, пан де Тревіль схопив його праву руку і міцно стиснув її, не помічаючи, що Атос, попри все своє самовладання, аж сіпнувся від болю і ще дужче зблід, хоч це й здавалося неможливим.

Присутні були настільки вражені появою Атоса, про поранення якого, незважаючи на таємницю, знали всі, що ніхто й не подумав зачинити двері. Гомін задоволення заглушив останні слова капітана мушкетерів, і кілька радісно збуджених облич зазирнуло між портьєрами. Зрозуміло, пан де Тревіль одним гострим словом міг би вгамувати порушників етикету, але враз він відчув, що Атос судорожно вчепився в його руку. Глянувши на нього, Тревіль зрозумів: Атос от-от знепритомніє. У ту ж мить мушкетер, який напружував усі сили, аби не виказати страждання, не витримав болю і, наче мертвий, упав на паркет.

– Хірурга! – вигукнув пан де Тревіль. – Мого або королівського, найкращого! Хірурга! Бо, чого доброго, мій хоробрий Атос помре.

На крик пана де Тревіля всі кинулись до його кабінету і з’юрмилися навколо пораненого – капітан мушкетерів і на думці не мав зачиняти від будь-кого двері. Та їхня запопадливість була б марною, якби лікар не знайшовся в самому будинку; розштовхавши натовп, він підбіг до непритомного Атоса й зажадав, щоб його негайно перенесли до сусідньої кімнати, далі від цього гамірливого виру. Пан де Тревіль відчинив двері й провів Портоса та Араміса, які винесли свого товариша на руках. Хірург зайшов останнім, і двері за ним зачинилися.

Тієї ж миті в кабінеті пана де Тревіля, перед яким взагалі всі трепетали, стало так само гамірно, як у передпокої. Присутні розмовляли, не стишуючи голосів, вигукували, кричали, лаялись, сварилися й посилали кардинала з його гвардійцями під три чорти.

За хвилину повернулися Портос та Араміс; біля пораненого лишились тільки пан де Тревіль і хірург.

Нарешті з’явився й пан де Тревіль. Атос прийшов до тями; хірург сказав, що стан мушкетера не повинен непокоїти його друзів, бо той знепритомнів тільки від втрати крові.

Пан де Тревіль зробив знак, і всі вийшли; лише Д’Артаньян добре пам’ятав про свою аудієнцію і з упертістю справжнього гасконця стояв, не рухаючись з місця.

Коли двері зачинилися, пан де Тревіль обернувся й опинився сам на сам з юнаком. Усе щойно пережите порушило спокійний плин його думок. Він спитав про мету приходу впертого відвідувача. Та коли Д’Артаньян назвав себе, пан де Тревіль тої ж миті згадав усі останні події й одразу збагнув, що мав вислухати юнака.

– Пробачте, – сказав він усміхаючись, – пробачте, мій любий земляче, але я про вас і справді забув. Кажіть, чого ви хочете: капітан – такий самий батько сімейства, як і всі інші, тільки у нього більше відповідальності, ніж у звичайного батька. Солдати – дорослі діти. Та оскільки я вимагаю, щоб накази короля, і особливо накази пана кардинала, виконувались…

Д’Артаньян не зміг приховати усмішки. Помітивши її, пан де Тревіль зрозумів, що його співрозмовник – хлопець розумний, і звернув розмову на інше:

– Я дуже любив вашого батька. Що можу я зробити для його сина? Кажіть швидше, бо мені мій час не належить.

– Добродію, – відповів Д’Артаньян, – залишивши Тарб і приїхавши сюди, я сподівався просити, в ім’я тієї дружби, про яку ви щойно згадали, плащ мушкетера; але після всього того, що мені довелося побачити тут за останні дві години, я зрозумів: така милість аж надто велика для мене, і навряд чи я будь-коли її заслужу.

– Це й справді милість, юначе, – зауважив пан де Тревіль. – Хоч щодо вас, можливо, й не така надмірна, як ви думаєте або як удаєте, що думаєте. В усякому разі, один з указів його величності передбачає подібний випадок; хоч мушу зауважити – на жаль, ніхто не може стати мушкетером перш, ніж пройде попереднє випробування в кількох походах, уславить себе якимсь блискучим подвигом або прослужить два роки в іншому полку, не такому привілейованому, як наш.

Д’Артаньян мовчки вклонився. Тепер йому ще дужче захотілось надягти форму мушкетера – адже він дізнався, як важко цього досягти.

– Але, – вів далі Тревіль, зупинивши на своєму землякові такий проникливий погляд, що можна було подумати, наче він і справді хоче прочитати геть усе, що таїлося в Д’Артаньяновому серці, – але, з поваги до вашого таточка, а мого, як я вам казав, давнього приятеля, я дуже хотів би допомогти вам, юначе. Наші беарнські хлопці здебільшого не такі вже й багаті, і я сумніваюсь, щоб це становище могло різко змінитися відтоді, як я залишив рідний край. Гадаю, ви не так уже й рясно привезли з собою грошей, щоб їх вистачило на життя.

Д’Артаньян гордо випростався, немов бажаючи показати, що він ні в кого не проситиме милостиню.

– Гаразд, гаразд, юначе, – вів далі Тревіль, – мені добре відомі ці пози. Я й сам приїхав до Парижа з чотирма екю в кишені, але якби хтось насмілився сказати, що я неспроможний купити Лувр, я не вагаючись схрестив би з ним шпаги.

Д’Артаньян випростався ще дужче; завдяки продажу коня він починав свою кар’єру, маючи на чотири екю більше, ніж пан де Тревіль, починаючи свою.

– Я тільки кажу, що вам треба зберегти свої гроші, хоч би їх було й багато. До того ж вам слід вдосконалюватись у володінні зброєю, як це личить кожному дворянинові. Я сьогодні ж напишу листа до управителя Королівської академії[58], і завтра він прийме вас без усякої винагороди. Не відмовляйтесь від цієї маленької послуги. Наші найродовитіші та найбагатші дворяни часто марно домагаються, щоб їх зарахували туди. Ви вчитиметесь їздити верхи, фехтувати й танцювати; ви познайомитесь з цікавими й розумними людьми і час од часу приходитимете до мене, щоб розповісти про свої справи або коли вам буде потрібна моя допомога.

Хоч як погано Д’Артаньян розумівся на придворних манерах, проте він помітив холодок зустрічі.

– На жаль, добродію, – мовив він, – я тільки тепер зрозумів, як мені бракує рекомендаційного листа, що його передав для вас мій батько.

– Ай справді, – відповів пан де Тревіль, – я здивований, що ви рушили в таку далеку подорож, не захопивши з собою єдиного скарбу, цього неодмінного скарбу всіх беарнців.

– Я його мав, добродію, і, хвала Богові, він був у повному порядку! – вигукнув Д’Артаньян. – Але його в мене підступно викрали.

І юнак розповів про події в Менгу, змалювавши якнайдокладніше незнайомого дворянина, – і все це з таким щирим запалом, що пан де Тревіль замилувався.

– Дивна історія, – сказав він, подумавши трохи. – Отже, ви голосно говорили про мене?

– Так, добродію, я й справді вчинив цю зухвалість; але зважте самі – ваше ім’я мало служити мені щитом у дорозі. Повірте – мені доводилося досить-таки часто ним прикриватись.

Лестощі в ті часи вживались на кожному кроці, і пан де Тревіль любив фіміам на менше за будь-якого короля або кардинала. Він не міг стримати задоволеної усмішки, але за мить знову споважнів і знов повернув розмову до подій у Менгу.

– Скажіть, – спитав він, – чи не було у цього дворянина невеличкого шраму на скроні?

– Так, ніби подряпина від кулі.

– Він показний?

– Так.

– Високий на зріст?

– Так.

– З блідим обличчям і чорнявим волоссям?

– Так, так, це він. Звідки ви його знаєте? О добродію! Якщо я його колись знайду, – а я знайду його неодмінно, запевняю вас, хай навіть у пеклі…

– Він чекав на жінку? – вів далі Тревіль.

– Принаймні він поїхав тільки після того, як сказав кілька слів тій, на кого чекав.

– Вам невідома тема їхньої розмови?

– Він передав їй скриньку, сказав, що в ній всі інструкції, і порадив відкрити скриньку лише в Лондоні.

– Ця жінка була англійкою?

– Він називав її міледі.

– Це вона! – прошепотів Тревіль. – Це вона! А я гадав, що він іще в Брюсселі!

– О добродію! – вигукнув Д’Артаньян. – Якщо ви знаєте цього зухвальця, скажіть мені, хто він і звідки, і я вважатиму, шо ви мені нічого не винні, навіть забуду про вашу обіцянку зробити мене мушкетером! Бо перш за все я мушу йому помститися.

– Ні в якому разі, юначе, – заперечив Тревіль. – Якщо ви зустрінетеся з ним, то навпаки, перейдіть на той бік вулиці! Не наражайтеся на цю скелю: вона розчавить вас.

– І все-таки, – сказав Д’Артаньян, – якщо я коли-небудь його зустріну…

– А тим часом, – перебив Тревіль, – послухайте моєї поради й не шукайте його.

Раптом Тревіль замовк, уражений несподіваною підозрою. Чи не приховується зрада за цією страхітливою ненавистю, яку так одверто виказує молодий чоловік до людини, котра викрала, – а чи ймовірно це? – лист його батька? Чи не підісланий цей юнак його високопреосвященством? А може, він навмисне прийшов сюди, щоб заманити його, Тревіля, в пастку? Чи не є цей Д’Артаньян емісаром[59]кардинала, якого намагаються ввести в його дім, щоб скористатися з його довіри і занапастити згодом так само, як його високопреосвященство вже тисячі разів робив з іншими? Пан де Тревіль ще пильніше глянув на Д’Артаньяна. Вираз обличчя цього юнака, що іскрилося лукавим розумом і вдаваною покірністю, не дуже заспокоїв капітана мушкетерів.

“Мені, правда, відомо, що він гасконець, – подумав пан де Тревіль. – Але він може бути ласкавим не тільки до мене, а так само й до кардинала. Ну що ж, треба випробувати його”.

– Мій друже, – поважно сказав він Д’Артаньянові, – історія викрадення листа, як на мене, цілком вірогідна, і я хочу виправити холодність, яку ви могли помітити в моєму прийомі. Як синові свого давнього друга, я мушу розкрити вам деякі таємниці нашої політики. Король і кардинал – найкращі друзі; їхні вдавані суперечки служать лише для того, щоб увести в оману дурнів. Але я не хочу, щоб мій земляк, гарний молодець і сміливець, створений для успіху, став жертвою всіх цих хитрощів і пошився б у дурні, як багато інших, що скрутили собі на цьому в’язи. Завважте – я щиро відданий цим двом могутнім володарям, і кожен мій вчинок має на меті лише служіння королю та панові кардиналу, одному з найвизначніших діячів, яких коли-небудь знала Франція. Відтепер, юначе, візьміть це до уваги, і якщо, через сімейні або дружні зв’язки чи підкоряючись голосу пристрастей, ви відчуваєте до кардинала неприязнь, як це іноді трапляється серед дворян, то попрощайтеся зі мною, – і розійдімось. Я радо допомагатиму вам за будь-яких умов, але не наближу до себе. Сподіваюсь принаймні, що моя щирість зробить вас моїм другом, бо досі ви були єдиним юнаком, з яким я так одверто розмовляв.

Тревіль думав:

“Якщо кардинал підіслав до мене цього лиса, то він, безперечно, не забув, знаючи про мою до нього ненависть, сказати своєму шпигуну, що найкращий спосіб завоювати мою довіру – наговорити про нього казна-що; отже, незважаючи на мої слова, цей спритний хитрун, напевне, відразу ж почне твердити, що він ненавидить його високопреосвященство”.

Але все сталося зовсім не так, як сподівався Тревіль, бо Д’Артаньян відповів йому дуже щиро:

– Добродію, я приїхав до Парижа саме з такими намірами. Мій батько радив мені не підкорятися нікому, крім короля, пана кардинала й вас, кого він вважає третьою особою Франції.

Як бачимо, Д’Артаньян приєднав ім’я пана де Тревіля до двох інших; але він був твердо переконаний – це не зашкодить справі.

– Отже, я щиро схиляюся перед паном кардиналом, – вів далі юнак, – і глибоко шаную всі його діяння. Я дуже радий, що ви розмовляли зі мною відверто, бо вважаю для себе за честь мати однакові з вами смаки; проте якщо ви відчуваєте до мене недовіру, до речі, цілком зрозумілу, то я вбиваю себе, кажучи правду. А втім, я вірю, що ви однаково оціните мою щирість, і саме це для мене зараз найдорожче в світі.

Пан де Тревіль був вражений до краю. Така проникливість, така, зрештою, щирість викликали захоплення, хоч і не відкидали сумнівів; тож чим більше цей юнак здавався вищим за своїх ровесників, тим більше де Тревіль боявся помилитися в ньому. Проте він потис Д’Артаньянові руку й сказав:

– Ви чесний юнак, але зараз я можу зробити для вас тільки те, що пообіцяв. Мій дім завжди відкритий для вас. Тож ви, заходячи сюди, коли самі схочете, матимете нагоду скористатися зі щасливого випадку і згодом напевно отримаєте те, на що сподіваєтесь.

– Інакше кажучи, добродію, – підхопив Д’Артаньян, – ви хочете мати час переконатися, чи гідний я цієї честі. Ну що ж, можете бути певні, – додав він із суто гасконською невимушеністю, – вам не доведеться довго чекати.

І Д’Артаньян уклонився, збираючись вийти, з таким виглядом, наче все його майбутнє відтепер залежало тільки від нього самого.

– Зачекайте, – сказав пан де Тревіль, зупиняючи юнака. – Я обіцяв написати листа до управителя академії. Чи ваша гордість і його не дозволяє вам узяти? – Ні, добродію, – відповів Д’Артаньян. – І я обіцяю: з цим листом не станеться того, що сталося з запискою батька. Я його так берегтиму, що, запевняю вас, він неодмінно потрапить до свого адресата, і горе тому, хто спробує викрасти його у мене!

Пан де Тревіль усміхнувся на цю похвальбу і, залишивши молодого земляка біля вікна, де вони щойно розмовляли, сів за стіл і почав писати обіцяного рекомендаційного листа. Тим часом Д’Артаньян, котрому нічого кращого не лишалося, заходився вибивати якийсь марш на шибці, спостерігаючи за мушкетерами, які виходили з дому, і проводжаючи їх поглядом аж до повороту вулиці.

Пан де Тревіль написав листа, запечатав його і, підвівшись, підійшов до юнака, щоб віддати записку; але в ту мить, коли Д’Артаньян простяг руку, пан де Тревіль із подивом побачив, що його протеже здригнувся й почервонів од гніву, а потім метнувся до дверей, вигукуючи:

– Хай йому чорт! Цього разу він од мене не втече!

– Хто – він? – спитав пан де Тревіль.

– Мій злодій! – відповів Д’Артаньян. – Зрадник! І він зник.

– Божевільний! – прошепотів пан де Тревіль. – Хоча, – додав він за мить, – можливо, це тільки спритний хід, аби втекти, бо він побачив, що його план провалився.

IV. Плече Атоса, перев’язь Портоса й хусточка Араміса

Д’Артаньян, не тямлячи себе від люті, в три стрибки проминув передпокій і вибіг на терасу, певний, що зможе так само швидко проскочити й сходи. Аж тут він налетів знов на мушкетера, що виходив од пана де Тревіля через бічні Двері, і, зачепивши головою його плече, примусив того скрикнути, або, точніше, завити від болю.

– Вибачте, – сказав Д’Артаньян, намагаючись проскочити далі, – вибачте, але я поспішаю.

Та не встиг він ступити й кроку, як залізна рука схопила його за перев’язь і примусила зупинитись.

– Ви поспішаєте! – вигукнув мушкетер, білий, немов саван. – І тому ви штовхаєтесь, кажете “вибачте” й гадаєте, що цього досить? Ба ні, юначе! Чи, може, ви думаєте, що коли були свідком того, як пан де Тревіль сьогодні не дуже чемно розмовляв з нами, то так само з нами можуть говорити й інші? Помиляєтеся, приятелю; адже ви не пан де Тревіль.

– Слово честі, – відповів Д’Артаньян, упізнавши Атоса, який повертався після перев’язки додому, – слово честі, я це зробив ненавмисне, тож і сказав: “Вибачте”. Гадаю, цього цілком досить. А втім, я повторюю, хоч, можливо, роблю це даремно: я поспішаю, повірте мені, дуже поспішаю. Прошу вас, не затримуйте мене – я маю дуже нагальні справи.

– Добродію, – сказав Атос, відпускаючи його, – ви погано виховані. Видно, що ви приїхали здалеку.

Д’Артаньян уже був проскочив кілька сходинок, але, почувши це зауваження, миттю зупинився.

– До біса, добродію! – гукнув він. – Хоч би як здалеку я приїхав, не вам учити мене гарних манер, попереджаю вас.

– Можливо, – кинув Атос.

– О, коли б я не так поспішав, – вигукнув Д’Артаньян, – і коли б я не гнався за цим незнайомцем…

– Пане Поспішайле, мене ви знайдете, не ганяючись за мною, чуєте?

– Де саме, прошу?

– Біля монастиря Дешо.

– Коли?

– Ополудні.

– Гаразд, я буду там ополудні.

– Не примушуйте мене чекати, бо о чверть на першу я вас наздожену й відріжу вуха.

– Домовились! – вигукнув Д’Артаньян. – Я буду там за десять хвилин до дванадцятої.

І, все ще сподіваючись розшукати свого незнайомця, який мав бути десь недалеко, бо йшов дуже повільно, юнак кинувся бігти так, наче за ним гнався сам чорт.

Але біля воріт Д’Артаньян побачив Портоса, який розмовляв з вартовим. Між співрозмовниками було саме стільки місця, щоб могла пройти людина. Д’Артаньян вирішив: цього простору для нього цілком досить, – і поспішив уперед, сподіваючись проскочити проміж них. Але наш юнак не врахував сили вітру. Коли Д’Артаньян був уже певен, що йому пощастило проминути мушкетерів, порив вітру розвіяв довгого Портосового плаща, і юнак заплутався в ньому. Певно, у Портоса були якісь причини, шоб не скидати з себе цю важливу частину свого вбрання, бо, не випускаючи з рук поли, він рвонув її до себе з такою силою, що Д’Артаньян, обкрутившись навколо самого себе, геть заплутався в плащі. Почувши лайку мушкетера, Д’Артаньян вирішив вибратися з-під плаща і заборсався серед його складок. Він дуже боявся відчути рукою холодок чужої перев’язі, про яку ми вже стільки чули; і от, розплющивши очі, юнак побачив, що впирається носом в Портосову спину – саме в те місце, де мала бути перев’язь.

На лихо, як і більшість речей цього світу, що блищать тільки зовні, перев’язь була золотою лише спереду; ззаду вона була зшита з простої буйволячої шкіри. Гордий Портос, не маючи змоги купити перев’язь із суцільного золотого шитва, вибрав таку, яка була золотою наполовину. Тож зрозуміло тепер, чому він скаржився на нежить і не знімав із себе плаща.

– Хай йому чорт! – вигукнув Портос, з усіх сил намагаючись визволитися від Д’Артаньяна, який ледве ворушився у нього за спиною. – Ви, мабуть, збожеволіли, що так кидаєтесь на людей!

– Вибачте, – сказав Д’Артаньян, визираючи нарешті з-за плечей велетня, – але я дуже поспішаю, бо женусь за одним незнайомцем і…

– А чи не забуваєте ви десь свої очі, коли кидаєтесь у погоню? – спитав Портос.

– Ні, – ображено відповів Д’Артаньян, – бо саме завдяки моїм очам я бачу те, чого не бачать інші.

Зрозумів чи не зрозумів Портос цей натяк, але він дав волю гнівові.

– Добродію, – сказав він, – попереджаю, що ви колись діждетесь добрячого прочухана, якщо будете так зухвало поводитися з мушкетерами.

– Добрячого прочухана, добродію? – перепитав Д’Артаньян. – Чи не надто гостре слово?

– Зате його сказала людина, яка має звичку дивитися своїм ворогам просто в обличчя.

– Ще б пак! Я ж бо знаю, що ви ні до кого не повернетеся спиною…

І, в захваті від свого дотепу, юнак побіг далі, голосно сміючись. Портос осатанів од люті й мало не кинувся битися навкулачки.

– Тільки не зараз! – вигукнув Д’Артаньян. – Згодом, коли ви будете без плаща.

– Отже, о першій годині за Люксембурзьким палацом!

– Чудово, о першій, – відповів Д’Артаньян, повертаючи за ріг.

Та ні на тій вулиці, де він щойно був, ні на тій, на яку вибіг, юнак не побачив нікого. Хоч як повільно йшов незнайомець, він усе-таки встиг зникнути; щоправда, він міг зайти до якогось будинку. Д’Артаньян став розпитувати про нього в перехожих, спустившися до порома, піднявся по вулиці Сени й Червоного Хреста, але все було марно. Проте ця погоня пішла юнакові на користь, бо поки піт заливав йому чоло, його серце зрештою охололо.

Д’Артаньян вирішив спокійно обміркувати події; їх було немало, і всі вони виявилися фатальними: звернуло тільки на дванадцяту годину, а ранок уже приніс йому немилість пана де Тревіля, який не міг не вважати трохи розв’язним спосіб, обраний Д’Артаньяном, щоб залишити його.

А ще він наразився на дві дуелі з бійцями, кожен з яких був здатен убити трьох Д’Артаньянів, – та що й казати, адже це були мушкетери, а він поважав їх так беззастережно, що не тільки в думках, а й у серці ставив понад усіх людей.

Обставини складалися справді кепсько. Не сумніваючись, що його вб’є Атос, юнак, цілком зрозуміло, не дуже турбувався про дуель з Портосом. Проте, оскільки надія завжди останньою згасає в людському серці, Д’Артаньян врешті-решт став думати, що він виживе, хоч, ясна річ, буде тяжко поранений в обох дуелях, і, зупинившись на цій думці, почав докоряти собі на майбутнє:

“Який же я йолоп! Адже хоробрий Атос поранений саме в те плече, в яке я його буцнув, мов той баран. Дивно, чому він не порішив мене на місці, – адже у нього були для цього всі підстави: біль, якого я йому завдав, напевно, витерпів би не кожний. Але з Портосом… О! З Портосом вийшло справді кумедно, слово честі!”

І Д’Артаньян мимоволі засміявся, та в ту ж мить і занімів, озирнувшись, аби пересвідчитися, що його безпричинний сміх не образив когось із перехожих.

“З Портосом вийшло справді кумедно, хоч від цього я й не став меншим вітрогоном. Хіба ж так кидаються на людей і заглядають їм під плащі, щоб побачити те, чого там нема? Він би, зрозуміло, пробачив мені; безперечно, пробачив би, коли б я не натякнув на цю кляту перев’язь, щоправда, натяк був чудовий! Ех! Окаянний гасконцю, ти, навіть сидячи на розпеченій пательні, жартуватимеш! Так от, мій любий Д’Артаньяне, – вів далі юнак, якнайприхильніше звертаючись до самого себе, – якщо ти залишишся живим і здоровим, що майже неможливо, то затям на майбутнє: будь завжди чемним. Хай тобою захоплюються, хай ставлять тебе за приклад. Бути люб’язним і чемним – зовсім не означає бути боягузом. Поглянь-бо на Араміса; Араміс – сама лагідність, сама привітність. А чи наважиться хто-небудь сказати, що Араміс – боягуз? Звичайно, ні! Тож відтепер ти будеш в усьому наслідувати його… Егей! А ось і він сам!”

Отак розмовляючи сам із собою, Д’Артаньян непомітно підійшов до будинку д’Егійона і тут побачив Араміса, який балакав з трьома королівськими гвардійцями. Араміс теж помітив Д’Артаньяна; але через те, що він ще не забув, як саме перед цим юнаком пан де Тревіль давав їм уранці прочухана, і через те, що свідок цієї неприємної розмови таки й справді викликав у нього досаду, – Араміс удав, ніби не бачить юнака. Проте Д’Артаньян, який прагнув будь-що довести свої миролюбні наміри, чемно підійшов до чотирьох молодиків і з найприязнішою усмішкою ввічливо до них вклонився. Араміс ледь нахилив голову, але не всміхнувся у відповідь. Усі четверо одразу припинили розмову й замовкли.

Д’Артаньян був доволі спостережливим, аби зрозуміти, що він зайвий; але він іще дуже мало знав манери вищого світу і тому не відав, як вийти зі скрути, коли, зустрівшися з мало знайомими людьми, мимоволі втручаєшся в чужу розмову. Міркуючи, як би відступити, він раптом помітив, що Араміс упустив додолу хусточку і, поза всяким сумнівом, ненароком наступив на неї ногою. У Д’Артаньяна майнула думка, що наспів час виправити похибку; він нахилився і з найлюб’язнішим виглядом витяг хусточку з-під ноги мушкетера, хоч і відчув – той силкується її втримати. Простягнувши хусточку Арамісові, юнак сказав:

– Гадаю, добродію, вам було б дуже прикро загубити цю хусточку. Вона й справді була розкішно вигаптувана, та ще й мала на одному з ріжечків корону і герб.

Араміс почервонів по самісінькі вуха і скоріше вихопив, ніж узяв хусточку з рук гасконця.

– Оце так, скромняго Арамісе! – вигукнув один з гвардійців. – І ти будеш нам доводити, що посварився з пані де Буа-Трасі, ще й тепер, коли ця прекрасна дама люб’язно позичає тобі свої хусточки!

Араміс кинув на Д’Артаньяна один з тих поглядів, які ліпше за будь-які слова дають зрозуміти людині, що в неї з’явився смертельний ворог; потім, опанувавши себе, він солодкаво відповів:

– Ви помиляєтеся, панове. Це не моя хусточка, і я не знаю, навіщо цьому добродієві заманулося дати її саме мені, а не комусь із вас. На доказ того, що я сказав правду, – ось моя хусточка, у мене в кишені.

З цими словами він витяг власну хусточку, не менш елегантну і також з тонкого батисту, який був дуже дорогий за тих часів, але не вишивану й без герба, а прикрашену тільки монограмою власника.

На цей раз Д’Артаньян не сказав ні слова – він зрозумів свою помилку; проте гвардійців заперечення Араміса не переконали, і один з його співрозмовників мовив з удаваною серйозністю:

– Коли це так, як ти кажеш, любий Арамісе, ти маєш віддати хусточку мені; бо, як тобі відомо, Буа-Трасі – мій близький приятель, і я не хочу, щоб хтось похвалявся речами його дружини.

– Ти неввічливо просиш, – відповів Араміс – І, визнаючи справедливість твоєї вимоги щодо змісту, я змушений відмовити тобі саме у зв’язку з формою.

– Як по правді, – несміливо обізвався Д’Артаньян, – я не бачив, що хусточка випала саме з кишені пана Араміса. Він просто наступив на неї, от я й подумав, що хусточка належить йому.

– І ви помилилися, мій любий пане, – холодно відповів Араміс, мовби не почувши вибачення.

Потім, обернувшись до того з гвардійців, який назвався другом де Буа-Трасі, він сказав:

– А втім, шановний приятелю пана де Буа-Трасі, мені здається, що я й сам не менш щирий його друг; тож ця хусточка могла так само випасти з твоєї кишені, як і з моєї.

– Ні, присягаюся честю! – вигукнув гвардієць його величності.

– Ти присягатимешся честю, я – словом, і все-таки хтось із нас бреше. Зробімо якнайкраще, Монтаране, і візьмімо кожен по половині.

– Хусточки?

– Авжеж.

– Чудово! – вигукнули двоє інших гвардійців. – Це суд царя Соломона[60]. Мудра в тебе голова, Арамісе!

Молоді люди голосно зареготали, і справа на тому скінчилася. За хвилину розмова урвалась, троє гвардійців та мушкетер дружньо потисли один одному руки й розійшлися: гвардійці – в один бік, Араміс – у другий.

“Ось нагода помиритися з цією вихованою людиною”, – сказав сам до себе Д’Артаньян, який під час останньої частини розмови стояв трохи осторонь. Сповнений найкращих намірів, він наздогнав Араміса і звернувся до нього:

– Добродію, я сподіваюсь, що ви мені пробачите.

– Ба ні, пане! – урвав Араміс – Дозвольте вам сказати, що ви поводилися зовсім не так, як личить вихованій людині.

– Як, добродію! – вигукнув Д’Артаньян. – Ви гадаєте…

– Я гадаю, пане, що ви не дурень і мусите добре знати – хоч і приїхали з Гасконі, – що без підстави ніхто не топтатиме носових хусточок. Париж, хай йому чорт, не вимощений батистом.

– Добродію, ви даремно намагаєтеся мене принизити, – відповів Д’Артаньян, в якому враз збудилася його вроджена сварливість. – Я приїхав таки з Гасконі, а раз ви про це знаєте, то мені нема чого вам казати, що гасконцям завжди бракувало терпіння; отже, вибачившись раз хоч би й за вчинену нетактовність, вони переконані, що зробили вдвічі більше, ніж від них вимагалося.

– Добродію, – відповів Араміс, – я сказав це не для того, щоб шукати з вами сварки. Хвала Богові, я не забіяка, і, хоч я й мушкетер – щоправда, тільки на якийсь час, – але б’юся на дуелях лише тоді, коли мене до цього змушують, до того ж завжди з великою відразою. Проте цього разу справа здається мені значно серйознішою, бо ви скомпрометували даму.

– Ви хочете сказати – ми скомпрометували! – вигукнув Д’Артаньян.

– Навіщо ви так необачно віддали мені хусточку?

– А навіщо ви її так необачно впустили?

– Ще раз повторюю: ця хусточка не випадала з моєї кишені.

– Он воно як! Але тоді ви, добродію, збрехали двічі, бо я на власні очі бачив – хусточка випала саме з вашої кишені.

– Що це за тон, пане гасконцю? Гаразд! Я вас навчу жити!

– А я відправлю служити вашу месу[61] вас, пане абате! До шпаги! Негайно!

– Ні, мій любий, не тут і не зразу. Хіба ви не бачите, що ми стоїмо саме навпроти будинку пана д’Егійона, в якого завжди повно прибічників кардинала? Хто мені доведе, що не його високопреосвященство доручив вам здобути мою голову? А мені, хай це навіть смішно, вона дорога; я навіть вважаю, що вона непогано сидить на моїх плечах. Я вас уб’ю, можете бути певні, але вб’ю тихо, десь у безлюдному місці, там, де ви не зможете ні перед ким похвалитися своєю смертю.

– Я згоден, але не покладайтеся занадто на себе і захопіть із собою хусточку, байдуже, ваша вона чи не ваша. Можливо, вам доведеться нею скористатись.

– Ви гасконець, пане? – спитав Араміс.

– Так. Отже, добродій схильний з обережності відкласти побачення?

– Я знаю, пане, що обережність для мушкетерів – зайва чеснота, але вона вкрай необхідна для служителів церкви; а що я мушкетер тільки тимчасово, то вважаю за краще лишитись обережним. О другій пополудні я матиму честь чекати на вас біля палацу пана де Тревіля. Там я призначу вам місце.

Вклонившись, молоді люди розійшлися в різні боки – Араміс пішов угору по вулиці, що вела до Люксембургу, а Д’Артаньян, боячись запізнитися, попрямував до монастиря Дешо, говорячи сам до себе: “Безперечно, я нічого не можу змінити; але якщо мені судилося бути вбитим, то принаймні рукою мушкетера”.

V. Королівські мушкетери й гвардійці пана кардинала

Д’Артаньян нікого не знав у Парижі. Тому він пішов на місце зустрічі з Атосом без секунданта і вирішив задовольнитися тими, яких обере його супротивник. Єдине, що він заздалегідь вирішив зробити, – це гідно вибачитися перед хоробрим мушкетером, боячись, аби його дуель, як це трапляється у випадках, коли молодий і дужий супротивник стає до бою з пораненим і кволим, не спричинилася до згубних наслідків: якщо він зазнає поразки, це подвоїть тріумф його ворога; якщо ж він переможе, його звинуватять у злочині й зухвальстві.

Проте або ми погано змалювали вдачу нашого шукача пригод, або читач уже помітив, що Д’Артаньян – юнак не зовсім звичайний. Тож, навіть твердо переконаний у тому, що його смерть неминуча, він не хотів умирати спокійно й тихо, як це зробив би на його місці хтось не такий хоробрий і стійкий.

Уявляючи собі різні вдачі тих, з ким мав битися, Д’Артаньян чимраз ясніше бачив загальну картину. Він сподівався серйозними і щиросердими словами пробачення завоювати дружбу Атоса, чия зовнішність знатного вельможі й відкрите обличчя дуже йому сподобалися. Він тішив себе надією залякати Портоса тим, що коли не буде вбитий, то розповість усім про його перев’язь, а така історія, якщо тільки її дотепно змалювати, зробила б мушкетера посміховиськом. Ну, а потайного Араміса Д’Артаньян взагалі не дуже боявся. І якщо навіть припустити, що й до нього дійде черга, то Д’Артаньян твердо вирішив вирядити його в далеку путь або принаймні, поранивши супротивника в обличчя, як Цезар радив робити з воїнами Помпея[62], назавжди позбавити його вроди, що нею Араміс так пишався.

До того ж, у серце Д’Артаньяна вселили непохитну рішучість батькові поради: “Ніколи не підкорятися нікому, крім короля, кардинала і пана де Тревіля”. Саме тому він не йшов, а летів до монастиря Дешо – похмурої споруди без вікон, оточеної витолоченим лужком, де, як і поблизу Пре-о-Клер, здебільшого зустрічалися люди, що не любили гаяти часу.

Коли Д’Артаньян підійшов до невеличкого пустиря біля підніжжя монастирської стіни, Атос уже чекав на нього, але не більше п’яти хвилин, – саме в ту мить пробило дванадцяту. Отож Д’Артаньян з’явився так само точно, як Самаритянка[63], і найсуворіший суддя в законах дуелі не міг би нічого йому закинути.

Атос, усе ще тяжко страждаючи від рани, хоч хірург пана де Тревіля й перев’язав її о дев’ятій ранку, сидів на кам’яній приступці й чекав на супротивника, як завжди спокійний і сповнений шляхетності. Побачивши Д’Артаньяна, він ввічливо підвівся і зробив кілька кроків назустріч. Д’Артаньян і собі підійшов до супротивника, тримаючи капелюха в руці так, що перо торкалося землі.

– Добродію, – сказав Атос, – я послав попросити двох моїх друзів бути мені за секундантів, але вони ще не прийшли. Я дуже збентежений з їхнього запізнення: це не в їхніх звичках.

– У мене немає секундантів, добродію, – відповів Д’Артаньян, – бо, приїхавши до Парижа тільки вчора, я не встиг зазнайомитися ні з ким, крім пана де Тревіля, котрому мене рекомендував мій батько, який мав честь бути колись його другом.

Атос на мить замислився.

– Ви знаєте тільки пана де Тревіля? – спитав він.

– Так, добродію, я знаю тільки його.

– От тобі й маєш! – мовив Атос, звертаючись чи то до себе, чи то до Д’Артаньяна. – От тобі й маєш! Якщо я вас уб’ю, про мене скажуть, що я дітовбивця!

– Зовсім ні, добродію, – відповів Д’Артаньян, вклоняючись з благородною гідністю. – Це не так хоч би й тому, що ви робите мені честь, погоджуючись на дуель у той час, коли ваша рана ще дуже непокоїть вас.

– Слово честі, дуже непокоїть, і ви, мушу сказати, завдали мені страшенного болю; але я битимуся лівою рукою, як завжди в таких випадках. Не сподівайтесь, що вам од цього стане легше: я вільно володію обома руками, і в цьому є навіть певна незручність для вас; з лівшею дуже важко битися, коли його супротивник не підготовлений. Мені прикро, що я не попередив вас раніше.

– Ви й справді дуже люб’язні, добродію, – сказав Д’Артаньян, ще раз уклоняючись, – і я вам за це щиро вдячний.

– Ви неабияк мене збентежили, – відповів Атос з притаманною йому шляхетністю. – Але прошу, змінімо тему розмови, якщо, звичайно, на те ваша ласка. Ах! Хай йому грець! Якого болю ви мені завдали! Плече просто горить.

– Якби ви дозволили… – несміливо мовив Д’Артаньян.

– Що, добродію?

– У мене є чудодійний бальзам для лікування ран; цей бальзам дала мені моя мати, і я вже випробував його на собі.

– Ну й що з того?

– А те, що за три дні від цього бальзаму загоїться ваша рана, я певен цього; а через три дні, коли ви одужаєте, добродію, я матиму високу честь бути до ваших послуг.

Д’Артаньян сказав це з простотою, яка робила честь його ввічливості й водночас анітрохи не ставила під сумнів його хоробрість.

– Бог свідок, добродію, – відповів Атос, – ваша пропозиція мені до вподоби. Я, правда, не можу на неї пристати, але за тим, що ви сказали, на цілу милю видно чесну людину. Так говорили й чинили рицарі часів Карла Великого[64], яких повинні наслідувати всі шляхетні люди. На жаль, ми живемо не за часів великого імператора. Ми живемо за часів пана кардинала, а це призведе до того, що, хоч би як добре ми приховували свою таємницю, все одно за три дні дізнаються, що ми збираємося битись, і стануть на перешкоді нашій дуелі… От тобі й маєш! Ці гультяї не збираються приходити, чи що?

– Якщо ви поспішаєте, добродію, – мовив Д’Артаньян до Атоса з тією ж простотою, з якою тільки-но пропонував йому відкласти дуель на три дні, – якщо ви поспішаєте і якщо вам буде приємно відправити мене на той світ негайно, не церемоньтеся, прошу вас.

– Ці слова мені теж до вподоби, – сказав Атос, прихильно вклонившись Д’Артаньянові, – Так може сказати тільки розумна і водночас благородна людина. Добродію, я люблю людей вашого гарту і певен, що коли ми не вб’ємо один одного, то згодом мені буде дуже приємно розмовляти з вами. Почекаймо моїх друзів, прошу вас, я маю час, і, до того ж, так буде пристойніше. А! Здається, один з них уже йде.

Справді, в кінці вулиці Вожирар з’явилася велетенська постать Портоса.

– Як! – вигукнув Д’Артаньян. – Ваш перший секундант – пан Портос?

– Так, а хіба вам це неприємно?

– Ні, чому ж…

– А ось і другий.

Д’Артаньян обернувся туди, куди вказував Атос, і впізнав Араміса.

– Як! – вигукнув він іше з більшим подивом. – Ваш другий секундант – пан Араміс?

– Звичайно. Хіба ви не знаєте, що нас ніхто й ніколи не бачить поодинці і що серед мушкетерів та гвардійців, при дворі й у місті нас усі називають Атос, Портос і Араміс, або троє нерозлучних друзів? А втім, оскільки ви приїхали з Дакса чи По…

– З Тарба, – сказав Д’Артаньян.

– Вам дозволено не знати цієї деталі, – закінчив Атос.

– Слово честі, панове, – вигукнув Д’Артаньян, – вас прозвали влучно! Й історія зі мною, якщо тільки про неї почнуть говорити, беззаперечно доведе: ваш союз походить принаймні не від різниці у вдачах.

Портос, який тим часом підійшов ближче і привітав помахом руки Атоса, обернувся до Д’Артаньяна і, впізнавши його, занімів, вражений до краю.

– Гм… – пробурмотів він. – Що це таке?

– У мене дуель з цим добродієм, – сказав Атос, показуючи на Д’Артаньяна так, наче він вітав його.

– Але в мене теж дуель з цим паном, – мовив Портос.

– Тільки о першій годині, – відповів Д’Артаньян.

– І в мене дуель з цим добродієм, – зауважив Араміс, собі виходячи на галявину.

– Та тільки о другій годині, – так само спокійно сказав Д’Артаньян.

– Але з якого приводу б’єшся ти, Атосе? – спитав Араміс.

– Правду кажучи, я й сам до пуття не знаю. Він боляче штовхнув мене в плече. А ти, Портосе?

– А я, правду кажучи, б’юсь тільки тому, що б’юсь, – відповів Портос, почервонівши.

Атос, повз увагу якого ніщо не проходило непоміченим, побачив тонку усмішку на губах гасконця.

– Ми засперечалися з приводу вбрання, – пояснив юнак.

– А ти, Арамісе? – спитав Атос.

– Я б’юсь через суперечку з приводу одного теологічного питання[65], – відповів Араміс, знаком попереджаючи Д’Артаньяна, щоб той не виказав справжню причину їхньої дуелі.

Атос помітив, що Д’Артаньян знов усміхнувся.

– Справді? – перепитав Атос.

– Так, одне місце зі святого Августина[66], з приводу якого ми не дійшли згоди, – сказав гасконець.

– В нього таки є голова на плечах! – прошепотів Атос.

– А зараз, коли ви всі зібралися, панове, – мовив Д’Артаньян, – дозвольте мені вибачитися перед вами.

При слові “вибачитися” легка тінь набігла на чоло Атоса, гордовита посмішка торкнулася губів Портоса, й Араміс заперечливо похитав головою.

– Ви не зрозуміли мене, панове, – провадив Д’Артаньян, підводячи голову; в цю мить золотий промінь сонця впав на його чоло, підкресливши тонкі й сміливі риси обличчя. – Я прошу вас вибачити мені на той випадок, якщо я не зможу сплатити борг усім трьом. Адже пан Атос має право вбити мене першим, що не дозволить мені заплатити свій борг честі вам, пане Портосе, а тим більше вам, пане Арамісе. А тепер, панове, кажу ще раз: вибачте мені, але тільки за це – і до бою!

І Д’Артаньян сміливо вихопив шпагу з піхов.

Кров зразу вдарила йому в голову; в цю мить він ладен був схрестити шпагу з усіма мушкетерами королівства так само, як оце збирався ставати до бою з Атосом, Портосом та Арамісом.

Було чверть на першу. Полуденне сонце заливало місце, обране для дуелі, своїм пекучим промінням.

– Дуже жарко, – сказав Атос, і собі вихоплюючи шпагу. – І все-таки я не можу скинути камзол; відчуваю, що моя рана не загоїлась, то й боюсь збентежити добродія виглядом крові, яку пустив мені не він.

– Це правда, добродію, – відповів Д’Артаньян, – та, запевняю вас, хоч би хто пустив вашу кров – я чи хтось інший, – мені завжди буде боляче бачити кров такого хороброго дворянина, як ви; отже, я теж битимусь у камзолі.

– Годі, годі! – мовив Портос – Досить компліментів, зважте, що ми теж чекаємо своєї черги…

– Такі дурниці вам слід було б казати лише від свого імені, Портосе, – перебив Араміс – Я ж, навпаки, вважаю слова цих добродіїв цілком доречними й принаймні гідними шляхетних людей.

– До ваших послуг, добродію! – вигукнув Атос, стаючи в позицію.

– Я тільки чекав на ваші накази, – відповів Д’Артаньян, схрещуючи свою шпагу зі шпагою Атоса.

Але не встигли клинки задзвеніти, як з-за рогу монастиря з’явився загін гвардійців його високопреосвященства на чолі з паном де Жюссаком.

– Гвардійці кардинала! – вигукнули разом Портос і Араміс – Шпаги в піхви, панове! Шпаги в піхви! Та було пізно. Обох супротивників побачили в такій позі, яка не лишала жодних сумнівів щодо їхніх намірів.

– Гей! – закричав Жюссак, кидаючись до них і знаком наказуючи своїм людям зробити те саме. – Гей, мушкетери, ви хочете битись? А накази хіба для вас не існують?

– Ви надто люб’язні, панове гвардійці! – відказав Атос з погано прихованою злістю, бо саме Жюссак був одним з учасників позавчорашнього нападу. – Якби ми побачили, що б’єтеся ви, то можу засвідчити – не стали б вам заважати. Дайте нам спокій, і ви матимете задоволення без жодного клопоту.

– Панове, – заперечив Жюссак, – на превеликий жаль, це неможливо. Обов’язок – понад усе. Вкладіть, будь ласка, шпаги у піхви і рушайте за нами.

– Добродію, – відповів Араміс, передражнюючи Жюссака, – ми з великим задоволенням виконали б ваше люб’язне запрошення, якби це залежало тільки від нас; але, на жаль, це неможливо: пан де Тревіль заборонив нам це робити. Тож ідіть своєю дорогою, це найкраще, що вам лишається зробити.

Насмішка Араміса розлютила Жюссака.

– Якщо ви не підкоритесь, ми вас примусимо силою! – вигукнув він.

– Їх п’ятеро, – прошепотів Атос, – а нас тільки троє; ми знову будемо переможені, і нам доведеться померти на місці бо, кажу вам по щирості, переможений, я більше не з’явлюсь перед капітаном.

Поки Жюссак шикував своїх солдатів, Атос, Портос і Араміс миттю стали поруч.

Д’Артаньян ураз прийняв рішення. Це був один із тих моментів, які визначають усю подальшу долю людини, – він мав зробити вибір між королем та кардиналом і, раз вибравши, вже завжди триматися обраного шляху. Битись – означало не підкоритися закону, тобто важити головою, ставши на якусь мить ворогом міністра, могутнішого, ніж сам король. Усе це блискавкою промайнуло в голові нашого юнака; на його честь, він не вагався ані хвилини. Обернувшись до Атоса та його друзів, він мовив:

– Панове, дозвольте мені додати дещо до ваших слів. Ви сказали, що вас тільки троє, але мені здається, що нас четверо.

– Але ж ви не наш, – заперечив Портос.

– Так, – відповів Д’Артаньян, – я не маю мушкетерського вбрання, але я маю душу мушкетера. Серце моє – серце мушкетера, я щиро відчуваю це, панове, і керуюсь цим почуттям.

– Відійдіть, юначе! – закричав Жюссак, який з рухів і виразу обличчя Д’Артаньяна, певно, зрозумів його наміри. – Ви можете Йти, ми згодні. Рятуйте свою шкуру, та швидше!

Д’Артаньян не зрушив з місця.

– Ай справді, ви славний юнак! – обізвався Атос, стискаючи Д’Артаньянову руку.

– Так! – вигукнули Портос і Араміс – Треба на щось зважитися.

– Цей добродій напрочуд великодушний, – сказав Атос.

А втім, усіх трьох турбувала молодість і недосвідченість Д’Артаньяна.

– Нас буде тільки троє, до того ж серед нас один поранений і один хлопчик, – зауважив Атос – А скажуть, що нас було четверо.

– Хай так, але відступати! – вигукнув Портос.

– Це неможливо, – сказав Атос. Д’Артаньян зрозумів причину їхньої нерішучості.

– Панове, – мовив він до мушкетерів, – однаково випробуйте мене. Присягаюся честю: я не зійду з цього місця, якщо нас переможуть.

– Як вас звати, хоробрий юначе? – спитав Атос.

– Д’Артаньян, добродію.

– Ну що ж! Атосе, Портосе, Арамісе і Д’Артаньяне, вперед! – вигукнув Атос.

– То як, панове, ви вже надумали? – втретє вигукнув Жюссак.

– Авжеж, добродію, – відповів Атос.

– І що ви надумали? – спитав Жюссак.

– Ми матимемо честь напасти на вас, – відповів Араміс, торкнувшись капелюха однією рукою і витягаючи шпагу з піхов другою.

– А! То ви чините опір! – вигукнув Жюссак.

– Хай йому чорт! Це вас дивує?

І дев’ятеро бійців завзято кинулись у бій, кожен проти свого супротивника.

Атос узяв на себе Каюзака, улюбленця кардинала, Портос бився з Бікара, Араміс – з двома супротивниками водночас.

Що ж до Д’Артаньяна, то він напав на самого Жюссака.

Серце в молодого гасконця калатало так, що, здавалося, от-от вискочить з грудей, але, хвала Богові, не від страху – він і тіні страху не відчув, – а від збудження; Д’Артаньян бився, як розлючений тигр, наскакував на супротивника спереду і ззаду, раз у раз міняючи прийоми й місце бою. Жюссак любив, як тоді казали, “поласувати клинком” і був у цьому неабиякий мастак; проте він ледве встигав захищатись од свого спритного і легкого супротивника, який, нехтуючи всі правила, нападав зусібіч і водночас старанно відбивав чужі удари – як людина, що дуже високо цінує власне життя.

Ця боротьба вивела зрештою Жюссака з рівноваги. Розлючений тим, що не може нічого вдіяти із супротивником, якого мав за хлопчиська, він розпалився і став робити один за одним огріхи. Д’Артаньян, який брак практики компенсував досить глибоким знанням теорії, бився чимдалі проворніше. Вирішивши покінчити з юнаком одним ударом, Жюссак зробив різкий випад: Д’Артаньян спритно відбив удар і, поки Жюссак підводився, прослизнув, як змія, у нього під шпагою і встромив свою шпагу йому в груди.

Тут же Д’Артаньян кинув швидкий тривожний погляд на поле бою.

Араміс убив уже одного зі своїх супротивників, але другий уперто напосідав на нього. Та все-таки Араміс був іще в добрій позиції й міг захищатися.

Бікара і Портос поранили одне одного. Портос був поранений в руку, Бікара – в стегно. Проте жоден з них не вважав свою рану тяжкою, і обидва фехтували ще завзятіше.

Атос, якого Каюзак поранив іще раз, блід прямо-таки на очах, але не відступав ні на крок: він тільки переклав шпагу в ліву руку.

Згідно з тогочасними правилами дуелі, Д’Артаньян міг прийти на поміч будь-кому з товаришів; поки він шукав очима, хто з них якнайбільше цього потребує, його погляд раптом вловив погляд Атоса. Очі мушкетера були вельми красномовні. Атос швидше погодився б умерти, ніж покликати на допомогу; але він міг дивитись і, отже, поглядом просити підтримки. Д’Артаньян відгадав цей погляд, підхопився і збоку напав на Каюзака, вигукуючи:

– До мене, пане гвардійцю, або я вб’ю вас!

Каюзак обернувся. І саме вчасно. Атос, якого підтримувала хіба тільки його надзвичайна хоробрість, тут же впав на одне коліно.

– Хай йому чорт! – гукнув мушкетер до Д’Артаньяна. – Не вбивайте його, юначе, прошу вас; у мене з ним давні рахунки, які я хочу звести сам, коли одужаю. Обеззбройте його, вибийте у нього шпагу. Отак! Добре! Дуже добре!

Цей вигук вихопився в Атоса, коли він побачив, що Каюзакова шпага відлетіла кроків на двадцять. Д’Артаньян і Каюзак водночас зірвалися з місця й побігли, один – щоб повернути собі шпагу, другий – щоб забрати її. Спритніший Д’Артаньян устиг перший і наступив на шпагу ногою.

Каюзак підбіг до гвардійця, якого вбив Араміс, підняв його шпагу й хотів повернутися до Д’Артаньяна. Та в ту саму мить на його дорозі з’явився Атос. Короткого перепочинку, що його дав Атосові Д’Артаньян, виявилося цілком досить; мушкетер, боячись, що ворога вб’є Д’Артаньян, а не він, знову кинувся в бій.

Д’Артаньян зрозумів: Атосові буде прикро, якщо йому стануть на перешкоді. Т справді, за кілька секунд Каюзак упав – шпага проколола йому горло.

В ту ж мить Араміс приставив шпагу до грудей поваленого супротивника і примусив його просити пощади.

Залишалися Портос і Бікара. Портос заносився, питаючи в Бікара, котра може бути година, і вітаючи його з ротою, яку щойно дали його братові в Наваррському полку. Але всі ці жарти не допомагали мушкетерові. Бікара був одним з тих залізних людей, які падають тільки мертвими.

А втім, час було кінчати. Могла з’явитися сторожа й заарештувати всіх бійців без розбору – поранених і здорових, прихильників короля і прихильників кардинала. Атос, Араміс і Д’Артаньян оточили Бікара, вимагаючи, щоб той здався. Та хоч гвардієць лишався один проти чотирьох, ще й з раною в стегні, він вирішив битися до кінця. Тоді Жюссак підвівся на лікті й гукнув йому, щоб здавався. Бікара був гасконцем, як і Д’Артаньян; удавши, що не чує, він засміявся і, захищаючись, показав між двома випадами кінцем шпаги на землю.

– Тут, – вигукнув він, пародіюючи слова Біблії, – помре Бікара, один серед усіх, хто був з ним[67].

– Але ж їх четверо проти тебе одного! Здавайся, я наказую тобі!

– А! Якщо ти наказуєш, це інша річ, – відповів Бікара. – Ти мій бригадир, і я мушу підкоритися.

Відскочивши назад, він, аби тільки не віддати шпагу ворогам, зламав її об коліно, перекинув уламки через мур монастиря і, схрестивши руки на грудях, почав насвистувати якусь кардиналістську пісеньку.

Мужність завжди викликає повагу, навіть у ворогів. Мушкетери відсалютували Бікара своїми шпагами і вклали їх у піхви. Д’Артаньян зробив те саме, а потім, за допомогою Бікара, єдиного з гвардійців, хто тримався на ногах, відніс до монастирських воріт Жюссака, Каюзака і того з Арамісових супротивників, який був тільки поранений. Четвертий, як ми вже сказали, був мертвий.

Після цього вони подзвонили біля входу і, захопивши чотири шпаги з п’яти, нестямні від радості, попрямували до будинку пана де Тревіля.

Вони йшли, тримаючись за руки, займаючи всю ширину вулиці й запрошуючи з собою всіх мушкетерів, яких зустрічали, так що зрештою це стало схожим на тріумфальний марш. Д’Артаньян млів од щастя: він ішов між Атосом і Портосом і ніжно обіймав їх.

– Коли я ще не мушкетер, – сказав він новим друзям, переступаючи поріг палацу пана де Тревіля, – то принаймні мене прийняли до учнів, чи не так?

VI. Його величність король Людовік XIII

Про цю подію заговорили повсюди. Пан де Тревіль привселюдно обурювався з поведінки мушкетерів, але, залишившись з ними наодинці, щиро їх привітав. Проте, розуміючи, що часу гаяти не можна, він поспішив до Лувру – першим сповістити короля про новину. Та було вже пізно: король зачинився з кардиналом, і панові де Тревілю сказали, що він працює й не велів нікого приймати. Пан де Тревіль з’явився до короля ввечері, коли той грав у карти. Його величність вигравав; а що він був скупеньким, то настрій у нього був пречудовий. Отож, побачивши Тревіля, король гукнув:

– А йдіть-но сюди, пане капітане! Ідіть сюди – я мушу вас вилаяти. Чи відомо вам, що його високопреосвященство скаржився мені сьогодні на ваших мушкетерів і розхвилювався так, аж захворів? Що не кажіть, а ваші мушкетери – справжнісінькі чортяки й шибайголови!

– Ні, ваша величносте, – відповів Тревіль, який відразу збагнув, як повертається справа. – Навпаки, це найлагідніші, мов ягнята, й дуже скромні люди, які, ручуся вам, тільки й мріють про те, щоб вихоплювати з піхов шпаги для служби вашій величності. Але що вдієш! Гвардійці пана кардинала раз у раз шукають з ними сварки, і в ім’я честі полку мої бідолашні мушкетери змушені захищатися.

– Стривайте, пане де Тревілю! – сказав король. – Заждіть хвилинку! Можна подумати, що йдеться про якусь гнану релігійну громаду! їй-право, мій любий капітане, мені хочеться позбавити вас військового чину й віддати його панночці де Шермо, якій я обіцяв абатство[68]. Але не сподівайтеся, що я повірю вам на слово. Мене називають Людовіком Справедливим, пане де Тревілю, і зараз, саме зараз ви в цьому переконаєтесь.

– О ваша величносте! Саме через те, що я вірю в вашу справедливість, я так терпляче і так спокійно чекатиму на ваше рішення.

– Чекайте, чекайте, – відповів король. – Я не примушу вас довго дожидатися.

Справді, щастя відвернулося від короля – він почав програвати і вирішив скористатися з нагоди (хай пробачать нам цей старий і, зізнаємось, не оригінальний вираз картярів), щоб підкинути комусь свою колоду. Отож його величність дуже скоро підвівся з-за столу і, поклавши в кишеню виграні гроші, сказав:

– Ля Вьєвілю, сядьте на моє місце, я мушу поговорити з паном де Тревілем у важливій справі. Так, так… Тут у мене лежало вісімдесят луїдорів[69]; поставте таку саму суму, щоб ті, хто програв, не мали підстав скаржитися. Справедливість понад усе!

Потім, обернувшися до пана де Тревіля, король підійшов з ним до вікна і спитав:

– То ви кажете, що саме гвардійці його високопреосвященства шукали сварки з вашими мушкетерами?

– Так, ваша величносте, як і завжди.

– А як же все це сталося? Ви чудово знаєте, любий капітане, що суддя мусить вислухати обидві сторони.

– Дуже просто і звично, ваша величносте! Троє моїх найкращих солдатів, чиї імена вам добре відомі й чию відданість ви мали нагоду оцінити не раз – бо можу запевнити вашу величність: вони всім серцем віддані службі, – так от, троє моїх найкращих солдатів, добродії Атос, Портос і Араміс пішли прогулятися з одним молодим гасконцем, якого я сьогодні вранці доручив їхнім турботам. Прогулянка мала відбутись, коли не помиляюся, поблизу Сен-Жермена, і вони домовились зустрітися біля монастиря Дешо. Аж раптом з’явився пан де Жюссак з панами Каюзаком, Бікара та ще двома гвардійцями; прийшли вони таким гуртом явно не з добрими намірами, а щоб порушити закон про заборону поєдинків.

– Он воно як! Я тільки зараз усе зрозумів! – вигукнув король. – Безперечно, вони самі прийшли битися на дуелі!..

– Я не звинувачую їх, ваша величносте, а залишаю вам самому вирішити, що можуть замишляти п’ятеро озброєних людей у такому безлюдному місці, як пустир монастиря кармеліток.

– Так, ваша правда, Тревілю, ваша правда.

– Але, побачивши моїх мушкетерів, вони забули про свої власні сварки; гору взяла давня ненависть до мушкетерів. Адже вашій величності добре відомо, що мушкетери, які захищають інтереси короля й тільки короля, ненавидять гвардійців – вірних слуг пана кардинала.

– Так, Тревілю, так, – задумливо мовив король. – Повірте, мені дуже прикро бачити, що Франція розділена на два табори, що у королівства дві голови; але незабаром цьому має настати кінець, Тревілю, так, скоро настане цьому кінець… То ви кажете, гвардійці зачепили мушкетерів?

– Я кажу: цілком можливо, що події розвивалися саме так, але я не можу твердити це напевно, ваша величносте. Ви знаєте, як важко дізнатися правду, не володіючи тією надзвичайною проникливістю, котра дала Людовіку Тринадцятому ім’я Справедливого…

– Ваша правда, Тревілю. Але мушкетери були не самі – з ними був якийсь хлопчина?

– Авжеж, ваша величносте, і, крім того, один з мушкетерів був поранений. Отже, троє мушкетерів короля, з яких один поранений, і хлопчик не тільки вистояли проти п’ятьох найзапекліших гвардійців пана кардинала, а й поклали чотирьох на місці.

– Та це ж перемога! – радісно вигукнув король. – Блискуча перемога!

– Так, ваша величносте, така ж блискуча, як біля моста Се[70].

– Четверо, з яких один поранений і один майже хлопчик, кажете ви?

– Його навряд чи можна назвати юнаком; але він так блискуче показав себе в цьому бою, що я беру на себе сміливість рекомендувати його вашій величності.

– Як його звуть?

– Д’Артаньян, ваша величносте. Це син одного з моїх найдавніших друзів, який воював добровольцем в армії славетного батька вашої величності.

– І ви кажете, що цей юнак гідно поводився? Розкажіть мені про нього, Тревілю; адже ви знаєте, що я дуже люблю розповіді про війни та про битви.

І король Людовік XIII, гордовито підкрутивши вуса, випростався.

– Ваша величносте, – сказав Тревіль, – як я вам уже розповідав, пан Д’Артаньян – дуже молодий і, не маючи честі бути мушкетером, носить цивільне вбрання. Гвардійці пана кардинала, звернувши увагу на його молодість і, головне, на те, що він не мушкетер, запропонували йому піти геть, перш ніж вони почнуть атаку…

– Отже, ви самі добре бачите, Тревілю, – перебив король, – що гвардійці напали першими.

– Справедливо, ваша величносте: це поза всякими сумнівами. Вони зажадали, щоб Д’Артаньян пішов геть; але юнак відповів, що серцем він мушкетер, цілком відданий вашій величності, і тому лишиться з мушкетерами.

– Хоробрий юнак! – прошепотів король.

– Так, він лишився з мушкетерами, і ваша величність має в його особі дуже спритного фехтувальника, бо саме він зумів завдати Жюссакові того страхітливого удару шпагою, який так розлютив пана кардинала.

– То це він поранив Жюссака? – вигукнув король. – Він, хлопчисько? Ні, Тревілю, не може цього бути!

– Все сталося саме так, як я мав честь доповісти вашій величності.

– Але Жюссак – один з найкращих фехтувальників королівства.

– Що з того, ваша величносте! Він натрапив на ще кращого.

– Я хочу побачити цього юнака, Тревілю, я хочу неодмінно його побачити, і, якщо можна що-небудь зробити для нього, то нумо діяти.

– Коли вашій величності буде завгодно його прийняти?

– Завтра о дванадцятій, Тревілю.

– Привести його самого?

– Ні, приведіть їх до мене всіх чотирьох. Я хочу подякувати всім разом; віддані люди трапляються рідко, Тревілю, і відданість треба заохочувати.

– Рівно о дванадцятій, ваша величносте, ми будемо в Дуврі.

– Тільки з малого під’їзду, Тревілю, з малого під’їзду. Кардиналові знати про це не слід…

– Так, ваша величносте.

– Розумієте, Тревілю, закон є закон; поєдинки, зрештою все-таки заборонені.

– Але ж цю зустріч, ваша величносте, ніяк не можна вважати звичайним поєдинком. Це збройна сутичка, і найкращим доказом є те, що гвардійців кардинала було п’ятеро проти трьох мушкетерів і пана Д’Артаньяна.

– Це справедливо, – мовив король, – але однаково, Тревілю, приходьте все-таки з малого під’їзду.

Тревіль усміхнувся. Та оскільки й того, чого він досяг, було цілком досить – адже учень збунтувався проти свого навчителя, – він шанобливо вклонився і, попросивши дозволу, вийшов.

Того ж вечора трьох мушкетерів попередили про честь, яку їм було виявлено. Давно знаючи короля, вони не дуже схвилювалися; тільки Д’Артаньян з його жвавою уявою гасконця побачив у запрошенні запоруку свого майбутнього щастя і всю ніч малював собі райдужні картини. Рівно о восьмій ранку він був уже в Атоса.

Д’Артаньян застав мушкетера одягненим і готовим у дорогу. А що прийом у короля був призначений аж на полудень, то Атос вирішив разом з Портосом і Арамісом зіграти в гилки в гральному домі поблизу Люксембурзьких стаєнь. Атос запросив Д’Артаньяна піти разом з ними, і той погодився, хоч ніколи не грав у цю гру: ще не було й дев’ятої години, і він просто не знав, як згаяти час до дванадцятої.

Обидва мушкетери були вже на місці й безладно перекидалися м’ячем. Атос, який відзначався особливою спритністю в усіх фізичних вправах, став біля Д’Артаньяна з протилежного боку й запропонував зіграти партію. Та тільки-но Атос, навіть граючи лівою рукою, зробив необачний рух, як зрозумів: рана ще не дозволяє йому займатися подібними вправами. Отже, Д’Артаньян лишився сам; він сказав, що вважає себе надто невправним, аби грати партію як належить, і тому вони вирішили тільки трохи покидати м’яч, не ведучи рахунку. Та коли один з м’ячів, спрямованих геркулесівською рукою Портоса, промайнув зовсім близько від голови Д’Артаньяна, той подумав, що якби м’яч не пролетів збоку, а влучив йому в обличчя, то аудієнція могла б і не відбутися, бо юнакові, зрозуміло, не можна було б після того з’явитися до короля. Гасконська уява Д’Артаньяна вже малювала йому, що від цієї аудієнції залежить усе його майбутнє, і тому він, ввічливо вклонившись ҐІортосу й Арамісу, сказав, що гратиме тільки тоді, коли відчує себе здатним протистояти їм, відійшов за канат і став серед глядачів. На лихо для Д’Артаньяна, серед глядачів був один з гвардійців його високопреосвященства, котрий, збуджений недавньою поразко” своїх товаришів, замислив скористатися з першого ж випадку, щоб помститися за неї. Отож він вирішив, що така нагода наспіла, і, звертаючись до свого сусіди, мовив:

– Не дивно, що цей молодик злякався м’яча, – адже це, безперечно, учень мушкетерів.

Д’Артаньян обернувся так рвучко, ніби його вжалила гадюка, і обпік гвардійця лютим поглядом.

– До біса! – провадив той, хвацько підкручуючи вуса. – Дивіться на мене, скільки вам заманеться, мій юний добродію; я сказав те, що сказав.

– Оскільки ваші слова занадто прозорі, щоб їх пояснювати, – стиха відповів Д’Артаньян, – то я прошу вас вийти за мною.

– Коли саме? – так само зухвало спитав гвардієць.

– Негайно, як ваша ласка.

– І ви, звичайно, знаєте, хто я?

– Ні, зовсім не знаю і не бажаю знати.

– Шкода! Коли б ви знали моє ім’я, то, можливо, не так поспішали б.

– Як же вас звати?

– Бернажу, до ваших послуг.

– Ну що ж, пане Бернажу, – спокійно відповів Д’Артаньян, – я чекатиму на вас біля дверей.

– Ідіть вперед, добродію, я рушаю за вами.

– Тільки не дуже поспішайте, пане, щоб часом не помітили, як ми виходимо разом; ви ж розумієте: зайві свідки в нашій справі зовсім ні до чого.

– Гаразд, – мовив гвардієць, здивований тим, що його ім’я не справило ніякого враження на юнака.

Справді, ім’я Бернажу знали всі, крім хіба що Д’Артаньяна; Це був один з тих забіяк, без яких не обходиться жодна сутичка, – а сутички відбувалися тоді щодня, незважаючи на численні заборони короля та кардинала.

Портос і Араміс так захопилися грою, а Атос з такою увагою стежив за нею, що мушкетери навіть не помітили, коли їхній юний товариш вийшов і став біля дверей, чекаючи гвардійця його високопреосвященства.

За хвилину вийшов і той. А що Д’Артаньян, поспішаючи на аудієнцію, призначену опівдні, не міг гаяти часу, то він озирнувся довкола і, побачивши, що вулиця безлюдна, одразу ж приступив до справи.

– Слово честі, – сказав він супротивникові, – вам пощастило, хоч ви і зветесь Бернажу, що маєте справу тільки з учнем мушкетерів; проте можете не сумніватись – я битимусь якнайстаранніше. Захищайтеся!

– Але, здається мені, місце обрано досить невдало, – зауважив гвардієць. – Нам буде зручніше битися десь за Сен-Жерменським абатством або на Пре-о-Клері.

– Слушно кажете, – відповів Д’Артаньян. – Але, на жаль, я не маю часу – рівно опівдні мені призначено побачення. Тож захищайтеся, добродію, захищайтеся!

Бернажу був не з тих, кому треба двічі це повторювати. В ту ж мить шпага блиснула в його руці, і він кинувся на супротивника, якого, зважаючи на його молодість, сподівався злякати.

Та Д’Артаньян уже пройшов напередодні гарну науку й, захоплений учорашньою перемогою та сповнений віри в своє майбутнє щастя, вирішив не відступати ні на крок: шпаги, задзвенівши, схрестилися. Д’Артаньян упевнено відбив перший удар, і його супротивник змушений був відступити. Скориставшись з того, що при цьому рухові шпага Бернажу відхилилася вбік, Д’Артаньян вивільнив свою шпагу, кинувся вперед і вколов гвардійця в плече. В ту ж мить Д’Артаньян відступив на крок назад і підняв шпагу; та Бернажу гукнув, що це дрібниця, і, розлючено кинувшись на юнака, сам же й наразився на його шпагу. А що гвардієць не впав і не визнавав себе переможеним, а тільки відступав до будинку пана де Ля Тремуйля, серед слуг якого мав родича, то Д’Артаньян, не відаючи, наскільки небезпечна рана супротивника, став його переслідувати і, безперечно, добив би Бернажу третім ударом, якби гомін, що зчинився на вулиці, не долинув до приміщення, де грали в м’яч, і двоє друзів гвардійця, котрі чули, як він обмінявся кількома словами з Д’Артаньяном, ще й бачили, як після цього вони обоє вийшли на вулицю, не поспішили зі шпагами в руках з грального дому й не напали на переможця. Проте й Атос, Портос та Араміс теж хутко з’явилися на порозі, кинулись на гвардійців і примусили їх обернутися. Аж тут Бернажу впав; збагнувши, що їх тільки двоє проти чотирьох, гвардійці заволали:

– До нас, прибічники де Ля Тремуйля!

Коли ті, хто був в особняку, почули цей крик, вони вискочили на вулицю й напали на чотирьох друзів. А ті, в свою чергу, закричали: – До нас, мушкетери!

На цей заклик завжди відгукувалися; всі знали, що мушкетери – вороги його високопреосвященства, і любили їх за ненависть до кардинала. Ось чому гвардійці всіх полків, які не належали, за влучним виразом Араміса, “червоному герцогу”, ставали в таких випадках на бік мушкетерів короля. З трьох гвардійців роти пана Дезессара, які саме проходили по вулиці, двоє кинулись на допомогу чотирьом товаришам, а третій побіг до будинку пана де Тревіля, гукаючи:

– До нас, мушкетери, до нас!

Як і завжди, в будинку пана де Тревіля було повно солдатів його полку, що поспішили на допомогу товаришам; почалася бійка, але сила була тепер на боці мушкетерів: гвардійці кардинала й слуги пана де Ля Тремуйля мусили втекти в будинок, ледве встигнувши замкнути ворота, щоб не дати ворогам увірватися туди. Пораненого Бернажу перенесли в особняк раніше, і він був, як ми вже казали, в досить тяжкому стані.

Мушкетери та їхні спільники були такі розлючені, що хтось навіть запропонував підпалити будинок пана де Ля Тремуйля, щоб покарати його слуг, які наважились напасти на королівських мушкетерів. Цю пропозицію охоче прийняли, але, на щастя, пробило одинадцяту годину; Д’Артаньян та його товариші згадали про аудієнцію і, побоюючись, щоб таку чудову витівку не втнули без них, зробили все, аби заспокоїти гарячі голови. Мушкетери вдовольнилися тим, що кинули кілька каменюк у ворота, які, проте, лишилися цілими. Це трохи вгамувало запал; як на те, заводії вибралися з натовпу й пішли до будинку пана де Тревіля, що, знаючи вже про це безчинство, чекав на них.

– Швидше до Лувру! – сказав він. – До Лувру, не гаючи жодної хвилини! Спробуймо побачити короля, перш ніж його попередить кардинал; ми розповімо йому цю історію як продовження вчорашньої справи, так що обидві зійдуть за одну.

Пан де Тревіль у супроводі чотирьох молодих людей поспішив До Лувру; але, на превеликий подив капітана мушкетерів, йому сказали, що король поїхав полювати оленя у Сен-Жерменський ліс. Пан де Тревіль примусив камердинера двічі повторити цю новину, і мушкетери помітили, що він чимдалі хмурніє.

– Може, – спитав він, – його величність ще вчора вирішили поїхати на полювання?

– Ні, ваша світлосте, – відповів камердинер. – Головний єгер Доповів уранці, що цієї ночі для короля оточили оленя. Спочатку його величність сказав, що не поїде, але все-таки не встояв перед спокусою і, поснідавши, поїхав.

– Король зустрічався з кардиналом? – спитав пан де Тревіль.

– Можливо, – відповів камердинер, – бо я бачив уранці запряжену карету його високопреосвященства, і на запитання, куди він їде, мені відповіли, що до Сен-Жермена.

– Нас випередили, – сказав пан де Тревіль. – Панове, я бачитиму короля сьогодні ввечері, а вам поки шо ліпше не наражатися на небезпеку.

Порада була така слушна, до того ж її давала людина, яка так добре знала короля, що четверо молодих людей не наважилися суперечити. Пан де Тревіль запропонував їм розійтися по домівках і чекати на його повідомлення.

Повернувшися до себе, капітан мушкетерів подумав, що краще буде, коли він перший подасть скаргу. Він послав одного зі слуг до пана де Ля Тремуйля з листом, в якому просив його вирядити гвардійця пана кардинала зі свого будинку й дати прочуханки його прибічникам за те, що вони наважились напасти на мушкетерів. Але пан де Ля Тремуйль, попереджений своїм конюшим, котрий, як відомо, був родичем Бернажу, наказав відповісти, що ні панові де Тревілю, ні його мушкетерам не личить скаржитися, а навпаки, це слід робити йому, бо мушкетери не тільки першими напали на його людей, а ще й хотіли підпалити його будинок. А що ця суперечка між двома вельможами могла затягтися надовго і кожен, зрозуміло, відстоював би своє, то пан де Тревіль знайшов хід, який мав усе з’ясувати: він вирішив особисто поїхати до пана де Ля Тремуйля.

Не гаючи часу, він підкотив до його будинку і звелів повідомити про себе.

Вельможі ввічливо вклонились один одному, бо якщо їх і не можна було назвати приятелями, то принаймні вони поважали одне одного. Вони були люди шляхетні й чесні; до того ж, пан де Ля Тремуйль як протестант рідко бував при дворі й не належав до жодної партії, а тому здебільшого ставився до всіх без упередження. Проте цього разу його зовні ввічливий прийом здався холоднішим, ніж завжди.

– Добродію, – сказав пан де Тревіль, – ми обоє маємо підстави скаржитись один на одного, і я прийшов до вас, щоб разом з’ясувати цю справу.

– Охоче, – відповів пан де Ля Тремуйль. – Але попереджаю, що я добре поінформований: в усьому винні ваші мушкетери.

– Ви надто справедливі й розумні, добродію, – зауважив пан де Тревіль, – щоб не пристати на пропозицію, яку я хочу вам зробити.

– Прошу, добродію, я слухаю.

– Як почувається пан Бернажу, родич вашого конюшого?

– Дуже кепсько, добродію. Крім того, що його поранено в плече, правда, не дуже серйозно, він наразився ще й на удар в груди. Шпага зачепила легеню, тож лікар майже не сподівається на щасливий кінець.

– Але ж поранений при тямі?

– Так, він притомний.

– Він може говорити?

– Він розмовляє, хоч йому це й важко.

– Так от, добродію! Ходімо до нього й попросимо в ім’я Бога, перед яким він невдовзі може стати, розповісти правду. Я обрав його суддею в своїй справі й повірю всьому, що він скаже.

Пан де Ля Тремуйль на мить замислився; переконавшись, що важко запропонувати щось розумніше, він погодився.

Вони спустилися в кімнату, де лежав поранений. Побачивши перед собою двох благородних вельмож, Бернажу спробував підвестися на ліжку, але відчув таку слабість, що, знесилений необачним рухом, упав на постіль майже непритомний.

Пан де Ля Тремуйль нахилився до гвардійця, дав йому понюхати солей, і той прийшов до тями. Тоді пан де Тревіль, не бажаючи, щоб його звинуватили, ніби він силував хворого говорити, попросив пана де Ля Тремуйля, щоб він запитував Бернажу.

Все сталося так, як і сподівався пан де Тревіль. Перебуваючи між життям і смертю, Бернажу не схотів брехати й виправдовуватись; він розповів обом вельможам усе, як було.

Пан де Тревіль саме цього й хотів; він побажав Бернажу швидкого одужання, попрощався з паном де Ля Тремуйлем, поїхав додому й одразу ж послав попередити чотирьох друзів, що чекатиме їх на обід.

Пан де Тревіль приймав найвишуканіше товариство – до речі, всі гості були антикардиналістами. Отож за обідом тільки й було розмови, що про дві поразки, яких зазнали гвардійці його високопреосвященства. А що Д’Артаньян був героєм обох подій, то на нього й посипались усі поздоровлення, від яких Атос, Портос і Араміс відмовились на користь юнака не тільки як справжні товариші, а й як люди, що давно звикли до похвал.

Близько шостої години пан де Тревіль сказав, що треба їхати до Лувру; та оскільки час, призначений його величністю для аудієнції, вже минув, то, замість попросити дозволу ввійти через малий під’їзд, капітан мушкетерів подався разом з чотирма молодими людьми просто до передпокою. Король ще не повернувся з полювання. Молоді люди прогулювалися серед придворних і чекали вже мало не півгодини; аж ось усі двері розчинились, і розпорядник сповістив про прибуття його величності.

При цій звістці Д’Артаньян затремтів з голови до п’ят. Йому здалося, що наступна мить має вирішити всю його майбутню долю. І він прикипів поглядом до дверей, в які мав увійти король.

Людовік XIII з’явився перший; він був у запорошеному мисливському вбранні, у високих чоботях і з нагаєм у руці. З першого ж погляду Д’Артаньян зрозумів, що король нетямиться від люті.

Та хоч як було ясно, що його величність перебуває в дуже кепському настрої, придворні все-таки вишикувались упродовж його шляху: в королівських передпокоях мають за краще, щоб король побачив їх навіть тоді, коли гнівається, ніж щоб зовсім їх не побачив. Отож троє мушкетерів, не вагаючись, зробили крок уперед, тоді як Д’Артаньян, навпаки, спробував сховатися за ними; та хоч король і знав особисто Атоса, Портоса й Араміса, він проминув їх, навіть не глянувши в бік мушкетерів і не сказавши їм жодного слова, наче ніколи їх і не бачив. Що ж до пана де Тревіля, то він, діждавшись, поки погляд короля зупиниться на ньому, витримав його з такою твердістю, що його величність сам змушений був опустити очі; король пробурмотів щось собі під ніс і хутко пройшов до своїх апартаментів.

– Кепські справи, – мовив Атос, усміхаючись. – І не сьогодні, принаймні, нас пожалують орденом.

– Почекайте тут десять хвилин, – сказав пан де Тревіль. – Якщо за ці десять хвилин я не повернуся назад, ідіть до мене додому, бо далі чекати буде марною справою.

Четверо молодих людей почекали десять хвилин, чверть години, Двадцять хвилин; побачивши, що пана де Тревіля нема, вони вийшли, дуже занепокоєні таким поворотом справ.

Тим часом пан де Тревіль сміливо ввійшов до королівського кабінету, де його величність, силкуючись приховати обурення, сидів у кріслі й ляскав батогом по ботфортах; це, проте, не завадило капітанові мушкетерів якнайспокійніше спитати його про здоров’я.

– Погано, добродію, дуже погано, – відповів король. – Мені нудно. Це й справді була найгірша хвороба Людовіка XIII, який часто брав першого-ліпшого зі своїх придворних під руку, тяг його до вікна й казав: “Пане такий-то, понудьгуймо разом”.

– Як! Ваша величність нудьгує! – вигукнув пан де Тревіль. – Хіба полювання не розважило сьогодні вашу величність?

– Добра розвага, добродію! Все вироджується, присягаюсь душею! Я не знаю, чи то дичина вже не залишає слідів, чи в хортів пропав нюх. Ми гнали здоровенного оленя, шість годин переслідували його, і от, коли цього могутнього звіра вже було майже загнано, коли Сен-Сімон[71] уже підносив ріг до рота, щоб засурмити перемогу, – маєш! – уся зграя собак кинулася вбік – наздоганяти якесь оленятко. Я, зрештою, змушений був відмовитися від гонів, як уже відмовився від соколиного полювання. Що не кажіть, а я таки нещасний король, пане де Тревілю! У мене лише один кречет, та й той сконав позавчора.

– Я розумію ваш розпач, ваша величносте, бо нещастя й справді велике; але ж у вас, певно, є ще чимало соколів, яструбів-перепелят-ників та інших ловчих птахів.

– І жодної людини, щоб їх навчати; сокольничі вимирають, тільки я сам ще володію мистецтвом соколиного полювання. Після мене все буде скінчено; полюватимуть за допомогою тенет, капканів і пасток. Коли б я мав час бодай підготувати учнів! Але дарма, пан кардинал не дає мені ані хвилини відпочинку, він безперестанку торочить мені то про Іспанію, то про Австрію, то про Англію! До речі, про пана кардинала: пане де Тревілю, я невдоволений вами.

Пан де Тревіль тільки й чекав на ці слова. Він давно знав короля і розумів, що всі ці скарги – лише передмова, лише привід, яким той хотів сам себе збадьорити, додати собі рішучості, і що тільки тепер він заговорив про те, про що хотів заговорити.

– Чим же я мав нещастя не догодити вашій величності? – спитав пан де Тревіль, прикинувшись здивованим.

– Он як ви виконуєте свої обов’язки, добродію! – вів далі король, не відповідаючи прямо на запитання пана де Тревіля. – Хіба на те призначив я вас капітаном своїх мушкетерів, щоб вони вбивали людей, розворушили весь квартал і мало не спалили Париж, а ви до того ще й жодним словом не покарали їх? А втім, – вів далі король, – я, безперечно, поквапився вас обвинуватити, бо підбурювачі, певно, вже ув’язнені й ви прийшли доповісти, що їх покарано.

– Навпаки, ваша величносте, – спокійно відповів пан де Тревіль, – я прийшов просити суду саме у вас.

– Але проти кого? – вигукнув король.

– Проти наклепників, – сказав пан де Тревіль.

– Оце так новина! – вигукнув король. – Чи, може, ви заперечуватимете, що ваші троє клятих мушкетерів – ці самі Атос, Портос і Араміс – та ще цей ваш юнак з Беарна кинулись, як навіжені, на бідолашного Бернажу й заподіяли йому такого лиха, що ніхто не поручиться тепер за його життя? Може, ви заперечуватимете також, що після цього вони взяли в облогу будинок герцога де Ля Тремуйля і хотіли його спалити? Це, либонь, не було б надто великим нещастям під час війни, оскільки дім герцога – гугенотське кубло, але у спокійні часи такий бешкет – справжнісіньке неподобство. Чи не збираєтеся ви сказати, що все це неправда?

– Хто розповів вашій величності такі байки? – спокійно спитав пан де Тревіль.

– Хто розповів мені ці байки, добродію? Хто б же це міг бути, як не той, хто не спить, коли я сплю, хто працює, коли я розважаюся, хто керує всіма справами в королівстві та за його межами – у Франції і в усій Європі?

– Ваша величність, мабуть, має на гадці Бога, – зауважив пан де Тревіль, – бо ж тільки Бог може стояти так високо над вашою величністю.

– Ні, добродію; я кажу про опору держави, про мого єдиного слугу, про мого єдиного друга – про пана кардинала.

– Його високопреосвященство – це ще не його святість, ваша величносте.

– На що ви натякаєте, добродію?

– Що тільки папа непогрішимий і що ця непогрішимість не поширюється на кардиналів.

– Ви хочете сказати, що він мене дурить, що він зраджує? Отже, ви його звинувачуєте? Ну що ж, тоді зізнайтеся щиро: ви його звинувачуєте?

– Ні, ваша величносте; але я кажу, що він помиляється; я кажу, Що йому подали неправдиві відомості; я кажу, що він поквапився несправедливо звинуватити мушкетерів вашої величності і що він черпав свої відомості з недобрих джерел.

– Звинувачення походить від пана де Ля Тремуйля, від самого герцога. Що ви скажете на це? – Ваша величносте, я міг би відповісти, що він надто зацікавлена особа, аби бути безстороннім суддею; але я далекий від цього, бо знаю герцога як чесного дворянина і тому готовий покластися на його слова, але за однієї умови.

– За якої?

– Що ваша величність викличе його до себе і вчинить йому допит, але зробить це сам, без свідків, і що я знову побачу вашу величність одразу після того, як ви закінчите розмову з герцогом.

– Гаразд! – вигукнув король. – І ви цілком довіритесь тому, що скаже пан де Ля Тремуйль?

– Так, ваша величносте.

– Ви підкоритесь його присудові?

– Беззастережно.

– І погодитесь на будь-яке відшкодування, якого він вимагатиме?

– Цілком.

– Ля Шене! – гукнув король. – Ля Шене!

Довірений камердинер Людовіка XIII, який завжди чергував за дверима, ввійшов до кабінету.

– Ля Шене, – сказав король, – зараз же відряди когось по пана де Ля Тремуйля; мені треба сьогодні ввечері поговорити з ним.

– Ваша величність дає мені слово честі, що нікого не прийме після розмови з паном де Ля Тремуйлем і аж до зустрічі зі мною?

– Нікого, слово честі.

– Тоді до завтра, ваша величносте.

– До завтра, добродію.

– О котрій годині накажете з’явитися, ваша величносте?

– Приходьте, коли самі вирішите.

– Але я боюсь з’явитися надто рано й розбудити вашу величність.

– Розбудити мене? Та хіба ж я сплю? Я більше не сплю, добродію; часом я, правда, дрімаю, оце і все. Приходьте, отже, так рано, як забажаєте, хоч і о сьомій ранку; але стережіться, коли ваші мушкетери винні.

– Коли мої мушкетери винні, їх буде негайно віддано до рук вашої величності, котрий і покарає злочинців на свій розсуд. Чи є у вашої величності ще якісь розпорядження? Я слухаю і готовий підкоритися.

– Ні, добродію, ні, адже мене недаремно звуть Людовіком Справедливим. Тож до завтра, добродію, до завтра.

– Хай Бог береже вашу величність! Хоч як погано спалося королю, але панові де Тревілю спалося ще гірше; він ще звечора попередив трьох мушкетерів і їхнього товариша, щоб вони прийшли до нього о пів на сьому ранку. Тревіль повів молодих людей із собою, нічого не розповідаючи й не обіцяючи, але й не приховуючи, що їхня доля, як і його власна, висить на волосинці.

Ввійшовши до палацу через малий під’їзд, він наказав зачекати. Якщо король і досі сердиться на них, вони зможуть піти непоміченими; якщо ж король схоче їх прийняти, їх лишиться тільки покликати.

В особистому передпокої короля пан де Тревіль побачив Ля Шене, який сказав, що вчора ввечері герцога де Ля Тремуйля не пощастило застати вдома, що він повернувся до себе надто пізно і тому не міг уже з’явитися до Лувру, що він тільки зараз прийшов на прийом і в цю хвилину перебуває в покоях у короля.

Це дуже втішило пана де Тревіля. Тепер він був певен, що за час між свідченнями пана де Ля Тремуйля і його власними на короля ніхто не вплине.

Справді, не минуло й десяти хвилин, як двері королівського кабінету відчинилися, і пан де Тревіль побачив на порозі герцога де Ля Тремуйля. Герцог підійшов до нього й мовив:

– Пане де Тревілю, його величність послав по мене, аби дізнатися, що трапилось учора вранці біля мого будинку. Я розповів щиру правду, тобто, що винні були мої люди і що я готовий просити у вас вибачення. Оскільки я вас зустрів, дозвольте мені зробити це зараз, і прошу вас вважати мене своїм другом.

– Пане герцогу, – відповів де Тревіль, – я так вірив у вашу чесність, що не просив у його величності іншого захисника, крім вас. Я бачу, що не помилився, і вдячний вам, що у Франції є людина, про яку, не помилившися, можна сказати все те, що я зараз сказав про вас.

– Чудово, чудово! – вигукнув король, який стояв у дверях і чув усі ці компліменти. – Тільки скажіть йому, Тревілю, коли вже він називає себе вашим другом, що я теж хотів би бути його другом, хоч він і залишає це без уваги; що минуло вже три роки, відколи я його бачив востаннє, і що я зумів його побачити знову лише тоді, коли послав по нього. Скажіть йому все це від мого імені, бо є такі речі, яких король не може говорити сам.

– Красно дякую, ваша величносте, – мовив герцог. – Але вірте – правда, це аж ніяк не стосується пана де Тревіля, – вірте, ваша величносте, що далеко не всі ті, кого ви бачите в себе повсякдень, вам найбільш віддані.

– То ви чули те, що я сказав? Тим краще, герцогу, тим краще! – вигукнув король, виходячи з кабінету. – А от і ви, Тревілю! Де ж ваші мушкетери? Я ще позавчора наказав вам привести їх до мене; чому ви цього не зробили?

– Вони внизу, ваша величносте, і з вашого дозволу Ля Шене може їх покликати.

– Так, так, хай заходять негайно; незабаром проб’є восьму годину, а о дев’ятій я чекаю на візит. Можете йти, герцогу, а головне – приходьте знову. Прошу вас, Тревілю.

Герцог уклонився і вийшов. У ту мить, як він одчиняв двері, троє мушкетерів і Д’Артаньян у супроводі Ля Шене з’явилися на верхньому майданчику сходів.

– Заходьте, забіяки, заходьте, – сказав король. – Я хочу вас полаяти. Мушкетери вклонились і ввійшли; Д’Артаньян ступив за ними.

– Тисяча чортів! – повів далі король. – Вас усього четверо, а ви за два дні перемогли в бою сімох гвардійців його високопреосвященства! Це занадто, панове, занадто. Якщо так триватиме й далі, то його високопреосвященство через три тижні змушений буде набрати наново всю свою роту, а мені доведеться пильнувати якнайсуворішого додержання едиктів. Одного, випадково – ще сяк-так; але сімох за два дні – це занадто. Навіть більше ніж занадто…

– І саме тому, як ваша величність може бачити, вони у відчаї, каються й просять їх вибачити.

– У відчаї й каються! Гм… – пробурмотів король. – Щось не дуже віриться – надто хитрі в них обличчя; особливо он у того, з гасконською фізіономією… Підійдіть-но сюди, добродію.

Д’Артаньян зрозумів, що король звертається до нього, і з найрозпачливішим виглядом ступив крок уперед.

– Ти ба! А мені казали, що це юнак. Та ж це хлопчина, пане де Тревілю, справжнісінький хлопчина! І саме він завдав Жюссакові отого страхітливого удару шпагою?

– Ще й два добрячих удари Бернажу.

– Справді?

– Не кажучи про те, – обізвався Атос, – що коли б він не врятував мене від рук Бікара, то я, певно, не мав би честі висловити найпокірніше шанування вашій величності.

– То цей беарнець, пане де Тревілю, справжнісінький демон, тисяча чортів йому в пельку, як сказав би мій батько! З таким завзяттям можна розідрати не один камзол і поламати не одну шпагу. Але ж гасконці й досі бідують, чи не так?

– Мушу зауважити, ваша величносте, що, хоча в їхніх горах і не знайдено досі покладів золота, Бог давно мав зробити для них це чудо в нагороду за ту підтримку, яку вони виявили його величності вашому батькові.

– А це значить, що гасконці зробили королем також і мене, чи не так, Тревілю, адже я – син свого батька?.. Гаразд! Хай буде по-вашому, я не заперечую. Ля Шене, підіть пошукайте в моїх кишенях – чи не знайдеться там сорок пістолів, і якщо знайдеться, принесіть їх сюди. А тепер, юначе, розкажіть по правді, як усе сталося.

Д’Артаньян розповів про вчорашні події, не минаючи жодної подробиці: як він, схвильований від радощів, що незабаром побачить його величність, не міг спати й прийшов до своїх друзів аж на три години раніше аудієнції; як вони разом подалися в гральний дім і як Бернажу, помітивши, що Д’Артаньян боїться, аби м’яч не влучив йому в обличчя, почав з нього глузувати і за це глузування мало не поплатився життям, а пан де Ля Тремуйль, який нічогісінько про це не знав, ледве не позбувся свого будинку.

– Саме так, – прошепотів король. – Саме так розповідав про це й герцог. Бідолашний кардинал! Семеро за два дні, ще й найдорожчих його серцю; але вже досить, панове, чуєте, досить: ви добре помстилися за поразку на вулиці Феру, і навіть більше того. Ви мусите бути задоволені.

– Якщо ваша величність задоволені, – сказав Тревіль, – то ми також.

– Так, я задоволений, – відповів король, беручи з рук Ля Шене пригорщу золотих і висипаючи їх у долоню Д’Артаньянові. – Ось доказ того, що я задоволений, – додав він.

За тих часів уявлення про гордість було зовсім не таке, як за наших. Дворянин міг одержувати гроші з рук короля, не вважаючи це приниженням. Тож Д’Артаньян не вагаючись поклав у кишеню сорок пістолів і навіть палко подякував його величності.

– От і гаразд, – сказав король, глянувши на стінний годинник. – А тепер ідіть, бо вже пів на дев’яту; я вам казав, що чекаю на одну людину о дев’ятій. Дякую за вашу відданість, панове. Я й надалі можу покладатися на вас, чи не так?

– Ваша величносте! – вигукнули в один голос четверо товаришів. – Ми ладні дати себе порубати на шматки за нашого короля! – Добре, добре. Але лишайтеся цілими, так буде краще, і ви будете корисніші мені… Тревілю, – пошепки додав король, поки всі виходили, – оскільки у вас немає місця в полку мушкетерів, а крім того, ми вирішили не приймати в цей полк без певного випробування, то влаштуйте цього юнака в гвардійську роту вашого зятя пана Дезессара. Хай йому чорт, Тревілю, я наперед радію з гримаси кардинала: він розшаленіє! Але мені це байдуже; я маю на це право.

І король прихильно помахав панові де Тревілю рукою; капітан вийшов до своїх мушкетерів саме в ту мить, коли вони ділили між собою сорок пістолів, подарованих Д’Артаньянові.

А кардинал, як і передбачав король, так розлютився, що цілий тиждень не приходив грати в шахи, хоч це й не заважало королю при зустрічі вітати його найприязнішою усмішкою й питати найпривітнішим голосом:

– То як, пане кардинале, почуваються ваші бідолашні гвардійці Бернажу й Жюссак?

VII. Приватне життя мушкетерів

Коли всі вони вийшли з Дувру і Д’Артаньян спитав у друзів, що він має робити зі своєю часткою грошей, Атос порадив замовити розкішний обід у “Сосновій шишці”, Портос – найняти слугу, а Араміс – познайомитися з гарненькою молодичкою.

Обід відбувся того ж таки дня, причому за столом слугував лакей. Страви замовив Атос, а слугу прислав Портос. То був пікардієць, якого славний мушкетер найняв саме для цього обіду на мості Ля Турнель, коли той плював через поручні, милуючись колами, що розбігалися по воді.

Портос вирішив, що таке заняття свідчить про схильність до глибокодумності та споглядання, і тому не вагаючись забрав паруб’ягу з собою. Поважний вигляд дворянина, до кого, як гадав Планше – так звали пікардійця, – він іде на службу, спокусив хлопця. Проте, дізнавшися, що його місце вже зайняте колегою на ймення Мушкетон, і почувши від Портоса, що хоч домашнє господарство мушкетера й дуже велике, але він не потребує, аби ним опікувалися двоє слуг, і тому Планше доведеться служити в Д’Артаньяна, він був помітно розчарований. Та, прислуговуючи за обідом, який давав його новий хазяїн, і побачивши, як, розплачуючись, той витяг з кишені пригорщу золотих, Планше вирішив, що знайшов своє щастя, і подякував долі за те, що потрапив на службу до такого креза[72]. Так думав він аж до кінця бенкету, поки залишками їжі не відшкодував собі тривалий піст. Але ввечері, коли Планшешочав стелити постіль хазяїнові, його мрії розвіялись. У квартирі, що складалася з передпокою та спальні, було єдине ліжко. Планше ліг спати долі в передпокої на ковдрі, знятій з ліжка Д’Артаньяна, якому відтоді довелось обходитися без неї.

Атос також мав слугу на ймення Грімо, якого він вимуштрував на особливий лад. Цей гідний вельможа був дуже мовчазний. Ми, зрозуміло, маємо на думці Атоса. За ті п’ять чи шість років, що їх він прожив у найщирішій дружбі зі своїми товаришами Портосом і Арамісом, ті частенько бачили його усміхненим, але ніколи не чули, щоб він сміявся. Слова він промовляв уривчасто, але виразно, говорячи завжди тільки те, що хотів сказати, й нічого більше: ніяких оздоб, ніякого мережива. Він розповідав лише про суть події, не торкаючись подробиць.

Хоч Атосові ледве минуло тридцять років і він був справді прекрасний тілом та душею, проте ніхто ніколи не бачив його з жінкою. Він ні з ким не говорив про жінок. А втім, нікому й не забороняв розмовляти на цю тему, хоч легко було помітити, що такі балачки, до яких він тільки зрідка докидав слівце – завжди гірке або розчароване, – йому були неприємні. Через свою стриманість, відлюдкуватість і мовчазність Атос здавався куди старшим за свої роки; тому, не вважаючи за потрібне порушувати свої звички, він привчив і Грімо слухатися його з самого лише жесту або з простого руху губів. Атос дозволяв собі розмовляти зі слугою тільки за виняткових обставин.

Кілька разів Грімо, який боявся свого хазяїна мов вогню – дарма що був йому безмежно відданий і щиро поважав за світлий розум, – вирішивши, що ясно зрозумів бажання Атоса, спішив виконувати його наказ і робив якраз прямо протилежне. Тоді Атос знизував плечима і без усякої злості духопелив Грімо. В такі дні він бував трохи балакучішим.

Портос, як це можна було помітити, мав цілком протилежну вдачу: він не тільки багато розмовляв, а й, крім того, розмовляв голосно. А втім, кажучи по справедливості, його мало бентежило, слухають його чи ні; він розмовляв задля втіхи порозмовляти і задля втіхи послухати самого себе; він говорив абсолютно про все, крім наук, посилаючись на давню ненависть, яку, за його словами, змалечку відчував до вчених. Вигляд він мав не такий величний, як Атос, і усвідомлення цієї вади викликало в нього на початку їхньої дружби почуття заздрості, тож Портос докладав усіх зусиль, щоб перевершити цього добродія хоч розкішним вбранням. Та варто було Атосові в своєму простому мушкетерському плащі ступити, велично підвівши голову, бодай крок, як він одразу ж займав належне йому місце, лишаючи пишного Портоса на другому. Портос тішив себе тим, що поширював у передпокої пана де Тревіля і в караульному приміщенні Лувру чутки про свої успіхи в жінок, чого ніколи не робив Атос; останнім часом, перейшовши від дружин відомих суддів до дружин уславлених військових, від чиновниць до баронес, Портос почав розповідати про одну іноземну герцогиню, яка безтямно закохалася в нього.

У давньому прислів’ї мовиться: “Який хазяїн, такий і слуга”. Отож перейдімо від слуги Атоса до слуги Портоса, від Грімо до Мушкетона.

Мушкетон був нормандцем, чиє мирне ім’я Боніфацій[73] його хазяїн змінив на куди дзвінкіше – Мушкетон. Він найнявся до Портоса за самі харчі та одяг, але вони мали бути розкішні. Мушкетон тільки попросив собі дві вільні години на день для занять ремеслом, яке мало забезпечити всі інші його потреби. Портос пристав на ці умови, вони йому якнайкраще підходили. Він замовляв для Мушкетона камзоли, які викроювалися зі старого одягу та запасних плащів самого Портоса, і завдяки одному дуже обізнаному на своїй справі кравцю, котрий перешивав та перелицьовував його пожитки і дружина якого явно намагалася відвернути увагу Портоса від аристократичних звичок, Мушкетон, супроводжуючи хазяїна, мав дуже імпозантний вигляд.

Що ж до Араміса, про вдачу якого ми, здається, сказали вже цілком достатньо, хоч за її розвитком, як і за розвитком характерів його товаришів, ще матимемо змогу стежити далі, то його слугу звали Базен. У зв’язку з тим, що Базенів хазяїн збирався постригтися в ченці, сам Базен, як і належить слузі духовної особи, був завжди вбраний у чорне. Це був беррієць тридцяти п’яти – сорока років, тихий, сумирний і гладкий; на дозвіллі він читав духовні книжки і вмів приготувати обід, який хоч і складався з небагатьох страв, проте кожна була чудова. Щодо всього іншого, він був німим, сліпим і глухим: вірність його могла витримати будь-яке випробування.

Тепер, коли ми вже знаємо, хоч, може, й поверхово, і хазяїв, і їхніх слуг, перейдімо до помешкань, які займав кожен з них.

Атос жив на вулиці Феру, за два кроки від Люксембурзького палацу, в двох досить просто умебльованих кімнатах, які здавала хазяйка будинку, ще молода і досить вродлива жінка, що марно поглядала на мушкетера ніжними очима. Рештки колишніх розкошів де-не-де видніли на стінах цього скромного помешкання: наприклад, шпага дамаської сталі з багатим карбуванням епохи Франциска І, сам тільки ефес якої, інкрустований коштовними каменями, коштував не менше двохсот пістолів і яку, проте, навіть у хвилини найбільшої скрути Атос ні разу не погодився заставити або продати. Ця шпага була предметом тривалих зазіхань Портоса. Він ладен був віддати десять років життя, аби тільки стати її власником.

Якось, збираючись на побачення зі своєю герцогинею, Портос наважився попросити цю шпагу в Атоса. Атос мовчки вивернув кишені, зібрав усі свої коштовності, гаманці, пряжки й золоті ланцюжки і простяг усе це Портосові; що ж до шпаги, сказав він, то вона прикута до свого місця і залишить його тільки тоді, коли її хазяїн сам перейде в інше помешкання.

Крім шпаги, тут був ще портрет вельможі часів Генріха III, вбраного дуже вишукано і з орденом Святого Духа на грудях, причому портрет мав з Атосом певну схожість, спільні з ним родинні риси, які промовляли, що знатний вельможа, кавалер королівських орденів, був предком мушкетера.

Нарешті, на виступі каміна стояла скринька чудової ювелірної роботи з тим самим гербом, що й на шпазі та на портреті, яка своєю витонченістю дивно відрізнялася від усього вмеблювання квартири. Ключ од скриньки Атос завжди носив при собі. Якось він одчинив її при Портосові, і той міг переконатися, що там лежать тільки листи та папери: певно, вирішив Портос, любовне листування й сімейний архів.

Портос мешкав у дуже великому й розкішному на вигляд помешканні на вулиці Старого Голубника. Щоразу, проходячи з друзями повз свої вікна, в одному з яких завжди стояв Мушкетон у парадній лівреї, Портос підводив голову і пояснював, вказуючи рукою: “Ось моє помешкання”. Але ніхто ніколи не бував у нього, він нікого не запрошував у гості, і тому ніхто не міг скласти уявлення про справжні багатства, приховані за цими зовнішніми розкошами.

Що ж до Араміса, то він займав три кімнати – будуар, їдальню та спальню; вікно від спальні, розташованої на першому поверсі, виходило в невеличкий свіжий, зелений і тінистий садочок, що зовсім ховав це вікно від людських очей.

Як улаштувався Д’Артаньян, нам уже відомо, і ми встигли також познайомитися з його шановним слугою Планше.

Д’Артаньянові, що був допитливим від природи, як, до речі, й усі люди, схильні до інтриг, не терпілося довідатись, ким усе-таки були насправді Атос, Портос та Араміс; він розумів, що за цими вигаданими солдатськими іменами кожен приховує своє справжнє дворянське ім’я, особливо Атос, в якому за версту можна було впізнати шляхетного вельможу. Тому він надумав звернутися до Портоса за роз’ясненнями щодо Атоса та Араміса, а в Араміса розпитати про Портоса.

На жаль, Портос знав про життя свого мовчазного товариша тільки те, що було відомо всім. Переказували, що Атоса спіткало тяжке горе, причиною якого було кохання, і що страхітлива зрада назавжди отруїла його життя. Що то була за зрада? Ніхто про неї нічого не відав.

Що ж до Портоса, то (крім його справжнього імені, котре, як і імена Атоса й Араміса, знав лише пан де Тревіль) про його життя довідатись було неважко. Хвалькуватий і нестриманий, він просвічувався наскрізь, немов кришталь. Однак, повіривши всьому, що Портос говорив про себе, можна було скласти собі оманливе уявлення про нього.

Зате Араміс, хоч і могло здатися, що в нього немає жодних секретів, був справді таємничою людиною; він майже не відповідав на запитання про інших і зовсім ухилявся од відповідей на запитання про себе.

Якось Д’Артаньян, настирливо розпитуючи Араміса про Портоса й почувши у відповідь посилання на чутки стосовно любовних успіхів цього мушкетера з його герцогинею, спробував дізнатися й про амурні пригоди свого співбесідника.

– Ну, а ви, мій любий друже, – сказав він, – ви, що так багато говорите про баронес, графинь та герцогинь інших, а ви самі?

– Вибачте, – урвав Араміс, – я говорю про це тому, що Портос не приховує своїх знайомств, і тому, що він при мені на повен голос розповідав про всі ці пригоди. Та повірте, любий пане Д’Артаньяне, що якби про ці історії я довідався з інших джерел або якби він довірив мені таємницю, важко було б знайти духівника, надійнішого за мене.

– Не маю щодо цього жодного сумніву, – відповів Д’Артаньян. – Але мені здається, що ви й самі досить добре обізнані з деякими гербами, і доказом цього може бути хоч би й одна вишивана хусточка, якій я зобов’язаний честю познайомитися з вами.

Цього разу Араміс не розсердився; скромно потупивши очі, він лагідно відповів:

– Мій любий, не забувайте, що я готуюся стати слугою церкви і тому уникаю будь-яких світських розваг. Хусточку, яку ви бачили, мені не подарували – Її просто забув у мене один приятель. Я змушений був її сховати, щоб не скомпрометувати і його, і даму, яку він кохає. Що ж до мене, то я не маю і не збираюсь мати ніяких приятельок, наслідуючи в цьому дуже мудрий приклад Атоса, в якого їх немає так само, як і в мене.

– Але, хай йому чорт, ви ж мушкетер, а не абат!

– Мушкетер лише тимчасово, мій любий; як каже кардинал, мушкетер проти волі і служитель церкви в серці, повірте мені. Атос і Портос утягли мене в цей полк, щоб знайти для мене хоч якесь діло: саме тоді, коли я мав прийняти сан, у мене трапилася невеличка неприємність із… Але це вам зовсім не цікаво, і я тільки забиратиму ваш дорогоцінний час.

– Навпаки, це дуже цікаво! – вигукнув Д’Артаньян. – До того ж, зараз мені зовсім-таки нічого робити.

– Так, але мені вже час читати молитви, – відповів Араміс – Потім я маю написати кілька віршів для пані Д’Егійон; нарешті, мені треба ще зайти на вулицю Сент-Оноре – купити рум’ян для пані де Шеврез. Тож самі бачите, мій любий друже, що коли у вас є час, то я-таки дуже поспішаю.

І Араміс дружньо потис руку своєму молодому товаришеві й попрощався з ним.

Хоч як намагався Д’Артаньян дізнатися про життя своїх нових друзів, проте йому це не вдалося. І він вирішив вірити всьому, що говорили про їхнє минуле, сподіваючись дістати більш певні та повні відомості в майбутньому. А тим часом він вважав Атоса Ахіллом[74], Портоса – Аяксом[75] і Араміса – Йосифом[76].

В усьому іншому четверо друзів жили весело. Атос грав, і завжди нещасливо. Проте він ніколи не позичав у своїх друзів жодного су, хоч його гаманець був завжди до їхніх послуг; і якщо він грав на слово, то вже вранці о шостій годині посилав розбудити свого кредитора, щоб сплатити йому борг.

Портос грав зрідка: в дні, коли йому щастило виграти, він ставав зухвалим і блискучим; якщо ж програвав, то зникав на кілька днів безслідно, а тоді з’являвся зі схудлим і блідим, мов у мерця, обличчям, але з грішми в кишенях.

Що ж до Араміса, то він не грав ніколи. Це був найневправніший мушкетер і найнудніший гість, якого тільки можна було собі уявити. В нього завжди були якісь справи. Іноді, посеред обіду, коли гості збиралися посидіти з келихом вина за веселими розмовами ще дві-три години, Араміс несподівано позирав на годинник, підводився і, ввічливо усміхаючись, прощався з товаришами, поспішаючи, як він казав, до вченого богослова, з яким домовився про зустріч. Іншим разом він говорив, що змушений іти додому, аби написати якісь духовні тези, і просив друзів не заважати йому.

Атос на це всміхався своєю чарівною задумливою усмішкою, яка так пасувала його благородному обличчю, а Портос пив вино, присягаючись, що з Араміса вийде хіба що сільський абат.

Планше, Д’Артаньянів слуга, з гідністю ніс тягар свого щастя; він отримував свої тридцять су щодня, цілий місяць повертався додому веселий, як зяблик, і був дуже уважний до свого пана. Та коли злий вітер нагнав хмари над помешканням на вулиці Могильників, або, інакше кажучи, коли сорок пістолів Людовіка XIII були витрачені, Планше почав нарікати. Атос вважав ці нарікання нудними, Портос – непристойними, Араміс – смішними. Отож Атос порадив Д’Артаньянові вигнати негідника, Портос зажадав, щоб його спершу добряче відлупцювали києм, а Араміс сказав, що пан мусить слухати від свого слуги тільки похвали собі.

– Вам легко так говорити, – заперечив Д’Артаньян, – вам, Атосе, що забороняєте розмовляти вашому Грімо й тому ніколи не чуєте від нього лихого слова; вам, Портосе, що живете в розкошах і здаєтеся Мушкетонові справжнісіньким богом; нарешті, вам, Арамісе, що завжди заглиблені у своє богослов’я, – це викликає глибоку повагу вашого Базена, чоловіка сумирного й набожного. А що робити мені, коли я не маю ні становища в світі, ні грошей, коли я не мушкетер і навіть не гвардієць? Що мушу я робити для того, аби Планше любив, боявся чи поважав мене?

– Справа не з легких, – відповіли друзі. – До того ж, це питання суто внутрішнє; слуги – як жінки, їх треба одразу ставити на те місце, на якому хочеш їх бачити. Поміркуйте над цим.

Д’Артаньян поміркував і надумав про всяк випадок добряче віддухопелити Планше, що й виконав з ретельністю, яку він вкладав у кожну справу, за котру брався; а відлупцювавши, суворо заборонив залишати службу без його дозволу. “Бо, – пояснив він, – майбутнє не може обдурити мене; кращі часи настануть неминуче. Отже, якщо ти залишишся в мене, твоє життя буде влаштоване, а я надто дбайливий пан, щоб дозволити тобі проґавити багатство й відпустити тебе від себе, як ти цього просиш”.

Цей вчинок Д’Артаньяна викликав у мушкетерів ще більше захоплення дипломатичними здібностями свого молодого товариша. Планше й собі відчув ще глибшу повагу до пана і більше вже не нагадував про своє бажання піти від Д’Артаньяна.

Четверо молодих людей стали жити спільним життям; Д’Артаньян, який досі взагалі не мав ніяких звичок, бо приїхав з провінції й потрапив у зовсім новий для нього світ, невдовзі перейняв звички своїх друзів.

Прокидалися всі близько восьмої ранку взимку, близько шостої влітку і йшли до пана де Тревіля довідатись про пароль та послухати нові плітки. Д’Артаньян, хоч і не був мушкетером, виконував службу зі зворушливою точністю: йому майже весь час доводилося бувати на варті, бо він завжди супроводив того з друзів, хто був призначений в караул. Його добре знали в казармі мушкетерів і вважали хорошим товаришем; пан де Тревіль, який оцінив Д’Артаньяна з першого погляду і ставився до юнака зі щирою приязню, без упину вихваляв його перед королем.

Троє мушкетерів і собі дуже любили молодого товариша. Дружба, що пов’язувала цю четвірку, і настійна потреба бачитися по три й по чотири рази на день – чи то з приводу дуелі, чи в справі, чи просто для якоїсь забавки, – змушували їх бігати один за одним, мов тіні. Мало не щодня можна було бачити, як котрийсь із цих нерозлучних біг, шукаючи решту, від Люксембурзького палацу до площі Сен-Сюльпіс або від вулиці Старого Голубника до Люксембурзького палацу.

Тим часом обіцянки пана де Тревіля почали поступово здійснюватися. Одного чудового дня король звелів пану кавалерові Дезесса-ру прийняти Д’Артаньяна як кадета до своєї гвардійської роти. Д’Артаньян з глибоким сумом надягав форму гвардійця – адже він ладен був оддати десять років життя за мушкетерський плащ. Пан де Тревіль обіцяв йому цю ласку не раніше, ніж через два роки учнівства – строк, який, проте, міг бути й коротшим, коли б випадок допоміг Д’Артаньянові стати в пригоді королю або звершити якийсь подвиг. Почувши цю обіцянку, Д’Артаньян упокорився і з наступного дня почав свою службу.

Тепер уже Атос, Портос і Араміс змушені були відбувати варту разом із Д’Артаньяном, коли той стояв на посту. Отже, рота пана кавалера Дезессара в день, коли туди вступив Д’Артаньян, прийняла до своїх лав чотирьох чоловік замість одного.

VIII. Придворна інтрига

Тим часом сорок пістолів Людовіка XIII, як і все, що має на цьому світі початок, закінчилися, і четверо друзів опинились у великій скруті. Якийсь час їх утримував Атос на власні гроші. Його змінив Портос: спершу він кудись зник – це, правда, нікого вже не дивувало, – зате потім майже на два тижні забезпечив товариство грішми. Дійшла черга й до Араміса – той залюбки взявся виконувати цю місію і, як він сказав, продажем богословських книжок виручив кілька пістолів.

Зрештою, довелось, як і завжди в таких випадках, просити допомоги в пана де Тревіля, котрий дав друзям невеличкий аванс у рахунок належної їм платні; проте ці гроші не надовго виручили трьох мушкетерів, що мали чимало давніх боргів, і гвардійця, що не мав їх ще зовсім.

Коли стало ясно, що незабаром їм взагалі ні на що буде жити, вони ледве нашкрябали вісім чи десять пістолів і вирядили Портоса грати. На лихо, йому не пощастило, і він програв не тільки те, що мав у кишені, а й ще двадцять п’ять пістолів на слово.

Тоді безгрошів’я спричинилося до справжнього лиха: зголоднілі друзі вкупі зі своїми слугами шастали по набережних і кордегардіях[77], сподіваючись, що хоч хто-небудь з колишніх приятелів запросить їх на обід, бо, як казав Араміс, за добрих часів треба сіяти обіди праворуч і ліворуч, щоб у лиху годину пожати їх бодай кілька.

Атоса запросили чотири рази, і на кожен обід він брав із собою всіх друзів та їхніх слуг. Портос був запрошений шість разів і також водив із собою всіх. Араміс мав вісім запрошень. Як можна було помітити, цей молодик мало говорив, зате багато діяв.

Ну, а Д’Артаньянові, який ще нікого не знав у столиці, пощастило тільки раз випити шоколаду в земляка-священика та раз пообідати у гвардійського корнета. Він привів свою братію до священика, де вони строщили двомісячний запас харчів, і до корнета, який почастував їх дуже щедро; проте, як сказав Планше, хоч би скільки ти з’їв за раз, однаково скоро знову зголоднієш.

Отже, Д’Артаньян картався сумлінням, що у відповідь на люб’язність Атоса, Портоса та Араміса, які водили весь гурт на стільки розкішних бенкетів, він добув лише півтора частування, бо сніданок у священика можна було вважати хіба що половиною обіду. Забувши в своєму юнацькому самолюбстві, що він годував усе товариство протягом цілого місяця, Д’Артаньян вважав себе неоплатним боржником і невпинно обмірковував, як вийти зі скрути. Зрештою, він дійшов висновку, що четверо молодих, сміливих, заповзятливих і енергійних чоловіків повинні були б займатися ще чимось, крім тривалих прогулянок, фехтування та більш-менш веселих і дотепних розмов.

Справді-бо, четверо таких молодиків – відважних, ладних принести в жертву один для одного все – від гаманця до життя, – здатних завжди підтримати один одного, четверо бійців, котрі не знали, що таке відступати, і які – кожен окремо чи всі разом – взяли за правило доводити спільні справи до кінця; чотири кулаки, однаково грізні і для всього світу, і для кожного супротивника, – конче повинні були, потай чи відкрито, манівцями чи прямим шляхом, хитрістю чи силою, пробити собі дорогу до мети, що її поставили перед собою, хоч би як добре її захищали або хоч якою далекою вона здавалась би. Тому Д’Артаньяна дивувало, що його товариші й досі не задумувалися над цим.

Він саме поринув у свої міркування й сушив собі голову, куди найкраще спрямувати цю неповторну чотириєдину силу, за допомогою якої, немов важелем Архімеда[78], вони, безперечно, перевернуть світ, коли хтось легенько постукав у двері. Д’Артаньян розбудив Планше і звелів йому відчинити.

Проте хай читач зі слів “Д’Артаньян розбудив Планше” не робить висновку, ніби вже настала ніч або ще не благословлялося на світ. Зовсім ні. Щойно пробило четверту пополудні. Дві години тому Планше прийшов до свого пана й попросив дати йому пообідати, на що той відповів приказкою: “Хто спить, той обідає”. І Планше вирішив пообідати уві сні.

До кімнати зайшов якийсь непоказний городянин.

Планше закортіло замість десерту послухати, про що йтиме мова, але гість сказав Д’Артаньянові, що хоче говорити з ним сам на сам, бо те, що він має сказати, – річ надзвичайно важлива і цілком таємна.

Д’Артаньян відпустив Планше і запросив гостя сісти.

Запала недовга мовчанка. Гість і господар пильно придивлялись один до одного, щоб у такий спосіб скласти собі хоч якесь уявлення про майбутнього співбесідника. Нарешті Д’Артаньян вклонився на знак того, що він слухає.

– Мені говорили про пана Д’Артаньяна як про мужнього юнака, – почав чоловік. – І ці відомості додали мені сміливості довірити йому таємницю.

– Кажіть, пане, кажіть, – мовив Д’Артаньян, інстинктивно відчувши, що справа може непогано обернутися.

Гість якусь мить помовчав, а тоді повів далі:

– Моя дружина, добродію, служить кастеляншею в королеви, до того ж, вона досить розумна і гарна особа. Ми одружені ось уже три роки; вона мала досить-таки мізерний посаг, але пан де Ля Порт, старший камердинер королеви, хрещений батько моєї дружини і її покровитель…

– То в чім же річ, пане? – спитав Д’Артаньян.

– А в тім, – відповів незнайомець, – що мою дружину викрали вчора вранці, коли вона виходила зі своєї робочої кімнати.

– Хто ж викрав вашу дружину?

– Я не знаю напевне, добродію, але одна людина здається мені підозрілою.

– Хто саме?

– Людина, яка вже досить давно переслідує мою дружину.

– Хай йому чорт!

– Мушу сказати, добродію, – вів далі гість, – що, як мені здається, в цій справі менше кохання, ніж політики.

– Менше кохання, ніж політики? – задумливо перепитав Д’Артаньян. – Та кого ж ви все-таки підозрюєте?

– Не знаю, чи маю я право поділитися з вами своїми здогадами…

– Пане, мушу звернути вашу увагу на те, що я у вас нічого не питаю. Ви самі прийшли сюди. Ви самі сказали, що хочете довірити мені якусь таємницю. Отже, робіть на власний розсуд, у вас ще є час відмовитись од свого наміру.

– Ні, добродію, ні, ви справляєте на мене враження чесного юнака, і я довіряю вам. Мені здається, що причина тут зовсім не в любовних справах моєї дружини, а в любовних справах іншої дами, яка стоїть багато вище.

– Он воно що! Чи не маєте ви на увазі любовні справи пані де Буа-Трасі? – вигукнув Д’Артаньян, аби показати гостеві, що він добре знає придворне життя.

– Вище, добродію, куди вище.

– Пані д’Егійон?

– Ще вище.

– Пані де Шеврез?

– Вище, багато вище.

– То, може… – Д’Артаньян затнувся.

– Так, добродію, – ледь чутно мовив зовсім переляканий гість.

– Але з ким?

– Та з ким же, як не з герцогом…

– З герцогом?

– Авжеж, добродію, – ще тихіше відповів гість.

– А звідки вам це відомо?

– О!.. Звідки відомо?

– Так, звідки вам це відомо? Або повна довіра, або… ви самі розумієте.

– Я знаю все це від моєї дружини, добродію, тільки від неї самої.

– А вона звідки знає?

– Від пана де Ля Порта. Хіба я вам не казав, що вона хрещениця пана де Ля Порта, довіреного камердинера королеви? Так от, пан де Ля Порт влаштував мою дружину біля її величності, щоб наша бідолашна королева мала при собі хоч кого-небудь, кому вона могла б довіритись у той час, як її кинув король, переслідує кардинал і зраджують усі.

– Так, так, нарешті справа починає прояснюватися, – сказав Д’Артаньян.

– Отже, чотири дні тому моя дружина прийшла до мене; в палаці було домовлено, що їй дозволятиметься приходити додому двічі на тиждень, бо, як я мав честь вам сказати, моя дружина дуже мене любить. Так от, вона прийшла і розповіла, що королева останнім часом виглядає дуже стурбованою.

– Справді?

– Так. Пан кардинал, сказала дружина, переслідує королеву і знущається з неї більше, ніж будь-коли. Він не може пробачити їй історію з сарабандою[79]. Вам відома історія з сарабандою?

– Ще б пак! Чи відома мені ця історія! – вигукнув Д’Артаньян, який і слова не чув про неї, але хотів удати, що знає все.

– Виходить, тепер це вже не тільки ненависть, а й помста.

– Он воно як!

– І королева боїться…

– Так, так, чого вона боїться?

– Вона боїться, що герцогові Бекінгему підкинули листа від її імені.

– Від імені королеви?

– Авжеж, щоб примусити його приїхати до Парижа, а коли він сюди при’іде – заманити його в пастку.

– Хай йому чорт! Але, шановний пане, при чому тут ваша дружина?

– Всі знають про її відданість королеві, і тому її хочуть або віддалити від господині, або залякати, щоб вивідати таємниці її величності, або ж підкупити, щоб скористатися з неї як зі шпигунки.

– Що ж, цілком імовірно, – мовив Д’Артаньян. – Але чи знаєте ви викрадача своєї дружини?

– Я вже казав вам, що мені здається, ніби я його знаю.

– Його ім’я?

– Ім’я мені невідоме; я тільки знаю, що цей чоловік – улюбленець кардинала і безмежно відданий його високопреосвященству.

– Але ж ви його бачили?

– Так, дружина якось показувала його мені.

– Може, ви запам’ятали прикмети, за якими його легше було б упізнати?

– О, безперечно! Це поважний вельможа, чорнявий, засмаглий, з пронизливим поглядом чорних очей і білими зубами. На скроні в нього рубець.

– Рубець на скроні! – вигукнув Д’Артаньян. – До того ж, білі зуби, пронизливий погляд! Засмаглий, чорнявий, поважний! Та це ж мій незнайомець із Менга!

– Ви кажете – ваш незнайомець?

– Так, так, тільки це не має жодного стосунку до справи. Хоча, навпаки, я помилився: це дуже спрощує справу, бо якщо ваш незнайомець той самий, кого розшукую я, то одним ударом я помщуся за двох, тільки й того; але де ж знайти цього чоловіка?

– Не знаю.

– У вас немає відомостей про його домівку?

– Жодних; якось, коли я проводжав дружину до Дувру, він зустрівся нам біля воріт, і вона вказала на нього.

– Тисяча чортів! – прошепотів Д’Артаньян. – Все це дуже неясно… Хто сповістив вас про викрадення дружини?

– Пан де Ля Порт.

– Він розповідав подробиці?

– Він сам не знає їх.

– І ви ні про що не довідалися від інших людей?

– Чому ж, я дістав…

– Що?

– Не знаю, чи не буде це надто необачно…

– Знову ви про своє! Однак мушу вам сказати, що цього разу відступати вже пізно.

– Тому я й не відступаю, хай йому чорт! – вигукнув чоловік, сподіваючись хоч у такий спосіб підбадьорити себе. – І тому присягаюсь честю Бонасьє…

– Ваше прізвище – Бонасьє? – перебив Д’Артаньян.

– Так, це моє прізвище.

– Ви сказали: “Присягаюсь честю Бонасьє!” Вибачте, що перебив вас; але мені здається, що я десь чув це прізвище.

– Цілком можливо, добродію. Я хазяїн цього будинку.

– Он воно що! – мовив Д’Артаньян, трохи підводячись з місця і вклоняючись. – Ви – хазяїн цього будинку?

– Так, добродію, так. І оскільки, проживши в мене вже три місяці, ви, певно, через свою велику зайнятість справами, щоразу забували заплатити за квартиру, а я не хотів вас турбувати з цього приводу, то я й подумав, що ви візьмете до уваги мою делікатність…

– Аякже, мій любий пане Бонасьє! – підхопив Д’Артаньян. – Повірте, я дуже вдячний вам за вашу делікатність і коли, як я вже казав, зможу бути вам чимось корисним…

– Я вірю вам, добродію, вірю вам і присягаюсь честю Бонасьє, що саме це й хотів вам сказати.

– Тоді закінчуйте свою розповідь.

Бонасьє витяг з кишені аркуш паперу і простяг його Д’Артаньянові.

– Лист! – вигукнув той.

– Якого я дістав сьогодні вранці.

Д’Артаньян розгорнув листа і, оскільки вже починало сутеніти, підійшов до вікна. Бонасьє рушив за ним.

“Не шукайте вашу дружину, – прочитав Д’Артаньян. – Її вам повернуть, коли в ній не буде більше потреби. Якщо ж ви наважитесь почати розшуки, то загинете”.

– Лист досить ясно написаний, – сказав Д’Артаньян. – Але, зрештою, це лише погроза.

– Так, але саме вона мене й лякає; адже я, добродію, не вмію вправлятися шпагою і, до того ж, боюсь Бастилії.

– Авжеж! – мовив Д’Артаньян. – Я теж цікавлюсь Бастйлією не більше, ніж ви. Що ж до шпаги – це зовсім інша річ.

– Я сподіваюся, добродію, що ви допоможете мені в цій справі.

– Як саме?

– Зустрічаючи вас завжди в товаристві таких блискучих мушкетерів і знаючи, що це мушкетери пана де Тревіля, тобто вороги кардинала, я подумав, що ви й ваші друзі, стаючи на захист нашої бідолашної королеви, охоче насмієтеся з його високопреосвященства.

– Безперечно.

– Крім того, я подумав, що, оскільки ви три місяці не платили мені за квартиру, а я жодного разу про це не нагадав…

– Так, так, ви мені вже наводили цей доказ, і я його вважаю блискучим.

– І обіцяючи вам і надалі не нагадувати про гроші, хоч би як довго ви робили мені честь жити в мене…

– Чудово!

– Я вирішив запропонувати вам з півсотні пістолів, якщо ви відчуваєте скруту в грошах.

– О! То ви справжній багач, мій любий пане Бонасьє! – Точніше було б сказати, що я живу в достатку, добродію; торгуючи галантереєю, я настарав трохи грошенят, які дають дві-три тисячі екю ренти[80]; крім того, я вклав певну суму в останню подорож славетного мореплавця Жана Моке[81]; отже, ви розумієте, добродію… Стривайте! Он там!.. – несподівано вигукнув Бонасьє.

– Що? – спитав Д’Артаньян.

– Я бачу…

– Де?

– На вулиці, навпроти ваших вікон, он у тій брамі: людина, закутана в плащ.

– Це він! – вигукнули водночас Д’Артаньян і Бонасьє, впізнавши кожен свого ворога.

– Ну, цього разу він уже не втече від мене! – закричав Д’Артаньян.

Він вихопив з піхов шпагу й вибіг з кімнати. На сходах юнак зустрів Атоса й Портоса, які йшли до нього. Вони відступили, і Д’Артаньян прожогом промчав повз них.

– Що таке? Куди ти біжиш? – гукнули мушкетери йому навздогін.

– Незнайомець із Менга! – відповів Д’Артаньян і зник. Д’Артаньян не раз розповідав друзям про історію з незнайомцем і про приїзд красуні-мандрівниці, котрій цей дворянин довірив якийсь важливий документ.

Атос вважав, що Д’Артаньян загубив листа в бійці. На його думку, дворянин, – а судячи з опису Д’Артаньяна, це мусив бути саме дворянин, – отож, дворянин не міг піти на таке паскудство, як викрадення листа.

Портос вбачав у цьому лише любовне побачення, призначене дамою кавалерові або кавалером дамі, побачення, якому перешкодив Д’Артаньян своєю появою на жовтому коні.

Араміс казав, що такі історії – завжди загадкові, і краще в них не заглиблюватися.

З тих кількох слів, що їх кинув Д’Артаньян, обидва мушкетери зрозуміли, про кого йдеться, і, вважаючи, що Д’Артаньян, наздогнавши незнайомця або не знайшовши його, однаково повернеться додому, пішли своєю дорогою.

В кімнаті Д’Артаньяна вони не застали нікого: хазяїн будинку, побоюючись наслідків зустрічі, яка, безперечно, мала відбутися між юнаком та незнайомцем, і завдяки тим особливостям своєї вдачі, що про них він сам за кілька хвилин до того казав, вирішив: буде краще, коли він своєчасно втече звідси.

IX. Вдача Д’Артаньяна вимальовується

Як і сподівалися Атос та Портос, Д’Артаньян повернувся за півгодини. І цього разу він не наздогнав незнайомця, що зник, наче крізь землю провалився. Д’Артаньян зі шпагою в руці оббігав усі навколишні вулиці, але, не зустрівши нікого, схожого на свого кривдника, закінчив тим, з чого йому, певно, слід було починати, – постукав до будинку, біля якого побачив незнайомця. Проте, скільки він не гатив молотком у двері, ніхто не відчиняв, а сусіди, які, почувши грюкіт, вибігали зі своїх домівок або визирали з вікон, сказали, що ось уже півроку в цьому будинку ніхто не живе і що навіть двері й вікна в ньому давно позабивані.

Поки Д’Артаньян гасав по вулицях і грюкав у всі двері, до двох мушкетерів приєднався Араміс, так що, повернувшись додому, юнак застав товариство в повному складі.

– Що нового? – спитали в один голос троє товаришів у Д’Артаньяна, якому піт заливав перекошене від гніву обличчя.

– Що нового! – вигукнув той, кидаючи шпагу на ліжко. – Це, мабуть, не людина, а справжнісінький диявол. Він зник, як привид, як тінь, як примара.

– Ви вірите в привиди? – спитав Атос у Портоса.

– Я вірю тільки в те, що бачив на власні очі, а раз я ніколи не бачив привидів, то й не вірю в них.

– Біблія, – зауважив Араміс, – наказує нам вірити в привиди: тінь Самуїла з’явилася до Саула[82] – це догмат[83] віри, і мене дуже дратує, коли такі речі ставлять під сумнів, Портосе.

– Зрештою, хто б не був цей незнайомець – людина чи диявол, жива істота чи тінь, ілюзія чи дійсність, – але він з’явився на світ мені на погибель, бо його втеча змушує нас відмовитися від однієї дуже важливої справи, від такої справи, друзі, на якій можна було б заробити сотню, а може, й більше пістолів.

– Яким чином? – в один голос спитали Портос і Араміс. Атос, вірний своїй звичці мовчати, лише запитально глянув на Д’Артаньяна.

– Планше, – мовив Д’Артаньян до свого слуги, який саме відчинив двері й просунув у щілину голову, щоб послухати бодай уривок розмови, – підіть до пана Бонасьє, хазяїна цього будинку, і попросіть, щоб він прислав нам півдюжини божансійського вина, бо саме воно смакує мені найдужче.

– Ого! Ви що, користуєтесь необмеженим кредитом у вашого хазяїна? – спитав Портос.

– Авжеж, починаючи з сьогоднішнього дня, – відповів Д’Артаньян. – І можете бути певні, якщо вино виявиться поганим, хазяїн пришле нам іншого.

– Треба вживати, але не зловживати, – повчально мовив Араміс.

– Я завжди казав, що Д’Артаньян – найрозумніший серед нас чотирьох, – обізвався Атос і, висловивши цю думку, на яку Д’Артаньян чемно вклонився, одразу ж, своїм звичаєм, замовк.

– То що ж усе-таки сталося? – спитав Портос.

– Авжеж, – вигукнув Араміс, – розкажіть нам усе, любий друже, якщо тільки від вашої розповіді не постраждає честь дами; в такому разі краще бережіть свою таємницю.

– Не бійтеся, – відповів Д’Артаньян, – нічия честь не постраждає від того, про що я вам розповім.

І він слово за словом переказав друзям розмову з хазяїном, додавши, що той, хто викрав дружину шановного домовласника, є також і незнайомцем, з яким Д’Артаньян зустрівся в Менгу біля корчми “Вільний Мірошник”.

– Не так уже все й погано, – сказав Атос після того, як з виглядом знавця покуштував вино й кивнув головою на знак того, що воно йому смакує, – і з цього славного молодця можна буде витягти п’ятдесят-шістдесят пістолів. Тепер тільки треба дізнатись, чи варті ці п’ятдесят чи шістдесят пістолів того, щоб четверо людей важили за них головами.

– Але ж подумайте, – палко мовив Д’Артаньян, – що в цій історії йдеться про жінку, яку викрали; про жінку, якій, безперечно, загрожують, а можливо, й знущаються з неї, і все це тільки тому, що вона щиро віддана своїй господині.

– Не гарячкуйте так, Д’Артаньяне, – сказав Араміс, – по-моєму, ви надто близько берете до серця долю пані Бонасьє. Жінка створена нам на погибель, і саме через неї всі наші прикрощі[84].

Почувши ці слова, Атос насупив брови і прикусив губу.

– Я хвилююся зовсім не за пані Бонасьє, а за королеву! – вигукнув Д’Артаньян. – Її залишив напризволяще король, її переслідує кардинал, і крім того, одна по одній падають голови всіх її друзів.

– Чому вона любить тих, кого ми ненавидимо більше за всіх на світі – іспанців та англійців?

– Іспанія – Її батьківщина, – відповів Д’Артаньян, – тож природно, що вона любить іспанців, дітей рідної їй землі. Що ж до вашого другого докору, то мені переказували, ніби вона любить не англійців узагалі, а тільки одного англійця.

– Слово честі, – сказав Атос, – цей англієць цілком гідний того, щоб його кохали. Мені ніколи не доводилось бачити людину шляхетнішого вигляду, ніж він.

– Ще й одягається він, як ніхто інший, – додав Портос – Я був у Луврі того дня, коли він розсипав там свої перлини, і, хай йому біс, підібрав-таки дві, продавши їх потім по десять пістолів за штуку. А ти, Арамісе, знаєш його?

– Так само добре, як і ви, панове, бо я був одним з тих, хто затримав його в Ам’єнському лісі, куди мене провів пан де Пютанж, конюший королеви. Тоді я ще вчився в семінарії, і ця історія здалася мені образливою для короля.

– І все-таки це не завадило б мені, – сказав Д’Артаньян, – коли б я знав, де можна знайти герцога Бекінгема, взяти його під руку й привести до королеви, аби тільки допекти панові кардиналу. Адже наш справжній, наш єдиний, наш споконвічний ворог, панове, – це кардинал, і коли б нам трапилась нагода зле насміятися з нього, то я був би ладен заставити власну голову.

– Отже, – зауважив Атос, – Бонасьє сказав вам, Д’Артаньяне, що королева побоюється, чи не викликали Бекінгема фальшивим листом?

– Так, саме цього вона й побоюється.

– Стривайте! – скрикнув Араміс.

– Що таке? – спитав Портос.

– Нічого, кажіть далі, я просто хочу пригадати деякі обставини.

– Тепер я переконаний, – вів далі Д’Артаньян, – що викрадення служниці королеви пов’язане з подіями, про які ми говорили і, можливо, з перебуванням пана Бекінгема в Парижі.

– Цей гасконець таки має голову на плечах! – у захваті вигукнув Портос.

– Я дуже люблю його слухати, – мовив Атос – Мене тішить його говірка.

– Панове, – знову обізвався Араміс, – послухайте, що я скажу.

– Послухаємо Араміса, – вигукнули всі троє друзів.

– Учора я був у одного вченого богослова, до якого іноді ходжу консультуватися…

Атос усміхнувся.

– Він живе в безлюдному кварталі, – вів далі Араміс, – як цього вимагають його смаки та його фах. Отже, в ту мить, коли я виходив од нього…

Араміс замовк.

– Ну, а що далі? – спитали друзі. – В ту мить, коли ви виходили від нього?

Здавалось, Араміс силкується знайти раду, як людина, що, сказавши неправду, раптом наразилася на непередбачену перешкоду; але погляди трьох товаришів були прикуті до нього – Їм дуже кортіло почути, що він скаже. Відступати вже було ніяк.

– У цього богослова є племінниця, – мовив Араміс.

– Он воно що! У нього є племінниця! – повторив Портос.

– Дуже поважна дама, – додав Араміс. Троє друзів зареготали.

– А! Якщо вам смішно і ви сумніваєтеся в моїх словах, – ображено сказав Араміс, – то більше ні про що не дізнаєтесь.

– Ми віримо, як магометани, і німі, як катафалки, – запевнив Атос.

– Тоді слухайте далі, – знову заговорив Араміс – Ця племінниця іноді приходить до свого дядька; вчора вона випадково теж була там, і я мусив провести її до карети…

– Оце так! У племінниці богослова є карета? – знову перебив Портос, який так і не навчився тримати язика на припоні. – Чудове знайомство, мій друже.

– Портосе, – сказав Араміс, – я вам уже не раз зауважував, що ви надто багато балакаєте і що це шкодить вашим успіхам у жінок.

– Панове, панове, – вигукнув Д’Артаньян, який починав розуміти суть пригоди, – справа серйозна! Тож облишмо жарти! Дачі, Арамісе, далі.

– Раптом якийсь незнайомець – високий, чорнявий, з манерами дворянина… зважте, дуже схожий на вашого, Д’Артаньяне…

– Ймовірно, що це саме він, – мовив юнак.

– Атож, – погодився Араміс – Так от, в супроводі п’ятьох чи шістьох чоловіків, що йшли за десяток кроків од нього, незнайомець підступився до мене і якнайввічливіше промовив: “Пане герцогу”, – а потім: “І ви, пані”, – звертаючися вже до дами, яку я тримав під руку…

– До племінниці богослова?

– Та замовкніть, Портосе! – обізвався Атос – Ви нестерпні.

– “Прошу вас сісти в карету, і не намагайтеся чинити опір чи здіймати шум”, – ось що сказав цей незнайомець.

– Він вирішив, що ви – Бекінгем! – вигукнув Д’Артаньян.

– Я теж так гадаю, – відповів Араміс.

– Але ця дама? – не відступався Портос.

– Він подумав, що то королева! – сказав Д’Артаньян.

– Саме так, – ствердив Араміс.

– Цей гасконець – справжнісінький диявол! – вигукнув Атос – Від нього нічого не приховаєш.

– Ай справді, – зауважив Портос, – Араміс скидається на красеня-герцога поставою й манерами; та все-таки, мені здається, що одяг мушкетера…

– Я був у широчезному плащі, – сказав Араміс.

– У липні місяці? Хай йому чорт! – загорлав Портос – Чи, може, богослов боявся, щоб тебе не впізнали?

– Я припускаю, – мовив Атос, – що шпигуна могли ввести в оману манери; але ж обличчя…

– Я був у капелюсі з широкими крисами, – відповів Араміс.

– О Боже! – вигукнув Портос – Скільки завбачливості, щоб вивчати теологію!

– Панове, панове, – перебив їх Д’Артаньян, – не треба марнувати час на жарти; ми маємо розійтись і кожен окремо почати розшуки пані Бонасьє. Це ключ до інтриги.

– Жінка такого низького роду! Невже ви вірите у все це, Д’Артаньяне? – спитав Портос, зневажливо відкопиливши губу.

– Вона хрещениця де Ля Порта, довіреного камердинера королеви. Хіба я вам не сказав про це, панове? Крім того, цілком імовірно, що її величність тепер шукає підтримки саме так низько. Голови високих людей видно здалеку, а в кардинала гостре око.

– Гаразд! – сказав Портос – Домовтеся спершу з галантерейником, і не продешевіть.

– Це не потрібно, – відповів Д’Артаньян. – Якщо він нам і не заплатить, то нам добре заплатять інші.

В цю мить на сходах почулися чиїсь квапливі кроки, потім двері з грюкотом відчинились і до кімнати бомбою влетів нещасний галантерейник.

– Добродії! – вигукнув він. – Врятуйте мене, благаю вас, врятуйте мене! Четверо солдатів прийшли мене арештувати. Врятуйте мене, врятуйте!

Портос і Араміс підвелися.

– Хвилинку! – сказав Д’Артаньян, знаком прохаючи їх вкласти в піхви шпаги, які вони були вже наполовину витягли. – Хвилинку, тут потрібна не хоробрість, а обережність.

– Але ж, – вигукнув Портос, – ми не дозволимо…

– Ви дозволите діяти Д’Артаньянові, – сказав Атос, – а він, повторюю, найрозумніший з усіх нас, і я оце при всіх кажу, що підкоряюсь йому. Дій на свій розсуд, Д’Артаньяне.

Аж тут у дверях передпокою з’явилися четверо озброєних людей. Та, побачивши чотирьох мушкетерів, що стояли зі шпагами при боці, не наважилися рушити далі.

– Заходьте, панове, заходьте! – вигукнув Д’Артаньян. – Ви – мої гості, а всі ми – вірні слуги короля і пана кардинала.

– В такому разі, панове, сподіваюсь, ви не матимете нічого проти, щоб ми могли виконати наказ? – спитав той, хто, здавалося, був начальником загону.

– Навпаки, панове, ми навіть допоможемо вам, якщо в цьому буде потреба.

– Що це він каже? – пробурмотів Портос.

– Ти дурень, – прошепотів Атос – Помовч!

– Ви ж мені обіцяли… – ледве чутно мовив бідолашний галантерейник.

– Ми зможемо вас урятувати, тільки лишаючись на волі, – тихо відповів Д’Артаньян. – А якщо ми спробуємо стати на ваш захист, то нас арештують разом з вами.

– Мені здається, одначе…

– Заходьте, панове, заходьте, – голосно запросив Д’Артаньян. – У мене немає підстав для захисту цього добродія. Я його побачив сьогодні вперше, та ще – хай сам скаже вам, – коли він прийшов вимагати гроші за квартиру. Це правда, пане Бонасьє? Відповідайте!

– Щира правда! – вигукнув галантерейник. – Але ж добродій вам не розповів…

– Мовчіть про мене, мовчіть про моїх друзів і особливо мовчіть про королеву, бо ви загубите всіх, не добившись порятунку для себе!.. Швидше, швидше, панове, забирайте цю людину!

І Д’Артаньян підштовхнув ошелешеного галантерейника до солдатів, примовляючи:

– Ви здирник, мій любий; ви приходите по гроші до мене, до мушкетера! У в’язницю! Панове, кажу вам, відведіть його у в’язницю і тримайте якомога довше – це дасть мені час зібрати гроші.

Солдати якнайлюб’язніше подякували й повели свою жертву. В ту мить, коли вони виходили на сходи, Д’Артаньян ляснув начальника по плечу.

– Чи не випити мені за ваше здоров’я, а вам за моє? – сказав він, наливаючи два келихи божансійського вина, яке дістав завдяки щедрості пана Бонасьє.

– Надто багато честі для мене, – відповів начальник, – але я приймаю ваше запрошення з щирою вдячністю.

– Отже, за ваше здоров’я, пане… як ваше ім’я?

– Пан Буаренар.

– Буаренар!

– За ваше здоров’я, високий добродію!.. А як ваше ім’я, дозвольте тепер спитати у вас?

– Д’Артаньян.

– За ваше здоров’я, добродію!

– Але найголовніше, – немов піддаючись мимовільному пориву, вигукнув Д’Артаньян, – за здоров’я короля і кардинала!

Можливо, якби вино було погане, начальник і не повірив би в Д’Артаньянову щирість, але вино було чудове, і це його переконало.

– Ну й паскудство ви тільки що вчинили! – сказав Портос, коли начальник пішов наздоганяти своїх солдатів і друзі лишилися самі. – Яка гидота! Четверо мушкетерів дозволяють арештувати у них на очах нещасного, який благає про допомогу! Дворянин п’є з поліцейським!

– Портосе, – мовив Араміс, – Атос уже сказав, що ти дурень, і я приєднуюсь до нього. Д’Артаньяне, ти велика людина, і коли ти станеш на місце пана де Тревіля, я проситиму в тебе протекції, щоб дістати абатство.

– Отакої! Нічого не розумію! – вигукнув Портос – Ви схвалюєте те, що зараз вчинив Д’Артаньян?

– Ще б пак, тисяча чортів! – обізвався Атос – Не тільки схвалюю, а й поздоровляю його з цим.

– А тепер, панове, – звернувся Д’Артаньян до всіх, не обтяжуючи себе поясненням своєї поведінки перед Портосом, – усі за одного, один за всіх – ось наше гасло, чи не так?

– Одначе… – пробурмотів Портос.

– Давай твою руку й присягайся! – в один голос вигукнули Атос і Араміс.

Переможений їхнім прикладом, але все-таки лаючись подумки, Портос простягнув руку і четверо друзів повторили за Д’Артаньяном слова:

– Всі за одного, один за всіх!

– Чудово! А тепер хай кожен іде додому, – сказав Д’Артаньян так, ніби все життя тільки те й робив, що командував. – Але будьте обережні, бо з цієї хвилини ми починаємо боротися проти кардинала.

X. Мишоловка в сімнадцятому столітті

Винайшли мишоловку не тепер, не за наших часів. Відтоді, як суспільство, формуючись, завело поліцію, поліція, в свою чергу, почала вигадувати мишоловки.

Наші читачі, мабуть, не обізнані з жаргоном Єрусалимської вулиці[85], тож спробуємо пояснити, що таке мишоловка.

Коли в якомусь будинку арештовують людину, підозрювану в певному злочині, цей арешт тримають у таємниці; в першій кімнаті влаштовують засідку з чотирьох або й п’яти чоловік; двері відчиняють усім, хто постукає, потім їх зачиняють, а відвідувачів арештовують; в такий спосіб за два чи три дні затримують усіх близьких знайомих хазяїна помешкання. Ось що таке мишоловка.

У пана Бонасьє влаштували саме таку мишоловку, і всіх, хто заходив, люди пана кардинала затримували й допитували. Правда, Д’Артаньяновим гостям не було чого боятися, бо він мешкав на другому поверсі й до нього вів окремий хід.

А втім, його гостями були тільки троє мушкетерів; усі вони подалися на розшуки, але досі нічого не знайшли і ні про що не довідалися.

Атос дійшов навіть до того, що почав розпитувати пана де Тревіля, який, зважаючи на притаманну гідному мушкетерові мовчазність, дуже здивувався з цього. Але пан де Тревіль не розповів йому нічого нового, пригадавши лише, що в день, коли він востаннє бачив кардинала, короля та королеву, кардинал, здавалося, був вельми заклопотаний, король неспокійний, а почервонілі очі королеви свідчили про те, що вона не спала вночі або плакала. Ця обставина його, правда, не дуже й вразила, бо королева від часу свого одруження досить часто не спала ночами і ще частіше плакала.

Про всяк випадок пан де Тревіль порадив Атосові ще відданіше служити королю і особливо королеві, попросивши переказати те саме і його друзям.

Що ж до Д’Артаньяна, то він не виходив з дому. Він зробив зі своєї кімнати спостережний пункт. З вікон він бачив усіх, хто заходив і наражався на засідку; трохи згодом, розібравши паркет і розкопавши долівку, так що від нижньої кімнати, де відбувалися допити, його тепер відділяла тільки стеля, він став чути розмови інквізиторів з обвинуваченими.

Допити, перед якими затриманих ретельно обшукували, майже завжди закінчувалися такими запитаннями:

– Чи не передавала пані Бонасьє через вас що-небудь своєму чоловікові або комусь іншому?

– Чи не передавав пан Бонасьє через вас що-небудь своїй дружині або комусь іншому?

– Чи не звіряли вони обоє вам якусь таємницю?

“Якби їм щось було відомо, вони не питали б про такі речі, – розмірковував Д’Артаньян. – Але про що вони хочуть дізнатися? Чи не приїхав герцог Бекінгем до Парижа і чи не мав він або чи не повинен був мати побачення з королевою?”

Д’Артаньян зупинився на цьому припущенні; після всього почутого воно здалося йому цілком слушним.

Тим часом мишоловка працювала безперервно, так само, як не меншала і пильність Д’Артаньяна.

На другий вечір після арешту бідолашного Бонасьє, тільки-но Атос вийшов од Д’Артаньяна, щоб навідати пана де Тревіля, тільки-но пробило дев’яту годину і Планше зібрався стелити постіль своєму панові, як хтось постукав у двері, що виходили на вулицю. В ту ж мить двері відчинилися й знову зачинились: чергова жертва піймалася в мишоловку.

Д’Артаньян кинувся до того місця, де було розібрано паркет, ліг долілиць і почав дослухатися.

Незабаром долинув крик, потім стогін, який намагалися заглушити. Про допит не було й мови.

“Хай йому чорт! – подумав Д’Артаньян. – Здається, це жінка: її обшукують, вона чинить опір… Це насильство… Мерзотники!..”

І Д’Артаньян, хоч який був обережний, ледве стримувався, щоб не кинутись на допомогу.

– Та я ж вам кажу, панове, що я господиня цього дому; я кажу, що саме я і є пані Бонасьє; я кажу, що служу королеві! – кричала бідолашна жінка.

– Пані Бонасьє! – прошепотів Д’Артаньян. – Невже я такий щасливий, що знайшов ту, кого не може знайти ніхто?

– Якраз на вас ми й чекали, – відповіли поліцейські.

Голос жінки звучав тихіше й тихіше; шум боротьби долинав крізь дерев’яну стелю. Жертва відбивалась, але чи довго може жінка боротися з чотирма чоловіками?

– Пустіть, панове, пус… – прошепотіла вона востаннє, і більше нічого не стало чути.

– Вони затикають їй рота, вони зараз поведуть її геть! – вигукнув Д’Артаньян і зірвався на ноги. – Моя шпага! Так, вона при мені. Планше!

– Слухаю вас, пане!

– Біжи по Атоса, Портоса та Араміса. Кого-небудь з них ти напевно застанеш удома, а може, й усіх трьох. Хай беруть зброю, хай поспішають, хай біжать сюди!.. Стривай, я згадав: Атос у пана де Тревіля.

– Але ж куди ви йдете, пане?

– Я спущуся через вікно – так буде швидше; тим часом ти прикрий дірку в паркеті, підмети підлогу, виходь дверима й біжи, куди я тобі звелів.

– О пане, пане, ви можете вбитися! – вигукнув Планше.

– Мовчи, дурню! – гримнув Д’Артаньян.

Спершися рукою на підвіконня, він зіскочив з другого поверху, який, на щастя, був не дуже високий, так що юнак навіть не забився. Він загрюкав у двері, промовляючи сам до себе: – Зараз у мишоловку піймаюсь я, і горе тим котам, які зважаться зачепити таку мишу!..

Тільки-но він стукнув молотком у двері, як гомін миттю ущух. Долинули притишені кроки, двері відчинились, і Д’Артаньян, зі шпагою в руці, увірвався до помешкання пана Бонасьє, двері якого, маючи, мабуть, пружину, відразу ж зачинилися за ним.

За якусь мить усі мешканці злощасного будинку Бонасьє та його найближчі сусіди почули відчайдушні зойки, тупотіння ніг, брязкіт шпаг, гуркіт повалених меблів. Люди, стривожені шумом, повихилялися з вікон, щоб довідатись, у чім річ; і от вони побачили, як двері відчинилися знову і четверо вбраних у чорне людей не вийшли, а, наче зграя переляканих круків, шугонули з них, лишаючи на підлозі й на кутах столів пір’я своїх крил, чи то пак, клапті одягу та шмаття плащів.

Треба сказати, що Д’Артаньян здобув перемогу без особливих зусиль, бо тільки один поліцейський був озброєний, та й той захищався лише для годиться. Решта троє, правда, намагалися оглушити юнака, кидаючи в нього стільці, ослони і навіть горщики; але дві чи три подряпини шпагою гасконця нагнали на них страху. Десяти хвилин було цілком досить, щоб поліцейські визнали свою поразку, і Д’Артаньян залишився переможцем на полі бою.

Сусіди, які повідчиняли вікна зі спокоєм тогочасних парижан, що звикли до безнастанних бойовищ і сутичок, зачинили їх одразу після втечі чотирьох чоловіків у чорному: вони збагнули, що тут уже все закінчено.

Та вже було й пізно, а тоді, як і тепер, у Люксембурзькому кварталі лягали спати ще завидна.

Залишившись сам з пані Бонасьє, Д’Артаньян обернувся до неї; бідолашна жінка сиділа в кріслі майже непритомна. Юнак кинув на неї швидкий допитливий погляд.

Це була чарівна жінка років двадцяти п’яти – двадцяти шести, чорнявка з блакитними очима, маленьким носиком і чудовими зубками. Личко в неї було сніжно-біле з ніжним рум’янцем. На цьому, правда, й вичерпувалися риси, за якими її можна було вважати вельможною дамою. Руки в неї були білі, але досить грубі; ноги також не свідчили про високе походження. На щастя, Д’Артаньяна ще не турбували такі дрібниці.

Розглядаючи пані Бонасьє і, як ми вже сказали, зупинивши погляд на її ніжках, юнак помітив долі батистову хусточку, машинально підняв її і впізнав вигаптуваний на ріжечку герб – такий самий, що його бачив колись на хусточці, яка мало не спричинилася до дуелі з Арамісом.

А що відтоді Д’Артаньян остерігався хусточок з гербами, то він мовчки згорнув її й непомітно поклав до кишені пані Бонасьє.

Тої ж миті пані Бонасьє опритомніла, розплющила очі, перелякано озирнулась довкола й побачила, що вона сама зі своїм визволителем. Вона простягла до нього руки і всміхнулась. У пані Бонасьє була найпрекрасніша в світі усмішка.

– Ах, добродію! – сказала вона. – Це ви врятували мене; дозвольте вам подякувати.

– Шановна пані, – відповів Д’Артаньян, – я зробив тільки те, що на моєму місці зробив би будь-який інший дворянин, і тому вам нема за що мені дякувати.

– О ні, добродію, ні! І я сподіваюсь довести вам, що не лишуся невдячною. Але чого хотіли від мене ці люди, про яких я спочатку подумала, що вони злодії, і чому тут немає пана Бонасьє?

– Ці люди, пані, страшніші за злодіїв, бо вони – агенти пана кардинала; ну, а вашого чоловіка, пана Бонасьє, немає тут тому, що вчора його арештували й відвели до Бастилії.

– Мій чоловік у Бастилії! – вигукнула пані Бонасьє. – О Боже! Що він скоїв? Бідолашний! Адже він – сама невинність!

І щось схоже на усмішку осяяло ще й досі перелякане обличчя молодої жінки.

– Що він скоїв, пані? – спитав Д’Артаньян. – Я гадаю, єдиний його злочин – це те, що він має водночас щастя і нещастя бути вашим чоловіком.

– Отже, добродію, ви знаєте, що…

– Я знаю, пані, що вас викрали.

– Але хто? Це вам відомо? О, коли відомо, то скажіть мені!

– Незнайомець років сорока – сорока п’яти, чорнявий, засмаглий, зі шрамом на лівій скроні.

– Так, так; але його ім’я?

– Його ім’я? Воно мені невідоме.

– І мій чоловік знав, що мене викрали?

– Він довідався про це з листа, якого написав йому сам викрадач.

– А чи не підозрює він, – ніяково спитала пані Бонасьє, – чого мене викрали?

– Наскільки пригадую, він приписував це політичним міркуванням.

– Я в це спочатку не вірила, але тепер пристаю до тієї ж думки. Отже, мій любий пан Бонасьє ні на хвилину не підозрював мене?

– О ні, пані, він надто гордий з вашої розсудливості, а особливо з вашого кохання.

Ледь помітна усмішка вдруге перебігла по рожевих губках чарівної молодої жінки.

– Але, – вів далі Д’Артаньян, – як вам пощастило втекти?

– Мене на хвилинку лишили саму, а що я вже зранку знала про причину мого викрадення, то зв’язала два простирадла й спустилася по них з вікна; сподіваючись застати чоловіка вдома, я відразу ж побігла сюди.

– Щоб шукати в нього захисту?

– О ні! Я добре знаю, що мій бідолашний чоловік не здатен мене захистити; та оскільки він усе-таки міг стати нам у пригоді, я вирішила його попередити.

– Про що?

– Це вже не моя таємниця, і тому я не можу вам її довірити.

– Але ж, – зауважив Д’Артаньян, – даруйте, пані, що я, звичайний гвардієць, насмілююсь закликати вас до обережності, але ж, здається мені, тут не підходяще місце для того, аби звіряти таємниці. Люди, яких я примусив тікати, можуть незабаром повернутися з підкріпленням; коли вони нас тут застануть – ми загинули. Я, правда, послав по трьох моїх друзів, але хтозна, чи вони зараз удома!

– Так, ви маєте слушність! – перелякано вигукнула пані Бонасьє. – Тікаймо, рятуймося!

З цими словами вона схопила Д’Артаньяна за руку й потягла його до виходу.

– А куди ж тікати? – спитав Д’Артаньян. – І як рятуватися?

– Спершу тікаймо подалі від цього будинку, а там видно буде. І вони, вибігши з дому й навіть не зачинивши за собою дверей, швидко подалися вулицею Могильників униз, вибігли на вулицю Фосселе-Пренс і зупинилися тільки на площі Сен-Сюльпіс.

– Що нам робити далі? – спитав Д’Артаньян. – Куди накажете вас одвести?

– Я й сама до пуття не знаю, – сказала пані Бонасьє. – Я збиралася через свого чоловіка зв’язатися з паном де Ля Портом і довідатись від нього про те, що сталося в Луврі за останні три дні та чи безпечно для мене туди з’явитися.

– Але я теж можу піти попередити пана де Ля Порта, – зауважив Д’Артаньян.

– Безперечно. Тільки ось у чім біда: пана Бонасьє знають у Луврі і його туди напевно пропустять, а вас ніхто не знає; отже, двері перед вами будуть зачинені.

– І що з того? – вигукнув Д’Артаньян. – Поза всякими сумнівами, ви маєте біля якого-небудь входу до Дувру відданого воротаря, який, почувши пароль…

Пані Бонасьє пильно глянула на юнака.

– А якщо я скажу вам цей пароль, – спитала вона, – чи забудете ви його відразу після того, як скористаєтеся ним?

– Слово честі, слово дворянина! – вигукнув Д’Артаньян з такою щирістю, яка не лишала місця для сумнівів.

– Гаразд, я вам вірю; ви здаєтеся мені славним юнаком, але пам’ятайте: можливо, саме зараз ваше щастя залежить од вашої скромності.

– Мені не потрібні обіцянки, і я по совісті зроблю все, що зможу, аби прислужитися королю та бути приємним королеві, – сказав Д’Артаньян. – Отже, розпоряджайтеся мною, як своїм другом.

– А куди ви подінете мене, поки повернетеся?

– Чи немає у вас кого-небудь знайомого, до якого пан де Ля Порт міг би прийти по вас?

– Ні, я нікому не хочу довірятись у цій справі.

– Стривайте! – сказав Д’Артаньян. – Ми саме біля домівки Атоса. Це якраз те, що нам треба.

– Хто такий Атос?

– Один з моїх друзів.

– Але якщо він удома й побачить мене?

– Його немає вдома; крім того, відвівши вас до нього, я заберу з собою ключ.

– А якщо він повернеться?

– Він не повернеться; зрештою, йому скажуть, що я привів якусь жінку і що ця жінка зараз в його квартирі.

– Але ж це може дуже скомпрометувати мене!

– Хай це вас не обходить! Вас ніхто не знає; до того ж, ми перебуваємо зараз у такому становищі, що можемо й знехтувати закони пристойності!

– Ну що ж, ходімо до вашого друга. Де він мешкає?

– На вулиці Феру, за два кроки від цього місця.

– Ходімо.

І вони пішли далі. Атоса й справді не було вдома; Д’Артаньян узяв ключ (як другові Атоса, ключ йому завжди давали без зайвих балачок), піднявся сходами і ввів пані Бонасьє до помешкання, яке ми вже раніше змалювали.

– Будьте як удома, – сказав він. – Замкніть двері зсередини й нікому не відчиняйте, принаймні, поки не постукають тричі ось так. Слухайте!

І він постукав три рази – двічі підряд досить сильно, третій трошечки згодом і тихіше.

– Гаразд, – мовила пані Бонасьє, – а тепер я маю дати вам свої інструкції.

– Я весь увага.

– Рушайте до Дувру, підійдіть до входу з боку вулиці Ешель і покличте Жермена.

– Гаразд. Далі?

– Він спитає, шо вам потрібно, і ви відповісте тільки два слова: “Тур і Брюссель”. Тоді він буде готовий виконати всі ваші розпорядження.

– А що я мушу йому наказати?

– Покликати пана де Ля Порта, камердинера королеви.

– А коли він покличе його і пан де Ля Порт вийде до мене?

– Ви пошлете його сюди.

– Гаразд, але де і як я побачу вас знову?

– А вам дуже хочеться побачити мене знову?

– Звичайно.

– Ну що ж, довірте мені цей клопіт і не турбуйтеся.

– Я довіряюсь вашому слову.

– Можете не сумніватися.

Д’Артаньян уклонився пані Бонасьє, кинувши на її тендітну, чарівну постать палкий, закоханий погляд.

Сходячи вниз, він почув, як двері за ним зачинились і ключ двічі повернувся в замку. За кілька хвилин Д’Артаньян був уже в Луврі: коли він наближався до входу з вулиці Ешель, пробило десяту годину. Всі події, про які ми щойно розповіли, відбулися щонайбільше за півгодини.

Все сталося так, як і говорила пані Бонасьє. Почувши пароль, Жермен уклонився; за десять хвилин де Ля Порт був уже в приміщенні воротаря; кількома словами Д’Артаньян пояснив йому становище і сказав, де переховується пані Бонасьє. Ля Порт двічі перепитав адресу і квапливо подався до виходу. Та не зробивши й кількох кроків, він повернувся назад.

– Юначе, – сказав він Д’Артаньянові, – дозвольте дати вам пораду.

– Яку?

– Вас можуть спіткати неабиякі неприємності через те, що сталося.

– Ви так гадаєте?

– Авжеж. Чи немає у вас друга, в якого відставав би годинник?

– І що з того?

– Зайдіть до нього, щоб він, у разі чого, міг засвідчити: ви були там о пів на десяту. По-юридичному це зветься алібі.

Д’Артаньян послухався поради де Ля Порта й щодуху побіг до пана де Тревіля; але, замість пройти до вітальні, де зібралося повно гостей, він спитав дозволу зачекати господаря в кабінеті. Д’Артаньяна всі добре знали тут, і тому ніхто йому не заперечив; панові де Тревілю доповіли, що його молодий земляк має важливі новини і просить прийняти його віч-на-віч. За п’ять хвилин пан де Тревіль зайшов до кабінету й спитав у Д’Артаньяна, чим він може бути йому корисний та що спричинилося до візиту в такий пізній час.

– Вибачте, добродію, – сказав Д’Артаньян, який скористався з тих хвилин, поки був у кабінеті сам, аби перевести стрілки годинника на сорок п’ять хвилин назад. – Я гадав, що ще не пізно навідати вас, адже зараз тільки двадцять п’ять хвилин на десяту.

– Двадцять п’ять хвилин на десяту! – вигукнув пан де Тревіль, глянувши на стінний годинник. – Але ж це неможливо!

– Подивіться самі, добродію, – сказав Д’Артаньян, – і ви переконаєтесь у цьому.

– Ти ба! – здивувався пан де Тревіль. – А я думав – куди більше. То що ви хотіли мені сказати?

Д’Артаньян почав докладно розповідати про королеву. Він поділився своїми побоюваннями щодо становища її величності, виклав те, що почув відносно замірів кардинала проти Бекінгема, – і все це так переконливо та впевнено, що пан де Тревіль беззастережно йому повірив – адже він, як ми вже говорили, помітив дещо нове у стосунках між кардиналом, королем і королевою.

Коли пробило десяту годину, Д’Артаньян попрощався з паном де Тревілем, а той, подякувавши за повідомлення й порадивши завжди служити королю та королеві, повернувся до вітальні. Але вже внизу Д’Артаньян раптом згадав, що забув свій ціпок; він хутко піднявся сходами, зайшов до кабінету, вмить пересунув стрілки годинника на місце, аби завтра ніхто не помітив, що він відстає, і, певний, що в нього є свідок, який підтвердить його алібі, подався додому.

XI. Інтрига зав’язується

Відбувши візит панові де Тревілю, Д’Артаньян пішов додому найдальшою дорогою, аби мати час як слід обміркувати становище.

Про кого думав Д’Артаньян, що так далеко ухилився від звичної дороги і то зітхав, то усміхався, поглядаючи на зоряне небо?

Він думав про пані Бонасьє. Учневі мушкетерів ця молода особа уявлялася ідеалом жіночності. Гарненька, втаємничена, обізнана мало не з усіма інтригами королівського двору, що надавало її вродливому личку відтінку якоїсь особливо принадної серйозності, вона видавалась юнакові чулою і ніжною, і він, щойно закохавшись, уже не міг не думати про неї; до того ж, Д’Артаньян вирвав пані Бонасьє з рук цих пекельників, які хотіли обшукати її і скривдити, і сподівався, що ця важлива послуга викличе в неї почуття вдячності, яке так легко переростає в глибше почуття.

Д’Артаньян уже уявляв – адже мрії на крилах уяви летять дуже швидко, – як до нього підходить посланець молодої жінки й передає записку, де вона призначає йому побачення, і разом із запискою – золотий ланцюжок або й діамантовий перстень. Ми вже казали, що за тих часів молоді люди без зайвого сорому приймали подарунки від короля; додамо, що в ту добу не дуже вимогливої моралі вони не були сором’язливими і з коханими жінками, які майже завжди дарували їм цінні й довговічні дарунки, немов сподіваючись у такий спосіб подолати недовговічність почуттів надійністю своїх щедрот.

У ті часи чоловіки не вважали за ганьбу отримувати від жінок коштовні дарунки. Бідні, але гарненькі жінки дарували свою вроду, звідки, напевно, й походить прислів’я: “Найвродливіша дівчина може віддати тільки те, що має”. Багаті жінки дарували, крім того, ще й гроші, і можна назвати цілу низку героїв тієї легковажної доби, які не досягли б ні чинів, ні перемог на полі бою без тугих гаманців, подарованих їхніми обраницями.

Д’Артаньян не мав нічого; легкий наліт провінційної нерішучості, ця ефемерна квітка, цей ніжний пушок персика досить швидко розвіявся під вітром не дуже цнотливих порад, що їх троє мушкетерів давали своєму другові. Наслідуючи дивні звичаї тих часів, Д’Артаньян відчував себе в Парижі як у поході, саме так, як, скажімо, у Фландрії[86]: там – іспанці, тут – жінки. І там, і тут були вороги, з якими треба воювати, була й контрибуція, яку слід збирати.

Та ми повинні зауважити, що нині Д’Артаньяном керувало почуття, більш шляхетне й безкорисливе. Галантерейник сказав йому, що він багатий; юнак, звичайно, здогадався, що в такого телепня, як пан Бонасьє, грошима розпоряджається дружина. Але це аж ніяк не вплинуло на почуття, що спалахнули в Д’Артаньянових грудях, тільки-но він побачив пані Бонасьє, і він майже не думав про гроші – і тоді, коли тільки заясніло його кохання, і згодом. Ми кажемо “майже”, бо усвідомлення того, що молода, гарна, чарівна й розумна жінка ще й багата, анітрохи не заважає виникненню кохання, а навпаки, додає йому сили.

А втім, думаючи про кохану жінку, Д’Артаньян лишався не менш відданим другом. Поринувши у мрії про кохання, він не забував і про своїх товаришів. З гарненькою пані Бонасьє приємно було б пройтися площею Сен-Дені або по Сен-Жерменському ярмарку в товаристві Атоса, Портоса та Араміса, перед якими Д’Артаньян охоче повихвалявся б своїм успіхом. Після тривалої прогулянки з’являється апетит; останнім часом Д’Артаньян почав це примічати. Можна було б влаштовувати чудові обіди у вузькому колі, коли рука торкається руки друга, а нога – ніжки коханої. Нарешті, за особливо скрутних обставин, у крайніх випадках Д’Артаньян міг би допомагати своїм друзям матеріально.

Ну, а пан Бонасьє, якого Д’Артаньян сам підштовхнув до рук поліції, зрікшися його вголос і пошепки пообіцявши йому порятунок? Мусимо признатися читачам: Д’Артаньян і не згадував про нього, а коли й згадував, то тільки для того, щоб побажати йому якнайдовше лишатися там, де він тепер мав бути. Адже кохання – найегоїстичніше з усіх почуттів.

Проте хай наші читачі заспокояться: коли Д’Артаньян і забув про свого хазяїна або вдав, ніби забув про нього з огляду на те, що не знає, куди його поділи, то ми добре пам’ятаємо про пана Бонасьє і знаємо, де він. Але поспішімо за нашим закоханим гасконцем. Про шановного галантерейника розповімо згодом.

Отож, захопившися мріями про майбутнє кохання, розмовляючи з темною ніччю і всміхаючись до зірок, Д’Артаньян простував стрімкою вулицею Шерш-Міді, або Шасс-Міді, як її тоді називали. Опинившись у кварталі, де жив Араміс, він вирішив завітати до свого друга й пояснити, навіщо послав до нього Планше. Бо якби Планше застав Араміса вдома, той, безперечно, побіг би на вулицю Могильників і, не побачивши там нікого, крім хіба що двох своїх друзів, так і не зрозумів би, що б це мало означати. Все це вимагало пояснень, і саме про це вголос промовляв до себе Д’Артаньян.

Крім того, він сподівався знайти привід для розмови про чарівну пані Бонасьє, образ якої полонив його думки й серце. Адже від закоханого важко вимагати додержання таємниці. Перше кохання завжди пов’язане з такою великою радістю, що їй обов’язково треба знайти вихід, а то вона може задушити закоханого.

Минуло щонайменше дві години, відколи Париж, потонувши в темряві, обезлюднів. Усі годинники Сен-Жерменського передмістя вибили одинадцяту годину. Було тепло. Д’Артаньян ішов завулком, що пролягав саме на тому місці, де нині пролягає вулиця Атоса, і вдихав пахощі, що віяли сюди з вулиці Вожирар, із садів, умитих вечірньою росою й овіяних нічним вітерцем. Здалеку, з кількох загублених серед міста шинків, ледь приглушені важкими віконницями, долинали п’яні пісні.

Дійшовши до кінця завулка, Д’Артаньян повернув ліворуч. Будинок, де мешкав Араміс, стояв між вулицями Кассет і Сервандоні.

Д’Артаньян проминув вулицю Кассет і вже побачив в обрамленні могутніх кленів та дикого винограду двері будинку свого друга, коли раптом помітив якусь тінь, що промайнула з боку вулиці Сервандоні. Постать була закутана в плащ, і Д’Артаньян подумав спочатку, що перед ним чоловік; та незабаром з маленького зросту, непевної ходи і рухів він зрозумів, що це жінка. Наче сумніваючись, чи не помилилася вона будинком, незнайомка весь час озиралася навкруги, зупинялась, повертала назад, знову рушала вперед. Цікавість перемогла Д’Артаньяна.

“Чи не запропонувати їй свої послуги? – подумав він. – Судячи з її ходи, вона молода; може, й гарненька, їй-право! Але жінка, яка наважується бігати вулицями в такий час, може вийти тільки на побачення. Хай йому чорт! Стати на перешкоді побаченню – кепський спосіб зав’язати знайомство”.

Тим часом жінка йшла все далі вперед, придивляючись до будинків і вікон. Щоправда, це не вимагало ні особливих зусиль, ані багато часу. Тут стояло лише три особняки, до того ж тільки два вікна виходили на вулицю: одне – в павільйоні, розташованому паралельно флігелю, де мешкав Араміс, друге – у флігелі самого Араміса.

“Присягаюсь Богом! – подумав Д’Артаньян, згадавши племінницю богослова. – Присягаюсь Богом! Було б дуже цікаво, якби виявилося, що ця запізніла горличка шукає будинок саме нашого друга. Я ладен віддати чортові душу, коли це не так. Ну, мій любий Арамісе, цього разу я про все дізнаюся!”

Зіщулившись, Д’Артаньян причаївся в найтемнішому закутку вулиці за кам’яною лавою, що стояла в глибині якоїсь ніші.

Жінка підійшла зовсім близько і тоді стало ясно, що вона таки молода: молодість виказувала не тільки легка хода, а й те, як вона кахикнула, – голос у неї був дзвінкий і мелодійний. Д’Артаньян зрозумів, що кашель – це умовний сигнал.

Чи то на цей кашель відповіли якимось умовним знаком, що поклав край нерішучості нічної гості, чи то й сама вона впізнала потрібний будинок, – тільки незнайомка рішуче підійшла до віконниці Араміса й тричі через однакові проміжки часу постукала зігнутим пальцем.

– Так і є, вона прийшла до Араміса, – прошепотів Д’Артаньян. – Ага, пане лицеміре! Тепер я знатиму, які у вас бувають уроки теології!

І справді, не встиг ще затихнути стукіт, як внутрішню раму відчинили й крізь віконницю блимнуло світло.

– Он воно що! – мовив сам до себе Д’Артаньян, якому випало підслуховувати не біля дверей, а під вікном. – Значить, на гостей чекали. Зараз віконницю відчинять, і дама влізе в кімнату через вікно. Дуже добре!

Та, на превеликий подив Д’Артаньяна, віконницю не відчинили. Більше того, світло, що спалахнуло на якусь мить, погасло, і все знову поринуло в темряву.

Вирішивши, що це не триватиме довго, Д’Артаньян ще дужче напружив зір і слух.

Він мав слушність: за якусь хвилину з будинку долинуло два коротких удари.

Молода жінка відповіла знадвору одним ударом, і віконниця прочинилася.

Д’Артаньян жадібно вдивлявся і вслухався.

На жаль, лампу вже перенесли в іншу кімнату. Але очі юнака призвичаїлися до темряви. Недарма кажуть, що очі гасконців мають властивість бачити поночі, як очі котів.

Отож Д’Артаньян помітив, що молода жінка витягла з кишені щось біле й розгорнула його. То була хусточка. Піднісши її до вікна, жінка вказала господарю на ріжечок.

Д’Артаньянові миттю пригадалася інша хусточка, яку він знайшов біля ніг пані Бонасьє і яка була так схожа на ту, що він підняв її з-під ніг Араміса.

Що ж мала означати ця хусточка?

Зі свого місця Д’Артаньян не міг бачити Арамісового обличчя – адже юнак ні на мить не мав сумніву, що саме Араміс розмовляє з дамою через вікно; цікавість остаточно взяла гору над обережністю, і, скориставшися з того, що вся увага співрозмовників була прикута до хусточки, Д’Артаньян вибрався зі схованки і блискавично, але нечутно, як кішка, перебіг вулицю та причаївся за рогом будинку, звідки його зір міг легко пірнути в глибину Арамісової кімнати.

Зазирнувши у вікно, Д’Артаньян мало не скрикнув од здивування: з нічною гостею розмовляв не Араміс, а жінка. На жаль, хоч Д’Артаньян і розгледів у темряві контури жіночого стану, але не встиг роздивитись її обличчя.

Саме в цю мить жінка, що стояла в кімнаті, витягла з кишені другу хусточку й помінялася з нічною гостею. Потім жінки щось тихо сказали одна одній. Нарешті віконниця зачинилась; жінка, яка була на вулиці, обернулась і, опустивши відлогу плаща, пройшла за кілька кроків од Д’Артаньяна, але з цією пересторогою вона запізнилася – Д’Артаньян встиг упізнати пані Бонасьє.

Пані Бонасьє! Підозра, що це вона, промайнула йому в голові, ще коли жінка витягла з кишені хусточку; але хто б повірив, буцімто пані Бонасьє, що вирядила його по де Ля Порта, аби той відвів її до Лувру, бігатиме сама паризькими вулицями опівночі, ризикуючи вдруге бути викраденою?

Отже, це робилося задля якоїсь дуже важливої справи; а яка важлива справа може бути у двадцятип’ятирічної жінки? Тільки кохання!

Але було то її власне кохання чи кохання іншої особи, задля якої вона ризикувала власним спокоєм і навіть життям? Ці питання зароїлися в Д’Артаньяновій голові. Його серце мордував демон ревнощів, наче ця жінка і справді в чомусь завинила перед ним.

А втім, лишався дуже простий спосіб з’ясувати, куди йде пані Бонасьє: піти назирці. Цей спосіб був настільки простий, що Д’Артаньян удався до нього, майже не задумуючись.

Але, помітивши юнака, що відокремився від стіни, немов статуя, що вийшла зі своєї ніші, і почувши його кроки в себе за спиною, пані Бонасьє скрикнула і кинулась тікати.

Д’Артаньян пустився слідом. Наздогнати бідолашну жінку, що плуталась у своєму широкому плащі, було зовсім не важко для Д’Артаньяна. І він наздогнав її швидше, ніж вона встигла пробігти третину вулиці, на яку завернула. Нещасна зовсім знесиліла – не так від утоми, як від страху, і коли Д’Артаньян поклав руку їй на плече, вона впала на одне коліно і здушеним голосом вигукнула:

– Убийте мене, якщо схочете, але ви все одно ні про що не дізнаєтесь!

Д’Артаньян підняв її, обхопивши рукою за стан; та відчувши, як важко повисла вона на його руці, і зрозумівши, що вона може от-от знепритомніти, поспішив її заспокоїти і став запевняти в своїй відданості. Ці слова нічого не важили для пані Бонасьє – адже вони не виключали найгірших намірів, – проте голос сказав їй усе. Молодій жінці здалося, що вона впізнала цей голос: розплющивши очі, вона глянула на людину, що так сильно перелякала її, і, побачивши Д’Артаньяна, радісно скрикнула.

– О, це ви! Це ви! – сказала вона. – Боже, яке щастя!

– Так, це я, – відповів Д’Артаньян, – я, кого Бог послав, щоб оберегти вас.

– І саме з цим наміром ви стежили за мною? – кокетливо усміхаючись, спитала молода жінка, чия жартівлива вдача взяла гору над страхом одразу ж, тільки-но вона впізнала друга в тому, кого за мить до того вважала ворогом.

– Ні, – відповів Д’Артаньян, – ні, вірте мені; лише випадок поставив мене на вашій дорозі; я побачив, як жінка стукає в шибку до одного з моїх друзів…

– Одного з ваших друзів? – перебила пані Бонасьє.

– Авжеж; Араміс – один з найближчих моїх друзів.

– Араміс! Хто це?

– Та годі вам! Може, ви ще скажете, що не знаєте Араміса?

– Я вперше чую це ім’я.

– Може, ви також уперше приходили до цього будинку?

– Безперечно.

– І ви не знали, що в ньому мешкає молодий пан?

– Ні.

– Що він – мушкетер?

– Не мала ані найменшого уявлення.

– Отже, ви шукали не його?

– Ні! До того ж, ви самі добре бачили, що та, з ким я розмовляла, була жінка.

– Так; але ця жінка – приятелька Араміса.

– Мені про це нічого не відомо.

– Хоч вона й живе у нього.

– Це мене не обходить.

– Але хто вона?

– О, це не моя таємниця.

– Люба пані Бонасьє, ви чарівна жінка; але водночас ви й надзвичайно таємнича…

– Може, я щось втрачаю від цього?

– Ні, навпаки, – ви стаєте ще чарівнішою.

– Тоді дайте мені руку.

– Охоче. А тепер?

– Тепер проведіть мене.

– Куди?

– Туди, куди я йду.

– А куди ви йдете?

– Ви це побачите, бо залишите мене біля дверей.

– Чи можна буде вас зачекати?

– Це буде марною справою.

– Але ж ви повертатиметесь самі?

– Може, так, а може, й ні.

– А хто вас буде супроводити – чоловік чи жінка?

– Я ще не знаю.

– Але ж я дізнаюся!

– В який спосіб?

– Зачекаю вас і побачу, з ким ви вийдете.

– В такому разі до побачення!

– Чому?

– Ви мені не потрібні.

– Але ж ви просили…

– Допомоги дворянина, а не нагляду шпигуна.

– Це слово здається мені надто суворим!

– А як називають тих, хто стежить за людьми всупереч їхньому бажанню?

– Нескромними.

– Це слово здається мені надто м’яким.

– Гаразд, добродійко, я зрозумів: я мушу робити все, що ви накажете.

– Чому ви позбавили себе заслуги зробити це відразу?

– А хіба немає заслуги в каятті?

– І ви справді каєтесь?

– Я й сам не знаю. Знаю тільки – я ладен зробити все, що ви накажете, коли тільки дозволите відвести вас туди, куди ви поспішаєте.

– А тоді ви мене залишите?

– Так.

– І не підстерігатимете, поки я вийду?

– Ні.

– Слово честі?

– Слово дворянина!

– Тоді дайте мені руку й ходімо далі.

Д’Артаньян запропонував руку пані Бонасьє, яка, так і не знаючи, сміятися їй чи плакати, сперлася на неї, і обоє пішли вгору по вулиці Лягарп. Тут молода жінка знову збентежилась, як і там, на вулиці Вожирар. Проте за якусь мить усе-таки впізнала потрібні їй двері.

– А тепер, добродію, – сказала вона, підходячи до дверей, – у мене тут справи. Тисячу разів дякую за вашу благородну допомогу, що позбавила мене всіх небезпек, на які я могла наразитись. Але наспів час виконати ваше слово: я прийшла туди, куди мені було потрібно.

– І вам нічого буде боятися по дорозі назад?

– Хіба що злодіїв.

– Невже цього замало?

– А що вони зможуть у мене взяти? Я не маю при собі жодного деньє[87].

– Ви забуваєте про чудову гаптовану хусточку з гербом.

– Яку?

– Ту, яку я знайшов біля ваших ніг і поклав вам у кишеню.

– Замовкніть, замовкніть, нещасний! – вигукнула молода жінка. – Невже ви хочете моєї смерті?

– Ви самі добре розумієте, що небезпека не минула, якщо одне-однісіньке слово примусило вас затремтіти. До того ж, ви самі сказали: коли хтось почує це слово, то ви загинете. Послухайте мене, добродійко, – вигукнув Д’Артаньян, схопивши пані Бонасьє за руку і палко глянувши на неї, – послухайте мене, будьте сміливішою, довіртеся мені; невже ви ще й досі не прочитали в моїх очах, що моє серце палає до вас тільки відданістю й прихильністю!

– Так, – відповіла пані Бонасьє. – Тому ви й можете розпитувати мене про мої таємниці, і я вам щиро розповім про них, але чужі таємниці – це інша річ.

– Гаразд, – мовив Д’Артаньян, – я сам їх розкрию. Адже від цих таємниць залежить ваше життя; тож хай вони стануть також і моїми таємницями.

– Остерігайтеся цього, – вигукнула молода жінка так схвильовано, що Д’Артаньян мимоволі здригнувся. – О, не втручайтеся в те, що стосується мене! Не намагайтеся більше допомагати мені в тому, що я мушу виконати; прошу вас про це в ім’я того почуття, яке ви маєте до мене, в ім’я послуги, яку ви мені зробили і якої я не забуду, доки житиму на світі. Повірте моїм словам. Не думайте більше про мене – я більше не існую для вас; хай усе буде так, ніби ви ніколи мене й не бачили.

– Араміс теж має вчинити так само, пані? – понуро спитав Д’Артаньян.

– Ось уже вдруге чи втретє ви називаєте це ім’я, добродію, хоч я вам і сказала, шо не знаю його.

– Вам незнайома людина, у віконницю якої ви стукали? Авжеж, пані! Ви вважаєте мене надто легковірним!

– Признайтеся – ви всю цю історію вигадали і створили цей персонаж тільки для того, щоб примусити мене говорити.

– Я нічого не вигадував, пані, я нікого не створював, я говорив щиру правду.

– І ви кажете, що один з ваших друзів мешкає в тому будинку?

– Я це кажу і повторюю втретє: в тому будинку мешкає мій друг, і звуть його Араміс.

– Усе це з’ясується з часом, – прошепотіла молода жінка. – А поки що, добродію, мовчіть.

– Якби ви могли читати в моєму серці, відкритому перед вами, – сказав Д’Артаньян, – ви побачили б там стільки цікавості, що пожаліли б мене, і стільки кохання, що відразу задовольнили б мою цікавість. Не треба боятися тих, хто вас кохає.

– Ви надто швидко заговорили про кохання, пане! – мовила молода жінка, похитавши головою.

– Це тому, що кохання прийшло до мене швидко й уперше і що мені не минуло ще й двадцяти років.

Молода жінка крадькома глянула на нього.

132 – Послухайте, я вже напав на слід, – вів Д’Артаньян далі. – Три місяці тому я мало не бився на дуелі з Арамісом через таку саму хусточку, яку ви показали жінці, що була в нього; через хусточку з таким самим гербом – я цього певен.

– Пане, ви мене дуже стомлюєте своїми запитаннями, присягаюся вам, – зауважила молода жінка.

– Але ж ви, пані, ви – така обережна, подумайте, що було б, якби під час арешту у вас знайшли цю хусточку. Хіба це не скомпрометувало б вас?

– Чому б то? Хіба ініціали не мої: “К. Б.” – “Констанція Бонасьє”?

– Або Камілла де Буа-Трасі.

– Замовкніть, пане, ще раз благаю, замовкніть! І коли небезпека, що чигає на мене, не зупиняє вас, то подумайте про небезпеку, на яку можете наразитися ви!

– Я?

– Авжеж, ви. Якщо довідаються, що ви знаєте мене, на вас чекає в’язниця, а то й смерть.

– В такому разі я взагалі не залишу вас.

– Добродію, – сказала молода жінка, благально складаючи руки, – добродію, в ім’я неба, в ім’я честі військового, в ім’я ввічливості дворянина залиште мене; послухайте: вже б’є північ, а на мене чекають саме о цій порі.

– Пані, – сказав юнак, уклоняючись, – я не можу відмовити вам, раз ви так мене просите; заспокойтесь, я залишаю вас.

– Але ж ви не підете за мною, не стежитимете за мною?

– Я зараз же піду додому.

– Я знала, що ви чесний юнак! – вигукнула пані Бонасьє, простягаючи йому руку, а другою взявшись за молоток біля невеличких дверей у кам’яній стіні.

Д’Артаньян схопив простягнену руку й палко поцілував її.

– Краще б я ніколи вас не бачив! – вигукнув він з тією грубою наївністю, яка часто подобається жінкам більше, ніж удавана ввічливість, бо вона відкриває глибину думок і доводить, що почуття перемагають розум.

– Ба ні, – лагідно відповіла пані Бонасьє і стиснула руку Д’Артаньяна, який усе ще не відпускав її руки, – ба ні, я не скажу так, як ви: те, що втрачено сьогодні, можна знайти в майбутньому. Хто-зна, якщо я буду коли-небудь вільна, чи не задовольню я вашу цікавість? – Може, ви пообіцяєте те ж саме й моєму коханню? – радісно вигукнув Д’Артаньян.

– О, тут я не хочу себе зв’язувати. Це буде залежати від почуттів, на які ви заслужите.

– Отже, зараз, пані…

– Зараз, пане, я відчуваю до вас тільки почуття вдячності.

– Ви надто чарівні, – сумно сказав Д’Артаньян, – і зловживаєте моїм коханням.

– Ні, я користуюся вашим благородством – тільки й того. Але будьте певні, є люди, які вміють пам’ятати все.

– О, ви робите мене найщасливішим зі смертних. Не забувайте цього вечора, не забувайте про свою обіцянку!

– Не сумнівайтеся: коли буде треба, я згадаю про все. А тепер залиште мене, йдіть, в ім’я неба! На мене чекали рівно опівночі; я вже запізнююсь.

– На п’ять хвилин.

– Так, але за певних обставин п’ять хвилин можуть дорівнювати п’яти століттям.

– Коли люблять.

– Гаразд! А хто вам сказав, що я прийшла не до закоханого?

– На вас чекає не жінка? – вигукнув Д’Артаньян. – Чоловік?

– Ну от, ми знову починаємо сперечатися, – мовила пані Бонасьє з ледь помітною усмішкою, в якій можна було відчути нетерплячість.

– Ні, ні, я залишаю вас, я йду; я вірю вам, я хочу, щоб ви поставили мені в заслугу мою відданість, навіть коли ця відданість і межує з безумством. До побачення, пані, до побачення!

І, ніби не в силі відірватись од руки, яку тримав, Д’Артаньян рвучко обернувся й кинувся бігти, а пані Бонасьє постукала в двері так само, як і в віконницю, тричі – неквапом і через рівні проміжки часу.

Добігши до рогу, Д’Артаньян озирнувся: двері відчинилися й зачинились; гарненька галантерейниця зникла за ними.

Д’Артаньян рушив далі – він дав слово не стежити за пані Бонасьє, і навіть якби його життя залежало тепер від того, куди саме вона піде або хто проводжатиме її, юнак однаково повернувся б додому, бо пообіцяв, що зробить саме так.

За п’ять хвилин він був уже на вулиці Могильників.

– Бідолашний Атос! – промовляв він сам до себе. – Він не зрозуміє, що все це означає. Він засне, чекаючи на мене, або ж піде додому й довідається, що його навідувала жінка.

Жінка в Атоса! Зрештою, – міркував далі Д’Артаньян, – в Араміса ж була жінка. Все це надто дивно, і мені страх як хотілося б знати, чим усе це скінчиться…

– Кепсько, пане, кепсько, – відповів голос, в якому юнак упізнав голос Планше; бо, розмовляючи сам із собою, як це роблять дуже заклопотані люди, Д’Артаньян увійшов до під’їзду свого будинку, в глибині якого були сходи, що вели в його кімнату.

– Чому кепсько? Що ти хочеш сказати цим, дурню? – спитав Д’Артаньян. – Що сталося?

– Безліч прикростей.

– Яких?

– Перш за все, арештували Атоса.

– Арештували! Атоса! Арештували! За що?

– Його застали у вас; вирішили, що це ви.

– Хто його арештував?

– Сторожа, яку привели ті самі люди в чорному, що їх ви прогнали.

– Чому ж він не назвав свого імені? Чому не сказав, що зовсім непричетний до цієї справи?

– Він не хотів цього робити, пане; навпаки, він підійшов до мене й мовив: “Зараз треба бути на волі саме твоєму панові, а не мені, бо йому відомо все, а мені нічого. Вони гадають, що арештували Д’Артаньяна, а він тим часом скористається з нагоди й діятиме; через три дні я скажу, хто я такий, і їм доведеться мене звільнити”.

– Молодець, Атос! Благородне серце, – прошепотів Д’Артаньян. – Впізнаю тебе в цьому вчинкові!.. То що зробили поліцейські?

– Четверо повели пана Атоса невідомо куди – до Бастилії чи до Фор-Левека[88]; двоє залишилися з людьми в чорному, які все перевернули й забрали всі папери. Нарешті, ще двоє чатували біля дверей; потім, коли все скінчилося, вони пішли, залишивши будинок порожнім, а двері незамкненими.

– А Портос і Араміс?

– Я їх не застав; вони ще не приходили.

– Але вони можуть з’явитися з хвилини на хвилину! Сподіваюсь, ти переказав, що я на них чекаю?

– Звичайно, добродію.

– Ну, то лишайся тут; якщо вони прийдуть, розкажи їм усе, і хай вони зачекають на мене в шинку “Соснова Шишка”. Тут для них буде небезпечно – за будинком можуть стежити. А я біжу до пана де Тревіля, розповім йому все і прийду до них у шинок.

– Слухаю, пане, – сказав Планше.

– Ти не боїшся тут залишатись? – запитав Д’Артаньян, повертаючись назад, щоб підбадьорити слугу.

– Будьте певні, добродію, – відповів Планше, – ви ще не знаєте мене; я вмію бути хоробрим, коли схочу, головне – це захотіти. До того ж, я пікардієць.

– Отож, вирішено, – мовив Д’Артаньян, – ти радше даси себе вбити, ніж залишиш свій пост.

– Так, добродію, бо немає на світі нічого, чого б я не зробив, щоб довести вам свою відданість.

“Гаразд, – подумав Д’Артаньян. – Здається, метод, шо його я вжив до цього лобуряки, справді підходящий; треба буде принагідно користуватися ним час від часу”.

І з усією швидкістю, на яку були здатні його стомлені за день ноги, Д’Артаньян подався на вулицю Старого Голубника.

Пана де Тревіля не було вдома. Його рота відбувала варту в Дуврі; він був там разом зі своїми мушкетерами.

Пана де Тревіля треба було побачити обов’язково; слід було повідомити його про те, що сталося. Д’Артаньян вирішив спробувати пройти в Дувр. За перепустку йому мала правити форма гвардійця роти пана Дезессара.

Він спустився вниз по вулиці Птіз-Опостен, вийшов на набережну й попрямував до Нового мосту. Він хотів було переплисти річку на поромі, але, підійшовши до берега й сунувши руку в кишеню, переконався, що йому нічим буде заплатити.

Простуючи вулицею Генего, Д’Артаньян раптом побачив, як з вулиці Дофіна хутко вийшло двійко перехожих, і зупинився, вражений.

Це були чоловік і жінка.

Жінка статурою нагадувала пані Бонасьє, чоловік дуже скидався на Араміса.

Крім того, жінка була закутана в довгий чорний плащ, обрис якого Д’Артаньян добре запам’ятав біля віконниці на вулиці Вожирар та біля дверей на вулиці Лягарп.

Більш того – чоловік був вбраний у мушкетерську форму.

Каптур на голові жінки був опущений, чоловік тримав перед обличчям хусточку; така подвійна завбачливість свідчила про те, що обоє були зацікавлені, аби їх не впізнали.

Вони зійшли на міст; Д’Артаньян теж мав іти мостом, оскільки поспішав до Лувру; отже, юнак рушив за ними.

Не ступив Д’Артаньян і двадцяти кроків, як остаточно переконався, що перед ним – пані Бонасьє та Араміс.

В його серці знову спалахнули ревнощі.

Він був двічі обдурений – і другом, і жінкою, яку вже палко любив. Пані Бонасьє присягалась йому всіма святими, що не знає Араміса, і от за чверть години він бачить її під руку саме з Арамісом.

Д’Артаньянові й на думку не спало, що він знайомий з гарненькою галантерейницею лише якихось три години, що вона нічим йому не зобов’язана, хіба що подякою за порятунок од людей у чорному, які хотіли забрати її з собою, і що вона нічого йому не обіцяла. Юнак почувався ображеним, обдуреним, осміяним; він почервонів як жар і вирішив усе з’ясувати.

Чоловік і жінка помітили, що їх хтось переслідує, і наддали ходи. Д’Артаньян обігнав і перестрів їх тої миті, коли вони вже підійшли до мосту, перед яким стояла яскраво освітлена ліхтарем статуя Самаритянки[89].

Д’Артаньян заступив їм дорогу, і вони зупинилися.

– Що вам потрібно, добродію? – спитав, відступивши на крок, мушкетер, з іноземного акценту якого Д’Артаньян збагнув, що принаймні в одній частині своїх припущень він помилився.

– Це не Араміс! – вигукнув він.

– Ні, добродію, не Араміс, і, судячи з ваших слів, я бачу, що ви маєте мене за іншого, а тому дарую вам.

– Ви мені даруєте? – спитав Д’Артаньян.

– Так, – відповів незнайомець. – І коли у вас немає до мене справи, дозвольте нам пройти.

– Ви маєте рацію, добродію, – сказав Д’Артаньян, – у мене немає справи до вас, але у мене є справа до пані.

– До пані!? Але ви її не знаєте, – заперечив незнайомець.

– Ні, добродію, я її знаю.

– О! – вигукнула з докором пані Бонасьє. – О, добродію! Ви присягалися честю військового й дворянина; я сподівалась, що вам можна довіряти.

– А ви, пані, – знічено відказав Д’Артаньян, – ви мені обіцяли…

– Ось моя рука, добродійко, – сказав іноземець, – і ходімо далі. Але оглушений, розгублений, вражений усім тим, шо сталося, Д’Артаньян, схрестивши руки на грудях, так і стояв перед мушкетером та пані Бонасьє.

Мушкетер ступив на два кроки вперед і рукою відсторонив Д’Артаньяна.

Д’Артаньян відскочив назад і вихопив шпагу.

В ту ж мить незнайомець вихопив свою.

– В ім’я неба, мілорде! – вигукнула пані Бонасьє, кидаючись між бійцями й голими руками хапаючи їхні шпаги.

– Мілорд? – і собі вигукнув Д’Артаньян, у якого сяйнув несподіваний здогад. – Мілорд? Пробачте, добродію, невже ви…

– Мілорд герцог Бекінгем, – ледве чутно мовила пані Бонасьє. – Тож тепер ви можете занапастити нас усіх…

– Мілорде й ви, пані, пробачте мені, благаю вас! Але я кохаю її, мілорде, і тому ревнував; ви знаєте, мілорде, що таке кохання! Пробачте мені і скажіть, чи можу я покласти життя за вашу світлість.

– Ви чесний юнак, – відказав Бекінгем, простягаючи Д’Артаньянові руку, яку той шанобливо потиснув. – Ви пропонуєте мені свої послуги – я їх приймаю; ідіть слідом за нами, кроків за двадцять, аж до Лувру; коли помітите, що хтось стежить за нами, вбийте його.

Д’Артаньян узяв шпагу в руку, пропустив пані Бонасьє й герцога на двадцять кроків уперед і пішов за ними, ладен точно виконати наказ благородного й вишуканого міністра Карла І.

Та, на щастя, нашому юному героєві не довелося доводити герцогу свою відданість, і молода жінка разом з показним мушкетером, так ніким і не помічені, пройшли до Лувру через хвіртку з боку вулиці Ешель.

Що ж до Д’Артаньяна, то він одразу повернувся в шинок “Соснова Шишка”, де на нього вже чекали Портос і Араміс.

Вирішивши не пояснювати, що з ним сталося, молодий гасконець сказав лише, що сам уладнав справу, для якої, здавалося йому, могла знадобитися їхня допомога.

А тепер, продовжуючи нашу розповідь, дамо трьом друзям змогу розійтися по домівках і подамося по заплутаних переходах Лувру слідом за герцогом Бекінгемом та його супутницею.

XII. Джордж Вільєрс, герцог Бекінгем

Пані Бонасьє і герцог без усяких перешкод увійшли в Лувр; усі знали, що пані Бонасьє – кастелянша королеви; на герцогові була форма мушкетера пана де Тревіля, котрі, як ми вже казали, того дня ввечері стояли в Луврі на варті.

Крім того, Жермен, воротар, був усім серцем відданий її величності, і якби щось і трапилося, пані Бонасьє звинуватили б тільки в тому, що вона провела до Дувру свого коханця. Вона ладна була взяти на себе цей гріх: її репутація, правда, загинула б, але що важить у вищому світі репутація якоїсь там галантерейниці?

Вступивши на подвір’я, герцог і молода жінка пройшли кроків з двадцять п’ять уздовж муру. Потім пані Бонасьє штовхнула маленькі двері службового входу; вони завжди були відчинені вдень, але здебільшого замикалися на ніч; двері прочинилися; обоє ввійшли й одразу ж поринули в темряву, проте, оскільки ця частина Лувру була призначена для двірських людей, пані Бонасьє знала тут усі ходи й виходи. Вона замкнула за собою двері, взяла герцога за руку, навпомацки ступила вперед, торкнулася поручнів і, відшукавши ногою першу сходинку, почала підійматись; у такий спосіб герцог невдовзі опинився на третьому поверсі. Аж тоді молода жінка повернула праворуч, пройшла довгим коридором, спустилася поверхом нижче, зробила ще кілька кроків, одімкнула ключем двері, завела герцога до кімнати, освітленої тільки нічником, і сказала:

– Зачекайте тут, мілорде герцогу, зараз до вас прийдуть.

Вона вийшла в ті самі двері й знову замкнула їх на ключ, так що герцог і справді став в’язнем.

Слід проте сказати, що, опинившися наче під арештом, герцог Бекінгем і на мить не відчув страху; однією з найвизначніших рис його вдачі був нестримний потяг до пригод і любов до всього романтичного. Хоробрий, мужній, заповзятливий, він не вперше у своєму житті йшов на ризик за подібних обставин; його вже встигли попередити, що гадане послання Анни Австрійської, через яке він приїхав до Парижа, було пасткою; і все-таки, замість вернутися до себе в Англію, герцог вирішив скористатися з нагоди й передав королеві, що не поїде, поки не побачить її. Королева спершу рішуче відмовилась, але згодом занепокоїлася, чи доведений до нестями герцог не скоїть якогось безумства. Вона вже вирішила прийняти його й просити негайно виїхати з країни, коли того самого вечора довідалась про викрадення пані Бонасьє, якій було доручено розшукати герцога й привести його до Дувру. Перші два дні ніхто не міг відповісти, шо сталося з кастеляншею, і королева навіть почала вагатись. Але досить було пані Бонасьє вирватися на волю та зв’язатися з Ля Портом – і все знову ввійшло в колію; молода жінка довела до кінця небезпечний задум, який, коли б її не арештували, вона здійснила б на три дні раніше.

Отож, лишившися на самоті, Бекінгем підійшов до дзеркала. Мушкетерське вбрання личило йому надзвичайно.

У свої тридцять п’ять років він був і справді найвродливішим вельможею і найелегантнішим кавалером Франції та Англії.

Фаворит двох королів, мільйонер, що користувався всією повнотою влади в королівстві, яке він з власної примхи то збурював, то заспокоював, Джордж Вільєрс, герцог Бекінгем, жив таким багатим на дивовижні пригоди життям, яке довго вражало наступні покоління.

Впевнений у собі, переконаний у своїй могутності та в тому, що закони, які керують іншими людьми, писані не для нього, він завжди йшов просто до мети, хоч би ця мета й була такою високою та сліпучою, що для когось іншого могло здатися безумством бодай подумати про неї. Саме тому він досить довго шукав зустрічі з неприступною красунею Анною Австрійською і зрештою засліпив-таки її своїм блиском.

Як ми вже казали, Джордж Вільєрс зупинився перед дзеркалом, поправив розкішне біляве волосся, що трохи скуйовдилося під капелюхом, підкрутив вуса і з серцем, сповненим щастя й гордості від того, що наближається хвилина, якої він так довго чекав, усміхнувся до себе усмішкою, крізь яку проглядала пиха і надія.

В ту ж мить сховані за килимом двері відчинилися, і до кімнати ввійшла жінка. Бекінгем побачив її в дзеркалі; він не міг стримати радісного вигуку – це була королева!

Анні Австрійській минуло двадцять шість чи двадцять сім років – це був час розквіту її вроди. Її хода і справді була ходою королеви, ба навіть богині; очі, що промінилися смарагдом, можна було назвати взірцем краси – вони були сповнені водночас і ніжності, і величі.

Рот був маленький, ніжно-рожевий; і хоч нижня губа, як і в усіх представників австрійського королівського дому, трохи випиналася вперед, усмішка королеви була чарівна.

Шкіра в неї була ніжна, мов оксамит, руки та плечі зачаровували дивовижною красою. Всі тогочасні поети оспівували їх у своїх віршах. Її біляве в дитинстві волосся, що набуло з роками каштанового відтінку, припудрене й гарно зачесане, ще більше відтіняло обличчя, якому найсуворіший критик міг побажати хіба що трохи менше рум’янцю, а найвимогливіший скульптор – ледь витонченішої лінії носа.

Бекінгем занімів, засліплений її красою; ніколи ще – ні на балах, ні під час свят і розваг на каруселях – Анна Австрійська не здавалася йому такою красунею, як тепер, коли, вбрана в скромну шовкову сукню білого кольору, вона з’явилась перед ним у супроводі доньї Естефанії, єдиної її іспанської покоївки, котра ще не стала жертвою ревнощів короля та переслідувань Рішельє.

Анна Австрійська підійшла до герцога; Бекінгем упав їй до ніг і, перш ніж королева встигла йому перешкодити, поцілував край сукні.

– Герцогу, ви вже знаєте, що не я надсилала вам листа.

– О так, вельможна пані, так, ваша величносте! – вигукнув герцог. – Я знаю, що був божевільним, безрозсудним, коли повірив, ніби сніг може сам собою розтопитись, а мармур – ожити; але що вдієш – коли кохаєш, так хочеться вірити у взаємне кохання. До того ж, моя подорож виявилася зовсім не марною – адже я все-таки побачив вас.

– Гаразд, – відповіла Анна, – але вам добре відомо, чому і як я погодилась на цю зустріч; безжальний до мого лиха, ви вперто не хочете виїхати з міста, де, самі ризикуючи життям, ви й мене змушуєте ризикувати честю; я зустрілася з вами, щоб сказати: нас роз’єднує все – глибочінь моря, ворожнеча королівств, святість шлюбної клятви. Боротися проти всього цього – злочин, мілорде. Отож я зустрілася з вами, щоб сказати: нам не слід більше зустрічатися.

– Говоріть, вельможна пані, говоріть, моя королево! – мовив Бекінгем. – Ніжність вашого голосу скрадає суворість ваших слів. Ви кажете про злочин! Але найбільший злочин – розлучити два серця, які Бог створив одне для одного.

– Мілорде, – вигукнула королева, – ви забуваєте, що я ніколи не говорила вам про своє кохання!

– Але ви ніколи не говорили також і про те, що не кохаєте мене, бо й справді, вимовивши такі слова, ви були б надто несправедливі до мене. Скажіть, де знайдете ви таке кохання, яке ні час, ні розлука, ні безнадія не можуть згасити; кохання, що вдовольняється загубленою стрічкою, задумливим поглядом, випадково почутим словом? Минуло три роки, вельможна пані, відколи я побачив вас уперше, і от уже три роки я вас безмежно кохаю. Нагадати, як ви були вдягнені тоді, коли я побачив вас уперше? Хочете, щоб я змалював усі прикраси вашого туалету? Я бачу вас, наче зараз: за іспанським звичаєм, ви сиділи на подушках, на вас була зелена, гаптована золотом і сріблом шовкова сукня, широкі, прикрашені великими діамантами рукава вільно спадали на ваші прекрасні руки, ось на ці чарівні руки; круглий мереживний комір, малесенький капелюшок того ж кольору, що й сукня, на капелюшку – перо чаплі. Повірте, заплющивши очі, я бачу вас такою, якою ви були тоді; розплющивши, бачу такою, якою ви стали тепер, тобто незрівнянно прекраснішою!

– Яке божевілля! – прошепотіла Анна Австрійська, не в силі сердитися на герцога, що так вірно зберіг її образ у своєму серці. – Яке божевілля ятрити марні почуття такими спогадами!

– Чим же я маю жити інакше? Адже мені лишилися самі спогади. Це моє щастя, моє багатство, моя надія. Кожна зустріч з вами – осяйний діамант, який я лелію в скарбниці свого серця. Ця зустріч – четвертий діамант, що ви його впустили, а я підняв; адже за три роки, вельможна пані, я вас бачив лише чотири рази: про першу зустріч я щойно розповів, удруге я бачив вас у пані де Шеврез, утретє – в Ам’єнських садах.

– Герцогу, – відказала королева, зашарівшись, – не згадуйте про той вечір.

– О ні, навпаки, ваша величносте, згадаймо про нього! То був найшасливіший і найрадісніший вечір у моєму житті. Пригадуєте, яка була чудова ніч? Яке ніжне й пахуче повітря, яке синє небо, всипане зорями! О вельможна пані, мені на якусь мить пощастило залишитися з вами на самоті; того разу ви ладні були розповісти мені про все – і про вашу самотність, і про смуток вашого серця. Ви сперлися на мою руку, ось на цю руку. Нахиляючи голову, я відчував, як ваше ніжне волосся ледь торкалося мого обличчя, і від кожного такого дотику я тремтів з голови до ніг. О королево, королево! Ви не знаєте, якого небесного щастя, якого раювання можна зазнати в таку мить! Все своє багатство, славу, решту днів, що їх мені судилося прожити, я ладен віддати за таку мить і за таку ніч! Бо тієї ночі, ваша величносте, ви покохали мене, присягаюсь вам у цьому.

– Можливо, мілорде, що принадність місцевості, чарівність того вечора, блиск ваших очей, усі ті тисячі дрібниць, які часом об’єднуються, аби занапастити жінку, і вплинули на мене того фатального вечора; але ж ви бачили, мілорде, що королева в мені взяла гору над слабкою жінкою; тільки-но я почула перше необачне слово, тільки-но ви дозволили собі першу вільність, на яку я мусила відповісти, я покликала служницю.

– О, все це правда! І чиєсь інше кохання не витримало б такого випробування; але моє кохання стало від цього ще палкішим, ще незгаснішим. Ви сподівалися, що, повернувшись до Парижа, втекли від мене, гадали, що я не насмілюсь покинути той скарб, який мій володар доручив мені охороняти. Але що для мене всі скарби світу і всі королі земної кулі! Вже за тиждень я знову був тут, вельможна пані. Цього разу ви не могли дорікнути мені: я важив прихильністю свого короля, власним життям, аби тільки побачити вас хоч на мить; я навіть не торкнувся вашої руки, і ви пробачили мені, відчувши мою покірливість та каяття.

– Так, але всі ці безумства породили безліч пліток, хоч я й була ні в чому не винна, і ви це чудово знаєте, мілорде. Король, підбурюваний паном кардиналом, страшенно розлютився: він заборонив з’являтися при дворі пані де Верне, загнав на заслання Пютанжа, піддав переслідуванням пані де Шеврез, а коли ви надумали приїхати до Франції як посол, сам король – згадайте, мілорде, – сам король не схотів бачити вас.

– Це так, і Франція заплатить війною за відмову короля. Нехай я не зможу більше бачити вас, вельможна пані; але я хочу, щоб ви щодня чули про мене. В чому, ви гадаєте, полягає мета експедиції на острів Ре[90] і союз із протестантами Ла-Рошелі, який я замислив? Лише в приємній можливості бачити вас. Я зовсім не сподіваюсь зі зброєю в руках оволодіти Парижем, мені ясно, що це не так просто; але війна приведе до примирення, а примирення вимагатиме переговорів, які вестиму я. Тоді вже мені не наважаться стати на перешкоді, я знову прищу в Париж, знову побачу вас, і це буде найщасливіша мить мого життя. Правда, за моє щастя тисячі людей заплатять своїм життям: але хіба це зможе затьмарити радість знову побачити вас! Усе це, можливо, й божевілля, але скажіть мені, яка жінка мала палкішого закоханого? В якої королеви був відданіший слуга?

– Щоб виправдати себе, мілорде, ви говорите про речі, які ще більше звинувачують вас; адже всі ці докази вашого кохання прямо-таки злочинні.

– Це тому, що ви не кохаєте мене, вельможна пані. Якби ви мене кохали, то зовсім інакше дивилися б на мої наміри. Якби ви мене кохали… о, якби ви мене кохали, це було б для мене таким щастям, що я збожеволів би! О, пані де Шеврез, про яку ви оце згадали, пані де Шеврез не була такою жорстокою; Голланд кохав її, і вона відповідала на його кохання.

– Пані де Шеврез не була королевою, – прошепотіла Анна Австрійська, мимоволі переможена силою такої палкої й глибокої пристрасті.

– То якби ви не були королевою, ви покохали б мене, вельможна пані? Скажіть, ви покохали б мене? Чи можу я сподіватися, що тільки недосяжність вашого сану змушує вас бути такою жорстокою? Чи можу я сподіватися, що, коли б ви були пані де Шеврез, бідолашний Бекінгем мав би на що надіятись? Я вдячний вам за це чарівне визнання, о моя прекрасна королево, без міри вдячний!

– Мілорде, ви не так зрозуміли, не так витлумачили мої слова; я не хотіла сказати…

– Замовкніть! Замовкніть! – вигукнув герцог. – Якщо я щасливий тому, що помилився, однаково не віднімайте мого щастя, це жорстоко. Ви сказали, що мене заманили в пастку, де я можу накласти головою. Та зважте – хоч як це дивно, але я й сам уже давно передчуваю близьку смерть. – І на вустах герцога майнула усмішка, сумна й зворушлива водночас.

– О Боже! – прошепотіла Анна Австрійська з жахом, не в силі приховати свого почуття.

– Я згадав про це зовсім не для того, аби збентежити вас, вельможна пані; все це просто безглуздо, і повірте, що я не надаю ваги своїм передчуттям. Але слово, яке ви щойно зронили, надія, яку ви мені майже подарували, і справді варті всього мого життя.

– Стривайте, – відказала Анна Австрійська. – Мене також переслідують лихі передчуття й недобрі сни. Мені снилося, ніби вас поранили і ви впали, спливаючи кров’ю…

– Поранили в лівий бік, ножем, чи не так? – урвав герцог.

– Авжеж, мілорде, саме в лівий бік, ножем. Звідки вам відомо про цей мій сон? Я довірила його лише Богові, та й то в молитві.

– Цього досить, вельможна пані, ви кохаєте мене, це чудово.

– Я вас кохаю? Я?!

– Так, ви. Хіба Бог послав би вам ті ж самі сни, що й мені, якби ви не кохали мене? Чи мали б ми однакові передчуття, якби наші серця не з’єдналися в одне? Ви кохаєте мене, королево, тільки чи побиватиметесь ви за мною?

– О Боже, Боже! – вигукнула Анна Австрійська. – Це понад мої сили! Благаю вас, герцогу, йдіть, облиште мене; не знаю, кохаю я вас чи ні, але мені добре відомо, що я не порушу своєї присяги. Отож згляньтесь наді мною, облиште мене. О, якщо вас схоплять у Франції, якщо вас уб’ють у Франції, якщо я знатиму, що ваше кохання спричинилось до вашої смерті, я не зможу лишатися спокійною, я збожеволію! Ідіть же, йдіть, благаю вас…

– Яка ви гарна в цю мить! О, як я вас кохаю! – прошепотів Бекінгем.

– Ідіть! Ідіть! Благаю вас; але приходьте згодом, приходьте як посол, приходьте як міністр, приходьте з охороною, що захистить вас, і з почтом, що слугуватиме вам; тоді я, не боячись за ваше життя, буду щаслива знову побачити вас.

– О, невже я маю вірити вашим словам?

– Так…

– Тоді на знак вашого прощення подаруйте мені якусь дрібничку, що належала б вам і нагадувала мені, що все це не сон; дрібничку, яку ви носили і яку я теж міг би носити. Якусь каблучку, кольє, ланцюжок…

– І ви облишите мене, коли я подарую те, про що ви просите?

– Так.

– Негайно?

– Так.

– Ви залишите Францію, ви поїдете до Англії?

– Так, присягаюся вам!

– Тоді заждіть, заждіть.

Анна Австрійська вийшла до своїх покоїв і майже відразу повернулась, тримаючи в руках невеличку скриньку рожевого дерева із золотою монограмою.

– Візьміть, мілорде герцогу, – сказала вона, – бережіть її як пам’ять про мене.

Бекінгем узяв скриньку і вдруге впав на коліна.

– Ви обіцяли облишити мене, – нагадала королева.

– І я дотримаю свого слова. Вашу руку, вельможна пані, вашу руку, і я залишаю вас.

Заплющивши очі, Анна Австрійська простягла праву руку герцогові; лівою вона сперлася на Естефанію, відчуваючи, що сили от-от зрадять її.

Бекінгем ніжно торкнувся губами цієї чарівної руки і, підвівшись, мовив:

– Через півроку, якщо я тільки не помру, я знову побачу вас, вельможна пані, навіть коли для цього мені треба буде перевернути світ.

І, вірний своєму слову, він вибіг з кімнати.

В коридорі Бекінгем побачив пані Бонасьє. Непомітно й благополучно вона вивела герцога з Лувру.

XIII. Пан Бонасьє

Як можна було помітити, до всього, що діялося, була причетна людина, що нею, незважаючи на її скрутне становище, ми тим часом мало-таки цікавились. Це був пан Бонасьє, шановна жертва політичних і любовних інтриг, які в ті часи рицарських подвигів і легковажних пригод досить щільно перепліталися між собою.

На щастя – пам’ятає про це читач чи не пам’ятає, але, повторюємо, на щастя, – ми пообіцяли не забувати про нашого галантерейника.

Арештувавши пана Бонасьє, поліцейські відвезли його просто до Бастилії, де, вкрай переляканого, провели перед взводом солдатів, які саме заряджали мушкети.

Опинившись у похмурому підземеллі, Бонасьє був зовсім приголомшений найбрутальнішою лайкою і якнайсуворішим обходженням своїх конвоїрів. Поліцейські збагнули, що мають справу не з дворянином, тож і повелися з ним, як з останнім бідняком.

Тільки за півгодини з’явився секретар суду, котрий, поклавши край фізичним, але ніяк не моральним мукам пана Бонасьє, наказав одвести його до кімнати для допиту. Здебільшого в’язнів допитували в камерах, але з паном Бонасьє вирішили не панькатися.

Двоє наглядачів схопили галантерейника, провели його подвір’ям, завели в коридор, де стояло троє вартових, відімкнули якісь двері й увіпхнули до кімнати з низькою стелею, умебльованої тільки столом та стільцем. Біля столу сидів комісар і щось старанно писав.

Наглядачі підвели в’язня до столу і, на знак комісара, відійшли до дверей, звідки не можна було почути, про що йтиме мова.

Нарешті комісар підвів голову від паперів і глянув на арештованого. Це був набурмосений чоловічок із дзьобатим носом, гострими жовтими вилицями, допитливим і пронизливим поглядом малесеньких очиць та обличчям, у якому було щось від куниці й від лиса водночас. Його голова на довгій і рухливій шиї, яка стирчала з коміра широкої чорної мантії, похитувалась, наче в черепахи, що висунула її з-під свого панцира.

Для початку комісар спитав у Бонасьє його ім’я, прізвище, вік, фах та адресу.

Обвинувачений відповів, що звуть його Жак-Мішель Бонасьє, що йому минув п’ятдесят один рік, що він колишній власник галантерейної крамнички і мешкає на вулиці Могильників у будинку номер одинадцять.

Тоді комісар заходився докладно пояснювати, яка небезпека може загрожувати звичайному городянинові, коли той насмілиться втрутитись у високу політику.

Потім комісар так само докладно розповів про могутність і силу пана кардинала – цього неперевершеного політика, переможця міністрів минулих і взірця для міністрів майбутніх, – силі та могутності якого ніхто не спроможний протистояти безкарно.

Закінчивши цю частину промови, комісар втупив свої яструбині очі в бідолашного Бонасьє й запропонував йому подумати про серйозність становища.

Міркування галантерейника не відзначалися складністю: він кляв ту хвилину, коли панові де Ля Порту спало на думку одружити його зі своєю хрещеницею, а особливо, коли ця хрещениця стала на службу до королеви.

Глибокий егоїзм і нелюдська скнарість, що складали основу вдачі пана Бонасьє, сполучались у нього з надзвичайним боягузтвом. Кохання, яке він відчував до своєї молодої дружини, було почуттям другорядним і, отже, не могло перебороти ці первинні інстинкти.

Бонасьє довго обмірковував те, що сказав йому слідчий.

– Повірте, пане комісаре, – обізвався він нарешті, – я більше за будь-кого знаю й ціную заслуги його незрівнянного високопреосвященства, який робить нам честь керувати нами.

– Справді? – недовірливо спитав комісар. – Але коли це так, то яким побитом ви потрапили до Бастилії?

– Як, або, точніше, чому я сюди потрапив, – зауважив пан Бонасьє, – не можу вам пояснити, бо мені це й самому невідомо. Але єдине певне – не за вчинки, що могли б не сподобатися панові кардиналу.

– Але ж ви вчинили якийсь злочин, якщо вас звинувачено в державній зраді.

– В державній зраді! – з жахом вигукнув Бонасьє. – В державній зраді! Бідолашного галантерейника, котрий щиро ненавидить усіх гугенотів та іспанців, звинувачують у державній зраді?! Добродію, це просто неймовірно!

– Пане Бонасьє, – мовив комісар, глянувши на нього пронизливим поглядом своїх маленьких очиць, які, здавалося, читали найпотаємніші думки, – пане Бонасьє, у вас є дружина?

– Так, добродію, – відповів галантерейник, затремтівши від передчуття, що саме тут його можна заплутати. – Тобто, в мене була дружина.

– Як? У вас була дружина? І куди ж вона поділася, цікаво знати?

– В мене її викрали, добродію.

– Викрали? – перепитав комісар. – Он воно як!

Почувши це “он воно як”, Бонасьє зрозумів: його справи зовсім кепські.

– У вас її викрали! – вів далі комісар. – І ви знаєте людину, яка це зробила?

– Мені здається, що знаю.

– Хто ж вона?

– Зважте – я нічого не стверджую, пане комісаре, я тільки підозрюю.

– Кого ви підозрюєте? Швидше! Кажіть правду.

Пан Бонасьє зовсім розгубився; він не знав, відмагатися йому чи говорити правду. Якщо він буде відмагатись, можуть подумати, що він надто багато знає, аби сказати все як є; якщо ж він розповість правду, то доведе цим свою добру волю. Тому Бонасьє вирішив говорити правду.

– Я підозрюю, – сказав він, – високого брюнета з гордовитим обличчям і манерами вельможного пана; мені здалося, що він досить часто стежив за нами, коли я зустрічав дружину біля воріт Дувру, щоб одвести її додому.

Комісар не міг стримати хвилювання.

– Його ім’я? – спитав він.

– Імені я не знаю, але якщо я коли-небудь зустріну цього незнайомця, то, смію вас запевнити, відразу його впізнаю, навіть серед тисячі інших.

Комісар насупився ще дужче.

– Отже, ви впізнаєте його серед тисячі інших? – перепитав він.

– Тобто, – пробелькотів Бонасьє, збагнувши, що схибив у відповіді, – я хотів сказати…

– Ви сказали, що впізнали б його, – перебив комісар. – Гаразд, цього на сьогодні досить; перш ніж продовжити допит, я мушу повідомити про те, що ви знаєте викрадача своєї дружини.

– Але ж я не сказав, що знаю його! – вигукнув Бонасьє у розпачі. – Навпаки, я сказав…

– Виведіть в’язня, – звелів комісар наглядачам.

– А куди його відвести? – спитав секретар суду.

– До карцеру.

– До якого?

– Та до першого-ліпшого, аби тільки він добре замикався, – відповів комісар з байдужістю, від якої бідолашний Бонасьє мало не знепритомнів.

“Ой лихо, лихо! – думав він. – Лихо на мою голову! Певно, моя дружина вчинила якийсь страхітливий злочин; мене вважають її спільником і покарають разом з нею; мабуть, вона сказала правду, призналася, що розповіла мені про все; адже жінки – такі слабкі істоти! До карцеру, першого-ліпшого! Оце так! Ніч незабаром мине; а завтра – на колесо, на шибеницю! О Боже, Боже, зжалься наді мною!”

Не звертаючи уваги на відчай пана Бонасьє – зрештою, вони давно вже звикли до відчаю арештантів, – наглядачі взяли в’язня під руки й вивели з кімнати, а комісар хутко написав якогось листа й передав секретареві.

Цієї ночі Бонасьє й на мить не склепив очей, і не тому, що його замкнули в одному з найпохмуріших карцерів Бастилії, а через те, що невимовно мучився й потерпав. Усю ніч він просидів на своєму ослінчику, здригаючись од найменшого шереху; і коли перші промені сонця ковзнули по стінах, йому здалося, що навіть вранішня зоря зійшла над землею в жалобному вбранні.

Тут він почув, як клацнув замок, і підскочив, немов ужалений. Він вирішив, що його зараз поведуть на ешафот; тож коли замість ката побачив на порозі вчорашнього комісара в супроводі секретаря суду, галантерейник мало не кинувся їм на шию.

– Ваша справа дуже заплуталася з учорашнього вечора, мій любий, – сказав комісар, – і я раджу вам розповісти чисту правду. Тільки щире каяття може відвернути від вас гнів кардинала.

– Та я радий розповісти все, – вигукнув Бонасьє, – принаймні все, що мені відомо! Питайте, будь ласка.

– Передусім, де ваша дружина?

– Я вже сказав, що її викрали.

– Так, але вчора о п’ятій пополудні вона з вашою допомогою втекла.

– Моя дружина втекла! – заволав Бонасьє. – О нещасна! Добродію, якщо вона і втекла, то я в цьому не винен, присягаюсь вам.

– Навіщо ви вчора заходили до пана Д’Артаньяна, вашого квартиранта, і про що ви так довго з ним розмовляли?

– Авжеж, пане комісаре, це правда, і я визнаю свою помилку. Я й справді був у пана Д’Артаньяна.

– З якою метою ви приходили до нього?

– Я хотів попросити, щоб він допоміг знайти мою дружину. Я думав, що маю право на її повернення; але, певно, я помилився, і дуже прошу пробачити мені за це.

– Що вам відповів пан Д’Артаньян?

– Пан Д’Артаньян пообіцяв допомогти; але незабаром я переконався, що він зраджує мене.

– Ви обманюєте суд! Пан Д’Артаньян змовився з вами, розігнав, внаслідок цієї змови, поліцейських, які арештували вашу дружину, і сховав її від переслідування.

– Пан Д’Артаньян викрав мою дружину! Отакої! Та що ви мені вигадуєте?

– На щастя, пан Д’Артаньян у нас в руках, і ви зараз матимете з ним очну ставку.

– Слово честі, я не бажаю нічого кращого! – вигукнув Бонасьє. – Мені буде дуже приємно побачити знайомого.

– Введіть пана Д’Артаньяна, – наказав комісар. Наглядачі ввели Атоса.

– Пане Д’Артаньяне, – мовив комісар до Атоса, – розкажіть, що сталося між вами і цим паном.

– Але це зовсім не пан Д’Артаньян! – вигукнув Бонасьє.

– Як – не пан Д’Артаньян? – здивувався комісар.

– Ні, це не він, – відповів Бонасьє.

– Як же звуть цього пана? – спитав комісар.

– Не можу сказати – я з ним не знайомий.

– Як? Ви з ним не знайомі?

– Ні.

– Ви ніколи його не бачили?

– Бачив; але не знаю, як його звуть.

– Ваше ім’я? – спитав комісар у арештованого.

– Атос, – відповів мушкетер.

– Але це не людське ім’я, це скоріше назва якоїсь гори! – вигукнув бідолаха-комісар, відчуваючи, що в нього голова йде обертом.

– Це моє ім’я, – спокійно мовив Атос.

– Ви ж казали, що вас звуть Д’Артаньян.

– Я?

– Авжеж ви.

– Тобто це мені сказали: “Ви – пан Д’Артаньян?” Я відповів: “Ви так гадаєте?” Поліцейські закричали, що вони в цьому певні. Я не хотів з ними сперечатись. До того ж, я міг і помилитися.

– Добродію, ви ображаєте гідність суду.

– Ні в якому разі, – спокійно заперечив Атос.

– Ви – пан Д’Артаньян.

– От і ви кажете мені про це.

– Але, – вигукнув пан Бонасьє, – запевняю вас, пане комісаре, тут не може бути жодного сумніву! Пан Д’Артаньян – мій постоялець; тому, хоч він і не платить мені за квартиру, а точніше, саме у зв’язку з цією обставиною, я й повинен його знати. Пан Д’Артаньян – юнак, якому ледве минуло дев’ятнадцять, може, двадцять років, а цьому добродію принаймні тридцять. Пан Д’Артаньян служить гвардійцем у пана Дезессара, а цей добродій – мушкетер роти пана де Тревіля: гляньте на його форму, пане комісаре, ви тільки гляньте на форму.

– Це правда, – прошепотів комісар. – Хай йому чорт, правда! Саме в цю мить двері розчахнулися, і вістовий, якого ввів один з наглядачів, передав комісарові листа.

– О нещасна! – вигукнув комісар.

– Як? Що ви сказали? Про кого? Сподіваюсь, не про мою дружину?

– Навпаки, саме про неї. Кепські ваші справи, нічого не скажеш.

– От тобі й маєш! – нестямно заволав галантерейник. – Поясніть мені, будь ласка, добродію, яким чином мої справи можуть гіршати залежно від того, що робила моя дружина на волі, поки я перебував у в’язниці!

– Бо те, що вона робила, є продовженням задуманого вами плану, і до того ж, пекельного плану!

– Присягаюся вам, пане комісаре, ви глибоко помиляєтесь! Я нічогісінько не знаю про те, що збиралася робити моя дружина, я зовсім не причетний до того, що вона зробила, а коли вона накоїла дурниць, то я зрікаюся її, відмовляюсь від неї, я проклинаю її!

– Комісаре! – мовив Атос – Якщо я вам більше не потрібен, накажіть одвести мене куди-небудь, бо цей ваш пан Бонасьє таки й справді наганяє нудьгу.

– Відведіть в’язнів до їхніх камер, – наказав комісар, одним помахом руки вказуючи і на Атоса, і на Бонасьє. – І хай їх охороняють якнайпильніше.

– Одначе, – як завжди спокійно зауважив Атос, – коли у вас є справи до пана Д’Артаньяна, то я не уявляю, як саме зможу вам його замінити.

– Виконуйте наказ! – вигукнув комісар. – І нікому ні слова! Чуєте?

Атос рушив за наглядачами, лише злегка знизавши плечима, а пан Бонасьє залементував так, що міг би розчулити й тигра.

Галантерейника відвели до того самого карцера, де він уже ночував, і залишили там на весь день. До самісінького вечора Бонасьє голосив, як і годиться галантерейникові, бо, за його власними словами, в ньому й справді не було нічого військового.

Близько дев’ятої години, коли Бонасьє вже ліг спати, він почув у коридорі кроки. Хтось підійшов до карцера, двері відчинились, і на порозі з’явилися наглядачі.

– Ідіть за мною, – наказав поліцейський, який зайшов слідом за наглядачами.

– Іти за вами! – вигукнув Бонасьє. – Іти за вами такої пізньої пори! Куди ж це, Боже мій?

– Туди, куди нам наказано вас одвезти.

– Але ж це не відповідь.

– Це, проте, єдине, що ми маємо право сказати вам у відповідь.

– О Боже, Боже, – прошепотів бідолашний галантерейник, – на цей раз я загинув!

І, зовсім знесилений, він покірно почвалав за наглядачами.

Його повели тим самим коридором, яким він проходив уранці; потім вони пройшли через внутрішній двір і ще через один будинок. Біля головних воріт на них чекала карета в оточенні чотирьох кінних гвардійців. Галантерейника посадовили в карету, поліцейський сів поруч, дверцята замкнули на ключ, і обоє опинились у пересувній в’язниці.

Карета рушила повільно, наче похоронний візок. Крізь заґратоване віконце в’язень бачив тільки будинки і брук; але, як справжній парижанин, Бонасьє впізнавав кожну вулицю по кам’яних тумбах, вивісках і ліхтарях. Коли карета під’їхала до церкви святого Павла, біля якої карали в’язнів Бастилії, він мало не знепритомнів і двічі перехрестився. Галантерейник подумав, що карета зупиниться саме тут. Але карета повільно котилася далі.

Трохи згодом, коли вони під’їхали до кладовища святого Жана, де ховали державних злочинців, Бонасьє знову охопив смертельний страх. Правда, одне міркування його трохи заспокоїло: державним злочинцям, перш ніж їх поховати, стинали голови, а його голова ще міцно сиділа на в’язах. Та коли вони звернули на Гревську площу і коли Бонасьє вгледів гостроверхий дах міської ратуші[91], а карета під’їхала під браму, він вирішив, що це кінець, і спробував сповідатися перед поліцейським, а коли той відмовив, заголосив так жалісливо, що наглядач пообіцяв забити йому рота затичкою, коли він не замовкне.

Ця погроза трохи заспокоїла Бонасьє: якби його хотіли скарати на Гревській площі, нічого було б затикати йому рота, – адже вони були вже майже на місці страти. А втім, карета не зупинилась і на цій страхітливій площі. Тепер можна було остерігатися хіба що Трауарського Хреста – карета звернула саме туди.

На цей раз не лишалося жодного сумніву – адже на площі Трауарського Хреста карали звичайних злочинців. Бонасьє марно тішив себе надією, що він гідний площі святого Павла або Гревської площі: його подорож і його життя скінчаться біля Трауарського Хреста! Він ще не бачив злощасного хреста, але майже фізично відчував, як цей хрест наближається до нього. Кроків за двадцять од фатального місця галантерейник почув якийсь гомін, і карета зупинилась. Цього розчавлений страхітливими переживаннями бідолашний Бонасьє вже не витримав; немов перед смертю, він ледве чутно зойкнув, застогнав і знепритомнів.

XIV. Незнайомець із Менга

Проте натовп зібрався зовсім не для того, щоб дивитися, як когось вішатимуть, – він дивився на вже повішеного. Зупинившись на якусь хвилину, карета знову рушила своєю дорогою, проїхала крізь натовп, проминула вулицю Сент-Оноре, звернула на вулицю Добрих Дітей і спинилася біля невеличкої брами.

Дверцята карети відчинилися, двоє наглядачів підхопили під руки Бонасьє, якого підтримував поліцейський; в’язня вштовхнули в довгий вузький коридор, змусили піднятися по сходах і ввели в передпокій.

Все, що йому наказували, він виконував зовсім безвільно.

Бонасьє йшов, наче уві сні, бачив усе, ніби крізь туман, чув якісь звуки, але не розумів їх; якби в цю мить його віддали до рук ката, він не зробив би жодного руху на свій захист, не сказав би й слова, щоб вимолити пощаду.

Він наче прикипів до ослона, куди його штовхнули поліцейські, прихилившися спиною до стіни й безвладно звісивши руки.

Але трохи згодом, озирнувшись довкола й не побачивши нічого загрозливого, а навпаки, зауваживши, що ослін, на якому він сидить, зручний і м’який, стіни кімнати оббиті тонкою кордовською шкірою, а на вікнах висять важкі шовкові завіси, підтримувані золотими шнурами, він збагнув, що небезпеки немає та що страхи його даремні, і почав крутити головою на всі боки.

Це заняття, якого ніхто йому не забороняв, додало в’язню хоробрості, і він зважився зігнути одну, потім другу ногу; нарешті, спершися руками на сидіння, він підвівся з ослона й став на ноги.

В цю мить статечний офіцер, який розмовляв з кимось у сусідній кімнаті, відхилив завісу і, обернувшись до в’язня, спитав:

– Це ви Бонасьє?

– Так, пане офіцере, – пробелькотів галантерейник, захолонувши з жаху. – До ваших послуг.

– Увійдіть, – сказав офіцер.

І він одступив на крок, даючи галантерейнику дорогу. Бонасьє покірно ввійшов до кімнати, де на нього, здавалося, чекали.

Він опинився у просторому кабінеті, стіни якого були поспіль завішані зброєю; в каміні палав огонь, хоч була ще тільки друга половина вересня. Посеред кабінету, крізь стіни якого іззовні не долинав найменший звук, стояв квадратний, захаращений книгами й паперами стіл, на якому лежав величезний розгорнутий план Ла-Рошелі.

Біля каміна стояв середній на зріст чоловік вельможного й гордовитого вигляду, з пронизливим поглядом, високим чолом і худорлявим обличчям, яке ще більше видовжували еспаньйолка й тонкі вуса. І хоч цей чоловік мав тридцять шість, щонайбільше тридцять сім років, його зачіска, вуса та еспаньйолка почали вже сивіти. Дарма що хазяїн кабінету стояв без шпаги – все виказувало в ньому військового, а тонкий шар пороху на ботфортах з буйволячої шкіри свідчив, що цього дня він їздив верхи.

Це був Арман-Жан дю Плессі, кардинал де Рішельє, проте зовсім не такий, яким його змальовують, тобто не зіщулений і знесилений дідуган, хворий мученик з глухим тихим голосом, який завжди сидить, вгрузнувши в глибоке крісло, наче в передчасну могилу, живе лише силою свого духу, бореться з Європою тільки повсякчасним напруженням думки, а такий, яким він був на той час насправді, – спритний і галантний кавалер, вже й тоді кволий тілом, але дужий тією внутрішньою снагою, яка робила його одним з найвизначніших людей епохи, коли, підтримавши герцога Неверського в його мантуанських володіннях[92] і захопивши Нім, Кастр та Юзес[93], він готувався вибити англійців з острова Ре й почати облогу Ла-Рошелі.

Отож ніщо з першого погляду не виказувало в ньому кардинала, і людина, яка не знала його в обличчя, зразу й не здогадалася б, хто стоїть перед нею.

Бідолашний галантерейник закляк біля дверей, а чоловік, якого ми щойно змалювали, уп’яв у нього погляд, наче хотів осягнути все його минуле.

– Це той самий Бонасьє? – спитав Рішельє після хвилинної мовчанки.

– Так, ваша світлосте, – відповів офіцер.

– Гаразд. Передайте мені його папери й залиште нас самих. Офіцер узяв зі стола теку, передав її кардиналові, шанобливо вклонився й вийшов.

Бонасьє впізнав у паперах протоколи його допитів у Бастилії. Час од часу той, хто стояв перед каміном, підводив очі від протоколів і зупиняв їх на в’язневі, і тоді бідолашному галантерейнику здавалося, ніби два кинджали встромляються йому в самісіньке серце.

Десяти хвилин читання й десяти секунд спостережень кардиналові було досить, аби скласти тверду думку про майбутнього співбесідника.

“Ну, цей незугарний до інтриг, – вирішив він. – Проте подивимось”.

– Вас звинувачено в державній зраді, – неквапно мовив кардинал.

– Мені вже сказали про це, ваша світлосте! – вигукнув Бонасьє, вирішивши називати свого співбесідника так, як назвав його офіцер. – Але присягаюся вам – я нічого не знаю.

Кардинал стримав усмішку.

– Ви готували змову разом з вашою дружиною, пані де Шеврез і мілордом герцогом Бекінгемом.

– Авжеж, ваша світлосте, – відповів галантерейник, – я чув, як вона називала всі ці імена.

– З якого приводу?

– Вона казала, що кардинал де Рішельє заманив герцога Бекінгема в Париж, аби знеславити його, а разом з ним і королеву.

– Вона так казала? – гнівно вигукнув кардинал.

– Так, ваша світлосте. Але я відповів, що вона помиляється і що його високопреосвященство нездатний…

– Замовкніть, дурню! – перебив кардинал.

– Саме так сказала й моя дружина, ваша світлосте.

– Ви знаєте, хто її викрав?

– Ні, ваша світлосте.

– Ви когось підозрюєте?

– Так, ваша світлосте; але мої підозри не сподобалися панові комісару, так що я вже більше нікого не підозрюю.

– Чи було вам відомо, що ваша дружина втекла?

– Ні, ваша світлосте, я довідався про це у в’язниці від того ж таки пана комісара – дуже, до речі, люб’язної людини!

Кардинал знову стримав усмішку.

– То вам не відомо, що сталося з вашою дружиною після її втечі?

– Зовсім не відомо, ваша світлосте; мабуть, вона повернулася до Лувру.

– О першій годині ночі її там ще не було.

– О Боже! Що ж із нею сталося?

– Ми про це дізнаємось, будьте певні; від кардинала нічого не приховаєш: кардинал знає все.

– В такому разі, ваша світлосте, чи не мав би кардинал ласки сказати, що сталося з моєю дружиною?

– Так; але спершу ви повинні сказати геть усе, що вам відомо про стосунки вашої дружини з пані де Шеврез.

– Я нічого не знаю, ваша світлосте; я ніколи не бачив цієї пані.

– Коли ви зустрічали вашу дружину біля Лувру, вона кудись заходила по дорозі додому? – Майже завжди: в неї були справи з кількома торговцями полотном, до яких я її проводжав.

– І скільки в неї було цих торговців полотном?

– Двоє, ваша світлосте.

– Де вони мешкають?

– Один – на вулиці Вожирар, другий – на вулиці Лягарп.

– Чи заходили ви до них разом з вашою дружиною?

– Ніколи, ваша світлосте; я чекав на неї біля дверей.

– А як вона пояснювала те, що заходила туди без вас?

– Ніяк не пояснювала; наказувала мені чекати – я й чекав.

– Ви дуже поблажливий чоловік, мій любий пане Бонасьє! – зауважив кардинал.

“Він назвав мене любим паном! – подумав галантерейник. – Хай йому чорт! Мої справи кращають!”

– Чи впізнали б ви ці двері?

– Так.

– Чи відомі вам номери будинків?

– Так.

– Назвіть їх.

– Номер двадцять п’ять на вулиці Вожирар; номер сімдесят п’ять на вулиці Лягарп.

– Прекрасно, – сказав кардинал.

Він узяв срібний дзвіночок і подзвонив; увійшов офіцер.

– Розшукайте Рошфора, – пошепки звелів кардинал, – Якщо він повернувся, хай зараз же прийде сюди.

– Граф тут, – відповів офіцер. – Він дуже просить дозволити йому переговорити з вашим високопреосвященством!

– То хай заходить, хай заходить! – вигукнув Рішельє. Офіцер вибіг з кімнати з тією швидкістю, з якою слуги кардинала виконували всі його накази.

– “Ваше високопреосвященство!” – прошепотів Бонасьє, розгублено кліпаючи очима.

Не минуло й п’яти секунд, як двері відчинилися знову і з’явився новий відвідувач.

– Це він! – вигукнув Бонасьє.

– Хто він? – спитав кардинал.

– Той, хто викрав мою дружину.

Кардинал подзвонив удруге. Знову з’явився офіцер.

– Відведіть цього чоловіка під нагляд охоронців, і хай він чекає, поки я його покличу знову.

– Ні, ваша світлосте! Ні, це не він! – вигукнув Бонасьє. – Ні, я помилився: це зовсім інший, зовсім не схожий на того, хто викрав мою дружину! Цей добродій – чесний чоловік.

– Заберіть цього дурня! – наказав кардинал.

Офіцер узяв Бонасьє під руку й вивів до передпокою, де на нього чекали обидва наглядачі.

Відвідувач, який щойно ввійшов до кардинала, нетерплячим поглядом провів Бонасьє до самого порога; тільки-но двері за галантерейником зачинилися, він квапливо підійшов до кардинала і сказав:

– Вони бачились.

– Хто? – спитав його високопреосвященство.

– Вона і він.

– Королева і герцог! – вигукнув Рішельє.

– Так.

– Де саме?

– В Луврі.

– Ви певні?

– Цілком певен.

– Хто вам про це сказав?

– Пані де Ланнуа, котра, як ви знаєте, безмежно віддана вашому високопреосвященству.

– Чому вона не сказала про це раніше?

– Чи то випадково, чи то не довіряючи своїм покоївкам, королева переказала через пані де Сюржі, щоб вона ночувала в її спальні, і потім не відпускала пані де Ланнуа цілий день.

– Ну що ж, нас переможено. Спробуємо взяти реванш.

– Я намагатимусь допомогти, чим тільки зможу, ваша світлосте. Повірте мені.

– Як усе це сталося?

– О пів на першу ночі королева була зі своїми придворними дамами…

– Де саме?

– У себе в спальні…

– Далі.

– Коли їй передали хусточку від кастелянші…

– Далі?

– Королева дуже стурбувалася й навіть зблідла; це всі помітили, дарма що вона була нарум’янена.

– Далі! Далі!

– Королева підвелася, не в силі стримати хвилювання, і сказала: “Шановні пані, почекайте мене десять хвилин, я повернуся до вас”. Вона зайшла до алькова і зникла.

– Чому пані де Ланнуа не попередила про це негайно?

– Нічого ще не було ясно; крім того, королева наказала: “Пані, почекайте мене”, і пані де Ланнуа побоялася не послухатись королеви.

– Чи довго королеви не було?

– Три чверті години.

– Хто з придворних дам її супроводив?

– Лише донья Естефанія.

– Тож королева повернулась?..

– Так, але тільки для того, щоб взяти скриньку рожевого дерева з монограмою, і знову вийшла.

– А потім вона принесла скриньку?

– Ні.

– Пані де Ланнуа знає, що було в цій скриньці?

– Так. Там були діамантові підвіски, подаровані королеві його величністю королем.

– Отже, пані де Ланнуа вважає, що королева передала скриньку Бекінгемові?

– Вона цього певна.

– Чому?

– Цілий день пані де Ланнуа, як камер-фрейліна королеви, шукала скриньку, потім поділилася з придворними дамами своєю тривогою з приводу того, що не може її знайти, і, нарешті, спитала про скриньку в королеви.

– І тоді королева?..

– Королева зашарілась і відповіла, що, зламавши напередодні одну з підвісок, віддала її полагодити своєму ювелірові.

– Треба знайти цього ювеліра й переконатись, чи королева сказала правду.

– Я був у нього.

– Ну і що? Що сказав ювелір?

– Він нічого не знає про підвіски.

– Добре! Дуже добре, Рошфоре! Не все ще втрачено, і можливо… можливо, все обертається на краще!

– Я не маю жодного сумніву, що геній вашого високопреосвященства…

– Виправить помилки його шпигуна, чи не так?

– Саме це я й хотів сказати, якби ваше високопреосвященство дозволили мені закінчити думку.

– Чи відомо вам, де зараз переховуються герцогиня де Шеврез та герцог Бекінгем?

– Ні, ваша світлосте, мої люди не змогли сказати мені нічого певного про це.

– А от я це знаю.

– Ви, ваша світлосте?

– Або принаймні здогадуюсь. Вони перебували: одна – на вулиці Вожирар, номер двадцять п’ять, другий – на вулиці Лягарп, номер сімдесят п’ять.

– Ваше високопреосвященство бажає, щоб я наказав арештувати їх обох?

– Вже пізно, їх там немає.

– А може, варто переконатися?

– Візьміть з десяток моїх гвардійців та обшукайте обидва будинки.

– Я йду, ваша світлосте.

І Рошфор вибіг з кімнати.

Залишившись сам, кардинал на мить замислився, потім подзвонив утретє. З’явився той самий офіцер.

– Хай приведуть в’язня, – звелів кардинал.

Пана Бонасьє знову ввели до кабінету; за знаком кардинала офіцер вийшов.

– Ви мене обдурили, – суворо мовив кардинал.

– Я? – вигукнув Бонасьє. – Я обдурив ваше високопреосвященство?..

– Коли ваша дружина приводила вас на вулиці Вожирар та Лягарп, вона й на гадці не мала навідувати торговців полотном.

– Кого ж тоді вона навідувала, Боже правий?

– Вона навідувала герцогиню де Шеврез і герцога Бекінгема.

– Так, – мовив Бонасьє, напружуючи пам’ять, – так, правильно, ваше високопреосвященство має слушність. Я не раз казав моїй дружині, що мене дивує, чому це торговці полотном мешкають у будинках без вивісок, і щоразу дружина відповідала мені сміхом. О ваша світлосте, – вів далі Бонасьє, падаючи до ніг його високопреосвященства, – ви й справді кардинал, великий кардинал, геній! Перед вами має схилятися весь світ.

Хоч яким жалюгідним був тріумф над таким нікчемою, як Бонасьє, а втім кардинал відчув радість; у ту ж мить, ніби вловивши на льоту несподівану думку, він ледь помітно всміхнувся і, простягши до галантерейника руку, сказав:

– Підведіться, мій друже, ви – чесна людина.

– Кардинал потис мені руку! Я торкнувся руки велета! – вигукнув Бонасьє. – Великий кардинал назвав мене своїм другом!

– Авжеж, мій друже, так! – мовив кардинал тим батьківським тоном, до якого він іноді вдавався, і який міг обдурити хіба що тих, хто зовсім не знав його. – І саме тому, що звинувачення було несправедливе, я мушу вас винагородити: візьміть цей гаманець із сотнею пістолів і пробачте мені.

– Пробачити вам, ваша світлосте! – сказав Бонасьє, не наважуючись взяти гаманець і боячись, щоб цей несподіваний подарунок не обернувся, бува, на жарт. – Але ж ви маєте право арештувати мене, взяти на тортури, навіть скарати на смерть: ви наш володар, і я не насмілився б сказати жодного слова у відповідь. Пробачити вам, ваша світлосте! Навіть подумати страшно!

– О мій любий пане Бонасьє! Я щиро вдячний вам за вашу великодушність. Отож, узявши цей гаманець, ви більше не будете сердитись на мене?

– Я буду в захопленні, ваша світлосте.

– Тоді прощавайте, або, краще, до побачення, бо я сподіваюсь – ми ще обов’язково побачимось.

– Коли буде завгодно вашій світлості. Я завжди готовий служити вашому високопреосвященству.

– Повірте, що ми ще не раз зустрінемось, бо, мушу признатися, мені було дуже приємно обмінятися з вами думками.

– О ваша світлосте!

– До побачення, пане Бонасьє, до побачення.

І кардинал відпустив його помахом руки; у відповідь Бонасьє вклонився до самої землі. Потім він вийшов, задкуючи, і кардинал почув з передпокою, як Бонасьє, не в силі стримати своїх почуттів, закричав на повен голос: “Хай живе його світлість! Хай живе його високопреосвященство! Хай живе великий кардинал!” Усміхнувшись, кардинал прислухався до цього нестримного виявлення почуттів галантерейника; згодом, коли вигуки Бонасьє стихли вдалині, він мовив сам до себе:

– Ось людина, яка віднині дасть себе вбити за мене.

Після цього кардинал схилився над планом Ла-Рошелі, розгорнутим, як ми вже казали, на його столі, уважно роздивився його і став креслити олівцем лінію славнозвісної дамби, яка через півтора року перекрила вхід до гавані оточеного міста.

Він саме поринув у свої стратегічні задуми, аж тут двері відчинилися, і на порозі став Рошфор.

– Ну що? – спитав кардинал і випростався з поквапливістю, яка свідчила про гострий інтерес до того доручення, що його мав виконати граф.

– Я дістав відомості, – відповів Рошфор. – Молода жінка двадцяти шести – двадцяти восьми років і чоловік тридцяти п’яти – сорока років справді мешкали одна чотири, а другий п’ять днів у будинках, вказаних вашим високопреосвященством; проте жінка виїхала вночі, а чоловік – сьогодні вранці.

– Це вони! – вигукнув кардинал і, глянувши на стінний годинник, додав: – Але ми запізнилися з погонею: герцогиня вже в Турі, а герцог – у Булоні. Тепер уже тільки в Лондоні можна його наздогнати.

– Які будуть накази вашого високопреосвященства?

– Жодного слова про те, що сталося; хай королева вірить, що вона в цілковитій безпеці; хай думає, що нам не відома її таємниця; хай вважає, що ми заклопотані розкриттям якоїсь змови. Викличте до мене канцлера Сег’є[94].

– А що ваше високопреосвященство зробили з тим чоловіком?

– З яким чоловіком? – спитав кардинал.

– З Бонасьє.

– Я зробив із нього все, що можна було зробити. Я зробив з нього шпигуна, який стежитиме за власною дружиною.

Граф Рошфор вклонився як людина, що визнає недосяжну зверхність свого володаря, і вийшов.

Залишившись сам, кардинал знову сів до столу, написав листа, запечатав його своєю особистою печаткою і подзвонив. Черговий офіцер увійшов учетверте.

– Покличте Вітре, – звелів Рішельє, – і скажіть, щоб він ладнався в далеку дорогу.

За хвилину, взутий у високі чоботи зі шпорами, Вітре стояв перед кардиналом.

– Вітре, – мовив Рішельє, – ви негайно виїдете до Лондона. В дорозі не затримуйтесь – ніде й ні на мить. Передасте цього листа міледі. Ось чек на двісті пістолів – ідіть до мого скарбника і хай він їх вам виплатить. Ви матимете ще стільки ж, якщо повернетесь через шість днів і добре виконаєте моє доручення.

Гонець мовчки вклонився, взяв листа, чек на двісті пістолів і вийшов.

Ось що було написано в листі:

“Міледі!

Будьте на першому ж балі, де з’явиться герцог Бекінгем. На його камзолі ви побачите дванадцять діамантових підвісок. Підійдіть до нього й відріжте дві з них.

Як тільки ви здобудете ці підвіски, негайно сповістіть мене”.

XV. Судочинство та військові

Наступного дня Д’Артаньян і Портос, пересвідчившись, що Атос не ночував удома, сповістили пана де Тревіля про його зникнення.

Щодо Араміса, то він узяв відпустку на п’ять днів і, як переказували, поїхав до Руана в сімейних справах.

Пан де Тревіль був батьком своїм солдатам. Як тільки нікому ще не відомий і нічим не примітний юнак одягав форму його роти, він уже міг сподіватися на щиру допомогу й підтримку свого капітана.

Отож, не гаючи часу, Тревіль подався до головного кримінального судді.

Той викликав офіцера, що командував постом біля Червоного Хреста; розпитавши його, вони з’ясували, що Атос ув’язнений у Фор-Левеку.

Атос пройшов через ті самі випробування, що їх, як ми знаємо, зазнав і Бонасьє.

Ми були присутні на очній ставці, влаштованій обом в’язням. Атос, який досі мовчав, щоб необачним словом не зашкодити Д’Артаньянові, котрому була конче необхідна свобода дій, заявив нарешті, що він таки Атос, а не Д’Артаньян.

Крім того, він сказав, що не знає ні пана, ні пані Бонасьє, що ніколи з ними не розмовляв і що близько десятої години вечора завітав до пана Д’Артаньяна, свого друга, але той був у пана де Тревіля на обіді; він додав, що все це можуть засвідчити не менше двадцяти чоловік, і назвав кілька відомих імен, і зокрема – ім’я герцога де Ля Тремуйля.

Другого комісара, який був зовсім не проти, щоб показати свою владу судочинця над військовими, так само, як і першого, вразили прості і ясні свідчення мушкетера; до того ж, імена пана де Тревіля та пана герцога де Ля Тремуйля спонукали бути обережними.

Атоса також повезли до кардинала, але, на лихо, його високопреосвященство був у Луврі в короля.

Саме в цей час пан де Тревіль, вийшовши після марних пошуків невловимого Атоса від головного кримінального судді та коменданта Фор-Левека, також прибув до його величності.

Як капітан мушкетерів, пан де Тревіль мав право повсякчас входити до кабінету короля.

Ми знаємо, якою хворобливою була упередженість короля проти королеви: цю упередженість старанно розпалював кардинал, котрий в інтригах куди більше боявся жінок, ніж чоловіків.

Однією з головних причин цієї упередженості була дружба Анни Австрійської з пані де Шеврез. Ці дві жінки турбували кардинала дужче, ніж війни з Іспанією, суперечки з Англією та фінансові труднощі в самій Франції. На думку кардинала, ба навіть на його глибоке переконання, пані де Шеврез допомагала королеві не тільки в політичних інтригах, але, що непокоїло його набагато більше, в інтригах любовних.

Почувши від кардинала, що пані де Шеврез, заслана в Тур, таємно приїхала до Парижа і, пробувши тут п’ять днів, збила зі сліду поліцію, Людовік XIII дуже розгнівався. Примхливий і віроломний, король хотів, щоб його називали Людовіком Справедливим і Людовіком Цнотливим. Нащадкам буде дуже нелегко збагнути його вдачу, яку історія намагатиметься пояснити, наводячи окремі факти, але не бажаючи робити з них висновки.

Та коли кардинал додав, що пані де Шеврез приїжджала в Париж не просто так, що королева відновила з нею зв’язок за допомогою шифру, який у ті часи називали кабалістичним[95], коли він сказав, що саме в той час, як йому, кардиналові, вже майже пощастило розплутати найтонші нитки змови й він, озброївшись доказами, мав спіймати емісара королеви і вигнаницю на гарячому, якийсь мушкетер зі шпагою в руках напав на доброчесних суддівських чиновників, що мали безсторонньо розслідувати справу, аби про все доповісти королю, і в такий спосіб наважився втрутитись у хід судочинства, – Людовік ХНІ знетямився з люті. Скочивши з місця, блідий і мовчазний, він пішов до дверей, що вели в апартаменти королеви; вираз його обличчя свідчив про те, що він зараз здатен на яку завгодно жорстокість.

А втім, кардинал ще й словом не прохопився про герцога Бекінгема.

Аж тут до кабінету ввійшов пан де Тревіль, незворушно стриманий, ввічливий, бездоганно вдягнений.

Здогадавшись з присутності кардинала і розлюченого обличчя короля, про що вони говорили, пан де Тревіль не розгубився, а навпаки, відчув себе сильним, як Самсон перед філістимлянами[96].

Людовік XIII уже взявся за ручку дверей; почувши кроки пана де Тревіля, він обернувся.

– Ви прийшли саме вчасно, добродію, – сказав король, не в силі стримати почуттів, що бушували в його душі. – Цікаві новини чую я про ваших мушкетерів.

– А я, – незворушно відповів пан де Тревіль, – прийшов розповісти вашій величності такі ж цікаві новини про його судочинців.

– Як це розуміти? – суворо спитав король.

– Маю за честь доповісти вашій величності, – так само холодно провадив пан де Тревіль, – що ціла група прокурорів, комісарів і поліцейських, людей вельми поважних, але, як мені здається, надміру озлоблених проти військових, дозволила собі арештувати на приватній квартирі, привселюдно провести по вулицях і кинути до Фор-Левека – і все це посилаючись на наказ, який не захотіли показати, – одного з моїх мушкетерів, а точніше, ваших мушкетерів, ваша величносте, людину бездоганної поведінки й виняткової гідності, яку ваша величність знає з найкращого боку: пана Атоса.

– Атоса? – перепитав король. – Так, мені й справді відоме це ім’я.

– Пригадайте, ваша величносте, – сказав пан де Тревіль. – Пан Атос – той самий мушкетер, який під час відомої вам прикрої дуелі мав нещастя тяжко поранити пана де Каюзака… До речі, ваша світлосте, – мовив Тревіль до кардинала, – пан Каюзак уже зовсім одужав, чи не так?

– Авжеж, дякую, – відповів кардинал, гнівно прикусивши губу.

– Отож, пан Атос вирішив навідати одного зі своїх друзів, – вів далі пан де Тревіль, – молодого беарнця, кадета гвардії вашої величності ності з роти Дезессара, але не застав його вдома; та тільки-но він зайшов до помешкання і взяв у руки книгу, щоб скоротати час до приходу господаря, як ціла зграя поліцейських і солдатів оточила будинок, висадила двері…

Кардинал знаком дав королю зрозуміти: “Йдеться про ту саму справу, про яку я вам казав”.

– Нам це відомо, – мовив король, – бо все це було зроблено в наших інтересах.

– Отже, – відказав Тревіль, – це в інтересах вашої величності схопили безневинного мушкетера і, як найгіршого злодія, в оточенні двох охоронців провели серед знахабнілого вуличного натовпу, дарма що цей шляхетний добродій не раз проливав свою кров за вашу величність і готовий знову пролити її?

– Он воно що! – вигукнув збентежено король. – Невже це було саме так?

– Пан де Тревіль забув сказати, – якнайлагідніше зауважив кардинал, – що цей безневинний мушкетер, цей шляхетний добродій за годину до того зі шпагою в руках напав на чотирьох поліцейських комісарів, яким я доручив розслідувати цю важливу справу.

– Хай ваше високопреосвященство доведе, що це було саме так! – вигукнув пан де Тревіль з простодушністю гасконця і запальністю військового. – Бо за годину до того пан Атос, який, можу запевнити вашу величність, є людиною дуже високого походження, зробив мені честь обідати в мене й розмовляв у моїй вітальні з паном герцогом де Ля Тремуйлем та паном графом де Шалю, яких я теж запросив на обід.

Король глянув на кардинала.

– У складеному потерпілими протоколі, – зауважив його високопреосвященство, відповідаючи на німе запитання короля, – засвідчено те саме, про що я мав честь доповісти вашій величності.

– Невже протокол судочинця вартий слова честі військового? – запально вигукнув Тревіль.

– Стривайте, Тревілю, помовчіть, – перебив його король.

– Якщо його високопреосвященство підозрює когось із моїх мушкетерів, – сказав Тревіль, – то, добре знаючи справедливість пана кардинала, я сам вимагаю розслідування.

– В будинку, куди прийшли для вивчення справи слідчі, – так само незворушно вів далі кардинал, – мешкає, якщо я не помиляюсь, один беарнець, друг цього мушкетера.

– Ваше високопреосвященство говорить про пана Д’Артаньяна? – Я говорю про юнака, якому ви протегуєте, пане де Тревілю.

– Так, ваше високопреосвященство, він там мешкає.

– Чи не здається вам, що цей юнак міг вплинути…

– На пана Атоса, людину, вдвічі старшу за нього? – перебив кардинала пан де Тревіль. – Ні, ваша світлосте! І зважте: пан Д’Артаньян був того вечора в мене.

– От тобі й маєш! – вигукнув Рішельє. – Невже справді весь Париж зібрався в цей день у вас?

– Може, ваше високопреосвященство не вірить моєму слову? – спитав Тревіль, почервонівши од гніву.

– Та що ви, боронь Боже! – відповів кардинал. – Скажіть лише, о котрій годині він прийшов до вас?

– О, це я можу сказати вашому високопреосвященству напевне, бо, зустрівши Д’Артаньяна, я помітив, що мій стінний годинник показував пів на десяту, хоч мені й здавалося, що було вже значно пізніше.

– А коли він попрощався з вами?

– О пів на одинадцяту, через годину після всіх цих подій.

– Зрештою, – мовив кардинал, який не мав жодного сумніву, що Тревіль каже правду, і відчував, що перемога вислизає йому з рук, – зрештою, Атоса затримали все-таки в будинку на вулиці Могильників.

– А хіба друзям заборонено навідувати один одного? Хіба мушкетерові моєї роти заборонено товаришувати з гвардійцями роти пана Дезессара?

– Авжеж, коли будинок, де вони зустрічаються, підозрілий.

– Річ у тім, що цей будинок підозрілий, Тревілю, – зауважив король. – Може, ви про це не знали?

– Так, ваша світлосте, не знав. У всякому разі, хоч який він підозрілий, це аж ніяк не стосується тієї частини будинку, де мешкає пан Д’Артаньян; бо, запевняю вас, мій королю: я не знаю відданішого слуги вашої величності й щирішого прихильника пана кардинала, ніж цей юнак.

– Чи не той це Д’Артаньян, що поранив Жюссака під час прикрої зустрічі неподалік од монастиря кармеліток? – спитав король, глянувши на кардинала, який почервонів з досади.

– А наступного дня – Бернажу. Авжеж, ваша величносте, це саме він, у вас чудова пам’ять.

– Яке ж буде наше рішення? – звернувся до обох присутніх король.

– Це скоріше залежатиме від вашої величності, ніж від мене, – сказав кардинал. – Моя думка – Атос винен.

– А я це заперечую, – відповів Тревіль. – Проте у вашої величності є судді – Їм і належить вирішувати такі справи.

– Гаразд, передамо справу суддям, – погодився король. – Судити – Їхнє діло, отож хай вони й судять.

– І все-таки, – зауважив Тревіль, – як прикро, що нам доводиться жити в такий нещасливий час, коли навіть найсвітліше ім’я і найчистіша доброчесність не можуть захистити людину від неслави й переслідувань. Крім того, армія буде не дуже задоволена з того, що правитиме за об’єкт для жорстокого поводження у зв’язку з якимись поліцейськими справами.

Ці слова були необережні; але пан де Тревіль знав, що робив. Він хотів викликати вибух, бо розумів, що кожен вибух супроводжується полум’ям, а полум’я освітлює все навкруги.

– З поліцейськими справами! – вигукнув король, обурений останніми словами пана де Тревіля. – З поліцейськими справами! Та що ви про них знаєте, добродію? Ідіть краще до своїх мушкетерів і не морочте голови. По-вашому, виходить, що, арештувавши якогось там мушкетера, ми вже занапастили всю Францію. Подумаєш – один мушкетер! Та я накажу арештувати їх цілий десяток, хай йому чорт! Ба навіть сотню, всю роту! І нікому не дозволю й писнути.

– Відтоді, як ваша величність стали підозрювати своїх мушкетерів, – сказав Тревіль, – Їх позбавлено довіри, і тому я готовий віддати вам свою шпагу; звинувативши моїх солдатів, пан кардинал, безперечно, звинуватить зрештою й мене самого, так що краще вже я сам визнаю себе в’язнем разом з паном Атосом, арештованим раніше, і з паном Д’Артаньяном, якого, напевно, арештують не сьогодні-завтра.

– Лукавий гасконцю, чи замовкнете ви нарешті? – вигукнув король.

– Ваша величносте, – відповів Тревіль, анітрохи не стишуючи голосу, – накажіть звільнити мого мушкетера з-під варти – або хай його судять.

– Його судитимуть, – сказав кардинал.

– Що ж! Тим краще, бо принаймні я проситиму його величність дозволити мені захищати Атоса.

Король злякався спалаху.

– Якби його високопреосвященство, – мовив він, – не мав особисто…

Рішельє збагнув, чого прагне король, і вирішив випередити його.

– Пробачте, – сказав він, – але якщо ваша величність вважає мене за упередженого суддю, то я не братиму участі в процесі.

– Слухайте-но, – звернувся король до Тревіля, – присягніть ім’ям мого батька, що пан Атос справді був у вас під час усіх цих подій і що він не міг брати в них участі.

– Присягаюсь ім’ям вашого славного батька і вашим ім’ям, які шаную над усе на світі!

– Подумайте, ваша величносте, – зауважив кардинал. – Бо, звільнивши в’язня, ми не дізнаємося правди.

– Пан Атос нікуди не втече, – відповів пан де Тревіль. – Він буде готовий відповісти судочинцям у будь-який час. Атос не втече, пане кардинале; не сумнівайтесь, я сам відповідатиму за нього.

– Ай справді, він нікуди не втече, – сказав король. – Його завжди можна буде знайти, як запевняє пан де Тревіль. До того ж, – додав він, стишивши голос і благально глянувши на його високопреосвященство, – хай вони вважають, що небезпека минула: саме в цьому полягає справжня політика.

Ця політика Людовіка XIII змусила Рішельє всміхнутися.

– Наказуйте, ваша величносте, – сказав він. – Ви маєте право помилувати.

– Право помилування застосовується лише до злочинців, – зауважив Тревіль, який хотів, щоб останнє слово лишилося за ним, – а мій мушкетер – не злочинець. Отже, ваша величносте, вам зовсім не треба його милувати, вам просто слід вирішити справу по справедливості.

– Він у Фор-Левеку? – спитав король.

– Так, ваша величносте, до того ж у карцері, як найзапекліший ворог.

– Хай йому чорт! – прошепотів король. – Що ж його робити?

– Підписати наказ про звільнення з-під варти, тільки й того, – відповів кардинал. – Як і ваша величність, я певен: гарантії пана де Тревіля більш ніж досить.

Тревіль шанобливо вклонився, відчуваючи, що до його радості домішується тривога: він волів би, щоб кардинал затявся, а не так несподівано й легко відступив.

Король підписав наказ про звільнення, і Тревіль одразу ж узяв його.

Коли капітан мушкетерів виходив з кімнати, кардинал приязно всміхнувся до нього й сказав королю: – Яка згуртованість панує між командирами і солдатами у ваших мушкетерів, ваша величносте! Це дуже корисно для служби й робить честь усій роті.

“Незабаром він спробує відігратися на мені, – подумав Тревіль. – Ніколи не вгадаєш, що він утне в останню мить. Але треба поспішати, бо король може враз змінити своє рішення; до того ж, куди важче знову кинути до Бастилії або до Фор-Левека людину, яка вже вийшла звідти, ніж не випустити з-під варти в’язня, що вже сидить там”.

Пан де Тревіль переможно ввійшов до Фор-Левека й звільнив свого мушкетера, спокійного та незворушного, як завжди.

Згодом, зустрівшись з Д’Артаньяном, Тревіль сказав йому:

– Вам справді пощастило; це розплата за рану Жюссака. Невід – плаченою лишилася рана Бернажу, так що будьте обачні.

Пан де Тревіль таки мав слушність, не довіряючи кардиналові й думаючи, що не все ще скінчено. Бо тільки-но капітан мушкетерів зачинив за собою двері, як його високопреосвященство мовив до короля:

– Тепер, коли ми залишилися самі, поговоримо серйозно, якщо буде на те ласка вашої величності. Мій королю, пан Бекінгем пробув у Парижі п’ять днів і виїхав лише сьогодні вранці.

XVI. Про те, як канцлер Сег’є шукав дзвін, щоб, за старою звичкою, вдарити в нього

Годі собі уявити враження, яке ці слова справили на Людовіка XIII. Він почервонів, потім зблід. Кардинал зрозумів, що одним ударом відвоював утрачені позиції. – Пан Бекінгем у Парижі! – вигукнув король. – Чого він сюди приїжджав?

– Мабуть, щоб змовитися з вашими ворогами – гугенотами та іспанцями.

– Ні, хай йому чорт, ні! Щоб зазіхнути на мою честь у змові з пані де Шеврез, пані де Лонгвіль та всіма Конде[97]!

– О ваша величносте, як ви можете навіть подумати про це! Королева така розсудлива і так безмежно кохає вашу величність!

– Жінки слабкі духом, пане кардинале, – мовив король. – Ну, а щодо її палкого кохання, то в мене є власна думка з цього приводу.

– І все-таки я вважаю, – відповів кардинал, – що герцог Бекінгем приїздив до Парижа в суто політичних справах.

– А я певен – він був тут із зовсім іншою метою, пане кардинале. Але якщо королева завинила, то горе їй!

– Ай справді, – мовив Рішельє, – хоч як прикро мені думати про можливість такої зради, але ваша величність нагадали про одну річ: пані де Ланнуа, яку згідно наказу вашої величності я кілька разів допитував, сказала сьогодні вранці, що позавчора її величність довго не лягала спати, що сьогодні вранці королева багато плакала і що весь день вона писала.

– Все ясно, – сказав король. – Безперечно, вона писала до нього. Кардинале, мені потрібні папери королеви.

– Але як їх дістати, ваша величносте? Гадаю, ні мені, ні вашій величності не личить братися за таку справу.

– А як вчинили з дружиною маршала д’Анкра[98]? – нестямно вигукнув король. – Спершу обшукали її шухляди, а потім обшукали її саму.

– Дружина маршала д’Анкра все-таки лишається дружиною маршала д’Анкра – флорентійською авантюристкою, ваша величносте, не більше. А можновладна дружина вашої величності є Анна Австрійська, королева Франції, тобто одна з найбільших володарок світу.

– Але від цього вона не стає менш винуватою, пане герцогу! Що легше вона забула про висоту свого сану, то глибше вона впала. До того ж, я вже давно вирішив покінчити з усіма цими дріб’язковими політичними й любовними інтригами. Їй служить Ля Порт…

– Якого я, признаюсь, вважаю головним важелем у цій справі, – зауважив кардинал.

– То ви теж гадаєте, що вона мене обманює? – спитав король.

– Я гадаю і повторюю вашій величності, що королева організувала змову проти могутності свого короля. Проте я не говорив, ніби вона зазіхає на його честь.

– А я вам кажу – і те, й те! Я стверджую, що королева не кохає мене; я повторюю, що вона кохає іншого; я певен, що вона кохає цього безчесного Бекінгема! Чому ви не наказали арештувати його в Парижі?

– Арештувати герцога! Першого міністра короля Карла Першого! Хіба можна, ваша величносте? Який скандал! А коли б підозри вашої величності – підозри, що в них я сумніваюся, – дістали підтвердження, який страхітливий розголос пішов би по всій країні! Який неймовірний скандал!

– Але ж він сам, мов останній волоцюга чи злодій, не побоявся наразитися на небезпеку. То хіба не слід було…

Людовік XIII замовк на півслові, сам злякався того, що хотів сказати, а Рішельє, витягши шию, марно чекав закінчення фрази.

– Слід було?..

– Нічого, – мовив король, – нічого. Поки він був у Парижі, ви, сподіваюсь, не спускали його з очей?

– Ні, ваша величносте.

– Де він мешкав?

– На вулиці Лягарп, номер сімдесят п’ять.

– Де це?

– Біля Люксембурзького палацу.

– І ви певні, що королева не бачилася з ним?

– Я вважаю королеву надто відданою своєму обов’язку, ваша величносте.

– Але ж вони листувалися; це до нього королева писала цілий день. Пане герцогу, мені потрібні ці листи!

– Але ж, ваша величносте…

– Пане герцогу, я мушу будь-що мати ці листи!

– Я хотів би зауважити вашій величності…

– Отже, ви теж вирішили зрадити мене, пане кардинале, щоразу заперечуючи проти моєї волі? Може, й ви перебуваєте в змові з іспанцями й англійцями, з пані де Шеврез і королевою?

– Ваша величносте, – зітхнув кардинал, – я гадав, що можу вважати себе поза підозрами.

– Пане кардинале, ви чули, що я сказав? Я хочу мати ці листи.

– Є тільки один спосіб.

– Який?

– Доручити цю місію канцлерові Сег’є. Така справа має пряме відношення до його обов’язків.

– Розшукайте його негайно!

– Він має бути в мене, ваша величносте; я запросив його до себе і, збираючись в Лувр, наказав зачекати мене.

– То хай він негайно з’явиться сюди!

– Наказ вашої величності буде виконано, але…

– Що “але”?

– Але королева може не підкоритися.

– Моїм наказам?

– Так, якщо вона не знатиме, що ці накази походять від короля.

– Гаразд! Тоді я негайно сам повідомлю її про своє рішення.

– Сподіваюсь, ваша величність не забуде, що я зробив усе можливе, аби запобігти розриву.

– Так, герцогу, я знаю вашу поблажливість до королеви, навіть, сказати б, надмірну поблажливість; ми ще повернемось до цієї розмови, майте на увазі.

– Коли буде завгодно вашій величності; але я завжди буду щасливий і гордий принести себе в жертву заради тієї прекрасної згоди, яка, на моє глибоке переконання, завжди пануватиме між вами й королевою Франції, ваша величносте.

– Гаразд, кардинале, гаразд; а тим часом пошліть по пана канцлера, бо я йду до королеви.

Відчинивши внутрішні двері, Людовік XIII вийшов до коридора, що з’єднував його половину з половиною Анни Австрійської.

Королева сиділа серед придворних дам – пані де Гіто, пані де Сабле, пані де Монбазон і пані де Гемене. В кутку сиділа іспанська камеристка, донья Естефанія, яка супроводила королеву з самого Мадрида. Пані де Гемене читала вголос, усі уважно слухали, і лише королева, яка затіяла це читання лише для того, щоб мати змогу зосередитись на власних думках, тільки вдавала, ніби слухає. Її думки, хоч і позолочені останніми відблисками кохання, однаково були сумними. Анна Австрійська, позбавлена довір’я чоловіка, переслідувана ненавистю кардинала, який не міг їй пробачити того, що вона не відповіла на його ніжні почуття, маючи перед очима приклад королеви-матері, котру ця ненависть мучила все життя, – хоч Марія Медичі, коли вірити тогочасним мемуарам, почала з того, що віддала кардиналові ті почуття, в яких Анна Австрійська зрештою йому відмовила, – тож, повторюємо, Анна Австрійська бачила, як падають навколо неї найвідданіші слуги, найближчі прихильники, найдорожчі друзі. Вона й справді була наділена якимось згубним даром, що приносив нещастя всім, з ким зводила її доля; дружба з нею неминуче спричинялася до переслідувань. Пані де Шеврез і пані де Верне потрапили в заслання; навіть Ля Порт не раз казав своїй господині, що з хвилини на хвилину чекає арешту.

Королева поринула в найглибші, найсумніші свої думки, коли це двері відчинилися й на порозі став король.

Пані де Гемене вмить замовкла, дами шанобливо підвелися зі своїх місць; запала гнітюча мовчанка.

Король не глянув ні на кого; підійшовши до королеви, він сказав схвильованим, уривчастим голосом:

– Мадам, зараз сюди прийде пан канцлер; він од мого імені має до вас деякі справи.

Нещасна королева, якій повсякчас загрожували розлукою, засланням і навіть судом, смертельно зблідла, що було видно навіть під рум’янами, і, не в силі стримати хвилювання, спитала:

– Чого він прийде до мене, ваша величносте? Що скаже мені пан канцлер такого, чого не могли б сказати ви самі?

Король мовчки повернувся на підборах; саме в цю мить черговий гвардійський капітан пан Гіто сповістив про прихід пана канцлера.

Коли канцлер увійшов, короля вже не було в кімнаті – він вийшов у другі двері.

Червоний від хвилювання, Сег’є намагався приховати ніяковість за люб’язною усмішкою. А що в ході нашої розповіді ми, цілком можливо, ще зустрінемося з канцлером, доречно вже з самого початку докладно познайомити з ним наших читачів.

Канцлер був досить своєрідною людиною. Де Рош ле Маль, канонік[99] собору Паризької Богоматері, колишній камердинер його високопреосвященства, порекомендував його кардиналові як особу, гідну цілковитої довіри. Кардинал повірив цій рекомендації і не помилився.

Про Сег’є розповідали багато чого, між іншим, і таке.

Після вельми бурхливої молодості він постригся в ченці, щоб замолити в монастирі юнацькі гріхи.

Але, вступаючи до цього святого місця, бідолашний грішник не зумів швидко зачинити двері, і всі ті спокуси, від яких він тікав, увірвалися слідом за ним. Як і раніше, вони безнастанно напосідали на Сег’є, і абат[100], якому той розповів про своє нещастя, порадив, аби не піддаватись бісові, хапатися в такі хвилини за мотузку дзвона і дзвонити якнайгучніше. Почувши дзвін, ченці зрозуміють, що спокуси опосідають їхнього брата, і почнуть молитися за нього.

Ця порада припала майбутньому канцлерові до смаку. Він заклинав злого духа за допомогою цілої зливи молитв, що їх творили інші ченці. Але не так легко було вибити чорта із захоплених ним позицій: молитви ставали чимраз голоснішими, але й спокуси – чимраз непереборнішими. Отож дзвін калатав удень і вночі, сповіщаючи про непохитне прагнення послушника змагатися з бісом.

Ченці не мали жодної хвилини спокою. Вдень вони знай бігали вгору та вниз по сходах, які вели до каплиці; вночі ж у перервах між звичайними молитвами їм доводилось раз у раз схоплюватися з постелей і падати долілиць на кам’яні плити келій.

Ніхто не знає, чи то біс відступився, чи то ченцям усе це набридло, але не минуло й трьох місяців, як послушник знову з’явився у світі, де за ним остаточно закріпилася репутація найвідчайдушнішого зайдиголови.

Сег’є купив суддівське звання, посів місце свого дядька, ставши президентом у парламенті, й перейшов на бік Рішельє, що свідчило про його дивовижну прозорливість, після чого був призначений канцлером; він став безвідмовним знаряддям кардинала в його ненависті до королеви-матері та мстивості до Анни Австрійської, підбурюючи суддів під час розгляду справи Шале та підтримуючи великого економа Франції пана де Ляффема[101] в усіх його починаннях, і, нарешті, остаточно завоював довір’я його високопреосвященства – довір’я, якого він так наполегливо домагався, – взявши на себе те незвичайне доручення, виконувати яке оце й з’явився до королеви.

Коли канцлер увійшов, Анна Австрійська стояла посеред кімнати, але, побачивши його, сіла в крісло і, давши дамам знак також сідати, зневажливо спитала:

– Що вам потрібно, добродію? З якою метою ви прийшли сюди?

– Щоб за дорученням короля і попри всю мою найглибшу повагу до вашої величності якнайстаранніше дослідити ваші папери.

– Як, добродію! Дослідити мої папери… У мене?.. Яка ганьба!

– Пробачте ласкаво, ваша величносте, але зараз я – лише знаряддя в руках короля. Хіба його величність не приходив сюди й не просив вас приготуватися до мого візиту?

– Шукайте, добродію, мабуть, я й справді злочинниця… Естефаніє, дайте ключі від усіх моїх столів і бюро.

Канцлер для годиться переглянув шухляди, хоч і був певен, що зовсім не там слід шукати написаного вдень важливого листа.

Відчинивши й зачинивши разів зо двадцять усі шухляди бюро, канцлер, подолавши нерішучість, наважився зробити останній крок у цій справі, – інакше кажучи, він наважився обшукати саму королеву. Отож він підійшов до Анни Австрійської і, переборюючи розгубленість та ніяковість, мовив:

– Тепер я мушу виконати головну частину обшуку.

– Яку саме? – спитала королева, не розуміючи або вдаючи, що не розуміє канцлерових слів.

– Його величності відомо, що вдень ви писали якогось листа; його величність знає, що цього листа ще не надіслано адресатові. Цього листа немає ні у вашому столі, ні в бюро. І все-таки він мусить бути десь тут.

– Ви смієте підняти руку на свою королеву? – мовила Анна Австрійська, випроставшись і звертаючи на канцлера погляд, в якому спалахнула погроза.

– Я вірний слуга короля і мушу виконувати всі накази його величності.

– Так, це правда, – сказала Анна Австрійська. – Шпигуни пана кардинала вірно послужили йому. Я й справді написала сьогодні листа і ще не відправила його. Він тут.

І королева поклала свою прекрасну руку на груди.

– В такому разі прошу віддати мені листа, ваша величносте, – сказав канцлер.

– Я віддам його тільки королю, добродію, – відповіла Анна.

– Якби король хотів особисто одержати цього листа від вашої величності, він сам узяв би його у вас. Але повторюю: він доручив мені, щоб я попросив у вас цього листа, інакше…

– Інакше що?

– Мені доручено силою взяти його у вас. – Як?!

– Мушу признатися, що я маю широкі повноваження і що для того, аби знайти ці папери, мені дозволено вдатися навіть до особистого обшуку вашої величності.

– Який жах! – вигукнула королева.

– Тому прошу вас, ваша величносте, бути обачливою.

– Ви надто зухвалі; вам ясно це, добродію?

– Такий наказ короля, ваша величносте, даруйте мені.

– Я цього не потерплю! Ні, ні, краще смерть! – вигукнула королева, відчуваючи, як у ній закипає кров володарів Іспанії та Австрії.

Низько вклонившися й даючи зрозуміти, що він і на крок не відступить од виконання покладеного на нього завдання, як це, можливо, зробив би кат у катівні, Сег’є підійшов впритул до Анни Австрійської, що не змогла стримати сліз.

Королева, як ми вже казали, була напрочуд вродлива.

Отож делікатність такого доручення ні в кого не могла викликати сумніву, хоч король, знетямлений ревнощами до герцога Бекінгема, нікого іншого до неї вже не ревнував.

Безперечно, канцлер Сег’є волів би цієї миті вхопитися за мотузку відомого нам дзвону; але, не знайшовши мотузки, він простяг руку до того місця, де, за власним визнанням королеви, вона тримала лист.

Анна Австрійська відступила на крок і смертельно зблідла; мало не поточившися й спершись лівою рукою на стіл, вона правою витягла з-за корсажа лист і віддала його канцлерові.

– Візьміть, добродію, цього листа, – вигукнула королева голосом, що тремтів од хвилювання. – Візьміть його і звільніть мене від вашої огидної присутності.

Канцлер, який також не міг угамувати хвилювання, взяв листа і, вклонившись до землі, вийшов.

Тільки-но двері за ним зачинились, як королева майже непритомна впала на руки своїх дам.

Навіть не розгорнувши листа, канцлер одніс його королю. Той узяв листа непевною рукою, не зміг знайти адресу, сполотнів, поволі розгорнув аркуш і, зрозумівши з перших слів, що лист адресований іспанському королю, квапливо став його читати.

Це був розгорнутий план нападу на кардинала. Королева просила свого брата й австрійського імператора[102], які були дуже невдоволені з політики Рішельє, що повсякчас намагався принизити австрійський королівський дім, пригрозити Франції війною й умовою миру виставити вимогу скинути кардинала; про кохання в цьому листі не було й мови.

Король одразу повеселішав і спитав, чи не поїхав кардинал з Дувру. Йому доповіли, що його високопреосвященство чекає наказів його величності в робочому кабінеті.

Король негайно пішов до кардинала.

– Уявіть собі, герцогу, – сказав Людовік XIII, – ви таки мали рацію, а я помилявся; це й справді інтрига суто політичного характеру, і про кохання в цьому листі навіть не згадується. Навпаки, в ньому дуже часто згадуєтеся ви.

Кардинал узяв листа й уважно прочитав його; потім прочитав іще раз.

– Що ж, ваша величносте! – сказав він. – Ви самі бачите, до чого доходять мої вороги: вам погрожують двома війнами, аби тільки ви позбулися мене. На вашому місці, ваша величносте, я й справді поступився б перед такою нездоланною наполегливістю, а я буду незмірно щасливий, коли відійду від справ.

– Що ви хочете цим сказати, герцогу?

– Я хочу сказати, ваша величносте, що моє здоров’я підупадає від цієї виснажливої боротьби й безнастанної роботи. Я хочу сказати, що, мабуть, не зможу витримати тягаря облоги Ла-Рошелі, і краще буде, коли ви призначите туди пана де Конде[103], пана де Бассомп’єра або ще кого з-поміж тих доблесних людей, котрі добре знаються на військовій справі, а не мене, служителя церкви, якому не дозволяють віддатися його покликанню, а змушують займатися справами, до яких у нього немає ніякого хисту. Це принесе щастя вашій сім’ї і, безперечно, піднесе ще більше вашу славу за кордоном.

– Я все розумію, пане герцогу, – відповів король. – Будьте певні, всі, кого згадано в цьому листі, дістануть заслужену кару, королева так само.

– Що ви таке кажете, ваша величносте? Боронь Боже, щоб через мене королеві довелося зазнати бодай найменших прикрощів! Королева здавна вважає мене своїм ворогом, хоч ваша величність самі можете засвідчити, як палко я завжди заступаюсь за неї навіть перед вами.

О, якби йшлося про зраду честі вашої величності, це була б інша річ; я б перший тоді сказав: “Немає пощади, королю, немає пощади винуватиці!” На щастя, про це не може бути й мови, і ваша величність самі в цьому ще раз пересвідчились.

– Авжеж, пане кардинале, – мовив король, – як завжди, ваша правда; проте королева однаково заслуговує на осуд.

– Ви самі, ваша величносте, накликали на себе її гнів; цілком природно, що вона розсердилась на вас: ваша величність надто суворо поставилися до неї.

– Так я завжди ставитимусь до своїх і до ваших ворогів, хоч би яке високе становище вони посідали і хоч би на яку велику небезпеку я наражався через цю суворість.

– Королева ненавидить мене, але не вас, ваша величносте; навпаки, вам вона віддана, покірлива, бездоганна дружина, тож дозвольте мені заступитися за неї перед вашою величністю.

– Нехай же вона упокориться, нехай знайде привід для примирення.

– Навпаки, ваша величносте, подайте приклад; ви перший образили її, запідозривши у зраді.

– Я маю шукати привід? – вигукнув король. – Ніколи!

– Ваша величносте, благаю вас!

– До того ж, як його знайти?

– Зробіть їй щось приємне.

– Що саме?

– Влаштуйте бал; адже ви знаєте, як любить королева танцювати. Запевняю вас – Її гнів не встоїть перед таким виявом уваги.

– Пане кардинале, ви добре знаєте, що я не прихильник усіх цих світських розваг.

– Але, знаючи, з якою відразою ви ставитесь до них, королева ще більше дякуватиме вам за чулість; крім того, вона матиме щасливу нагоду надіти чудові діамантові підвіски, які ви їй подарували до дня народження і з якими вона ще ніде не показувалась.

– Побачимо, пане кардинале, побачимо, – сказав король, радий з того, що королева винна в злочині, який мало його хвилював, і зовсім не винна в тому, чого він найдужче боявся, і тому вже ладен помиритися. – Побачимо, але, присягаюся честю, ви надто поблажливі.

– Ваша величносте, – відповів кардинал, – лишіть суворість міністрам, бо чеснотою королів завжди була поблажливість; будьте ж, як завжди, поблажливі, і ви переконаєтесь: це піде на користь.

Почувши, як годинник пробив одинадцяту ночі, кардинал низько вклонився й попросив дозволу залишити короля. На прощання він знову порадив його величності помиритися з королевою.

Анна Австрійська після того, як у неї відібрали листа, чекала докорів. Як же вона здивувалася, помітивши наступного дня, що король робить спроби примиритися. Спершу вона вирішила не помічати його домагань – гідність жінки і гідність королеви були в ній так глибоко ображені, що вона не могла отак зразу забути цього; але, піддавшись умовлянням придворних дам, вона зрештою вдала, ніби потроху забуває про те, що сталося. Король скористався з цієї переміни й сказав, що найближчим часом хоче влаштувати великий бал.

Нещасна Анна Австрійська так рідко бувала на святах, що коли вона почула про бал, то, як і передбачав Рішельє, від її образи не лишилося й сліду – якщо не в серці, то принаймні на обличчі. Вона спитала, на який день призначено свято, але король відповів, що про це ще треба буде порадитися з кардиналом.

І справді, він щодня питав кардинала, на коли ж нарешті призначити бал, та Рішельє щоразу знаходив привід, аби ухилитися від чіткої відповіді.

Так минув тиждень.

На восьмий день кардинал отримав листа з Лондона, в якому було всього кілька рядків:

“Вони в мене. Але я не можу виїхати з Лондона через брак грошей. Вишліть п’ятсот пістолів, і за чотири або п’ять днів після того, як я їх одержу, чекайте мене в Парижі”.

Того ж дня король знову спитав у кардинала про бал.

Рішельє полічив на пальцях і замислився:

“Вона пише, що зможе приїхати через чотири або п’ять днів після того, як одержить гроші; потрібно ще чотири або п’ять днів, щоб гроші дійшли до Лондона, і стільки ж, щоб вона повернулася до Парижа; це становить десять діб; крім того, слід врахувати супротивний вітер, різні несподіванки, кволість жінки; значить, усього вийде дванадцять діб”.

– То як, герцогу, – спитав король, – ви розрахували?

– Авжеж, ваша величносте: сьогодні ми маємо двадцяте вересня; міські старшини влаштовують третього жовтня свято. Все складається якнайкраще: нікому й на думку не спаде, що ви запобігаєте перед королевою.

По хвилині кардинал додав:

– До речі, ваша величносте, не забудьте напередодні свята нагадати королеві, що вам дуже хотілося б подивитись, чи личать їй діамантові підвіски – ваш подарунок.

XVII. Подружжя Бонасьє

Це вже вдруге кардинал згадував у розмові з королем про діамантові підвіски. Людовіка XIII здивувала така наполегливість, і він подумав, що за цією порадою криється якась таємниця.

Не раз і не двічі він бував прикро вражений тим, що кардинал, маючи чудових шпигунів, хоч вони, звичайно, аж ніяк не досягали досконалості шпигунів сучасних, був більш обізнаний у сімейних справах короля, ніж він сам. Тому Людовік XIII сподівався вивідати в розмові з Анною Австрійською щось нове і, прийшовши до кардинала, викласти йому ці – може, відомі, а може, й невідомі його високопреосвященству – таємниці, аби в такий спосіб будь-що піднести свій престиж в очах міністра.

Отож король пішов до королеви і, за своєю звичкою, почав розмову з погроз її прибічникам. Анна Австрійська мовчки схилила голову, сподіваючись, що зрештою словесна злива вщухне. Але не цього хотів Людовік XIII. Людовік XIII хотів суперечки, щоб дізнатися з неї бодай про якісь деталі. Король був певен: у кардинала є свій прихований намір, і він готує одну з тих страхітливих несподіванок, на які його високопреосвященство завжди був неперевершений майстер. Своїми неугавними погрозами король нарешті досяг мети.

– Ваша величносте, – вигукнула Анна Австрійська, змучена його непевними натяками, – ви не говорите того, що у вас на серці. Що я вчинила? Чим завинила? Не можу повірити, аби цю повінь погроз викликав мій лист до брата.

Вражений таким прямим запитанням, король не знав, що відповісти. Він подумав, що настала нагода попросити королеву про те, про що він мав нагадати тільки напередодні свята.

– Ваша величносте, – поважно мовив король, – дуже скоро в ратуші відбудеться бал; я хочу, щоб ви, з повага до наших шановних старшин, з’явилися на балі в парадному вбранні й неодмінно з діамантовими підвісками, які я вам подарував до дня народження. Ось моя відповідь.

Відповідь була жахлива. Анна Австрійська вирішила, що король знає все і що це кардинал, скориставшися з потайності його вдачі, ще тиждень тому порадив йому не розкривати карт. Королева зблідла, сперлася на невеличкий столик своєю прекрасною рукою, яка здавалась у цю мить виліпленою з воску, і, не в силі вимовити й слова, дивилася на короля переляканими очима.

– Ви зрозуміли мене, ваша величносте? – спитав король, тішачись її замішанням, хоча й не здогадуючись про причину. – Ви зрозуміли мене?

– Так, ваша величносте, зрозуміла, – прошепотіла королева.

– Ви прийдете на бал?

– Так.

– З діамантовими підвісками?

– Так.

Королева зблідла ще дужче; король помітив це й не зміг стримати радості від її скрути.

– Отже, справу вирішено, – мовив він з тією холодною жорстокістю, яка являла одну з найгірших прикмет його вдачі. – Це, власне, все, що я хотів вам сказати.

– На який саме день призначено бал? – спитала Анна Австрійська.

З голосу королеви, який скидався на голос тяжко хворої людини, Людовік XIII інстинктивно відчув, що не повинен відповідати на її запитання.

– Дуже скоро, ваша величносте. На жаль, я не пригадую точної дати, але я обов’язково спитаю про це в кардинала.

– То це кардинал порадив вам влаштувати свято? – вигукнула королева.

– Так, ваша величносте, – збентежено відповів король. – Але чому ви про це питаєте?

– І це він порадив вам сказати, щоб я наділа діамантові підвіски?

– Тобто, ваша величносте…

– Це він, ваша величносте, це він!

– А хіба неоднаково – він чи я? Може, ви вважаєте це прохання злочинним?

– Ні, королю.

– Отже, ви будете на святі?

– Так, ваша величносте.

– Чудово, – сказав король, повертаючись до дверей. – Сподіваюсь, ви дотримаєте свого слова.

Королева зробила реверанс – не стільки за вимогами етикету, як через те, що під нею підгиналися коліна. Дуже задоволений, король вийшов.

– Я загинула! – прошепотіла королева. – Загинула, бо кардинал знає все; це він нацьковує на мене короля, який іще не знає нічого, але незабаром довідається про все. Я загинула! Боже мій! Боже!

Вона впала на коліна і, затуливши обличчя тремтячими руками, почала молитися.

Становище й справді було жахливе. Бекінгем повернувся до Лондона, пані де Шеврез була в Турі. Знаючи, що за нею стежать пильніше, ніж будь-коли, королева не мала сумніву, що зраджує її одна з придворних дам, але не знала, котра саме. Ля Порт не міг залишити Лувру; їй не було кому довіритись у цілому світі.

Згадавши про свою самотність і подумавши, яке лихо чигає на неї, королева заридала.

– Чи не можу я чимось зарадити вашій величності? – зненацька пролунав ніжний і співчутливий голос.

Королева рвучко обернулась; годі було помилитися, почувши цей голос: так міг говорити тільки друг.

Справді, біля дверей, що вели до покоїв королеви, стояла чарівна пані Бонасьє. Вона складала сукні й білизну в гардеробній; коли з’явився король, молода жінка не встигла вийти, тож усе чула.

Від несподіванки королева голосно скрикнула: розгубившись, вона не одразу впізнала кастеляншу, яку їй рекомендував Ля Порт.

– Не бійтесь, ваша величносте! – вигукнула пані Бонасьє, простягаючи до королеви руки й не в силі стримати сліз співчуття. – Я віддана вашій величності душею і тілом, і хоч яка відстань лежить між нами, хоч яке нікчемне моє звання, мені здається, що я знайшла спосіб допомогти вашій величності в біді.

– Ви! О небо! Ви! – прошепотіла королева. – Стривайте, гляньте мені в очі. Мене оточують зрадники; чи можу я вам довіритись?

– Ваша величносте, – вигукнула молода жінка, падаючи на коліна, – душею присягаюся: я ладна вмерти за свою королеву.

Щирості цих слів, що вихопилися з самої глибини серця, не можна було не повірити.

– Так, – повела далі пані Бонасьє, – так, тут є зрадники; але клянуся святою Дівою Марією: немає більш відданої вам людини, ніж я. Підвіски, про які питав король, ви віддали герцогові Бекінгему, адже так? Вони були в скриньці рожевого дерева, яку він забрав із собою? Чи я помиляюсь? Чи не про те мова?

– О Боже, Боже! – простогнала королева, в якої зуби цокотіли від страху.

– Так от, – мовила пані Бонасьє, – ці підвіски треба забрати назад.

– Авжеж, треба забрати! – вигукнула королева. – Але як це зробити?

– Треба, щоб хтось поїхав до герцога.

– Але хто? Хто?.. Кому довіришся?

– Довіртесь мені, ваша величносте; зробіть мені таку честь, моя королево, і я знайду гінця.

– Але ж доведеться написати листа!

– Так. Це необхідно. Два слова, написані рукою вашої величності, і ваша особиста печатка.

– Але ці два слова – мій вирок, моє розлучення, моє заслання…

– Так, якщо вони потраплять до безчесних рук! Проте я ручуся: ваш лист передадуть за адресою.

– О Боже! Тож я мушу довірити вам своє життя, свою честь, своє ім’я!

– Так, ваша величносте, довіртеся мені, і я вас врятую!

– Як? Поясніть мені, принаймні.

– Мого чоловіка днів зо два-зо три тому випустили із в’язниці; я ще навіть не бачилася з ним. Це добра й гідна людина, яка не має ні до кого ні ненависті, ні любові. Він зробить усе, що я йому звелю: поїде, не знаючи, що везе з собою, і передасть листа вашої величності, не знаючи, що його написали ви, за вказаною адресою.

Не в силі стримати почуттів, королева схопила обидві руки молодої жінки й глянула на неї так пильно, наче хотіла прочитати все, що таїлося в її серці; побачивши в очах пані Бонасьє щирість і співчуття, вона ніжно поцілувала її.

– Зроби це, – вигукнула королева, – і ти врятуєш моє життя, врятуєш мою честь!

– О, не перебільшуйте послуги, яку я маю щастя зробити вам. Мені нема чого рятувати вашу величність – адже ви просто жертва підступної змови.

– Це правда, моя дитино, – сказала королева.

– Дайте ж мені цього листа, ваша величносте, не можна гаяти часу.

Королева підбігла до маленького столика, на якому стояла чорнильниця й лежали папір та пера. Вона написала два рядки, запечатала листа своєю печаткою й віддала пані Бонасьє.

– Проте, – мовила королева, – ми забули про одну дуже важливу річ.

– Про яку?

– Про гроші.

Пані Бонасьє зашарілася.

– Атож, – відповіла вона. – Мушу признатися вашій величності, що в мого чоловіка…

– Що в твого чоловіка немає грошей, хочеш ти сказати?

– Ні, гроші в нього є, але він дуже скупий, і це його головна вада. А втім, хай ваша величність не хвилюється, ми знайдемо спосіб…

– Річ у тім, що в мене теж зовсім немає грошей, – призналася королева. (Тих, хто прочитає спогади пані де Моттвіль[104], ця відповідь не здивує.) – Але стривай.

Анна Австрійська підійшла до своєї скриньки.

– Слухай, – сказала вона, – ось перстень. Мені казали, йому немає ціни; це подарунок мого брата, іспанського короля, отже, він належить особисто мені і я можу розпоряджатися ним, як сама схочу. Візьми цей перстень, продай його – і хай твій чоловік рушає в дорогу.

– За годину ваш наказ буде виконано.

– Ось адреса, – додала королева так тихо, що її ледве можна було розчути: – мілордові герцогові Бекінгему, Лондон.

– Лист передадуть йому у власні руки.

– Великодушна дитино! – вигукнула Анна Австрійська.

Пані Бонасьє поцілувала королеві руку, сховала листа за корсаж і, як пташка, випурхнула з кімнати.

За десять хвилин молода жінка була вже вдома. Як вона й сказала королеві, пані Бонасьє не бачила свого чоловіка, відколи його випустили з Бастилії, тож і не знала про зміну в його почуттях до кардинала. Ця зміна стала особливо помітною після двох чи трьох відвідин графа де Рошфора, який, підкреслюючи свою прихильність до Бонасьє, без особливих зусиль зумів переконати галантерейника, що викрадення його дружини було тільки заходом політичної передбачливості.

Молода жінка застала пана Бонасьє самого: бідолаха наводив лад у квартирі, де майже всі меблі були поламані, а шафи порожні, і думав, що правосуддя таки напевно не належить до тих трьох речей, про які цар Соломон сказав, ніби вони не залишають після себе й сліду[105]. Що ж до служниці – вона втекла відразу після арешту хазяїна. Бідолашна дівчина так перелякалася, що пройшла не зупиняючись од Парижа аж до своєї рідної Бургундії.

Опинившись удома, шановний галантерейник негайно повідомив дружину про своє щасливе повернення, і пані Бонасьє, поздоровивши його, передала, що скористається з першої ж вільної хвилини, щоб побачитися з ним.

Цієї хвилини довелося чекати аж п’ять днів. За інших обставин це здалося б панові Бонасьє надто довгим строком; проте розмова з кардиналом і відвідини Рошфора давали йому багату поживу для роздумів, а, як відомо, саме за роздумами найшвидше минає час.

До того ж думки Бонасьє були якнайутішніші. Рошфор називав його своїм другом, своїм любим Бонасьє і раз у раз повторював, що кардинал дуже високої думки про нього. Галантерейник уже бачив себе на шляху до щастя й багатства.

Пані Бонасьє теж багато думала за цей час, але її думки аж ніяк не були честолюбні; у своїх мріях вона мимоволі зверталася до гарного й сміливого юнака, очевидно, палко закоханого в неї. Одружившись у вісімнадцять років з паном Бонасьє й опинившися в оточенні чоловікових приятелів, зовсім не здатних викликати почуття в молодої жінки із серцем вразливішим, ніж у більшості людей її стану, пані Бонасьє лишалася байдужою до звичайних зальотів. Але дворянське звання, особливо в ті роки, справляло неабияке враження на городян, а Д’Артаньян був дворянином; до того ж, він носив форму гвардійця, яка, після форми мушкетера, мала найбільший успіх у дам. Він був, повторюємо, гарний, молодий і заповзятливий; він говорив про свої почуття з палкістю юнака, який щиро прагне завоювати серце коханої жінки. Усього цього було досить, щоб порушити душевну рівновагу городянки у двадцять три роки – а пані Бонасьє саме досягла цієї щасливої пори життя.

Отож, коли пан та пані Бонасьє побачились – а не бачилися вони цілий тиждень, протягом якого сталися досить-таки важливі події, – і він, і вона думали про своє. А втім, пан Бонасьє пішов назустріч дружині, розкривши обійми й не приховуючи щирої радості. Пані Бонасьє підставила чоло для поцілунку.

– Нам треба поговорити, – мовила вона.

– Про що? – здивовано спитав Бонасьє.

– Я маю сказати вам щось дуже важливе.

– Я теж маю спитати у вас про досить серйозні речі. Поясніть мені, будь ласка, чому вас викрали.

– Не про це зараз мова, – відповіла пані Бонасьє.

– А про що ж мова? Про моє ув’язнення?

– Я дізналася про нього того самого дня; але ж ви не були винні ні в якому злочині, не брали участі ні в якій інтризі, не знали, зрештою, нічого такого, що могло б скомпрометувати вас або когось іншого, і я не надала цій події особливого значення.

– Вам легко так говорити, пані! – вигукнув Бонасьє, вражений її байдужістю. – Та чи знаєте ви, що я цілу добу просидів у Бастилії?

– Доба минає швидко… Облишмо розмови про ув’язнення й повернімось до того, що привело мене до вас.

– Як це – що привело вас до мене? Хіба ви не хотіли побачити чоловіка, з яким вас розлучили на цілий тиждень? – ображено спитав галантерейник.

– Звичайно, перш за все – це; але, крім того, й інше.

– Кажіть!

– Одна надзвичайно важлива справа, від якої, можливо, залежить уся наша майбутня доля.

– Наша доля дуже змінилася за той час, що я не бачив вас, пані Бонасьє, і мене анітрохи не здивує, якщо за кілька місяців нам почнуть заздрити.

– Авжеж, особливо коли ви зробите те, що я вам накажу.

– Мені?

– Так, вам. Треба зробити одну добру, святу справу; водночас можна буде заробити добрі гроші.

Пані Бонасьє знала: згадкою про гроші вона влучить у самісіньке серце свого чоловіка.

Та хоч би хто то був – навіть галантерейник, – поговоривши десять хвилин з кардиналом Рішельє, він уже ставав зовсім іншою людиною.

– Заробити добрі гроші? – перепитав Бонасьє, закопиливши губу.

– Так, добрі гроші.

– Скільки?

– Тисячу пістолів.

– Отже, те, про що ви хочете мене попросити, дуже важливо?

– Так.

– Що ж треба зробити?

– Ви негайно вирушите в путь; я дам вам листа, якого ви мусите берегти як зіницю ока й передати у власні руки тому, кому його адресовано.

– Куди я маю їхати?

– До Лондона.

– До Лондона?! Та ви жартуєте! Я не маю ніяких справ у Лондоні.

– Але іншим треба, щоб ви туди поїхали.

– Хто ці інші? Попереджаю: я нічого більше не робитиму наосліп, тож не тільки бажаю знати, чим ризикую сам, а й заради кого маю наражатися на небезпеку.

– Вельможна особа виряджає вас у подорож і така ж вельможна особа чекає на вас у себе: нагорода перевершить усі ваші сподівання. Це все, що я можу вам пообіцяти.

– Знову інтрига! Безнастанні інтриги! Даруйте, але тепер мене не обдуриш, пан кардинал мені багато чого пояснив.

– Кардинал! – вигукнула пані Бонасьє. – Ви бачилися з кардиналом?

– Він сам запросив мене до себе, – гордо відповів галантерейник.

– І ви пішли до нього, необачний?

– Мушу зауважити, що в мене не було вибору – йти або не йти: мене вели двоє охоронців. Мушу також додати, що, оскільки я тоді ще не був знайомий з його високопреосвященством, то, якби мені дозволили відмовитись од цих відвідин, я залюбки б це зробив.

– Він погано повівся з вами? Погрожував вам?

– Він подав мені руку й назвав своїм другом. Своїм другом! Ви чуєте, пані? Я – друг великого кардинала!

– Великого кардинала?

– Чи не хочете ви поставити під сумнів його титул?

– Я нічого не ставлю під сумнів, я лише кажу, що прихильність міністра – річ вельми химерна і що тільки божевільний наважиться зв’язати свого долю з міністром; є влада, що стоїть набагато вище за його силу, влада, що спирається не на примху людини або на збіг обставин; саме такій владі ми мусимо служити.

– Мені дуже прикро, пані, але я не знаю іншої влади, крім влади великої людини, якій я маю честь служити.

– Ви служите кардиналові?

– Так, пані, і, як його слуга, я не дозволю, щоб ви вплутувались у змови проти безпеки держави і щоб ви, саме ви допомагали інтригам жінки, яка є ворогом французів, бо серцем належить Іспанії. На щастя, в нас є великий кардинал, чиє невсипуще око бачить усе, зазирає в самісінькі серця.

Бонасьє повторив слова графа де Рошфора.

Бідолашна жінка, яка сподівалася на допомогу чоловіка й поручилася за нього перед королевою, затремтіла від передчуття небезпеки, що її мало не накликала на себе, і від усвідомлення власної безпорадності. А втім, знаючи, що скнарість – найбільша вада пана Бонасьє, вона сподівалася все-таки підкорити його своїй волі.

– То ви кардиналіст, пане! – вигукнула вона. – Ви служите тим, хто знущається з вашої дружини й зневажає вашу королеву?

– Інтереси однієї людини – ніщо в порівнянні з загальним благом. Я за тих, хто рятує державу, – урочисто проказав Бонасьє.

Це теж були слова графа де Рошфора, що їх Бонасьє запам’ятав і визнав за доцільне повторити.

– Та чи знаєте ви, що таке держава, про яку говорите? – спитала пані Бонасьє, знизавши плечима. – Будьте краще простим та щирим городянином і станьте прибічником тих, хто вам добре заплатить.

– Ну, – пробурмотів Бонасьє, ляскаючи по туго набитому гаману, який задзвенів срібним дзвоном, – а що ви скажете на це, пані моралістко?

– Звідки ці гроші?

– Ви не здогадуєтеся?

– Від кардинала?

– Від нього і від мого друга графа де Рошфора.

– Від графа де Рошфора? Але ж саме він мене викрав!

– Цілком можливо, пані.

– І ви берете гроші від нього?

– Чи не казали ви самі, що ваше викрадення мало причину суто політичну?

– Так; але його метою було примусити мене зрадити мою володарку, під тортурами вирвати в мене зізнання, які загрожували б честі, а можливо, й життю моєї королеви.

– Пані, – зауважив Бонасьє, – ваша королева – підступна іспанка; все, що робить кардинал, чиниться по праву.

– Пане, – сказала молода жінка, – я знала, що ви боягуз, скнара і дурень, але не знала, що ви ще й негідник!

– Пані, – промимрив Бонасьє, який ще ніколи не бачив дружину в такому гніві й злякався сімейного скандалу, – пані, що ви таке кажете?

– Я кажу, що ви негідник! – вела далі пані Бонасьє, побачивши, що знов бере гору над чоловіком. – Де ж пак – ви захопилися політикою та ще й стали прибічником кардинала! Ви душею і тілом продалися чортові за гроші? – Не чортові, а кардиналу.

– То байдуже! – вигукнула молода жінка. – Хто каже “Рішельє”, той каже “сатана”.

– Замовкніть, пані, замовкніть, нас можуть почути!

– Авжеж! І мені буде соромно за вашу ницість.

– Чого ви, власне, вимагаєте? Скажіть по щирості!

– Я вже сказала: ви маєте зараз же вирушити в путь і чесно виконати моє доручення, після чого я згодна все забути й пробачити вашу провину; більш того, – додала вона, простягаючи чоловікові руку, – я знову поверну вам свою дружбу.

Бонасьє був боягузом і скнарою, але він кохав дружину; її слова розчулили його. П’ятдесятирічному чоловікові важко довго гніватися на дружину, якій ледве минуло двадцять три роки…

Пані Бонасьє зрозуміла, що він вагається.

– Яким буде ваше рішення? – спитала вона.

– Але ж, моя люба, подумайте самі, чого ви вимагаєте від мене! Лондон далеко, дуже далеко від Парижа, до того ж це доручення може бути й небезпечне.

– А ви зумійте уникнути небезпеки!

– Повірте, пані Бонасьє, – сказав галантерейник, – повірте, я не можу погодитися: інтриги мене лякають. Я побував у Бастилії! Бр-р-р! Який це жах – Бастилія! Досить згадати про неї – і мороз проймає мене до кісток. Мені погрожували тортурами. Чи знаєте ви, що таке тортури? Дерев’яні клинці заганяють між пальці ноги, аж поки тріснуть кістки! Повірте, я не можу поїхати… А втім, хай йому чорт, чому б вам самій цього не зробити? Бо й справді, мені починає здаватися, що досі я взагалі помилявся в вас. Тепер я певен: ви народилися, щоб бути мужчиною, до того ж – найвідчайдушнішим!

– А ви… ви – баба, нікчемна баба, дурна й тупа! Ага! Ви злякалися! Гаразд! Якщо відмовляєтесь виконати моє доручення, я накажу вас арештувати ім’ям королеви, і вас кинуть до тієї самої Бастилії, якої ви так страхаєтесь.

Бонасьє знову глибоко замислився; він намагався з’ясувати, з якого боку йому загрожує більша небезпека – з боку кардинала чи з боку королеви.

Гнів кардинала видався йому куди страшнішим.

– Ви накажете арештувати мене ім’ям королеви, – мовив він нарешті, – а я пошлюся на його високопреосвященство.

Тільки тепер пані Бонасьє збагнула, як далеко вона зайшла, і перелякалась. Вона з жахом вдивлялася в це тупе обличчя, на якому не можна було прочитати нічого – хіба що затятість одурілого від страху телепня.

– Що ж, ви, може, й маєте рацію, – сказала вона. – Чоловіки взагалі краще розуміються на політиці; а що ж казати про вас, пане Бонасьє, коли вже вам пощастило розмовляти з кардиналом!.. І все-таки мені дуже прикро, – додала вона, – що мій чоловік, на прихильність якого я, здавалося, завжди могла важити, не схотів задовольнити моєї примхи.

– Ваші примхи, либонь, надто далеко вас заведуть, – переможно глянувши на дружину, мовив Бонасьє. – Я їх боюсь.

– І тому я відмовляюся від них, – сказала молода жінка, зітхнувши. – Ну, годі про це.

– Якби ви хоч пояснили, що я мушу робити в Лондоні, – озвався після короткої мовчанки Бонасьє, надто пізно згадавши, що Рошфор наказав йому вивідувати в дружини всі її таємниці.

– Вам це знати ні до чого, – відповіла молода жінка, не довіряючи більше чоловікові. – Йшлося про звичайну дрібничку, про яку іноді мріє жінка: про крам, на якому можна було б добре заробити.

Та що більше затаювалася пані Бонасьє, то більше її чоловік переконувався: таємниця, в якій вона не хотіла йому признатися, – дуже важлива. І він надумав побігти до графа де Рошфора та повідомити його, що королева шукає гінця для поїздки в Лондон.

– Пробачте, люба пані Бонасьє, але я мушу вас залишити, – сказав галантерейник. – Не знаючи, що ви сьогодні прийдете додому, я призначив побачення одному своєму приятелю; я затримаюсь у нього ненадовго, і якщо ви зачекаєте якусь хвилинку, то я, поговоривши з приятелем, повернуся й відведу вас до Лувру, бо вже сутеніє.

– Дякую вам, пане, – відповіла пані Бонасьє. – Ви не такі хоробрі, щоб стати мені в пригоді; я піду до Лувру сама.

– Як вам буде завгодно, пані Бонасьє, – мовив колишній галантерейник. – Чи скоро я побачу вас знову?

– Певно, що скоро; наступного тижня в мене має бути менше роботи, і я скористаюся з цього, щоб зробити лад у нашому господарстві.

– Гаразд; я чекатиму на вас. Ви на мене не сердитеся?

– Я? Анітрішечки.

– Отже, до скорого побачення?

– До скорого побачення.

Бонасьє поцілував дружині руку й хутко вийшов.

– От тобі й маєш, – мовила пані Бонасьє, коли двері за чоловіком зачинилися, – Тільки й бракувало, щоб цьому дурневі стати кардиналістом! Але ж я ручилася королеві, обіцяла моїй володарці… О Боже, Боже! Вона вважатиме мене однією з тих тварюк, якими кишить палац і яких спеціально тримають біля королеви, щоб вони стежили за нею! О пане Бонасьє! Я ніколи палко вас не кохала; тепер усе стало куди гірше: я ненавиджу вас! І обіцяю поквитатися з вами!

Не встигла пані Бонасьє вимовити ці слова, як стукіт, що долинув згори, змусив її підвести голову.

– Люба пані Бонасьє! – почула вона з-над стелі чийсь голос – Відчиніть дверцята на сходах, і я зараз зійду до вас.

XVIII. Коханий і чоловік

Так от, пані, – сказав Д’Артаньян, входячи у двері, які відчинила молода жінка, – дозвольте вам сказати: у вас не чоловік, а нікчема.

– Ви чули нашу розмову? – спитала пані Бонасьє, схвильовано глянувши на Д’Артаньяна.

– Від першого до останнього слова.

– Яким же то чином, Боже мій?

– Тим самим, яким мені пощастило почути ще одну, жвавішу вашу розмову зі шпигунами кардинала.

– Що ж ви зрозуміли з неї?

– Тисячу речей: по-перше, що ваш чоловік, на щастя, телепень; далі – що ви опинилися в скруті, з чого я дуже радію, бо це дає мені змогу запропонувати вам свої послуги, і Богом клянуся: я для вас ладен кинутись у вогонь; нарешті – що королеві потрібна чесна, розумна й віддана людина, яка у її справі поїхала б до Лондона. У мене є принаймні дві з цих якостей, і тому я пропоную вам свою допомогу.

Пані Бонасьє не відповіла, але серце її закалатало й потаємна надія заблищала в очах.

– А що мені буде запорукою, – спитала вона нарешті, – коли я довірю вам цю місію?

– Моє кохання до вас. Тож наказуйте, повелителько: що я маю робити?

– Боже мій, Боже мій, – прошепотіла молода жінка, – чи можу я довірити вам цю таємницю, пане? Адже ви такий іще молодий!

– Я бачу – хтось мусить ручитися за мене.

– Так, це мене дуже заспокоїло б.

– Ви знаєте Атоса? – Ні.

– Портоса? – Ні.

– Араміса?

– Ні. Хто це?

– Мушкетери його величності. А чи знаєте ви їхнього капітана, пана де Тревіля?

– Авжеж, цього добродія я знаю, не особисто, правда, але з розмов, які не раз чула в покоях королеви, де про нього говорили як про шляхетного й чесного дворянина.

– Сподіваюся, ви не вірите в можливість його зради на догоду кардиналові?

– О, звичайно, ні!

– Тоді звірте йому вашу таємницю й спитайте, чи можна втаємничити в цю справу мене, хоч якою важливою, безцінною й небезпечною вона була б.

– Але це не моя таємниця, й тому я не маю права розкривати її вам.

– Хоч і збиралися довірити її панові Бонасьє, – ображено сказав Д’Артаньян.

– Як довіряють листа дуплу дерева, крилу голуба, нашийнику собаки.

– Але ж ви бачите, як я вас кохаю.

– Авжеж, ви про це говорите.

– Я чесний!

– Я вірю в це.

– Я хоробрий!

– О, в цьому я певна.

– Тоді випробуйте мене.

Все ще вагаючися, пані Бонасьє глянула на юнака. Але в очах Д’Артаньяна палав такий вогонь, а в словах його бриніла така щира переконаність, що молода жінка відчула непереможне бажання довіритися йому. До того ж, вона опинилась у такому становищі, коли просто мусила піти на ризик.

Надмірна завбачливість, як і надмірна довірливість, могли однаково погубити королеву. А ще, зізнаємось, її змусили заговорити ті почуття, які цей юнак мимоволі заронив у її серце.

– Отже, – сказала пані Бонасьє, – я здаюся на ваші запевнення й довіряюсь вам. Але присягаюся ім’ям Бога, який нас чує: коли ви зрадите нас, то, хай навіть вороги мене й помилують, я накладу на себе руки, і ви будете в цьому винні.

– А я присягаюсь ім’ям Бога, – й собі мовив Д’Артаньян, – що, якби мене схопили під час виконання вашого доручення, я б радше погодився на смерть, ніж сказав або зробив щось таке, що комусь зашкодило б.

Тоді молода жінка розповіла йому все те, частину чого він уже знав із зустрічі під ліхтарем навпроти Самаритянки.

Це було їхнє освідчення в коханні.

Д’Артаньян сяяв од гордості та щастя. Таємниця, якою він тепер володів, і жінка, яку він кохав, робили його сильним і впевненим у собі, як ніколи.

– Я їду! – вигукнув він. – Їду негайно!

– Як це – ідете? – спитала пані Бонасьє. – А ваш полк, а командир?

– Присягаюсь душею – через вас я забув про все, люба Констанціє! Справді, мені потрібна відпустка.

– Ще одна перешкода, – сумно прошепотіла пані Бонасьє.

– О, з цією перешкодою, – вигукнув Д’Артаньян, поміркувавши хвильку, – я впораюсь легко, можете бути певні!

– Яким чином?

– Увечері піду до пана де Тревіля й попрошу добитися для мене цієї милості в його свояка пана Дезессара.

– А тепер про інше…

– Про що? – спитав Д’Артаньян, відчувши, що пані Бонасьє не наважується закінчити думку.

– У вас, можливо, немає грошей?

– “Можливо” тут цілком зайве, – усміхнувшися, відповів Д’Артаньян.

– Тоді візьміть цей гаманець, – сказала пані Бонасьє, відчиняючи шафу й виймаючи торбинку, якої півгодини тому так ніжно торкалася рука її чоловіка.

– Гаманець кардинала? – зареготавши, вигукнув Д’Артаньян; адже він – читач добре це пам’ятає – розібрав у себе підлогу й чув усю розмову між чоловіком та дружиною.

– Гаманець кардинала, – відповіла пані Бонасьє. – Як бачите, він досить повний.

– Хай йому чорт! – вигукнув Д’Артаньян. – Оце здорово – врятувати королеву за допомогою грошей його високопреосвященства! – Ви розумний і приємний юнак, – сказала пані Бонасьє. – Повірте, її величність віддячить вам.

– О, я вже винагороджений! Я кохаю вас, ви дозволяєте мені говорити про це; хіба міг я сподіватись на таке щастя?

– Тихше! – раптом стурбовано мовила пані Бонасьє.

– Що таке?

– На вулиці розмовляють.

– Це голос…

– Мого чоловіка. Так, я впізнаю його. Д’Артаньян підбіг до дверей і замкнув їх на ключ.

– Він не зайде, поки я звідси не вийду, – сказав юнак. – А коли я вийду, ви йому відчините.

– Але мені теж необхідно піти звідси. Та й як я поясню йому пропажу грошей, коли залишуся тут?

– Авжеж, вам треба вибиратися звідси.

– Вибиратися? Але як? Коли ми вийдемо, він обов’язково побачить нас.

– Тоді треба піднятися до мене.

– Ах! – вигукнула пані Бонасьє. – Ви кажете про це таким тоном, що мені стає страшно.

Сльози забриніли в неї на очах. Д’Артаньян помітив ці сльози і, розчулений, зворушений, упав їй до ніг.

– У мене, – сказав він, – ви будете в безпеці, як у храмі, слово дворянина!

– Ходімте, – мовила молода жінка. – Я ввіряю вам себе, мій друже. Д’Артаньян обережно прочинив двері, і обоє нечутно, мов тіні, вислизнули на внутрішні сходи, миттю піднялися нагору й опинились у Д’Артаньяновій кімнаті.

Тут, для більшої безпеки, юнак насамперед забарикадував двері; потім вони підійшли до вікна й побачили пана Бонасьє, що розмовляв з якимось чоловіком у плащі.

Вгледівши незнайомця, Д’Артаньян схопив шпагу й кинувся до дверей.

То був незнайомець із Менга.

– Що ви хочете робити?! – вигукнула пані Бонасьє. – Ви занапастите нас обох!

– Але я поклявся вбити його! – відповів Д’Артаньян.

– Ваше життя більше не належить вам. Ім’ям королеви забороняю вам наражатися на будь-які небезпечні пригоди, крім тих, що можуть статися з вами під час подорожі.

– А від себе ви мені нічого не наказуєте?

– Від себе, – відповіла пані Бонасьє схвильовано, – від себе я можу тільки просити вас. Але послухаймо: здається, вони розмовляють про мене.

Д’Артаньян знову підійшов до вікна й нашорошив вуха. Пан Бонасьє вже відімкнув двері будинку і, пересвідчившись, що в квартирі нікого немає, повернувся до незнайомця.

– Вона пішла, – сказав Бонасьє. – Мабуть, повернулася до Дувру.

– Ви певні, – спитав незнайомець, – що вона не здогадалася, чому ви втекли з дому?

– Ні, – відповів Бонасьє самовдоволено, – для цього вона надто легковажна.

– А молодий гвардієць удома?

– Навряд; як бачите, віконниці в нього зачинені й крізь щілини не видно світла.

– І все-таки треба пересвідчитись.

– Яким чином?

– Постукати до нього.

– Я спитаю в його слуги.

– Йдіть.

Бонасьє зник у під’їзді, пройшов ті самі двері, в які щойно вислизнули втікачі, піднявся по сходах і постукав до Д’Артаньяна.

Ніхто не відповів. Портос, для більшого блиску, попросив “позичити” йому Планше на вечір. Що ж до Д’Артаньяна, то він, зрозуміло, не мав найменшого наміру виказувати свою присутність.

Почувши, як Бонасьє загрюкав у двері, змовники затамували подих; серця в них калатали.

– Нагорі нікого немає, – сказав Бонасьє.

– Однаково ходімте краще до вас. Там нам буде спокійніше, ніж на вулиці.

– О Боже! – прошепотіла пані Бонасьє. – Тепер ми нічого не почуємо.

– Навпаки, – відповів Д’Артаньян, – нам буде чути ще краще. Він вийняв три чи чотири паркетини, завдяки чому його кімната перетворилась на подобу діонісієвого вуха[106], розстелив долі килимок, став на коліна і знаком запропонував пані Бонасьє схилитися над отвором.

– Ви певні, що в нього нікого немає вдома? – спитав незнайомець.

– Ручуся! – відповів Бонасьє.

– І ви вважаєте, що ваша дружина…

– Повернулася до Дувру.

– Ні з ким, окрім вас, не поговоривши?

– Я цього певен.

– Це дуже важливо знати точно, ви розумієте?

– Отже, відомості, які я вам приніс, являють певну цінність…

– Дуже велику, мій любий Бонасьє, не стану цього приховувати.

– Тож кардинал буде з мене задоволений?

– Безперечно.

– Великий кардинал!

– Ви переконані, що ваша дружина в розмові з вами не називала ніяких імен?

– Здається, ні.

– Вона не згадувала ні пані де Шеврез, ні герцога Бекінгема, ні пані де Верне?

– Ні, вона сказала лише, що хоче вирядити мене до Лондона, аби зробити послугу якійсь високій особі.

– Зрадник! – прошепотіла пані Бонасьє.

– Тихше! – мовив Д’Артаньян, узявши руку пані Бонасьє, якої вона не відняла.

– І все-таки, – вів далі незнайомець у плащі, – ви вчинили дуже нерозумно, не вдавши, що пристаєте на її пропозицію, бо зараз лист був би у нас в руках; держава, якій загрожували вороги, була б урятована, а вас…

– А мене?

– А вас кардинал зробив би дворянином…

– Він сказав вам про це?

– Авжеж, я знаю напевне, що він хотів зробити вам цей сюрприз.

– О, – мовив Бонасьє, – моя дружина нестямно закохана в мене, і тому ще не пізно зробити все до пуття.

– Дурень! – прошепотіла пані Бонасьє.

– Тихше! – повторив Д’Артаньян, стискаючи її руку.

– Як це – не пізно? – спитав незнайомець у плащі.

– Я піду до Дувру, викличу пані Бонасьє, скажу, що передумав, що все зроблю, як вона захоче, візьму листа й побіжу до кардинала.

– Гаразд! Не гайте часу; незабаром я знову навідаю вас, щоб дізнатися про новини.

Незнайомець вийшов.

– Мерзотник! – сказала пані Бонасьє на адресу свого чоловіка.

– Тихше! – знову повторив Д’Артаньян, ще дужче стискаючи її руку.

Аж тут думки Д’Артаньяна й пані Бонасьє увірвав страхітливий зойк. Це волав її чоловік, побачивши, що зникла його торбинка з грішми.

– О Боже! – вигукнула пані Бонасьє. – Він сполошить увесь квартал.

Бонасьє кричав довго; проте такі крики лунали в Парижі досить часто, і ніхто не з’явився на вулиці Могильників; до того ж, будинок галантерейника з певного часу зажив поганої слави. Бонасьє, збагнувши, що нікого не докличеться, але все одно голосячи, вибіг з дому й подався до вулиці Дюбак, звідки ще довго долинали його зойки.

– А тепер рушайте й ви, – сказала пані Бонасьє, коли її чоловік зник за рогом. – Будьте хоробрим, а надто – завбачливим. Пам’ятайте: віднині ви належите королеві.

– Їй і вам! – вигукнув Д’Артаньян. – Будьте певні, моя чарівна Констанціє, я повернусь, заслуживши її подяку; та чи заслужу я ваше кохання?

Молода жінка зашарілася.

За кілька хвилин Д’Артаньян теж вийшов на вулицю, загорнувшись у плащ, край якого войовничо піднімали піхви довжелезної шпаги. Пані Бонасьє довго дивилася йому вслід поглядом, яким жінка проводжає того, кого ніжно кохає; та коли Д’Артаньян зник за рогом вулиці, вона впала на коліна і, здійнявши догори руки, вигукнула:

– О Боже! Захисти королеву, захисти мене!

XIX. План кампанії

Д’Артаньян швидко подався до пана де Тревіля. Він розумів, що вже за кілька хвилин кардинал знатиме все від клятого незнайомця, який, безперечно, був одним з його агентів; отже, юнак слушно вирішив, що не можна гаяти ані хвилини.

Серце його було сповнене радістю. Д’Артаньянові трапилась нагода здобути водночас і славу, і гроші, до того ж, як першу винагороду, він отримав побачення з жінкою, яку так палко кохав. Цей випадок подарував йому більше щастя, ніж він будь-коли мріяв зазнати.

Пан де Тревіль був у вітальні зі своїми знатними друзями.

Д’Артаньян, якого тут усі вважали близьким приятелем хазяїна дому, зайшов просто до кабінету й сказав слугам, що має до капітана дуже важливу розмову.

Не минуло й п’яти хвилин, як з’явився пан де Тревіль. Шановний капітан одразу помітив радісне збудження Д’Артаньяна й зрозумів, що в житті юнака сталося щось важливе.

Всю дорогу Д’Артаньян вагався, чи довіритися панові де Тревілю, чи тільки попросити в нього свободи дій для виконання секретного доручення. Та пан де Тревіль завжди ставився до нього дуже щиро, до того ж він був так безмежно відданий королю й королеві і так палко ненавидів кардинала, що юнак вирішив розповісти все.

– Ви просили мене для розмови, мій юний друже? – спитав пан де Тревіль.

– Так, добродію, – відповів Д’Артаньян. – І коли ви дізнаєтесь, про яку важливу справу я хочу вам розповісти, то пробачите мені мою настирливість.

– Ну що ж, кажіть, я слухаю вас.

– Ідеться, – мовив Д’Артаньян майже пошепки, – не більше й не менше, як про честь, а можливо, й про життя королеви.

– Що? – вигукнув пан де Тревіль, озирнувшись навколо, аби переконатися, що їх ніхто не чує, і знову звернувши погляд на Д’Артаньяна.

– Я сказав, добродію, що випадково відкрив таємницю…

– Яку, сподіваюся, ви берегтимете, навіть коли б за неї довелося накласти життям.

– Але я мушу довірити її вам, пане, бо тільки ви можете зарадити справі, яку мені доручила її величність.

– Ця таємниця – ваша?

– Ні, добродію, це таємниця королеви.

– Її величність просила вас звірити цю таємницю мені?

– Ні, добродію; навпаки, мене просили якнайсуворіше її зберігати.

– Чому ж ви хочете її розкрити?

– Бо, повторюю, без вас я нічого не зроблю і не певен, чи ви погодитесь допомогти мені, коли не знатимете, для чого я прошу вашої ласки.

– Бережіть вашу таємницю, юначе, і скажіть, чого ви хочете.

– Я хотів би, щоб ви домовилися з паном Дезессаром про двотижневу відпустку для мене.

– Коли?

– З цієї ночі.

– Ви виїздите з Парижа?

– Я іду в дуже важливій справі.

– Чи можете ви сказати, куди?

– В Лондон.

– Чи зацікавлений хтось у тому, щоб ви не доїхали до місця призначення?

– Гадаю, кардинал оддав би все на світі, аби тільки зашкодити мені в цьому.

– І ви їдете самі?

– Сам.

– Тоді ви не доїдете навіть до Бонді; повірте слову Тревіля.

– Чому?

– Вас уб’ють.

– Я помру, виконуючи свій обов’язок.

– Але не виконаєте доручення.

– Це правда, – сказав Д’Артаньян.

– Послухайте мене, – вів далі Тревіль. – У такі подорожі треба рушати принаймні вчотирьох, щоб до мети доїхав хтось один.

– Авжеж, добродію, ви кажете слушно, – погодився Д’Артаньян. – Проте ви добре знаєте Атоса, Портоса й Араміса і знаєте також, що я можу покластися на них.

– Не довіривши їм таємниці, про яку не схотів дізнатись я?

– Ми раз і назавжди заприсяглися довіряти й зберігати відданість один одному; до того ж, якщо ви скажете, що певні в мені, вони покладуться на мене так само, як і ви.

– Я можу кожному з них надати відпустку на два тижні: Атосові, в якого ще не загоїлась рана, для поїздки на води у Форж; Портосові та Арамісові – для того, щоб супроводити друга, якого вони не можуть покинути самого в такій скруті. Наказ про відпустку свідчитиме, що подорож відбувається з моєї згоди.

– Дякую вам, добродію, ви дуже добрі.

– Ідіть до них зараз же – треба все владнати до ранку. Стривайте! Сідайте й пишіть клопотання панові Дезессару. Можливо, за вами вже стежать, тож треба, щоб ваш візит до мене, про який шпигуни кардинала, звичайно, донесуть йому, дістав природне пояснення.

Д’Артаньян написав клопотання, і пан де Тревіль пообіцяв, що не пізніше другої години ночі всі чотири свідоцтва про відпустку будуть на квартирі в кожного з чотирьох учасників подорожі.

– Надішліть, будь ласка, моє свідоцтво до Атоса, – попросив Д’Артаньян. – Я боюся, що вдома на мене чигатиме якась прикра несподіванка.

– Гаразд. До побачення, і щасливої вам дороги!.. Стривайте! – гукнув пан де Тревіль, зупиняючи Д’Артаньяна.

Д’Артаньян обернувся.

– У вас є гроші?

Д’Артаньян ляснув себе по кишені, в якій забряжчали монети.

– Цього вистачить? – спитав пан де Тревіль.

– Триста пістолів.

– Чудово! З такими грішми можна рушати хоч на край світу; отож, до зустрічі.

Д’Артаньян вклонився панові де Тревілю, і той подав йому руку; юнак потис її із шанобливою вдячністю. З дня приїзду до Парижа молодий гасконець не міг нахвалитися паном де Тревілем – таким шляхетним, чесним і великодушним.

Спершу Д’Артаньян навідав Араміса; він не був у свого друга від того пам’ятного вечора, коли стежив за пані Бонасьє. Більше того, останнім часом юнак майже не бачився з ним; коли ж він зустрічав молодого мушкетера випадково, то щоразу помічав на його обличчі тінь глибокої журби і смутку.

Цього вечора Араміс також був похмурий і сумний; Д’Артаньян спробував був розпитати, чому він такий зажурений, та Араміс послався на коментар до вісімнадцятої глави Блаженного Августина, що його має написати латиною не пізніше наступного тижня, і сказав, що заклопотаний саме цим.

Не встигли друзі обмінятися кількома фразами, як прийшов слуга пана де Тревіля й передав Арамісові великий конверт з печатками.

– Що це? – спитав Араміс.

– Наказ про відпустку, яку ви, добродію, просили в пана де Тревіля, – відповів слуга.

– Я не просив ніякої відпустки.

– Мовчіть і беріть, – обізвався Д’Артаньян. – Ось вам, друже, півпістоля за клопоти, – мовив він до слуги. – І перекажіть панові де Тревілю, що пан Араміс щиро дякує за увагу. Можете йти.

Слуга низько вклонився і вийшов.

– Що це означає? – спитав Араміс.

– Зберіть усе, що вам знадобиться для двотижневої подорожі, і йдіть за мною.

– Але я не можу виїхати з Парижа, не дізнавшись принаймні… Араміс замовк.

– Що сталося з нею, чи не так? – докінчив його думку Д’Артаньян.

– З ким? – спитав Араміс.

– З тією жінкою, що була у вас, з хазяйкою вишиваної хусточки.

– Хто вам сказав, що в мене була жінка? – вигукнув Араміс, збліднувши.

– Я бачив її.

– І ви знаєте, хто вона?

– Здогадуюсь.

– Ну, – сказав Араміс, – якщо ви вже стільки знаєте, то чи не відомо вам, принаймні, що сталося з цією жінкою?

– Гадаю, вона повернулась до Тура.

– До Тура? Так, це цілком імовірно; схоже на те, що ви її справді знаєте. Але як могла вона вирушити до Тура, не сказавши мені жодного слова?

– Бо вона боялася, щоб її не арештували.

– Чому ж вона не написала мені?

– Боялася вас цим скомпрометувати.

– Д’Артаньяне, ви повертаєте мене до життя! – вигукнув Араміс – Я вважав себе зневаженим, обдуреним. Я був такий щасливий знову побачити її! Я навіть мріяти не смів, що вона ризикуватиме своєю свободою через мене, бо подумайте самі, з якої іншої причини вона могла приїхати до Парижа?

– З тієї самої, з якої ми сьогодні мусимо їхати в Англію.

– Що ж це за причина? – спитав Араміс.

– Коли-небудь ви дізнаєтесь про це, Арамісе; а тим часом я насмілюся взяти приклад зі скромності “племінниці богослова”.

Згадавши, яку нісенітницю він розповідав колись своїм друзям, Араміс усміхнувся.

– Ну що ж, Д’Артаньяне, коли вона й справді поїхала з Парижа і ви в цьому певні, то мене теж більше нічого тут не затримує, їдьмо! Ви сказали, що ми рушаємо…

– Передовсім до Атоса, і якщо ви йдете зі мною, то поспішіть, будь ласка, бо ми вже й так змарнували чимало часу. До речі, попередьте Базена.

– Базен іде з нами? – здивувався Араміс.

– Можливо. В усякому разі не завадить, щоб він пішов з нами до Атоса.

Араміс покликав Базена й звелів йому збиратися до Атоса.

– Ну що ж, ходімо, – сказав він, приготувавши в дорогу плащ, шпагу та всі три свої пістолети й марно шукаючи в шухлядах бодай якийсь завалящий пістоль. Переконавшись, що грошей немає, він вийшов слідом за Д’Артаньяном, розмірковуючи, як це сталося, що молодий гвардієць не тільки не гірше за нього знав, хто та жінка, яка скористалася з гостинності Араміса, а й набагато краще був обізнаний з тим, куди вона поділася згодом.

Вже на порозі Араміс поклав руку на Д’Артаньянове плече і, пильно глянувши на друга, спитав:

– Ви нікому не розповідали про неї?

– Нікому в світі.

– Атосові й Портосові також?

– Я не сказав їм жодного слова.

– Це добре.

Заспокоєний, Араміс рушив за Д’Артаньяном, і невдовзі вони прийшли до Атоса.

Друзі застали його серед кімнати, з відпусткою в одній руці й листом од пана де Тревіля в другій.

– Чи не скажете, що означають ця відпустка і цей лист? Мені тільки що їх принесли! – спитав здивований Атос.

“Мій любий Атосе, я був би дуже радий, якби ви відпочили тижнів зо два, як цього потребує ваше здоров’я. Можете поїхати на води у Форж або кудись-інде, куди самі схочете, тільки швидше одужуйте.

Відданий вам

Тревіль”.

– Ця відпустка і цей лист, Атосе, означають лише те, що вам треба негайно рушати зі мною в дорогу.

– На води в Форж?

– Туди або кудись в інше місце.

– Для служби королю?

– Королю або королеві; хіба ми не слуги їх величностей? Тут до кімнати ввійшов Портос.

– Тисяча чортів! – вигукнув він. – Ну й дивина: відколи це мушкетерам стали надавати відпустки, про які вони не просили?

– Відтоді, як у них з’явилися друзі, що стали робити це за них, – відповів Д’Артаньян.

– Он як… – пробурмотів Портос – Тут, здається, запахло новинами?

– Авжеж, ми рушаємо в дорогу, – сказав Араміс.

– Куди? – запитав Портос.

– Слово честі, я не знаю нічого, – признався Атос – Спитай у Д’Артаньяна.

– В Лондон, панове, – пояснив Д’Артаньян.

– В Лондон! – вигукнув Портос – А що ми робитимемо в Лондоні?

– Цього я не маю права вам сказати, панове; ви мусите повірити мені на слово.

– Але для подорожі в Лондон потрібні гроші, – зауважив Портос, – а їх у мене немає.

– І в мене, – сказав Араміс.

– І в мене, – додав Атос.

– А в мене вони є, – мовив Д’Артаньян, вийнявши з кишені торбинку й поклавши її на стіл. – Тут триста пістолів; хай кожен візьме по сімдесят п’ять – цього цілком вистачить на дорогу до Лондона і назад. А втім, я ладен присягнути: всі ми до Лондона не доїдемо.

– Чому?

– Бо, можливо, дехто з нас відстане по дорозі.

– Отже, ми вирушаємо в похід?

– І навіть у дуже небезпечний, мушу вас попередити.

– Маєш! – вигукнув Портос – То коли вже ми ризикуємо життям, я б хотів принаймні знати, в ім’я чого це робиться.

– І тобі від цього полегшає? – спитав Атос.

– І все-таки, – сказав Араміс, – я згоден з Портосом.

– А хіба король має звичку пояснювати вам свої накази? Ні; він просто говорить: панове, в Гасконі або у Фландрії точаться бої; рушайте туди – і ви рушаєте. В ім’я чого? Ви навіть не замислюєтесь над цим.

– Д’Артаньян має слушність, – зауважив Атос – Ось наші три свідоцтва про відпустку, які ми дістали від пана де Тревіля, і ось триста пістолів, які ми дістали невідомо від кого. Рушаймо ж помирати туди, куди нам наказано. Чи варте наше життя того, щоб ставити стільки запитань? Д’Артаньяне, я готовий іти за тобою.

– Я також, – обізвався Портос.

– І я, – відгукнувся Араміс – До речі, я зовсім не проти, щоб поїхати з Парижа. Мені треба трохи розважитись.

– Чого-чого, а розваг у нас вистачить, панове, запевняю вас, – пообіцяв Д’Артаньян.

– А тепер скажіть, коли ми вирушаємо? – спитав Атос.

– Негайно, – відповів Д’Артаньян. – Не можна марнувати ані хвилини.

– Гей! Грімо, Планше, Мушкетоне, Базене! – гукнули всі четверо своїм слугам. – Наваксуйте наші ботфорти й приведіть коней з головної квартири.

За тих часів кожен мушкетер мав тримати в головній квартирі, як у казармі, свого коня й коня свого слуги.

Планше, Грімо, Мушкетон і Базен побігли виконувати накази своїх панів.

– А тепер накреслимо план походу, – сказав Портос – Куди ми вирушимо спочатку?

– В Кале, – відповів Д’Артаньян. – Це найкоротший шлях до Лондона.

– Ну, то я пропоную ось що…

– Кажи.

– Четверо душ, які подорожують разом, можуть викликати підозру. Д’Артаньян кожному з нас дасть відповідні вказівки. Я виїду вперед на Булонь, щоб розвідати дорогу; Атос виїде через дві години Ам’єнською дорогою; Араміс поїде за нами на Нуайон. Що ж до Д’Артаньяна, то він вибере дорогу, яку сам схоче, й перевдягнеться у вбрання Планше. Планше ж, надівши форму гвардійця, рушить слідом за нами й зображатиме Д’Артаньяна.

– Панове, – сказав Атос, – я гадаю, що слуги не повинні знати про нашу справу: навіть дворянин може випадково виказати таємницю, а вже слуга майже напевно продасть її.

– Як на мене, план Портоса не зовсім вдалий насамперед тому, – мовив Д’Артаньян, – що я й сам до пуття не знаю, які вказівки маю вам дати. Я везу листа – тільки й того. Я не можу зробити трьох копій з цього листа, бо він запечатаний, і тому мені здається, що нам слід їхати разом. Лист лежить ось тут, у цій кишені. – І він показав, де лежить лист. – Якщо мене вб’ють, один з вас візьме листа, і ви поїдете далі; якщо уб’ють і його, настане черга третього і так далі – аби тільки хтось із нас доїхав до Лондона.

– Браво, Д’Артаньяне! – вигукнув Атос – Я підтримую твою думку. До того ж, треба бути послідовними: я їду на води, ви мене супроводите; замість Форжа я рушаю до моря, бо маю свободу вибору. Нас намагаються затримати, я показую листа пана де Тревіля, а ви – ваші свідоцтва. На нас нападають, ми захищаємось; нас звинувачують у злочині, але ми наполягаємо, що хотіли тільки скупатися в морі. Чотирьох чоловік, які подорожують окремо, дуже легко схопити, тоді як четверо разом – це вже загін. Ми озброїмо чотирьох наших слуг пістолетами й мушкетами; якщо проти нас кинуть хоч ціле військо, ми станемо на бій, і той, хто залишиться живий, одвезе, як сказав Д’Артаньян, листа за адресою.

– Чудово, Атосе! – вигукнув Араміс – Ти говориш не часто, та вже коли скажеш, то не гірше за Іоанна Златоуста[107]. Я – за план Атоса. А ти, Портосе?

– Я також, – відповів Портос, – якщо, звичайно, з ним згоден Д’Артаньян. Д’Артаньянові доручено відвезти листа, тож природно, що він має бути начальником нашої експедиції; хай він вирішує, а ми виконуватимемо його накази.

– Гаразд, – мовив Д’Артаньян, – я за те, щоб ми прийняли план Атоса й рушили в дорогу за півгодини.

– Схвалено! – хором гукнули троє мушкетерів.

Кожен, простягши руку до торбинки, взяв собі сімдесят п’ять пістолів і став лаштуватися в дорогу, щоб за півгодини бути готовим до від’їзду.

XX. Подорож

О другій годині за північ наші четверо шукачів пригод виїхали через ворота Сен-Дені з Парижа. Поки надворі стояла ніч, вони їхали мовчки; темрява мимоволі гнітила їх, і за кожним придорожнім кущем їм ввижалися засідки. Та коли почало світати, язики у них розв’язалися, а разом із сонцем повернулась і звична веселість; наче перед боєм, серця забилися дужче, очі засяяли, і кожному спало на думку, що життя, якого, можливо, доведеться незабаром позбутися, не така вже й погана річ. А втім, вони мали досить грізний вигляд: самі тільки добре вимуштрувані вороні коні мушкетерів, ці благородні помічники й вірні товариші солдата, добре навчені басувати чітким кроком в ескадронному строю, – вже тільки вони самі могли викрити найсуворіше інкогніто.

Позаду їхали слуги, озброєні до зубів.

Усе йшло гаразд аж до Шантильї, куди всі вони прибули о восьмій годині ранку. Настав час поснідати. Вершники спішилися біля корчми, де над дверима був намальований святий Мартін, що віддавав жебракові половину свого плаща. Слугам наказали не розгнуздувати коней, щоб негайно рушати далі.

Друзі ввійшли в корчму й сіли до столу.

Якийсь дворянин, щойно приїхавши з Даммартена, снідав за тим самим столом. Він завів розмову про погоду; подорожні відповіли. Він випив за їхнє здоров’я; вони підняли чарки за нього.

Але тої миті, коли Мушкетон зайшов сказати, що коні готові, і друзі вже підвелися з-за столу, незнайомець запропонував Портосові випити за здоров’я кардинала. Портос відповів, що залюбки пристане на його пропозицію, якщо тільки добродій не відмовиться випити за здоров’я короля. Незнайомець сказав, що не знає іншого короля, крім його високопреосвященства. Портос назвав його п’яницею; незнайомець вихопив шпагу.

– Ви вчинили дурницю, – сказав Атос – Але нічого не вдієш, відступати пізно; отож убийте цього чоловіка і якомога швидше наздоганяйте нас.

Троє друзів скочили на коней і помчали щодуху, а Портос залишився, присягаючись проколоти супротивника наскрізь за всіма правилами фехтувального мистецтва.

– От вам і перший, – мовив Атос, од’їхавши кроків на п’ятсот від корчми.

– Але чому цей пройдисвіт присікався саме до Портоса, а не до когось іншого? – спитав Араміс.

– Бо Портос розмовляв голосніше за всіх, і незнайомець подумав, що він серед нас найголовніший, – пояснив Д’Артаньян.

– Я завжди казав, що цей молодий гасконець – джерело мудрості, – пробурмотів Атос.

Подорожні поскакали далі.

В Бове вони зупинились на дві години, щоб дати спочити коням і зачекати Портоса. Та коли дві години минули і друзі переконались, що не діждуться ні Портоса, ні бодай якоїсь звістки про нього, вони знову рушили в дорогу.

За милю від Бове, в місці, де шлях ішов вузькою стрічкою між двома укосами, подорожні побачили гурт грабарів, які вдавали, ніби ремонтують дорогу, а насправді копали ями й старанно поглиблювали глинясті вибоїни.

Араміс, боячись закаляти ботфорти, гримнув на грабарів. Атос хотів зупинити його, але було пізно. Грабарі почали глузувати з подорожніх так зухвало, що навіть завжди розважливий Атос втратив самовладання й, розігнавши коня, наїхав на землекопів.

Грабарі відступили до рівчака й вихопили звідти по мушкету; отож наші семеро подорожніх змушені були в прямому розумінні слова пробиватися крізь стрій. Одна куля влучила Арамісові в плече, друга засіла Мушкетонові нижче поперека. Проте тільки Мушкетон упав з коня, але не тому, що його рана була надто небезпечна, а тому, що, не маючи змоги роздивитися її як слід, подумав, що поранений набагато серйозніше, ніж насправді.

– Це засідка! – вигукнув Д’Артаньян. – Не стріляйте і – вперед!

Знемагаючи від болю, Араміс схопився за гриву коня, і той поніс його слідом за іншими. Мушкетонів кінь наздогнав їх без вершника і зайняв своє місце в строю.

– У нас буде запасний кінь, – сказав Атос.

– Краще був би запасний капелюх, – відповів Д’Артаньян. – Мій зірвала куля. На щастя, лист, який я везу, схований не в ньому.

– Все це так, але вони можуть убити бідолаху Портоса, коли він проїздитиме повз них, – мовив Араміс.

– Якби Портос був цілий і здоровий, він давно б уже наздогнав нас, – зауважив Атос – Боюся, що, ставши в позицію, той п’яниця вмить протверезів.

Вони проскакали ще дві години, хоч коні були такі зморені, що, здавалося, от-от пристануть.

Подорожні звернули на путівець, сподіваючись, що тут їм буде безпечніше; але в Кревкері Араміс заявив, що йому несила рухатися далі. Справді, щоб доїхати сюди, молодому мушкетерові довелося зібрати всю свою мужність. Він блід чимраз дужче, і його треба було підтримувати в сідлі. Тож Араміса зсадили біля входу до корчми, лишивши з ним і Базена, якого, попри всі його чесноти, в перестрілках слід було скоріше боятися, ніж чекати від нього допомоги, і рушили далі, сподіваючись заночувати в Ам’єні.

– Тисяча чортів! – вигукнув Атос, коли загін, що поменшав тепер уже до чотирьох душ – його самого, Д’Артаньяна, Грімо та Планше, знову виїхав на дорогу. – Тисяча чортів! Більше вони мене не спіймають на гачок, і я обіцяю вам: ніхто не змусить мене сказати слово або схопитися за шпагу аж до Кале. Присягаюсь у цьому…

– Не присягайтеся, – відказав Д’Артаньян. – Краще поскачемо чвалом, якщо тільки наші коні витримають.

Вони підострожили коней, і ті помчали ще швидше.

Опівночі подорожні дісталися до Ам’єна і спішилися біля корчми “Золота лілея”.

Хазяїн мав вигляд найпоряднішої людини на світі; він радо зустрів гостей зі свічником в одній руці й нічним ковпаком у другій і тут же запропонував кожному з них по чудовій кімнаті, які, щоправда, на превеликий його жаль, містилися в протилежних кінцях будинку. Д’Артаньян і Атос відмовились. Тоді хазяїн сказав, що в нього немає інших покоїв, які були б гідні їхніх світлостей, але подорожні відповіли, що вони переночують в одній кімнаті на матрацах, простелених долі. Хоч як хазяїн наполягав на своєму, друзі не здавалися, і корчмар мусив скоритись.

Не встигли подорожні замкнути двері й розстелити постелі, як хтось постукав у віконницю; вони спитали, хто там, упізнали голоси своїх слуг і відчинили вікно.

Це й справді були Планше та Грімо.

– Хай Грімо охороняє коней, – сказав Планше, – а я, коли панове дозволять, ляжу тут під дверима, щоб ніхто не вліз до кімнати.

– На чому ж ти ляжеш? – спитав Д’Артаньян.

– Ось моя постіль, – відповів Планше. І він показав оберемок соломи.

– Ти маєш слушність, – сказав Д’Артаньян. – Обличчя хазяїна мені теж не подобається – надто вже воно солодке.

– І мені воно не подобається, – обізвався Атос.

Планше вліз у вікно й ліг упоперек дверей. Грімо замкнувся в стайні, сказавши, що на п’яту годину ранку всі четверо коней і він сам будуть готові рушати в дорогу.

Ніч минула досить спокійно. Щоправда, близько другої години хтось намагався відчинити двері; але Планше прокинувся й гукнув:

– Хто там?

Йому відповіли, що помилилися дверима, й пішли далі.

О четвертій ранку зі стайні долинув гамір. Виявилось, що Грімо хотів розбудити конюхів, і ті його побили. Коли друзі відчинили вікно, то побачили, що бідолашний Грімо лежить непритомний – його вдарили по голові держаком од вил.

Планше вийшов на подвір’я й хотів осідлати коня, але побачив, що ноги в них розбиті. Тільки Мушкетонів огир, який пробіг учора п’ять чи шість годин порожнем, міг би скакати далі, проте, з незрозумілої причини, коновал, котрого начебто попросили пустити кров одному з хазяйських коней, помилково зарізав коня Мушкетона.

Обставини й справді складалися кепсько: всі ці лихі події, які низалися одна на одну, могли бути випадковими, але так само вони могли стати й наслідком змови. Атос і Д’Артаньян вийшли на вулицю, а Планше подався довідатись, чи немає де часом трьох коней для продажу. Біля входу до корчми стояло двоє осідланих скакунів, свіжих і сильних. Це було саме те, що треба. Планше спитав, де власники коней; йому відповіли, що вони ночували в корчмі й зараз розраховуються з хазяїном.

Атос пішов заплатити за постій, а Д’Артаньян і Планше залишилися біля воріт. Корчмар був у дальній кімнаті з низькою стелею, і мушкетера попросили зайти туди.

Нічого не підозрюючи, Атос вийняв з кишені два пістолі й подав їх хазяїнові: той сидів за конторкою з безліччю маленьких шухлядок, одна з яких була напіввисунута. Корчмар узяв в Атоса гроші, прискіпливо роздивився їх і зненацька заволав, що пістолі фальшиві й що він зараз же накаже арештувати Атоса разом з його спільниками як фальшивомонетників.

– Негідник! – вигукнув Атос, наступаючи на хазяїна. – Я тобі вуха відріжу!

Аж тут четверо озброєних до зубів чолов’яг увірвалися через бічні двері й кинулись на Атоса.

– Я в пастці! – закричав Атос що було сили. – Не гай часу, Д’Артаньяне, скачи звідси! – І він двічі вистрелив з пістолета.

Д’Артаньян і Планше не примусили себе вмовляти. Вони відв’язали коней, що стояли біля воріт, скочили на них, дали остроги й помчали чвалом.

– Не знаєш, що сталося з Атосом? – спитав Д’Артаньян у Планше, підстьобуючи коня.

– Ах, пане, – відповів Планше, – я бачив, як двома пострілами він поклав двох зухвальців і напав зі шпагою в руках на решту лиходіїв.

– Молодець Атос! – прошепотів Д’Артаньян. – Подумати тільки, що довелось його покинути! А втім, можливо, така сама доля чигає й на нас через кілька кроків. Вперед, Планше, вперед! Ти славний хлопець.

– Я вже казав вам, добродію, – відповів Планше, – що пікардійця можна пізнати тільки в дії; до того ж, я тут у своїх рідних місцях, а це додає мені хоробрості.

Знову підостроживши коней, вони, не зупиняючись, доскакали до Сент-Омера. В Сент-Омері, не випускаючи про всяк випадок з рук вуздечок, подорожні дали коням перепочити, тут же на вулиці нашвидку попоїли й помчали далі.

Кроків за сто до в’їзду в Кале Д’Артаньянів кінь упав і не піднявся: кров полилася в нього з ніздрів і з очей. Залишався, правда, кінь Планше, але він став як укопаний, і годі було примусити його зрушити з місця.

На щастя, як ми вже сказали, мандрівники були за якихось сто кроків од міста; покинувши коней на дорозі, вони побігли до порту. Планше показав Д’Артаньянові на дворянина, що разом зі слугою також прямував до міста, випередивши їх не більше, ніж на п’ятдесят кроків.

Наші подорожні швидко наздогнали дворянина, хоч він і поспішав не менше за них. Ботфорти в незнайомця були запорошені, і він нетерпляче розпитував, чи не можна цієї ж хвилини виїхати до Англії.

– Не було б нічого простішого, – відказав капітан шхуни, готової до відплиття, – але сьогодні вранці надійшов наказ нікого не випускати в море без спеціального дозволу пана кардинала.

– Я маю такий дозвіл, – мовив дворянин, виймаючи з кишені папір. – Ось він.

– Хай його підпише комендант порту, – відповів капітан, – і моє судно до ваших послуг.

– Де мені знайти коменданта?

– В його заміському будинку.

– Де цей будинок?

– За чверть милі від міста. Його видно звідси; бачите, он там, біля горбочка, дах під черепицею.

– Дуже добре, – сказав дворянин.

І разом зі слугою він попрямував до будинку коменданта.

Д’Артаньян і Планше пішли слідом за незнайомцем, пропустивши його кроків на п’ятсот уперед.

За містом Д’Артаньян наддав ходи й наздогнав дворянина у невеличкому гайку.

– Добродію, – мовив Д’Артаньян, – ви, здається, дуже поспішаєте?

– Надзвичайно, добродію.

– Мені дуже прикро, – вів далі Д’Артаньян, – але я теж поспішаю і хотів би вас просити про послугу.

– Про яку саме?

– Пропустити мене вперед.

– Це неможливо, – відповів незнайомець. – Я проїхав шістдесят миль за сорок чотири години, і мені конче треба завтра опівдні бути в Лондоні.

– А я проїхав ту саму відстань за сорок годин, і мені треба бути в Лондоні завтра о десятій ранку.

– Дуже шкода, добродію; я приїхав першим і не пройду другим.

– Дуже шкода, добродію; я приїхав другим, але пройду першим.

– За наказом короля! – сказав дворянин.

– За власним бажанням! – сказав Д’Артаньян.

– Мені здається, ви просто шукаєте приводу для сварки.

– Тисяча чортів! Чом би й ні?

– Чого вам треба?

– Ви хочете знати?

– Авжеж.

– Гаразд! Мені потрібен дозвіл, який є у вас і якого немає в мене, дарма що він мені позаріз необхідний.

– Певно, ви жартуєте.

– Я ніколи не жартую.

– Уступіться з дороги!

– Не уступлюся.

– Мій хоробрий юначе, я розіб’ю вам голову. Гей, Любене! Мої пістолети!

– Планше, – сказав Д’Артаньян, – візьми на себе слугу, а я розберуся з паном.

Дужий і спритний, Планше, який після перших своїх подвигів ще й посміливішав, схопив Любена, кинув його на землю й поставив коліно йому на груди.

– Робіть свою справу, пане, – мовив Планше, – я вже свою зробив.

Дворянин вихопив шпагу й кинувся на Д’Артаньяна; але він натрапив на сильного супротивника.

За три секунди Д’Артаньян тричі поранив його, примовляючи при кожному ударі шпагою:

– Це за Атоса! Це за Портоса! Це за Араміса!

Після третього удару дворянин упав як підкошений. Д’Артаньян вирішив, що супротивник убитий або принаймні непритомний, і схилився над ним, аби забрати дозвіл, та тільки-но він простяг руку, щоб обшукати пораненого, як той, стиснувши з останніх сил в руці шпагу, вдарив його вістрям у груди.

– Це для вас!

– А це – за мене! Останній – на закуску! – люто вигукнув Д’Артаньян, завдавши незнайомцеві четвертого удару шпагою в живіт.

Дворянин заплющив очі й знепритомнів.

Д’Артаньян вивернув кишеню, куди, як він бачив, подорожній поклав дозвіл на виїзд, і забрав його собі. Дозвіл був виписаний на ім’я графа де Варда.

Потім, востаннє глянувши на вродливого юнака, якому було не більше двадцяти п’яти років і який лежав тепер безтямний, може, й мертвий, Д’Артаньян зітхнув, подумавши про примхи долі, що змушують людей убивати одне одного задля інтересів інших, чужих і незнайомих, котрі часто-густо навіть уявлення не мають про їх існування.

Та незабаром його думки урвав Любен. Він щосили кликав на допомогу.

Планше схопив його за горло.

– Добродію, – сказав він, – поки я так триматиму цього бевзя, він, я певен, не закричить; але тільки-но відпущу, він знову залементує. Я впізнаю в ньому нормандця, а нормандці страх які затяті.

Справді, хоч як міцно стискав Планше горло Любенові, той все одно поривався кричати.

– Стривай, – мовив Д’Артаньян.

І, витягши носовичка, він заткнув Любенові рота.

– А тепер, – запропонував Планше, – прив’яжімо його до дерева. Зробивши цю справу на совість, вони перенесли графа де Варда ближче до його слуги, а що вже сутеніло й обидва – поранений та зв’язаний – лежали в лісі, то було ясно: вони пробудуть тут до ранку.

– Не гаймо часу, – звелів Д’Артаньян, – швидше до коменданта!

– Але ж ви, здається, поранені? – спитав Планше.

– Пусте! Треба поспішати; рану ми перев’яжемо згодом; до того ж, по-моєму, вона зовсім легка.

І обоє квапливо подалися до будинку шановного чиновника. Йому доповіли про прихід графа де Варда. Д’Артаньяна ввели до кабінету.

– У вас є дозвіл, підписаний кардиналом? – спитав комендант.

– Так, добродію, – відповів Д’Артаньян, – ось він.

– О, він цілком справний і навіть з вказівкою сприяти вам, – зауважив комендант порту.

– Воно й зрозуміло, – відповів Д’Артаньян. – Я – один із найближчих помічників кардинала.

– Схоже на те, що його високопреосвященство хоче комусь перешкодити дістатися до Англії.

– Так, одному беарнському дворянинові, Д’Артаньяну, який виїхав з Парижа разом з трьома своїми приятелями, маючи намір добутися до Лондона.

– Ви знаєте його особисто? – спитав комендант.

– Кого?

– Та цього Д’Артаньяна.

– Якнайкраще.

– Тоді назвіть його прикмети.

– Залюбки це зроблю.

І Д’Артаньян якнайдокладніше змалював портрет графа де Варда.

– Його хтось супроводить? – спитав комендант.

– Так, слуга на ймення Любен.

– Ми простежимо за ними, і якщо тільки вони потраплять нам до рук, його високопреосвященство може бути спокійним: ми вирядимо їх до Парижа під надійною охороною.

– І тим самим, пане коменданте, – сказав Д’Артаньян, – ви заслужите найвищу подяку кардинала.

– Ви побачите його після повернення, графе?

– Безперечно.

– Перекажіть йому, будь ласка, що я – найвідцаніший його слуга.

– Неодмінно перекажу.

Приємно вражений цією обіцянкою, комендант порту зробив на дозволі-перепустці позначку й віддав папір Д’Артаньянові.

Д’Артаньян не марнував часу на зайві люб’язності: вклонившися комендантові, він подякував і вийшов з кабінету.

Вдвох із Планше вони поспішили до порту кружним шляхом, обминули ліс і увійшли в місто через інші ворота.

Шхуна, як і годину тому, стояла напоготові, капітан чекав на березі.

– Як справи? – спитав він, угледівши Д’Артаньяна.

– Ось перепустка, підписана комендантом порту, – відповів той.

– А другий дворянин?

– Він сьогодні не поїде, – сказав Д’Артаньян. – Але не хвилюйтесь – я заплачу за обох.

– Тоді – в дорогу! – вигукнув капітан.

– В дорогу! – повторив Д’Артаньян.

Разом із Планше вони сіли в шлюпку; за п’ять хвилин обоє зійшли на шхуну.

Це було саме вчасно. Не встигли вони відплисти й на півмилі, як на березі спалахнув вогонь і гуркнув постріл.

То був постріл з гармати, який сповіщав про закриття порту.

Тепер можна було перев’язати рану; на щастя, як і казав Д’Артаньян, вона була досить легка: вістря шпаги ковзнуло вздовж ребра, сорочка одразу ж присохла до рани, і крові витекло небагато.

Д’Артаньян знемагав од утоми; йому прослали на палубі матрац, він упав на нього й заснув.

На світанку шхуна була вже за три чи чотири милі від берегів Англії; вітер уночі майже не віяв, і вони рухалися дуже повільно.

О десятій годині кинули якір у Дуврі.

О пів на одинадцяту Д’Артаньян ступив на англійську землю й вигукнув:

– Нарешті я тут!

Але це ще було не все: він мав дістатися до Лондона.

В Англії пошта працювала добре. Д’Артаньян і Планше сіли на коней, поштар поїхав попереду; через чотири години вони побачили ворота столиці.

Д’Артаньян зовсім не знав Лондона, не знав жодного англійського слова; але він написав ім’я герцога Бекінгема на папірці, і йому відразу ж показали, куди треба їхати.

Герцог разом з королем був у Віндзорі[108] на полюванні.

Д’Артаньян викликав довіреного камердинера герцога, який супроводив свого господаря в усіх його подорожах і тому чудово розмовляв французькою мовою; молодий гасконець пояснив, що прибув з Парижа у надзвичайно важливій справі і що йому треба негайно зустрітися з герцогом.

Впевненість, з якою говорив Д’Артаньян, переконала Патріка – так звали цього міністра при міністрові. Він звелів осідлати двох коней і взявся сам супроводити молодого гвардійця. Що ж до Планше, то його, задерев’янілого, ледве зняли з коня: бідолаха був ледь живий від утоми. Ну, а Д’Артаньяна, певно, викували з заліза.

Приїхавши до замку, вони спитали, де герцог. Король і Бекінгем були на соколиному полюванні десь у болотах за дві чи три милі від них.

Через двадцять хвилин Д’Артаньян і його супутник дісталися до вказаного місця. Незабаром Патрік почув голос герцога, який кликав свого сокола.

– Про кого накажете доповісти мілордові герцогу? – спитав Патрік.

– Про юнака, що якось увечері затіяв з ним сварку на Новому мості навпроти Самаритянки.

– Дивна рекомендація.

– Ви побачите: вона варта будь-якої іншої.

Патрік пустив коня чвалом, наздогнав герцога й доповів, що на нього чекає гонець, повторивши наведені нами слова.

Бекінгем ураз пригадав Д’Артаньяна і, зрозумівши, що у Франції, певно, сталося щось важливе, квапливо спитав, де юнак, який привіз новини; впізнавши здалеку гвардійську форму, він підострожив коня й галопом підскакав до Д’Артаньяна. Патрік шанобливо зупинився збоку.

– Чи не сталося якоїсь біди з королевою? – спитав Бекінгем таким голосом, який беззастережно свідчив про силу його турботи й кохання до Анни Австрійської.

– Мабуть, ні; і все-таки мені здається, що королеві загрожує велика небезпека, від якої врятувати її може тільки ваша світлість.

– Я? – вигукнув Бекінгем. – Невже я матиму щастя бодай чимось прислужитися їй? Кажіть! Кажіть!

– Візьміть цей лист, – мовив Д’Артаньян.

– Лист! Від кого він?

– Від її величності, я гадаю.

– Від її величності! – прошепотів Бекінгем, збліднувши так, що Д’Артаньян перелякався, аби він не знепритомнів.

Герцог розпечатав конверт.

– Що це? – спитав він, показуючи Д’Артаньянові проколоту наскрізь сторінку листа.

– А я цього й не помітив, – відповів Д’Артаньян. – Мабуть, шпага графа де Варда, ввійшовши мені в груди, пробила й цю дірку.

– Ви поранені? – спитав Бекінгем, розгортаючи листа.

– О, дурниці! – сказав Д’Артаньян. – Подряпина.

– Боже мій! Що я прочитав! – скрикнув герцог. – Патріку, залишайся тут або краще розшукай короля, хоч би де він був, і перекажи, що я уклінно прошу його величність пробачити мені, але справа надзвичайної ваги змушує мене вирушити до Лондона, їдьмо, добродію, їдьмо!

І обоє щодуху помчали в столицю.

XXI. Графиня Вінтер

Поки вони їхали, герцог дізнався від Д’Артаньяна коли не про все, що сталося, то принаймні про те, що Д’Артаньянові було відомо. Пов’язавши почуте від юнака з власними спогадами, він склав собі більш-менш ясне уявлення про становище, на серйозність якого, до речі, попри всю свою лаконічність, вказував і лист королеви. Особливо ж вразило герцога те, що кардинал, для якого було надзвичайно важливо, аби цей юнак не ступив на англійський берег, все-таки не знайшов способу затримати його в дорозі. Отож, почувши від герцога слова подиву й захоплення, Д’Артаньян розповів йому про всі перестороги й про те, як завдяки самовідданості трьох його друзів, котрих, поранених і скривавлених, він мусив залишити в дорозі, йому самому пощастило відбутись ударом шпаги, що порвав лист королеви і за який так дорого заплатив граф де Вард.

Слухаючи цю щиру й просту розповідь Д’Артаньяна, герцог час од часу здивовано позирав на нього, ніби не вірячи, що така завбачливість, така мужність і відданість могли визначити поведінку юнака, якому, либонь, не минуло ще й двадцяти років.

Коні мчали мов вітер; за кілька хвилин герцог і Д’Артаньян були вже в Лондоні. Д’Артаньян сподівався, що, в’їхавши в місто, герцог стримає коня, але той не зробив цього; Бекінгем мчав тим самим нестримним алюром, мало турбуючись, що збиває з ніг необачних перехожих, які траплялися йому на шляху. На вулицях міста сталося кілька таких випадків; проте герцог жодного разу не озирнувся, аби глянути, що скоїлося з тими, кого він збив. Д’Артаньян чув, як навздогін вершникам безперестанку лунали крики, що дуже скидалися на прокльони.

Влетівши на подвір’я палацу, Бекінгем спішився, кинув поводи коневі на спину й побіг до дверей. Д’Артаньян зробив те саме, хоч і куди більше непокоївся за долю свого коня: він цінував по заслузі цих благородних тварин. На превелику свою втіху, юнак побачив, як кілька слуг, вискочивши з кухні та стайні, підбігли до коней і відвели їх під навіс.

Герцог ішов сягнистим кроком, і Д’Артаньян ледве встигав за ним. Він проминув кілька віталень, умебльованих настільки вишукано, що найясніші вельможі Франції навряд чи могли собі таке уявити, і ввійшов до спальні – справжнісінького чуда найвибагливішого смаку і найпишніших розкошів. В алькові видніли напівсховані гобеленом двері; герцог одімкнув їх золотим ключиком, що висів на золотому ланцюжку у нього під сорочкою.

Д’Артаньян скромно зупинився; але, ступивши на поріг, Бекінгем обернувся до юнака й, помітивши його нерішучість, сказав:

– Заходьте, і якщо ви матимете щастя побачити її величність, розкажіть про все, що бачили.

Підбадьорений цим запрошенням, Д’Артаньян пішов за герцогом, і двері за ними зачинилися.

Вони опинилися в маленькій, яскраво освітленій безліччю свічок капличці, стіни якої були оббиті персидським шовком і золотою парчею. На невеличкому олтарі, під блакитним оксамитовим балдахіном, увінчаним червоними та білими перами, стояв портрет Анни Австрійської на повен зріст, такий схожий на оригінал, що Д’Артаньян не міг приховати свого захоплення: здавалося, королева от-от заговорить до них.

На олтарі під портретом стояла скринька з діамантовими підвісками.

Герцог підійшов до олтаря і став на коліна, наче священик перед розп’яттям; потім узяв скриньку й відчинив її.

– Візьміть, – сказав він, виймаючи великий бант з блакитного муару, що весь сяяв діамантами. – Візьміть, ось вони, ці безцінні підвіски, з якими я дав собі слово зійти в могилу. Королева дала їх мені, королева й забирає їх у мене: її воля для мене – як воля Божа, завжди і в усьому.

І, одну по одній, герцог заходився цілувати підвіски, які мусив тепер віддати. Та враз він розпачливо зойкнув.

– Що сталося? – збентежено спитав Д’Артаньян. – Що з вами, мілорде?

– Все загинуло! – вигукнув Бекінгем, збліднувши як смерть. – Немає двох підвісок, їх залишилося тільки десять.

– Мілорд загубив підвіски чи вважає, що їх у нього викрали?

– Їх викрали, – відповів герцог. – І ця крадіжка – справа кардиналових рук. Погляньте-но: стрічки, на яких вони трималися, обрізано ножицями.

– Чи не здогадується мілорд, хто саме їх викрав?.. Можливо, підвіски ще в цієї особи…

– Стривайте, стривайте! – вигукнув герцог. – Я надівав їх лише один раз, тиждень тому, на королівський бал, у Віндзорі. Графиня Вінтер, з якою я посварився, на тому балі явно хотіла помиритися зі мною. Це примирення було помстою ревнивої жінки. Відтоді я жодного разу не бачив її. Безперечно, вона – шпигун кардинала.

– Невже його шпигуни нишпорять по всьому світу? – вигукнув Д’Артаньян.

– Авжеж! – мовив Бекінгем крізь зціплені від люті зуби. – Так, це жахливий ворог… На коли призначено у вас свято?

– На наступний понеділок.

– На наступний понеділок! Ще п’ять днів, часу більше, ніж досить. Патріку! – гукнув герцог, прочинивши двері каплички. – Патріку!

Довірений камердинер став на порозі.

– Мого ювеліра й мого секретаря!

Камердинер вийшов – мовчки й так швидко, наче хотів підкреслити свою звичку до сліпої й беззаперечної покори.

Хоч першим викликали ювеліра, проте секретар увійшов раніше. Це було цілком зрозуміло: він мешкав у палаці. Секретар застав Бекінгема в спальні за столом, коли той власноручно писав якісь накази.

– Пане Джексоне, – мовив герцог до секретаря, – вам слід зараз же піти до лорда-канцлера й сказати йому: виконання цих наказів я покладаю на нього особисто. Я хочу, щоб їх обнародували негайно.

– Але, ваша світлосте, що я відповім, коли лорд-канцлер спитає, чим зумовлені такі надзвичайні заходи?

– Ви відповісте, що це було моє бажання і що я нікому не мушу пояснювати свої вчинки.

– Чи повинен лорд-канцлер, – спитав секретар, ледь помітно всміхнувшись, – передати цю відповідь його величності, якби королю заманулось дізнатися, чому жоден корабель не може віднині вийти з портів Великобританії?

– Так, добродію, – відповів Бекінгем. – Хай лорд-канцлер скаже королю, що я вирішив оголосити війну і що цей захід – моя перша ворожа акція проти Франції.

Секретар вклонився і вийшов.

– Ну, щодо цього ми можемо бути спокійні, – сказав Бекінгем, обернувшись до Д’Артаньяна. – Коли підвіски ще не переправлені до Франції, вони потраплять туди тільки після вашого повернення.

– Чому?

– Я наклав заборону на вихід у море будь-якого судна, що перебуває в портах його величності, і без спеціального дозволу жодне з них не має права знятися з якоря.

Д’Артаньян приголомшено дивився на герцога, який необмежену владу, даровану йому королем, примушував служити своєму коханню, Бекінгем з виразу обличчя юнака вгадав його думки і всміхнувся.

– Авжеж, – сказав він, – моя справжня королева – Анна Австрійська; одне її слово – і я ладен зрадити свого короля, свою країну, зрадити Бога. Вона просила мене не підтримувати протестантів Ла-Рошелі, як це я їм обіцяв, і я підкорився. Я не дотримав свого слова, але хіба це не все одно? Адже я вволив її волю; тож чи не був я цілком винагороджений за свою покірливість? Адже саме завдяки цій покірливості я маю її портрет!

Д’Артаньяна вразило, на якій тоненькій ниточці часом висить доля цілого народу й життя багатьох тисяч людей.

Він стояв, поринувши в свої думки, коли ввійшов ювелір. Це був ірландець, блискучий майстер своєї справи, який не приховував, що має по сто тисяч фунтів[109] у рік на замовленнях герцога Бекінгема.

– Пане О’Рейлі, – сказав герцог, зайшовши з ним до каплички, – гляньте на ці діамантові підвіски й скажіть, скільки коштує кожна з них.

Ювелір єдиним поглядом оцінив вишуканість оправи, визначив вартість діамантів і, не вагаючись, відповів:

– Півтори тисячі пістолів кожна, мілорде.

– Скільки днів треба, щоб виготовити дві такі підвіски? Ви бачите – тут бракує саме двох.

– Тиждень, мілорде.

– Я заплачу по три тисячі за кожну, але вони потрібні мені післязавтра.

– Мілорд матиме їх.

– Ви безцінна людина, пане О’Рейлі, але це ще не все: підвіски я не можу довірити нікому, – Їх треба виготовити тут, у палаці.

– Це неможливо, мілорде; тільки я зумію виконати роботу так, щоб різниця між новими й старими підвісками була зовсім не помітна.

– Тоді, мій любий пане О’Рейлі, ви мій бранець, і якби ви навіть схотіли зараз вийти з палацу, вам однаково це не вдалося б. Отож, підкоріться долі. Назвіть імена потрібних вам підмайстрів і скажіть, які саме інструменти вони мають взяти з собою.

Ювелір добре знав герцога, розумів, що будь-які заперечення марні, і тому змирився з неминучістю.

– Ви дозволите мені повідомити дружину? – спитав він.

– О, ви навіть можете бачити її, любий пане О’Рейлі: ваше ув’язнення не буде суворим, смію вас запевнити. А що будь-які клопоти вимагають винагороди, то ось вам, крім суми, обіцяної за підвіски, чек іще на тисячу пістолів – відшкодування за всі ваші прикрощі.

Д’Артаньян і досі не отямився від подиву, що його викликав у нього цей міністр, який так вільно розпоряджався людьми й мільйонами.

Ювелір написав дружині листа, додавши до нього чек на тисячу пістолів і попросивши прислати найкращого підмайстра, набір діамантів відповідно до списку, де було точно вказано їхню вагу та якість, а також усі необхідні інструменти.

Бекінгем одвів ювеліра в призначену для нього кімнату, яку вже за півгодини переобладнали під майстерню. Потім герцог наказав поставити біля всіх дверей варту й заборонив пропускати туди будь-кого, крім камердинера Патріка. Нема чого й говорити, що ювелірові О’Рейлі та його помічникові було якнайсуворіше заборонено виходити з кімнати під будь-яким приводом.

Уладнавши усі ці справи, герцог обернувся до Д’Артаньяна.

– А тепер, мій юний друже, – сказав він, – Англія належить нам обом; чого хочете ви, чого бажаєте?

– Постіль, – відповів Д’Артаньян. – Мушу признатися, що це мені зараз найнеобхідніше.

Бекінгем наказав приготувати Д’Артаньянові кімнату поряд зі своєю спальнею. Йому хотілося, щоб юнак весь час був поруч – не тому, що він не довіряв йому, а для того, щоб мати співрозмовника, з яким можна було б досхочу говорити про королеву.

За годину в Лондоні оголосили наказ про заборону виходити в море геть усім кораблям з вантажем для Франції, в тому числі й поштовим пакетботам. Усім було ясно: це – оголошення війни між двома королівствами.

На третій день об одинадцятій годині підвіски були готові; вони були зроблені так точно і такі схожі з рештою, що сам Бекінгем не зміг відрізнити нові від старих, і навіть найдосвідченішим ювелірам годі було б розпізнати їх.

Герцог зараз же послав по Д’Артаньяна.

– Ось, – сказав він, – діамантові підвіски, по які ви приїхали. Тож будьте свідком – я зробив усе, що було в людських силах.

– Будьте певні, мілорде, я все це підтверджу; але ваша світлість віддає мені підвіски без скриньки?

– Скринька вам заважатиме в дорозі. До того ж, вона тим мені дорожча, що тільки одна й лишається в мене. Ви скажете, що я хотів би зберігати її як пам’ять.

– Я передам усе це слово в слово, мілорде.

– А тепер, – мовив Бекінгем, пильно глянувши на юнака, – як мені віддячити вам? Д’Артаньян зашарівся по самісінькі вуха. Він зрозумів, що герцог хоче змусити його взяти що-небудь у подарунок, і думка про те, що за кров його товаришів і за його власну кров може бути заплачено англійським золотом, здалася йому просто відразливою.

– Поговорімо відверто, мілорде, – мовив Д’Артаньян, – і зважмо все як слід, щоб не лишалося ніяких непорозумінь. Я служу королю та королеві Франції й перебуваю в роті пана Дезессара, котрий, так само як і його свояк пан де Тревіль, безмежно відданий їх величностям. Більше того, можливо, я б ніколи й не погодився на все це, коли б не бажання зробити послугу одній особі, що дорога мені так само, як вам дорога королева.

– Так, – сказав герцог усміхаючись, – я, здається, знаю цю особу, це…

– Мілорде, я не назвав її імені, – урвав юнак.

– Ваша правда, – відповів герцог. – Тож саме цій особі я й маю бути вдячним за вашу самовідданість?

– Авжеж, мілорде, бо тепер, коли от-от може спалахнути війна, я, мушу признатися, бачу в особі вашої світлості тільки англійця, а отже, ворога, з яким я куди охочіше зустрівся б на полі бою, ніж у Віндзорському парку або в коридорах Лувру; проте це аж ніяк не перешкодить мені якнайретельніше виконати доручення і, коли треба буде, накласти заради нього життям. Але я ще раз кажу вашій світлості: вам так само нема чого дякувати мені за те, що я зробив під час нашого другого побачення, як і за те, що було під час нашої першої зустрічі.

– А ми ще кажемо: “Гордий, як шотландець”[110], – прошепотів Бекінгем.

– Зате ми кажемо: “Гордий, як гасконець”, – відповів Д’Артаньян. – Гасконці – це французькі шотландці.

Д’Артаньян вклонився герцогові й пішов до виходу.

– Стривайте! Отак ви збираєтесь їхати? Але на чому? І як?

– Отак і збираюся.

– Ці мені в біса французи! Нічим їх не збентежиш!

– Я забув, що Англія – острів, а ви – його володар.

– Ідіть до порту, розшукайте бриг “Зунд”, передайте капітанові цього листа; він одвезе вас до маленької французької гавані, де вас ніхто не підстерігатиме і де пристають здебільшого тільки рибальські шхуни.

– Як називається гавань?

– Сен-Валері. Та почекайте ж бо! Прибувши туди, ви зайдете до занедбаної корчми без назви й без вивіски, до справжнісінького портового кубла. Помилитися не можна – там тільки таке кубло і є.

– Що далі?

– Ви покличете хазяїна й скажете йому: “Forward”.

– Що означає…

– “Вперед”: це пароль. Хазяїн дасть вам осідланого коня й покаже, куди їхати далі; по дорозі на вас чекатиме чотири зміни коней. Якщо схочете, то залишайте на кожній зупинці свою паризьку адресу, і всіх чотирьох коней відправлять слідом за вами; двоє з них вам уже знайомі, і ви, як знавець, могли їх оцінити – це ті самі, на яких ми з вами мчали з Віндзора. Інші двоє, повірте мені, не гірші. Ці четверо коней споряджені для походу. Попри всю вашу гордість, ви не відмовитеся взяти одного собі й попросити ваших друзів взяти по одному для кожного з них. Коні добре прислужаться вам під час війни з нами. Кінець – ділу вінець, як кажуть французи, чи не так?

– Мілорде, я приймаю ваш подарунок, – відповів Д’Артаньян. – І дай Боже, щоб ми зуміли якнайкраще скористатися з нього.

– А тепер – вашу руку, юначе. Можливо, ми скоро зустрінемось на полі бою; а тим часом, сподіваюся, ми прощаємось з вами, як добрі друзі.

– Так, мілорде, але з надією зустрітися незабаром, як вороги.

– Не турбуйтеся, я вам це обіцяю.

– Вірю вашому слову, мілорде.

Д’Артаньян вклонився герцогові й швидко вийшов.

Проти Тауера[111] він розшукав потрібний йому корабель, передав листа капітанові, той відніс його на підпис до коменданта порту, і вони відразу підняли вітрила.

П’ятдесят суден, готових до відплиття, стояли в порту, чекаючи дозволу знятися з якоря.

Коли Д’Артаньян пропливав повз одне з них, йому здалося, що він помітив ту саму незнайому красуню з Менга, яку невідомий дворянин називав “міледі” і яка так вразила юнака. Але сила течії й попутний вітер швидко пронесли бриг далі, і кораблі, що стояли на якорі, за хвилину зникли з очей.

О дев’ятій годині ранку Д’Артаньян був уже в Сен-Валері.

Він одразу подався шукати корчму і знайшов її по вигуках, що долинали звідти. Там на повен голос говорили про війну між Англією та Францією як про справу вирішену й неминучу, і матроси бенкетували на одчай душі.

Д’Артаньян пробрався крізь натовп, підійшов до хазяїна й мовив: “Forward”. Той, не гаючись і хвилини, знаком запросив гвардійця за собою, вийшов через внутрішні двері на подвір’я й провів юнака до стайні, де стояв осідланий кінь. Потім спитав, чи не треба Д’Артаньянові ще чого-небудь.

– Мені треба знати, якою дорогою їхати далі, – відповів Д’Артаньян.

– Рушайте на Бланжі, з Бланжі – до Невшателя. В Невшателі зайдіть до корчми “Золотий Серп”, скажіть хазяїнові пароль, і ви матимете верхового коня.

– Що я вам винен?

– За все заплачено, і заплачено щедро. Рушайте в дорогу, і хай боронить вас Бог.

– Амінь! – відповів юнак, пускаючи коня чвалом. За чотири години він був у Невшателі.

Д’Артаньян ретельно виконав усі вказівки. В Невшателі, як і в Сен-Валері, на нього чекав осідланий кінь; юнак хотів перекласти пістолети зі старого сідла в нове, але побачив, що й тут у кобури вкладені такі ж самі.

– Ваша адреса в Парижі?

– Особняк гвардійців, рота Дезессара.

– Ясно, – відповів хазяїн.

– Якою дорогою мені їхати? – спитав і собі Д’Артаньян.

– Руанською, але вам треба буде об’їхати місто ліворуч. Ви зупинитесь у невеличкому селі Екуї, там лише одна корчма – “Щит Франції”. Не судіть про неї з її вигляду; в стайні стоятиме кінь, не гірший від цього.

– Пароль той самий?

– Той самий.

– Прощавайте, хазяїне! – Щасливої дороги, пане гвардійцю! Чи не потрібно вам іще що-небудь?

Д’Артаньян заперечливо похитав головою й щодуху помчав уперед.

В Екуї повторилося те саме: запобігливий корчмар, чудовий кінь; як і на попередніх зупинках, Д’Артаньян залишив свою адресу й поскакав далі до Понтуаза. В Понтуазі він востаннє поміняв коня й о дев’ятій годині вечора влетів на подвір’я палацу пана де Тревіля.

За дванадцять годин він проскакав шістдесят миль.

Пан де Тревіль зустрів Д’Артаньяна так, наче розлучився з ним уранці; потиснувши йому руку хіба що трохи міцніше, ніж звичайно, він сказав, що рота пана Дезессара несе варту в Дуврі і що він може піти на свій пост.

XXII. Мерлезонський балет

Другого дня в Парижі тільки й говорили, що про бал, який міські старшини давали на честь короля та королеви і на якому їх величності мали танцювати славнозвісний Мерлезонський балет – найулюбленіший балет короля.

В ратуші вже цілий тиждень готувалися до цього врочистого вечора. Теслярі збили підмостки, де мали сидіти запрошені дами; бакалійники постачили двісті свічок білого воску, що було нечуваною розкішшю за тих часів; нарешті, на свято запросили двадцятьох скрипалів, призначивши їм подвійну плату, бо, як зазначалося в звіті, вони повинні були грати всю ніч.

О десятій годині ранку пан де Ля Кост, лейтенант королівської гвардії, з двома поліцейськими офіцерами та загоном стрільців прибув до секретаря ратуші Клемана й зажадав у нього ключі від усіх воріт та службових приміщень. Ключі було передано йому негайно – на кожному була позначка, за допомогою якої їх можна було відрізнити один від одного, – і з цієї хвилини на пана де Ля Коста покладалася охорона всіх воріт і підходів до ратуші.

Об одинадцятій годині з’явився капітан гвардії Дюальє з п’ятдесятьма стрільцями, яких розставили в ратуші – кожного біля призначених йому дверей.

О третій годині пополудні прибули дві гвардійські роти – французька й швейцарська. Рота французьких гвардійців складалася наполовину із солдатів пана Дюальє, наполовину із солдатів пана Дезессара.

О шостій годині почали з’їжджатися запрошені. Їх проводили до великої зали й показували призначені для них місця на підмостках.

О дев’ятій годині прибула дружина конетабля[112]. А що після королеви це була найповажніша особа на святі, то міські старшини зустріли її й провели до ложі навпроти тієї, в якій мала сидіти королева.

О десятій годині в маленькій залі з боку церкви Сен-Жан біля буфету зі столовим сріблом, що його охороняли чотири стрільці, для короля накрили легку вечерю.

Опівночі пролунали гучні вигуки й голосні привітання: по вулицях, які вели від Лувру до ратуші й були яскраво освітлені кольоровими ліхтарями, їхав король.

Тієї ж миті одягнені в суконні мантії старшини, оточені шістьма сержантами зі смолоскипами в руках, поспішили назустріч королю, і старшина купецького стану просто на сходах виголосив привітання, на що його величність відповів вибаченням за спізнення, складаючи провину на пана кардинала, який затримав його до одинадцятої години ночі розмовами про державні справи.

Король був у парадному вбранні; Людовіка XIII супроводили його королівська високість герцог Орлеанський, граф де Суасон, великий пріор[113], герцог де Лонгвіль, герцог Д’Ельбеф, граф Д’Аркур, граф де Ля Рош-Гюйон, пан де Ліанкур, пан де Барада, граф де Крамайль і шевальє де Сувре[114].

Всі помітили, що король був дуже сумний і заклопотаний.

Одну кімнату приготували для короля, другу – для його брата, герцога Орлеанського. У кожній лежав маскарадний костюм. Те ж саме було зроблено для королеви та для дружини конетабля. Кавалери й дами з почту їх величностей мали вдягатися по двоє у відведених для цього кабінетах.

Перш ніж пройти до своєї кімнати, король наказав, щоб його одразу повідомили, коли приїде кардинал.

Через півгодини після появи короля знову розляглися захоплені вигуки – приїхала королева. Старшини знову заметушилися: пропустивши вперед сержантів, вони поспішили назустріч високій гості.

Королева ввійшла до зали: гості помітили, що вона, як і король, була сумна й, головне, втомлена.

У ту саму мить, коли королева з’явилася в залі, портьєра, що затуляла маленьку ложу, відхилилась, і за нею промайнуло бліде обличчя кардинала, вдягненого іспанським грандом. Він пильно глянув на королеву і люта, зловтішна посмішка скривила його губи: на королеві не було діамантових підвісок.

Якийсь час королева стояла, приймаючи вітання старшин і відповідаючи на поклони дам.

Аж тут з дверей навпроти вийшов король разом з кардиналом. Король був дуже блідий; кардинал щось тихо йому говорив.

Без маски, з недбало зав’язаними стрічками на камзолі, король проминув натовп і підійшов до королеви.

– Добродійко, – сказав він схвильовано, – чому, дозвольте вас спитати, ви не вдягли діамантових підвісок, хоч і знали, що мені буде приємно бачити їх на вас?

Королева оглянулася й побачила позад себе кардинала, який не міг стримати диявольської посмішки.

– Ваша величносте, – схвильовано відповіла королева, – я боялась, що серед цього велелюдного натовпу з ними може що-небудь трапитися.

– І ви зробили помилку, добродійко! Я подарував вам цю прикрасу для того, щоб ви її носили. Тож кажу вам іще раз: ви зробили помилку.

Голос короля тремтів од гніву; всі здивовано прислухались і придивлялись, не розуміючи, що відбувається.

– Ваша величносте, – сказала королева, – підвіски залишились у Луврі, я можу послати по них, і ваше бажання буде виконане.

– Пошліть, добродійко, пошліть, і якомога швидше: адже за годину почнеться балет.

Анна Австрійська покірно вклонилася й пішла слідом за дамами, які мали провести її до приготованої кімнати.

Король теж повернувся до своєї кімнати.

На якусь мить у залі запанувала тривожна розгубленість.

Усі помітили: між королем і королевою щось трапилось. Але обоє розмовляли так тихо, що ніхто не почув жодного слова; крім того, з поваги до них усі відійшли на кілька кроків.

Скрипалі грали що було сили, але ніхто їх не слухав.

Король вийшов першим. На ньому було дуже гарне мисливське вбрання; його високість герцог Орлеанський та інші вельможі теж були вдягнені мисливцями. Це вбрання дуже личило королю: в ньому він і справді мав вигляд найшляхетнішого дворянина своєї держави.

Кардинал підійшов до короля й підніс йому невеличку скриньку. Король відчинив її й побачив дві діамантові підвіски.

– Що це означає? – спитав він у кардинала.

– Нічого особливого, – відповів той, – тільки якщо королева надіне підвіски, в чому я маю сумнів, полічіть їх, ваша величносте, і коли їх буде лише десять, спитайте в її величності, хто б міг у неї вкрасти ось ці дві.

Король здивовано глянув на кардинала, але розпитати його ні про що не встиг: вигуки захоплення вирвалися всім з уст. Якщо король мав вигляд найшляхетнішого дворянина своєї держави, то королева, безперечно, була найвродливішою жінкою Франції.

Справді, мисливське вбрання напрочуд їй личило: на ній був фетровий капелюшок з голубими перами, оксамитовий корсаж перлово-сірого кольору з діамантовими ґудзиками й блакитна атласна спідниця, вишита сріблом. На лівому плечі, на пишному банті того ж самого кольору, що й пера та спідниця, сяяли підвіски.

Король затремтів од радості, кардинал – од гніву; а втім, вони стояли надто далеко від королеви й не могли полічити підвісок. Королева їх мала; але скільки було підвісок – десять чи дванадцять?

Цієї миті скрипалі заграли вступ до балету. Король підійшов до дружини конетабля, а його високість герцог Орлеанський – до королеви.

Всі стали на свої місця, і балет почався.

Король танцював навпроти королеви і щоразу, проминаючи її, втуплював погляд у бант з підвісками, але все-таки не міг їх полічити.

Чоло кардинала вкривав холодний піт.

Балет тривав годину; він мав шістнадцять виходів.

По закінченні кожен кавалер, під оплески всієї зали, відвів свою даму на місце; але король, скориставшись дарованим йому привілеєм, залишив свою даму й підійшов до королеви.

– Дякую, добродійко, – сказав він, – за увагу до мого прохання, але мені здається, що у вас бракує двох підвісок, і ось я дарую їх вам знову.

З цими словами він простяг королеві дві підвіски, принесені кардиналом.

– Як, ваша величносте! – вигукнула королева, вдаючи щире здивування. – Ви даруєте мені ще дві? Це вже у мене їх буде чотирнадцять! Король полічив. Усі дванадцять підвісок мінилися веселкою на плечі її величності.

Король покликав кардинала.

– Що все це означає, пане кардинале? – спитав він суворо.

– Це означає, мій королю, – відповів кардинал, – що я хотів подарувати ці дві підвіски її величності, але не зважився запропонувати їх сам, тож і вдався до такого способу.

– І я тим більше вдячна вашому високопреосвященству, – мовила Анна Австрійська з усмішкою, яка свідчила про те, що награна люб’язність кардинала так і не ввела її в оману, – що ці дві підвіски напевно коштують вам стільки ж, скільки коштували його величності всі дванадцять.

Потім, уклонившися королю й кардиналові, королева пішла до кімнати, де вона вдягала своє маскарадне вбрання і де тепер мала перевдягтися.

Увага, яку ми мусили приділити щойно змальованим високим особам, відвернула нас на певний час од того, кому Анна Австрійська завдячувала своєю нечуваною перемогою над кардиналом і хто тепер, нікому не відомий, загублений серед вируючого натовпу, стояв біля дальніх дверей, спостерігаючи сцену, зрозумілу тільки чотирьом особам: королю, королеві, його високопреосвященству та йому самому.

Королева зникла у своїй кімнаті, і Д’Артаньян уже зібрався вийти із зали, коли раптом відчув, що хтось тихенько торкнувся його плеча. Він озирнувся й побачив молоду жінку, яка дала йому знак іти за собою. Обличчя молодої жінки було сховане під чорною оксамитовою півмаскою, але, попри цю пересторогу, вжиту, правда, радше для інших, ніж для нього, Д’Артаньян упізнав свою колишню провідницю, жваву й дотепну пані Бонасьє.

Напередодні вони лише на мить зустрілися у воротаря Жермена, куди Д’Артаньян викликав її. Констанція так поспішала передати королеві радісну звістку про щасливе повернення її гінця, що закохані ледве встигли перемовитися кількома словами. Тож Д’Артаньян пішов за пані Бонасьє, захоплений двома почуттями – коханням і цікавістю. По дорозі, коли вони звернули в якийсь безлюдний коридор, юнак разів кілька намагався зупинити молоду жінку, взяти її за руку, помилуватися нею хоча б якусь мить; але, спритна, мов пташка, вона щоразу випурхувала, а коли він поривався заговорити до неї, владним і граційним рухом прикладала до губів пальчик, нагадуючи Д’Артаньянові, що над ним є влада, якій він мусить беззастережно підкорятися.

Нарешті, минувши численні ходи й переходи, пані Бонасьє відчинила якісь двері і ввела Д’Артаньяна до зовсім темної кімнати. Тут вона знову зробила йому знак мовчати і, відхиливши портьєру та відчинивши другі двері, з-за яких раптом сяйнуло світло, зникла.

Якусь мить Д’Артаньян стояв нерухомо, не знаючи, куди його привели, але незабаром з відблиску світла, що пробивалося із сусідньої кімнати, з подуву теплого й запашного повітря, що долинало звідти ж, зі слів кількох жінок, що говорили шанобливо й витончено водночас, зі звернення “ваша величносте”, що його було повторено кілька разів, – з усього цього він ясно зрозумів, що потрапив до кабінету, суміжного з кімнатою королеви.

Юнак відступив у тінь і став чекати. Її величність здавалася веселою та щасливою, що, певно, дуже дивувало дам, котрі майже завжди бачили її стурбованою. Королева пояснювала свою радість пишнотою свята й задоволенням, яке їй дав балет, а що ні в сльозах, ні в сміхові королеві перечити не дозволено, то геть усі дами без міри вихваляли чемність панів старшин міста Парижа.

Д’Артаньян не знав королеви, але незабаром – спершу з легкого іноземного акценту, а потім з того зверхнього тону, який мимоволі вчувається в кожному слові можновладних осіб, – виділив її голос серед інших. Він чув, як вона то підходила, то відходила од відчинених дверей, і навіть два чи три рази бачив якусь тінь, що заступала світло.

І раптом прекрасна сніжно-біла рука трохи відхилила портьєру; Д’Артаньян збагнув, що це – подяка йому; він упав на коліна, схопив цю руку й шанобливо торкнувся її губами. Потім рука зникла, залишивши йому на долоні коштовний перстень. Двері зачинилися, і юнак знову опинився в темряві.

Д’Артаньян надів перстень на палець і чекав, що буде далі. Він розумів – це ще не кінець. Після подяки за відданість мала прийти подяка за кохання. До того ж, хоч балет уже й закінчився, свято тільки починалося; вечерю було призначено на третю годину, і дзиґарі на башті Сен-Жан вибили три чверті на третю.

Справді, гомін голосів у сусідній кімнаті став потроху вщухати, віддалятися; потім двері кабінету, де стояв Д’Артаньян, відчинилися, і в них вбігла пані Бонасьє.

– Ви! Нарешті! – вигукнув Д’Артаньян.

– Мовчіть! – сказала молода жінка, затуляючи йому рота рукою. – Мовчіть і виходьте тим самим шляхом, яким прийшли сюди.

– Але де й коли я вас побачу? – спитав Д’Артаньян.

– Ви дізнаєтесь про це із записки, яку знайдете вдома. Ідіть, ідіть!

З цими словами вона відчинила двері й виштовхнула Д’Артаньяна з кабінету.

Д’Артаньян підкорився, немов дитина, без єдиного слова заперечення; це доводило, що він і справді був нестямно закоханий.

XXIII. Побачення

Д’Артаньян щодуху помчав додому і, хоч була вже дуже пізня година, а йому треба було проминути найнебезпечніші квартали Парижа, він не мав жодної неприємної зустрічі. Всім-бо відомо, що у гультіпак і в закоханих є свій ангел-охоронець.

Двері його будинку були прочинені; він злетів по сходах нагору й тихенько постукав умовним стуком, відомим тільки йому та слузі. Планше, якого Д’Артаньян вирядив з ратуші за дві години до того, звелівши чекати на нього вдома, відімкнув двері.

– Мені хто-небудь приносив листа? – нетерпляче спитав Д’Артаньян.

– Ні, пане, листа ніхто не приносив, – відповів Планше. – Але є лист, який прийшов сам.

– Що ти хочеш цим сказати, дурню?

– Я хочу сказати, що, повернувшись додому, знайшов на столі у вашій спальні листа, хоч ключ од квартири весь час був у мене і я й на мить не виймав його з кишені.

– Де ж цей лист?

– Я лишив його там, де він був, пане. Чи ж видано це, щоб листи потрапляли до людей у такий спосіб? Коли б іще вікно було відчинене або хоч прочинене, тоді б я, може, й нічого не сказав. Так ні ж бо – воно було зачинене на всі засуви. Стережіться, пане, тут, напевно, не обійшлося без нечистої сили.

Юнак убіг до кімнати, схопив листа й розпечатав його. Лист справді був од пані Бонасьє. Ось що вона писала:

“Вам хочуть палко подякувати від свого імені, а також від імені ще однієї особи. Будьте завтра ввечері о десятій годині в Сен-Клу, навпроти павільйону, що стоїть поряд з будинком пана Д’Естре.

К. Б.”

Читаючи листа, Д’Артаньян відчував, як його серце то немов ширшає, то стискається в солодкім шалі, що мучить і пестить серця закоханих воднораз.

Це ж уперше він отримав листа, в якому йому призначали побачення!

Сповнене радісного сп’яніння, серце юнака ладне було зупинитись на порозі земного раю, що зветься коханням.

– Ну що, пане? – спитав Планше, побачивши, що його хазяїн то червоніє, то блідне. – Певно, я таки вгадав. Якась кепська справа?

– Ти помиляєшся, Планше, – відповів Д’Артаньян, – а на доказ візьми ось цей екю і випий за моє здоров’я.

– Дякую вам, пане, за екю і твердо обіцяю якнайретельніше виконати ваше доручення; та все ж таки листи, які потрапляють в такий спосіб у замкнені квартири…

– Падають з неба, мій друже, падають з неба!..

– Отже, пане, ви задоволені? – спитав Планше.

– Любий Планше, я найщасливіший з усіх людей!

– Чи не дозволите тоді на радощах мені піти спати?

– А чого ж, іди.

– Хай благословить вас небо, пане; однак цей лист…

І Планше вийшов, недовірливо й непевно похитуючи головою. Навіть щедрість Д’Артаньяна не розвіяла його сумнівів.

А Д’Артаньян читав і перечитував листа. Потім, разів двадцять поцілувавши рядки, написані рукою його коханої, він ліг спати й поринув у золоті сни.

О сьомій ранку Д’Артаньян прокинувся й покликав Планше, який, так і не оговтавшись після вчорашніх тривог, одчинив двері лиш на другий поклик свого хозяїна.

– Планше, – мовив Д’Артаньян, – мене не буде, можливо, весь день, отже, до сьомої години вечора ти вільний; але о сьомій годині будь готовий і запряжи двох коней.

– От тобі й маєш! – пробурмотів Планше. – Схоже, що нам знову перепаде на горіхи!

– Візьми мушкет і пістолети.

– Ну от! Що я казав? – вигукнув Планше. – Так і є! Клятий лист!

– Заспокойся, дурню, йдеться про звичайнісіньку прогулянку.

– Еге ж, про таку саму, як оце недавно, коли згори замість дощу нас засипало градом куль, а замість бруньок на кущах розкривалися пастки.

– Пане Планше, – відповів Д’Артаньян, – якщо ви боїтеся, я поїду сам; це краще, ніж подорожувати з боягузом.

– Ви ображаєте мене, пане, – заперечив Планше. – По-моєму, ви бачили мене в ділі.

– Бачив, але, здається мені, ти витратив за той раз усю свою хоробрість.

– При нагоді, пане, ви зможете переконатися, що в мене ще трохи її лишилося; та коли ви хочете, щоб цієї хоробрості стало надовше, то, будь ласка, не зловживайте нею.

– А на сьогоднішній вечір у тебе ще її стане?

– Та стане…

– Гаразд! Покладаю на тебе надії.

– Я буду готовий о сьомій; правда, я гадав, пане, що в гвардійській стайні у вас стоїть тільки один кінь…

– Можливо, зараз там справді тільки один; але ввечері їх буде чотири.

– То, виходить, ми їздили купувати скакунів?

– Атож! – засміявся Д’Артаньян.

І, жартома посварившись на Планше пальцем, він вийшов на вулицю.

Пан Бонасьє стояв на порозі своїх дверей. Д’Артаньян хотів мовчки проминути шановного галантерейника, але той вклонився так приязно й лагідно, що пожильцю довелося не тільки відповісти на привітання, а й заговорити до хазяїна будинку.

Та й як не виявити бодай трохи поблажливості до чоловіка, чия дружина призначила вам побачення на цей самий вечір у Сен-Клу, навпроти павільйону пана Д’Естре!

Д’Артаньян підійшов до Бонасьє з якнайлюб’язнішим виглядом.

Розмова, природно, зайшла про перебування бідолахи у в’язниці. Не знаючи, що Д’Артаньян чув його бесіду з незнайомцем із Менга, пан Бонасьє розповів про знущання цього чудовиська пана де Ляффема, якого він називав не інакше, як катом кардинала, і докладно змалював Бастилію, її засуви, душники, заґратовані вікна та знаряддя тортур.

Д’Артаньян вислухав його, вдаючи, що дуже зацікавлений, і, коли Бонасьє закінчив свою розповідь, спитав:

– То ви так і не довідались, хто викрав пані Бонасьє? Якщо пам’ять не зраджує мене, саме цій прикрій обставині я завдячую щастям познайомитися з вами.

– О, – відповів галантерейник, – цього вони мені, звичайно, не сказали, та й дружина моя присягалася всіма святими, що не знає.

Ну, а ви, – провадив пан Бонасьє найпростодушнішим тоном, – де ж це ви пропадали всі ці дні? Я не бачив ні вас, ні ваших друзів, і, певно, не на паризьких вулицях ви запорошили свої чоботи так, що Планше вчора ледве їх одчистив.

– Ваша правда, любий пане Бонасьє! Ми з друзями зробили невеличку подорож.

– Далеко?

– О ні, боронь Боже, якихось сорок миль: ми супроводили пана Атоса на води у Форж, де мої друзі й залишилися.

– Ну, а ви, ясна річ, повернулися додому, – вів далі пан Бонасьє, лукаво глянувши на Д’Артаньяна. – Таким красеням, як ви, жінки не дають тривалих відпусток, і на вас нетерпеливо чекали в Парижі, чи не так?

– Так, любий пане Бонасьє, – сказав юнак, засміявшись, – признаюся вам у цьому, бо від вас і справді, мабуть, нічого не сховаєш. Авжеж, на мене чекали і, можете бути певні, вельми нетерпляче.

По обличчю Бонасьє перебігла хмарка, але така легенька, що Д’Артаньян її не помітив.

– І ми будемо винагороджені за нашу спритність? – спитав галантерейник; голос його ледь затремтів, але Д’Артаньян цього теж не помітив, як і тієї миттєвої тіні, що спершу затьмарила чоло шановного городянина.

– Ти ба, який ви святобливий! – весело вигукнув Д’Артаньян.

– Я кажу це тільки для того, – відповів Бонасьє, – щоб дізнатися, чи пізно ви сьогодні повернетеся.

– А навіщо вам це знати, мій любий хазяїне? – запитав Д’Артаньян. – Чи, може, ви збираєтесь мене дожидати?

– Ні. Але після мого арешту й крадіжки, що сталася в нашому домі, я не можу без страху чути, як відчиняються двері, надто вночі. Що вдієш! Я – не солдат!..

– Ну, так не лякайтесь, коли я повернуся о першій, о другій, а то й о третій годині запівніч; навіть коли я й зовсім не повернуся, то й тоді не лякайтесь.

Бонасьє зблід так, що Д’Артаньян уже не міг цього не помітити й спитав, що з ним.

– Нічого, – відповів галантерейник, – нічого. Відтоді, як скоїлися всі мої лиха, в мене почалися раптові напади слабості. От і зараз затрусило. Не звертайте на мене уваги – поклопочіться краще про своє щастя.

– О, в такому разі я дуже заклопотаний, бо я й справді щасливий.

– Не кваптеся – адже ви сказали, що це буде ввечері.

– Ну, хвала Богові, вечір не забариться! І, може, ви чекаєте на нього так само нетерпляче, як і я. Пані Бонасьє, либонь, навідає ввечері свого чоловіка?

– Ввечері пані Бонасьє не прийде, – поважно відповів галантерейник. – Її затримують у Дуврі службові справи.

– Тим гірше для вас, мій любий хазяїне, тим гірше; коли я щасливий, то хочу, щоб і всі навколо мене були щасливі, але, мабуть, це неможливо.

1 Д’Артаньян пішов, регочучи з жарту, який, на його думку, був зрозумілий тільки йому.

– Щасливого вам вечора! – відповів Бонасьє могильним голосом.

Але Д’Артаньян уже не чув цих слів; до того ж, він був такий щасливий, що якби й почув, то, певно, однаково не звернув би на них ніякої уваги.

Він подався до будинку пана де Тревіля; його вчорашній візит був, як ми пам’ятаємо, дуже короткий, і він ні про що не розповів до пуття.

Пана де Тревіля він застав у чудовому настрої. На балі король і королева були з ним надзвичайно люб’язні. Зате кардинал аж нетямився з люті.

О першій годині запівніч, пославшися на втому, пан де Тревіль поїхав з балу. Що ж до їх величностей, то вони повернулися до Лувру лише о шостій ранку.

– А тепер, – сказав капітан мушкетерів, стишивши голос і оглядаючись довкола, щоб переконатись, чи вони справді лишилися самі, – а тепер, мій юний друже, поговорімо про вас, бо мені ясно: ваше щасливе повернення має якийсь зв’язок з радістю короля, тріумфом королеви та приниженням його високопреосвященства. Тож вам треба бути особливо обережним.

– Та чого мені боятись, поки я матиму щастя користуватися прихильністю їх величностей? – спитав Д’Артаньян.

– Усього, повірте мені. Кардинал – не така людина, щоб забути про злий жарт, не поквитавшись з жартівником, а я підозрюю, що цей жартівник – один мій знайомий гасконець.

– Невже ви гадаєте, що кардинал так само добре поінформований, як і ви? Невже йому відомо, що це саме я їздив до Лондона?

– Хай вам чорт! Ви були в Лондоні? То чи не з Лондона часом привезли цей чудовий діамант, який сяє у вас на пальці? Стережіться, мій любий Д’Артаньяне, подарунок ворога – кепська річ; про це навіть є один латинський вірш… Стривайте…

– Авжеж, – відповів Д’Артаньян, який так і не зміг вивчити бодай основ латини і своїм неуцтвом доводив до розпачу свого вчителя, – безперечно, мусить бути якийсь вірш…

– Звичайно, є, – мовив пан де Тревіль, що знав латину все-таки трохи краще за Д’Артаньяна. – Нещодавно пан де Бенсерад[115] читав мені його… Стривайте… Ага! Ось він:

Timeo Danaos et dona ferentes[116].

Це означає: “Стережіться ворога, який робить вам подарунки”.

– Цей діамант подарував мені не ворог, добродію, – відповів Д’Артаньян, – його подарувала мені королева.

– Королева! Ого! – мовив пан де Тревіль. – Оце справді королівський подарунок, який коштує принаймні тисячу пістолів. Через кого королева передала вам перстень?

– Вона дала мені його сама.

– Де це сталося?

– В кабінеті поряд з кімнатою, де вона перевдягалася.

– Яким чином?

– Вона простягла мені руку для поцілунку. Пан де Тревіль захоплено глянув на Д’Артаньяна.

– Ви цілували руку королеви!

– Її величність удостоїла мене такої честі.

– І це було при свідках? О необережна, тричі необережна!

– Ні, добродію, заспокойтеся, ніхто цього не бачив, – відповів Д’Артаньян.

І він розповів панові де Тревілю все, як було.

– О жінки, жінки! – вигукнув старий солдат. – Романтичні душі: все таємниче зачаровує їх… Отож, ви бачили тільки руку… Ви зустрінете королеву й не впізнаєте її, вона зустріне вас і не знатиме, хто ви.

– Авжеж; та завдяки цьому діамантові… – заперечив юнак.

– Послухайте, – перебив Д’Артаньяна пан де Тревіль, – хочете, я дам вам пораду, добру дружню пораду?

– Ви зробите мені честь, добродію, – відповів Д’Артаньян.

– Так от. Ідіть до першого-ліпшого ювеліра й продайте цей діамант за будь-яку суму, що він її вам запропонує; хоч би який скупий був ювелір, ви однаково матимете за перстень не менше восьмисот пістолів. У пістолів, юначе, немає імені, а в цього персня воно є – страшне ім’я, яке може занапастити того, хто носитиме його на пальці.

– Продати перстень! Перстень, подарований моєю володаркою! Ніколи! – вигукнув Д’Артаньян.

– То хоч поверніть його діамантом всередину, нещасний безумцю, бо хто ж повірить, що бідний гасконець знайшов таку безцінну річ у скриньці своєї матері?..

– То ви гадаєте, що я в небезпеці? – спитав Д’Артаньян.

– Як на мене, той, хто заснув на міні із запаленим гнітом, може вважати себе в цілковитій безпеці порівняно з вами.

– Хай йому чорт! – мовив Д’Артаньян, якого почав непокоїти впевнений тон пана де Тревіля. – Хай йому чорт, що ж мені робити?

– Бути насторожі скрізь і завжди. В кардинала чудова пам’ять і довгі руки; повірте мені, він ще поквитається з вами.

– Як саме?

– Аби я знав! Хіба мало в його арсеналі диявольських хитрощів? Найменше, що він може з вами зробити, це – арештувати вас.

– Як! Вони наважаться арештувати солдата, що перебуває на службі в його величності?

– Тисяча чортів! А хіба вони церемонилися з Атосом? У всякому разі, юначе, послухайтеся людини, яка вже тридцять років перебуває при дворі: не будьте надто безтурботним – а то загинете. Ви повинні скрізь вбачати ворогів. Якщо хтось затіє з вами сварку, не встрявайте в неї, хай навіть вам доведеться поступитися десятирічній дитині; якщо на вас нападуть зі зброєю в руках, удень чи вночі – не соромтеся, відступайте; якщо ви переходитимете міст, дивіться собі під ноги, щоб, бува, якась із дощок не провалилася; якщо побачите нову будову, гляньте вгору, щоб вам на голову не впав камінь; якщо вам доведеться пізно вертатися додому, хай за вами назирці йде ваш слуга і хай він буде добре озброєний, коли тільки, звичайно, ви беззастережно довіряєте йому. Стережіться всіх – друга, брата, коханої жінки, особливо коханої жінки…

Д’Артаньян почервонів.

– Коханої жінки? – машинально повторив він. – А чому, власне, я маю стерегтися її більше за будь-кого?

– Бо жінка – одне з найулюбленіших і найдійовіших знарядь кардинала: жінка продасть вас за десять пістолів, свідченням чого є хоч би Даліла. Адже ви знаєте Святе Письмо?

Д’Артаньян згадав про побачення, яке йому призначила пані Бонасьє на вечір; але, до честі нашого героя, мусимо засвідчити: все те погане, що сказав пан де Тревіль про жінок, аж ніяк не похитнуло довіри юнака до його гарненької хазяйки.

– До речі, що сталося з вашими трьома супутниками? – спитав пан де Тревіль.

– Я саме збирався спитати у вас, чи не маєте ви якихось відомостей про них.

– Ніяких.

– Я залишив їх по дорозі: Портоса – в Шантильї, де він бився на дуелі, від якої не міг одмовитись, Араміса – в Кревкері, де він мусив зупинитися, бо дістав перед тим кулю в плече, й Атоса – в Ам’єні, де його звинуватили у збуті фальшивих грошей.

– От бачите! – мовив пан де Тревіль. – Як же ви самі вціліли в цій подорожі?

– Чудом, добродію, як по правді, тільки чудом. Мене поранили шпагою в груди, зате я пришпилив графа де Варда до дороги, яка веде до Кале, наче метелика до стіни.

– Цього ще бракувало! Де Варда, улюбленця кардинала, родича де Рошфора! Послухайте, любий друже, мені сяйнула одна ідея.

– Кажіть, добродію.

– На вашому місці я зробив би одну річ. – Яку?

– Поки його високопреосвященство розшукував би мене в Парижі, я знову б – тихесенько й любесенько – вирушив до Пікардії й довідався б, що сталося з моїми супутниками. Вони, слово честі, заслужили на цю увагу з вашого боку.

– Ви добре радите мені, добродію, і я завтра ж туди подамся.

– Завтра! А чому не сьогодні ввечері?

– Бо сьогодні ввечері мене затримує в Парижі невідкладна справа.

– Ах, юначе, юначе! Певно, якесь побачення? Кажу вам ще раз – стережіться: жінка занапастила всіх нас у минулому, вона ж занапастить нас і в майбутньому. Послухайтеся мене – вирушайте сьогодні ввечері.

– Це неможливо, добродію.

– Отже, ви дали комусь обіцянку?

– Так, добродію.

– Тоді інша річ; але обіцяйте й мені: якщо сьогодні вночі вас не уб’ють, то завтра ви поїдете.

– Обіцяю.

– Вам потрібні гроші?

– У мене є ще п’ятдесят пістолів. Гадаю, їх вистачить.

– А у ваших супутників?

– Певно, в них теж повинні бути гроші. Коли ми виїхали з Парижа, в кожного з нас у кишені лежало по сімдесят п’ять пістолів.

– Чи побачимося ми до вашого від’їзду?

– Мабуть, ні, добродію, хіба тільки трапиться щось несподіване.

– В такому разі щасливої дороги!

– Дякую, добродію.

І Д’Артаньян попрощався з паном де Тревілем, до краю зворушений його батьківським піклуванням про мушкетерів.

Він зайшов до Атоса, потім до Портоса, тоді до Араміса. Жоден з них не повернувся, їхні слуги також не приїздили. Ні про тих, ні про тих не було ні чутки, ні вістки.

Д’Артаньян міг би розпитати про своїх товаришів у їхніх подруг, але ні Портос, ні Араміс його з ними не знайомили, і він не знав, де їх шукати; що ж до Атоса, то в нього взагалі не було подруги.

Проминаючи гвардійські казарми, юнак звернув до стайні: троє з чотирьох коней уже стояли в стійлах. Планше чистив скреблом останнього з них. Він мав ошелешений вигляд.

– Ах, пане, – мовив Планше, угледівши Д’Артаньяна, – як добре, що я вас побачив!

– А що таке, Планше?

– Чи довіряєте ви панові Бонасьє, нашому хазяїну?

– Аніскілечки.

– От і добре, пане.

– А чому ти в мене про це питаєш?

– Коли ви розмовляли з ним, я стежив за вами, хоч і не чув ваших слів, добродію. Він кілька разів мінився на обличчі.

– Ну то й що?

– Ви цього не помітили, пане, бо все ще думали про той лист; а я, стурбований дивним способом, в який цей лист потрапив до нашої квартири, й на мить не спускав очей з обличчя пана Бонасьє.

– І що ж ти побачив? – Зраду, пане.

– Справді?

– До того ж, тільки-но ви попрощалися з ним і зникли за рогом, пан Бонасьє схопив капелюха, замкнув двері й побіг по вулиці в протилежний бік.

– Твоя правда, Планше, мені це теж здається підозрілим; можеш бути певен – ми не заплатимо йому за квартиру, аж поки не дізнаємося, що до чого.

– Ви все жартуєте, пане, але заждіть – ви самі побачите.

– Що вдієш, Планше: чому бути, того не минути!

– То ви таки підете ввечері на свою прогулянку?

– О, Планше, що більше я сердитимусь на пана Бонасьє, то з більшою охотою піду на побачення, призначене мені в листі, який так тебе бентежить.

– Ну, пане, раз ви так вирішили…

– Непохитно, мій друже! Рівно о дев’ятій годині чекай на мене тут, у казармі, я зайду по тебе.

Планше, зрозумівши, що він не переконає свого хазяїна і той не відмовиться від задуманої поїздки, глибоко зітхнув і знову взявся чистити коня.

Що ж до Д’Артаньяна, який, по суті, був розсудливою людиною, – то він, не заходячи додому, подався обідати до гасконського священика, який у скрутний для чотирьох друзів час пригостив їх на сніданок шоколадом.

XXIV. Павільйон

О дев’ятій годині Д’Артаньян був біля гвардійських казарм; він застав Планше у повній готовності. Четвертий кінь уже стояв у стійлі.

Планше мав із собою мушкет і пістолет. Д’Артаньян причепив шпагу й засунув за пояс два пістолети. Він та Планше посідали на коней і неквапно рушили в дорогу. Було так темно, що їх ніхто не помітив. Планше їхав позаду, за десять кроків од хазяїна. Проминувши набережні й виїхавши з міста через ворота Конферанс, Д’Артаньян повернув на дорогу, яка вела до Сен-Клу і була в ті часи куди гарнішою, ніж тепер.

Поки вони їхали містом, Планше шанобливо тримався на відстані. Але що безлюднішою ставала дорога, що густішою темрява, то ближче він під’їздив до Д’Артаньяна, тож коли подорожні дісталися до Булонського лісу, Планше вже трюхикав поруч з хазяїном. Ніде правди діти – гомін буйних верховіть і химерне мерехтіння місячного сяйва в похмурій гущавині не додавали хоробрості Планше. Д’Артаньян помітив, що з його слугою коїться щось дивне.

– Егей, пане Планше! – вигукнув юнак. – Що це з вами?

– Чи не здається вам, пане, що ліс дуже скидається на церкву?

– Чим саме, Планше?

– Тим, що й тут, і там не смієш заговорити на повен голос.

– Чому ж це ти не насмілюєшся говорити на повен голос, Планше? Може, ти боїшся?

– Авжеж, пане, боюсь, що нас почують.

– Боїшся, що нас почують! Але наша розмова цілком пристойна, мій любий Планше, і нас за неї ніхто не огудить.

– Ах, пане, – вів далі Планше, знову повернувшися до того, що його непокоїло. – Чи помітили ви, як пан Бонасьє супить брови й огидно плямкає губами?

– Якого біса ти згадав про Бонасьє?

– Пане, людина думає й згадує про те, про що може, а не про те, про що хоче.

– Бо ти страхополох, Планше.

– Не треба плутати обачливість з боягузтвом, пане; обачливість – одна з найбільших чеснот.

– І ти доброчесний – адже так, Планше?

– Що це там блиснуло, пане, чи, бува, не дуло мушкета? Може, нам краще нахилити голови?

– Ай справді, – пробурмотів Д’Артаньян, згадавши поради пана де Тревіля. – А й справді, цей бовдур нагонить страху й на мене.

І він пустив коня клусом.

Планше вмить зробив те саме й одразу наздогнав Д’Артаньяна.

– Отак ми й будемо скакати всю ніч, пане? – спитав він.

– Ні, Планше. Ти вже приїхав.

– Як це – я приїхав? А ви, пане?

– Я пройду ще кілька кроків.

– І покинете мене тут самого?

– Ти боїшся, Планше?

– Ні, пане, я тільки хочу сказати, що вночі може бути холодно, що в таку погоду легко дістати ревматизм і що хворий на ревматизм слуга – кепський помічник своєму хазяїнові, надто коли його хазяїн – такий спритний пан, як ви, добродію.

– Ну що ж, Планше, як ти й справді змерзнеш, то зайдеш до корчми – ген там, бачиш? А завтра о шостій ранку чекатимеш на мене біля дверей.

– Пане, я з усією можливою шанобливістю проїв і пропив той екю, який ви дали мені вранці; так що в моїх кишенях не лишилося нічогісінько на випадок, коли б мені заманулося погрітись.

– Ось тобі півпістоля. До завтра.

Д’Артаньян скочив з коня, кинув поводи Планше й швидко пішов, загорнувшись у плащ.

– Боже, як мені холодно! – вигукнув Планше, тільки-но його хазяїн зник у пітьмі.

І, щоб швидше зігрітися, він притьмом кинувся до будиночка, що, за всіма ознаками, був приміською корчмою.

Тим часом Д’Артаньян звернув на вузеньку польову стежку й незабаром вийшов до Сен-Клу, але, замість попрямувати по головній вулиці, він обминув замок, пройшов бічним завулком і аж тоді опинився перед згаданим у листі павільйоном.

Павільйон стояв у зовсім безлюдному місці. З одного боку завулка височів мур, біля якого притулився павільйон, з другого – густий живопліт захищав од перехожих садочок, у глибині якого видніла стара хатина.

Д’Артаньян прийшов на місце побачення і, не знаючи, як повідомити про свою появу, став чекати.

Жоден звук не порушував тиші; здавалося, все це відбувається за сотню миль[117] від столиці. Д’Артаньян прихилився до живоплоту й озирнувся довкола. За живоплотом, за садочком, ген за хатиною похмурий туман пасмами огортав неозоре безмежжя, де спав Париж, ця величезна спустошена й розверста прірва, в якій виблискувало лише кілька світлих цяток – сумних зірок земного пекла.

Але Д’Артаньянові все надзвичайно подобалося, все начебто всміхалося; для нього навіть ніч просвічувала вранішньою зорею. Адже незабаром він мав зустрітися з коханою!

Справді, за кілька хвилин із роззявленої пащі дзвона на вежі Сен-Клу долинуло десять повільних гучних ударів.

Щось зловісне вчувалося в цьому бронзовому бамканні, що глухим стогоном відлунювало серед ночі.

Д’Артаньян прикипів очима до павільйону. Всі його вікна були щільно затулені віконницями; світилося тільки одне – на другому поверсі.

З цього вікна лилося м’яке світло, яке сріблило тріпотливе листя купи лип, що росли під стіною. Було ясно – саме за цим затишним віконцем на нього чекає чарівна пані Бонасьє.

Заколисаний солодкими мріями, Д’Артаньян спокійно простояв з півгодини, терпляче поглядаючи на привітне гніздечко; частина стелі з позолоченим карнизом, що її було видно знадвору, свідчила про вишуканість оздоблення всього павільйону.

Дзвін на вежі Сен-Клу вибив пів на одинадцяту.

Д’Артаньян відчув, як по жилах його пробіг неприємний холодок. А втім, може, він просто змерз і суто зовнішні неприємні відчуття сприйняв як внутрішній неспокій.

Потім йому спало на думку, що він неуважно прочитав записку й що побачення призначено на одинадцяту годину.

Він підійшов до вікна, став під світло, витяг листа й перечитав його; ні, він не помилився, побачення призначено таки на десяту.

Юнак вернувся на своє місце, відчуваючи, що тиша й самотність чимдалі більше непокоять його.

Вибило одинадцяту годину.

Д’Артаньян почав турбуватися, чи не скоїлося якогось лиха з пані Бонасьє.

Він тричі ляснув у долоні – звичайний сигнал закоханих; проте ніхто йому не відповів, навіть луна. Тоді, не без досади, він подумав, що, може, чекаючи на нього, молода жінка заснула.

Він підійшов до стіни й спробував вилізти на неї, але стіна була свіжо побілена, і Д’Артаньян тільки поламав собі нігті.

Тоді він звернув увагу на липи, листя яких було, як і раніше, посріблене світлом; одна з них виступала над дорогою, і Д’Артаньян подумав, що з неї легко можна роздивитися павільйон всередині.

Липа була розлога. До того ж, Д’Артаньянові ледве минуло двадцять років – він іще не забув своїх школярських витівок. За якусь мить юнак опинився серед гілля і глянув у вікно.

Д’Артаньян побачив страшне видовище, від якого затремтів з голови до п’ят: це м’яке світло, ця затишна лампа осявала картину жахливої розрухи. Шибка була розбита, двері виламані, стулки висіли на завісах; стіл, накритий, певно, для вишуканої вечері, лежав перекинутий; розбиті пляшки, розчавлені фрукти валялись на паркеті; все в кімнаті свідчило про жорстоку й відчайдушну боротьбу.

Д’Артаньянові навіть здалося, що серед цього страхітливого безладдя він помітив клапті одежі й кілька кривавих плям на скатертині та на портьєрах.

Відчуваючи, як закалатало в нього серце, юнак квапливо спустився на землю, щоб пересвідчитись, чи немає довкола ще якихось слідів боротьби.

Лагідне світло, як і раніше, сяяло серед нічної пітьми. І тоді Д’Артаньян помітив те, на що досі, не маючи підстав уважно придивлятися до місцевості, просто не звернув уваги: земля була порита колесами, втоптана ногами людей і покопана кінськими копитами. Крім того, слід коліс од екіпажу, який приїздив, певно, з Парижа, за кілька кроків до павільйону знову повертав у бік міста.

Д’Артаньян шукав далі й нарешті знайшов під стіною подерту дамську рукавичку. Там, де вона не була замазана землею, рукавичка зберігала бездоганну чистоту і свіжість. Такі напахчені рукавички закохані радо зривають з чарівних ручок своїх обраниць.

Д’Артаньян знову заходився оглядати землю. Холодний піт чимраз рясніше кропив йому чоло, дихання ставало дедалі уривчастішим, серце стискалося тугою.

Щоб заспокоїтись хоч трохи, він намагався умовити себе, що, може, цей павільйон не має ніякого відношення до пані Бонасьє, що молода жінка призначила йому побачення біля павільйону, а не в ньому, що її затримали в Парижі справи чи навіть ревнощі чоловіка.

Але всі ці міркування розбивало, нищило, руйнувало те відчуття внутрішнього болю, яке часом охоплює все наше єство й волає до нас, попереджаючи про близьке нещастя.

Д’Артаньян, як навіжений, кинувся до шляху, звернув на стежку, якою прийшов сюди, добіг до порому й став розпитувати перевізника.

Перевізник розповів, що близько сьомої години вечора він переправив через річку жінку в довгій чорній накидці. Певно, жінка не хотіла, аби її впізнали, але саме через це перевізник звернув на неї увагу й роздивився, що його пасажирка молода та гарна.

Тоді, як і тепер, чимало молодих та гарних жінок їздило до Сен-Клу, не бажаючи, щоб їх упізнали. Однак Д’Артаньян не мав жодного сумніву: перевізник бачив саме пані Бонасьє.

При світлі лампи, що горіла в хатині перевізника, юнак ще раз перечитав записку пані Бонасьє; побачення було призначене таки в Сен-Клу, а не деінде, біля павільйону пана Д’Естре, а не на іншій вулиці.

Все сходилось докупи, аби довести Д’Артаньянові, що передчуття не обдурили його і що сталося страшне нещастя.

Він чимдуж побіг назад до замку; йому здавалося, що за час його відсутності в павільйоні сталися ще якісь події й що все ще повернеться на краще.

Завулок, як і раніше, був безлюдний, і те ж саме спокійне м’яке світло струменіло з вікна.

Раптом Д’Артаньян згадав про халупу в садочку. Сліпа й німа, вона, проте, мусила щось бачити й навіть могла дещо розповісти.

Хвіртка була зачинена, але юнак перестрибнув через живопліт і, не звертаючи уваги на гавкіт собаки, що рвався з цепу, підійшов до хатини.

Юнак постукав, але ніхто не відгукнувся. В хатині панувала така ж мертва тиша, як і в павільйоні; але ця хатина була останньою надією Д’Артаньяна, і він постукав іще раз.

Незабаром йому вчулося шарудіння – таке тихеньке й боязке, аж, здавалося, воно саме боїться, щоб його не почули.

Д’Артаньян перестав стукати й почав благати з такою тривогою та надією, з таким страхом і сподіванням у голосі, що міг би заспокоїти й послідущого боягуза. Нарешті трухлява віконниця відчинилась, або, точніше, прочинилась і враз зачинилася знову, коли вогник малесенького ґнотика, що блимав у кутку комірчини, освітив перев’язь, ефес шпаги й рукояті пістолетів Д’Артаньяна. А втім, хоч як швидко все це сталося, Д’Артаньян устиг розгледіти обличчя дідуся.

– Ради Бога, – скрикнув він, – вислухайте мене! Я мав зустрітися з однією особою, але її немає. Я страшенно хвилююся. Скажіть: чи не скоїлося тут якогось лиха?

Віконце знову поволі відчинилося, і те ж саме обличчя з’явилося в ньому, але тепер воно здавалося ще блідішим, ніж раніше.

Д’Артаньян розповів дідусеві все, не називаючи тільки імен: що біля цього павільйону йому призначила побачення молода жінка і що, не дочекавшися її, він виліз на липу й у вікно побачив у кімнаті розгром.

Дідусь слухав юнака уважно, не перебиваючи; коли Д’Артаньян скінчив свою розповідь, він похитав головою з виглядом, який не віщував нічого доброго.

– Що ви хочете цим сказати? – вигукнув Д’Артаньян. – Благаю, поясніть, що все це означає!

– Добродію, – сказав дідусь, – не питайте мене, бо коли я розповім усе, що бачив, мені не минути біди.

– О, ви все-таки щось бачили?.. Богом вас благаю, – мовив юнак, кидаючи старому пістоль, – розкажіть, що ви бачили! Даю слово дворянина: все, що я почую від вас, умре в моєму серці.

На Д’Артаньяновому обличчі відбивався такий щирий смуток, що дідусь кивнув головою й тихим голосом почав свою розповідь:

– Близько дев’ятої години я почув на вулиці якийсь гомін і підійшов до дверей глянути, що там скоїлось, коли раптом помітив – хтось хоче ввійти до мене в садок. Я бідняк, украсти в мене нема чого, тож я відчинив двері й побачив трьох незнайомців. За кілька кроків у затінку стояла запряжена карета й верхові коні. Коні, певно, належали цим трьом незнайомцям, що були вдягнені як дворяни.

– Що вам завгодно, шановні панове? – вигукнув я.

– В тебе, мабуть, є драбина, – сказав той, який, здавалося, був старшим над ними.

– Є, пане; я вилажу на неї, коли рву садовину.

– Дай її нам і вертайся в хату; ось тобі екю за турботи. Тільки затям: коли прохопишся бодай словом про те, що побачиш і почуєш (а ти, я певен, хоч як погрожуй, однаково підглядатимеш і підслуховуватимеш), тобі кінець.

З цими словами він кинув мені екю, який я підняв, і взяв драбину.

Зачинивши за ним хвіртку, я вдав, ніби вертаюся до хати, а сам вийшов через задні двері, і, скрадаючись у темряві, добрався он до тих кущів бузини, звідки міг непомітно стежити за всім, що відбувалося.

Троє незнайомців наказали підкотити карету ближче; з неї вийшов опецькуватий сивий товстун, одягнений в пошарпаний темний костюм. Товстун обережно виліз по драбині, нишком зазирнув у вікно, тихенько зліз і сказав пошепки:

– Це вона!

Той, що розмовляв зі мною, підскочив до дверей павільйону, відімкнув їх ключем, який був при ньому, й зачинив за собою; решта двоє вилізли по драбині до вікна. Товстун стояв біля дверцят карети, кучер притримував запряг, а слуга – верхових коней.

Раптом з павільйону долинули зойки, якась жінка підбігла до вікна й відчинила його, наче хотіла кинутися вниз. Та, побачивши двох незнайомців, відскочила назад. Чоловіки через вікно вдерлися в кімнату.

Більше я нічого не бачив, але чув, як тріщали розламувані меблі. Жінка кричала й кликала на допомогу. Незабаром її крики затихли.

Троє незнайомців підійшли до вікна, несучи жінку на руках. Двоє спустилися з нею по драбині і внесли її до карети, куди сів і товстун. Той, що залишився в павільйоні, зачинив вікно, за хвилину вийшов через двері й зазирнув до карети, щоб пересвідчитись, чи жінка там. Двоє чекали на нього, вже посідавши на коней. За якусь мить він теж був у сідлі; слуга сів поруч з кучером, і карета помчала в супроводі трьох вершників. Усе було скінчено. Більше я нічого не бачив і не чув.

Приголомшений цією страхітливою звісткою, Д’Артаньян занімів на місці; гнів і ревнощі краяли йому серце.

– Вельможний пане, – сказав дідусь, на якого цей німий відчай справив більше враження, ніж справили б рясні сльози й ридання, – не журіться, адже вони не вбили її, а це головне.

– Чи не знаєте ви хоч приблизно, – спитав Д’Артаньян, – хто очолював цю пекельну експедицію?

– Ні, я його не знаю.

– Але ви могли його роздивитися, поки він розмовляв з вами.

– А, то ви питаєте про його прикмети?

– Авжеж.

– Високий, худорлявий, смаглявий, чорні вуса, чорні очі, має вигляд дворянина.

– Це він! – вигукнув Д’Артаньян. – Знову він! Весь час він! Мабуть, це мій злий дух! А другий?

– Котрий?

– Миршавий.

– О, він не високого роду, ручуся; до того ж при ньому не було шпаги, і всі мали його за ніщо.

– Може, це слуга, – пробурмотів Д’Артаньян. – О бідолашна жінка! Нещасна жінка! Що вони з нею зробили?

– Ви обіцяли не виказувати мене, – мовив дідусь.

– І повторюю свою обіцянку – адже я дворянин. У дворянина є тільки одне слово, і я вже вам дав його.

Глибоко засмучений, Д’Артаньян подався до порому. Він то потішав себе думкою, що це не пані Бонасьє і завтра він побачить її в Дуврі; то боявся, що в неї інтрига з кимось іншим, і цей другий, ревнивець, застав її тут та викрав. Юнак не знав, що думати, й мучився невідомістю; він то впадав у розпач, то проймався надією.

– О, якби мої друзі були зі мною! – вигукнув він. – Принаймні, була б хоч якась надія знайти її; але хто знає, що сталося з ними самими! Було вже близько дванадцятої; треба було розшукати Планше. Д’Артаньян обійшов один по одному всі шинки, де горіло чи бодай блимало світло, але не побачив Планше в жодному з них.

У шостому шинку Д’Артаньянові спало на думку, що він шукає марно. Адже юнак наказав слузі чекати на нього лише о шостій ранку, і хоч би де той був нині, він мав на те право.

До того ж, йому сяйнуло, що, залишаючись поблизу місця події, він дістане якісь додаткові відомості про цю таємничу історію. Отож, як ми вже казали, в шостому шинку Д’Артаньян затримався. Він сів у найтемніший куток, замовив пляшку вина й вирішив дочекатися ранку. Але й на цей раз його сподівання були марні, і хоч як пильно він дослухався, проте, крім лайок, образ і прокльонів ремісників, слуг та візників, звичних гостей цього шинку, не почув нічого, що б навело його на слід бідолашної полонянки. Тож йому не лишалося нічого іншого, як, допивши знічев’я, а може, й для того, щоб не викликати підозри у відвідувачів, вино, зручніше вмоститись у своєму кутку й спробувати заснути. Д’Артаньянові, як ми пам’ятаємо, ледве минуло двадцять років, а в цьому віці люди, хоч яке з ними трапляється горе, завжди сплять міцним сном.

Близько шостої години Д’Артаньян прокинувся розбитий і втомлений, як здебільшого буває після погано проведеної ночі. Збирався він недовго; обмацав себе, щоб переконатися, чи ніхто не обікрав його під час сну, і, знайшовши перстень на пальці, гаманець у кишені й пістолети за поясом, підвівся, заплатив за вино і вийшов, сподіваючись, що вранці легше знайде свого слугу. І справді, перше, що він розгледів крізь вогкий сіруватий туман, – це постать вірного Планше, який чекав на свого хазяїна з двома кіньми на поводу біля дверей злиденної корчми, яку Д’Артаньян вночі проминув, навіть не підозрюючи про її існування.

XXV. Портос

Замість їхати додому, Д’Артаньян зіскочив з коня біля дверей пана де Тревіля і хутко піднявся по сходах. Цього разу юнак вирішив розповісти капітанові мушкетерів про все, що сталося. Безперечно, пан де Тревіль дасть йому добру пораду з приводу цієї історії, до того ж, він майже щодня бачить королеву, і, можливо, йому пощастить довідатись у її величності бодай щось про бідолашну жінку, якій, певно, довелося тепер заплатити за відданість своїй володарці.

Пан де Тревіль вислухав юнака з увагою, яка свідчила, що він вбачає у цій пригоді дещо більше, ніж любовну інтригу.

– Еге, – мовив він, коли Д’Артаньян скінчив свою розповідь. – Ясно, що тут не обійшлося без його високопреосвященства.

– Що ж тепер робити? – спитав Д’Артаньян.

– Нічого, тим часом анічогісінько, крім єдиного, – якомога швидше виїхати з Парижа, як уже я вам казав. Я побачу королеву, розповім їй про подробиці викрадення бідолашної жінки, чого вона, звичайно, не знає; це допоможе їй у розшуках, і коли ви повернетесь, я поділюся з вами приємними новинами. Покладіться на мене.

Д’Артаньян знав, що пан де Тревіль, хоч і гасконець, а не любить давати обіцянки; та вже коли він щось комусь обіцяв, то робив більше, ніж обіцяв. Отож Д’Артаньян уклонився йому з вдячністю за все минуле й за майбутнє, а шановний капітан, який теж вельми прихильно ставився до цього хороброго й рішучого юнака, щиро потис йому руку й побажав щасливої дороги.

Д’Артаньян послухався поради пана де Тревіля й поспішив додому, на вулицю Могильників, – складатися в дорогу. Підійшовши до будинку, він побачив пана Бонасьє, який у халаті стояв на порозі. Все, що вчора обачливий Планше казав про підступність їхнього хазяїна, враз пригадалося Д’Артаньянові, і він глянув на Бонасьє уважніше, ніж раніше. Справді, крім жовтавої хворобливої блідості, яка свідчила про розлиття жовчі в крові і, можливо, таки мала свою причину, Д’Артаньян помітив у його обличчі щось відразливе, гидке. Шахрай сміється не так, як чесна людина, облудник плаче не тими слізьми, якими плаче людина щира. Всяка нещирість – маска, і хоч як добре вона буде зроблена, але, придивившися уважно, її завжди можна відрізнити від справжнього обличчя.

Отож Д’Артаньянові здалося, що пан Бонасьє носить маску, до того ж найвідразливішу маску.

Відчуваючи огиду до галантерейника, він хотів пройти до себе, навіть не привітавшися з ним, але, як і напередодні, пан Бонасьє сам озвався до юнака.

– Он як, молодий чоловіче, – сказав він, – ми, здається, бенкетуємо вже до ранку? Вибило сьому годину, хай йому чорт! Схоже на те, що ви вирішили вертатись додому тоді, коли всі добрі люди йдуть з дому.

– А вам не закинеш того самого, добродію Бонасьє, – відповів юнак. – Ви – справжнісінький взірець статечності. Правда, коли маєш молоду та гарну дружину, то не побіжиш за щастям: воно само приходить у дім. Чи не так, пане Бонасьє?

Бонасьє зблід, як смерть, і криво посміхнувся.

– Ха-ха, ви дуже веселий співрозмовник, – сказав він. – Але де це ви в біса вешталися вночі, мій юний пане? Певно, путівці не такі вже й зручні для прогулянок?

Д’Артаньян глянув на свої заболочені чоботи, потім його погляд ненароком ковзнув по черевиках і панчохах галантерейника. Вони, схоже, побували в одній калюжі: і ті, й ті були забрьохані однаково.

Раптом Д’Артаньянові сяйнуло. Той низенький сивий гладун, той одягнений у темне вбрання, схожий на слугу підтоптаний чоловічок, з яким так зневажливо поводилися вершники, що супроводили карету, був не хто інший, як Бонасьє.

Чоловік керував викраденням своєї дружини!

Д’Артаньян ледве стримався, щоб не схопити галантерейника за горло й не задушити його. Але, як ми вже казали, він був розважливий і обережний, тож миттю опанував себе. Г все ж юнак так змінився на обличчі, що Бонасьє перелякався на смерть і мимоволі позадкував; але він стояв біля зачиненої стулки дверей, і ця перешкода змусила його залишитись на місці.

– Ти ба! Ви – жартівник, голубе, – сказав Д’Артаньян, – бо мені здається, що коли мої чоботи треба почистити, то й ваші панчохи з черевиками ждуть-не діждуться щітки. Невже й ви, добродію Бонасьє, десь тинялися, шукаючи пригод? їй-право, навряд чи це можна пробачити людині вашого віку, яка ще й має молоду та гарненьку дружину.

– О ні, боронь Боже! – відповів Бонасьє. – Це я вчора їздив до Сен-Манде розпитати про служницю, яка мені дуже потрібна; а що дороги нині погані, то я й привіз на ногах усе це болото і ще не встиг почиститися.

Те, що Бонасьє назвав саме цю місцевість, підтвердило Д’Артаньянові підозри: адже на Сен-Манде їхати зовсім в інший бік, ніж на Сен-Клу.

Це припущення враз заспокоїло юнака. Якщо Бонасьє знає, де дружина, то можна, вдавшися до крайніх заходів, змусити його розв’язати язика й виказати таємницю. Треба тільки зробити так, щоб це припущення перетворилося на певність.

– Даруйте, любий пане Бонасьє, мою безцеремонність, – сказав Д’Артаньян, – але я страшенно хочу пити. Знаєте, ніщо так не викликає спраги, як безсонні ночі. Дозвольте мені випити у вас склянку води; певно, ви не відмовите своєму сусідові в такій дрібничці.

І, не чекаючи дозволу хазяїна, Д’Артаньян хутко ввійшов до кімнати й глянув на ліжко. Постіль була не зім’ята. Бонасьє не лягав. Отож, він вернувся додому недавно – годину, щонайбільше дві тому; він супроводив свою дружину до того місця, куди її відвезли, або принаймні до першої поштової станції.

– Дякую, добродію Бонасьє, – мовив юнак, випивши склянку. – Це все, що мені треба було від вас. Тепер я піду до себе й накажу Планше почистити свої чоботи, а коли він упорається з цим, то, якщо хочете, виряджу його до вас – хай він наваксує й ваші черевики.

Д’Артаньян пішов, а галантерейник залишився стояти, ошелешений цим дивним прощанням. Він навіть подумав, чи, бува, не заплутався у власній брехні.

Біля своїх дверей на сходах Д’Артаньян зустрів стурбованого Планше.

– Ах, добродію! – вигукнув слуга, побачивши хазяїна. – Знову новина, і я нетерпляче на вас чекаю.

– Що сталося? – спитав Д’Артаньян.

– Я ладен поставити сто, навіть тисячу проти одного, пане, що ви не вгадаєте, хто приходив сюди, поки вас не було.

– Коли саме?

– Півгодини тому, поки ви були в пана де Тревіля.

– То хто ж приходив? Кажи швидше.

– Пан де Кавуа.

– Пан де Кавуа?

– Власною персоною.

– Капітан гвардії його високопреосвященства?

– Він самий.

– Він приходив арештувати мене?

– Мені здалося, що так, хоч він і всміхався дуже улесливо.

– Ти кажеш, що він улесливо всміхався?

– Знаєте, пане, це була просто медова усмішка.

– Справді?

– Він сказав, що його високопреосвященство зичить вам добра і просить завітати до Пале-Руаялю[118].

– Що ж ти йому відповів?

– Що це неможливо – адже вас немає вдома, в чому він може пересвідчитися сам.

– А що він сказав на це?

– Щоб ви неодмінно зайшли до кардинала вдень; потім він додав пошепки: “Скажи своєму хазяїнові, що його високопреосвященство прихильно ставиться до нього і що, можливо, від цього побачення залежить його майбутнє”.

– Як на кардинала, це досить примітивна пастка, – зауважив юнак, усміхаючись.

– Отож і я подумав, що це пастка, і відповів, що ви будете страшенно засмучені, дізнавшись про все після повернення.

– Куди ж поїхав твій хазяїн? – спитав пан де Кавуа.

– До Труа, в Шампань, – відповів я.

– А коли саме?

– Учора ввечері.

– Планше, друже мій, – вигукнув Д’Артаньян, – ти й справді неоціненний хлопець!

– Розумієте, пане, я вирішив, що коли ви схочете зустрітися з паном де Кавуа, то завжди зможете всупереч мені сказати, що нікуди не їздили; тоді з’ясується, що збрехав я, а що я не дворянин, то мені брехати дозволено.

– Заспокойся, Планше, репутація правдивої людини лишиться за тобою: за чверть години ми рушаємо в дорогу.

– Я хотів порадити вам те саме, пане. А куди ми їдемо, дозвольте спитати?

– Хай йому чорт! Звичайно ж, у бік, протилежний від того, який ти назвав панові де Кавуа. Адже й ти, мабуть, так само нетерпеливишся дізнатись про Грімо, Мушкетона й Базена, як і я про Атоса, Портоса й Араміса?

– Авжеж, пане, – відказав Планше. – І я готовий рушати, коли ви накажете; я певен, що повітря провінції для нас зараз набагато корисніше, ніж повітря Парижа. Атому…

– А тому збирайся, Планше, і рушаймо; я піду вперед пішки, з порожніми руками, щоб ніхто не міг запідозрити нас. Ми зустрінемось у гвардійських казармах. До речі, Планше, ти, здається, маєш слушність щодо нашого хазяїна: це й справді мерзотник із мерзотників.

– Отож-то! Вірте мені, пане, коли я кажу про когось; я впізнаю людину з її обличчя.

Як і було домовлено, Д’Артаньян вийшов з будинку перший; по дорозі він для годиться востаннє навідав квартири трьох своїх друзів. Од них не було жодної звістки, тільки на ім’я Араміса надійшов напахчений лист, написаний дрібним і вишуканим почерком. Д’Артаньян узявся передати його за призначенням.

Через десять хвилин Планше прийшов на стайню гвардійських казарм. Д’Артаньян, який не любив гаяти час, уже осідлав свого коня.

– Ну, – сказав він Планше, коли той прив’язав до сідла багаж, – тепер загнуздай решту трьох, і їдьмо.

– Ви гадаєте, що коли в кожного з нас буде по двоє коней, то ми їхатимемо швидше? – спитав Планше не без лукавства.

– Ні, пане насмішнику, – відповів Д’Артаньян. – Але з чотирма кіньми ми зможемо привезти назад трьох наших друзів, якщо тільки застанемо їх живими.

– Так, це було б велике щастя, – зауважив Планше. – А втім, ніколи не треба зневірятися в Божому милосерді.

– Амінь! – сказав Д’Артаньян, сідаючи на коня. Вибравшися з казарм, вони рушили в різні боки, домовившись, що один виїде з Парижа через заставу Лявільєт, а другий – через заставу Монмартр і що обоє зустрінуться аж за Сен-Дені; цей стратегічний маневр вони виконали точно й успішно. Д’Артаньян і Планше разом прибули до П’єрфіта.

Слід зазначити, що вдень Планше був куди хоробріший, ніж уночі.

І все-таки обачність не полишала його ні на мить. Добре пам’ятаючи прикрощі першої подорожі, Планше в кожному, хто зустрічався йому по дорозі, вбачав ворога. Вітаючись, він безперестанку знімав перед ними капелюха, за що дістав доброї прочуханки від Д’Артаньяна, який не хотів, аби через цю запопадливість подумали, ніби Планше – слуга якоїсь незначної особи.

Однак чи то всі перехожі були зворушені вихованістю Планше, чи на цей раз нікого не підіслали перепинити Д’Артаньяна, наші подорожні щасливо добулися до Шантильї й під’їхали до корчми “Гран-Сен-Мартен”, де зупинялись під час своєї першої подорожі.

Вгледівши юнака, за яким їхав слуга з двома запасними скакунами, хазяїн шанобливо зустрів його на порозі. Д’Артаньян, що проскакав уже одинадцять льє, вирішив зупинитися – байдуже, є тут Портос чи нема. До того ж, він гадав, що необачно відразу розпитувати про мушкетера. Ось чому Д’Артаньян без зайвих балачок спішився, лишив коней під наглядом Планше, зайшов до невеличкої кімнати, призначеної для гостей, які хотіли побути самі, й замовив пляшку найкращого вина та наивишуканіших страв на сніданок. Це переконало корчмаря, що його гість – особа, гідна поваги. Отож замовлення Д’Артаньяна було виконано напрочуд швидко.

До гвардійського полку набирали дворян з кращих родин королівства, і Д’Артаньян, який подорожував у супроводі слуги та ше й з четвіркою чудових коней, незважаючи на простоту мундира, справив тут неабияке враження. Хазяїн виявив бажання слугувати йому сам.

Д’Артаньян наказав принести дві склянки, налив їх і почав розмову.

– Так от, любий мій хазяїне, – сказав він, – я попросив у вас найкращого вина, і якщо ви мене обдурили, то самі себе покараєте, бо я не люблю пити сам, і вам доведеться зробити це разом зі мною. Тож беріть склянку і давайте вип’ємо. Стривайте, а за що ж ми вип’ємо, аби нікого не образити? Давайте вип’ємо за процвітання вашого закладу.

– Ваша милість робить мені честь, – відповів хазяїн, – і я красно дякую за добре побажання.

– Не дуже тіштеся моїми словами, – вів далі Д’Артаньян. – В моєму тості, можливо, ховається куди більше себелюбства, ніж ви гадаєте: добре зустрічають подорожніх тільки в тих заїздах, які процвітають, а там, де корчмар не може звести кінців з кінцями, панує безладдя, і гість мимоволі стає жертвою злиднів свого хазяїна. Я багато подорожую і здебільшого по цій дорозі. Тим-то я й хочу, щоб усі корчмарі процвітали.

– Ай справді, добродію, – сказав хазяїн, – здається, я вже не вперше маю честь вас бачити.

– Ще б пак! Я разів з десять проїздив через Шантильї і з цих десяти разів принаймні три або чотири рази зупинявся у вас. Стривайте, востаннє я був тут днів десять чи дванадцять тому; я проводжав своїх друзів, мушкетерів, і навіть можу нагадати вам, що один із них не помирився з якимось незнайомцем, котрий, до речі, перший почав з ним сварку.

– Авжеж, – відповів хазяїн, – я чудово це пам’ятаю. Ваша милість каже про пана Портоса?

– Саме так звати мого супутника. Боже мій! Чи не скоїлося з ним якоїсь біди? – Але ж ви, ваша милосте, мали змогу й самі помітити, що він не поїхав далі.

– Справді, він обіцяв наздогнати нас, але ми його не дочекалися.

– Він зробив нам честь, залишившись тут.

– Як! Він зробив вам честь, залишившись у вас?

– Так, добродію; і, правду кажучи, ми дуже занепокоєні.

– Чим саме?

– Його боргами.

– Отакої! Він сплатить усі свої борги.

– О добродію, ви проливаєте бальзам на мої рани! Ми надали йому великий кредит, а сьогодні вранці лікар знову сказав, що коли пан Портос не заплатить йому за візити, то він візьметься за мене, бо саме я посилав по лікаря.

– Хіба Портос поранений?

– Не можу вам цього сказати, добродію.

– Як це не можете сказати? Ви повинні знати це краще за будь-кого іншого.

– Авжеж. Проте в нашому становищі, добродію, ми не кажемо всього, що знаємо, надто коли нас попереджають, що за свій язик ми можемо поквитатися вухами.

– Чи можу я побачити Портоса?

– Звичайно, добродію. Підніміться на другий поверх і постукайте в двері кімнати номер один. Тільки скажіть, що це ви.

– Сказати, що це я?

– Так, бо з вами може скоїтися лихо.

– Яке ж лихо може, по-вашому, зі мною скоїтись?

– Пан Портос подумає, що це хтось із моїх слуг, і в гніві проштрикне вас шпагою або прострелить вам голову з пістолета.

– Що ж ви йому такого зробили?

– Попросили у нього грошей.

– Хай йому чорт! Тепер я розумію: пан Портос дуже не любить таких прохань, коли в нього порожньо в кишенях, але, наскільки я знаю, гроші в нього є.

– Ми теж так гадали, добродію. А що ми ретельно стежимо за порядком у нашому закладі й кожного тижня підбиваємо рахунки, то й попросили його розплатитися з нами. Однак ми, певно, прийшли до нього в непідходящий час, бо тільки-но заговорили про гроші, як він послав нас до дідька. Правда, напередодні він грав.

– Грав? Із ким? – О Боже! Хіба я знаю? З якимось приїжджим паном; запропонував йому партію в ландскнехт[119].

– Он воно що! Бідолаха, мабуть, усе програв.

– Навіть свого коня, добродію, бо коли незнайомець збирався в дорогу, ми помітили, що його слуга сідлає коня пана Портоса. Ми звернули на це його увагу, але пан гримнув, що ми пхаємо носа не в свої справи і що кінь належить йому. Ми одразу сказали про це панові Портосу, але він відповів, що тільки зухвальці можуть сумніватися в слові дворянина: коли той говорить, що кінь належить йому, то так воно і є.

– Впізнаю Портоса, – пробурмотів Д’Артаньян.

– Тоді, – вів хазяїн далі, – я звелів йому передати, що оскільки ми не можемо порозумітися з ним відносно сплати боргу, то я сподіваюсь, що він принаймні ласкаво згодиться перебратися до мого сусіди, хазяїна “Золотого Орла”; але пан Портос відповів, що мій заїзд кращий і що він залишиться тут. Це дуже зворушило мене, і я не став наполягати на його від’їзді. Я тільки попросив звільнити кімнату, в якій він мешкав, найкращу, до речі, в усьому домі, й перебратися до невеличкої затишної кімнати на четвертому поверсі. Але пан Портос відповів, що от-от чекає свою добру знайому, одну з найшляхетніших дам королівського двору, тож я мушу зрозуміти – навіть та кімната, яку він удостоює своєю присутністю, надто вбога для такої особи. І все-таки, цілком визнаючи справедливість його слів, я зважився наполягати на своєму; але тут, навіть не зводивши заперечити мені бодай словом, він узяв пістолет, поклав його на нічний столик і сказав, що при першому ж натяці на переїзд будь-куди – в іншу кімнату або до іншого хазяїна – він прострелить голову кожному, хто насмілиться втручатися в його справи. Відтоді, добродію, ніхто, крім його слуги, до нього не заходить.

– То й Мушкетон тут?

– Атож, добродію. Через п’ять днів після свого від’їзду він повернувся, і теж у дуже поганому гуморі; схоже, у нього теж були якісь прикрощі в дорозі. На жаль, він набагато меткіший за свого хазяїна, задля якого перевертає в корчмі все догори дном, і, не бажаючи, щоб йому відмовляли в тому, чого він просить, сам бере все потрібне, не питаючись.

– Впізнаю Мушкетона, – відповів Д’Артаньян, – я завжди примічав дивовижну його відданість і спритність.

– Цілком можливо, добродію. Але уявіть лишень: варто мені бодай чотири рази на рік здибатися з такою спритністю та відданістю, і я піду по світу з торбами.

– Ба ні, Портос вам заплатить.

– М-м…

– До нього дуже прихильна одна шляхетна дама, яка не залишить свого друга у скруті, надто коли йдеться про ту дрібницю, що він її вам завинив.

– Якби мені було дозволено сказати, що я думаю про це…

– Що ж ви думаєте?

– Навіть більше – що знаю…

– Що ви знаєте?

– І навіть ще більше – в чому я впевнений.

– У чому ж ви впевнені? Кажіть.

– Я сказав би – мені відомо, хто ця шляхетна дама.

– Вам?

– Авжеж, мені.

– Як же ви довідались про це?

– О добродію, коли б я міг сподіватися на вашу скромність…

– Кажіть. Слово дворянина – ви не будете жалкувати за своє довір’я.

– Так от, добродію, ви розумієте: турботи змушують часом робити таке…

– І що ж ви зробили?

– О, нічого такого, що перевищувало б право кредитора.

– Тобто?

– Пан Портос дав нам листа, адресованого цій герцогині, й наказав однести його на пошту. Його слуги тоді ще не було. Пан Портос ще не виходив з кімнати й мусив, хоч-не-хоч, доручити це нам.

– Далі.

– Я не поніс листа на пошту – це ніколи не буває цілком надійно, а, скориставшися з того, що мій слуга мав їхати до Парижа, доручив йому листа й наказав одвезти його герцогині. Тож я виконав бажання пана Портоса, який дуже турбувався про свій лист, чи не так?

– Приблизно…

– І знаєте, добродію, хто ця шляхетна дама?

– Ні. Я чув про неї від Портоса, тільки й того.

– Чи відомо вам, хто ця удавана герцогиня?

– Кажу ж вам, що не знаю.

– Це підстаркувата дружина прокурора з Шатле[120], добродію, пані Кокнар, якій щонайменше п’ятдесят років і яка ще намагається удавати ревниву жінку. Мені й то здалося дивним, що герцогиня мешкає на Ведмежій вулиці.

– Звідки вам про це відомо?

– Та звідти, що, отримавши листа, вона дуже розсердилась і сказала, що пан Портос – вітрогон і що його, мабуть, штрикнули шпагою через якусь жінку.

– То його штрикнули шпагою?

– О Боже! Що я сказав!..

– Ви сказали, що Портоса штрикнули шпагою.

– Так, але він якнайсуворіше заборонив мені розповідати про це!

– Чому?

– Чому! Та тому, добродію, що хоч він і нахвалявся проштрикнути незнайомця, з яким тоді посварився, сталося так, що цей незнайомець сам поклав пана Портоса, попри всю його похвальбу. А що пан Портос дуже чваньковито поводиться з усіма, крім цієї герцогині, яку сподівався розчулити розповіддю про свою пригоду, то й не хоче признаватися, що дістав удар шпагою.

– Отже, через цей удар шпагою він і лежить у ліжку?

– Ще й добрячий удар, можете мені повірити. Мабуть, у вашого друга душа цвяхами прибита до тіла.

– Ви були при цьому?

– Пішовши слідом за ними з цікавості, я бачив бій, але так, що бійці не бачили мене.

– І як розгорталися події?

– О, це було недовго, мушу вам сказати. Супротивники стали в позицію; незнайомець зробив випад, і так спритно, що коли пан Портос хотів його відбити, у нього в грудях уже сиділо три дюйми заліза. Він упав горілиць. Незнайомець приставив йому до горла вістря шпаги, і пан Портос, побачивши, що його життя залежить од волі супротивника, визнав себе переможеним. Тоді незнайомець спитав, як його звати, і, довідавшись, що він Портос, а не Д’Артаньян, запропонував своєму недавньому супротивникові руку, довів його до корчми, скочив на коня і зник з очей.

– Отже, незнайомець шукав сварки саме з Д’Артаньяном?

– Певно, що так.

– І ви не знаєте, що з ним сталося потім?

– Ні. Я ніколи не бачив його ні до того, ні опісля.

– Чудово, я дізнався про все, що мені потрібно. То ви кажете, що Портосова кімната на другому поверсі? Номер один?

– Атож, добродію. Це найкраще помешкання в моєму закладі; кімната, яку я вже десять разів міг би здати за грубі гроші.

– Та заспокойтеся ви нарешті! – сказав, усміхаючись Д’Артаньян. – Портос заплатить вам грішми герцогині Кокнар.

– О добродію, хай вона буде ким завгодно, – дружиною прокурора або герцогинею, – аби тільки вона розв’язала свою калитку! Так ні ж бо: вона відповіла, що домагання пана Портоса і його невірність їй остогидли і що вона не надішле йому жодного деньє.

– І ви переказали її відповідь вашому постояльцю?

– Ба ні, адже він міг би здогадатися, в який спосіб ми виконали його доручення.

– То він і досі чекає на гроші?

– О Господи! Звісно, що чекає! Вчора він знову написав їй листа; але цього разу листа відніс на пошту його слуга.

– То ви кажете, що дружина прокурора – стара й негарна?

– Їй щонайменше п’ятдесят років, добродію, і вона ніколи не була красунею, судячи з того, що розповів Пато.

– Тоді будьте певні: вона неодмінно подобрішає. До того ж, Портос не міг заборгувати надто багато грошей.

– Як це не міг? Пістолів із двадцять, коли не брати до уваги лікаря. Еге! Він ні в чому собі не відмовляє, ви ж знаєте його; одразу видко, що людина звикла широко жити.

– Гаразд! Якщо навіть герцогиня Кокнар покине його, в Портоса завжди знайдуться друзі, присягаюся вам. Отож, мій любий хазяїне, не хвилюйтесь і слугуйте йому з тією повагою, якої вимагає його становище.

– Добродію, ви обіцяли не згадувати про дружину прокурора й мовчати про його поранення.

– Зайве нагадувати про це; я дав вам слово.

– О, він уб’є мене, от побачите!

– Не бійтеся; він не такий страшний, як здається.

З цими словами Д’Артаньян піднявся по сходах, певний, що йому пощастило хоч трохи заспокоїти хазяїна, принаймні стосовно двох речей, якими той, безперечно, найбільше дорожив: стосовно гаманця й життя.

На найпримітніших в усьому коридорі дверях чорним чорнилом була виведена величезна цифра “1”; Д’Артаньян постукав і, почувши пропозицію іти своїм шляхом, увійшов до кімнати.

Портос лежав у ліжку і, щоб набити руку, грав у ландскнехт з Мушкетоном. Над вогнищем обертався рожен з куріпкою, а обабіч кипіли на жаровнях дві каструлі, з яких смачно пахло кролячим фрікасе й рибою у винному соусі. Конторка й мармурова дошка комода були заставлені порожніми пляшками.

Побачивши друга, Портос радісно привітав його, а Мушкетон, шанобливо підвівшись, запропонував своє місце Д’Артаньянові й пішов глянути на каструлі, які, слід гадати, перебували під його особливою опікою.

– Тисяча чортів! Це ви! – вигукнув Портос – Прошу ласкаво й даруйте, що не встаю. До речі, – додав він, занепокоєно глянувши на свого друга, – чи знаєте ви, що зі мною сталося?

– Ні.

– Хазяїн вам нічого не казав?

– Я спитав у нього, де ви, й одразу ж подався нагору. Портос полегшено зітхнув.

– А що ж таке з вами сталося, мій любий Портосе? – спитав Д’Артаньян.

– Сталося таке, що, наступаючи на свого супротивника, якого я вже встиг пригостити трьома ударами шпаги, і збираючись покінчити з ним четвертим, я спіткнувся об камінь і звихнув собі ногу в коліні.

– Справді?

– Присягаюся честю! Пощастило цьому злодіяці, бо я прошив би його на місці, ручуся!

– А куди він подівся?

– Не знаю; він дістав по заслузі й утік, не прохаючи здачі. Але ви, мій любий Д’Артаньяне, – що було з вами?

– Отже, мій любий Портосе, – правив своєї Д’Артаньян, не відповідаючи на запитання, – саме через вивих у коліні ви й лежите в ліжку?

– Нічого не вдієш! А втім, хвала Богові, за кілька днів я вже буду на ногах.

– Чому ж ви не звеліли перевезти себе до Парижа? Адже тут так нудно.

– Саме це я і збирався зробити; однак, мій любий друже, мушу вам де в чому признатися.

– У чому саме? – Я й справді дуже нудився. А що в кишені у мене, як ви знаєте, лежали сімдесят п’ять пістолів, то я, аби хоч трохи розважитись, запросив до себе одного дворянина, який зупинився тут проїздом, і запропонував йому партію в кості. Він погодився – і мої сімдесят п’ять пістолів перейшли з моєї кишені до нього, не кажучи про коня, якого він забрав на додачу. Ну, а ви, мій любий Д’Артаньяне?

– Що вдієш, друже, не можна скрізь мати самий тільки успіх, – сказав Д’Артаньян. – Знаєте приказку: “Кому не щастить у грі, тому щастить у коханні”. Ви надто подобаєтесь жінкам, щоб гра не метилася вам за це. А втім, яке вам діло до примхливості долі, негідний ви щасливчику! Хіба у вас немає вашої герцогині, яка, безперечно, поквапиться вам на допомогу?

– Саме тому, що я такий нещасливий гравець, – недбало відповів Портос, – я й написав їй, щоб вона надіслала луїдорів з п’ятдесят, які мені тепер украй необхідні.

– І що ж?

– Що ж! Мабуть, вона поїхала до якогось зі своїх маєтків, бо я не отримав відповіді.

– Справді?

– Так. І вчора я надіслав їй ще одного листа, ще переконливішого за перший. Але ви тут, мій любий друже, тож поговорімо про ваші справи. Правду кажучи, я вже почав непокоїтися за вас.

– А втім, судячи з того, що я бачу, хазяїн добре дбає про вас, мій любий Портосе, – мовив Д’Артаньян, показуючи на повні каструлі й порожні пляшки.

– Овва! – відповів Портос – Кілька днів тому цей нахаба приніс мені рахунок, і я прогнав його разом з рахунком, тож тепер сиджу тут як переможець або як завойовник. Ось чому я й озброївся по самісінькі вуха, побоюючись нападу.

– Проте, здається мені, часом ви робите вилазки, – сміючись, заперечив Д’Артаньян.

– На жаль, це не я, – признався Портос – Кляте коліно й досі тримає мене в ліжку, але Мушкетон ходить на розвідку й забезпечує нас харчем. Мушкетоне, друже, – звернувся Портос до слуги, – ви бачите: до нас наспіло підкріплення, тож доведеться вам поповнити запаси продовольства.

– Мушкетоне, – сказав Д’Артаньян, – я хочу попросити вас про одну послугу.

– Про яку саме, пане? – Навчіть вашої премудрості мого Планше; я теж можу колись опинитися в облозі, і було б дуже добре, якби він зумів доглядати мене так, як ви свого пана.

– Немає нічого простішого, пане, – скромно сказав Мушкетон. – Треба бути спритним – тільки й того. Я виріс на селі, і мій батько на дозвіллі трохи браконьєрствував.

– А взагалі що він робив?

– Заробляв ремеслом, що його я завжди мав за досить вигідне, пане.

– Яким саме?

– Це було якраз під час безнастанних війн католиків з гугенотами. Батько бачив, як католики вбивають гугенотів, а гугеноти вбивають католиків, і все це в ім’я віри. І він винайшов для себе змішану релігію, яка дозволяла йому бути то католиком, то гугенотом раз по раз. Отож він гуляв із самопалом на плечі за живоплотами понад дорогою, і коли помічав самотнього католика, протестантська віра одразу ж брала гору в його душі. Він прицілювався в подорожнього; потім, коли той був кроків за десять од нього, батько починав з ним розмову, яка майже завжди кінчалася тим, що незнайомець оддавав гаманець, аби тільки врятувати життя. Ну, а коли батько зустрічав гугенота, в його душі враз спалахувала така сама любов до католицької церкви, і він не міг узяти втямки, як це за чверть години до того був прихильником протестантів і сумнівався в перевазі нашої святої віри. Бо треба вам сказати, пане, що я католик; а от старшого брата батько, вірний своїм принципам, зробив гугенотом.

– А як скінчив своє життя цей шановний добродій? – спитав Д’Артаньян.

– О пане, дуже погано. Одного чудового дня він зустрів на вузенькій стежині гугенота й католика, з якими вже мав справу і які його впізнали; отож вони об’єдналися проти нього й повісили бідолаху на дереві. Потім вони стали вихвалятися своєю зухвалою витівкою в першій-ліпшій корчмі, а ми з братом саме сиділи там.

– І що ви зробили? – спитав Д’Артаньян.

– Ми дали їм договорити, – відповів Мушкетон. – А коли, покинувши корчму, вони розійшлися в різні боки, мій брат подався слідом за католиком, а я – за гугенотом. Через дві години все було скінчено, і кожен з нас зробив свою справу, благословляючи нашого обачного бідолаху-батечка, який виховав своїх синів у різній вірі.

– Справді, Мушкетоне, ваш батько був розумакою і хвацьким хлопцем. То ви кажете, що на дозвіллі цей добродій браконьєрствував?

– Еге ж, пане. І він навчив мене ставити сильце та закидати вудочку. Тому, побачивши, що наш негідник-хазяїн годує нас твердою яловичиною, яка годиться хіба для мужви, я пригадав своє давнє ремесло. Блукаючи по лісах його високості, я ставив сильця на оленячих стежках, а коли виходив на береги ставків принца, то закидав вудки. Отож, хвалити Бога, у нас є куріпки та кролі, коропи та вугри – Їжа поживна й легка, придатна для хворих людей.

– Ну, а вино? – вів далі Д’Артаньян. – Хто постачає вам вино? Хазяїн?

– Як вам сказати? І так, і ні.

– Як це – “і так, і ні”?

– Він-то постачає нам вино, але сам не знає, що має таку честь.

– Поясніть докладніше, Мушкетоне, у ваших словах завжди безліч повчального.

– Будь ласка, пане. Якось під час своїх мандрів я здибався з одним іспанцем, що побував у багатьох країнах і серед них – у Новому Світі[121].

– Яке відношення має Новий Світ до пляшок, що стоять у вас на конторці й на комоді?

– Потерпіть, пане, всьому свій час.

– Ваша правда, Мушкетоне; я покладаюсь на вас і слухаю.

– Цей іспанець мав слугу, який супроводив його в подорожі до Мексики. Слуга був мій земляк, і ми заприятелювали з ним дуже швидко, бо дуже різнилися вдачею. Обоє ми над усе любили полювати, і він розповідав мені, що в пампасах[122] тубільці ловлять тигрів та диких биків за допомогою звичайнісінького зашморга, що його накидають на шию цим страшним хижакам. Спершу я не вірив, що, кинувши мотузку за двадцять, а то й тридцять кроків, можна поцілити зашморгом, куди схочеш, та незабаром на власні очі переконався в цьому. Мій приятель ставив за тридцять кроків од себе пляшку й щоразу накидав їй на шийку зашморг. Я й собі почав учитися цієї премудрості. А що я вдався меткий та вправний, то тепер кидаю зашморг не гірше за будь-якого мексиканця.

От і все, ви зрозуміли? Наш хазяїн має багатий винний погрібець, але з ключем од нього ніколи не розлучається. Однак у погребі є душник. Через нього я й кидаю зашморг. Тепер уже я знаю напевно, де стоїть краще вино, то звідти й черпаю свої припаси. Ось яке відношення, пане, має Новий Світ до пляшок, що стоять у нас на комоді й на конторці. А тепер чи не вип’єте склянку вина й не скажете, чи воно вам до смаку?

– Дякую, друже, дякую. На жаль, я щойно поснідав.

– Ну, Мушкетоне, – сказав Портос, – накривай на стіл. Поки ми з тобою снідатимемо, Д’Артаньян розповість, що сталося з ним за ті десять днів, протягом яких ми не бачилися.

– Охоче, – відповів Д’Артаньян.

Поки Портос і Мушкетон снідали з апетитом людей, що видужують після тяжкої хвороби, і з братерською згодою, що так зближує невдах у біді, Д’Артаньян розповів, як поранений Араміс мусив зупинитись у Кревкері, як Атос залишився в Ам’єні, відбиваючись од людей, що звинуватили його в збуті фальшивих грошей, і як він сам, Д’Артаньян, щоб дістатись Англії, проштрикнув живіт графові де Варду.

Проте на цьому відвертість Д’Артаньяна й скінчилася. Він розповів лише, що привіз із Англії чотирьох чудових скакунів – одного для себе, а решту для товаришів; потім він сказав Портосові, що його кінь уже стоїть у стайні корчмаря.

Аж тут до кімнати ввійшов Планше; він доповів хазяїнові, що коні відпочили й можна їхати далі, щоб заночувати в Клермоні.

Д’Артаньянові, вже майже спокійному за долю Портоса, не терпілося дізнатись про те, що сталося з двома іншими друзями. Тож він потиснув хворому руку й сказав, що їде далі їх шукати. Він мав намір вертатися цією самою дорогою і додав, що коли через тиждень Портос ще не виїде з корчми “Гран-Сен-Мартен”, то він і його забере з собою.

Портос відповів, що хворе коліно навряд чи дозволить йому поїхати раніше. До того ж, він конче хотів дочекатися листа від своєї герцогині.

Д’Артаньян побажав йому діждатися швидкої та приємної відповіді; потім, загадавши Мушкетонові й далі опікуватися Портосом та розплатившися з корчмарем, він рушив у дорогу разом з Планше, який вів тепер вже не трьох, а двох коней.

XXVI. Арамісова дисертація

Артаньян нічого не сказав Портосові ні про його рану, ні про дружину прокурора. Попри свою молодість, наш гасконець був вельми розумним хлопцем. Тому він удав, ніби вірить усьому, що розповів хвалькуватий мушкетер, твердо переконаний, що ніяка дружба не встоїть перед розкритою таємницею, особливо коли ця таємниця вражає самолюбство; до того ж, ми завжди відчуваємо певну моральну перевагу над тими, про кого знаємо більше, ніж вони гадають. Ось чому, складаючи плани на майбутнє й сподіваючись, що троє друзів допоможуть йому досягти успіху, Д’Артаньян хотів заздалегідь зібрати докупи ті невидимі нитки, які дали б йому змогу впливати на мушкетерів.

Проте всю дорогу глибокий сум краяв йому серце; він думав про молоду й гарну пані Бонасьє, що мала винагородити юнака за його відданість; але, як по правді, то найдужче за все він боявся, що з бідолашною жінкою скоїлося лихо, і аж ніяк не сумував за своїм утраченим щастям. Д’Артаньян не мав жодного сумніву, що пані Бонасьє – жертва помсти кардинала, а, як відомо, помста його високопреосвященства завжди бувала жахливою. Яким побитом він сам заслужив прихильність міністра, Д’Артаньян, ясна річ, не знав і досі; певно, він міг би скласти собі про це уявлення тільки після розмови з капітаном гвардії паном де Кавуа, коли б той застав його вдома.

Ніщо так не вкорочує час і відстань, як невідступна, всепоглинаюча думка. Людина перестає помічати реальний світ, думка неначе переносить її у світ химерних уявлень. Час тоді втрачає лік, а простір – віддаленість. Людина вирушає з одного місця і приїздить до другого – тільки й усього. Від того, що було в дорозі, не лишається в пам’яті нічого, крім непевного туману, в якому бовваніють тисячі примарних образів – дерева, гори, долини. Так і Д’Артаньян незчувся, як, давши волю своєму коневі, проїхав у полоні непевних видінь шість чи вісім льє од Шантильї до Кревкера, а, прибувши в це село, відразу забув про все, що стрілося йому на шляху.

Тільки тут він прийшов до тями. Юнак похитав головою і, побачивши корчму, де залишив Араміса, пустив коня клусом.

Цього разу його зустрів не хазяїн, а хазяйка. Д’Артаньян був фізіономістом; тож, глянувши на її гладке, простодушне й веселе обличчя, він ураз відчув, що від цієї особи можна не критись і що боятися її нічого.

– Ласкава пані, чи не сказали б ви, де мені знайти одного з моїх друзів, якого ми залишили тут днів із десять тому? – спитав Д’Артаньян.

– Вродливого молодика двадцяти трьох – двадцяти чотирьох років, лагідного, люб’язного, ставного?

– І, до того ж, пораненого в плече.

– Саме так.

– Що так?

– А те, добродію, що він і досі тут.

– Ласкава пані, – вигукнув Д’Артаньян, зіскакуючи з коня й кидаючи поводи Планше, – ви даруєте мені життя. Де ж він, мій любий Араміс, якого я так хочу обійняти? Я й справді не діждусь, коли побачу його.

– Даруйте, пане, але навряд чи він зможе вас зараз прийняти.

– Чому б то? Невже у нього в гостях жінка?

– Святий Ісусе! Що ви таке кажете, юначе? Ні, пане, в нього не жінка.

– Хто ж тоді?

– Кюре[123] з Мондидьє та абат Ам’єнського монастиря єзуїтів.

– Боже! – вигукнув Д’Артаньян. – Йому погіршало?

– Ні, пане, навпаки; але після хвороби на нього впала благодать, і він вирішив рукоположитися.

– А й правда, – зауважив Д’Артаньян, – я зовсім забув, що він тільки тимчасово служить у мушкетерах.

– То ви, пане, неодмінно хочете його бачити?

– Більше, ніж будь-коли.

– Тоді зійдіть сходами в двері праворуч, на третій поверх, у кімнату номер п’ять.

Д’Артаньян мерщій подався в двір і побачив відкриті сходи, які ще й нині можна зустріти в старовинних заїздах. Але не так просто було потрапити до майбутнього абата: підступи до Арамісової кімнати охоронялися не менш суворо, ніж сади Арміди[124]: в коридорі стояв Базен, який заступив Д’Артаньянові дорогу з тим більшою безстрашністю, що після багаторічних випробувань бідолаха був нарешті близький до омріяної мети.

Справді, Базен давно вже хотів стати слугою духовної особи й нетерпляче чекав тієї хвилини, коли Араміс скине похідний плащ і вдягне сутану. Тільки раз у раз повторювана молодим мушкетером обіцянка, що ця хвилина неодмінно настане, тримала Базена на службі в Араміса, де, за словами самого ж Базена, можна було лише занапастити душу.

Отож Базен просто нетямився з радості. Судячи з усього, тепер уже хазяїн не повинен був зректися свого слова. Поєднання фізичного болю з моральним призвело до давно очікуваного рішення: Араміс, який страждав душею і тілом водночас, вважав своє подвійне нещастя – несподіваний від’їзд коханої жінки та рану в плече – пересторогою неба й звернув нарешті свої помисли до релігії.

За таких обставин поява Д’Артаньяна прикро вразила Базена, бо він розумів, що той неодмінно наверне його хазяїна до світських справ, яким Араміс так довго віддавав перевагу. І Базен вирішив захищати двері до останку, а що хазяйка вже виказала його і він не міг послатися на відсутність Араміса, то й заходився доводити Д’Артаньянові, як неделікатно було б втручатися в благочестиву спасенну розмову, що почалася рано-вранці і, на його переконання, мала скінчитися тільки пізно ввечері.

Проте красномовна тирада добродія Базена не справила враження на Д’Артаньяна; не заходячи в суперечку зі слугою свого друга, він мовчки відсторонив його однією рукою, а другою повернув клямку в дверях кімнати номер п’ять.

Двері відчинилися, і юнак увійшов до кімнати.

Араміс у широкому чорному вбранні, в кругленькій і плоскій шапочці на голові, що дуже скидалася на скуфію[125], сидів за довгим столом, захаращеним сувоями паперу й грубезними фоліантами; праворуч од нього сидів абат єзуїтського монастиря, а ліворуч – кюре з Мондидьє. Завіси були наполовину опушені, і в кімнаті панував таємничий присмерк, що навіював благочестиві думки.

Всі світські речі, які можна побачити в кімнаті молодого чоловіка, особливо коли цей молодий чоловік – мушкетер, зникли, немов за помахом чарівної палички, бо, побоюючись, щоб їх вигляд не навернув хазяїна до думок про цей світ, Базен якнайстаранніше заховав шпагу, пістолети, капелюх з пером, перев’язь і мереживо.

Замість усього цього на стіні, в найтемнішому кутку, висіла на цвяху якась дивна річ, що дуже скидалась на канчук для самокатування.

Почувши рипіння дверей, Араміс підвів голову й побачив свого друга. Але, на превеликий подив Д’Артаньяна, його прихід не справив на мушкетера ніякого враження, такі далекі від усього земного були його думки.

– Добрий день, любий Д’Артаньяне, – сказав Араміс – Повірте, я радий вас бачити.

– Я також, – мовив Д’Артаньян, – хоч, правду кажучи, й не певен, що переді мною Араміс.

– Це він, мій друже, це він; але чому у вас виник сумнів?

– Я подумав, чи, бува, не помилився кімнатою і чи не потрапив до помешкання якоїсь духовної особи; а коли я побачив вас у товаристві цих двох добродіїв, то й зовсім перелякався: мені здалося, що ви тяжко хворі.

Добродії в чорному, зрозумівши Д’Артаньянів натяк, погрозливо зиркнули на нього. Проте юнак не злякався.

– Чи не заважаю я вам, мій любий Арамісе? – спитав Д’Артаньян. – Судячи з усього, що я тут побачив, ви сповідаєтеся цим добродіям.

Араміс зашарівся.

– Заважаєте? О ні, навпаки, мій любий друже, присягаюся вам; і на доказ цього дозвольте висловити радість з приводу того, що я бачу вас цілим і здоровим.

“О! Нарешті здогадався, – подумав Д’Артаньян. – Що ж, могло бути й гірше”.

– Цей пан, мій друг, чудом уникнув величезної небезпеки, – єлейно провадив Араміс, показуючи на Д’Артаньяна.

– Дякуйте Богові, пане, – відповіли духовні особи, вклоняючись.

– Я так і зробив, преподобні панотці, – мовив юнак, і собі вклоняючись.

– Ви приїхали дуже вчасно, любий Д’Артаньяне, – сказав Араміс, – і якщо прилучитеся до нашої дискусії, то зможете показати свої знання. Пан абат Ам’єнського монастиря, пан кюре з Мондидьє і я – ми розглядаємо деякі богословські питання, які вже давно привертають нашу увагу; я був би щасливий знати вашу думку.

– Думка військового не має ніякої ваги, – відповів Д’Артаньян, збентежений таким поворотом розмови. – Їй-право, ви цілком можете покластися на вченість цих добродіїв.

Двоє добродіїв у чорному знову вклонилися.

– Навпаки, – відказав Араміс, – ваша думка буде для нас дуже цінною. Йдеться ось про що: пан абат вважає, що моя дисертація має бути виключно догматичною й дидактичною[126].

– Ваша дисертація! Ви пишете дисертацію?

– Авжеж, – обізвався єзуїт. – Для іспиту, який передує висвяченню в духовний сан, дисертація конче потрібна.

– Висвячення! – вигукнув Д’Артаньян, який і досі не вірив тому, що йому сказали хазяйка заїзду й Базен. – Висвячення!

І він обвів сторопілим поглядом усіх, хто був у кімнаті.

– Отож, – мовив Араміс, сідаючи в кріслі з такою вишуканістю, наче він був у якомусь аристократичному салоні, й милуючись своєю білою та ніжною, немов у жінки, рукою, яку він підніс угору, аби вона ще дужче побіліла, – отож, як ви чули, Д’Артаньяне, пан абат хотів би, щоб моя дисертація була догматичною, але я схиляюсь до написання дисертації споглядальної. Ось чому пан абат запропонував мені тему, якої ще ніхто не досліджував і в якій – я цілком визнаю – є вдячний матеріал для витлумачень: “Utraque manus in benedicendo clericis inferioribus necessaria est”.

Д’Артаньян, з ерудицією якого ми вже встигли познайомитись, вислухав цю цитату так само безтурботно, як і ту, що її йому навів пан де Тревіль з приводу дарунків, гадаючи, що юнак отримав їх од герцога Бекінгема.

– Це означає: “Священнослужителям нижчого сану потрібні для благословення дві руки”, – пояснив Араміс.

– Чудова тема! – вигукнув єзуїт.

– Чудова й догматична! – озвався й кюре, який, знаючи латину приблизно так само, як і Д’Артаньян, уважно стежив за єзуїтом, не пропускаючи нагоди ступати за ним слід у слід і луною повторюючи його слова.

Що ж до Д’Артаньяна, то захоплення двох добродіїв у чорному його анітрохи не зворушило.

– Авжеж, чудова, prorsus admirabile[127]! – вів далі Араміс – Але вона вимагає поглибленого вивчення творів отців церкви і Святого Письма. Тим часом – і я смиренно визнаю це перед ученими панотцями – чергування в нічній варті й королівська служба змусили мене трохи занедбати заняття.

Тому мені буде легше, facilius natans[128], узяти таку тему на свій вибір, яка для складних проблем теології була б тим самим, чим є мораль для метафізики та філософії. Д’Артаньян нудився, кюре також.

– Подумайте, який вступ! – вигукнув єзуїт.

– Вступ, – повторив кюре, аби й собі щось сказати.

– Quemadmodum inter coelorum immensitatem[129].

Араміс скоса глянув на Д’Артаньяна. Той позіхав на весь рот.

– Говорімо по-французьки, панотче, – сказав Араміс єзуїтові, – тоді пан Д’Артаньян зможе краще оцінити нашу розмову.

– Авжеж, – зауважив Д’Артаньян, – я стомився з дороги, і вся ця латина вилетіла мені з голови.

– Гаразд, – трохи невдоволено відповів єзуїт, тоді як зраділий кюре з безмежною вдячністю глянув на Д’Артаньяна. – Отож, розгляньмо складові частини цієї глоси[130]. Мойсей, служитель Бога… він тільки служитель, зверніть на це увагу! Мойсей благословляє руками; коли євреї билися зі своїми ворогами, він звелів підтримувати обидві його руки, отже, він благословляв обома руками. До того ж, у Євангелії так само сказано: “Imponite manus”, а не “manum”. “Покладіть руки”, а не “руку”.

– Покладіть руки, – повторив кюре, роблячи відповідний жест.

– А святому Петрові, намісниками якого є папи, – вів далі єзуїт, – було сказано навпаки: “Porrige digitos” – “Простягни персти”. Зрозуміло?

– Звичайно, – відповів Араміс, упиваючись розмовою, – але це тонкощі.

– Персти! – повторив єзуїт. – Святий Петро благословляє перстами. Отже, папа теж благословляє перстами. А скількома перстами він благословляє? Трьома – во ім’я Отця, Сина і Святого Духа.

Всі перехрестилися; Д’Артаньян зробив те саме.

– Папа – намісник святого Петра і уособлює в собі три Божественні сили; решта, ordines inferiores[131] духовної ієрархії[132], благословляють іменем святих архангелів та ангелів. Найнижчі ж священнослужителі – приміром, наші диякони й ключарі – благословляють кропилами, що символізують безконечну кількість простягнених для благословення перстів.

Отака суть теми у спрощеному вигляді. Argumentum omni denudatum ornamento[133]. Я зробив би з неї два таких томи, як цей, – додав єзуїт.

І в пориві натхнення він ляснув долонею по фоліанту святого Іоанна Златоуста, під яким угинався стіл.

Д’Артаньян здригнувся.

– Авжеж, – сказав Араміс, – я віддаю належне принадності такої теми, але водночас мушу признатися, що вважаю її непосильною для себе. Я обрав інший текст. Скажіть, любий Д’Артаньяне, якої ви думки про нього: “Non inutile est desiderium in oblatione”. Це означає: “Певний смуток личить тому, хто приносить жертву Богові”.

– Схаменіться! – вигукнув єзуїт. – Цей текст межує з єрессю; майже таке саме положення є в “Augustinus”, книзі єресіарха Янсенія[134], яка рано чи пізно буде спалена рукою ката. Стережіться, мій юний друже; так можна дійти до лжевчення, так можна занапастити душу, мій юний друже!

– Можна занапастити душу, – луною озвався кюре, сумно хитаючи головою.

– Ви порушили питання про свободу волі, яка є диявольською спокусою. Ви підійшли впритул до єресі пелагіанців і напівпелагіанців[135].

– Але ж, панотче… – спробував заперечити Араміс, приголомшений зливою аргументів, що ринули на нього.

– А як ви доведете, – не давши Арамісові докінчити, урвав єзуїт, – що треба сумувати за світом, коли приносиш себе в жертву Богові?

Вислухайте таку дилему[136]: Бог є Бог, а світ є диявол. Сумувати за світом – значить сумувати за дияволом; такий мій висновок.

– І мій також, – сказав кюре.

– Змилосердьтеся!.. – знову заговорив Араміс.

– Desideras diabolum[137], нещасний! – вигукнув єзуїт.

– Він сумує за дияволом! О мій юний друже, – простогнав кюре, – не сумуйте за дияволом, благаю вас!

Д’Артаньянові голова пішла обертом; йому здавалося, що він потрапив до божевільні і що зараз збожеволіє так само, як і ті, кого він бачив перед собою. Але він мусив мовчати, бо зовсім не розумів їхньої мови.

– І все-таки вислухайте мене, – сказав Араміс з ввічливістю, за якою можна було вловити ледь відчутне роздратування. – Я не кажу, що сумую; ні, я ніколи не вимовлю цих слів, які не відповідають духові істинної віри…

Єзуїт звів руки до неба, кюре зробив те саме.

– Але погодьтеся принаймні, що не варто приносити в жертву Богові те, що вже набридло вам самим. Скажіть, Д’Артаньяне, хіба це не правда?

– Та правда ж, хай йому чорт! – вигукнув юнак. Кюре і єзуїт аж підскочили на своїх стільцях.

– Моя відправна точка – це силогізм[138]: світ не позбавлений принадливості, я залишаю світ – отже, приношу жертву. Ще в Святому Письмі сказано: “Принесіть жертву Богові”.

– Це так, – сказали супротивники.

– До того ж, – вів далі Араміс, пощипуючи мочку вуха, щоб вона стала рожевішою, як перед цим підносив руку, щоб вона стала білішою, – до того ж, я написав на цю тему рондо[139], яке показав торік панові Вуатюру[140], і цей великий поет розсипався переді мною в компліментах.

– Рондо! – зневажливо мовив єзуїт.

– Рондо! – машинально повторив кюре.

– Прочитайте, прочитайте! – вигукнув Д’Артаньян. – Це трохи розважить нас.

– Ні, воно релігійного змісту, – відповів Араміс – Можна сказати, шо це теологія у віршах.

– Хай йому чорт! – вигукнув Д’Артаньян.

– А втім, ось воно, – мовив Араміс із найскромнішим виглядом, однак не без лукавства.

Ти, шо в біді оплакуєш минуле І животієш в ці скорботні дні, Всі твої біди скінчаться страшні, Коли Творцеві звіриш серце чуле, Ти, що в біді.

Д’Артаньян і кюре були в захваті. Єзуїт наполягав на своєму:

– Стережіться світського духу в теологічному стилі! Що каже святий Августин? Severus sit clericorum sermo[141].

– Так, щоб проповідь була зрозумілою! – сказав кюре.

– Отож, – квапливо перебив єзуїт, побачивши, що його прибічник збився на манівці, – отож, ваша дисертація сподобається дамам – тільки й того; вона матиме успіх не більший, ніж якась захисна промова пана Патрю[142].

– Дай Боже! – захоплено вигукнув Араміс.

– От бачите! – сказав єзуїт. – Світське промовляє в вас ще на повний голос, altissima voce[143]. Ви ще мирянин, мій юний друже, і я боюся, що благодать може й не торкнутися вас.

– Заспокойтесь, панотче, я відповідаю за себе.

– Мирська зарозумілість.

– Я знаю себе, мій отче, моє рішення безповоротне.

– Отже, ви наполягаєте на тому, щоб працювати далі над своєю темою?

– Я відчуваю в собі покликання розглянути саме її і ніяку іншу; тому наважуся працювати далі й сподіваюсь, що вже завтра ви схвалите всі виправлення, які я внесу відповідно до ваших зауважень.

– Працюйте не поспішаючи, – сказав кюре, – ми залишаємо вас у чудовому настрої.

– Авжеж, – підхопив єзуїт, – ниву засіяно, і нам нічого боятися, що частина зерен упала на камінь або розвіялась по дорозі й що птахи небесні склюють решту – aves coeli comederunt illam.

“Щоб тебе чума задавила з твоєю латиною!” – подумки вилаявся Д’Артаньян, відчуваючи, що знемагає.

– Прощавайте, мій сину, – сказав кюре, – до завтра.

– До завтра, сміливий юначе, – сказав єзуїт. – Ви можете стати світочем церкви; боронь Боже, аби цей світоч перетворився на всепоглинаюче полум’я!

Д’Артаньян, який уже цілу годину від нетерплячки гриз нігті, тепер почав гризти пальці.

Добродії в чорному підвелися, вклонились Арамісові та Д’Артаньяну й пішли до дверей. Базен, який весь час був у кімнаті і з благочестивою радістю слухав цю вчену суперечку, підійшов до них, узяв молитовник кюре, требник єзуїта й шанобливо рушив уперед, прокладаючи їм дорогу.

Араміс провів гостей по сходах і одразу ж повернувся до Д’Артаньяна, який і досі не оговтався від побаченого.

Кілька хвилин друзі ніяково мовчали; а втім, комусь треба було починати розмову. Д’Артаньян, очевидно, вирішив віддати цю честь Арамісові, і той обізвався перший.

– Ви самі бачите, – сказав він, – що я знову повертаюсь до своєї заповітної мрії.

– Авжеж, благодать і справді торкнулася вас, як шойно сказав цей добродій.

– О, намір покинути світське життя виник у мене давно; я не раз розповідав вам про нього, правда ж, мій друже?

– Еге ж, але, чесно кажучи, я думав, що ви жартуєте.

– Жартувати такими речами! Та що ви, Д’Артаньяне!

– Хай йому чорт! Але ж люди жартують навіть зі смертю.

– І помиляються, Д’Артаньяне, бо смерть – це ворота, що ведуть до загибелі або до спасіння.

– Згоден. Але прошу вас, облишмо ці теологічні суперечки, Арамісе; по-моєму, на сьогодні їх вам цілком досить. Що ж до мене, то я майже забув ту дрібку латини, якої, власне, ніколи й не знав до пуття. А ще, признаюся вам, я нічого не їв з десятої години ранку і страшенно зголоднів.

– Зараз ми пообідаємо, любий друже. Тільки майте на увазі: сьогодні п’ятниця. В такі дні я не тільки не їм м’яса, а й не дивлюся на нього. Якщо ви згодні розділити зі мною обід, то вам доведеться задовольнитись вареними тетрагонами й фруктами.

– А що це таке – тетрагони? – стурбовано спитав Д’Артаньян.

– Шпинат, – відповів Араміс – Але для вас я накажу подати ще й рідко зварені яйця, що, правда, буде істотним порушенням правил, бо ж яйця породжують курчат і, отже, вони також суть м’ясо.

– Бенкет не дуже розкішний, але що поробиш, – заради вашого товариства я згоден і на це.

– Дякую вам за жертву, – сказав Араміс – І якщо вона не принесе користі вашому тілу, то, безперечно, буде корисною для вашої душі.

– Отже, Арамісе, ви вирішили прийняти духовний сан. А ви подумали, що скажуть про це ваші друзі, що скаже пан де Тревіль? Не забувайте: вони вважатимуть вас дезертиром.

– Я не приймаю духовний сан, я тільки повертаюсь до нього. Коли вже й вважати мене дезертиром, то хіба що стосовно церкви, яку я зрадив задля світського життя, бо ви знаєте не гірше за інших: вдягаючи плащ мушкетера, я вчинив над собою насильство.

– Я нічого про це не знаю.

– Отже, вам не відомо, що я пішов з семінарії?

– Зовсім не відомо.

– То слухайте… До речі, в Святому Письмі сказано: “Сповідайтесь одне одному”. От я й сповідаюся перед вами, Д’Артаньяне.

– А я наперед відпускаю вам гріхи – адже ви знаєте моє добре серце.

– Не жартуйте святими речами, мій друже.

– Гаразд, розповідайте, я вас слухаю.

– Я виховувався в семінарії з дев’яти років. Через три дні мені мало минути двадцять, я став би священиком, і все було б скінчено. І от увечері, коли я, за звичкою, був в одному домі, де охоче збавляв час, – що вдієш, я був молодий і слабкий духом, – один офіцер, котрий завжди ревниво спостерігав, як я читаю “Житія святих” хазяйці дому, несподівано ввійшов до кімнати. Я саме перекладав епізод з історії Юдифі[144] і щойно прочитав ці вірші хазяйці, яка щиро похвалила їх і, схиливши голову мені на плече, разом зі мною стала перечитувати написане. Наша поза, яка, мушу визнати, могла здатися досить-таки невимушеною, не сподобалась офіцерові; він не сказав ні слова, але, побачивши, що я вийшов з дому, рушив слідом за мною.

– Пане абате, – спитав він, наздогнавши мене, – чи подобається вам, коли вас б’ють палицею?

– Не можу відповісти на це запитання, добродію, – сказав, я, – бо досі ніхто ніколи не наважувався мене бити.

– Так от, пане абате, затямте: якщо ви ще раз прийдете туди, де я зустрівся з вами сьогодні, то я наважусь це зробити.

Мабуть, я таки дуже злякався; я зблід як стіна, земля захиталася в мене під ногами, я не знайшов, що відповісти своєму кривдникові, і промовчав.

Не дочекавшись відповіді, офіцер засміявся мені у вічі, повернувся до мене спиною і зник у дверях дому. Я побрів до семінарії.

Я дворянин від роду, і кров у мене гаряча, як ви могли це помітити, мій любий Д’Артаньяне; образа була жахлива, і, незважаючи на те, що про неї ніхто не знав, вона пойняла мені серце і спопеляла його. Я сказав панотцям, що не вважаю себе достатньо підготовленим для висвячення, і на моє прохання вони відклали цей обряд на рік.

Я пішов до найкращого вчителя фехтування в Парижі, домовився брати в нього уроки і щодня протягом цілого року опановував прийоми бою. Рівно через рік, того самого дня, коли мене образили, я повісив сутану на цвях, одяг світське вбрання і з’явився на балі, який давала одна моя знайома дама і куди, як я знав, запросили й мого кривдника. Це було на вулиці Фран-Буржуа, неподалік од виправної в’язниці.

Офіцер і справді був там; я підійшов до нього саме в ту мить, коли, ніжно поглядаючи на свою приятельку, він наспівував їй якусь любовну пісеньку, і перервав його на середині другого куплету.

– Добродію, – спитав я, – чи вам і тепер буде не до вподоби зустрітися зі мною у відомому вам домі на вулиці Пайєн і чи ви й тепер наважитесь побити мене палицею, якщо я не послухаюся вас?

Офіцер здивовано глянув на мене і сказав:

– Чого вам треба, пане? Я вас не знаю.

– Я той самий скромний абат, – відповів я, – який читає “Житія святих” і перекладає вірші про Юдиф.

– Тепер пригадую, – чваньковито мовив офіцер. – То чого вам треба?

– Мені треба, щоб ви знайшли час прогулятися зі мною.

– Завтра вранці, якщо ви неодмінно цього бажаєте, і до того ж з превеликим задоволенням.

– Не завтра вранці, а негайно, будьте ласкаві.

– Якщо ви наполягаєте…

– Авжеж, наполягаю.

– Тоді ходімте. Вельможні пані, – звернувся він до дам, – не хвилюйтеся. Я тільки уб’ю цього добродія й одразу ж повернуся, щоб доспівати вам останній куплет.

Ми вийшли. Я привів його на вулицю Пайєн, на те саме місце, де рівно за рік до того, хвилина в хвилину, він сказав мені вже відомі вам слова. Місяць освітлював усе довкола. Ми вихопили шпаги, і першим же ударом я поклав його на місці.

– Хай йому чорт! – вигукнув Д’Артаньян.

– А що дами, – вів далі Араміс, – не дочекалися повернення свого співака, а вранці його знайшли на вулиці Пайєн продірявленим ударом шпаги, то всі зрозуміли: це справа моїх рук, і пригода набула скандального характеру. Ось чому я змушений був на певний час відмовитись од сутани. Атос, з яким я саме тоді заприятелював, і Портос, який, на додачу до попередніх уроків фехтування, навчив мене ще кількох славних прийомів, умовили мене звернутися з проханням про мушкетерський плащ. Король дуже любив мого батька, вбитого під час облоги Арраса[145], і мені було даровано цей плащ. Ви чудово розумієте, що саме тепер для мене настав час повернутися в лоно церкви.

– Але чому саме тепер, а не раніше і не пізніше? Які події могли навернути вас на такі прикрі думки?

– Ця рана, мій любий Д’Артаньяне, стала для мене пересторогою неба.

– Ця рана? Що ви таке кажете! Вона майже загоїлась, і я певен – зараз ви більше страждаєте зовсім від іншої рани.

– Від якої? – спитав Араміс, зашарівшись.

– У вас рана в серці, Арамісе, більш болюча й кривава рана, причиною якої є жінка.

Очі Араміса мимоволі спалахнули.

– Та годі-бо вам! – вигукнув він, сподіваючись приховати хвилювання під машкарою байдужості. – Чи варто говорити про такі речі!

Щоб я сумував за любовними втіхами? Vanitas vanitatum[146]! Чи не гадаєте ви, що я збожеволів? Але чому б то? Через якусь гризетку, через якусь покоївку, до якої я залицявся, бувши в гарнізоні… Як ви могли таке подумати!

– Пробачте, любий Арамісе, але мені здавалось, що ви поціляли багато вище.

– Вище? Та хто я такий, щоб наважитися на щось подібне? Бідний мушкетер без грошей і без становища, людина, яка ненавидить залежність і почувається серед мирян не на своєму місці!

– Арамісе, Арамісе! – вигукнув Д’Артаньян, недовірливо глянувши на свого друга.

– Прах я є і на прах перетворюся. Життя сповнене зневаги й гіркоти, – вів далі Араміс, посмутнівши. – Нитки, що зв’язують його зі щастям, одна по одній рвуться в руці людини, і перш за все рвуться золоті нитки. О мій любий Д’Артаньяне, – сказав Араміс з ледь відчутною гіркотою в голосі, – послухайте мене: приховуйте свої рани, якщо тільки вони у вас будуть. Мовчанка – остання втіха знедолених; ніколи й нікому не звіряйтесь у своєму горі, бо людська цікавість так само живиться нашими сльозами, як мушва – кров’ю пораненої лані.

– На жаль, це так, мій любий Арамісе! – відповів Д’Артаньян, і собі глибоко зітхнувши. – Бо ви розповідаєте мені мою власну історію.

– Як?

– Авжеж, у мене щойно підступно викрали жінку, яку я кохав, навіть більше того – обожнював. Я не знаю, де вона, куди її відвезли; може, вона у в’язниці, а може, й померла.

– Але ви принаймні можете втішатися тим, що вона залишила вас проти своєї волі, ви знаєте, що, коли від неї немає звістки, це тому, що їй заборонений будь-який зв’язок з вами. А я…

– Ви…

– Ні, нічого, – мовив Араміс. – Нічого.

– Отже, ви назавжди відмовляєтесь од світських утіх, це вирішено остаточно і безповоротно?

– Назавжди. Сьогодні ви ще мій друг, а завтра вже будете тільки тінню або й зовсім перестанете існувати для мене. Бо світ – це могила й нічого більше.

– Хай йому чорт! Які сумні речі ви кажете.

– Що вдієш! Моє покликання веде мене за собою, воно захоплює мою душу.

Д’Артаньян усміхнувся і нічого не відповів. Араміс вів далі:

– І все-таки, поки я ще остаточно не порвав із земними втіхами, я хотів би поговорити про вас, про наших друзів.

– А я, – відповів Д’Артаньян, – хотів би поговорити про вас, хоч ваші думки вже так далеко від усього земного; кохання викликає у вас огиду, друзі стали тінями, а світ – могилою.

– На жаль, це так! І ви самі можете в цьому переконатись, – сказав Араміс, зітхаючи.

– Тоді облишмо цю розмову, – запропонував Д’Артаньян. – І спалімо листа, в якому напевно сповіщається про нову зраду вашої гризетки чи покоївки.

– Якого листа? – схвильовано вигукнув Араміс.

– Листа, що надійшов, коли вас не було в Парижі. Мене попросили передати його вам.

– Від кого ж цей лист?

– Хіба я знаю! Від якої-небудь зарюмсаної служниці або невтішної гризетки; може, від покоївки пані де Шеврез, якій довелося повернутися до Тура разом зі своєю господинею і яка з кокетства взяла напахчений папір та запечатала свій лист печаткою з герцогською короною.

– Що ви таке кажете?

– От лихо! Здається, я загубив його, – хитро мовив юнак, удаючи, ніби шукає листа. – Ще добре, шо світ – це могила, що люди, а отже, й жінки, – тіні, і що кохання – це почуття, здатне викликати саму лиш огиду.

– Ах, Д’Артаньяне, Д’Артаньяне! – вигукнув Араміс – Ти вбиваєш мене!

– Нарешті, ось він! – сказав Д’Артаньян. І він витяг з кишені листа.

Араміс рвучко підвівся, схопив листа, прочитав, або, точніше, проковтнув його; очі мушкетера виблискували радістю.

– Схоже, у служниці непоганий стиль, – недбало зауважив посланець.

– Дякую, Д’Артаньяне! – вигукнув Араміс у нестямі. – Їй довелося повернутись до Тура; вона не зрадила мене, вона все ще кохає мене. Йди сюди, мій друже, йди сюди, дозволь мені обняти тебе; я знемагаю від щастя!

І друзі пішли в танок навколо шановного Іоанна Златоуста, завзято тупаючи просто по аркушах дисертації, що розлетілися по підлозі.

Аж тут до кімнати ввійшов Базен, несучи тарелі зі шпинатом та яєчнею.

– Біжи, нещасний! – вигукнув Араміс, кидаючи слузі в обличчя свою скуфію. – Іди туди, звідки прийшов, неси геть ці мерзенні овочі й нікчемну яєчню! Накажи зашпигувати зайця, спекти жирного каплуна, засмажити баранину з часником і подати чотири пляшки старого бургундського.

Базен, який дивився на свого хазяїна, нічого не розуміючи в цій зміні, меланхолійно вивернув яєчню в шпинат, а блюдо зі шпинатом упустив додолу.

– Оце слушна хвилина, щоб присвятити ваше життя царю царів, – сказав Д’Артаньян, – якщо ви хочете зробити йому приємне: “Non inutile desider